Лицар в чорнім оксамиті

I

Щаслива пані Олена Ружинська, ще й яка щаслива! Віддалася за любого чоловіка, що любить її щиро та сердечно. Він, її Богданко, окружив її теж і достатками та роскошами. Чогож їй більше бажати? Щаслива пані Олена!

Та чогож вона сьогодні, якась невесела, несвоя якась така? Чого?

Чи може тому, що її Богданка дома нема? Що вже третій день поза домом ві- тає й вона не знає, що з ним діється. Певно, що й тому! Та не саме це трівожить її! Вона знає куди він поїхав! Поїхав у Володимир за ріжними справунками. Поїхав на цілий тиждень.

Сумно Оленці без нього, без Богданка любого, та що інше трівожить її. Сон снився їй, Боже, який страшний! Бачила вона вві сні отого злюку пана Пширембського, що тому два роки сватався до ньої. Та вона подала йому гарбуза. Тоді він загрозив їй, що силою візьме її, бо не може жити без ньої. Та вона висміяла його. Потім, як її засватав Богдан Ружинський і вона подала рушники, він переказував знову через людей, що таки силою візьме її.

Був опісля на її вінчанню в церкві й так пристрасно й заразом так люто глядів на неї ввесь час, аж морозом проймало її.

Та потім він кудись пропав із Волині тай слух за ним загинув. Говорили люде, що він пішов у Туреччину й там побусурменився. Та чи воно справді так було, ніхто не вмів ніщо певного сказати. Вона потім і зівсім не думала про нього, зівсім забула. Аж цеї ночі снився він їй! Був в одязі турецького баші, з голою кривою шаблюкою в руці. І так пристрасно та люто заразом глядів на неї, як тоді в церкві.

Вона в трівозі, з жаху скричала через сон і серед крику проснулася. При- бігла до ньої її покоївка Гандзя й вона пізнала, що це був тільки сон. Успокоїлася трохи, та трівога не зівсім уступилася з її думок. Сон часом правду каже. А такий сон тільки лихо ворожити може.

Збудилася й свекруха. Вона також успокоювала невістку. Оленка сама старалася прогнати трівогу від себе — та дарма. Раз-у-раз вертала думка її до цего сну.

Ось так цілий день. Прийшов вечір, каже Оленка до свекрухи:

— Колиб Богданко скорше вернув, може я вспокоїласяб?

— Е, доню! Пійдеш спати тай проспиш тривогу. А може й що гарногоюсниться. І забудеться лихий сон, — говорила свекруха.

Поклалася Оленка на постіль. Довго не могла заснути, та вкінці заснула твердим сном. Аж десь коло півночі збудив її страшенний крик і гук стрілів та дзенькіт оружя. Зірвалася, а в вікна бє луна. Пожежа. Наробила крику. Прибігла Гандзя напів сонна!

— Ти спиш, не чуєш, не бачиш, що там діється.

Гандзя стрівожена, простоволоса виглянула в вікно:

Пожежа. А стрільби не чуєш?

Свекруха також уже була на ногах. У цій хвилині вбіг у кімнату сотник Грицько Біляч і скрикнув:

— Пані рятуйтеся, татари напали на замок і вже здобули укріплення. Уся залога вигинула!

— Татари — блиснуло в уяві Оленки — Сон сповнився —

— Тікати, куди тікати?! — сказала дріжучим голосом —

— Пані! На горі в башті найбезпечніше! Там сильні дубові, окуті двері, не так скоро піддадуться. І оружя й стріливо там є. Із башти може й кількох тільки ставити опір усім татарам. А може татари й не звернуть уваги на башту.

— Добре — сказала Оленка — тікаймо в башту. І так, як лежала в постелі, в одній сорочці, побігла туди, а за нею сотник і Гандзя та решта служби.

Бігцем перебігла вона на гору сходами, до верхньої кімнати башти й задихана впала там на лавку. За ньою вбігла свекруха. А сотник і служба зачинили важкі двері й стали заставляти їх, чим можна було, щоб не так легко вдалося бісурменам дістатися до башти. На питання Оленки оповів сотник Біляч коротко, як це сталося:

— Татари використали темряву й крадькома підійшли під замок. Хтось показував їм видно дорогу, що знав, куди найлекше вдарити, де найслабше місце в замку. Уже чимало татар передісталося було через мури, як воротар побачив їх і засурмив на трівогу. Та зараз татари кинулися на ворота й убили воро- таря. Залога на звук сурми зірвалася й кинулася до оборони — та татар прибувало все більше — сливе вся залога вигинула, решту небагато повязали татаре…

На дворі крик і гамір зростав. І по замкових кімнатах чути було тупіт ходи. Видно, татаре грабували замкові кімнати.

Щораз близче, щораз виразніше підходив гамір і крик до вежі. Чути вже було виразно слова:

— Там замкнулися, там певно є й вона! Рубайте двері…

Вона, Оленка, чула вже цей голос, пізнає — Мамо — скрикнула до свекрухи — це він, це потурнак Пшерембський, сповнив свою погрозу, я пропала!

А стукіт топорів щораз завзятіший. Двері вилетіли, у дверях відділ татар. Із між татар почула Оленка знов цей самий голос:

— Ïï не вбивайте, тільки живцем беріть!

Оленка схопила набиту пістолю й скрикнула:

Не дам себе взяти живцем —

Схопила пістолю й свекруха.

А сотник зі службою станув при дверях і заступив татарам дорогу.

Він келипом розбивав татарські голови. Падали татари, та на їх місце прибували нові. Удар кривим татарським мечем повалив сотника до долу. Татари вдерлися в середину кімнати.

Стара пані Ружинська схопила сотників келеп і собі стала бити ним навмання.

Не довго боронилася. Якийсь татарин ударом шаблюки повалив її. Олена стояла бліда та дріжуча.

Нараз почула голос:

— А ось я, пані Олено, знов прийшов у свати.

Перед нею стояв Пшерембський у турецькому одягові, так як бачила йОого вві сні.

Вона націлилася на нього пістолею, вистрілила.

Та Пшерембський у цюж мить відхилився й куля поцілила татарина, що стояв за ним, у саме серце. Татарин повалився до долу.

Дико засміявся Пшеребський:

— Га, га,га! Бачите, пані Олено, сама доля хоче, щоб ви були мої.

— Не буду, ніколи не буду, згину, а не буду! — й схилилася по келеп, щоб ним відбиватися.

Та вже обскочили її татари й стали вязати. Вона кидалася, не давалася, кусала татарам руки та все дарма. Татари звязали її й винесли з башти.

— Підпалити замок — приказав Пшерембський татарам — хай усе спопеліє. Це моя відплата панові Ружинському що відбив мені милу й заразом моя весільна ілюмінація!

І небаром піднялися стовпи полуміни й клуби диму до неба, на небі зачервоніла луна.

— В дорогу! — дав приказ Пшерембський, що взяв ізвязану паню Олену наперед себе поперек на коня.

І чвалом пігнав наперед, а за ним татари з повязаними бранцями.

І зникли в нічній пітьмі.

II

Веселий та вдоволений вертав князь Богдан Ружинський. Полагодив усі справи в Володимирі, як слід, накупив своїй любій Оленочці багатих дарунків і вже наперед уявляв собі в дусі, як то втішиться Оленочка — його щасливим поворотом та як радітиме пишними гостинцями. Мов дитина…

— Наганяй, Петре, коні, щоб іще за дня станули ми дома! Зате дома спочинуть, вівса дістануть доволі…

І разураз ляскав батіг над кіньми. А коні як змиї. Гнали й землі не торкалися сливе.

Та князеві Богданові все ще за помало. На крилах радби він ізлетіти в хату, схопити в обійми її, дружину свою любу, Оленочку й втішатися її радощами на вид дарунків дорогих та пишних.

І наглить князь разураз візника:

— Наганяй, наганяй коні…

Ось вони вже в добрах князів Ружинських, ще добра миля й будуть дома.

Стоять люде на воротах селами, бо неділя, та кланяються князеві…

Князь відклонюється. Люблять вони князя, бо добрий він для них як батько! І сам не кривдить своїх людей і другимюне дасть їм кривди робити. Не так, як инші пани, що то сему шкіру друть із чоловіка, душу радіб вигнати, аби тільки як найбільше зисків добути для себе.

Та князь Богдан Ружинський не такий, не такий був і батько його. Здавен давна славився рід князів Ружинських добротою й прихильністю до підданих людей. В добрах князів Ружинських люде не чулися підданими, панщиняниками, а вольними. Княжі урядники боялися кривдити людей, бо знали, що князь за кривду підданих не милує виновників.

— Ви маєте ладу берегти, а не знущатися над людьми — говорив князь завсіди своїй прислузі.

Тож не диво, що любили його люде, як батька рідного.

Та тепер вид у них якийсь понурий, невеселий. Якось так сумно глядять на князя, наче зі співчуттям.

Та князь не звертає на це вваги. Не тут його думки тепер.

— Коби вже раз дома!..

Покрай села на пригорбі стоїть двірок. На подвірі стоїть управитель княжихдібр у селі пан Володимир Домонтович.

Як побачив княжий повіз ізбіг на долину, кланяється…

Князь відклонюється тай каже весело:

— Здорові були пане Домонтович! Що гарного чувати?

Та не весело глядить пан Домонтович на князя — наче хоче щось сказати та замнявся.

Замітив це князь.

— Що з вами, пане Домонтович? — питає.

— Княже, — каже повагом Домонтович — Божа воля в усьому! Від Бога треба все принимати й добро й лихо…

Стрівожився князь:

— Що це ви, яке лихо?!

— Тому три дни, княже, татари напали на ваш двір —

— Татари! — скрикнув князь.

— Егеж, усю залогу й службу вирубали, а решту пігнали в ясир.

— Всю залогу вирізали! А мати, a Оленка! — скрикнув князь несамовито.

— Княже, — каже знов Домонтович. — В усьому Божа воля, треба все спокійно принимати й добро й лихо. Ми всі не вічні. Княгиню матір татари вбили, а молоду княгиню забрали в ясир…

— Матір убили, а Оленку пігнали в ясир — закричав князь мов ранений звір. — А мене не було, не було кому боронити їх! Боже, Боже! Завіщо це, завіщо ти так покарав мене!

— Княже, княже! — вспокоював князя Домонтович. — Не нарікай, не попадай у розпач! Недостежимі, невислідимі стежки Божі. — Господь один знає навіщо зсилає на нас горе. Хто знає, княже, чи не готовить він цим тебе до чогось більшого, вищого, як доси…

Спокійні та приязні слова наче бальзамом спадали на так нагально зранену душу князя Богдана та не в силі були успокоїти її, скинути з душі важкий камінь, що так ненадійно на неї звалився.

Розпращався князь із своїм управителем і скрикнув до візника:

— Наганяй! Не жалуй коней!

Та візникові Петрові не треба було говорити цего! Він теж оставив у дворі молоду жінку й дитинку. Що з ними? Вжеж не пощадили їх татари! І він разураз ляскав із батога, гнав коней, щоб мерщій станути на місці, побачити, яке горе стрінуло його й його князя.

Побачили.

Тільки вїхали в село, побачили самі згарища.

Із селянських хат ліплянок чорніли тільки стовпи кругом теж чорних, закурених стін двора.

На чудо тай диво дальші хати від двора були цілі, нерушені.

— Що це таке? — зчудувався князь. — Виходить, що це був напад на мій двір. Це зівсім не по татарському звичаю. Татари в першу чергу булиб кинулися на селянські хати, а укріплений двір булиб оминули — не люблять вони здобувати укріплення. Хіба вже мусять. Тут не татарська рука верховодила.

Надійшла молодиця з коновкою з водою…

Князь спинив її:

— Молодице, що тут було?

Молодиця видивилася зчудована на князя, очивидячки зчудувало її таке питиння, чиж він не бачить, що тут було…

І відповіла коротко:

— Татари напали.

— Я це бачу — каже князь — та бачу, що село ціле, тільки двір і хати біля двора згоріли.

Тут приступив до княжого повоза сивий старець, поклонився низенько тай каже:

— То справді якось дивно, ясний княже! Тут не татарин кермував! Воно то татари були, та самі татари не лишилиб села в спокою. А то зруйнували й спалили двір, вигубили людей тай як прийшли несподівано так і втекли нічю, мов примари. Ні одної хати більше не займали! Ці хати, що погоріли біля двора зайнялися від двірських будинків. Спішно, видно, чогось було татарам.

Князь уже не допитувався дальше, тільки велів їхати на згарища.

Нікого там не було, тільки покоївка Гандзя вийшла на стрічу князеві.

Оповідала:

Татари напали нічю великою силою. Сторож засурмив трівогу, та згинув від татарських шаблюк. Залога кинулася до оборони. Та не встоялася. Всі полягли. Старша княгиня з молодшою й я й сотник Біляч скрилися були в башті. Та татари скоро виважили двері в башті. Сотник згинув, старші княгиня-пані теж. А дальше що діялося не знаю, бо мене якийсь татарин засягнув по голові келепом виміреним на старшу княгиню-паню, що завзято боронилася. Як я отямилася татар уже не було. Не було й молодої княгині-пані. Її напевно забрали татари в ясир. Та цей що проводив не був татарин, хоч і в татарському одягові! Говорив добре по польськи й із виду був не татарин. „Я знов прийшов у свати!“ — казав до молодої княгині.

— Пшерембський! — мигнуло в думці князеві. — Так, це правда, що він потурнак!

— А вбитих хто спрятав? — спитав князь.

— Людей і сотника Біляча поховали вже люде з панотцем на могилках. А княгиня лежить іще на катафальку в одній із кімнат, що заціліли.

— Веди мене до мами — сказав князь понуро.

Покоївка пішла попереду, а князь за ньою.

Увійшли в кімнату, де лежало тіло покійної княгині-матері на маєстаті. Лежала вся в цвітах. По краях горіли великі воскові свічки.

Люде входили й відходили. Хто ввійшов припадав на вколішки, молився, за душу покійної.

Шепотом неслася молитва кругом, щира, сердечня.

Добра була старша княгиня пані, дай, Господи, впокій душі її, дай їй царство небесне…

Дяк читав псалтирю…

І князь Богдан припав на вколішки, спер голову на катафальок у ногах покійної й молився тихо.

Довго молився…

Небаром надійшов священик о. Єроним із діяконом.

Князь підвівся й підійшов до пан-отця, дякував йому, що в його неприяві зайнявся похоронами цих, що впали в обороні замку й приготуванням до похоронів княгині-матері. Дякував і всім людям, що заходились біля уставлення катафальку та прикрашення його.

А панотець Єроним потішав князя:

— Княже! Не ялося нарікати, не слід попадати в роспач, бо недостижимі шляхи Божі. Ніхто не знає Божих намірів! Хто знає до чого тебе Господь всевідущий готовить, княже, цим допустом важким на тебе. Тому хай діється воля Його свята, все треба приймати від Нього.

Ударило це князя. Це вже з других уст чує він отсі слова: „Хто знає до чоготебе Господь всевідущий готовить“…

І відповів князь панотцеві Єронимові:

— Я не нарікаю на Бога! Докоряю тільки собі самому що я так довго барився що не поспішив їм, на оборону.

— Княже ласкавий — каже на це панотець Єроним — і тут не твоя вина. Не мігжеж ти знати про напад татар. Скрізь було спокійно — нівідки не було знаку що йдуть татари…

— Правда твоя, отче! Як бачу вони дуже обережно йшли. Видно залежало комусь на цему, щоб несподівано напасти на мій двір і тому не давав навіть татарам змоги на грабунки.

— Так ласкавий княже, і я так думаю. Цей, хто влаштував напад на твій замок, мусів мати шпигунів, які донесли йому, що тебе княже, нема дома й він використав цю хвилю.

— Так воно без сумніву було, не інакше! — притакнув князь — Я й здогадуюся, хто це зробив. Це мій соперник Пшерембський!

— Це можливе, княже! Говорили люде вже давно, що він подався в Туреччину й там побусурменився.

Завважав панотець.

— Це не тільки можливе, я певний цього — відповів князь. Оленка подала йому гарбуза, як він сватав її й він за- грозив їй за це. А по нашому вінчанні, в церкві грозив і мені. Та я ніщо не робив собі з цього. Потім він пропав і я забув про його погрози. Та він не забув, додержав слова. Але я найду його, відібю її в нього, визволю з його лабет її, Оленку мою — говорив князь наче до себе самого, а останні слова вимовляв повагом, слово за словом, немов присягу складав.

А потім закінчив голосно:

— Завтра з полудня похорони моєї неньки, панотче! А по похоронах я готовлюся в похід, у погоню за потурнаком Пшерембським.

Цілу ніч князь не спав, зорив біля покійної матері.

На другий день рано був парастас, а з полудня похорони. Позїздилися на похорони сусіди всі, а родина навіть із дальших околиць…

Панотець Єроним на власну руку порозсилав був гінців заздалегідь скрізь, де треба було. Тож похорони вийшли величаво. Усі священики, що були в княжих добрах станули до похоронів.

Князь не жалував грошей, справив величаві поминки й багато гроша роздав між убогих.

Зараз по похоронах став приготовлятися до походу, чи радше до погоні за татарським загоном, що пігнав у ясир його Оленку.

І пішли заклики по добрах княжих тай поза ними:

— Гей, кому дорога віра христіянська, хто має в бісурменській неволі батька, неньку, брата, сестру, нехай шаблю та спису тай мушкет хапає й із князем Богданком Ружинським у похід на бісурмен рушає. А обіцяє князь Богданко: що хто піде, той на княжих землях у слободах вільним козаком до кінця життя жити буде. А хто зі славою верне чи ранений, то й він і його потомки по віки вічні вільними будуть, а хто в поході згине, то його родина волю дістане…

Осьтак закликали княжі закличники всіх охочих на бої з бісурменами. І спішили під стяги князя ружинського й кріпаки, щоб волю собі так дістати й вольні щоб слави добути. Із усіх усюдів збігалися завзятці.

Вписував їх у реєстри молодий сотник князя Ружинського Шах. Та князь не ждав, аж збереться більше війська, а з цим, що стояло готове по його замках рушив зараз третього дня в погоню за татарами:

— Ти сотнику, як збереш війська доволі рушай у слід за мною а не здогониш мене йди з військом за пороги на Січ, там дожидайся мене. Я їду в погоню за татарами. Не хочеться мені вірити, щоб татари та вертали без добичі з України. А з добичею та ще й із ясиром вони не скорі — дожену ще їх.

Як той вихор буйний гнав князь Богданко на чолі невеличкої, та хороброї дружини. Спершу не було познак татарських грабунків. Видно татари таки боялися погоні й не спинювалися для грабунку. Однак люде вказували, кудою гнали татари. Та де дальше, все більше й більше було попалених осель і цілих сіл. Тут уже видно чулися безпечні перед погонею й не видержали, щоб не пограбувати та ясиру не набрати.

— Дожену вас дожену — говорив князь Богданко до себе — Визволю з ваших лабет мою любу Оленочку!

І гнав мов вихор. А за ним неслися благання й мольби до Бога людей, що потерпіли від татар, утратили найблизчих своїх. Багато дужих юнаків приставало до княжої дружини й відділ князя Богданка, йому на радість та втіху зростав усе більше й більше…

Їхали степом. Здовж і здовж була буйна трава витоптана, а на татарських попасах випасена зівсім. Із далека вже було видно, як місцями кружали гурми воронів. Певний знак, що там татари покинули добитого бранця чи бранку, що з виснаження, з безсилля немогли вже йти. І справді, як доїздили до цих місць, то ворони зривалися гору, а край дороги лежали останки нещасного добитого бранця, що його не доїли ще вовки сіроманці та чорні ворони.

Із віддалі побачили дим, що курився мов із димаря. Подалися туди. Приїхали над сам яр. Це з яру з гущавника нісся дим. Князь післав туди двох людей на розвіди.

Небаром вернули оба з сивобородим старцем у чернечій рясі.

Чернець низко поклонився князеві.

— Хто ти будеш, черче?

— Я слуга божий, чернець Мисаїл! За свої й чужі гріхи покутую тут на відлюдді вже двацять кілька літ — сказав чернець.

— Давно переходили тудою татари? — спитав князь у черця.

— Ні, княже, вчера ранком.

— Відділ татар був невеликий та ясир великий гнали.

— Скажи мені, слуго Божий, хто проводив відділом. Чи не проводив цим відділом стрункий, худощавий мужчина не татарського ні турецького вигляду й чи не віз він із собою молодої бранки.

— Ні, княже, татарами проводив Мурза татарин і з вигляду. Однак такий, як ти описуєш переїздив туди чотири дни тому й навіть ночував у моїй землянці. Із ним було тільки кількох людей, була з ними й молода гарна пані. Він говорив по польськи з ньою. Вона безнастанно заливалася слізми.

— Це він, це напевно він — скрикнув князь — це потурнак Пшерембський і моя Оленка. Чотири дни тому?

— Так, чотири дни тому. Переночували, а досвіта спішно поїхали дальше. Зачув я дещо з його мови, бо пані не говорила сливе ніщо. Він говорив їй, що він багатир, що він турецький баша та в ласках у самого султана. Говорив, що має великий гарем, але тільки її одну любить. Вона буде панією в його домі, а всі інші його жінки будуть її слугами. Коли вона на це не обзивалася, тільки дальше плакала, він у люти грозив їй, що продасть її в Стамбулі, як буде вперта.

— Це він, він! Пшерембський! Бідна, бідна Оленочка моя! — скричав князь. — А потім говорив уже спокійніше:

— Чотири дни тому їхали туди, кажеш старче!

— Так, чотири дни тому. — притакнув пустинник.

— І гнав падлюка, кажеш, скоро, спішився значить. Так не доженемо ми його. Він уже напевно буде по турецькому боці…

— І я так думаю, — сказав чернець.

— Так значить, погоню за ним треба кинути. Та я дістану його в руки, визволю Оленку. Та покищо визволимо цих бранців, що татари ведуть їх — ці не втечуть мені. Вони певно недалеко ще!

— Не можуть бути ще далеко, вони тут чуються безпечні й їдуть дуже поволи, бо мажі в них не порожні тай бранці помучені, знесилені.

— Прощавай черче! Дякую тобі за вісти, хоч і не веселі. Та всеж вказав ти мені слід.

— Прощавай, княже, хай тебе Господь провадить. Бачу скривдив тебе ворог твій, та ти не нарікай, не попадай у розпуку. Багато, багато бранок нещасних карається в татарській і турецькій неволі, не тільки твоя дружина, княже! Така воля Божа! Бог карає народи христіянські за гордощі серця й гріхи їх. Але Господь милосерний не забуває про нещасних. Твориться нове воїнство Христове, козацтво низове. Уже тепер страшне воно бісурменам. Та прийде час, що Всевишній дасть їм розумного лицаря, що зробить із них кріпке й непереможне військо тоді засвитає кращий день і для нашої мученої землі. І хто знає, може цей час уже й не далекий…

І глянув чернець князеві в очі:

— Хто знає, княже, — говорив чернець дальше — чи в цему не провидіння Боже, що ворог забрав тобі жінку. Ти підеш на Січ і з січовим лицарством воюватимеш. І під твоїм проводом стане Січ славна й могутня.

При останніх словах чернець підніс очі до неба й вид у нього був немов надприродній і слова вдаряли так могутньо мов пророцтво.

По хвилі чернець наче отямився з захвату наче прийшов до себе й говорив уже спокійним, рівним голосом:

— Княже, ти чув! Це не я говорив, це Господь всевідущий вложив ці слова в мої уста. Тебе жде велика слава, княже!

Князь не відповів на це, тільки поклонився черцеві й ударив коня острогами й вихром помчав наперед, а за ним дружина його.

Чернець довго ще стояв і глядів за відділом їздців. Легіт розвівав його сивий довгий волос і бороду, а чернець підніс правицю й тричі зробив у повітрі знак хреста святого в напрямі, кудою їхав князь Богданко Ружинський із дружиною.

А він, князь Богданко гнався вихром, та думи не кидали його.

— Що це в третє, чує він, що Бог готовить його на щось більшого. А ось отсей старий чернець таки виразно сказав йому, що йому слави на Січі шукати. Може й справді остати йому на Січі, що йому вже добра його. Піде на Січ і враз із січовиками визволить Оленочку, коли така буде Божа воля.

Праворуч від шляху трохи вподалік була висока могила.

— Ану в кого бистрий зір, хай вийде на могилу та погляне, чи не видно татар — сказав князь.

Молодий хлопець подався зараз на гору й приложив долоні до очей та стежив.

— Є,сказав по хвилі — розтабори- лися відсіля на пів години ходу… Горять огні, видно варять обід.

— Рушаємо! — Дав приказ князь — Ударимо несподівано на неприготованих і визволимо бранців.

— Рушили. Коли вже були недалеко, князь розділив відділ на дві части й каже:

— Із двох боків нападемо на них, так збентежимо їх і лекше переможемо.

А татари сиділи спокійно, варили обід та ділили між себе добичу й бранців. Коні їх паслися спокійно на боці. Стерегло їх кількох пастухів.

Аж залунало, загреміло з двох боків:

— Слава Богу! Слава! — І заблестили в сонці шаблі. Татари змішалися не знали, що це сталося. Відкіля так несподівано ворог. Де, як де, а тут зівсім несподівалися нападу. А тут з двох боків уже бють на них. Не довго трівала битва. Більшість татар погинула від шабель, а решту повязали.

Бранців пустили на волю. Вони дякували князеві й разом пустилися з поворотом таки зараз.

А князь дав приказ:

— На Січ! Привеземо їм татар-бранців і їх коней тай добичу татарську…

III

Гей, гнав, гнав Пшерембський із княгинею Оленкою, як виїхав ранком із хатини черця. Неначе щось говорило йому, що за ним гонить сміливий орел князь Богданко, щоб у нього відбити свою дружину любу…

Вже й не вговорює потурнак княгині, не старається прихилити її серце до себе — ніколи йому! Якийсь невідомий жах гонить його.

— Ой, не лишить князь Богданко Ружинський своєї дружини любої йому, ворогові свойому на поталу! Не позволить йому на це ні велика любов до дружини коханої, ні честь лицарська. Хто зна, чи він уже не на сліді його. І навіщо було ночувати в цего черця. Він напевно виспіває все князеві Ружинському, шлях на здогін за ним покаже. Князь Богдан Ружинський оборонець віри православної, під знамям хреста ходить у бій із невірними, христіян визволяє. Відоме й славне вже його ймення по всій Україні, хоч і молодий він іще! А він Пшерембський невірний, ба гірше ще для черця, бо потурнак. А чернець напевно пізнав, що він не турок, ні татарин, тільки перевернувся в турка напевно! По мові його, як він говорив до княгині Оленки. Тікати, мерщій тікати відсіля, з цеї непевної козацької землі, де зза кожного кущика чигає на нього, згорить за ним небезпека, смерть! Тікати під певний півмісяць, між стрункі мінарети — між своїх… Між своїх? Чи свої вони йому турки-музулмани! А вжеж, бож він прийняв їх віру, став правовірним музулманином. Ну, не з пересвідчення пішов він туди, покинув батьківську віру, а для користи! Бо що йому віра, хоч христіянська, хоч музулманська! Йому, аби добре було, він на всяку віру перейде! Хай собі хто хоче вірить у Бога, в небо — а він вірить в одно в багацтво, в гроші, в почести! А там у Стамбулі добився він їх: і майна й почестей — він уже баша турецький. Правда, не тільки жадоба почестей і багацтв веліла йому кинути батьківську віру — а й ненависть і любов — ненависть до князя Богдана Ружинського й любов до його жінки, до Оленки…

Тепер він здобув це, чого бажав: його люба Оленка в його руках, а двір князя Ружинського спалений. Тепер заживе він щасливий та вдоволений у Стамбулі, чи денебудь інде в турецькій державі. Оленка не любить його, ненавидить! Байдуже! Привикне, а ні то силою, буками змусить її, щоб стала прихильна йому й забула свойого князя. О так, він змусить її!

Коб тільки, як найскорше з цеї проклятущої козацької землі, де не милують зрадників, де зза кожного кущика смерть зазирає в вічі коб тільки як найскорше під півмісяць безпечний, під мінарети стрункі, коб тільки цей сміливець князь Богданко не наздігнав його…

Ось такі думки снувалися по голові Пшерембського й він наганяв коней, не жалував їм нагаїв.

Гнав він що духу, а за ним страх блідий, а за ним трівога вслід.

А вона Оленка! Вона нічого вже не думала! Ослаблена, виснажена, знесилена з заплющеними очима лежала вона на коні, привязана посторонками. Часом тільки блиснула в її розпаленій горячкою голові думка.

— А може він, її Богдан ще в час повернув, та може не гаяв часу й пігнався з оружним відділом у погоню за Пшерембським і відібє її в ворога.

Може? Ні, вона певна, що він як тільки довідається про горе, що стрінуло її, не гаятиме часу — орлом сизокрилим полине степами стежма за потурнаком, за злющим… Полине, вона певна та чи в час довідався?!.. Ой, ні! Ось вони вже над синім Дунаєм, уже перевезли їх на той бік. А там! Там уже не гнав триклятий потурнак Пшерембський! Велів доставити собі мажу й на мажі повезли її в Царгород…

Пшерембський аж лекше відітхнув, коли найшовся вже по турецькому боці. — Тепер уже не досягнеш мене, ясний княже! — сміявся він у дусі. — Тепер уже я тут пан, а твоя голубка буде в мойому гніздечку. Так, княже, так!

І звертаючись до княгині Олени сказав голосно:

— Ну, княгине, тепер уже тобі нема що надіятися на те, що твій князь визволить тебе з моїх рук! Тут уже тобі не козацька земля, а турецька! Треба тобі вже забути свойого князика. Тепер я твій князь і пан! Тепер мусиш мене любити, коли хочеш, щоб тобі добре було.

— Ніколи, ніколи! — скрикнула Оленка.

— Ніколи? Ну, побачимо! Знай, що в мене є способи присилувати тебе, ласкава пані, знай це!

— Можеш мене вбити, клятий потурначе, але присилувати не зможеш! — сказала твердо й рішуче княгиня.

Пшерембський заскреготав зубами й ухопив за нагайку, та вскорі отямився й опустив руку з нагайкою.

— Побачимо! — сказав — Як будеш вже в мене дома, то там я тебе привчу вже слухняности. Тут мені ніколи. Не місце й не час на це! Та я думаю, що в тебе є доволі розуму, щоб отямитися. Будеш мати до вибору: або будеш слухняна мені й будеш першою жінкою моєю, а ні то зроблю тебе найнизчою рабинею своєю.

Княгиня не відповіла ніщо. Замовк і Пшерембський.

Як приїхали в дім Пшерембського, він покликав стару доглядачку й сказав до ньої:

— Слухай, стара! Віддаю тобі під опіку отсю молодицю! Дбай, щоб їй добре тут було та старайся вмовляти її, щоб вона стала прихильна мені, щоб полюбила мене. Ти це вмієш, я знаю!

— О, пане ласкавий! Хто в силі тобі опертися! Будь певний, що й вона буде тобі прихильна й серце її буде тільки для тебе битися — сказала стара й поклонилася низко.

— Покищо не бється для мене! Покищо думки її линуть до цего, що я її в нього видер. А ти подбай, щоб вивітріла з її голови память про нього, щоб її серце, як кажеш, билося тільки для мене. Тепер іди й переодягни її в турецький одяг — сказав.

Стара приступила до княгині Оленки й промовила до ньої щось по турецьки.

— Вона не розуміє по турецьки — сказав — Вона українка. Вибереш їй до прислуги дві невільниці-українки. І їм накажеш, щоб старалися нарозумити її.

Стара взяла за руку княгиню Олену й потягнула її за собою.

Княгиня пішла за ньою добровільно, щоб тільки не бути біля ненависного Пшерембського

Стара покликала дві служниці родом українки й сказала до них:

— Будете услугувати цій пані. Вона з вашої країни й віри вашої. Баша лю- бить її, та вона тужить іще за своїм чоловіком на Україні. Говорив баша, що як що ви зможете прихилити її серце для нього, то великі ласки вас ждуть, може й пустить вас на волю. Тож добре дбайте, щоб вона полюбила башу. Тепер поведете її в купальню та переберете в достойний турецький одяг.