Бідні родичі. Кузен Понс

Front matter

ОНОРЕ ДЕ-БАЛЬЗАК

КУЗЕН ПОНС

Переклав з французької В. ПІДМОГИЛЬНИЙ

Розділ I. Славний уламок Імперії

I.

СЛАВНИЙ УЛАМОК ІМПЕРІЇ.

Коло третьої години вдень, місяця листопада року 1844, якийсь чоловік літ під шістдесят, хоч усяк дав би йому більше, ішов Італійським бульваром, задерши носа й закопиливши губу, мов той купець, що допіру чудову справу впорав, або як самозадоволений хлопець після будуарного побачення. У Парижі це найкращий із відомих образів особистого чоловічого задоволення. У бульварних завсідників, що цілий день справляють на лавах посиденьки й захоплено аналізують перехожих, зразу ж зринала на устах, коли вони діда цього здалека бачили, властива паризька посмішка — така іронічна, глузлива та співчутлива, але, щоб заграла ця посмішка на обличчі парижанина, геть на всякі видовища пересиченого, треба справді чогось дуже цікавого. Кілька слів дадуть зрозуміти і археологічну цінність цього старого, і причину посмішки, що луною проходила скрізь по очах. Якось спитали в актора Гіяцінта, своїми дотепами славного, де він бере капелюхи, від яких заля з реготу лягає. „Я не беру їх, а зберігаю“, відповів він. Так от, серед мільйона акторів, що складають паризьку трупу, трапляються, самі того не відаючи, Гіяцінти, що зберігають на собі всі смішності певного часу і що з'являються перед вами, як втілення цілої доби, й викликають у вас раптом веселий сміх, коли ви гуляєте, пригнічені гіркою тугою від зради якогось екс-приятеля.

Зберігаючи все таки в деяких деталях свого вбрання вірність модам 1806 року, цей перехожий нагадував імперію, не будучи надто карикатурний. Така поява, через тонкощі свої, стає надзвичайно цінна для спостерігача. Але для цієї сукупности дрібниць треба було аналітичної уваги, якою обдаровані знавці вуличного ґавування; а щоб здаля викликати сміх, у перехожого мусіла бути якась із тих нісенітностів, що, мовляв, очі колять і що їх актори жадають, щоб забезпечити успіх своїх виступів. Цей сухий і худющий дід носив спенцер горішкового кольору поверх зеленуватого фрака з білими металевими ґудзиками!.. 1844 року чоловік у спенцері це те саме, як би Наполеон зволив на дві години воскреснути.

Спенцера вигадав, як і назва його показує, один лорд, що, певно, пишався своїм гарним станом. Англієць цей ще перед Амієнським миром розв'язав справу, як прикривати груди, не виснажуючи тіла вагою того жахливого карика, що доживає тепер віку на спинах старих візників; та що тонкий стан мало в кого буває, то й мода на спенцери мала у Франції тільки тимчасовий успіх, хоч це й була англійська вигадка. Побачивши спенцер, чоловіки віком від сорока до п'ятдесяти років одягали думкою цього добродія в чоботи з закотами, в казімірові зелено-фісташкові штани з бантами — і бачили себе в убранні молодости своєї! Старі жінки пригадували свої перемоги! А юнаки питали, навіщо цей старий Алцібіяд урізав хвоста своєму пальту. В цьому перехожому все так чудово пасувало до спенцера, що ви, не вагаючись, назвали б його „людиною-Ампір“, як ото є „меблі-Ампір“, але він символізував Імперію тільки для тих, кому ця розкішна й ґрандіозна доба відома хоч би з вигляду, бо для цього треба було певної вірности спогадів про тодішні моди. Імперія вже така далека від нас, що не всяк зможе її уявити в її ґальо-грецькій дійсності.

Зсунутий на потилицю капелюх відкривав майже все чоло з тим зухвальством, з яким управителі та штатський люд того часу силкувався відповідати на зухвальство військових. До того ж це був жахливий шовковий капелюх, чотирнадцять франків ціною, що на ньому від великих і широких вух з'явилися з внутрішнього краю білясті знаки, над якими й щітка не мала вже сили. Шовкова матерія, кепсько припасована, як це звичайно буває, до картонної форми, зморщилась у кількох місцях і здавалась ніби на проказу хворою, дарма що її прогладжувалось щоранку дбайливою рукою.

Під цим капелюхом, що, здавалось, ось-ось мав упасти, розгорталось те кумедне й утішне обличчя, яке тільки хінці вміють вигадувати для своїх бовванців. Це широке обличчя, подірчавлене, як шумівка, обличчя, де від ямок тінь лягала, і порите, мов римська маска, суперечило всім законам анатомії. Погляд не відчував у ньому будівної роботи. Де рисунок потребував кісток, там драґлистими нерівностями лежало м'ясо, а де на обличчях звичайно западини бувають, тут воно кругіло щуплими горбками. Над цим чудернацьким лицем, сплющеним у формі гриба, сумовитим від сірих очей із двома червоними лініями замість брів поверху, панував ніс на взір Дон-Кіхотового, як та кучугура над рівниною. Такий ніс виявляє — як Сервантес це й постеріг, мабуть, — природжений нахил вчинити подвиги, — нахил, який переводиться в дурощі. Ця бридота, геть до комізму доведена, сміху, проте, не викликала. Надмірна сумовитість, що лилася з блідих очей цього бідолахи, вражала глузівника й холодила йому жарт на устах. Зразу ж сходило на думку, що природа заборонила цьому чолов'язі кохати жінок, щоб їх не смішити та не смутити. Француз мовчить перед цим лихом, що здається йому над усі жорстокішим — неспроможністю подобатись!

Чоловік цей, такий від природи скривджений, був одягнутий, як одягаються бідаки доброго тону, яких люди заможні частенько силкуються наслідувати. Узутий він був у черевики з ґетрами, зробленими на зразок ґетрів імператорської ґвардії, і вони, мабуть, дозволяли йому впродовж певного часу не міняти шкарпеток. Чорні сукняні штани його відсвічували червонуватим кольором, а на складках у них лежали білі й блискучі лінії, що, не згірше за самий фасон, свідчили про трирічну дату купівлі. Широчінь цієї одежі досить кепсько приховувала його худорлявість, яка походила певніш від будови, ніж від пітаґорійського режиму, бож старий, обдарований чуттьовим ротом із м'ясистими губами, показував, коли сміявся, білі зуби, варті хоч би й акули. Жилет із шаллю, теж із чорного сукна, але підбитий ще й білим жилетом, під котрим блищала в третій лінії червона плетінка, нагадували вам п'ять жилетів Ґара. Величезна краватка з білого серпанку, якої претенсійний бант був би знахідкою для красуна, що чарував чарівних жінок 1809 року, так випиналась за підборіддя, що все обличчя в ній, здавалось, тонуло, як у глибокості. Крізь сорочку проходив шовковий плетений під волосся шнурок і оберігав годинника проти малоймовірної крадіжки. Зеленуватий, надзвичайно чистий фрак нараховував якимсь триріччям більше від штанів, чорний оксамитовий комір та білі металеві ґудзики нещодавно були поновлені й зраджували хатні турботи господаря, до дріб'язковости доведені.

Цей спосіб носити капелюха на потилиці, потрійний жилет, величезна краватка, де підборіддя вгрузало, ґетри, металеві ґудзики на зеленуватому фракові, всі оці рештки імператорських мод гармоніювали із запізнілими пахощами двірської золотої молоді, з якоюсь дрібнотою в зморшках, з чимсь коректним та сухим у вигляді, що відгонив школою Давіда й нагадував худорляві меблі Жакоба. Проте, з першого ж погляду в ньому знати було людину доброго виховання, що вдається в таємний порок, абож одного з тих рантьє, в яких усі видатки так точно визначені скромним розміром прибутку, що якась розбита шибка, якась подерта одежина чи філантропічна недуга милостині на цілий місяць нищать їхні дрібненькі втіхи. Коли б ви там були, то спитали б самі себе, чому світиться посмішка на цьому чудному обличчі, якого вираз звичайно мусів бути сумний та холодний, як і в усіх тих, що боряться в невідомості, щоб задовольнити буденні потреби існування. Але, постерігши материнську заклопотаність, з якою цей незвичайний старий держав у правій руці під лівими полами свого подвійного фрака якусь, — очевидячки, дорогоцінну, — річ, щоб застерегти її від несподіваних штовханів; а зокрема побачивши в нього той заклопотаний вираз, що з'являється в гулящих людей, коли їм дано якесь доручення, — ви подумали б, чи не знайшов він чогось рівновартого болонці якоїсь маркізи та чи не несе оце його переможно, з запобіжливою чемністю імперця чарівній шістдесятилітній жінці, яка ще не може відмовитися від щоденних візит свого прихильника. Париж — це єдине в світі місто, де ви надибаєте на отакі видовища, які обертають його бульвари в постійну драму, що французи грають задурно на славу мистецтва.

Розділ II. Наслідки великої римської премії

II.

НАСЛІДКИ ВЕЛИКОЇ РИМСЬКОЇ ПРЕМІЇ.

По обрису цього кістлявого чоловіка і всупереч його зухвалому спенцерові, вам важко було б зарахувати його до паризьких артистів, умовної породи, якої привілей — досить подібний на привілей паризьких дітлахів, — є збуджувати в уяві буржуа вельми усохлі веселощі. А проте, перехожий цей був людина визначна, автор першої кантати, увінчаної в Інституті під час поновлення Римської Академії, словом — пан Сільвен Понс… автор славетних романсів, що наші матері воркотали, двох-трьох опер, ставлених 1815 і 1816 року, та ще кількох невиданих партитур. Цей достойний чоловік кінчав кар'єру дириґентом оркестри в театрі на бульварах. Завдяки своєму обличчю він був за викладача в кількох дівочих пансіонах, і всі прибутки його полягали в платні та в приватних лекціях. Давати лекції в такі літа!.. Скільки таємниць у цьому мало романтичному становищі!

Отже, цей останній носій спенцера носив на собі не тільки символ Імперії — він носив ще й велику науку, на трьох жилетах його написану. Він задурно показував у своїй особі одну з численних жертов фатальної і згубної системи, — так званої конкурсової, що й досі ще панує у Франції після століття безрезультатної практики. Цього розумового преса вигадав Пуасон де-Маріньї, брат панії Помпадур, призначений коло 1746 року на директора красних мистецтв. Так от, спробуйте порахувати на своїх пальцях геніїв, що вийшли за півстоліття з лавреатів! Передусім, ніколи ніякі адміністративні чи шкільні заходи не заступлять чудес випадку, якому ми зобов'язані великими людьми. З-поміж усіх таємниць народження, оця найбільше неприступна для нашої пихуватої сучасної аналізи. Потім, що подумали б ви про єгиптян, які, кажуть, вигадали печі виводити курчата, коли б вони зразу ж не почали тих самих курчат годувати? Отак чинить тепер Франція, що пробує виводити митців у гарячій оранжерії конкурсів, а коли скульптора, маляра, різбяра, чи музиканта цим механічним процесом здобуто, вона турбується ними не більше, як денді ввечері квітками, в бутоньєрку почепленими. І виходить, що таланти — це Ґрез та Вато, Феліцієн Давід та Паньєзі, Жеріко та Декан, Обер та Давід (Анжерський), Ежен Делякруа та Месоньє, — люди, що мало турбуються медалями й виросли на щирій землі під промінням того невидомого сонця, яке зветься покликанням.

Державою посланий до Риму, щоб стати великим музикантом, Сільвен Понс вернувся з смаком до давности та прекрасних мистецьких виробів. Він чудово розумівся на всіх цих роботах, шедеврах руки та думки, що їх народня мова означує словом „тандита“. Отже, ця дитина Евтерпи вернулась коло 1810 року до Парижу запеклим колекціонером із купою картин, статуеток, рямців, різьбленої слонової кости, емалі, порцеляни і т. ін., які під час академічного перебування в Римі поглинули найбільшу частину його батьківщини, як видатками на перевози, так і витратами на купівлю. Те саме спіткало й материзну його під час подорожі до Італії, в котру він пустився після трьох офіційних років, що пробув у Римі. Йому схотілось побувати на дозвіллі в Венеції, Міляні, Фльоренції, Больоні та Неаполі й пожити в кожному місті мрійником, філософом, безтурботним митцем, що для прожитку покладається на свій хист, як веселі дівчата на красу. Понс у цій пишній мандрівці був щасливий, як тільки може бути щаслива людина душевна й витончена, що через бридоту не має в жінок успіху й що завжди бачить прояви життя нижчими від ідеального зразка, який сама собі творить; але він помирився з розладом між бринінням його душі та дійсністю. Оце чуття краси, що збереглось чисте й живе в його серці, стало, мабуть, за основу його майстерних, витончених, ґраційних мелодій, що створили йому репутацію з 1810 до 1814 року. Всяка репутація, що ґрунтується у Франції на захопленні, на моді, на ефемерних паризьких безумствах, творить Понсів. Немає країни, де б так суворо ставились до великого і так зневажно-вибачливо до дрібного. Потонувши незабаром у хвилях німецької гармонії та в творчості Россіні, Понс, якщо й був ще 1824 року музикант приємний і відомий своїми останніми романсами, то, подумайте, який став він 1831 року! Отож 1844 року, того року, коли почалась єдина драма цього безвісного життя, Сільвен Понс мав уже не більшу цінність, як допотопна нота; музикарі зовсім забули про його існування, хоч він і написав за невеличку ціну музику до кількох п'єс у своєму та в сусідніх театрах.

А втім, старий віддавав шану славетним майстрам нашої доби; від гарного виконання якоїсь обраної речі він плакав, але захоплення його не сягало тієї точки, де воно обертається вже в манію, як у Крейслерів Гофмана; він нічим свого чуття не зраджував; втішався сам собі на зразок ачішінів або теріясків. Здібність захоплюватись, розуміти, єдина здібність, що через неї звичайна людина стає братом великого поета, є вельми рідкосна в Парижі, де всі ідеї нагадують мандрівців у готелі, і з цього боку Понс вартий глибокої пошани. Факт невдачі старого може видатись дивовижним, але він наївно визнавав свій нахил до : вивченням контрпункта він знехтував, і новітня, надмірно збільшена оркестровка, видалась йому неприступною в той момент, коли він, за допомогою нових студій, міг би втриматись серед новітніх композиторів і стати — не Росіні, але Герольдом. До того ж, у колекціонерських утіхах він знайшов таку велику винагороду за занепад слави, що, коли б треба було йому вибирати поміж посіданням своїх рідкощів та ім'ям Росіні, то — чи повірите? — Понс обрав би свій кабінет. Старий музикант додержувався аксіоми Шенавара, вченого збирача коштовних ґравюр, який твердить, що любуватись на Рюїсдаля, Гобема, Гольбейна, Рафаеля, Мурілло, Ґреза, Себастьєна дель-Піомбо, Джорджоне, Альберта Дюрера можна лише в тому разі, коли вони коштували не більше, як п'ятдесят франків. Понс не купував дорогше, як сто франків, а щоб він заплатив за річ п'ятдесят франків, вона мусіла коштувати три тисячі. Найкраща в світі річ, ціною в триста франків, для нього вже не існувала, — щасливі нагоди рідко траплялися, але він мав три чинники успіху: оленячі ноги, гультяйське дозвілля та юдійську терплячість.

Ця система, сорок років додержувана, і в Римі, і в Парижі, дала свої плоди. Витрачаючи по повороті своєму з Риму приблизно дві тисячі франків річно, Понс від сторонніх очей хоронив колекцію різноманітних шедеврів, яких каталог сягав казкового числа 1907. З 1811 до 1816 року він, ходячи Парижу, знаходив за десяток франків те, за що зараз платиться тисячу й тисячу двісті франків. Це були картини, вибрані з сорока-п'ятдесяти тисяч картин, що за рік виставляються до продажу в Парижі, севрський посуд, купований у овернців, цих сподвижників чорної банди, які привозять на повозчинах дива Франції часів Помпадур. Нарешті, він зібрав уламки XVII та XVIII століття, віддаючи шану умам і талантам французької школи, отим великим невідомим — Лепотрам, Ляволе-Пусенам, тощо, які створили стиль Люї XV і стиль Люї XVI і з чиїх творів живиться тепер гадана винахідливість наших митців, що спин не розгинають від скарбів у Ґалерії Ґравюр і творять нове за допомогою вправних підробок. Багацько що придбав Понс отаким способом, а це ж невимовне щастя для колекціонера! Насолода купувати рідкощі — другорядна; найперша — це їх знаходити серед мотлоху. Понс перший зібрав колекцію табакерок та мініятюр. Не маючи слави в тандитництві — бож на авкціонах він не бував і до знаменитих купців не з'являвся, — Понс не знав і ринкової ціни своїм скарбам.

Небіжчик Дюзмерар всіляко пробував зайти в стосунки з музикантом, але король тандитництва помер, не змігши доступитись до Понсового музея — єдиного, що можна було б порівняти з славетною колекцією Соважо. Між Понсом та паном Соважо була певна подібність. Пан Соважо, музикант, як і Понс, і також без великих достатків, так само вів справу, тими самими способами, з тою самою любов'ю до мистецтва, з тою самою ненавистю до знаменитих багачів, які впоряджають собі кабінети, щоб краще конкурувати з купцями. Як і його супротивник, його змагальник, його суперник у всіх цих утворах людської руки, у цих дивах роботи, Понс почував у серці невситимі скупощі, любов коханця до прекрасної жінки, і авкціон у залях на вулиці Женер під стукіт молотка цінувальників, видавався йому злочином проти чести тандитництва. Він володів своїм музеєм, щоб повсякчас ним утішатись, бо душі, створені захоплюватись великими творами, мають високу прикмету справжніх коханців; що сьогодні, що вчора вони дізнають однакову насолоду, вони ніколи не холонуть, а шедеври, на щастя, лишаються вічно-молоді. Отже, річ, яку він тримав так побатьківськи, була, мабуть, тією знахідкою, що її несеш — як любовно! Ви це знаєте, аматори.

По перших контурах цього біографічного нарису всі, певно, крикнуть: „Та це, дарма, що бридкий, найщасливіша людина на землі“. Справді; жодна нудьга, жоден сплін не встоїть проти мокси, якою припікаєш душу, коли вдаєшся в якусь манію. Всі ті, хто не здатен вже пити з того, що в усі часи звалося келехом насолоди — спробуйте збирати аби-щось (і афіші збирали!), і ви знайдете в дрібняках зливок щастя. Манія — це насолода, що перейшла в стан ідеї! А втім, не заздріть старому Понсові, — це почуття, як і всі такі рухи душевні, ґрунтувалося б на помилці.

Ця чула людина, якої душа жила невтомним захопленням перед величчю людської праці, цієї чудової боротьби з роботою природи, була рабом того з сімох смертельних гріхів, що бог мусить карати найменше суворо — Понс був ґурман. Невеличкий статок та пристрасть до тандитництва підказували йому дієтичний режим, але він геть зовсім суперечив його тонкому смаку, і безженець передусім розв'язав цю справу, обідаючи щодня в гостях. А за Імперії культ знаменитостів стояв вище, ніж тепер у нас, — може тому, що їх було менше й що вони мали менше політичних претенсій. Тоді поетами, письменниками, музикантами робились без великого клопоту! Понс, що в ньому добачали можливого суперника Нікольо, Паерам та Бертонам, діставав тоді стільки запрошень, аж мусів їх до пам'ятної книжки записувати, мов той адвокат свої справи. До того ж, поводився він по-мистецькому, — дарував свої романси всім своїм господарям, грав у них на піяно, приносив їм ложі до театру Федо, для котрого працював; уряджав у них концерти, навіть грав іноді на скрипку в своїх родичів, імпровізуючи маленький баль. Найкращі чоловіки Франції воювали тоді з найкращими чоловіками коаліції, тому бридоту Понсову названо ориґінальністю за великим законом, що проголосив Мольєр у славетних куплетах Еліянти. Коли ставав у послузі якійсь прекрасній дамі, його звали інколи „чарівним“, але щастя його ніколи далі цього слова не сягало.

У цей період, що тривав коло шести років, з 1810 до 1816, Понс набув згубної звички — добре обідати, бачити людей, що запрошували його, призводячи себе до видатків, роздобували перші овочі, відтикали найкращі свої вина, ставили десерт, каву, лікери й трактували його щонайкраще, як це повелося за Імперії, коли в багатьох домах наслідувано розкоші королів, королев та принців, яких повнісінько було в Парижі. Тоді дуже поширена гра в королівство, як тепер гра в парлямент, коли твориться безліч товариств із президентами, віце-президентами та секретарями — товариства льонницькі, виноградницькі, шовківницькі, сільсько-господарські, промислові й т. ін. Навіть суспільних виразок шукають, щоб закласти товариство сцілителів.

Шлунок, діставши отаке виховання, неминуче діє на мораль і псує її відповідно до високої кулінарної премудрости. Жага, що таїться по всіх закутках серця, тут промовляє владно, вона підтинає волю, честь, вона за всяку ціну прагне задоволення. Вимог пельки ще ніколи не змальовано — через життьову потребу вони уникають літературної критики, але ніхто й не уявляє, скількох людей зруйнував стіл. Під цим поглядом стіл у Парижі є суперник куртизанки; а втім, одержане від першого витрачається на другу. А коли з постійного гостя Понс, через свій занепад у мистецтві, зійшов на становище хлібоїдця, то вже не міг він погодитись після тих пишних столів на лакедемонську юшку в ресторані за сорок су. Лихо, його в дріж кидало від думки, яких то жертов вимагає від нього незалежність, і він почувався здатним на найбільшу підлоту, аби тільки й далі добре жити, смакувати вчасно перші овочі та ласувати (слово народнє, але виразне́) гарненькими стравами. Понс був як птах-злодійчук, що з повним волом летить та за всю подяку пісеньку щебече, і почував до того ж певну втіху з того, що добре живе коштом громади, яка вимагала від нього — чого? — приємних жартів. Звикнувши, як і всі безженці, що домівки своєї не держаться й по людях живуть, до тих формул, до тих суспільних ґримас, що заступають у світі почуття, він користувався компліментами, як дрібною монетою, а щодо осіб задовольнявся наличкою і цікавої руки в містиво не занурював.

Ця досить терпима фаза тривала ще десять років; але яких років! Вони були дощовою осінню. Цей час Понс тримався задурно коло столу, зробившись незамінним по всіх домах, де бував. Він ступив на фатальний шлях — виконував безліч доручень, заступав дверників та слуг у багатьох і багатьох нагодах. У цих багатьох нагодах він став чесним і безневинним шпиком однієї родини в іншій, але до нього не почували жодної вдячности за всю його біганину та низості.

— Понс старий панич, — казали, — він не знає, де свій час подіти, побігати для нас йому за велике щастя… Що йому станеться?

Незабаром стала помічатись холодність, яку старий ширить навколо. Цей льодовій передається на інших, він впливає на моральну температуру, надто коли старий із себе бридкий та бідний. Хіба ж це не значить бути тричі старим? Це була зима життя, зима з червоним носом, запалими щоками й усякими недугами!

З 1836 до 1843 року Понса запрошували вже рідко. Кожна родина, якій і в думці не було заводитись дармоїдом, приймала його, мов який податок; на нього вже ні в чому не вважали, навіть на його справжні послуги. В родинах, де старий відбував свою еволюцію, мистецтв не шанували, схилялись перед прибутками й цінили тільки те, що самі здобули коло 1830 року: багатство та високе громадське становище. Отож Понс, не маючи достатньої величности ні в розумі, ні в поводженні, не міг навіяти буржуазії страху, що його викликає в неї розум та геній, і природно став кінець-кінцем гірше, як нічим, але й не був проте в цілковитій зневазі. Хоч і зазнав він на цім світі гарячої муки, як і всі несміливі люди, але крився з цим. Потім поступово звик поборювати свої почуття, обертати своє серце в храм, де шукав притулку. Багацько людей поверхових означають це явище словом егоїзм. Між самотником та егоїстом подібність дійсно велика, так що злоріки ніби й правду кажуть про замкнутих людей, а надто в Парижі, де ніхто не вміє спостерігати, де все швидкойдуче, як хвиля, де все тимчасове, як міністерство!

Отож кузен Понс підпав під акт обвинувачення в егоїзмі, оголошений за його спиною, бо світ, кінець-кінцем, завжди засуджує тих, кого обвинувачує. Чи знає хто, як гнітить полохливого несправедлива ганьба? Хто змалює колись лихо полохливости? Це становище, що день-у-день гіршало, пояснює скорботу, написану на обличчі бідолашного музиканта, який жив безчесними поступками. Але підлоти, що до них кожна пристрасть призводить, суть разом з тим і пута — що більше їх пристрасть вимагає, тим більше вона вас зв'язує; усі жертви вона обертає в щось ніби ідеальний від'ємний скарб, де людина вбачає неозорі багатства. Діставши від якогось дурнющого буржуа недбало-прихильний погляд, Понс утішався, як помстою, шклянкою портвейну чи то перепелом у сухарцях, якого починав смакувати, думаючи сам собі:

— Це ще й недорога ціна!

Проте в цьому житті мораліст знайде обставини, що зменшують провину. Справді ж, людина існує тільки якимсь задоволенням. Людина без пристрасти, довершений праведник — це диковисько, напівянгол, що не має хіба що крил. У католицькій мітології янголи мають тільки голову. На землі праведник — це нудотний Ґрандісон, для й вулична Венера буде істота безснасна. А Понс, за винятком рідких та вульґарних пригод під час подорожі по Італії, де причиною його успіхів було, певно, підсоння, ніколи не бачив від жінки посмішки. Багацько чоловіків мають таку фатальну долю. Понс був природжена потвора; батьки народили його в старості, і він носив знаки цього невчасного народження на своїй мертвенній шкірі, що немов поморщилась у слоїку з спиртом, де наука зберігає дивовижні зародки. Цей митець, обдарований ніжною, мрійливою, чулою душею, мусів погодити свою вдачу з обличчям і ніколи не сподівався на любов. Отже, безженство було в нього не так нахилом, як необхідністю. Ласолюбство, гріх чеснотливих ченців, простяг йому руки — він поринув у нього так, як колись у захоплення мистецькими творами та в свій культ музики. Добра страва й тандитництво стали йому заміною жінки, бож музика була його обов'язком, а знайдіть ви людину, що любить свій обов'язок! Згодом з професією робиться те саме, що й із шлюбом — самі тільки незручності почуваєш.

Брілья-Саварен виправдував із упереднього заміру смаки ґастрономів; але щодо дійсної насолоди, яку людина за столом знаходить, він може й не був би такий рішучий. Травлення, зуживаючи людські сили, викликає внутрішню боротьбу, що в ласуна дорівнюється найвищих насолод кохання. Почувається такий широкий розгін життьової сили, що мозок знічується на користь другого мозку, який у діяфрагмі міститься, сп'янілість настає від самої бездіяльности усіх здібностів. Боа, нагодовані вдосталь м'ясом, так п'яніють, що даються вбити. Хто після сорока років зважиться по обіді працювати?.. Тож усі великі люди були повстримні. Хворі, які видужують від тяжкої недуги і яким так скупо дають смачної їжі, часто могли спостерігати якусь шлункову сп'янілість від самого лиш курчачого крильця. Розважливий Понс, якого всі насолоди були зосереджені на грі його шлунка, весь час пробував у стані тих видужних: жадав від доброї страви всіх почувань, що вона може дати, і мав їх досі щодня. Ніхто не зважиться розлучитись із своєю звичкою. Багатьох самогубців спинила на порозі смерті згадка про кафе, де вони щовечора гуляють партію в доміно.

Розділ III. Пара клацунів

III.

ПАРА КЛАЦУНІВ.

Року 1835 випадок відомстив Понса за байдужість прекрасної статі й дав йому те, що звичайним стилем зветься опорою старости. Цей природжений старий знайшов у дружбі опору свого життя, він узяв єдиний шлюб, що дозволило йому суспільство, побрався з чоловіком старим і музикою, як і сам. Коли б не божественна байка Ляфонтена, то цей нарис звався б „Два приятелі“. Та чи не було б це літературним замахом, профанацією, перед котрою всяк справжній письменник оступиться? Шедевр нашого байкаря, де додано заразом сповідь його душі й історію його мрій, повинен мати вічний привілей на цю назву. Та сторінка, де поет поставив на чолі оці слова „Два приятелі“ — є священна власність, храм, де шанобливо заходитиме кожне покоління, де буватиме людськість, аж поки віку друкарства.

Приятель Понсів був професор фортепіянної гри; їхнє життя та звичаї на диво одне до одного пасували, і Понс навіть казав, що надто пізно його спізнав для свого щастя; бо їхнє знайомство, що почалося під час розподілу премії в одному пансіоні, належало тільки до 1834 року. Може ніколи ще не знаходилось двох таких подібних душ у людському океані, що всупереч божій волі бере початок у земному раї. За короткий час обидва музиканти зробилися одне для одного необхідністю. Обопільно звіряючись одне одному, вони за тиждень стали, мов брати. Словом, ні Шмуке не вірив, щоб Понс сам міг існувати, ні Понс віри не йняв, щоб існував сам Шмуке. Вже й це досить змальовує цих славних людей, але свідомість швидких висновків не любить. Для неймовірних потрібне коротке появлення.

Піяніст цей, як і всі піяністи, був німець — такий німець, як великий Ліст та великий Мендельсон, такий німець, як Штайбельт, такий німець, як Моцарт і Дюсек, такий німець, як Маєр, такий німець, як Дельгер, такий німець, як Тальберґ, як Дрешок, як Гілер, як Леопольд Маєр, як Крамер, як Ціммерман і Калькбренер, як Герц, Ветц, Карр, Вольф, Піксіс, Клара Вік і всі німці зокрема. Хоч і великий композитор, Шмуке, проте, міг бути тільки виконавцем — так бо бракувало в його вдачі сміливости, якої геній потребує, щоб виявити себе в музиці. Щирість у багатьох німців не є постійна, з бігом часу вона зникає; а ту щирість, що лишається в них до певного віку, вони черпають, як воду з каналу, з джерела своєї молодости й користуються нею, щоб підсилити свій успіх у всьому — науці, мистецтві чи грошах, усуваючи таким способом від себе недовіру. Дехто спритний у Франції підмінює цю німецьку наївність дурістю паризького крамаря. Але Шмуке зберіг усю свою дитячу наївність, та як Понс переховав на собі імперські реліквії, сам про те не здогадуючись. Цей справжній і благородний німець був заразом і виставою, і глядачами, музикою він займався сам про себе. Жив у Парижі, як соловей у лісі, співав тут самотньо, аж поки не зустрів у Понсові свого двійника, (див. „Євина дочка“).

І Понс, і Шмуке обидва серцем і вдачею були багаті на ту дитячу сентиментальність, якою визначаються німці, як от любов до квіток, захоплення явищами природи, яке примушує їх ставити по садках величезні слоїки, щоб споглядати в мініятюрі краєвиди, які є в них перед очима; як той нахил до розшуків, що жене германського вченого в ґетрах за сотню льє, де він десь на подвір'ї під ясмином знаходить істину, що з посмішкою дивиться на нього, край колодязя сидячи; як ота, нарешті, потреба надавати психічної значности дрібницям сотворіння, що появляе нез'ясовні твори Жана-Поля Ріхтера, друковану сп'янілість Гофмана й стоси in folio, якими обкладає німець найпростіші питання, розриті, мов та прірва, де на дні не хто інший, як той самий німець, і міститься. Обидва католики, вкупі ходячи до церкви, вони виконували релігійні обов'язки, як ті діти, яким нема що сказати своїм сповідальникам. Непохитно вірили, що музика, мова небес, для думок та почуттів є те саме, що думки й почуття для слова, і без кінця про цю систему вели мову, відповідаючи одне одному музичними оргіями, щоб довести самим собі, на зразок коханців, свої власні переконання. Шмуке був такий неуважний, як Понс — пильний. Якщо з Понса був колекціонер, то з Шмуке — мрійник; цей кохався в моральній красі, як той у матеріяльній. Понс бачив і купував порцелянову чашку, а Шмуке тим часом починає сякатись, міркуючи про якийсь мотив Россіні, Белліні, Бетговена, Моцарта та добираючи, в яких почуттях могло бути джерело або відгомін цієї музичної фрази. Шмуке, в котрого заощадженнями неуважність керувала, Понс, через пристрасть свою марнотратний, доходили обидва одного наслідку — порожньої кишені на початку кожного року.

Коли б не ця дружба, Понс може й не втримав би своїх злигоднів; та коли знайшов серце, де своє серце міг полегшити, життя стало для нього терпимим. Коли він уперше звірив своє лихо в серце Шмукове, добрий німець порадив йому жити краще так, як він — хлібом та сиром у себе вдома, ніж ходити по обідах, за які так дорого треба було платити. Лишенько! Понс не зважився признатися Шмуке, що в нього серце з шлунком були в ворожнечі, що шлунок вимагав того, від чого серце мучилось, і що йому за всяку ціну треба було посмакувати гарним обідом, як зальотникові… попустувати з коханкою. Згодом Шмуке зрозумів таки Понса, бо з нього занадто німець був, щоб мати притаманну французам швидкість у спостереженні, але після того він ще більше Понса полюбив. Ніщо так не зміцнює дружби, як почуття вищости в одного приятеля над другим. І янгол нічого не міг би закинути Шмуке, коли той руки свої затирав, довідавшись про глибінь ласолюбства в свого приятеля. Справді, другого дня добрий німець оздобив сніданок ласощами, що по них сам ходив, і надалі щодня турбувався про них для приятеля, бо, відколи зійшлися, вони щодня разом снідали на помешканні.

І не знаючи Парижу, можна уявити, що приятелі не уникнули паризького глуму, який ніколи нічого не милує. Шмуке й Понс, поєднавши свої достатки та злидні, надумали задля ощадности вкупі жити й нарівно сплачувати комірне за помешкання, дуже нерівно поділене, що містилося в тихому будинкові на тихій Нормандській вулиці в Маре. Що вони часто вкупі виходили й гуляли тими самими бульварами, то вуличні роззяви прозвали їх парою клацунів. Це прізвище звільняє від потреби давати тут портрет Шмуке, який був такий подібний на Понса, як годувачка Ніобеї, славетна ватіканська статуя, на Трибунську Венеру.

Пані Сібо, дверница того будинку, була стрижнем, на котрому крутилось хатнє життя цієї пари клацунів; але вона відограє таку видатну ролю в драмі, яка розв'язала це подвійне життя, що годиться залишити її портрет на той час, коли вона виступить на сцену.