Втрачений світ

Front matter

А. КОНАН-ДОЙЛ

З АНГЛІЙСЬКОЇ ПЕРЕКЛАВ МИКОЛА ІВАНОВ

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ

Розділ I. Героєм можна бути скрізь

РОЗДІЛ I

Героєм можна бути скрізь

Справді-бо містер Гангертон — її батько — був найнетактовніша в світі особа — якийсь пухнатий, пелехатий, неохайливий кокаду; добряча, але надзвичайно самозакохана людина. Якби що й могло відштовхнути мене від Ґледіс, то хіба лише перспектива придбати такого тестя. Він, напевно, був переконаний, що я вчащаю до них тричі на тиждень з єдиною метою порозкошувати його товариством і зокрема поговорити з ним про біметалізм. Доречі, в останньому питанні містера Гангертона вважали за великий авторитет.

Того вечора я протягом години, а то й більше, уважно слухав, як він цекотав про погані гроші, що витискають хороші; про умовну вартність срібла; про знецінення рупії та про справедливі вексельні курси.

— Уявіть собі, — із завзяттям пискнув він, — що всі борги зненацька примушують сплатити й сплатити негайно. Що ж, за сучасних умов, станеться тоді?

Я, розуміється, відповів, що для мене це позначатиме цілковиту руїну. А він схопився з стільця, дорікнув мені завждишньою моєю легковажністю, що унеможливлює провадити зо мною будь-які поважні розмови, і побіг убиратись для масонських зборів.

Нарешті ми з Ґледіс лишились на-самоті. Настав рішучий момент. Цілий вечір я почував себе, як той сал- дат напередодні битви, і хитався між надією перемогти та острахом перед поразкою.

Вона сиділа мовчки, і її гордий, делікатний профіль виразно визначався на тлі червоної завіси. Яка була вона гарна! І яка далека. Ми були друзяки, давні, щирі друзяки. Та ніколи не міг я вийти поза рямця приязні, що однаково могла б існувати між мною й першим-ліпшим моїм товаришем — репортером з „Газети“; приязні відвертої, щирої, але цілком позбавленої тілесности. Моя свідомість мимоволі повстає проти жінки, занадто відвертої зо мною. Для чоловіка то не дуже похвально, коли жінка поводиться з ним, як з товаришем. Там, де виникає статеве чуття, неминучо виникають і полохливість, і замішання — спадщина старих розпусних часів, коли кохання та насильство зчаста йшли поруч. Нахилена голова, очі, що уникають дивитись на вас, уривчастий голос, обличчя, що тіпається, — ось що, а зовсім не відвертий погляд та щира відповідь, правлять за непомильні відзнаки любощів. Я переконався цього навіть протягом свого короткого життя, а, може, успадкував те переконання як расову пам'ять, що її ми звемо інстинкт.

Ґледіс посідала всі жіночі чесноти. Мабуть, декому вона здавалася холодною й нечулою, але то було абсолютно невірно. Ніжно-брунатна, майже орієнтального кольору шкіра; чорноблискове волосся; величезні імлисті очі; трохи дебелі, а проте чудові губи — в неї були всі прикмети пристрасної вдачі. А втім, мушу признатись, мені до цього часу ні разу не пощастило вивести ту вдачу на явність. Ну, то нехай буде що буде, але я мав скінчити нарешті з непевністю і сьогодні ж увечері довести справу до краю. Вона, що правда, могла відмовити мені, та краще вже бути відкинутим коханцем ніж визнаним братом.

Занісшися думками аж онкуди, я саме збирався зламати ніякову, довгу мовчанку, коли на мене критично зиркнули двоє карих очей, і гордовита голівка захиталася з дружнім докором.

— Я передчуваю, що ви хочете освідчитись, Неде, і дуже прошу не робити цього. Я волію, щоб між нами все лишалося як і передніш.

Я присунув свого стільця трохи ближче.

— Але як довідалися ви, що я збираюсь освідчитися? — спитав я, глибоко здивований.

— Хіба ж жінки не знають цього? Ви думаєте, хоч одну з нас освідчення захопило розполохом? Тільки, слухайте, Неде, у нас із вами були такі хороші, приятельські відносини. Яка шкода, що доводиться псувати їх! Невже ж вам не до вподоби, коли молодий чоловік і молода жінка розмовляють одне з одним так спокійно, як оце розмовляли ми з вами?

— Не знаю, Ґледіс. Я, бачите, можу розмовляти спокійно і з… і з начальником станції… — не уявляю собі, чому саме спав мені на думку цей урядовець; але він таки виступив на кін, і ми обоє весело розсміялися… — та розмови з начальником станції мене ані трохи не задовольняють. Я хотів би, щоб мої руки обіймали вас, ваша голівка лежала в мене на грудях, і, о, Ґледіс, бажав би…

Побачивши, що я лагоджусь продемонструвати деякі з своїх бажань, Ґледіс скочила з стільця.

— Ви попсували все, Неде, — мовила вона. — Як вільно та любо почуваєш себе, доки не станеться таке. Яка шкода. Невже ви не вмієте стримувати себе?

— То ж не навмисне, — захищався я. — Це — сама природа. Це — кохання.

— Може, коли кохання — обопільне, воно й виходить інакше. Я, принаймні, ніколи не відчувала його.

— Але мусите відчувати. З вашою вродою, з вашим серцем… О, Ґледіс, ви створені для любощів. Ви мусите покохати.

— Треба чекати, щоб любов зродилася.

— Чому вам не покохати мене, Ґледіс? Чи то моя зовнішність стає на заваді, чи що інше?

Обличчя їй трохи проясніло. Вона простягла руку — що то за ласкавий і доброзичливий був жест! — відхилила назад мою голову і, осміхнувшися, задумливо подивилась мені просто в очі.

— Ні, не те, — промовила вона нарешті. — Ви з природи людина не зрозуміла, і я можу одверто сказати вам, що річ тут не в тому. Причина лежить глибше.

— Моя вдача?

Ґледіс суворо хитнула головою.

— Що мені робити, щоб поліпшити її Сідайте й побалакаймо. Ні; я, правда, більше не буду. Сідайте тільки.

Вона запозирливо глянула на мене, і той погляд припав мені до душі куди більше ніж уся її чистосердна довірливість. Скільки ще в нас примітивного та звірячого, коли подивишся не крізь рожеві окуляри. А, може, то тільки мені так здається. В усякому разі Ґледіс сіла.

— Ну, а тепер скажіть, чого мені бракує?

— Я кохаю іншого, — призналась вона.

Досталось і мені скочити з стільця.

— Нікого зокрема, — усміхнулась Ґледіс, побачивши вираз на моєму лиці. — Це лише ідеал. І я, думаю, ніколи не здибаюся з чоловіком, що відповідав би йому.

— Розкажіть мені про нього. На кого він скидається?

— Він дуже схожий на вас.

— О, як це мило з вашого боку. Скажіть же, що єсть у нього і чого немає в мене. Хто він? — член то- вариства тверезости, вегетаріянець, літун, теософ, надлюдина? Я спробую стати ним, Ґледіс, аби ви сказали мені, що саме вам у ньому подобається.

Така пружність моєї вдачі викликала усмішку на її устах.

— Перш над усе я гадаю, що мій ідеал не казав би такого, — одмовила вона. — Це — людина твердої, суворої вдачі, і він не піддався б примхам якоїсь дурненької дівчини. Але передусім він мусить буди людина, що вміє діяти, хоче орудувати і, не лякаючись, дивитиметься смерті в очі. Людина великих вчинків і з незвичайним минулим. Я покохала б не чоловіка, а здобуту ним славу, бо слава та б і на мені. Згадайте Річарда Бертона. Читаючи написану його дружиною біографію, я розумію, чому вона так любила свого чоловіка. А леді Стенлі! Чи читали ви останній чудовий розділ книжки про мандрівки її дружини? Ось якого чоловіка може обожнювати жінка. Через нього-бо вона стає велика й сама, вшанована від усіх як приводниця його геройських вчинків.

Ґледіс була така чарівна в своєму надпориві, що я за малим не зламав коректного тону нашої розмови. Проте, мені пощастило опанувати себе.

— Адже не можуть всі бути Стенлі та Бертони, — арґументував я. — До того ж не завжди єсть і нагода. Я, принаймні, ніколи не мав нагоди, а якби вона мені трапилася, я неодмінно спробую її.

— Але нагода єсть завжди. Вона скрізь коло нас. Одна з прикмет мого ідеалу — це те, що він уміє знаходити ту нагоду, і ви його потім од неї й не відірвете. Я його ніколи не бачила, а втім мені здається, що я знаю його здавна. Героєм можна бути скрізь, і нагода чекає тільки, щоб її підібрали. Геройські вчинки — справа чоловіча, а кохання жіноче — то нагорода за їхнє геройство. Пам'ятаєте молодого француза, що минулого тижня полетів на бальоні? Лютувала буря, але день вилету був призначений, і він полетів. Вітром його за двадцять чотири години віднесло на тисячу п'ятсот миль, і бальон упав десь у Росії. Оце — людина, що могла б бути моїм ідеалом. Подумайте про жінку, яка кохає його, і про те, як повинні заздрити їй інші жінки. Оце те, чого прагну і я: щоб мені заздрили з-за мого чоловіка.

— І я зробив би так, аби потішити вас.

— Але це треба робити не тільки на потіху мені. Ви мусили були зробити так, бо не могли б зробити інакше; бо така вже ваша натура, бо чоловік, що сидить у вас, мусить знайти вихід своєму геройству. Ось, наприклад, коли ви минулого місяця описували вибух у Віганських копальнях, хіба ви не могли спуститись туди сами й подати допомогу потерпілим, дарма що ризикували задихнутись у вуглекислому газі?

— Та я й спускався.

— Ви ніколи не казали мені про це.

— Не було про що розводитись.

— А я й не знала. — Вона глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Це було сміливо.

— Мусів спуститись. Ви ніколи не доброго звіту, як не відвідаєте особисто місця пригоди.

— Що то за прозаїчний мотив! Ви розвіяли всю романтику, яка оповивала ваш вчинок. Ну, та, незалежно від мотиву, я дуже рада, що ви спускались у копальні. — І вона простягла мені руку, але так ласкаво та поважно, що я міг тільки нахилитись і поцілувати її. — Може, я й дурненька жінка з дитячими витівками, але вони настільки поняли мене, що здихатись їх я не можу. Якщо я одружуся колись, то тільки з якоюсь славетною особою.

— А чому б вам і не одружитись! — скрикнув я. — Ви належите до жінок, що захоплюють чоловіків. Дозвольте мені спробувати, і побачите, до чого я здатний. Ви ж бо тільки-но казали, що ми мусимо сами знаходити нагоди виявити своє геройство, а не чекати, доки її сунуть нам у руки. Подивіться на Кляйва — клерк якийсь, а він завоював Індію. Свідчуся небом, припаде ще щось і на мою пайку!

Мій ірляндський запал викликав усмішку Ґледіс.

— Чому ні? — сказала вона. — У вас усі потрібні дані — молодість, здоров'я, сили, енергія. Мені було боляче вас слухати, а тепер… тепер я страшенно радію, що мої слова викликали у вас такий настрій.

— А коли б я зробив?..

Тепла оксамитова рука затулила мені рота.

— Годі вже, сер! Ще півгодини тому ви повинні були бути на вечірній роботі в своїй редакції; тільки мені забракло відваги нагадати вам про це. Може, іншим разом, коли ви здобудете собі якесь помітне місце в світі, ми й повернемось до сьогоднішньої розмови.

Ось як воно сталося, що одного туманного осіннього вечора я опинився Кембервельському трамваї з розпаленим серцем і з рішучим наміром не чекати й дня, щоб учинити якесь геройство, гідне моєї коханої. Але чи був хтось на цілій просторій земній кулі, хто міг би передбачати, яких неймовірних форм набуде це геройство, або яким дивовижним шляхом ітиму я до нього?

Цей вступний розділ, подумають читачі, не має нічого спільного з дальшими оповіданнями. А втім без нього не було б і самого оповідання. Порвати, як то зробив я з усім своїм минулим, і поринути в таємниче, загадкове невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто вірить, що героєм можна бути скрізь, і той, хто докладає всіх зусиль, аби вчинити геройський вчинок. Уявіть собі, мене в редакції „Щоденної Газети“, куди я — зовсім незначна величина — прийшов того вечора з непохитною думкою стати героєм, гідним моєї Ґледіс. Чи то з безсердности, чи то з дитячої примхи зажадала вона, щоб я задля її звеличання наражав своє життя на небезпеки? Таке питання може постати в голові людини літньої, а не в палкого двадцяти трьохлітнього юнака, що його трусить пропасниця першого кохання.

Розділ II. Поспитайте щастя в професора Челенджера

РОЗДІЛ II

Поспитайте щастя в професора Челенджера

Мені завжди подобався Мек-Ардл, старий буркотливий, згорблений од постійного сидіння редактор „Газети“. Думаю, що й я був йому до вподоби. Звичайно, головну ролю в конторі відогравав Бомон. Але Бомон пробував у розрідженій атмосфері олімпійських високостей і звідти розпізнавав тільки речі розміром не менші за міжнародню кризу або падіння міністерства. Подеколи ми бачили, як у самотній величі він простував до своєї святині, і очі йому кудись у далечінь, а думки ширяли над Балканами чи над Перською затокою. Він був понад і поза нами. Мек-Ардл підлягав безпосередньо йому, і в усіх наших справах ми звертались до Мек-Ардля. Коли я ввійшов у кабінет до нього, старий кивнув мені головою і зсунув окуляри далеко на свою лисину.

— Ну, містер Мек-Меловне, скільки я чув, ви працюєте добре, — промовив він з приємним шотляндським акцентом.

Я подякував.

— Вибух у вугільних копальнях вийшов у вас чудово. Не гірше була й пожежа в Саусворкі. Безперечно, маєте хист описувати. Що ви хотіли мені сказати?

— Хотів просити вас зробити мені ласку.

Він, здавалося, оторопатів і уникав дивитись на мене.

— Та-та-та! А в чім річ?

— Чи не думаєте ви, сер, що ви могли б одрядити мене кудись, давши серйозне доручення від газети? Я робитиму якнайстараніш і привезу вам гарний звіт.

— Яке саме доручення маєте ви на оці, містер Меловне?

— Таке, щоб, виконуючи його, я зазнав би багато пригод і раз-по-раз ризикував. Запевняю вас, я зроблю все якнайкраще. Що воно буде трудніш, то більше воно мені підійде.

— Вам ніби то кортить умалити собі віку.

— Ні, я хочу виправдати своє існування.

— Бігме, містер Меловне, це щось таке занадто… занадто пишне. Боюся, що час для таких екзальтацій тепер уже минув. Наслідки отих „спеціяльних доручень“ здебільшого не оплачують витрат на них і, головне, такі доручення можна давати тільки людині з ім'ям, що користається довір'ям публіки. Великі білі плями на мапах уже позаповнено, і на землі нема більше місця для романтики. А, проте, чекайте, — сказав старий і несподівано всміхнувся. — Білі плями на мапах звели мені на мисль одну думку. Що, якби викрити одного шахрая — сучасного Мюнхавзена — і вивести його на світ? Ви можете довести, що він брехун, бо він, і дійсно, бреше. Га, хлопче? Оце так було б здорово. Як воно вам здається?

— Куди завгодно, що завгодно — мені однаково.

На кілька хвилин Мек-Ардл занурився в міркування.

— Інтересно, чи пощастить вам сприятелювати з тим суб'єктом, або бодай би поговорити з ним, — промовив він нарешті. — Ви, здається, маєте талан викликати до себе симпатію. Може, то тваринний магнетизм; може, притяжна сила юности — не знаю. Тільки я зазнав цього на собі самому.

— Ви дуже ласкаві, сер.

— Отже, чому б не поспитати вам щастя з професором Челенджером з Енмоур Парка?

Думаю, що вигляд у мене став трохи розгублений.

— Челенджер! — скрикнув я. — Професор Челенджер, знаменитий зоолог. Це він розтрощив щелепу Блянделові з „Телеграфу“.

Редактор зловісно всміхнувся.

— Так що? Хіба ж ви не шукаєте пригод?

— Але пригод ділового характеру, сер.

— Іменно. Я не думаю, щоб він завжди був такий нестриманий. Може, Бляндел потрапив до нього в неслушний час; мабуть, не зумів підійти до нього. Вам, сподіваюся, пощастить більше, та й поводитиметесь із ним ви тактовніш. Це, я певний, саме про вас, і для „Газети“ буде корисно.

— А я, як на те, нічого не знаю за професора, — сказав я, — і пригадую його ім'я тільки в зв'язку з процесом Бляндела.

— У мене єсть деякі матеріяли для вас, містер Мек- Меловне, бо я цікавлюся професором уже не перший день. — Він узяв з полиці клапоть паперу. — Ось відомості про нього; я прочитаю вам.

— „Челенджер, Джордж-Едвард. Народився в Лярзі року 1863. : Лярзька гімназія, Едінбурзький університет. Асистент при Британському Музеї, 1892 р. Старший асистент відділу порівняльної антропології 1893. Звільнений за занадто гострі кореспонденції в журналах. Одержав золотий медаль за зоологічні досліди. — тут сила різних назв; щось пальців на два петитом — „Бельгійська асоціяція, Американська академія наук, Ля-Плята“ і таке інше, і таке інше. „Колишній президент Палеонтологічного товариства… Секція N Британської асоціяції“ і так далі. „: Нотатки про побудову черепа в калмиків. Нариси теорії еволюції хребтівців, і численні статті; в тому числі: Основні помилки теорії Вейсмана, що викликала жваві дискусії на останньому конгресі зоологів у Відні. : Прогулянки пішки. Член клюбу альпіністів. : Енмоур Парк. “.

— Ось, беріть собі. На для вас в мене більш нічого немає.

Я сховав папірець у кешеню.

— Ще хвилиночку, сер, — промовив я, побачивши перед себе замісць червоного обличчя лису рожеву потилицю. — Мені все ж таки, не зовсім ясно, в яких справах мушу я інтерв'ювати цього джентльмена. Що, власне, він накоїв?

Переді мною знову з'явилося обличчя.

— Два роки тому він вирядився сам один в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти минулого року. Безсумнівно, Південну Америку він одвідав, але категорично відмовляється сказати, де саме був. Почав був оповідати про свої пригоди, але побачив, що йому не ймуть віри, і зачинився в своїй скойці наче слимак який. З ним, мабуть, і справді, трапилося щось незвичайне, а може, — і це ймовірніш — він просто незвичайний брехун. Єсть у нього кілька попсованих фотографій. Каже, що робив їх з натури. Став такий уразливий, що ображає кожного, хто насмілюється розпитувати його, і викидає з дому всіх репортерів. На мою думку, це небезпечний божевільний; він хворіє на манію величі і має деякий нахил до науки. Це якраз людина для вас, містер Меловне. Ідіть тепер і подивіться, що з ним можна зробити. Ви вже досить дорослий, щоб пильнувати самого себе, і маєте не абияку силу. Крім того вас захищатимуть наші закони про недоторканість особи.

Лукаве червоне обличчя знову обернулося в рожевий овал, облямований пухом. Авдієнція була скінчена.

Я пішов до Клюбу Диких, але перед тим, як уступити туди, сперся на баляси тераси Едельфі і, замислившись, втупив погляд у брунатну, масну від нафти ріку. На вільному повітрі моя голова завжди робить краще. Я видобув з кешені список подвигів професора Челенджера і ще раз перечитав його при світлі електричної лямпи. І раптом на мене спало надхнення. Газетний робітник бувши, я прекрасно зрозумів, що мені не пощастить зайти в зносини з вередливим професором. З другого, боку, скільки я довідався з коротенької біографії, він був фанатик науки. Чи не тут треба шукати його вразливого місця? Спробуймо.

Я ввійшов до клюбу. Дзиґарі тільки-но вибили одинадцяту годину. У великій залі було майже повно люду, а нові відвідачі все ще надходили. В кріслі проти коминка я побачив високого, худорлявого чоловіка. Коли я підсунув крісло до нього, він повернувся. То була найбільш потрібна мені тепер людина — Тарп Генрі з редакції „Природи“, що завжди радо допомагав усім своїм знайомим. Не гаячи часу, я зараз же зняв із ним розмову.

— Що відомо вам про професора Челенджера?

— Челенджер? — він насупив брови й прибрав вигляду суворого вченого. — Челенджер — це той, що наказав сім мішків гречаної вовни про свою подорож по Південній Америці?

— Які там ще сім мішків?

— А як же. Він наблягузкав щось про чудернацьку, нібито відкриту ним там тварину, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні не поновляв своїх химерних оповідань. Спершу він дав інтерв'ю представникові агентства Ройтера, але в наслідок того інтерв'ю зчинилась страшенна буча, і професор сам побачив, що забрехався. Це — скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє, що поняли були йому віри, та він незабаром їх здихався.

— В який то спосіб?

— В дуже простий — своєю незносно-брутальною поведінкою. Знаєте старого Водлея з Зоологічного інституту? Так оцей бідний Водлей послав йому листа: „Завідатель Зоологічного інституту вітає професора Челенджера і матиме за честь для себе, якщо шановний професор ушанує своєю присутністю чергові збори членів інституту“. Відповідь була просто нецензурна.

— Чого ж ви не хочете навести її?

— Переказують, що зміст її був приблизно такий: „Професор Челенджер вітає завідателя зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під усі чорти“.

— Боже милий!

— Думаю, що щось на зразок цього згукнув і Водлей, одібравши відповідь. Я пригадую його промову на зборах. Він почав її словами: „П'ятдесят років маю я зносини з науковим світом…“ Відповідь, можна сказати, вразила старого.

— Оце й усе, що ви знаєте про Челенджера?

— Як вам відомо, я бактеріолог з фаху, живу в своєму мікроскопі і не дуже цікавлюся тим, що дається бачити голим оком. Я — вартовий на кордоні Знаного, і мені буває якось моторошно, коли я спотикаюся з великим, брутальним, набридливим створінням. Я уни- каю пліток, але за професора Челенджера чув тому, що він належить до категорії людей, яких не можна ігнорувати. Він і дійсно талановита людина — справжня електрична батарея, наснажена життєвою силою, а разом із тим страшенно сварливий, впертий, з якимись чудернацькими поглядами, і не визнає чемности та інших забобонів.

— Ви казали про чудернацькі погляди. В чім же вони полягають?

— Та в нього їх сила. Останній його пункт — це еволюційна теорія й теорія Вейсмана. З-за них він, кажуть, витримав цілу січу у Відні.

— Чи не могли б ви розповісти мені про це докладніш?

— Зараз ні, але в нашій бібліотеці єсть протоколи конгресу. Хочете, я проведу вас?

— Я саме їх і потребую. Мені доручено поінтерв'ювати цього суб'єкта, і я шукаю хоч якогонебудь приступу до нього. Ви надзвичайно люб'язно даєте мені зачіпку. Я пішов би хоч зараз же, якщо тепер не дуже ще пізно.

За півгодини я сидів у редакції „Природи“. Переді мною лежав здоровезний том, розгорнений на розділі „Вейсман проти Дарвіна“ з підзаголовком „Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії“. Моя наукова освіта — досить обмежена, і мені важко було стежити за всією аргументацією, але, очевидно, англійський професор висловлювався в цім питанні з великим завзяттям і чимало попозлив своїх континентальних товаришів. „Протест“, „шум“, „загальні вимоги спинити промовця“ — ось перші три примітки в дужках, що зараз же взяли на себе мою увагу. Щодо змісту дебатів, то про мене їх можна було б з однаковим успіхом викласти й хінською мовою.

— Я попрошу перекласти їх мені англійською мовою, — звернувся я до мого провідника.

— Та це ж бо й єсть переклад.

— Тоді, може, я краще поспитався б щастя з оригіналом.

— Для новака воно, і правда, важкенько.

— Якби мені знайти хоч одну зрозумілу фразу, приступну для звичайного людського мозку. А, це нібито підійде! Здається, тут і я дещо второпав. Перепишімо її. Вона правитиме мені за першу ланку в моїй знайомості з страшним професором.

— Більше я вам не потрібний?

— Ні, ні. Я прочитаю вам лист — в ньому не буде ніякого приводу для сварки. Запевняю вас.

— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, а там — папір. Дозвольте мені бути вашим ценсором перед тим, як ви пошлете листа.

Довелося таки мені попрацювати. Але кінець-кінцем, не пишаючись, мушу сказати, послання вийшло не погане, і я, свідомий його високої якости, прочитав листа бактеріологу.

— Ну, й ловко ж бреше! — пробурмотів Тарп Генрі.

….перечитавши вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі. Ваші надзвичайно ясні та перекональні доводи являють собою останнє слово в цьому питанні. Між іншого я прочитав у вас таке: „Я рішуче заперечую проти нічим необґрунтованого й суто-догматичного твердження, ніби кожен організм єсть мікроорганізм, що повільно зміняв свою історичну будову в цілій низці поколінь“. Чи не здається вам, що після останніх досліджень ваша думка потребує деякої переробки? Чи не думаєте ви, що фраза ваша бренить аж надто категорично? Уклінно прошу вас зробити ласку й дозволити мені побачитись із вами, аби поділитись деякими думками, що їх я хотів би обговорити з вами особисто? З вашого дозволу я зайду до вас позавтра (в середу) об одинадцятій годині рано.

Прошу прийняти, сер, запевнення в щирій до вас пошані вашого покірного слуги.

“.

— Ну, як? — спитав я тріюмфуючи.

— Що ж, коли ваше сумління не протестує.

— До цього часу воно зносило все.

— Але чого вам треба?

— Мені треба добуватись туди. Бувши у його в кімнаті, я вже якось зорієнтуюся. Може, нарешті, я просто признаюсь. Як спортсмен він мусить зрозуміти моє становище і навіть почувати себе підлещеним,

— Отак пак, ще й підлещеним! Дивіться, щоб він вас не підлестив, і беріть із собою про всякий випадок кільчатий панцер або американське футбольне вбрання. Ну, на все краще! Відповідь, якщо він зволить відповісти, я зберігатиму для вас до середи. Він — запальчаста, небезпечна й лайлива людина, яку ненавидять всі, хто тільки має з ним справи. Студенти кепкують з нього, хоч наважуються на таку зухвалість дуже рідко. А взагалі, краще було б, якби ви ніколи й не чули за цього суб'єкта.

Розділ III. Він — абсолютно неможлива особа

РОЗДІЛ III

Він — абсолютно неможлива особа

Страхам або надіям мого приятеля не судилося справдитись. Зайшовши в середу до редакції „Природи“, я знайшов там листа з штемпелем із Західнього Кенсінгтона. На конверті, письмом, що нагадувало загороду з колючого дроту, було надряпано моє ім'я. Самий лист складено в таких виразах:

Ось якого листа прочитав я Тарпові Генрі, що з самого ранку зайшов до редакції довідатись про наслідки моєї авантури. Вислухавши його, він зауважив, що тепер продають нові ліки „кутикура, або щось подібне“, які од побою допомагають краще за арнику, і не сказав більше нічого. Дивні бувають іноді дотепи!

Коли я одержав листа, було вже майже пів на одинадцяту, але таксі приставило мені до своєчасно. Будинок, біля якого ми спинилися, мав величний портик, і всі вікна в ньому були завішані важкими запонами, що вказували на чималі статки того жахного професора. Двері відчинила якась чудна, сухорлява, смаглява особа, невиразного віку, в темній пілотській куртці й у брунатних шкіряних гетрах. З часом я довідався, що то був шофер, який виконував обов'язки втеклого льокая. Він з голови до п'ят обміряв мене допитливим поглядом своїх голубих очей.

— Чекають? — спитав суб'єкт.

— Чекають.

— Дістали запрошення?

Я показав конверта.

— Гаразд. — Він, здавалося, був небалакучий. Коли я йшов слідом за ним, мене несподівано спинила якась невисока на зріст жінка, що вийшла в коридор з дверей нібито їдальні. То була жвава, моторна кароока леді. Скидалася вона більше на французку ніж на англійку.

— Хвилиночку, — сказала леді. — Заждіть, Остіне. Зайдіть, прошу, сюди, сер. Дозвольте спитати, чи бачилися ви з моїм чоловіком колись давніш?

— Ні, мадам, не мав такої чести.

— Тоді я мушу заздалегідь перепросити вас. Він — абсолютно неможлива особа, абсолютно неможлива. Тепер я попередила вас, І ви будете поводитись із ним обачніш.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, мадам.

— Як побачите, що він починає лютувати, виходьте мерщій з кімнати. Не сперечайтеся з ним. Багато хто постраждав уже через це. Кінець-кінцем виходить всенародній скандал, що вводить у неславу мене й усіх нас. Сподіваюся, ви не говоритиме з ним про Південну Америку?

Я не міг збрехати жінці.

— Боже мій! Це ж найнебезпечніша тема. Я певна, ви не поймете віри жодному слову з того, що він оповідатиме. Тільки не кажіть йому цього, бо інакше він розлютується в край. Удавайте, що вірите, і тоді все буде гаразд. Майте на увазі, що сам він вірить собі. Цього ви можете бути певні. Чеснішої людини не було ще ніколи. Ну, ідіть, а то збудите в ньому підозру проти себе. Побачите, що становище загрозливе — дійсно небезпечне, — подзвоніть і тримайтеся, доки я не прибіжу. Я здебільшого можу вплинути на нього, навіть коли він розпалиться.

По цих підбадьорливих словах леді передала мене мовчазному Остінову, що підчас нашої короткої розмови, мов брондзова статуя, чекав коло їдальні. В кінці коридора були двері. Ми постукали. В кімнаті хтось заричав, і я опинився віч-на-віч із професором.

Челенджер сидів на верткому кріслі перед величезним столом, заваленим книжками, мапами та діяграмами. Коли я ввійшов, він із своїм кріслом повернувся до мене. Глянувши на нього, я остовпів. Я був готовий стрінутись із незвичайною людиною, але те, що я вздрів, перевершило всі мої сподіванки. Перше, що вражало в ньому, були його розміри й показна фігура. Такої величезної голови я не бачив ні в кого. Його циліндер, якби мені заманулося накласти його на себе, напевне вкрив би всю мою голову та плечі. Його квітнуче обличчя й чорна лиснюча борода, що буйно кучерявилася на потужних грудях, нагадували асирійських биків. Навпаки, волосся на голові мав він рівне, і довгі пасма його облямовували високе могутнє чоло. З-під буйних чорних брів владно й насмішкувато дивились на вас ясні сіро-блакитні очі. Крім цього над столом височили широченні плечі, верхня частина тулубу з добру діжку завбільшки, а на столі лежали здоровезні, вкриті довгими чорними волохами руки. Оце все і низький, гуркотливий, як громування, голос запали мені в серце з найпершого ж погляду на знаменитого професора Челенджера.

— Ну? — мовив він, нахабно дивлячись на мене. — Далі що?

Деякий час я, очевидно, мусив був дурити його, бо інакше побачення наше на тому й скінчилося б.

— Ви дозволили мені потурбувати вас, сер, — сумирно відповів я, подаючи йому конверта.

Челенджер винув з шухляди мого листа й поклав його на стіл перед собою.

— А, ви той молодий чоловік, що не розуміє звичайної англійської мови. Мої загальні висновки, проте, ви все ж таки, здається, ласкаво поділяєте.

— Цілком, сер, і абсолютно, — погодився я в захваті.

— Ну, дуже радий. Це ніби то серйозно зміцнює моє становище; як ви думаєте? Ваші солідні літа й ваш статечний вигляд надають подвійної ціни вашій підтримці. Зрештою ви виглядаєте ні гірше, як череда віденських свиней, що спільне рохкання їх ображає мене не більше ніж розрізнені силкування британського бульдога, — і він зирнув на мене як на наявного представника цієї останньої тварини.

— Вони, скільки я чув, неподібно трималися на конгресі, — зауважив я.

— Будьте певні, що я не дам собі в кашу наплювати і зовсім не потребую ваших симпатій. Дайте мені стати спиною до стіни й залиште самого, сер; і тоді старий Челенджер почуває себе якнайкраще. А тепер, сер, давайте якомога скоротімо вашу візиту. Вам вона, певно, не дуже приємна, а мені — невимовно набридла. Ви, здається, хотіли були дістати від мене додаткові пояснення до деяких тверджень, висунутих у моїх тезисах.

Він просто йшов до цілі, і ухилитись од відповіді було трудно. А я мусів вести свою гру далі та чекати слушнішого моменту. Може, далі становище моє полекшає. Невже ж мій ірляндський розум зрадить мене саме тепер, коли він мені такий потрібний? Пара сіро-блакитних очей прошила мене гострим поглядом. — Ну, чого ж ви мовчите? — рикнув він.

— Я тільки студент, — удаючи з себе дурника, відповів я. — Не більше, можу сказати, як початкуючий учень. Але мені здається, що до Вейсманової теорії ви поставились занадто суворо. Хіба ж роботи останнього часу не ствердили деяких його тез?

— Які роботи? — із загрозливою спитав він.

— Ну, та всі роботи. Правда, я не насмілився б назвати висновки з них безперечними, але загальний напрямок сучасної наукової думки…

Він нахилився до мене із заклопотаним виглядом.

— Ви, я думаю, не будете заперечувати, — сказав він, загинаючи пальця, — що черепний індекс єсть чинник константний?

— Звичайно, — притакнув я.

— А телегонія ще й досі викликає сумнів?

— Натурально.

— І що первісна плазма відмінна від партеногентичного яйця?