Про ідеї, героїв і політику

Front matter

Відбитка з „Нової Зорі“.

Стор.

Додатки:

Відкритий лист до п. В. Липинського

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

ДО ПАНА

Високоповажаний Добродію,

З приводу моєї критичної замітки. до реферату ред. В. Мудрого на конґресі УНДО, де м. и. містилася невірна характеристика Української Христіянської Орґанізації, як буцімто звязаної з Вашою ідеольоґією і династією Скоропадських, а проте перманентно поборюваної гетьманофільським „Українським Голосом“ — Ви були ласкаві подати до „Діла“ (чч. 157–159, з 18–20. VII) довший допис п. з. „Нова Зоря і ідеольоґія гетьманців“, який справив мені дуже прикру несподіванку. В нім Ви заатакували менше „Н. З.“, а більше мене особисто.

Ся несподіванка трояка. Наперед, я ніколи не уявляв собі, щоб українське громадянство було коли свідком двобою між нами: занадто довго жили ми в добрих особистих взаєминах і занадто богато було між нами спільних інтелєктуальних інтересів і поглядів — історично-наукових і національно-політичних — щоб ті невеликі ріжниці в них, які нас ділили, мали й могли довести до прилюдного конфлікту між нами. Дальше, я не підозрівав, що Ви видимо вже з довшого часу підготовляли свій виступ, і що тепер лише скористали з першої нагоди (згадки Вашого імени в моїй замітці?), щоб його виконати. Вкінці — а се вже найсумніше — я скорше був-би позірів у державно-творчу здібність української інтеліґенції ніж у те, що Ви з ким-небудь можете боротися зброєю і методами як у тім письмі. Се один із великих заводів мого життя.

Колиб справа обмежалася тілько до перших двох несподіванок, то я певно не реаґував би на Ваш напад — уважав-би на Ваші слова, що лікарі позволяють Вам лише писати довгі анімозні статті, а забороняють читати чужі спокійні… Та супроти тої третьої несподіванки і супроти сього, що вибором орґану і формою допису Ви бажали, очевидно, надати справі широкий розголос — не можу мовчати і з правдивим болем серця беру за перо, щоб відповісти Вам сим відкритим листом, і щоб як не Ви самі, то хоч Ваші політичні приятелі могли його прочитати.

Се тілько паради на Ваші удари; чиста оборона. Пишу тільки про те, що Ви видвигнули, і то не про все; до наступу на Вас переходити не хочу. Навіть обо- роняючися, не піду Вашим слідом і не трактуватиму Вас ані як особистого ворога, ані як політичного противника, тілько як — літературного. За вжиту зверхню форму — слабу повязаність поодиноких уступів — я мало відповідальний: причина сьому та, що зміст Вашого письма доволі конфузний.

1. Що моя контроверсія з ред. Мудрим за політичний характер У. Х. О. й „Нової Зорі“ подала Вам тілько формальну притоку до наступу, приготуваного de longue main, се ясно з самого поставлення Вами предмету спору, тілько механічно й нельоґічно причіпленого. (як Німець каже, притягненого за уха) до згаданої контроверсії. Бо коли ред. Мудрий у своїм рефераті про дійсних або уявлених ворогів УНДО назвав У. Х. О. чимсь неначе експозитурою Вашої гетьманської орґанізації, а я, без найменшої задної думки, тому твердженню заперечив, то дальша розмова могла, здавалось, пійти лише по линії: хто з нас двох має рацію — ред. Мудрий чи я? Тимчасом Ви промовчуєте ґенезу і суть нашої контроверсії, не згадуєте ні словечком про тезу ред. Мудрого, а мою антитезу передаєте ось-якими словами:

В ч. 48. „Нової Зорі“ в статті п. С. Томашівського є одно твердження, що „Н. З.“ „ніколи не ставилась проти ідеольоґії Липинського“ і друге, дещо іронічне, що „Діло“ є орґаном більше гетьманським ніж „Н. 3.“, „тому, що до „Діла“, редаґованого п. Мудрим, Липинський пише, а до „Н. З.“ не написав ні одного рядка“.

Сими ніби цитатами починаєте Ваше письмо, ставлячи їх во главу обвинувачення проти „Н. 3.“ і проти мене. Щоб не було жадних сумнівів в тому, якої тактики вжили Ви вступаючи на полємічну арену, позволю собі навести інкримінований уступ моєї статті в цілости. Передавши тезу ред. Мудрого і назвавши її головною, я писав:

Кождий уважний читач „Н. 3.“ знає, що сей орґан, як ніколи не ставився проти ідеольоґії Липинського, так само ніколи не був орґаном гетьманців. Для характеристики легкодушности, з якою ред. Мудрий висловлює свої думки, нехай послужить неспірний факт: В. Липинський, по думці п. Мудрого, ідеольоґічний патрон У. Х. О., не написав до „H. 3.“ ні одного рядка, натомість до редаґованого п. Мудрим „Діла“ пише він (пор. „Діло“ в березні. 1929). Словом, замість дивуватися перемиському „У. Голосови“, що мимо свойого гетьманства „веде перманентну боротьбу з „Н. 3.“ та цілою У. Х. О., нехай ред. Мудрий радше подивується самому собі.

З порівнанням обох цитатів — Вашого й мойого — кождий тямущий читач видить: а) що з першого мойого ре- чення Ви вирвали одну побічну думку („не ставився проти“), а головну („не був орґаном“) замовчали; б) що друге моє речення (про Ваше співробітничання) Ви позволили собі, скажім обережно, „поправити“: коли я, на доказ невірности погляду ред. Мудрого, замаркував був голий факт Вашої абстиненції від „Н. З.“, а участи в „Ділі“, то Ви приписуєте мені якесь „іронічне твердження, що „Діло“ є орґаном більше гетьманським ніж „Н. З.“. — чого я не лише не писав, а й не думав; в) що моє третє речення Ви цілком зіґнорували; г) що сим способом Ви пересунули почату ред. Мудрим дискусію на цілком иншу площину: з проблєми — чи У. Х. О. зглядно „Н. З.“ є на гетьманській службі чи ні, Ви зробили нове питання — чи „Н. З.“ ставилася проти Вашої ідеольогії або ні; ґ) що сього пересунення доконали Ви — письменник і дослідник з іменем — при помочи своєрідної методи виривання з контексту кількох слів, „підправлювання“ одних думок противника, а промовчування других, що важніших — методи, як побачимо дальше, характеристичної не для самого тілько Вашого старту на лицарський двобій, а для цілої Вашої боротьби — від початку до кінця, з щораз більшою ґрадацією. Се доказ, що не ствердження обєктивної правди мали Ви на оці, а вирахований наступ — без огляду на його способи.

2. Поставивши так справу з цілком иншого і несподіваного боку, Ви переходите до закиду проти „Н. 3.“ й мене — щось неначе до акту обвинувачення. Перше, мовляв, твердження Т-го „зовсім не вірне“: від коли фактичним політичним провідником „Н. З.“ став Т-ий, вона „виступала й виступає“ проти Вашої ідеольоґії (на иншім місці: весь час „засадничо поборює“ її).

Про Ваші льоґічні передпосилки щодо мойого політичного проводу в „Н. З.“ (в инших місцях навіть щось ніби власности сього орґану) скажу пізніше. Щодо мнимої невірности зацитованої Вами частинки мойого твердження, зазначу передовсім: Заперечуючи мої слова, Ви несвідомо підкреслюєте, що в контроверсії ред. Мудрого зі мною він ще менше має рації, ніж я допускав: він говорив про прихильність „H. 3.“ до Вашої ідеольоґії, я про невтральність, а Ви — про ворожість! Чи він у душі дякує Вам за таку невисоку думку про його орієнтування в політичних справах, не моя річ знати.

З. Отже моя й „Н. З.“ вина в тому, що ми засадничо поборюємо Вашу ідеольоґію… Дивує мене тілько, що у своїх довгих виводах на сю тему Ви навіть не шукаєте відповіди на отсі важні питання: Чому я поборював Вашу ідеольоґію? А поборюючи, чому в полєміці з ред. Мудрим я не признавався до сього, лише навпаки вдавав невтрального? Сі питання, такі необхідні для кождого обвинувачення і для кождого присуду, Ви цілком поминули — очевидно, не без причини. Та поки до неї дібємося, заявляю з гори: .

Заперечую Ваш закид не тому, щоб евентуальне поборювання се ідеольоґії уважав я якимсь національно-політичним гріхом (Ваша ідеольоґія ще не національна святощ і богато земляків поборює її не то безкарно, а й без протесту з Вашого боку), а просто тому, щоб ствердити обєктивний факт. Не поборював я Вашого напряму, бо й не мав себе за його ворога і не мав до сього ні інтересу, ні нагоди: пишучи в „Н. З.“ завсігди про конкретні факти нашого політичного життя, і з приводу них, обминав я теоретичні теми. І тому в найліпшій вірі і без жадної задної думки написав я у відповідь ред. Мудрому, що „Н. З.“ не ставилася проти, себто свідомо не поборювала, Вашої ідеольоґії.

Дуже можливо, що в півтори сотні моїх політичних статтей у „Н. 3.“ тут і там висловив я одну-другу думку, яка т. ск. не пасує до Вашої концепції, одначе… вибачайте: звідки у Вас право з сеї рації кликати меме на суд перед себе? Мене, що ніколи не заприсягав Вашого національно-політичного корану? По такому праву вся українська преса, без виїмку, мусіла-б бути разом зі мною обвинувачена! Мені видиться, що Ваша ідеольоґія мала-б більшу користь із того, як-би Ви своє перо звернули радше проти тих, що дійсно і свідомо поборюють Вас, або — може ще потрібніше — проти тих Ваших обожателів, що своїми наївними або неграмотними писаннями гірше ворогів Вашу теорію дискредитують…

Кажу ще раз. Не тому відповідаю, щоб Ваш закид поборювання Вашої ідеольоґії сам по собі (без огляду на те, чи він оправданий чи ні) ображав мене, а тілько тому, що поставивши фальшиву тезу, Ви фальшиво мотивуєте її та до фальшивих, для мене нераз образливих доходите висновків.

4. Половину (б. 200 рядків) свого просторого допису присвячуєте доказам, що моя антитеза невірна і що ніби- ведена мною „Н. З.“ свідомо й засадничо поборювала Вашу політичну концепцію. Ідею монархічну? Гетьманську? Консервативну? Аристократичну? Хліборобську? Та ні! Образи сих основ Вашої ідеольоґії Ви мені не закидаєте. Ви берете свої закиди з такого поля, на якім двоє живих і думаючих людей ріжнитися думками, хочби вони належали й до одної орґанізації із ще більше сектантським характером ніж Ваша.

З півтори сотні моїх статтей у „Н. З.“ тілько дві удостоїлися Вашого прокураторського ока: одна то „Ідея і громадянство“ (ч. 87 з 1928), друга „Про героїв і геройство“ (ч. 24 з 1929). Заголовок першої подаєте; другої — цілком ні. Зміст, обставини, ґенеза й безпосередна ціль обох — для Вас цілком не істнують. З першої вириваєте два окремі й неповні речення, (разом 25 слів на 800 в ориґіналі), без найменшого звязку між ними самими і між кождою з них та цілостю даної статті. З другого інкримінованого артикулу Ви не зацитували ні одного речення, а тілько окремі фрази і слова (разом 13 на поверх 1000!), передаючи їх дотого хибно й тенденційно. Стілько і такий добір Ваших прокураторських свідків проти мене, пане Липинський.

5. На основі сих двох неорґанічних фраґментів Ви підіймаєте перший загальний закид проти „Н. З.“:

Осмішування ідеалізму належить, здається, до одних з її головних завдань. Наприклад в ч. 87 з 1928 р. в статті „Ідея і громадянство“ чита- ємо: „Останні наші нещастя впали на нас саме через ідеї“, бо „ідеї правдиві, своєчасні, і вміло ширені серед громадянства мусять сьому останньому приносити тільки користь і задоволення“.

Ну, може бути, що сміятися з ідеалізму є вчинком кримінальним, та слабий пункт Вашого обвинувачення у тому, що читач, на опінії якого чейже Вам залежить, ані не довідується, про який саме „ідеалізм“ у тій нещасній статті була мова (про один із многих фільософічних — від Плятона до Канта, чи про звичайний психольоґічний?), ані не розуміє, котре наведене слово значить „осмішування“ сього неназваного ідеалізму. Читач готов навіть подумати собі, що по Вашому „ідеалізм“ та „ідея“ се одно й те саме… Я рішучо не вірю, щоб Ви так перемішували ріжні поняття, хиба, що Ви рахували на таке qui pro quo у читача… А й щодо самих ідей, то з Ваших цитатів ніхто не второпає, ані того які саме ідеї довели до нещасть, ані того до яких саме. Одним словом, рекорд у реферуванню думок противника!

На Ваш „ідеалістичний“ погляд, наведених Вами слів із моєї статті цілком доволі, щоб не лише показати, як я ними „засадничо поборюю“ Вашу ідеольоґію, а ще й вилляти на мою бідну голову цілу каскаду таких компліментів як: „безідейність… зарібки на безідейности… безпринципність… отаманське лучшезнайство… брак вірности і праці для ідеї… одвічний примітивно-реалістичний політичний опортунізм, що за ціну негайного задоволення і негайних користей позраджував всі українські ідеї і всіх Українських провідників“, і т. д. без кінця з постійним підморгуванням до читача: диви, яка бездонна прірва між моїм високим ідеалізмом та низьким матеріялізмом Т-ого!

6. Давши сим способом добре погуляти свойому „ідеалізмови“, Ви несподівано пишете:

В одному має слушність п. Томашівський, Тепер дійсно зловживають люди ідеями, та серед українців дійсно панує велика розбіжність ідей.

Слава Богу! Значить, у моїй каригідній статті, яка так обурює Вашу „ідеалістичну“ совість, Ви таки були ласкаві знайти якесь чисте зерно… Пане Липинський! Я можу остаточно махнути рукою на Ваші зусилля бути одночасно стороною, прокуратором і суддєю над „Н. З.“, чи там надо мною, за вмовлюваний виступ проти дорогої Вам ідеольоґії; можу навіть опанувати себе і стерпіти, як Ви, на основі вирваних із контексту і самовільно толкованих слів, видаєте найтяжший засуд на свойого товариша по перу (і не, тілько по перу); та коли одно- часно Ви не вважаєте потрібним здержатися від цинізму супроти цілої справи, яку Ви, неначе той Катон, взялися судити — тогді в мене рука судорожно стискається, а з душі виривається крик: геть із судейського стола!

7. „В має слушність Т-ий“… Якщо при писанню сих слів була у Вас, добродію, одробина совісти, то вона була-б приневолила Вас додати: Сьому „одному“, а не чому иншому, присвячена ціла стаття Т-ого про ідею і громадянство — від початку до кінця та сама стаття, яку я висше назвав професійним осмішуванням ідеалізму, та з дрібних уривків якої витягнув цілий колодязь інвектив проти її автора…

Сеї совісти у Вас не стало; моя стаття, з якої не була зроблена відбитка, забулася і ніхто тепер, читаючи Ваше письмо, не мав її під рукою; отже що-ж легче, як з цілости зробити дрібне „одно“, а з маленьких фраґментів судити про цілість?

8. Якби я стілько заробив на „безідейности“, як Вам ввижається, то я зараз тут-же передрукував-би „Ідею і громадянство“ без найменших змін, не викидаючи з неї й того, що в ній не від мене, а від редакції походить. На-жаль я стілько ще не заробив, і тому прошу читачів отсього листа, щоб пошукали в якій бібліотеці річника „Н. 3.“ за 1928 і прочитали ту нещасну статтю. На сім місці дам тілько отсе пояснення.

„Ідея і громадянство“ появилася 11-го листопада 1928. (На сю дату звертаю окрему увагу!) Стаття не була ізольована. Вона стояла в тіснім льоґічнім звязку з иншими, що появилися вчасти перед нею, вчасти по ній, і тому добре було-б читати її разом з ними, а головно: „Думки на часі. Коротка аналіза того, що сталося і його наслідків та три дезидерати до українського громадянства“ (ч. 83 з 28. X. 28), та „Рефлєксії про польський і український автосадизм“ (ч. 88 з 15.XI.28).

В першій з них говорив я — здається мені: з ідеалізмом — про грядущі десяті роковини нашого визвольного зриву, і прочуваючи можливість якогось фальшивого кроку з нашого боку, піддавав я деяку думку, як достойно святкувати сю память. Кілька днів потім, прийшли сумні події у Львові 1 і 2 листопада, а вістка про них вчинила на мене, у Кракові, дуже сильне вражіння. Під їх впливом написав я статтю „Ідея і громадянство“. Вказав я там на сучасну гіпертрофію „ідей“, що від часу реформації щораз більше заливають людство і кидають його в неможливий хаос. Підкреслюючи, що сама доктрина, хочби більше або менше принадна, ще цілком не рішає про практичну цінність сеї або тої ідеї, та що одиноке мірило вартости її лежить у способі й успіху її практичного приноровлювання — пригадав я саме коротко передтим заналізовану мною французьку повість Доржелєса „Св. Маґльорій“ — зворушливу траґедію одної великої ідеї, що невміло, хоч у добрій вірі, переводжена в життя, замість наміреного добра родить безконечну низку ненаміреного лиха. Коли така доля зустрічає благородну ідею в руках благородного ідеаліста, то що-ж сказати про ріжні „ідеї“ не-ідеалістів? Отже необхідно прикладати критичну міру до наслідків їх діяльности і питати: Кому вони приносять користь, а кому шкоду? Що дають вони жрецям, а що громадянству? Сі міркування кінчились:

Ідеї, які приносять тілько нещастя для тих, що їх приймають, є або фальшиві, або передчасні, або мають невідповідних виконавців. І навпаки ідеї правдиві, своєчасні і вміло ширені серед громадянства мусять сьому останньому приносити тілько користь і задоволення. Події останніх тижнів і днів на нашім ґрунті, самочинні „політичні“ виступи незрівноважених одиниць, котрі заняли становища, яких не повірилаб їм-ніяка суспільність на світі, як також доточування нашої суспільности пайдократією — се незбиті докази слушности поставле- них тут тез, котрі слушні не тілько на француськім ґрунті… Все те повинно сколихнути глибоко нашою національною психікою і дати почин до „переоцінки цінностей-ідей“, до провірки кличів і до позитивної критики. Бо останні наші нещастя впали на нас саме через „ідеї“ — в головах старих і молодших пайдократів — по обох сторонах поліційної лінії.

Як у сих виписках, так і в цілій статті нема ні одного слова, яке оправдувало-б закид „осмішування ідеалізму“. Навпаки, все тут пронизане траґічною серіозностю, якої корінь саме в ідеалізмі. Позатим, не про ідеалізм тут мова, а про „ідеї“ — сьогодні масово продуковані і пропаґовані і не-ідеалістами, завзятими матеріялістами. Так само як осмішування ідеалізму, не знаю й того, де тут свідоме і засадниче поборювання Вашої системи, пане Липинський! Невже Ви хочете сим сказати, що солідаризуєтеся з тими носіями тих „ідей“, про котрі тут при кінці мова?

9. Инша річ, чи всі мої у сій статті висловлені думки (инакше: ідеї, бо вони часом подибуються і в мене, пане Липинський!) неспірно правдиві, зглядно, чи вони висловлені як треба. Я не мав і не маю претенсії деяких ідеольогів бути непомильний в поглядах на питання дуже скомплікованого національно-політичного життя, і за мало маю часу, щоб цизе- лювати свої статті до ґазети. Та з другого боку, не можу ніяк признати, щоб Ви у своїм письмі дали хоч найменший доказ хибности моїх думок. Тому я й сьогодні не міг-би на сю тему писати по суті инакше як тогді.

Бо й чи-ж за останніх девять місяців богато змінилося у нас? Чи не з блискучими прапорами ріжних „ідей“ підходить до нашої молоді, до нашого селянина, до нашого робітника, до всього громадянства сила проповідників: комуністи і всякі сельроби, есери й есдеки, радикали і москвофіли, зо два десятки націоналістів найсуперніших орієнтацій, з явними і тайними орґанізаціями, а вкінці хмара видимих і невидимих провокаторів? І всі вони, без виїмку, кричать, що тілько їхня „ідея“ правдива і спасенна, а всі инші погубні і прокляті; що тілько під їхнім прапором може бути здійснений національний чи соціяльний „ідеал“; що тілько виконуючи їхні прикази нація чи кляса стане вільна щаслива, а самі виконавці заслужені і славні. А тимчасом, нарід нидіє духово, культурно і господарсько; його заливає загальна деморалізація і чужа культура; убогий з роду, бідніє ще більше; молоді екзистенції ломляться на ціле життя, ніде визначних позитивних діл, мало систематичної праці, а повно гризні, гуч- них слів і лучшезнайства, що на всі національні і соціяльні болі захвалює „ліки“ власного виробу, а виклинає вироби конкурентів. В таких обставинах, коли така спекуляція на ідеалізмі громадянства, зокрема його молоді, доводить до одного-другого нещастя, — кого з глядачів сумного видовища не засвербить рука, щоб батогом прогнати крикливих перекупнів з сіней Народного Храму, і хто не кликне баламученому громадянству: Осторожно з купном „ідей“! Прикладайте до них критичну міру!

10. Ви, пане Липинський, таки самі признаєте ласкаво, що „тепер дійсно зловживають люде ідеями“ та що „серед Українців дійсно велика розбіжність ідей“, одначе Ви не можете мені забути, що замість зазиву до критичної оцінки всякий „ідей“, я не закінчив інкримінованої статті словами: Одна тілько правдива ідеольоґія на Вкраїні, а творцем її В. Липинський! Вступайте в ряди гетьманців і читайте його „Листи“!

Певно, тогді „Нова Зоря“ й автор статті були-б у Ваших ласках, хочби у таких, як „Український Голос“, дарма, що він побіч того проповідує практичний анархізм. Одначе — з рукою на серці — чи не тогді саме були-б ми всі осмішили себе? Бо я думаю, що коли Ваша ідеольоґія дійсно цінніша від инших, що з нею конкурують (а перечити сьому, пишучи статтю, я й у думці не мав), то поручуване мною критичне відношення до бушуючих „ідей“ не лише не може знищити її дійсних цінностей, а навпаки — мусить відкрити їх і спопуляризувати. Нажаль, Ви думаєте инакше. Ви противні всякому критичному розглядови своєї системи і клеймите своїм ворогом і поганим Українцем кождого, хто не пропаґує Ваших поглядів en bloc без усяких застережень.

11. Ще дуже недавно, коли Ви свою ідеольоґію щотілько творили, Ви самі робили те саме, що тепер мені закидуєте. Чи-ж Ваша ідеольоґія не побудована на „осмішуванню“, поборюванню і критикуванню ідеольоґій української здеклясованої інтеліґенції від Шевченка до Грушевського? Досить розгорнути перший-ліпший випуск „Хліборобської України“ й Ваші „Листи“! Я сьому й не дивуюся. Бо, як висловився пок. Ганс Дельбрюк в подібній ситуації: damit die wahre Religion zur Herrschaft gelange, müssen die Götzenbilder zerstört werden. Das gilt auch von der Religion der Vaterlandsliebe.

А коли так, то й Ви мусите згодитися з сим, що і я часом беру молоток критики, щоб ним провірити вартість сього або того ідола-ідеї. Роблю се де- що иншою методою ніж Ви: не виходжу від якоїсь улюбленої доктрини, лише від якогось політичного факту і на ньому показую корисність або шкідливість сього або того погляду. Ви зовете себе ідеалістом, тому що від власного соціяльно-політичного ідеалу виходите, одначе я також не зрікаюся права до сеї назви, тому що до ідеалу змагаю. Питаю: кому легче збитися з дороги — сьому що ідеал має перед собою, чи тому що його має за собою? Та в дійсности Ви помиляєтеся: Ви менше ідеаліст, а більше доктринер! Ідеалізм толерантний, а Ви персоніфікація нетерпимости й еґоцентричного сектанства.

12. Ви соблазняєтеся, що в оцінці вартости пропаґованих ідей за критичну міру беру не Ваш непомильний коран, а те, чим історія й увесь сучасний світ мірить політичні і соціяльні ідеї, себто користь і задоволення тих, для кого даний товар призначається, а не сих, хто його продає. Жахливий приклад противного принципу маємо тільки в давних єресях і в новім большевизмі. Pereat mundus, vivat principium!

Я рад-би якраз вирвати земляків з неволі ілюзії, буцімто доволі мати „вірну“ ідею-рецепту (а як відомо, кожда має себе за єдино-успішну), а все буде добре, хочби нічого не робилося або ро- билося ким-не-будь і як-не-будь. Навіть у христіянській реліґії віра без добрих діл мертва, а що-ж у соціяльно-політичних справах, де в грі життєві інтереси міліонів! Бо се пуста фразеольоґія — повторяти, що мовляв „ідеї роблять всесвітну історію“. Ні, сама ідея то абстракт без практичної вартости; вона жива тілько в ділі — в конкретному творі артиста, мислителя, політика, вояка. А міра вартости сих творів — тілько в ступні користи й задоволення, які вони приносять. Nicht der Rang der Absichten, sondern der Rang der Leistungen ist entscheidend — говорить О. Шпенґлєр, визначний ідеаліст, консерватист і монархіст.

13. Ви натомість берете ті мої слова (користь і задоволення) в курячі лапки і жонглюєте ними найнесовішнішим способом. У своїм „ідеалізмі“, Ви наперед злегка „підправляєте“ мої вислови і впевняєте, що я писав про „ користи й задоволення“ як мірило вартости ідей. Дальше, вмовляєте в читача, що під сими словами я розумів, борони Боже, не моральні, а самі тілько матеріяльні добра. Вкінці, любуючися в дуже прозорих алюзіях до гедонізму, зарібків на безідейности, карієри за ціну зради ідей і т. д. — себто в усім розкішнім арсеналі всіх україн- ських демаґоґів, історичних і сучасних — не хочете полишити в читача найменшого сумніву, що я мав на увазі не публичні національні користи і задоволення, а… приватні, особисті. You lie, Sir, and you know it!

14. Стілько хотів я сказати про Ваш коментар до першої з анатемізованих Вами моїх статтей. Тепер про другу — що її Ви навіть не назвали, не то зміст її подали. Ви вирвали з неї 13 окремих слів, „підправили“ їх, знарядили своєрідною інтерпретацією і кинули ними в мене. Не лише в мене, а й у редакцію і видавців, неначе-б при сій статті не було замітки, що вона дискусійна і що „Н. 3.“ дасть місце й иншій думці на дану тему… І в сім мистецтві затаювання одного, підсування другого, перекручування третього, а видумування четвертого Ви зайшли навіть дальше ніж у критиці попередньої статті.

Зареклямувавши зайвий раз свою ідеольоґію як основану на сучасних авторитетах (котрих там, правду сказавши, не видко) та на культі героїв (козацьких гетьманів, чи радше тілько одного з них — Хмельницького) у минувшині, Ви пишете:

Цей самий погляд обороняв зрештою і п. Томашівський у своїх передвоєнних історичних працях. Але тепер (гл. „Н. 3.“ ч. 24. 1929) Хмель- ницький для нього це „шкідник на церковній ниві“, „трівкий культ якого неможливий“. Що унія тодішня дуже подібна до т. зв. нині „польської унії“ на Волині — не має нічого спільного з традиційною вже унією в Галичині, про це історик і публіцист „Н. З.“ не вважає потрібним просвітити галицьке громадянство. Видко во імя засади, що добре тільки те, що приносить користь і задоволення, культ Хмельницького був добрий під Австрією і став дуже недобрий у сучасній Галичині. Шкода тільки, що п. Томашівський не повчив одночасно, як при такій змінливости поглядів професорів національної історії можуть появитися серед даної нації історичні герої.

Даю, здається мені, доказ самовідречення, цитуючи отсі „любезні“ слова товариша-історика. Та годі, бо ніщо не характеризує Вас так вимовно, як саме отсе місце, звідки наново починаєте свою улюблену мережку про „зраду давніших ідей… зречення укр. державницької ідеї… зарібків на безідейности“ та про всі инші роскоші турецькі з лакімства нещасного… Пане Липинський! Щоб не богато балакати: чи не згодились-би Ви разом зі мною позволити комусь третьому — невтральному розглянути питання про те, хто ліпше заробляє — я на „безідейности“, чи Ви на „ідейности“?

А вертаючи до питання про авторитети сучасности і героїв минувшини, я мав-би иншу, вже неособисту пропозицію. Може-б так поручити кому розслідити зміст чотирьох річників „Нової Зорі“ і стілько річників „Хліборобської України“ і дати відповідь на питання: В котрім із тих орґанів більше оборони авторитетів сучасности, а в котрім більше легковаження їх та наступів на них? Де присвячено більше місця і більше тепла памяти й пошані постатей нашого минулого — тут чи там?

15. Переходжу до моєї інкримінованої статті „Про героїв і геройство“. Хоч пятьма місяцями пізніша від „Ідеї і громадянства“, вона тісно вяжеться з нею. Ґенеза її така. Після того як кількох збаламучених несовісними „ідеольоґами“ молодиків, переконаних, що роблять національно-геройське діло, виконало знаний траґічний напад на львівського листоноса, і в звязку з подібними иншими ознаками національної психопатії, мав я завдання якось зареаґувати на те божевілля, яке тисячі совісних земляків болючо відчували, одначе не мали відваги чи змоги підняти прилюдно голос в сій справі і сказати зводженим на манівці дітям кілька слів остороги.

Вплів я їх, як тілько вмів тактовно, в окреме оповідання про одну товариську розмову на тему відомої книжки Карляйля й українського історичного пантеону — річи в данім разі тілько декоративні. Отсе повязання мало звернути увагу молоденьких людей на високе поняття геройства (Карляйль, як відомо, дуже затісняє його), зразки якого рідкі або неповні в усій нашій минувшині, та усвідомити їх, що своїм здеґенерованим геройством чину вони не приносять ні пожитку свойому громадянству, ні чести собі, а мимохіть фабрикують героїв-жертв національним противникам; що одним словом — не українській нації приспорюють героїв, а Полякам (прим. Потоцький, Собінський).

Сей актуальний мотив Ви, пане Липинський, промовчуєте — цілком так само як і той, що спонукав мене до написання статті про ідею і громадянство, і присікаєтеся своїм менторством лише до тої частини, що її назвав я декоративною. Вигідна метода обминати делікатні питання, нема що казати, та я сим разом заступлю Вам дорогу і спитаю: Невже Ви раді ідеалізмови наших дітей, який велить їм в імя патріотизму підкладати динаміт під памятник поляглих у бою противників або кидатися в цілях рабунку на листоноса чи вбогу жидівку? Як так, то звідки у Вас сміливість вчити видавців „Н. 3.“ культу св. Мучеників? Від приходу І. Христа, не то Церква, а Весь культурний світ не знає героя-убийника або грабіжника. То тілько у нас Довбуші і Махни — герої!

16. Ви зупиняєтеся на двох фальшиво цитованих фразах (разом 7 слів) про Б. Хмельницького і з приводу них формуєте два головні закиди проти мене: а) що я ніби раніше, за Австрії, дивився на Хмельницького так само правовірно як Ви, та за Польщі (очевидно, за гроші!) дивлюся буцімто діяметрально противно; б) що згідно з сею „зрадою раніших ідей“ я буцімто не лише збезчестив історичного героя, а й своєю змінливостю поглядів як професора національної історії не даю витворитися новим національним героям.

Шановний Добродію! До останнього закиду, видимо скопіованого з одної напасти на мене за варшавський відчит, вчасти признаюся згори. Я дійсно не можу погодитися з думкою, щоб ті молодики, які своїми вчинками спонукали мене до написання обох статтей зазнавали в нашій історії культу герої; впровадження їх до національного пантеону полишаю Вам. Инші закиди відкидаю з усею рішучістю.

17. Дивно чути з уст історика закид з приводу зміни поглядів на якусь історичну особу — зміни за 15 літ… Що-більше, назвіть мені, пане Липинський, якого-не-будь значнішого історика якої-не-будь нації, на історичний світогляд якого в більшій або меншій мірі не вплинула-б світова війна! Отже й мене грішного війна і звязані з нею події на українських землях богато дечого навчили та на неодно історичне питання дивлюся сьогодні инакше ніж перед війною. Се почитую собі в користь, не у шкоду.

Та щодо Хмельницького, то якусь основну зміну в моїх поглядах на нього Ви так само видумали як і всі инші закиди, що про них досі була мова. Правда, перед 1914 я богато займався особою й епохою Хмельницького, а тепер мало. Головну причину знаєте дуже добре: запропащення в часі російської окупації Львова всіх, 20 літ збираних архивних матеріялів. Правда й се, що незалежно від сього мені по війні симпатичніші стали давніші державні часи нашої історії ніж недержавні козацькі, і ними тепер головно, хоч не виключно, займаюся. Та одночасно з сим мушу піднести з натиском: все що по 1914 або й 1918 писав я і пишу з обсягу Хмельниччини, нічим засадничо не ріжниться від того, що писав раніше; всі Ваші противні впевнювання побудовані на тенденційних, а навіть злобних видумках.

18. Говорячи про наш непевний, невисвітлений і богатий суперечностями національний пантеон (Володимир В. і Ґонта!), я висловив наперед жаль, що єдина направду державна доба нашої історії, себто княжа, майже не промовляє до уяви й почувань сучасного покоління; що зокрема Галичане й Волинці не мають духового контакту зі своєю державною минувшиною, хоч у ній богато великих людей і славних подій, а після того перейшов до уваг про досьогочасні спроби створити в Галичині культ постатей узятих із історії Наддніпрянщини. Пояснивши труднощі в культі симпатичного і романтично-геройського Галичанина Сагайдачного (з одного боку його відношення до Польщі, другого — його становище як ворога церковної унії і головного винуватця реліґійного роздору по 1620 р. — сього найбільшого національного-культурного нещастя нашої історії), писав я про Хмельницького:

Наперед, він дійсно великий, майже , тільки в перших двох роках (до Зборова), ну, нехай у перших чотирьох роках (до Берестечка), та пізніше — він рішучо менший ніж дотогочасна його слава. А втім, у душі вдумчивого Галичанина й Волинця імя Хмельницького не може викликати багато радісних і підємних почувань. Про продовжувану чим шкоду на церковній ниві треба менше-більше сказати те саме, що й при Сагайдачнім. — Хмельницький національний герой хиба як репрезентант попередної доби, а не як відкривець нової, тої, що прийшла по нім. Та чи в таких обставинах його культ можливий? — Були й є ще инші спроби адаптувати наддіпрянські козацькі постаті до потреб національного культу тут у нас, одначе всі вони не повелися — ні щодо Виговського, ні щодо Дорошенка, ні щодо Мазепи, ні щодо Орлика. Чому? По просто тому, що ні одна з сих фіґур не має відповідних кваліфікацій, щоби стати предметом історичного культу. Всі вони — повні невдачники. Досить, що скінчилося на однім одинокім, і то вже не козацькім, герою знад Дніпра — на Шевченку, що біля пів століття дійсно зазнавав вселюдного почитання.