Війна світів

Front matter

ВІЙНА СВІТІВ

H. G. WELLS. THE WAR OF THE WORLDS

Присвячується моєму братові Франкові Велзу, що подав думку цього твору

Напередодні війни

КНИГА ПЕРША

ПРИХІД МАРСІЯН

I. НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ

В останні роки дев'ятнадцятого століття ніхто не хотів би повірити, що за людськими справами пильно й гостро стежили розуми, хоч і смертні, та вищі за розум людини; і той час, коли людство було заклопотане своїми інтересами, його досліджували й студіювали майже так докладно, як людина з мікроскопом у руках досліджує коротковічні створіння, що кишать і розплоджуються в краплині води. Задоволені й безмежно заклопотані своїми дрібницями, люди вешталися туди й сюди на цій кулі, непохитно певні своєї влади над Землею. Можливо, що інфузорія робить те саме під мікроскопом. Нікому не спливала в голові думка про старші Світи, як джерела небезпеки для людства, а коли хто думав, то відкидав всяку здогадку про життя на них, як неможливу чи неймовірну. Цікаво тепер пригадати деякі розумові звички тих далеких днів. В найкращім випадку люди Землі міркували, що на Марсі могли б також бути інші люди, — хоч, можливо, й нижчі за нас, що готові радо привітати місіонерську подорож до них земних людей. Та проте ніхто не гадав, щоб по той бік океану простору були розуми, які в порівнанні з нашими розумами є те, що наші в порівнанні з розумами вимерлих звірят, — інтелекти великі, холоднокровні й несимпатичні, що дивилися на цю Землю заздрими очима, повільно й певно накреслюючи свої пляни проти нас. І ось на початку двадцятого століття прийшло велике витверезіння.

Я майже не потребую нагадувати читачам, що плянета Марс обертається навколо сонця на віддаленні 140 мільйонів миль, а кількість світла й тепла, що вона одержує від сонця, ледве досягає половини того, що одержує наша Земля. Коли різні туманні гіпотези мають в собі якусь частину правди, то Марс мусить бути далеко старший за нашу Землю; а життя на його поверхні мало розпочатися куди раніше, ніж застигла наша Земля. Те, що Марс ледве складає одну сьому частину обсягу Землі, мусило прискорити охолодження до тої температури, при якій могло б розпочатися життя. Він має повітря, воду і все, що потрібно для життя тварин.

Проте, до того людина бундючна й так засліплена своєю пихою, що ні один письменник, аж до самого кінця дев'ятнадцятого століття, не висловив найменшої здогадки про те, що розумове життя могло все таки там уже розвинутися — геть понад рівень розумового життя нашої Землі. Так само не розуміли ми й того, що раз Марс є старший за нашу Землю й має ледве четверту частину нашої поверхні й перебуває на дальшій відстані від сонця, — то з цього мусило б випливати, що він є не тільки більше віддалений від початку життя, але й мусить бути ближчий до його кінця.

Світове охолодження, що колись має охопити й нашу плянету, вже дуже далося взнаки нашому сусідові. Фізичні умови його буття здебільшого й досі для нас є таємниця. Але ми знаємо, що навіть в його екваторіяльній смузі температура о півдні ледве наближається до температури нашої найхолоднішої зими. Його повітря більш розріджене, ніж наше, його океани зсунулися до того, що покривають хіба третину його поверхні, і з повільним чергуванням його рокових сезонів велетенські снігові шапки нагромаджуються й тануть навколо обох полюсів, періодично затоплюючи його умірковані смуги. Таким чином ота остання стадія виснаження, яка ще для нас є неймовірно далека, стала за злободенну проблему для мешканців Марса.

Безпосередня пресія залізної доконечности просвітлила їхній розум, поширила їхню потугу, ожорсточила їхні серця.

Вдивляючись крізь порожню просторінь за допомогою своїх досконалих приладів і свого високого знання, про яке ми, може, ще й не марили ніколи, вони бачуть на віддаленні всього лише 35.000.000 миль, просто між ними й сонцем, найближчу до них ранкову зорю — зорю їх надій, — нашу теплішу плянету, — зелену від рослин, сіру від води, з хмарами в атмосфері, що промовляють за плодючість, з імлистими, вовняними туманами, крізь які визирають широкі простори зеленої країни та моря, що по них густо снують кораблі.

А ми, люди, що заселюють цю Землю, мусимо бути в їхніх очах щонайменше такі нікчемні розумом і такі чужі для них, як мавпи й лемури для нас. Людський розум уже погодився з тим, що життя — то є невпинна боротьба за існування, і нам здається, що таке переконання мають розуми на Марсі. Тимчасом як охолодження на Марсі досягло загрозливих розмірів, на цьому Світі буяє життя, хоч він і залюдненіший від тих, кого вони вважають за нижчих тварин. Провадити війну в напрямі до сонця, — от що справді стало їм за єдиний порятунок від тої загибелі, що з покоління в покоління підкрадається до них.

Раніш, як судити їх занадто гостро, пригадаємо собі, як немилосердно й до пня винищували ми самі не тільки звірин, як от вимерлих бізонів чи додо, але й своїх родичів, людей нижчої породи. Тасманців, не зважаючи на їхню велику подобу до людей, геть чисто зметено з землі протягом п'ятдесяти років згубної війни, що її провадили европейські еміґранти. Хіба ми самі вже є такі апостоли милосердя, щоб мати право скаржитись, коли б марсіяни пішли на нас з такою самою згубною війною?

Марсіяни, очевидячки, обчислили свій переліт з блискучою спритністю — їхня математична наука, певно, далеко перевищує нашу — і перевели свої підготування майже з завершеною одностайністю. Коли б наші наукові приладдя були дали нам спроможність робити точніші досліди, ми могли б передбачити насування лиха далеко раніше, ще в дев'ятнадцятому столітті.

Такі люди, як Скіяпарелі, вже давно стежили за червоною плянетою, — цікаво, між іншим, що Марс був на протязі цілих століть зоря війни, — але ті ворохобницькі з'явища, що їх вчені так добре відзначували на астрономічних мапах, вони зовсім не потрапили науково з'ясувати. Ввесь цей час марсіяни мусили були підготовлюватися.

Підчас „опозиції“ 1894 року на світлій частині Марсового диску вже було помічено якесь велике вогняне полум'я, — спершу це зауважили в Лицькій обсерваторії, а потім Перотін з Ніци та інші дослідники. Англійські читачі спершу почули про це з серпневого числа „Nature“. Я особисто схилююсь до тої думки, що ті ворохобницькі з'явища на Марсі могли постати підчас виливання велетенської гармати; вони, певно, вирили в своїй плянеті величезне провалля, з якого й пустили потім у нас свої набої. Особливі, ще й досі не з'ясовані знаки помічалися також близько того місця вибуху і підчас двох інших опозицій.

Шість років назад велика гроза вибухнула над нами. Коли Марс наблизився до „опозиції“, телеграфічні дроти астрономічних обсерваторій здригнули від нечуваного повідомлення Лявеля з Яви про велетенський вибух розпаленого газу на тій плянеті. Це сталося перед дванадцятою годиною ночі; спектроскоп, що до нього удався Лявель, вказував на величезну масу розпаленого газу, переважно гідрогену, що сунувся з надприродною хуткістю в напрямі до нашої плянети. Цей огненний стовп чверть після дванадцятої став незримий. Астроном порівняв це з велетенським видихом полум'я, яке скажено раптово зірвалося з плянети, „подібно тому, як запалений газ б'є гармати“.

Дивовижний натяк містився в цій фразі. Проте, за винятком маленької нотатки в „Daily Telegraph“, другого дня про це нічого не було згадано в газетах, і світ продовжував собі жити, нічого не знаючи про одну з найсерйозніших небезпек, що колинебудь загрожувала людському родові. Я був би й зовсім не почув про цей знаменний вибух на Марсі, коли б не зустрів Оґілві, відомого астронома з Отершову. Ця новина без краю схвилювала його і він запросив мене прогулятися з ним тої ночі, щоб обстежити червону плянету.

Не зважаючи на все, що потім сталося, я ще й досі надзвичайно яскраво пам'ятаю ту ніч на варті: чорна і мовчазна обсерваторія, затінений ліхтар, що кидав слабеньке світло в куток на підлогу, розмірене тікання годинникового механізму телескопу, маленька щілина в стелі і довга глибочінь з зоряним порохом поперек неї.

Я не бачив, а чув, як Оґілві снувався навколо. Дивлячись у телескоп, можна було помітити круг темносинього кольору, а посеред нього плавала маленька кругла плянета. Вона здавалася така крихітна, така світла, маленька й спокійна, з ледве помітними поперечними смужками; а легенька здавленість відрізняла її від перфектної круглости. Але вона була така маленька, мов срібляна точка світла, завбільшки в голівку шпильки. Вона ніби трохи тремтіла, але в дійсності то вібрував телескоп від руху годинникового механізму, що тримав у полі зору плянету.

Коли я стежив, маленька зірка то більшала, то меншала, то виступала вперед, то відступала назад, але це було через те, що мої очі втомилися. Вона була від нас на відстані 40.000.000 миль, — сорок мільйонів миль порожнечі! Дуже небагато людей уявляють собі ту велич порожнечі простору, де вічно пливе порох матеріяльного всесвіту.

Близько від Марсу, в полі зору, пам'ятаю, були три маленькі точки світла, три телескопічні, безмежно віддалені зірки, а навкруги безмірна чорна пітьма порожнього простору. Ви знаєте, як виглядає пітьма в морозну зоряну ніч? В телескопі вона здається далеко глибша.

І невидимо для мене — невидимо, бо вона є далека й мала, — швидко й певно, через неймовірну далечінь, летючи прямо на нас, посуваючись щохвилини ближче на цілі тисячі миль, надходила Річ, що її марсіяни посилали до нас, — Річ, що мала принести такого лиха, боротьби й смерти нашій Землі. Ніколи мені це не спадало на думку в той час, коли роздивлявся; ніхто на цілому світі не марив про той непохитний набій!

Тої ж ночі було видно новий вибух газу на далекій плянеті. Я бачив це: червонувата іскра на краю, легкий обрис виступу; в ту же хвилю, коли хронометр пробив дванадцять, я сказав про це Оґілві, і він заступив моє місце. Ніч була тепла, і мене допікала жага. Я пішов, широко й незграбно розставляючи ноги, намацуючи дорогу в темряві, до маленького столика, де стояв сифон з водою; якраз тоді Оґілві скрикнув, побачивши струмінь газу, що вилетів у нашому напрямі.

Тої ночі другий незримий набій зірвався з Марса й пішов до Землі, близько двадцять чотири години після першого набою. Я пригадую тепер, як я сидів біля столу в пітьмі, з білими і рожевими плямами перед очима. Мало розумів я значіння тієї маленької іскорки, що бачив, і все те, що вона мала скоро принести мені, — я лише жалкував, що не мав вогню запалити цигарку.

Оґілві стежив до першої години, потім кинув і, засвітивши ліхтаря, ми пішли до його дому. Далеко внизу розметнувся в темряві Отершову й Чертсі з сотнями людей, що спокійно спочивали. Оґілві тої ночі весь заглибився в міркування про умови життя на Марсі і глузував з вульґарної думки, що там ніби можуть бути мешканці, що подають нам знаки. На його думку, сила метеоритів дощем падала на Марс або якісь велетенські вулканічні вибухи вилітали там щораз більшої сили. Він з'ясував мені, як це неймовірно, щоб на двох найближчих між собою плянетах органічна еволюція могла піти в тому самому напрямку.

— Маємо тисячу шансів проти існування чогось чоловікоподібного на Марсі і тільки один за існування, — зауважив він.

Сотні спостерігачів бачили полум'я тої ночі і далі, другої ночі, приблизно опівночі, і так цілих десять ночей, і кожний раз щоночі вибухало полум'я. Чому припинилися постріли після десятого разу, ніхто на світі не намагався пояснити. Могло бути, що гази від стрілянини наробили марсіянам прикростей. Густі хмари диму, чи пороху, які можна було запримітити через гарний телескоп, мов маленькі, сіруваті, пливкі плямки, поширилися через прозору атмосферу плянети й затьмарили її більш-менш знайомі риси.

Навіть щоденні газети, нарешті, прокинулися й почали писати з приводу цих заколотів: то тут, то там з'явилися популярні статті про вулкани на Марсі. Комічний часопис „Punch“, як пригадую, зробив навіть щасливий ужиток із цього для своїх політичних плякатів. А тимчасом, для всіх несподівано, ті набої, що марсіяни випустили на нас, наближалися до Землі з хуткістю багатьох миль на хвилину, несучись у порожніх океанах простору, і щогодини й щодня ближче насуваючись на Землю. Тепер мені здається просто неймовірно і дивно, що люди під погрозою невмолимої долі, що повисла над ними, могли так собі спокійно ходити й заклопотано возитись із своїми нікчемними справами, як це вони робили. Пам'ятаю, як радісний Маркгам турбувався, щоб роздобути новий фотографічний знимок плянети для своєї ілюстрованої газети, яку він саме тоді видавав. Люди нашого часу мало уявляють собі розмір і характер наших часописів дев'ятнадцятого століття. Щодо мене, то я чимало часу присвячував на вивчення їзди на самокаті, а також працював над цілою дюжиною газет, що дискутували про можливість розвою моральних ідей разом з поступом цивілізації.

Одної ночі, коли перший набій ледве чи міг бути далі, як 10.000.000 миль від нас, я пішов зі своєю жінкою прогулятися. Ніч була зоряна; я пояснив їй знаки Зодіяка й показав Марса, — ту маленьку, яскраву крапку світла, що миготіла й пробиралася до зеніту, куди наведено було в цей час стільки телескопів. Була тепла ніч. По дорозі додому партія екскурсантів із Чертсі або Айлворта пройшла біля нас з музикою й співами.

Люди лагодилися спати — і з вікон горішніх поверхів блимало світло. Далеко з залізничної станції долітали звуки потягів, що пихтіли, грюкали, дзвеніли й майже оберталися в далеку мелодію.

Жінка показала мені на блискучі червоні, жовті й зелені сигнальні вогні, що немов у казковому палаці миготіли проти темного неба. Все здавалося таке безпечне і лагідне.

Летюча зоря

II. ЛЕТЮЧА ЗОРЯ

Потім настала ніч, коли перша зоря впала. Її бачили вранці, як вона, мов огненна смуга, високо летіла в атмосфері, понад Вінчестером, і полетіла далі на схід.

Сотні людей мусили її бачити — і з певністю прийняли її за звичайну летючу зірку. Албін писав про неї, що вона залишила за собою зеленувату смугу, що кілька хвилин палала потім. Наш найбільший авторитет щодо метеоритів Денінґ констатував, що в момент своєї першої появи вона була на висоті близько дев'яноста або ста миль. Йому здавалося, що вона впала на землю коло ста миль на схід від нього.

Тоді саме я був дома й писав у своєму робочому кабінеті; і, хоч мої французькі вікна виходили до Отершову й були незавішені, — бо я любив тими днями дивитись на нічний небозвід, — я нічого не бачив. Проте, ця найдивніша з усіх Речей, яка будьколи залітала на Землю з зовнішнього простору, мусила була впасти тоді, коли я сидів там; і коли б тільки я був глянув у вікно, я б її помітив. Дехто з тих, що бачили її льот, кажуть, що вона летіла із свистом. Сам я нічого цього не чув. Багато людей з Беркшайру, Сорею й Мідлсексу мусили були бачити її падіння і, здебільша, гадали, що це впав новий метеорит.

Певно, ніхто не потурбувався тої ночі подивитися на той метеорит, що впав на Землю.

Та сердешний Оґілві, що бачив летючу зорю й був переконаний, що вона впала десь на громадському полі між Горселем, Отершовом та Вокінґом, устав рано з думкою її найти. Він справді хутко на світанку знайшов її, і то недалеко від піскових ям. Тверда маса набою вибуртувала величезних розмірів яму, шалено порозкидала по полю пісок і гравій; позасипала навколо в усіх напрямках яловець і понавалювала величезні купи землі, що їх видно було на півтори милі навкруги. На сході горіла трава, тонкий блакитний дим піднімався на рожевому небосхилі.

А сама Річ лежала, майже цілком зарившись у землю, серед розкиданих трісок від смереки, що її вона, падаючи, потрощила. Відкрита частина мала форму велетенського циліндра з твердою поверхнею, вкритою товстими накипілими шлаками рудавотемного кольору, що ховали від зору її форми. Вона мала коло тридцяти ярдів у поперечнику.

Оґілві наблизився до цеї маси й був несподівано вражений розміром і формою, бо метеорити бувають більш-менш цілком круглі; вона одначе була до того гаряча від льоту в повітрі, що до неї не можна було близько підходити. Невпинний шум, мов від руху, що йшов із середини циліндра, він з'ясовував нерівномірним охолодженням поверхні (бо в той момент і в голову не спадало, що циліндер той міг бути порожній).

Довго Оґілві стояв на краю тої ями, що її Річ вибуртувала собі в землі, дивуючись тій чудернацькій формі, вражений переважно її виглядом і кольором; навіть тоді він помітив в її падінні деякі ознаки навмисности.

Ранок був напрочуд лагідний, а сонце, освітлюючи сосни в напрямі Вейбріджу, щохвилини ставало тепліше. Він не пам'ятав, щоб чув якесь співання пташок того ранку; напевне, не було ніякого вітру — і єдині звуки були ті, що виходили з обпаленого циліндру.

Він був зовсім сам на всьому полі.

Потім раптом, аж здригнувши від несподіванки, він завважив, що сірі цеглини попелястого шлаку, які вкривали метеорит, почали відвалюватися на самому кінці, коло круглого краю. Цілі клоччя шлаку падали й сипались на пісок. Великий шматок зненацька відлетів і впав з гострим шумом, від якого серце в Оґілві завмерло…

За цілу хвилину він ледве міг втямкувати значіння того всього; потім, не зважаючи на великий жар, що пашив від Речі, він зліз униз, в саму яму, ближче до маси, щоб пильніше роздивитися. Навіть тоді він гадав, що причиною цього було охолодження тіла. Але — що заперечувало цю думку, так це те, що попіл падав якраз з кінця циліндра.

Тільки тоді він помітив, що верхня кругла частина циліндра дуже поволі крутилася. Це був такий повільний рух, що він помітив його тільки тоді, коли чорна плямочка, яка була якихось п'ять хвилин коло нього, тепер опинилася на іншому боці кола. Навіть тоді він ледве чи хоч на крихту розумів, що то мало означати, поки аж не почув здушений звук і якесь дряпання та не побачив, що чорна плямочка посунулася на цілий вершок уперед. Тоді, мов блискавка, його мозок осяяла думка. Циліндер був штучний, порожній, з покришкою, що сама відкручувалася! Щось із середини циліндру відкручує покришку!

— Оттаке діло! — скрикнув Оґілві. — Там є людина, там — люди всередині! Вони вже мало не попеклися! Намагаються видертись!

Відразу метким розумом він зв'язав це з вибухами на Марсі.

Думка про замкнених істот була така жахлива, що він, забувши про спеку, приступив до циліндра, щоб допомогти відкручувати. Але, на щастя, неясне проміння від циліндру зупинило його на місті раніше, ніж він устиг попекти свої руки від розпаленого металу. Тут він постояв кілька хвилин, вагаючись, потім повернув, видряпався з ями й з усіх ніг метнувся бігти до Вокінґу. Тоді, мабуть, було вже десь близько шостої години ранку. Він зустрів фурмана й силкувався втокмачити цю подію йому в голову, але його оповідання й зовнішній вигляд були так дикі — його капелюх звалився в ямі, — що той озирнувся і погнав коней уперед.

Так саме не мав він успіху й у служки, що якраз цієї хвилини відчиняв двері в шинку біля Горсельського мосту. Слуга прийняв його за сновиду, що втік, і зробив невдалу спробу зачинити його в коморі. Це трохи витверезило Оґілві, і коли він побачив Гендерсона, лондонського журналіста, що саме тоді працював у своєму садку, то вже спокійно покликав його через паркан і почав оповідати.

— Гендерсоне! — покликав він, — ви бачили цеї ночі оте падіння зорі?

— Ну, а що? — сказав Гендерсон.

— Вона тепер тут на Горсельському вигоні.

— Чорт побери! — скрикнув той. — Небесний метеорит! Це дуже цікаво.

— Але це щось більше за метеорит. Це циліндер, штучний циліндер, мій друже! І всередині щось є.

Гендерсон випростався й остовпів із своєю лопатою в руці.

— Що таке? — спитав знову, бо був трохи глухий на одне вухо.

Оґілві розповів усе, що бачив. Гендерсон з хвилину подумав, доки збагнув. Потім відкинув лопату і, схопивши свою камізольку, вискочив на дорогу. Обидва вони тої самої хвилі поспішили в поле і знайшли, що циліндер все лежав у тому ж стані. Але тепер звуки всередині припинилися, а між вершком і тулубом циліндра з'явилася тонка смуга блискучого металу. Крізь щілину входило або виходило повітря з тонким шипінням.

Вони прислухалися, постукали ціпком по лусці і, не почувши жадної відповіді, вирішили, що люди чи людина були непритомні або мертві.

Звичайно, вони самі не могли нічого зробити… Вони прокричали заспокоєння й обіцяння й пішли назад до міста за допомогою. Ви можете уявити їх, як вони, засипані піском, схвильовані, бігли вздовж маленької вулиці, залитої світлими проміннями сонця, якраз коли крамарі відчиняли свої крамниці, а мешканці відчиняли вікна в спальних кімнатах. Гендерсон одразу пішов на залізничну станцію, щоби протелеграфувати новину в Лондон. Попередні статті в газетах уже підготовили людські розуми прийняти цю звістку.

Коло восьмої години ватага хлопців і безробітних уже попростувала в поле поглянути на „мертвих людей з Марсу“. Ось такого вигляду прибрала та звістка. Сам я почув про це спершу від хлопчика, продавця газет, близько дев'ятої години, коли я вийшов, щоб дістати мій „Daily Chronicle“. Природно, що це мене страшно вразило, і я, не гаючи ні , хутенько пішов до піскових ям просто через Отершовський міст.

На Горсельському вигоні

III. НА ГОРСЕЛЬСЬКОМУ ВИГОНІ

Я знайшов величезний натовп, душ двадцять, що оточували яму, де лежав циліндер. Я вже описував вище вигляд тої велетенської маси, що лежала тепер в землі. Торф та пісок з камінцями були обпалені, мов від вибуху. Безперечно, що тертя від падіння було причиною пожежі. Гендерсона й Оґілві тут не було. Мабуть, вони помітили, що зараз нічого не можна було зробити, й пішли собі до Гендерсона в хату снідати.

З самого краю ями сиділо душ п'ять хлопців, гойдаючи своїми ногами й шпурляючи каміння в велетенську масу, поки я не заборонив. Після того, як я поговорив з ними, вони почали бавитись у „квача“, бігаючи взад і вперед між купками глядачів.

Серед глядачів було два самокатники, один робітник-садівник, що деколи робив у мене, дівчина з дитиною на руках, м'ясник Ґреґ з малим хлопцем і два чи три лайдаки та прислужники при грі в опуку, — що звичайно тинялися біля залізничної станції. Майже ніхто не розмовляв. Мало хто з простого народу в Англії мав сяке-таке поняття про астрономію. Більшість із них спокійнісенько собі розглядали столоподібний кінець циліндра, що був у тому самому стані, як Гендерсон і Оґілві його там залишили. Як видко, багато з тих, що сподівались побачити купи обгорілих трупів, розчарувалися, коли подивилися на цю неживу Річ. Поки я був там, дехто пішов геть, а дехто прийшов. Я сповз у саму яму, і мені здавалося, що я почув легкий рух під ногами; але верх уже безумовно перестав крутитися.

Дивовижність цієї Речі стала лише тоді цілком мені очевидна, коли я близько підійшов до неї. З першого погляду вона справді не більше вражала, як перевернена фура або дерево, що впало поперек дороги. Навіть і того менше, коли приглянутись. На вигляд вона була мов якась заржавіла напівзакопана газова труба. Потрібно було певне наукове виховання, щоб зауважити, що сіра луска цього набою не мала в собі ознак звичайного кисеню, і біло-жовтий метал, що блищав із щілини між покришкою й циліндром, мав якийсь незнайомий відтінок. „Надземне“ не мало ніякого значіння для більшости глядачів.

В той час для мене було вже зовсім ясно, що ця Річ прибула до нас з плянети Марс; лише я вважав це за неймовірне, щоб вона містила в собі якісь живі створіння. Я гадав, що відкручування могло бути автоматичне. Всупереч Оґілві, я все ще вірив, що на Марсі живуть люди. Мій розум заповнявся фантастичними думками про можливі рукописи в циліндрі, про труднощі, що можуть постати при перекладі їх, чи знайдемо ми там монети, взірці і т. ін. Все таки для цього всього циліндер був занадто великий. Мені кортіло якнайхутчіш побачити циліндер відчиненим. Коло одинадцятої години, сповнений такими думками, я пішов назад додому в Мейбері, бо нічого особливого покищо не передбачав; але мені було важко взятися до роботи над моїми абстрактними дослідами.

Після обіду загальна картина дуже помітно змінилася. Ранішні газети раптом зворушили Лондон непомірно-великими рядками: „, “, „Дивовижні звістки з Вокінґу“ і т. далі. В додаток телеграма Оґілві до Astronomical схвилювала всі обсерваторії в трьох королівствах.

На дорозі біля пісчаної ями скупчилося з півдесятка легких бричечок з Вокінзької станції, один фаетон з Кобгема і навіть одна великопанська карета; крім того, тут було чимало самокатів. На додаток великі гурти людей, не зважаючи на південну спеку, прийшли пішки з Вокінґу й Чертсі; отже зібрався великий натовп людей, серед якого впадали в вічі дві чепурно одягнені пані.

Була страшенна спека, на небі ані хмаринки, жадного подуву вітра; єдина тінь була та, що падала від рідких сосон.

Пожежу навколо потушили, траву притоптали, але земля в напрямі до Отершову була чорна, а далі видко було, як стовпи диму здіймалися вгору. Моторний крамар марципанник з Кобгема вислав свого сина з тачкою, навантаженою зеленими яблуками й імбірним пивом.

Наблизившись до краю ями, я знайшов тут з півдюжини людей: Гендерсон, Оґілві і висока білява людина з імени, як я довідався згодом, Стент — з королівського Астрономічного Товариства, з кількома робітниками, озброєними лопатами й рискалями. Стент давав указівки своїм чистим, дзвінким голосом. Він стояв на циліндрі, що тепер уже значно прохолов; по його червоному, вкритому потом обличчі видно було, що його щось дратувало.

Велика частина циліндра була вже відкопана, хоч його нижчий кінець все ще був під землею. Оґілві, побачивши мене серед натовпу цікавих над ямою, покликав униз і попрохав піти до лорда Гілтона, хазяїна поля.

Натовп зростав і ставав за серйозну перешкоду при відкопуванні, особливо дітвора. Треба було поставити легкий паркан чи загороду, щоб стримувати людей. Оґілві сказав мені, що час-від-часу все ще можна було почути дуже слабенький шум всередині циліндра, але робітникам ніяк не щастило відкрутити верх, бо не було за що вхопитися.

Покришка циліндра, як видко, була неймовірно груба, і можливо, що ті ледве чутні звуки походили від галасливого гармидера всередині циліндра.

Я був дуже радий зробити те, що він хотів, і опинитись отак поміж привілейованих глядачів усередині будованої загороди. Лорда Гілтона я не застав дома, але мені сказали, що його сподівалися з Лондону з шестигодинним потягом, що йде з Ватерлову; через те, що було тільки чверть після п'ятої, я пішов додому, напився чаю і вийшов зустрічати його на станцію.

Циліндер відкручується

IV. ЦИЛІНДЕР ВІДКРУЧУЄТЬСЯ

Сонце вже заходило, коли я вернувся на поле. Багато людей поспішало до Вокінґу, один чи два чоловіки йшли назад. Юрба біля ями збільшилася й стояла густою масою двісті-триста осіб, виділяючись на лимонно-жовтому небосхилі. Було чути кілька голосів і здавалося, що біля ями зчинилася якась метушня. Дивні картини промайнули в моїй голові. Наблизившись, я почув Стентів голос:

— Назад, назад!

Хлопчик пробіг повз мене.

— Воно рухається! — встиг він кинути, — відкручується, все відкручується!.. Мені це аж ніяк не подобається. Я йду додому.

Я пішов до натовпу. Там було справді не менше двохсот людей, що штовхалися й спиралися один на одного, а між ними дві чепурно одягнені пані борсалися не гірше за інших.

— Він падає в яму! — скрикнув хтось.

— Назад! — кричать знову голоси.

Натовп похитнувся, і я почав за допомогою ліктів пробивати собі дорогу.

Кожний, здавалося, був страшенно схвильований. Я чув особливий придушений звук із ями.

— Слухайте! — крикнув Оґілві, — поможіть мені стримати цих йолопів. Ми таки й досі не знаємо, що там в тій чортовій бочці.

Я побачив молодого парубка — здається, крамарчука з Вокінґу, що стояв на циліндрі й силкувався видряпатися з ями, куди вштовхнула його юрба.

Покришка циліндру відкручувалася з середини. Вже виступило коло двох футів блискучої винтової нарізки. Хтось скочив на мене, і я ледве не полетів на верх шруба. Я обернувся і, мабуть, у той момент покришка циліндру впала з брязкотом на гравій. На хвилину кругляста печера здавалася зовсім чорна. Сонце, ховаючися за обрій, кидало свої проміння прямо мені в очі.

Гадаю, що кожний сподівався побачити, як з циліндра вирине людина, — може, дечим і не похожа на земних людей, але все ж у найважніших рисах — людина. Принаймні я сам так думав. Але, зазирнувши, я відразу побачив, як усередині в пітьмі щось ворушилося сіро-хвилястими рухами, одно над одним, і потім я побачив два світлих диски, подібні до очей. Потім щось схоже на маленьку сіру гадюку, завтовшки в ціпок, стрибнуло з середини кубла і, звиваючися в повітрі, закрутилося, посуваючись просто на мене… — після того ще одне…

Раптовий мороз охопив мене всього. В повітрі позад мене почувся голосний крик жінки. Напівобернувшись і не зводячи своїх очей з середини циліндру, з якого один по одному видиралися полапки, я став пхатися назад від краю ями. Я бачив, як здивування на обличчях людей навколо мене почало змінятися у вираз невимовного жаху. Чутно було невиразні вигуки з усіх боків. Почався загальний рух назад. На самому краю ями все ще змагався крамарчук. Я лишився сам і бачив, як на другому боці ями народ тікав геть, і Стент між ними. Я глянув на циліндер знову і мене пронизав непереможний жах. Я стояв скам'янілий, витріщивши очі.

Великий сіро-круглястий тулуб, розміром, може, з ведмедя, повільно й важко підводився з циліндра. Коли він випростався, і світло упало на нього, він заблищав, немов вогка шкіра. Двоє великих чорно-кольорових очей пильно дивилися на мене. Він був круглий; мав щось схоже на обличчя. Під очима був рот, безгубі краї якого ворушилися, дрижали й випускали слину. Тіло збігалося й конвульсивно знову випростувалося й пульсувало. Кволий додаток — помацок ухопився за край циліндра, а другий загойдався в повітрі.

Той, хто не бачив живого марсіянина, ледве може уявити їхній дивовижно жахливий вигляд. Чудернацький, з загостреною верхньою губою рот, що скидався на V, брак брівних горбків і підборіддя під загостреною нижньою губою, безперестанне тремтіння цього рота, купа помацків, мов у Ґорґони, шумливе дихання легенів у чужій атмосфері, очевидна важкість і болячість в рухах, завдяки більшій притяговій силі землі, і понад усе — надзвичайна гострота величезних очей, — це все разом творило вражіння, близьке до нудоти. Олійно-рудава шкіра скидалася на опеньок, а в незграбній розрахованості повільних рухів було щось невимовно страшне. Навіть з першої зустрічі, з першого погляду мене охопили огида і страх.

Раптом страхіття щезло. Воно вивалилося через край циліндра й гепнулося в яму з чвоканням, схожим на падіння великого пакунка зі шкірою. Я чув, як пролунав характерний басовий крик, і тої ж хвилини друге створіння, схоже на перше, похмуро з'явилося в глибокому отворі відтулини.

Тут скам'янілість мого жаху пройшла. Я обернувся й якнайхутчіш кинувся до першої купки дерев, що стояли від ями, може, на сто ярдів, щокроку спотикаючись і падаючи, бо я не міг одвернути своє лице від тих потвор.

Там, між кількома молодими соснами й вічнозеленими кущами, я зупинився, важко дихаючи, і став чекати дальших подій. Вигін навколо піскових ям був усіяний народом, що, так само як і я, стояв у напівзачарованім жахові; люди очей не зводили з цих створінь чи, краще б мовити, з купки піску й дрібного каміння, що стирчала на краю ями, де вони залягали. Потім з поновленим жахом я побачив, як якесь чорне кругле тіло смикалося над самим краєм ями. Це була голова того крамарчука, що туди впав; на західньому гарячому небосхилі вона маячила, мов чорна куля. Ось він підніс своє плече й коліно вгору, але, здається, посковзнувся назад, бо знову видко було лише саму голову. Зненацька він зник, і мені здавалося, мов би ледве чутний стогін досяг мого вуха… Я відчув хвилеве бажання піти й допомогти, але жах переміг.

Все потім зробилося незриме, заховане в глибокій ямі між пісковими купами, що їх навернуло при падінні циліндра. Дивне видовище стало б перед очима того, хто прибув би сюди з Вокінґу або Кобгему: розпорошена сила людей — сотня осіб або й більше — стояла великим неправильним колом, в рівчаках, за кущами, біля воріт і загороди, майже нічого не кажучи один одному, — або вигукували нервовими схвильованими голосами й важко витріщали очі на купи піску. Тачка з холодними трунками, покинена в полі, якось з-чудернацька самітно стреміла на червоному небосхилі, а між пісковими ямами тягнувся ряд залишених возів і карет, біля яких коні, годуючись із торб на мордах, били копитами землю.