Бюґ-Жарґаль

Front matter

ВІКТОР ГЮҐО

Ь

ПЕРЕКЛАД З ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ Х. АЛЧЕВСЬКОЇ

I

I

Коли дійшла черга розповідати щось цікаве до капітана Леопольда д'Оверне, він запитливо глянув на всіх присутніх і нерішуче заявив, що, здається, йому розповісти такого, що б заслуговувало в його житті на увагу гостей.

— Але, капітане, — заперечив йому ляйтенант Генрі, — про вас чути, що ви багато світу бачили на свойому віку? Хіба ви не побували на Антільських, в Африці, в Італії та в Еспанії?.. Гай-гай, капітане, а, наприклад, звідки пес ваш із перебитою ногою?

Д'Оверне несподівано здригнувся й випустив з рук сигару, різко повертаючись до входу в паланку в ту мить, як величезний пес підтюпцем саме вбіг шкандибаючи в середину й кинувся лащитись до нього…

Цей пес наступив на капітанову сигару, але капітан не звернув на це ніякої уваги.

Пес полизав йому ноги, кілька разів на знак привіту вдарив його хвостом, потім гавкнув, стрибнув на нього, як міг, і врешті ліг коло його ніг. Капітан схвильовано погладив його лівою рукою і, одкинувши вгору з підборіддя ремінець своєї каски, кілька разів повторив задумливо: „Аж ось і ти, Раск, аж ось і ти...“ Далі він схаменувся: „А хто ж тебе привів?“

— За вашим дозволом, мій капітане...

Сержант Таде тому вже кілька хвилин стояв при вході, придержуючи рукою вхідну завісу паланки, сховавши через щось праву руку під спід своєї тужурки на грудях; на очах йому стояли сльози, і він мовчки стежив за тим, що буде далі. Кінець-кінцем він насилу вимовив: „За вашим дозволом, капітане...“ Д’Оверне глянув на нього.

— Це ти, Таде? А як же тобі вдалося це зробити?.. Бідний собака. Я був певний, що він в англійському таборі. Де це ти його знайшов?

— Дякувати богу, ви мене перед собою бачите остільки ж веселим, як рідного вашого небожа під той час, як ви йому дали відміняти слово „рогатий“, „ріг“, „рогу“, „рогаті нісенітниці“...

— Але скажи таки, де ти його взяв?

— Я не випадково його знайшов, мій капітане, але ж ходив по нього.

Капітан підвівся і вдячно простяг руку до сержанта, але сержантова рука так і не поворухнулась під тужуркою. Капітан не звернув на це уваги.

— Річ у тім, мій капітане, що з того часу, як щез ваш любий Раск, я відразу запримітив, що вам ніби чогось бракує, що ви засумували... Та досить і того, що в той вечір, як цей пес не прийшов до мене вечеряти зі мною вдвох, я мало - мало не став плакати, мов дитина. Але все - таки ні: тільки двічі в житті довелося старому Таде пролити сльози. Перший раз, то коли... — і сержант неспокійно глянув на свого хазяїна.

— А другий... Як старий чудасій Балтазар, капрал сьомої півроти, змусив мене чистити в’язку цибулі.

— Ой, мені здається, Таде,— засміявшись, скрикнув Генрі,— що ви намагаєтесь потаїти від нас, через що саме ви плакали вперше.

— Звичайно, старий друже, то, мабуть, коли ти дістав „поцілунка“ від Ла Тур д'Оверне, першого гренадера Франції? — ласкаво спитав у нього капітан, погладжуючи рукою пса.

— Ні, мій капітане, якщо сержант Таде міг зненацька заплакати, так це тоді, у той день, коли він повинен був скомандувати иншим „стріляй“ на Бюґ-Жарґаля, тоб-то в так званого П’єро... І, мабуть, ви поділяєте мій сум.

На обличчя д’Оверне лягла тінь. Він поспішно наблизився до сержанта й хотів йому стиснути руку; але, не зважаючи на цей несподіваний вияв поважання, старий Таде не витяг своєї руки з-під тужурки.

— Справді, мій капітане, — говорив далі Таде, відступивши на кілька кроків, в той час як д’Оверне втопив у нього свій зір, повний невимовного суму,—я дійсно плакав той незабутній раз; треба сказати, що ця людина заслужила на подібні сльози. Правда, це був чорний, він був негр, але ж і гарматний порох чорний і... і...

Добросердий сержант, може, і хотів би ясно висловити своє порівняння. Може, і була в тім якась аналогія, що йому подобалась, але передати він її не вмів, і, спробувавши кілька разів узяти „на приступ“ свою ідею, як генерал, що не може взяти часом фортифікованого плацдарму, він несподівано „зняв облогу“ й мовив далі, не зважаючи на усмішки молодих офіцерів, що його слухали:

— Скажіть, мій капітане, ви, напевно, ще пам’ятаєте цього бідолашного негра. В ту мить, коли він засапавшись прибіг на те місце, де стояли його десять товаришів? їх треба було неодмінно звязувати. Я тоді командував. А він, усіх їх порозвязував, щоб самому стати на їхнє місце, хоч вони на те зовсім не згоджувались. Але його годі було умовити. О! яка непереконана людина. Це був справжній гібралтарець. А потім ще, пригадуєте собі, як він мужньо й рівно стояв, мов би на те, щоб зараз піти в танець, а біля нього обіч — цей його пес Раск, що й зараз тут з нами, який зрозумів тоді наші наміри (що до хазяїна свого) і люто стрибнув мені на горло?..

— Ти завжди при цих словах, Таде, — перервав його капітан, — раніш пестив Раска. Ось глянь, як він на тебе дивиться.

— Ви говорите правду, — мовив Таде збентежено,— він дійсно на мене пильно дивиться, цей бідний Раск, але... стара Малагріда мені сказала, що пестити собаку лівою рукою не слід, бо це приносить нещастя.

— Чому ж не пестити правицею? — спитав д’Оверне із щирим здивуванням і вперше звернув увагу на сховану руку й на блідість обличчя в старого Таде.

Збентеженість сержанта подвоїлась.

— З вашого дозволу, капітане, мушу вам пояснити ось що. У вас уже є собака кривий на ногу; отже, я боюсь, що ще й буде сержант зовсім однорукий...

Капітан зірвався з місця:

— Як? Що? Коли? Що ти говориш, мій любий Таде? Однорукий? Ану, гляньмо на твою руку. Однорукий?. Мій боже...

Д’Оверне тремтів; сержант поволі роздвинув одежу, вийняв сховану руку й показав своєму начальникові рану, обмотану закривавленою хусткою.

— Йой, боже мій, промурмотів капітан, обережно підіймаючи на руці обмотки. Але ж розкажи мені все, мій старий друже...

— Гай-гай, річ ця сталась дуже просто. Я вже вам казав, що помітив ваш смуток з того часу, як ці прокляті англійці в нас украли вашого чудового пса, бідного Раска — Бюгового собаку... Цього для мене було досить, і я поклав собі будь-що-будь здобути його собі, хоч би ціною свого життя, щоб спокійно повечеряти хоч сьогодні. Ось чому, наказавши вашому денщикові добре вичистити одежу вам, бо ж завтра — день великої битви, я нишком вибрався з табору, озброївшись лише моєю шаблюкою, а далі подерся через тини, щоб опинитися швидше в таборі англійців. Я ще не дійшов і до перших редутів, коли зненацька побачив у невеличкому ліску велике зборище червоних вояків. Наблизившись до них, я помітив серед них Раска, прив’язаного до дерева, в той час як двоє мілордів за нього здорово билися між собою. Вони так вовтузили один одного кулаками по кістках, що торохтіли, як великий короб з набоями цілої півбригади. Це були два англійці, що хотіли кожний для себе заволодіти псом. Аж ось Раск мене побачив і так рвонувся до мене, що відірвавсь від дерева і в ту ж мить опинився коло мене. Розуміється, бандити не лишилися на місці, а кинулись услід за мною. Я в ліс, Раск услід туди, куди й я. Кілька куль просвистіло в мене над головою. Раск скажено загавкав. На щастя вони не могли його чути через свої крики: „Французький пес, французький пес!“ — так ніби ваш собака не з Домінґо родом. Та байдуже! Я вже пробіг через кущі й ось-ось мусив із них вискочити, як двоє червоних виросли передо мною з-під землі. Моя шаблюка уклала на землю одного з них і, звичайно, була б урятувала й від другого, якби він не мав з собою зарядженого револьвера. І от, бачите, що зробилося з правою моєю рукою. Е, та це дурниці, французький пес стрибнув йому на шию, мов старий знайомий, і, запевняю вас, поцілунок вийшов жорстокий: англієць упав задушений. І не марно: по що було цьому чортові ганятися за мною й чіплятися, як реп’ях кожуха? Але зрештою ось і Таде повернувся, і наш милий Раск. Одного тільки шкода — що рану мені господь послав не взавтра. Ось і все...

Старий сержант насупився, що дістав рану не в бою.

— Але, Таде, — скрикнув гнівно капітан, а далі додав м’якше: — Чи ти втратив розум, що так важив життям за собаку?

— Не для пса, мій капітане, а для Раска.

Обличчя д’Оверне злагідніло.

Сержант казав далі:

— Для Раска-пса, що належав Бюгові…

— Цить, цить, мій любий Таде, — перервав його капітан затуляючи обличчя руками. — Ну, тепер ходім до амбулаторії, — додав він по короткій мовчанці, — і схились мені на руку…

Таде послухався його не без вагання. Собака, що підчас цієї сцени з радощів гриз старанно ведмежу постилку свого хазяїна, скочив і пішов за ними.

II

II

Цей випадок збудив велике зацікавлення веселих слухачів. Капітан Леопольд д'Оверне був один із тих, хто збуджує своїм становищем у суспільстві або через якісь надзвичайні випадки в житті до себе інтерес із домішкою щирого поважання. В нім проте не було на вигляд нічого особливо цікавого; рухи в нього були холодні, зір байдужий. Тропічне сонце не надало йому жвавости рухів і розмови, хоч і збронзувало йому обличчя своїм промінням. Д'Оверне мав звичку говорити мало, рідко слухати инших, але завжди бути готовим до акції. Завжди перший на коні, останній у паланці, він, здавалось, шукав у фізичних вправах собі розваги від думок. А думки його, що клали відбиток суворости на передчасні зморшки його чола, були не з тих, що їх позбавляєшся, коли розповідаєш людям, ані з тої категорії, що в легенькій бесіді дається на обмін легковажними бесідниками і викликає веселі репліки. Леопольд д’Оверне, що йому не шкодили навіть військові переходи, дуже втомлювався від усяких дискусій. Він так само старанно уникав їх, як старанно шукав битв. Якщо йому траплялось иноді встрянути в розмову полемічного характеру, він обмежувався в таких випадках двома-трьома словами, повними високого значіння й безперечної рації, а потім того кидав розмову саме перед тим, як переконати свого супротивника, дивуючи його чудернацьким запитом: „Але по-що все це?“ і йшов до командувача розпитувати, що йому робити до початку атаки або приступу.

Товариші пробачили йому цей звичай поводитися холодно, мовчазно й стримано, бо в усіх инших випадках бачили його відважним, добрим і прихильним. Він багатьом із них урятував життя, ризикуючи собою, і всі знали, що хоч він майже ніколи не відкривав рота, проте гаманець його завжди був відкритий для друзів. Його любили в армії і навіть пробачали те, що він вимагав до себе шанування.

Він був ще молодий. Можна було йому дати тридцять років, а проте він їх ще далеко не досяг. Хоч він і не один рік уже боровся в лавах республіканців, а проте ніхто не знав про його пригоди. Одинока істота, крім Раска, що могла від нього добитися деяких ознак симпатії, старий добросердий сержант Таде, тільки й розповідав часом той чи инший випадок з його життя, бо товаришував із своїм начальником від початку військової служби останнього. Чути було, що д’Оверне пережив якісь нещастя в Америці, що, одружившися в Сан-Домініо, втратив і жінку, і цілу родину свою через ту різанину, що відбулася на початку революції в оцій чудовій колонії. В цю добу нашої історії нещастя такого роду траплялися так часто, що з приводу них до людей виробилось якесь загальне співчуття, і кожен співчував людині щиро, звичайно, в тій чи иншій мірі. Капітанові д’Оверне співчували не так через ті нещастя, що він переніс, як через його спосіб їх терпіти.

Дійсно, крізь зверхній індиферентизм просвічували в ньому болі внутрішньої рани, що не піддається лікуванню.

Як тільки розпочинався який-небудь бій, його чоло робилося цілком спокійне. Він себе виявляв у ньому надзвичайно відважним, так, мов би мав намір стати генералом, а після бою — надто скромним, наче претендував бути тільки простим рядовим салдатом. Товариші, що бачили цю його байдужість до нагород і всякої шаноби, не розуміли, чому він перед боєм ніби чогось завжди сподівався, не здогадуючися, що з усіх вигод війни він ждав тільки однієї — смерти.

Представники народу — члени місії при армії — мали бажання зробити його головним начальником бригади, але він відмовився, щоб не розлучатися з Таде. Кількома днями пізніше він запропонував усім себе за голову небезпечної експедиції, але повернувся цілим, зверх усякої надії для себе й для всіх инших. Тоді всі чули, що він шкодував за невзятою військовою стійкою, „бо, — казав він, — ворожа гармата мене не бере, то, може, гільотина, що не милує тих, хто повстає, узяла б“.

III

III

Така була людина, що з-за неї розгорілася балачка, коли об'єкт її вийшов з паланки.

— Я б заставився — вигукнув ляйтенант Генрі, витираючи собі червоний чобіт після того, як пес лишив на ньому пляму з болота, — я б заставився, що капітан нізащо не згодився б дати переломленої лапки свого собаки за ті 10 корзин мадери, які ми бачили вчора в обозі генерала.

— Гай-гай, — весело промовив адьютант Паскаль, — це був би плохий обмін, бо тепер ті корзини порожні, це мені докладно відомо і, — додав він з поважним виглядом, — ви мабуть, з цим згодитесь, ляйтенанте, тридцять відпечатаних пляшок нічого не варті в порівнянні з лапкою собаки, бо зрештою та лапка могла б послужити держалком для дзвінка.

Зборище почало сміятися з поважного тону, яким ляйтенант сказав ці слова. Молодий офіцер з гусарів-басків, так званий Альфред, один тільки не засміявся й відбив на обличчі невдоволення.

— Я, справді, не знаю, панове, що є смішного в усім тім, що зараз бачили. Цей пес і цей сержант-компані д’Оверне швидше збуджують інтерес до себе, а не глузування. Потім того, ця сцена...

Паскаль, трохи вражений невдоволенням Альфреда, перервав його:

— Це дуже сантиментальна сцена. Як же: найдений собака і переломлена рука.

— Капітане Паскалю, ви помиляєтеся, сказав Генрі, кидаючи спорожнену пляшку за вхідну завісу. Цей Бюг, або, инакще, П’єро, збуджує мою цікавість.

Паскаль ладен уже був розсердитись, коли помітив, що його допиту шклянку знов наповнено, і замовк. Д’Оверне повернувся; він сів на своє місце,не говорячи ні слова. Вигляд він мав задумливий, але спокійніший, ніж перед хвилею. Він видався таким замисленим, що, очевидно, не чув нічого з того, що говорилось навколо. Раск, що прийшов разом з ним, ліг коло його ніг і дивився на нього стривожено.

— Вашу шклянку, капітане д’Оверне. Покуштуйте цього...

— Слава богу, — розгублено відповів капітан, гадаючи, що його про це питають, — рана не дуже небезпечна і кістку не переломлено.

Мимовільне поважання, що ним тішився капітан, тільки й стримало загальний сміх у відповідь на це.

— Отже, тому що ви вже не так глибоко турбуєтесь за Таде, а також через те що ми всі умовились розповідати в товаристві різні речі ції ночи, може, ви, милий друже, нам розкажете історію вашого пса Раска й його власника Бюга... не знаю, як його, — П’єро инакше, чи що?..

На це запитання, півсерйозне, півжартовливе, д’Оверне був би нічого не відповів, якби не загальна підтримка цього прохання з боку всіх.

Кінець-кінцем він таки згодився.

— Я ваше прохання вдовольню, панове, але сподівайтесь тільки на зовсім просту історійку, що в ній я відограю зовсім другорядну ролю. Якщо ви гадаєте, що сердечна любов між мною, Таде й Раском надасть нагоду запідозрити в дій історії щось надзвичайне, — ви помиляєтесь. Я почну.

Всі кругом притихли. Паскаль спорожнив разом до дна свою пляшку горілки, а Генрі завернувся в ведмежу шкіру від холоду ночи, в той час як Альфред домугикав свою пісеньку „мата-перо“.

Д'Оверне на хвильку зупинився, мов би на те, щоб згадати давні-давні, почасти забуті образи, а далі почав говорити повільно, майже нечутно, роблячи від часу до часу павзи.

IV

IV

— Хоч родився я у Франції, проте мене послано дуже рано в Сан-Домінго до мого дядька — багатого колоніста, що його дочку призначали мені в дружини.

Маєток мого дядька лежав біля форту Галіфе, а плантації його займали більшу частину Акюльських рівнин. Таке розташування, хоч, може, подробиці його не цікавлять вас, спричинилося пізніше до різних нещасть і до повної руїни сем'ї.

Вісімсот негрів працювали в величезних володіннях мого дядька. Мушу признатися, що сумне становище цих невільників було ще сумніше через запеклість мого дядька. Мій дядько був із числа тих людей, що їм довга звичка до деспотизму зробила серце зовсім нечулим. Що він був призвичаєний до негайного виконання його волі, то всяке неслухнянство він карав крутими засобами, і часто втручання й заступництво за рабів з боку його дітей лише більше його гнівило. Отже ми змушені були обмежуватися тим, щоб потай улегшувати ті страждання, що зовсім одвернути їх не можна нам було.

— От ще. Як багато розпатякування, — півголосом промовив Генрі, нахиляючись до сусіда. — Побачимо, мабуть, капітан не забуде також розповісти про бідкання бувших негрів і цілу дисертацію на тему про обов’язки наші супроти людськосте нам піднесе. Без таких розпатякувань не обійшлось би і в клубі Масіяк?

— Дякую вам, Генрі, що ви мене перестерігаєте від того, що може видатись чудним, — холодно зауважив д’Оверне, почувши його дотеп.

Він говорив далі:

— Серед усіх оцих невільників лише один користувався увагою мого дядька. Це був еспанський карлик чорної шкіри, подарований йому від правителя Ямайки лорда Ефінгама. Мій дядько, що довго жив у Бразилії, засвоїв там собі звички пишного португальця й любив оточувати себе штатом служників, відповідним до його багатства. Численні невільники, вимуштрувані, як європейські слуги, надавали хазяйству його великопанського блиску. Для того, щоб уже нічого не бракувало, він зробив собі з раба, подарованого від лорда Ефінгама, блазня, зовсім такого, як у стародавніх феодалів. Треба сказати, що вибір цей був надзвичайно влучний. Карлик Абібра — це було його ім’я — був істота надто дивовижна із зверхности і, мабуть, страхав би усіх, якби не викликав тим своїм виглядом одразу сміху. Він був дуже повний, куций, пузатий і рухався дуже швидко на своїх хитких і тоненьких ніжках, що підгиналися під нього, коли він сідав, мов павучі лапки. Його величезна голова якось важко сиділа в плечах, уся вкрита жорстким рудуватим волоссям, і по боках її стирчали вуха, такі довгі, що його товариші запевняли, ніби він ними витирає очі, коли плаче. Обличчя йому завжди кривилося й ніколи не зоставалося в супокої; чудернацька рухливість усіх рис змінювала від часу до часу це сотворіння. Мій дядько любив його за рідку й надзвичайну будову тіла й за веселість, що ніколи не вичерпувалась. Абібра був його улюбленець. У той час як инших рабів навантажувано тяжкою роботою, Абібра лише носив услід за моїм дядьком вахляр з пір’я екзотичних птахів, щоб обганяти комарів. Дядько мій давав йому їсти біля своїх ніг на комишовій підстилці й навіть залишав йому частину найулюбленіших своїх страв. За це Абібра завжди виявляв свою вдячність хазяїнові; він не зловживав своїм становищем буфона-блазня, своїм правом повсякчас говорити й робити, що йому хочеться. На голос хазяйський він біг, як вірний собака, з мавпячою легкістю, аби тільки розважити господаря сотнею всяких божевільних слів і дотепів.

Я не любив цього невільника. Було щось надто плазівне в його обридливому слухнянстві; бо якщо невільництво не збезчещує, то підслуговування викликає, безумовно, презирство. Я почував велику жалість до нещасних негрів, що працювали цілий день, при чому навіть одежа не прикривала їхніх пут. Але цей викривляна гаєр-нероба в чудернацькім різнобарвнім убранні, весь обвішаний лискучими бубонцями, викликав у моїй душі майже ненависть. Крім того, цей карлик не використовував ніколи ласки хазяїна з метою улегшити становище инших рабів, що на них сипались кари; навпаки, одного разу хтось чув, як він на самоті намовляв дядька мого ставитись крутіше до зі всіх невільників взагалі. Проте раби, що мусили б до нього ставитись з недовір’ям і заздрістю, якось не ненавиділи його. Він у них викликав свого роду почтивий страх, що несхожий був на дружбу, і, коли невільники бачили, що він проходить повз їхнє житло в своєму гостроверхому ковпаку, увішаному бубонцями, вони один одному казали про нього пошепки: „ “...

Ці подробиці, на яких я спиняю вашу увагу, мене тоді мало цікавили. Ввесь у владі чистих і прекрасних переживань любови, що їх, я думав, ніщо не затьмарить, — любови, наділеної також із самого дитинства женщиною, мені призначеною в дружини, я надавав надто мало уваги всьому, що не звалось Марією. Призвичаєний з найніжнішого віку до того, щоб уважати дружиною своєю ту, що стала вже мені сестрою до певної міри, я відчував, що поміж нами встановилися відносини братерські — щирі, екзальтовано-пристрасні, повні подружнього довір’я. Оточений з дитинства всіма вигодами багатства, всіма привілеями становища, що дається в цьому краї кольором шкіри, проводячи час біля любимої істоти, бачучи прихильність батьків до нашої любови, в країні, де літо вічне, де природа сяє всіма барвами, я був повний віри в свою щасливу долю.

Капітан зупинився на хвилю так, ніби йому на разі не вистачило голосу змалювати своє щастя, а потім продовжував глибоко сумним голосом:

— Правда, тепер я можу сказати, що повен віри в як-найнещасливіший свій кінець.

І так, ніби він в свідомості свого нещастя знов відшукав собі сили, він заговорив зненацька голосом твердим і певним.

V

V

— Ось у подібних ілюзіях і безпідставних надіях я прожив до двадцятилітнього віку. Ці двадцять літ сповнились мені в серпні року 1791, і мені дядько призначив саме цей час для мого одружіння з Марією. Вам, звичайно, зрозуміло буде, що чекання цього близького щастя заповняло всього мене, і тому від політичних дебатів того часу, що проводились по колоніях уже протягом двох років, у мене зосталось лише дуже неясне уявлення. Отже, я не казатиму вам зовсім про народні збори півночи і про установчі збори колоніяльні, або генеральні, як вони себе назвали, кажучи, що слово „колоніальний“ надто пахне невільництвом. Ці всі події тепер цікаві тільки тим, скільки шкоди під них було. Що до мене, то я в цих суперечках Порт-о-Пренса з Капом швидше стояв за Кап, де ми жили, і за північні збори, що в їх брав участь мій дядько.

Мені лише один раз довелося взяти трохи жваву участь у дебатах з нагоди нещасного закону 15 травня 1791 року, що ним національні збори Франції визнавали чорношкірих людей за таких же вільних, як і білі, і надавали їм разом з тим і політичних прав. На міському балі, урядженому губернатором, деякі молоді колоністи гарячково сперечалися між собою з приводу цього закону, що так зачіпав амбіцію білих. Я ще не встиг утрутитися в розмову, як побачив, що до групи розмовців підійшов багатий плантатор, що його неохоче допускали в своє коло білі, бо на вигляд не можна було вирішити, якого він походження. Я несподівано й рішучим кроком наблизився до нього й промовив голосно: „Проходьте собі далі, добродію, тут говоряться не вельми приємні для вах речі, бо в ваших жилах мішана кров“.

Ця заява так обурила його, що він запропонував мені побитися з ним на дуелі. Ми обоє один одного поранили. Я вчинив несправедливість, але не саме упередження раси тут відограло ролю; ця людина з недавніх пір мала сміливість залицятися до моєї кузини, а в ту мить, як я так несподівано образив його, він щойно з нею протанцював.

Хоч би що там було, я весь захоплений був тим, що наближався момент мого щастя — мого одружіння з Марією, і я зостався байдужий до тії гарячковости, що з нею всі ставились до політичних подій. І зором, втопленим у вогник щастя, що вже займався передо мною, я не помічав страшної хмари, що поволі насувалася на наш політичний обрій. Ця хмара мала вирвати з коренем існування багатьох людей. Не те, щоб люди, швидкі на переляк, уже ждали серйозно справжнього бунту рабів, бо вони з надто ще великим презирством до цієї класи ставились; але ж була між мулатами й білими така ненависть, що цей вулкан міг завжди в один момент вибухнути й погубити разом усю колонію.

У перші дні того серпня місяця, коли я так нетерпляче чекав моменту свого нового щастя, несподіваний випадок з’явився порушити спокій моїх безхмарних надій.

VI

VI

Мій дядько збудував колись на берегах гарної річки невеличке шатро з гілок, оточене групою густих дерев, де Марія могла вільно вдихати свіжий подих бризу, що летить з-над моря в найжагучіші місяці року й освіжає Сан-Домінґо, якщо вона того бажала, з ранку й до вечора, бо свіжість вітру що-разу міняється від доби дня.

Я завжди дбав про те, щоб оздобити квітками цей мирний захист.

Одного дня Марія прибігла до мене зовсім перелякана. Вона, мовляв, зайшла, як звичайно, в своє шатро й там побачила зі страхом і подивом, що всі принесені мною вранці квітки лежать розкидані й потоптані долі, а на їхньому місці лежить свіжозірваний букет диких нагідок. Вона ще не встигла опам’ятатись, як почула з байраку, що оточував шатро, звуки гітари, вслід за цим голос, що не був моїм голосом, тихенько почав співати пісню, здається, еспанську, і в ній її дівоча соромливість не дала розібрати слів, опріч тільки її власного імени, що повторювалось дуже часто. Тоді вона почала швидко тікати й не зустріла на цім шляху ніяких перепон.

Це оповідання всього мене сповнило гнівом і ревнощами. Мої перші підозріння діткнулися особи плантатора, що з ним я бився на дуелі. Проте я не хотів робити нерозважних учинків. Я заспокоїв Марію і дав собі слово стежити за всіма небезпеками, що могли б їй загрожувати, до того часу, поки вона стане , вповні моя. Догадуючись, що той, хто злякав Марію, не обмежиться самою тільки першою спробою виявити свою любов, я вирішив підстерегти його вночі і засів біля дому, де мешкала Марія, тоді, коли всі на плантації спали. Сховавшись у високій гущавині цукрової трости й озброївшись кинжалом, я чекав. І чекав не дарма. Коло половини ночи залунав меланхолійний, поважний прелюд, що раптом звернув на себе мою увагу. Наче хто підштовхнув мене, бо то була гітара. Та ще й під самісіньким вікном Марії. Осатанілий, зажавши в руці кинжала, кинувся я до того пункту, звідки лунали ті звуки, давлячи ногою тростинні стебла. Раптом я почув, що мене вхопили — і з такою надзвичайною силою, що трудно було цьому повірити; мого кинжала мені вирвано з рук, і він заблищав уже в мене над головою. Рівночасно огняні очі засвітили коло моїх очей, а два ряди надзвичайно білих зубів розкрилися, щоб їх власник міг у скаженстві процідити: „Te tendo! te tendo!“.

Більше здивований, ніж зляканий, я марно відбивався від свого велетня - супротивника, і лезо його ножа вже розпороло на мені одежу, але в цю мить Марія, збуджена звуками гітари й шумом під її вікном, саме з’явилась коло вікна. Вона пізнала мій голос, побачила блиск ножа і скрикнула зовсім несамовито. Цей крик відразу зупинив руку мого ворога - переможця; він прикипів до місця, мов зачарований якимись чарами. Далі поводив спершу якось нерішуче ножем над моїми грудями, а потім раптом відкинув його й сказав цей раз французькою мовою: „Ні, ні! Ні в якому разі: вона б надто плакала через те“. Докінчуючи ці чудернацькі слова, він. щез у гущавині байрака; поки я підіймався з землі, майже знищений цією боротьбою, навколо не зоставалося ні сліду, ані будь-якого шелесту чи звуку від недавньої присутности тут мого ворога.

Мені б було дуже трудно сформулувати, що саме робилося в мені в ту мить, як я опам’ятався в обіймах моєї любої Марії, задля якої мені зоставила життя людина, що, здається, не менше за мене любила її. Я більш, ніж коли, гнівався на мого суперника, що йому я завдячував життям... В дійсності я в усім зобов’язаний Марії, говорив я собі, бо лише звук її голосу спинив мого ворога. А проте я не міг від себе потаїти, що в почуванні, виявленім моїм супротивником при даруванні мені життя, крилася певна великодушність.

Але хто ж був цей суперник? Я розгублювався в різних догадках, що суперечили одна одній. Це не міг бути „плантатор мішаної крови“, запідозрений мною спочатку.

Йому далеко було до такої сили; та, крім того, це не був його голос. Людина, що з нею я мав діло, видалася мені до пояса голою. Самі тільки невільники так зодягались у колоніях. Але це не міг бути раб; бо почуття, що з ним цей велетень кинув кинжал, видавалось мені не властивим для невільника. До того ж усе в душі моїй обурювалось про¬ ти думки, що я мав раба за суперника. Хто ж він був ? Я вирішив чекати й стежити за ним.

VII

VII

Марія мала стару няньку, що замінила їй матір, утрачену нею ще з колиски. Решту ночи я провів біля Марії, і ледве розвиднилося на дворі, як ми розповніли дядькові про ці надзвичайні пригоди. Його здивування не мало меж; але його амбіція й гордість не припускали, що невільник, як такий, смів би закохатись у його дочку. Нянька дістала приказа не кидати Марію ні на хвилину. І тому що засідання урядових провінційних зборів що-дня приносили з собою нові турботи й загрозливі новини про стан політичного життя в колоніях, а також через плантаторські справи, дядько дозволив мені, за браком часу в нього самого, всюди бути з Марією на проходках аж до дня нашого весілля, призначеного на двадцять друге серпня. Разом з тим, здогадуючись, що новий закоханий є людина чужа, він звелів охороняти день і ніч дуже строго головний вхід у своїх володіннях.

Після всіх оцих заходів моїх і мого дядька, щоб викрити особу нового закоханого, я задумав зробити ще одну спробу. Я пішов до шатра, що над річкою, і знов настановив у нім той самий порядок, що панував там до приходу закоханого. Квітки, що їх я любив приносити Марії, знов прикрасили це шатро.

Коли настав їй час туди йти, я набив свою рушницю, вложив кулю в середину і запропонував кузині йти не самій, а зі мною. Стара нянька пішла вслід за нами.

Марія, що їй я не сказав про настановлений мною порядок у шатрі, перша туди ввійшла.

— Глянь, Леопольде, — промовила вона, проте, коли переступила поріг свого любого захисту. — Моє гніздечко знов посів такий же розгардіяш, як учора; ось і прикраса твоя розметена, зів’яла — усі квітки твої; але що мене дивує, то це,—додала вона,—що цей чужий поганий букет не зів’яв ще й досі — букет польових нагідок. Дивись — він наче зараз зірваний.

Я застиг з несподіванки й гніву. Дійсно, моя робота цього ранку в шатрі пішла ні-нащо; і нещасні польові квіти заступили місце троянд, допіру розсипаних мною по шатру.

— Заспокойся,— сказала мені Марія, що помітила моє обурення, — заспокойся — це річ минулого, ця нахабна людина, напевно, не прийде вже вдруге. Забудьмо про це, як і про ненависний букет.

Я не хотів перечити їй, щоб не лякати її, і дав їй змогу більше не думати про це в її невиннім невдоволенні, не кажучи ні слова про факт, що той, що, на її думку, „вдруге не прийде“, вже приходив сьогодні сюди раз після мене.

А далі, сподіваючись в оцю добу дня саме довідатись навіч, хто є мій супротивник, я попрохав Марію сісти між мною і нянькою.

Ледве встигли ми сісти, як моя наречена притулила палець до губів на знак мовчання; якісь звуки, приглушені вітром і дзюрчанням води, долетіли до нас. Я прислухався: це був той самий журливий і тягучий прелюд, що я його чув минулої ночи, коли я запалився шаленим гнівом. Я вже ладен був зірватися з місця, як Марія зупинила мене.