Бідні родичі. Кузина Бета

Front matter

ОНОРЕ ДЕ-БАЛЬЗАК

КУЗИНА БЕТА

Переклав з французької В. ПІДМОГИЛЬНИЙ

Передмова

Донові Мікель Анжело Каєтані, принцові Теанському.

Не римському принцові, не спадкоємцеві славетного роду Каєтанів, що давав християнству пап, а вченому коментаторові Данта присвячую я цей невеличкий уривок довгої історії.

Ви дали зрозуміти мені чудове решто́вання ідей, що на них найбільший італійський поет побудував свою поему — єдину, яку новітній час може протиставити Гомеровій. Поки я вас не почув, „Божественна Комедія“ здавалась мені безмежною загадкою, що її рації ніхто не добрав, найменше коментатори. Розуміти так Данта, це значить бути також великим, як і він; але велич властива вам усіма сторонами.

Французький учений здобув-би слави, дістав-би катедру й багато відзнак, коли-б опублікував догматичним томом ту імпровізацію, якою ви заворожили один з вечерів спочинку після споглядання Риму. Ви, може, не знаєте, що професори наші здебільшого живуть на Германії, на Англії, на Сході чи на Півночі, як ті комахи на дереві; і як комахи-ж стають складовими частинами його, здобуваючи з цінностів теми свою власну цінність. Але Італію ще не досліджено з прилюдної катедри. Моєї літературної скромности до уваги ніхто не братиме. Я міг-би, пограбувавши вас, стати таким ученим, як усі три Шлегелі разом, а проте хочу лишитись простим громадським лікарем, ветеринаром невигойних недуг хоч-би для того, щоб подати знак глибокої вдячности своєму чичероне та прилучити ваше славетне ім'я до імен Порчії, Сан-Северіно, Парето, ді-Негро, Бельджойозо, що будуть у „Людській Комедії“ представниками тієї щирої та тривалої спілки Італії з Францією, яку вже в шіснадцятому столітті епіскоп Банделло, автор вельми жартівливих оповідань, освятив таким самим способом у чудовій збірці новель, що з них повстало кілька п'єс Шекспірових, иноді навіть цілі ролі, дослівно запозичені.

Два нариси, які вам присвячую, є дві вічні сторони того самого факту. Homo duplex, — сказав наш великий Бюфон — чому-ж не додати: Res duplex? Все двоїсте, навіть правда. Так і Мольєр подає нам завжди дві сторони всякої людської проблеми; наслідуючи його, Дідро написав колись: „Це не оповідання“, може бути свій шедевр, де малює величну постать панни Ляшо, забитої від Ґардана, поруч чудового коханця, забитого від своєї любки. Отже й мої дві новелі протилежнопаристі, як близнята різної стати. Це — літературна фантазія, якій можна один раз віддатись, зокрема в творі, де пробуєш виявити всі ті форми, що правлять думці за вбрання. Людські суперечки походять здебільшого від того, що існують заразом і вчені, і неуки, з яких кожен спроможний бачити тільки одну сторону фактів та ідей, і кожен допевняється, що та сторона, яку він бачить, є єдино правдива, єдино добра. Так само й святе письмо проголосило пророче слово: „Бог віддасть світ на змагання“. Признаюсь, що ради одного цього уступу з святого письма папський престол мав-би доручити вам керування обома канцеляріями, підлягаючи цьому реченню, розтлумаченому 1814 року наказом Луї XVIII.

Хай-же ваш розум, хай притаманна вам поезія сприяють обом нарисам „Бідних родичів“

Серпень–вересень, 1846.

Розділ I. Де тільки пристрасть не моститься?

Розділ I.

ДЕ ТІЛЬКИ ПРИСТРАСТЬ НЕ МОСТИТЬСЯ?

В середині липня 1838 року в одній з тих карет, що їх недавно пустили по паризьких площах і назву їм приклали „мілорди“, їхав по Університетській вулиці гладкий чоловік середнього зросту в уніформі капітана національної гвардії.

Серед парижан, яких мають за людей розумних, трапляються й такі, що уявляють себе в уніформі багато кращими, ніж у звичайній одежі, а жінок наділяють таким зіпсованим смаком, до якого, мовляв, мусить дуже пасувати вигляд хутрової шапки та військового впорядження.

Фізіономія цього капітана, що належав до другого легіону, пашила самовдоволенням, яке надавало блиску його червонястому, досить брезклому обличчю. По тій авреолі, що нею багатство, набуте в торгівлі, позначає чоло колишніх крамарів, можна було відгадати в ньому одного з паризьких обранців, що-найменше давнішого помішника мера своєї округи. Гордовито відхилившись у кутку „мілорда“, цей прикрашений орденами чоловік недбало скидав поглядом на перехожих, що в Парижі часто отак приймають на себе приємні посмішки, призначені для відсутніх прекрасних очей.

„Мілорд“ спинився між вулицями де-Бельшас та Бургонською коло великого нового будинку, поставленого на дільниці подвір'я, що належало до старого готеля з садом. Зберігся й самий готель примітивної форми, що стояв у глибині садиби, зменшеної наполовину.

З самої манери, як капітан прийняв послуги візника, сходячи з „мілорда“, знати було п'ятдесятлітнього. Де-які рухи своєю одвертою важкотою мають нескромність метричного свідоцтва. Капітан знову надів на праву руку жовту рукавицю і, не питаючись у швайцара, попростував до ґанку першого поверху з таким виглядом, мов казав: „Це моє“. Паризькі дверники на око вправні, вони ніколи не спиняють людей з орденами, в синій одежі, важких на ходу, — словом, багачів пізнають відразу.

Весь цей перший поверх займав пан барон Гюло д'Ерві, комісар-розпорядник за Республіки, колишній генерал-інтендант армії, а в той час — директор одного з найважливіших відділів військового міністерства, державний радник, кавалер великого офіцерського ордену Почесного Легіону і т. ин., і т. ин.

Цей барон Гюло сам назвався „д'Ерві“ від назви своєї батьківщини, щоб відзначитись від свого брата, славетного генерала Гюло, гренадерського полковника в імператорській гвардії, якого імператор наділив титулом графа Форцгеймського після кампанії 1809 року. Старший брат, граф, що мусів піклуватись про молодшого, примістив його з батьківської обережности до військового уряду, де, завдяки їхнім подвійним послугам, барон спобіг і заробив Наполеонової ласки. З 1807 року барон був головним інтендантом війська в Еспанії.

Подзвонивши, буржуазний капітан через велику силу впорядкував свою одежу, що позакочувалась і ззаду, і спереду під натиском грушовидового черева. Видима річ, ліврейний лакей зразу-ж його постеріг, і цей важливий та ставний чоловік пішов за слугою, що оповістив, відчинивши до вітальні двері:

„Пан !“

Почувши де прізвище, що так чудово пасувало до постати того, хто його мав, висока білява жінка, дуже добре збережена, стріпнулась, мов від електричного струму, і підвелась.

— Гортензіє, янголе мій, іди в сад з кузиною Бетою, — жваво промовила вона до дівчини, що вишивала неподалік від неї.

Граційно привітавшись із капітаном, панна Гортензія Гюло вийшла в засклені двері, повівши з собою стару, худющу дівчину, що здавалась старшою за баронесу, хоч була проти неї на п'ять років молодша.

— Справа йде про твоє весілля, — шепнула кузина Бета на вухо молодій Гортензії, зовсім, здається, не ображаючись на те, що баронеса так їх вирядила, її саму вважаючи ні за що.

Таку безцеремонність можна було-б при потребі пояснити одежею цієї кузини.

На старій дівчині була мериносова сукня коринкового кольору, якої стрій та окрайка належали до часів реставрації, вишиваний комірчик, що коштував мабуть франків зо три, солом'яний капелюх, оздоблений синіми отласними цятками й солом'яною крайкою, як у базарних перекупок. Побачивши козлинні черевики, яких фасон свідчив про нужденного шевця, людина стороння не зважилася-б вітатись із кузиною Бетою, як з членом родини, бо вона зовсім нагадувала поденну швачку. Проте, стара дівчина, виходячи, пильно вклонилась панові Кревелю, що теж їй щиро відповів.

— Ви-ж прийдете завтра, панно Фішер? — сказав він.

— У вас нікого не буде? — спитала кузина Бета.

— Діти мої і ви, та й усі, — відповів візитер.

— Гаразд, — мовила вона, — тоді згода.

— Я, пані, до ваших послуг, — сказав капітан буржуазної поліції, ще раз уклоняючись баронесі Гюло.

І глянув на пані Гюло так, як Тартюф дивиться на Ельміру, коли якийсь провінціяльний актор, у Пуатьє або в Кутансі, вважає за потрібне підкреслити суть своєї ролі.

— Якщо ваша ласка, пане, то там нам далеко краще буде розмовляти про справи, ніж тут у вітальні, — сказала пані Гюло, вказуючи на сусідню кімнату, яка в розташуванні помешкання була картярнею.

Цю кімнату тільки легенька перетинка відділяла від будуару, якого вікно виходило в сад, і пані Гюло покинула пана Кревеля на хвилинку самого, бо визнала за потрібне зачинити в будуарі вікно та двері, щоб їх, бува, хто не підслухав. З обережности вона навіть скляні двері у вітальні так само зачинила, посміхаючись дочці та кузині, що сиділи в старій альтанці край саду. Вертаючись, покинула двері до картярні розчинені, щоб почути, коли хто до вітальні зайде. Коли ходила на самоті сюди й туди за цією справою, всі думки її позначались на обличчі і хто побачив-би її, може й злякався-б її хвилювання. А коли верталась від вхідних дверей до картярні, лице її застелилось тією непорушною стриманістю, якою, здається, всі жінки, навіть найщиріші, чудово володіють.

Підчас цих, що-найменше чудних, приготовин, національний гвардієць оглядав обставу в кімнаті. Коли побачив шовкові завіси, колись червоні, а тепер збляклі під діянням сонця й витерті на бганках від довгого вжитку; килим, що з нього всі кольори посходили; меблі, яких позолота вицвіла, а шовкова оббивка, помережена плямами, облазила цілими смугами, — на його пласкому обличчі крамаря-вискочня наївно промайнуло задоволення, потім надія. Він дивився на себе в дзеркало над старовинним годинником стилю ампір, самого себе оглядаючи, коли це шелест шовкової сукні попередив його про баронесу. І він зразу-ж став у позицію.

Кинувшись на канапу, що, певно, дуже гарна була коло 1809 року, баронеса показала Кревелеві на крісло, якого ручки кінчались брондзовими головами сфінкса, на яких полущилась фарба, оголяючи по-декуди дерево, й запросила його сідати.

— Ваші перестороги, пані, були-б добрим знаком для…

— Коханця, — додала вона, уриваючи національного гвардійця.

— Нікчемне слово, — промовив він, притиснувши праву руку до серця й поводячи очима з таким виразом, що майже завжди смішить жінку, коли вона бачить його тверезо. — Коханець! Коханець! Скажіть краще — заворожений!

Розділ II. Тяжкі признання

Розділ II.

ТЯЖКІ ПРИЗНАННЯ.

— Слухайте, пане Кревелю, — обізвалась баронеса, зовсім не збираючись сміятись, — вам п'ятдесят років, на десять років менше, як панові Гюло, я це знаю; але в мої літа жіноче безумство мусить бути виправдане красою, молодістю, славою, заслугами, яким-небудь блиском, що нас засліплюють до самозабуття, навіть у наші літа. Якщо ви маєте п'ятдесят тисяч ліврів ренти, то літа ваші цілком урівноважують багатство; отже, нічого того, що жінка вимагає, у вас немає…

— А любов? — сказав національний гвардієць, підвівшись і підходячи, — любов, що…

— Ні, пане, упертість! — сказала баронеса, уриваючи його, щоб покласти край цій сміховині.

— Так, упертість і любов, — провадив він, — але де-що і більше — права…

— Права? — скрикнула пані Гюло, стаючи велична від призирства, зневаги, обурення. — Але, — вела вона, — з таким тоном ми ніколи не кінчимо, і я не за тим вас просила прийти, щоб розмовляти про те, що спричинилось до вашого вигнання, не зважаючи на звязок між нашими родинами…

— Я гадав…

— Знову! — підхопила вона. — Хіба ви з того, як я легко та вільно говорю про коханця, про все найдражливіше для жінки, не бачите, що я цілком певна своєї чесноти? Я нічого не боюся, навіть підозри за те, що замкнулася з вами. Хіба це поведінка кволої жінки? Ви самі добре знаєте, навіщо я вас покликала!..

— Ні, пані, — відказав Кревель, прибираючи холодного вигляду. Він стиснув губи й знову став у позицію.

— Ну, то я не буду розводитись, щоб скоротити нашу обопільну муку, — сказала баронеса Гюло, дивлячись на Кревеля.

Кревель іронічно вклонився, і людина досвідчена пізнала-б у його рухові грацію колишнього комі-вояжера.

— Наш син одружився з вашою дочкою.

— О, коли-б це діло тепер було!.. — сказав Кревель.

— То шлюб цей не відбувся-б, — жваво відповіла баронеса, — догадуюсь. Проте, вам нема що скаржитись. Син мій не тільки один з найперших паризьких адвокатів, а ось уже рік як депутат, і його виступ у палаті був такий блискучий, що можна незабаром сподіватись йому і міністерства. Вікторена двічі призначали на доповідача у важливих справах, і він міг-би вже бути, коли-б схотів, генеральним адвокатом у касаційній палаті. Отже, коли ви натякайте мені, що у вас зять без достатку…

— У мене зять, якого мушу підтримувати, — відповів Кревель, — а це, здається мені, ще гірше, пані. З п'ятисот тисяч франків, призначених у посаг моїй дочці, двісті тисяч пішло бо-зна на що!.. На сплату боргів вашого шановного сина, на чарівне умеблювання його будинку, що коштує п'ятсот тисяч франків, а од сили дає п'ятнадцять тисяч, бо він сам займає найкращу його частину, ще й винен за нього двісті шістьдесят тисяч франків… Прибуток ледве покриває відсотки по боргу. Цього року я даю дочці тисяч двадцять франків, щоб вона могла обкрутитись. А зять мій, що заробляв, кажуть, тридцять тисяч франків у суді, хоче кидати суд ради палати.

— Це, пане Кревелю, справи не торкається і відхиляє нас від теми. Але, щоб покінчити з цим — якщо син мій стане міністром, якщо зробить вас кавалером ордену Почесного Легіону та радником паризької префектури, то вам, колишньому парфюмерові, зовсім нема чого скаржитись!

— А, в тому то й річ, пані! Я — бакалійник, крамар, колишній торгівець мигдалевим тістом, португальською водою, олією до волосся, — виходить для мене велика честь, що віддав свою дочку-одиначку за сина барона Гюло д'Ерві; дочка моя, мовляв, баронеса. Це відгонить часами регентства Луї XV, круглих віконець! Дуже добре… Я люблю Селестіну так, як можна любити одиначку, так люблю її, що терпів усі незручності вдовування в Парижі (і в розцвіті сил, пані!), щоб не обдарувати її ні братом, ні сестрою; але знайте, що й з такою безтямною любов'ю до дочки я не порушу свого багатства ради вашого сина, якого витрати, мені, старому торгівцеві, не здаються ясними…

— Пане, зараз у міністерстві торгівлі ви бачите пана Попіно, колишнього дрогіста з Ломбардської вулиці.

— Мій друг, пані!… — сказав колишній парфюмер; — бо я, Селестен Кревель, колись головний прикажчик у дядька Цезаря Бірото, купив фонди згаданого Бірото, тестя Попіно, а сам Попіно був звичайним прикажчиком у тому закладі, і він сам про це згадує, бо не пишається (треба справедливість йому віддати) перед людьми з добрим становищем та шістьдесятма тисячами франків ренти.

— Отже, пане, ті погляди, що ви означуєте словом „регентство“, певно непридатні вже для доби, коли людей відзначають за їхні особисті прикмети, і коли ви віддали свою дочку за мого сина…

— Ви не знаєте, як стався цей шлюб!.. — скрикнув Кревель. — Ох, прокляте парубоцьке життя! Коли-б не мої захоплення, моя Селестіна була-б віконтесою Попіно!

— Знову-таки, не докоряймо одне одному за доконані факти, — енергійно відказала баронеса. — Говорімо по суті тієї скарги, що виникла в мене через вашу чудну поведінку. Моя дочка Гортензія могла віддатись заміж, шлюб цілком залежав від вас, я вірила у ваші великодушні почуття, я гадала, що ви віддасте справедливість жінці, яка завжди носила в серці тільки образ свого чоловіка, що ви звільните її від потреби приймати людину, яка може її компромітувати, що ви ради чести родини, з якою звязані, не вагаючись допоможете Гортензії улаштуватись із паном радником Леба… А ви, пане, перешкодили цьому весіллю…

— Пані, — відповів колишній парфюмер, — я зробив, як чесна людина. До мене прийшли й спитали, чи будуть сплачені двісті тисяч франків посагу, обіцяних за Гортензією. Я відповів дослівно так: — „Я цього не гарантую. Мій зять, якому родина Гюло призначила цю суму в посаг, мав борги, і я гадаю, що, коли пан Гюло д'Ерві завтра помре, то вдова його лишиться без шматка хліба“. Оце й усе, люба пані.

— Чи сказали-б ви так, пане, — спитала пані Гюло, пильно дивлячись на Кревеля, — коли-б я для вас зрадила свої обов'язки?..

— Не мав-би права так казати, люба Аделіно, — скрикнув цей своєрідний коханець, уриваючи баронесу на слові, — бо ви знашли-б тоді посаг у моєму папіровникові…

І додаючи до слова й діло, гладкий Кревель схилився на одне коліно та поцілував руку пані Гюло, бо від його слів її охопив німий жах, який він визнав за вагання.

— Купити доччине щастя ціною… О, встаньте, пане, або я подзвоню.

Колишній парфюмер через силу підвівся. Ця обставина такої люти на нього нагнала, що він знову став у позицію. Майже в усіх чоловіків є улюблена постава, що в ній вони сподіваються виявити всі переваги, якими обдарувала їх природа. У Кревеля ця поза полягала в тому, що він схрещував руки під Наполеона, одвертав трохи голову і втупляв свій погляд так, як художник на портреті Наполеонові зробив, тоб-то в обрій.

— Додержувати, — мовив він, добре вдаючи обурення, — додержувати вірність якомусь розпус…

— Чоловікові, пане, який годен того, — відказала пані Гюло, уриваючи Кревеля, щоб не дати йому вимовити слова, якого не хотіла почути.

— Стривайте, пані, ви написали, щоб я прийшов, ви хочете знати причини моєї поведінки, ви доводите мене до крайности своїм імператорським виглядом, своїм призирством і… зневагою! Так ніби я негр який. Кажу вам ще раз, повірте мені! — я маю право… лицятись до вас… бо… Та ні, я так вас люблю, що буду мовчати…

— Кажіть, пане, через кілька день мені буде сорок вісім років, я не маніжна дівчина й усе можу слухати…

— Ну, так чи дасте ви мені слово чесної жінки, — бо ви, на лихо мені, чесна жінка, — що ніколи не зрадите мого імени, ніколи не скажете, що саме я викрив вам цю таємницю?..

— Якщо це умова відкриття, то присягаюсь, що нікому, навіть чоловікові, не назву того, від кого дізнаюсь про ті дивовижні речі, які ви мені звірите.

— Охоче вірю, бо справа торкається тільки вас та його…

Пані Гюло зблідла.

— Ах, коли ви любите ще Гюло, то будете мучитись! Може краще мовчати?..

— Кажіть, пане, бо по вашому, справа йде про те, щоб виправдати переді мною ті чудні заяви, що ви мені робили, і ту упертість, з якою ви мучите жінку моїх літ, що хоче одружити свою дочку й потім… спокійно вмерти.

— Самі бачите, що ви нещасна…

— Я, пане?

— Так, прекрасне й благородне створіння! — скрикнув Кревель. — Ти все життя тільки страждала…

— Пане, замовчіть і вийдіть! Або розмовляйте зі мною пристойно.

— Знаєте, пані, де ми познайомились із добродієм Гюло?.. В наших коханок, пані.

— О, пане…

— У наших коханок, пані, — мелодраматично повторив Кревель і вийшов із позиції, щоб зробити жест правою рукою.

— Ну, й що потім, пане?.. — спокійно сказала баронеса на превелике здивування Кревелеві.

Душевної величи дрібні спокусники ніколи не розуміють.

— Я, хоч п'ять років уже вдовував, — вів Кревель таким тоном, ніби історію яку розповідати збирався, — але не хотів удруге женитися ради дочки, яку божествлю, а тим більше не хотів мати звязку в домі, дарма що в мене була тоді гарнесенька конторниця; і от я завівся, мовляв, маленькою п'ятнадцятилітньою робітницею чудової краси і, мушу признатись, закохався в неї до безтями. Отож, пані, я попросив свою рідну тітку, яку виписав з батьківщини (материну сестру) жити з цим чарівним створінням та наглядати, щоб вона лишилась доброзвичайною, скільки можливо було це в її… як сказати?.. непевному… ні, незаконному становищі!.. У дівчинки, що мала виразне покликання до музики, були вчителі, її виховано (треба-ж було їй діло дати!). Та крім того, я хотів бути для неї заразом і батьком, і добродієм, і — скажімо одверто — коханцем, хотів убити двох зайців, зробити гарне діло і здобути собі гарну приятельку. П'ять років я був щасливий. У малої був не голос, а цілий скарб для театру, і я не прибільшу, назвавши її Дюпре в спідниці. Я витрачав на неї дві тисячі франків річно, і це тільки для того, щоб розвинути в ній співацькі здібності. Через неї я божевільно кохався в музиці, мав для неї та для дочки ложу в Італійців. Я ходив туди по-черзі, день із Селестіною, день із Жозефою…

— Як, ця славетна співачка?

— Так пані, — гордовито відказав Кревель, — ця знаменита співачка зобов'язана мені всім… Нарешті, коли малій вийшло двадцять літ, 1834 року, я, гадаючи, що звязав її з собою назавжди, став дуже до неї здатливий, хотів трохи потішити розвагами й дозволив їй бачитись із однією гарненькою актрисою, Женні Кадін, якої доля мала щось спільне із її власною. Ця актриса теж була всім зобов'язана одному прихильникові, що виховав її дуже дбайливо. Цим прихильником був барон Гюло…

— Знаю це, пане, — сказала баронеса спокійно без жадного хвилювання.

— Он що! — скрикнув Кревель, де-далі більше дивуючись. — Ну, а чи знаєте ви, що ваше страхіття-чоловік Женні Кадін з тринадцятого року її життя?

— Ну, й що далі, пане? — сказала баронеса.

— Женні Кадін, — вів колишній торговець, — теж було двадцять років, як і Жозефі, коли вони познайомились, і барон грав ролю Луї XV в історії з панною де-Роман, а почалось це з 1826 року, коли ви ще були на двадцять років молодші…

— Пане, я мала підстави давати панові Гюло таку волю.

— Ця ваша брехня, пані, безперечно зітре всі гріхи, що ви вчинили, і відчинить вам двері до раю, — відказав Кревель так лукаво, що баронеса почервоніла. — Кажіть це иншим, велична й кохана жінка, але не дядькові Кревелю, який, не забувайте, надто часто гуляв учотирьох із вашим негідником-чоловіком, щоб не знати вам ціни! Він часом докоряв сам собі між двома чарками й докладно змальовував мені ваші довершеності. О, я вас добре знаю — ви янгол! Тільки розпусник міг вагатись між двадцятилітньою дівчиною та вами, а я не вагаюсь.

— Пане!

— Гаразд, я спиняюсь… але знайте, свята й гідна жінко, що чоловіки, коли сп'яніють, розповідають багато-що про своїх дружин у коханок, що регочуть з цього, як навіжені.

Сльози чесноти, що набігли в прекрасних рісницях пані Гюло, раптом спинили національного гвардійця, і він забув навіть стати в позицію.

— Я продовжую, — сказав він. — Через наших дівчат ми з бароном потоваришували. Барон, як і всі порочні люди, з себе дуже любий, справді гарний хлопець. О, як мені цей мерзотник сподобався! Ні, він таки був вигадливий… Але покиньмо ці спогади… Ми стали ніби брати… Негідник, достоту часів регенства, пробував мене зіпсувати, схилити мене до сенсімонізму в жіночій справі, прищепити мені великопаньскі ідеї часів синіх каптанів; але, бачите, я так любив свою малу, що ладен був оженитися з нею, якби не боявся дітей. Як же могли, по-вашому, два старі тата, такі друзі, як… як ми були, не подумати про те, щоб поженити своїх дітей? Через три місяці після весілля вашого сина з моєю Селестіною, Гюло (не знаю, як я можу вимовити його ім'я, мерзотника, бо він нас обох, пані, обдурив!..), ну, так мерзотник цей одбив у мене Жозефочку. Цей шибеник зумів збути молодому державному радникові та якомусь артистові (вибачте, що так мало!) свою Женні Кадін, якої успіхи ставали де-далі голосніші, і загарбав у мене мою бідненьку коханку, чарівну жінку; та ви, певно, бачили її у Італійців, де він улаштував її під своїм заступництвом. Чоловік ваш не такий обережний, як я, — я, мов нотний папір, розлінований, — і його вже чимало таки поскубла Женні Кадін, що коштувала йому коло тридцяти тисяч франків на рік. Ну, так знайте, що для Жозефи він руйнується в кінець. Жозефа, пані, єврейка, називається вона Мірах, а це анаграма Хірама, іудейської цифри, даної їй на ознаку, бо вона — покинута в Германії дитина (мої довідки стверджують, що вона — незаконна дочка одного багатого єврея-банкіра). Театр, а найбільше вказівки Женні Кадін, пані Шонц, Малаги, Карабін що-до способу поводитись із старими, розвинули в малої, яку я тримав на чесній недорогій путі, інстинкт перших іудеїв до золота та коштовностів, до золотого тельця! Славетна співачка, ставши жадібною, хоче бути багатою, дуже багатою. То-ж вона й не марнотратить нічого з того, що марнотратять для неї. Першу спробу вона зробила на добродії Гюло, якого чисто обскубла, ох! так обскубла, мовляв, аж обголила! Бідолаха змагався за неї з одним з Келерів та з маркізом д'Еґріньйоном, що побожеволіли обидва від Жозефи, не згадуючи вже про невідомих прихильників, а тепер її відбирає в нього отой багатющий герцог, що опікується мистецтвом. Як його звати!.. карлик!.. Ага, герцог д'Ерувіль. Цей вельможа має намір володіти Жозефою неподільно; серед двірських про це всі говорять, а барон ще нічогісінько не знає, бо скрізь уже воно так ведеться, що коханець, як і чоловік, дізнається останній. Тепер ви розумієте мої права? Ваш дружина, прекрасна дамо, позбавив мене мого щастя, єдиної радости, що прикрашала моє вдовування. Атож, коли-б я, на лихо собі, не зустрівся з цим старим штукарем, то й досі володів-би Жозефою; бо я, бачите, ніколи не пустив-би її в театр, вона лишилась-би непомітною, пристойною і моєю. Ох, коли-б ви бачили її років вісім тому — тонка й нервова, шкіра золотава, як у андалузянки, мовляв, волосся чорне й блискуче, мов отласне, вельможна виборність у рухах, скромність бідности, чиста грація, гнучкість, як у дикої лані. Через добродія Гюло ці чари, ця чеснота стали вовчою пасткою, лазівкою для срібних монет. Дівчина стала царицею нечистивих, як то кажуть. Словом, вона „крутить“ тепер — вона, яка нічогісінько не знала, навіть цього слова!

В цю хвилину старий парфюмер витер очі, де набігли сльози. Щирість його горя вплинули на пані Гюло, і вона прокинулася з марення, що її опанувало.

— Хіба-ж знайдеш знову, пані, в п'ятдесят два роки такий скарб? В такі літа любов коштує тридцять тисяч франків на рік — я знаю суму на прикладі вашого чоловіка, — а я надто люблю Селестіну, щоб руйнувати її. Коли я побачив вас на першій вечірці, що ви нам улаштували, то перестав розуміти, як цей злодій-Гюло міг утримувати якусь Женні Кадін… Ви виглядали, як імператриця. Вам не було ще тридцяти років, — провадив він, — ви видались мені молодою, прекрасною. Слово чести, того дня я зворушився до глибини душі, я думав: „Не будь у мене Жозефи, коли вже дядько Гюло своєю жінкою гребує, то вона прийшлася-б мені, як рукавиця“. Ох, вибачте, це вираз із моєї колишньої мови! Парфюмер дає себе часом знати, тому я й на депутатство надіятись не можу. Отож, коли барон мене так підло зрадив, — бо між старими молодцями, якими ми були, коханки друзів мусять бути священні, — тоді я заприсягнувся забрати в нього дружину. Це справедливо. Барон нічого не міг-би сказати, безкарність нам забезпечена. Ви вигнали мене з дому, як скаженого собаку, після перших-же слів, коли я торкнувся стану свого серця; цим ви подвоїли мою любов, мою упертість, коли хочете, і ви будете моя.

— Як саме?

— Не знаю, але це буде. Бачите, пані, дурний парфюмер (ще й колишній!) з єдиною думкою в голові сильніший за розумника, в якого їх тисяча. Ви причарували мене, і ви моя помста! Отже, я вас ніби двічі люблю. Я розмовляю з вами одверто, не вагаючись. От ви кажете мені: „я вашою не буду“, — а я спокійно балакаю з вами. Словом, мовляв та приказка, граю, розкривши карти. Так, ви будете моя, ви все-таки будете моєю коханкою. Це буде, бо від вашого чоловіка я всього сподіваюсь…

Пані Гюло глянула на цього рахубистого буржуа так пильно та злякано, що він подумав, чи не збожевіла вона, і спинився.

— Ви самі цього хотіли, ви зневажали мене, ви мене на це викликали, от я й сказав! — мовив він, почуваючи потребу виправдати дикість своїх останніх слів.

— Ох, дочка моя, дочка! — скрикнула баронеса мручим голосом.

— Ах, нічого я більше не знаю! — підхопив Кревель. — Того дня, коли в мене взято Жозефу, я був, як тигриця, в якої відняли малят Словом, був такий, як, ви зараз. Ваша дочка! для мене це спосіб здобути вас. Так, я перешкодив весіллю вашої дочки!.. і ви не віддасте її заміж без моєї допомоги! Хоч яка красуня з панни Гортензії, а треба посагу…

— Ох, так! — сказала баронеса, витираючи очі.

— Ну, от спробуйте попросити десять тисяч франків у барона! — вів Кревель, знову ставши в позицію.

Він почекав хвилинку, як актор, що витримує павзу.

— Коли-б вони в нього були, він віддав-би їх тій, що заступить Жозефу! — сказав він, підвищуючи голос. — Хіба на його дорозі спиняються? Передусім, він занадто любить жінок! (У всьому є золота серединка, мовляв наш король). А потім ще й пиха. З нього показний чоловік! Він усіх вас на солому покладе ради власної втіхи! Та ви й так уже на дорозі до богадільні. Гляньте, відколи я до вас перестав ходити, ви не могли підновити меблів у своїй вітальні. Слово „скрута“ кричить з усіх проріх у цій матерії. Який-же зять не вийде звідци, жахнувшись кепсько прихованих доказів найстрашніших злиднів, злиднів добропорядних людей? Я був крамарем, знаюся на цьому. Ніхто не вміє так відрізняти справжнє багатство від видимого, як око паризького купця… Ви сидите без копійки, — сказав він тихо, — це видно по всьому, навіть по фракові вашого слуги. Хочете, я викрию вам страшні таємниці, які від вас ховають?

— Пане, — сказала пані Гюло, що її хусточка вже змокріла від сліз, — досить, досить!..

— Ну, так мій зять дає гроші своєму батькові, — це саме я й хотів насамперед сказати вам з приводу вашого сина. Але я пильную інтересів своєї дочки… Будьте спокійні.

— Ох, віддати заміж дочку й померти! — промовила нещасна жінка, нестямлючись.

— Ну, так от вам і спосіб, — обізвався Кревель.

Пані Гюло глянула на Кревеля з надією, яка так швидко перемінила їй вираз обличчя, що самий цей рух повинен був-би зворушити Кревеля та примусити його відкинутись свого смішного плану.

Розділ III. Чудове жіночне життя

Розділ III.

ЧУДОВЕ ЖІНОЧЕ ЖИТТЯ.

— Ви будете гарна ще десять років, — вів Кревель, стоячи в позиції, — будьте прихильна до мене, і панна Гортензія вийде заміж. Гюло дав мені право, як я вже казав, вести справу без манівців, і він не гніватиметься. За три останні роки я збільшив свої капітали, бо в пустощах стримувався. Маю тепер триста тисяч франків заробітку, крім основного капіталу, і вони до ваших послуг…

— Вийдіть, пане, — сказала пані Гюло, — вийдіть і ніколи мені на очі не навертайтесь. Коли-б не потреба знати причини вашої підлої поведінки в справі шлюбу, що готувався для Гортензії… Так, підлої… — підхопила вона, бо Кревель зробив рух. — Як-же инакше назвати таку ворожість до бідної дівчини, до гарної, безневинної істоти?.. Коли-б не ця потреба, що рвала моє материнське серце, ви ніколи-б зі мною не розмовляли, ніколи до мене не прийшли-б. Тридцять два роки чесного життя, подружньої вірности не загинуть під ударами пана Кревеля…

— Колишнього парфюмера, наступника Цезаря де-Бірото в „Королеві Троянд“ на вулиці Сент-Онора, — глузливо промовив Кревель, — колишнього помічника мера, капітана національної гвардії, кавалера Почесного Легіону, точнісінько як і його попередник.

— Пане, — вела баронеса, — панові Гюло, після двадцяти років постійности, могла обриднути дру- жина, це торкається тільки мене; але, бачите, пане, свою невірність він покрив таємницею, бо я не знала, що він заступив вас у серці панни Жозефи…

— О! — скрикнув Кревель, — тільки ціною золота пані!.. Ця пташка стала йому за два роки в сто тисяч франків. Ха, ха, ви ще не знаєте…

— Годі про це, пане Кревелю. За-для вас я не відмовлюся того щастя, яке мати почуває, коли може без гризоти в серці цілувати своїх дітей, коли бачить, що родина її шанує, любить, і віддам свою душу богові незаплямованою.

— Амінь! — сказав Кревель з диявольскою гіркотою, що розливається на обличчі в претенційних людей, коли вони знову зазнають поразки в тому самому заходові. — Ви ще не знаєте злиднів у останньому ступні, сорому… безчестя… Я пробував просвітлити вас, хотів урятувати вас і вашу дочку… то що-ж, прочитаєте новітню притчу про „блудного батька“ від слова до слова. Ваші сльози й ваша гордість зворушують мене, бо бачити кохану жінку в сльозах — це жах! — мовив Кревель, сідаючи. — Все, що я можу вам пообіцяти, люба Аделіно, це не вживати нічого ні проти вас, ні проти вашого чоловіка, але й по довідки до мене не присилайте ніколи. Оце й усе.