Міртала

Front matter

ELIZA ORZESZKOWA

PAŃSTWOWE WYDAWNICTWO UKRAINY

1929

I

I

Під лагідною блакиттю, у зливі золотих сонячних блисків, зелений Еґерійський гай простеляв глибокі й нерухомі тіні на поля, звідкіля побожність до святого місця усунула ген далеко всі людські оселі та метушню. Вподвійні святе було для римлян це місце, бо в тінявих його глибинах попід розлогим гіллям віковічних буків, дубів та платанів зносилася сніговобіла статуя найулюбленішого з богів відвічного міста й точився струмок, дзюркотінням своїм розповідаючи століттям та поколінням про довгі, самотні розмови великого Нуми з ревне коханою та мудрою його Німфою. Колись, вісім століть тому, великий цар-праводавець у турботі за долю народу-дитини навідував цю самотню місцину й покрепивши на силах у затінку та тиші свої скалатані турботами груди, зводив до небесної блакиті свої очі, благаючи провіщань, надхнень і ради. Тоді з небесної блакиті спускалася пишно-велична, а втім ласкава, Еґерія, і довго потім, в гущавині буків, дубів та платанів, нишкнули повіви кохання й таємничі шепоти; чарівна надземнянка покладала свою долоню на царське серце й втихомирювала бурі, що в ньому буяли, а з поцілунку її вуст невмирущих спливали до його голови надхнені думки про ті вірування й закони, що мали стати за підвалину майбутньої величі римського народу та за вікопомну славу першого її праводавця. Все минуло. Невблаганний час навіть ім'я Нуми Помпілія замінив на луну, що чимраз тихше бренить у вухах і серцях одлеглих поколінь; те, що він усталив, припало вже пилом у затінку нових будівель; бо ж лише темна юрба заховувала ще віру в надземність та несмертельність Еґерії. Але ж старовинний, стережений і догляданий гай тривав ще, зберігаючи в людській пам'яті згадку за двойко чудових і незвичайних явищ їхніх діянь, а саме: за дивну жінку, що збуджує в чоловіку доброчинні надхнення, та за царя, що пеклується за добробут підданницького народу.

Величезний цісарський Рим, гучав і шумував поблизу, та не так зблизька, щоб на узліссі гаю та в його глибині не могла залягати врочиста тиша. І лише інколи порушували її кроки побожних прочан, що прибували сюди віддати покірливу шану вівтареві богині або зачерпнути зі святого джерела води. Святинь у Римі було багато, і з часом їх усе більшало; щодо цього з ними мірялися хіба щораз численніші й кращі місця для ігрищ та гулянок. Минали часто цілі дні й жадна людська нога не дотикала буйної, квітчастої трави святого гаю, жадне моління не зливалося з шемрітом струмка, що споконвічно звивав срібну свою стьожку попри підніжок сніжистої статуї богині.

Проте, в кінець гаю, там, де збігалися чепурні, пообсаджувані буками та вибруковані базальтом доріжки, що провадили до окрайку, щоденно спозаранку до пізніх лягів сидів чоловік, що, очевидячки, пильнував цих доріжок. Пильнування це мало на оці рухому, прозорчасту, оздоблену позолоченою бронзою загорожу, що заступала входу до святого гаю аж доти, доки побожний прочанин не покладав дрібного грошака до долоні вартівника, а той не усував перед ним цієї завади. Дрібні ці гроші становили податок, сплачуваний державі тими, хто прагнув одвідати святого гаю, а чоловік, що пильнував на збігу доріжок, був за побірця цього малого й легкого на сплату податку.

Римський цей побірець ані з убрання, ані з рисів обличчя не скидався на римлянина, і досить було кинути на нього оком, щоб впізнати приходня зі Сходу. З його худорлявої, змарнілої й жовтої шиї на сухорляву й похилу його постать спадала аж до плюсень, що лише їхні ступні й пальці ховалися трохи в простих та плитких сандалах, широка рудява одіж з цупкої й шорсткої тканини, підперезана в стані пожовклим, витріпаним з ужитку пасом. На голові йому було грубе, важке, жовтасте завивало, що його тверді фалдини, ніби піддашки, відтінювали п'ятдесятлітнє обличчя — жовте, змарніле, худорляве, з довгим горбатим носом та довгою, попелястою від сивини, шорсткою й кучерявою бородою. З-під завивала, вздовж обличчя, звисали теж довгі попелясті кучері, а обабіч горбатого носа, під чорними насупуватими бровами палали гарячим вогнем великі, як найтемніша ніч чорні очі й вдивлялися в просторінь з віковічним ніби, безмежним та проникливим смутком. Пристрасній тузі цих очей відповідав і вираз тонких та блідорожевих уст, що в гущавині просивої бороди безугавно, безперестань в'юнилися в замріяних або гірких усмішках чи промовляли нечутними шепотами до порожнього поля, до небесної блакиті, до непорушних буків і дубів, до гамірної столиці, що луною свого гамору аж сюди сягала. Сидячи на бильцях позолоченої балюстради, затінком гаю укритий від сонячної спеки, з босими своїми ступнями в плитких сандалах, що коливалися над землею, перебираючи худими, зчорнілими пальцями рам'я свого пояса, з полум'янистим своїм поглядом та похилою спиною, чоловік цей був за живе втілення знущання й погорди до тіла та вічної, що в глибинах грудей буяла, бурі духа. Це був єврей.

Яким чином цей чужоземець став тут за побірця святого податку? Всі сучасники його легко могли б відповісти на це. Рим комашився з чужоземців, а серед них була й чимала кількість багатіїв таких як Монобаз, також єврей, що безнастанно збільшував свої багатства пильним розвитком промисловости, що в його, відкритім на Марсовому полі, банку пишна римська молодь брала значні позики, що до його долонь чудові рученята не одної патриціянки, в заміну на жменю сестерцій, складали дорогоцінні застави, що він нещадним лихварством пригнічував середній стан, що пнувся до блиску патриціяту, що йому, нарешті, панівний нині цісар здав на посесію не одну з галузей державних прибутків. Цісарював нині Веспасіян, що зажерливо громадив і дбайливо заощаджував державну копійку, що по-злодійському й марно, протягом стількох років гайнувалася серед шалених Неронових оргій та жахних бур домових воєн. Старий салдат, грубий у мові та в звичаях, з дбайливим до громадського добра серцем, він не вагався здобувати гроші з найогидніших джерел, ані побирати їх з найсумнівніших рук. Не почував він також огиди й до грошей, що брав з лихварських Монобазових рук, білих, проте, й прикрашених у коштовне каміння. Тадже ж ці білі й коштовно прикрашені руки не могли сами побирати з прочанських рук податку, що належав Еґерійському гаєві. Заступали їх у цьому чині схудлі, тремтячі, зчорнілі Менохімові пальці. Чому Менохім узявся до цієї справи, що приносила йому в нагороду сухий шматок жебрацького хліба, чому, навіть ретельно, в ім'я племінної одности, запобігав задля неї Монобазової ласки? Хто зна! Бути може, що в інший спосіб не дозволяла йому заробляти на щоденний шмат хліба та безкрая задума, що відбивалася в його очах, вустах і в наскрізь зораному обличчю? Бути може, що безнастанним роздумам його добре було в цьому місці відлюдному та тихому? Бути може, прозелень гаю надихала крихотку спокою поломінним його очам, а цвірінькання птаства й дзюркотіння струмка перетинало інколи похмурі пісні його душі солодким акордом втіхи та надії.

Похило, ступнями землі не сягаючи, просиджував він довгими годинами на визолоченій балюстраді й вдивлявся у величезне місто, що купало в сонячному сяйві білину своїх мармурів, золоті бані храмів, привабно-зґрабні склепіння тріюмфальних воріт, стрільчасті шпилі своїх палаців і своїх гробовищ; вдивлявся, і здавалося йому, що він ніколи не зможе доволі надивитися на це видовище. Та ж не зачарування в безмірі багатств і краси відбивалося в його очах і усміху. Відбивалося в них часто остовпіле ніби здивування. Починав з кимсь дуже тихо розмовляти. Запитував: розплющ очі мої й доведи мені, чому споконвіку тішаться й тріюмфують несправедливі, та сильні? Провиди розум мій і напути мене, якими є шляхи твої, бо зрозуміти їх снаги не маю. Невже правдивий живе задля того, щоб терпіти? Невже вчиш його справедливости для того, щоб несправедливість шматувала його серце? Чи ж один нарід на те лише люднює землю, щоб розчавлювали його ноги іншого? І хто ж правий перед тобою? Грабіжникові бо ж, чи пограбованому ласку свою чиниш? Отож перший на предківщині своїй довгого життя, багатства та розкошів заживає, а другий падає на закривавленому полі або на вигнанні тоскно споглядає в той бік, де руїни Сіону…

Жадної відповіді не надходило з осяйного в іскри повітря; тільки галас великого міста, що збільшувався коли-не-коли, докочував сюди луну радісного, гучного акорду, а позолочені, розжеврілі на сонці шпилі будівель бухали до неба полум'яним гімном сили й тріюмфу. Менохімів погляд змінив напрям і в іншому боці надибав на крайовид Аппійської дороги, що, вибігаючи з-під величних склепінь капуенської брами, зникала, широка й проста, в недосяжній для ока далечині, скидаючись на руку велетня, що простяглася півсвіту охопити. День-у-день залягав її галасливий натовп людей та тварин. Менохім звіддалік набачав запряжені в ослюки й мули вози, що наладовані різним крамом, сунули битим шляхом, та інші ще, легкі, оздоблені, що їх поносили гонкі, прудконогі, розпатлогриві коні. Поміж вози добачав він в'юнкі постаті їздців, зрослі наче з чудовими кіньми в зграбну та хвацьку одноістотність, або блискотні з коштовних оздоб, несені на плечах невільників ноші, звідкіля вихилялася часом причесана жіноча голівка, чи повівав шарлат, що прикрашав сенаторську одіж. Іноді шлях залягав відділ пішого війська чи кінноти, і тоді в металевих щитах панцерах та шоломах розпалювало сонце сліпучі пожежі, тупотіння людських і тваринних ніг гуло по базальтових плитах довгим гуркотом, у повітрі розсипалися мільйони коротких, металевих звуків в супроводі посплітаних всуміш з ними могутніх, хорових вигуків та бучних приспівок військової пісні, що зривалася з тисячі грудей. Там буяв рух, гамір, блиск, спів, сміх, буяла сила. Менохім здіймав до неба свої заламані й затиснені у корчах руки, а з його грудей вибухав, уже того разу не шепіт, але крик — хрипкий і короткий:

— А Єрусалим лежить у руїнах!

Часом на його плече спадала важка рука й грубий голос, весело, півнасмішкувато кричав:

— Чого ж бо так витріщив на небо свої баранячі баньки ти, єврею, нечупаро, жебраче з кінця світу? Чи ж не бачиш, що ми хочемо ввійти до святого гаю? Чому ж не простягаєш загребущої своєї лапи, щоб ми могли покласти в неї наші аси?

Менохім прочунявся з задуми й постерігав двох чи трьох повдяганих у грубі рудяві тоги людей, з обличчями, що на них спадала тінь брилів з широкими крисами. З їхньої одежини та поведінки можна було впізнати, що ці люди аж ніяк не належали до багатіїв чи можновладців. То були плебеї, може, ремесники, може, дармоїди, що жили з милостині вельможців або держави. Та дарма! Приблуду, обтріпанця, сина підбитого народу, що його столицю заледве два роки перед цим обернув у руїни мужній і блискучий Тит, навіть і вони мали право зневажати. Бо чи ж вони не переможці? І чи ж не стояв перед ними чоловік, що порізнявся від них у одежі, звичаях, мові, вірі? Повертаючи з гаю, вони піддрочували його, запитуючи:

— Може, ти виголоднів? Маємо ось тутки шмат печеної свинятини й охоче попаюємо з тобою цих ласощів.

Єврей мовчав, втопивши очі в землю.

Інший хтось, що також скидався на котрогось з отих блазнів і паливод, що їх було повно в палацах можновладців, причепився одного разу до нього з проханням:

— Найулюбленіший! Чи не міг би ти запровадити мене колись до своєї божниці та показати ту ослячу голову, що ви, євреї, складаєте їй побожну шану? Дуже радий був би я побачити її й розповісти про те, що бачив гідному Криспінові; вже кілька день він має поганий настрій і коли я його чимсь не потішу, ладен він мені дати від коша од його столу.

Цей не жартував, прохав навсправжки й навіть жалісно та щиро, а для підсилення свого прохання сіпав Менохіма за вухо по-такому, як це робила часом за розчуленої хвилини Криспінова дружина з улюбленим своїм цуценятком. Єврей не заперечував нічому, мовчав як могила, дивився в землю й тільки тремтячою рукою відхиляв поволі пальці, що чимраз міцніше здавлювали йому вухо.

Інші бували гнівливіші й суворіші.

— О! ви зайди — казали — скинути оком не встигнемо, мабуть, як із шкури, що здерете з наших хребтів, почнете вироблювати собі пантофлі! Бо коли б ти, клятий псе, не витискав із нас цього податку, цісар, мабуть, чи не скасував би вже його, і наші аси залишилися б у наших гаманах.

Менохім відповідав зглуха:

— Не мої це гроші, що їх я від вас побираю. Я лише Монобазів служник і до решти віддаю йому все, що ви мені даєте.

— Так хай же підземні боги поглинуть твого пана Монобаза, що з бідного Мінуція, мого небожа, висмоктав уже останню краплину крови й купив собі за неї персня з рубінами! За перших же ігрищ голосно прохатимемо в цирку цісаря, щоб він наказав вибити в три вирви усіх вас із Риму.

Одного разу напрочуд зґрабна жіноча постать промайнула в супроводі двох служниць стежкою і, мовчазно сунувши гроші до Менохімової руки, зникла в глибінях гаю Потім, тихо ступаючи буйними травами, вертала назад; сумні її очі, за чимсь ніби тужні, по чомусь ніби сплакані, зупинилися з цікавістю на темнім, зоранім зморшками обличчі єврея. Затрималася перед нього й, відхиливши з обличчя газовий серпанок, стиха мовила:

— Ти бідак! За багатія тебе зроблю, якщо відкриєш мені, в чому можу я знайти втіху та спокій, що їх не в стані мені дати ані боги наші, ані багатства мого дому. Ви, азіяти, знаєтесь на силі таємниць і маєте якогось бога, що від нього нібито за найбільшої журби дізнаєте ви полегкости та втіхи.

— Чого ж ти бажаєш? — запитав Менохім.

Красуня-римлянка з журними очима відповіла:

— Набридли мені всілякі скарби й насолоди. Не кохаю того, хто є мені за дружину, та й жадного з римських юнаків також не можу покохати. Прагну досконалости, чесноти якоїсь, що полум'ям спалахнуло б від неї моє серце; завзяття, що подібне було б до геройських вчинків моїх предків; бога того незнаного, що йому греки будують божниці й що інший мусів бути, ніж наші боги, що в них я вже не вірю.

Єврей слухав з напруженою увагою, а потім запитав:

— Коли не віриш ти в своїх богів, то навіщо ж одвідувала ти Еґерійський гай?

— Бо прагну тиші й тіні… Бо вмираю посеред гамору й блиску. Люблю роздумувати тут про надземну любов і про великі серця людські. Сучасне кохання є нице й паскудне, а серця тих, що оточують мене, з заліза або багна!

Над жіночою постаттю, що так ото незвично промовляла, Менохім похилився й довго-довго, з таємничими порухами й тремтячою сивою бородою, про щось їй шепотів. Видно було, що говорив їй, аби прийшла кудись в означеному часі, видно, щось їй обіцяв, з чогось ухиляв перед нею заслону. Римлянка відійшла, а старий єврей склав руки на колінях, і таємничі усміхи миготіли поміж зморшками його обліччя. Думав і шепотів:

— Шляхи безвірників темні, не бачать, де впадуть. Отож спіткнешся, Вавилоне, на власних багатствах та насолодах, бо пересит ними починає виповнювати душі твоїх дітей. Як шукає олень лісового джерела, так шукають вони нового світла!

За якийсь час по тому він дочув, як двоє невільників, прямуючи до гаю, розмовляли за дивовижний випадок, що стався в господині їхнього пана. Флавія, їхня пані, увірувала в якогось чужинецького бога, зодягла простацьку одіж, перестала брати участь у бенкетах, а в товаристві лише однієї відданої їй служниці почала вчащати до тієї огидної, смердючої дільниці міста, що її замешкують самі лише азіяти, сирійці та євреї. Невільники розмовляли про це байдужно й насмішкувато трохи, так як звичайно балакають служники про поведінку та химерні витівки своїх панів, але зморшки на Менохімовому обличчі радісно здригнули, коли він учув слова:

— Вельможний Цестій, Флавіїн чоловік, гнівиться й розпачає, бо людський глум принижує його гідність. З Флавії кепкують її приятельки, знайомі та, либонь, і сам цісар, хай довгі будуть його літа.

Дальшої розмови Менохім не дочув, однак, з переможним поміж зморшками усміхом все шепотів:

— Таємні є шляхи твої! Бо ось жалюгідний хробак, затоптаний в поросі, впустив краплинку отрути до гордовитого княжого серця.

Трохи заспокоївшись, він узяв велику книгу, переховувану пильно від очей переходнів у високій траві, і поволі почав водити очима по рядках, що виповнювали жовті картки пергамену. Він водив очима справа вліворуч, літери ж, що ними була виповнена книжка, не були ані латинські, ані грецькі, а являли собою те витке й заплутане мереживо, що є властиве східньому письму. Недовго, проте, віддавався він читанню: чи то містична вдача його не була здатна до довгого спів'єднання з чужими думками, чи то зміст прочитаних виразів розпалював у його грудях полумінь надхнення, отже він прудко зсувався з верхівки позолоченої балюстради, дрібними, торопкими кроками кидався до буку, клав з побожною шанобою книжку на тому ж саме місці, а потім, похилившися знову на своїм твердім і високім сидінні, виймав з-під одежини дерев'яні таблички й починав писати гостряком палички по тоненькому шару обліпленого на них воску. Писав швидко, загарливо, справоруч вліворуч — так, як і читав. За цієї праці лиця йому паленіли, краплі поту спливали з-під завивала й зчаста сполучалися на обличчі з рясними слізьми. Чоловік цей мусив бути, певне, за одного з тих поетів, що їх безкрая недоля батьківщини зносила на вогнистій колісниці страждань до верхівель містичного та жагучого надхнення.

Одного разу, коли він заглибився до своєї письменницької праці, стежкою, що йшла поміж буками, наближався до нього високий, молодий ще чоловік, обгорнений у плащі, що його відлога захищала йому голову від сонячної спеки. В затінку відлоги ховалося довгасте й лагідне обличчя, що в своїх рисах мало не меншу за Менохімове обличчя відбитку східнього походження. Очевидячки, цей чоловік не прямував до святого гаю, бо за кілька кроків до нього зупинився й почав приязно вдивлятися в побірця податку, що писав. Не хотів, мабуть, переривати йому праці, та коли не міг дочекатися на її закінчення підійшов ближче й півголосом кілька разів промовив:

— Менохіме! Менохіме!

З Менохімових пальців випала гострячка до писання. Він сховав зляканим рухом за одіж свою табличку і звів на захожого свої поломінні ще з запалу таж і сполохані трохи очі.

— Не впізнаєш мене, Менохіме? — почав захожий: — я Юст, секретар можновладного Агріпи. Я часто бував у гостині в тебе, коли в твоєму домі перебував ще твій син прибраний Йонатан.

Менохім похитнув головою з видимим задоволенням.

— Пробач мене, Юсте, що не впізнав тебе відразу. Очі мої починають старіти…

— Ні, — з усміхом заперечив Юст, — ти заглибився в роботі, що захопила тебе. Пишеш…

— Я! Я! — майже скрикнув Менохім, — чи ж міг би я? чи ж здатний я? Ні, то були рахунки складані для мого пана Монобаза.

— Криєшся… — засміявся Юст, — заспокойся: за твої таємниці допитуватися не буду. Бо ж не дарма вже кілька років перебуваю я в Агріпи та його царевладної сестри Береніки й маюся за їхнього вірного прибічника. Там стільки таємниць, що зірок на небі. Тож навчився шанувати їх! та хіба я сам не ношу в грудях жадної таємниці? Хто бо ж за наших часів не носить у собі таємниць чи то своїх, чи то чужих? Обличчя одні, серця інші, слова одні, думки протилежні. Не допитуюсь у тебе, ані що, ані для чого робиш. Прийшов бо до тебе у важливій справі.

— Слухаю тебе, — поважно й привітно відповів Менохім. Юст почав говорити:

— Справа звичайнісінька, не знаю тільки, чи за таку вона тобі здаватиметься. Отож приятель мого пана, Агріпи, Йосип Флавій… нема потреби пояснювати тобі, хто він такий… бажає взяти, яко свого прибічника, ще одного секретаря, щоб той за його керівництвом писав і переписував великий твір, що він його розпочав. Знаєш, що може я іноді й говорив що за Йосипа Флавія, але ж він кохає завжди свій нарід, і його чимале оточення складається виключно з наших побратимів. Ось і тепер він доручив мені відшукати єврея, що вмів би писати по-грецькому. Завдання це досить важке. Я згадав за тебе. Чи не захтів би ти обійняти корисну й почесну посаду прибічника в нашого земляка, Агріпиного й Беренічиного приятеля, цісаревого та його сина Тита — улюбленця.

Менохім слухав уважно, не підводячи очей, і тоді лише, як Юст змовк відповів:

— Дякую тобі, Юсте, що згадав за мене, але за прибічника Йосипа Флавія я ні за́ що в світі не стану.

Юст не виявив здивовання й спокійним голосом говорив далі:

— Плата, належна цій посаді, значна. Помешкання в Агріпинім палаці, місце при його столі та двадцять тисяч сестерцій річного утримання… Поміркуй.

— Ні за́ що, — коротко й спокійно сказав удруге Менохім.

— Обіймаючи цю посаду, ти був би в стані робити тисячі послуг бідним нашим братам…

— Ні за́ що, Юсте!

— Маєш дитину-приймачку, Мірталу… її молодість потребує чистішого за затибрянське передмістя повітря…

— Ні за́ що, Юсте!

— Старість, Менохіме, настигає до тебе великими кроками. І коли неміч прикує тебе до ліжка, коли натружені твої руки до жадної праці звестися сили не матимуть, тоді знайдеш ти в особі Агріпи та Йосипа щедробливих доброчинців і дбайливих ласкавців…

— Ні за́ що, Юсте!

Юст помовчав якусь хвилину, замислився, а потім так тихо, немов лякаючись, щоб його не почули навіть дуби чи буки святого гаю, ще раз запитав:

— А що як… а що як Йонатан, ця дитина твоя кохана, цей лицар завзятий, цей бідний вигнанець, що його зараз напевно палять африканські спекоти та тисячоразово дошкульніші за них розпачі, а що як він… поверне? Що за захист даси ти йому від небезпеки? Кого закличеш ти в його обороні? Агріпа ж та Флавій мають цілковиту змогу його боронити; одного поруху білого Беренічиного пальця вистачить, щоб урятувати йому шию з-під сокири або вихопити його тіло з полум'я вогнища…

Менохім геть увесь затремтів, його знесені догори руки затріпотіли в повітрі, як крила зраненого птаха, а з грудей вирвався розпачливий крик.

— Юсте, Юсте! навіщо ти спокушаєш мене? Йонатан мій… Це правда! Його шия приречена сокирі… а може, як Горія, шпурнуть його в полум'я вогнища, і юрби римлян шаленітимуть з радощів од видовища мук смерти найостаннішого оборонця Сіону… О, Юсте, про що ти мені нагадав, що сказав! Ти заклинав мене життям найукоханішої дитини душі моєї, того, що я немовлям ще, видер, викупив з едомської неволі! Так, Юсте, Агріпа оборонити його може, Флавій захистити його може, Береніка… о!

Він не сидів уже на вершечку балюстради, а, простягшись у підніжку буку, з заламаними понад головою руками, ввіткнувся чолом у високу траву. З його грудей виривалися весь час сумішні вигуки:

— Йонатане! Йонатане мій! лицарю-завзятце! Бурлаче нещасливий, безхатній… чим я тобі в захисті стану? Кого покличу в твою оборону? О, ти, боже! де ж бо твоє милосердя?

Юст мовчки, зі співчуттям спозирав на вибух розпачу, що струшував тілом і душею старого його земляка. Очі йому наче зволожніли навіть, а красиві вуста затиснулися в виразі німого, звиклого, мабуть, до мовчання, болю. Менохім, здавалося, почав поволі заспокоюватися. Втуливши до землі обличчя, думав. Чимало часу минуло, доки він тяженно підвівся та, затопивши з-під завивала свої спаленілі очі в Юстовім обличчі, проказав знову:

— Ні за́ що!

Юст похнюпився.

— Я очікував на твою відмову, однак, мав надію, що мої докази…

— Що ж то за докази твої, Юсте? — запитав тремтячим ще, але вже досить спокійним голосом. — Злидні? Та хіба ж вони не пасують якнайбільш синові зруйнованого міста? Міртала? Чи ж я її не вирвав також, як і Йонатана, з едомської неволі? Нехай же поділяє чорний мій хліб і дихає разом зі мною повітрям недолі. Йонатан? Він перший, він найбільш одмовляв би мене взяти участь у розкошах та втіхах тих, що відреклися, відсахнулися від рідної й святої справи.

Останні слова вимовив з блиском зненависти в очах. Юст по короткій мовчанці відповів:

— Занадто суворий ти, Менохіме, а решенцями твоїми керує швидкість, що надає їм огонь твого серця. Ані Агріпа, ані Йосип, ані навіть Береніка не є перекинчики. Урочисто та наявно обходять вони всі наші свята й щедробливо допомагають грішми нещасливим нашим братам…

— Але ж серця їхні, Юсте, серця, серця! — перебив Менохім, і тисячі погордливих посмішок струснули зморшками його обличчя. — Серця, Юсте, — повторював, — пригорнулися до гріхів Едому й прилащилися до його розкошів; руки їхні, Юсте, в щоденному сердешному стиску сполучаються з руками наших ворогів! Йосип Флавій за Веспасіяновим столом! Береніка в Титових обіймах, того саме Тита… о, ти, боже! де ж справедливість твоя!.. бо ж головешку пожежі шпурнув ти в нашу святиню! Агріпа ходить зодягнений у одіж римського сенатора, з шістьма лікторами, що, зганяють, мов псів, йому з дороги братів його, що на прошений хліб уже перейшли! Ха! ха! ха! І ти, Юсте, насмілюєшся доводити, ніби вони не перекинчики! Свята наші обходять! Суботи святкують! „Любови вимагаю, а не пожертов!“ — говорив споконвічний вустами пророка. Вбогих братів датками обділяють! А в Агріпинім палаці золото зі стін капає! А скільки-йно коштує дорогоцінний перстень, що його вдяг Береніці на пальця руїнник її батьківщини? А за яку ціну отримано ті подарунки, що Йосип Флавій одержав від Поппеї, розпутної жінки жахного Нерона? Нехай же самі жеруть та п'ють багатства, що таким ладом їх здобуто. Мої вуста не діткнуться до них…

Юст, ніби спокійно, слухав цієї палкої мови, але ж затінене відлогою обличчя зашарілось йому.

— То якої ж ти за мене думки, Менохіме? — поспитав він стиха; — за мене, що живе в їхніх позолочених стінах і їсть при їхньому виборному столі?..

Менохім похнюпив у задумі голову; за якусь хвилинку він тихенько почав:

— Люблю тебе, Юсте, бо ти був за найліпшого приятеля моєму Йонатанові, бо знаю душу твою, знаю, що живе в ній кохання та незрадність. Голод виснажував твої кістки — ти сховався перед ним під Агріпиним дахом. Лагідний ти був завжди і за прихильника був благої Гіллелевої науки, що від зненависти відводить і кров'ю гидує… Ох! і я вважався колись за гіллелянина! І я мав колись голубине серце й я пив колись лише солодкий мед приязні та згоди. Але, Юсте, жаден перець не палить так піднебіння й жадне вино не здіймає в голові такої борви, як зазнані кривди! І дивися, Юсте, отож є ще шкоди, що їх гнобитель чинить пригнобленому: твоя чиста душа мусить у бруд вгрузати в наймах у безвірників, моє благе серце виповнила отрута.

І довго обидва мовчали. Юст по довшім часі поспитав ще тихо:

— Чи не маєш яких нових відомостей за Йонатана?

— Живий, — коротко відповів Менохім.

— Дяка долі! То ж вона видирала його до цього часу з рук переслідувачів. До побачення, Менохіме!

— Хай спокій перебуває з тобою, Юсте!

Юст одійшов кілька кроків і знову повернув

— Коли б… — почав він, — коли б Йонатан… повернув до твоєї домівки, подай мені про це звістку. Може, я матиму спромогу бути йому в чомусь придатний… дозволь, щоб я зміг виявити вам свою приязнь.

Менохім потверджуючи хитнув головою. Отож не посів він корисної посади у прибіччі багатого свого одноплемінника й так, як і до цього часу, приходив сюди повсідень о схід сонця, щоб аж до сутінку сторожувати входу до святого гаю. Посада його не була зисковна, проте знаходилися такі, що йому заздрили. За одного з них був сирієць Сілас, в брудночервоній, підперезаній шкіряним пасом туніці, босий, з піврудою, півлисою головою, з хитрим, злим та безчільним обличчям. Він був з професії носій, носив ноші. Але бувши більшу частину свого життя за невільника, і нещодавно лише за заповітом свого пана отримавши волю, він прагнув тепер жити на волі байдикуючи лишень та гуляючи. Тягання нош було за важку працю для його тіла, незмірно виснаженого колишнім батожінням, що незагоєні уразки від нього він і досі ще носив на своїх плечах, та ще розпустою, що в її вир він, так несподівано визволений, кинувся з п'янкою радістю. Отже, волів би за найкраще просиджувати неробом цілісінькі дні, розкошуючи в чудовому затінку Егерійського гаю. Й не сидів би він так, як Менохім, на твердій балюстраді, а розлігся б м'якенько на холодному й буйному трав'яному посланні. Голі ноги вигрівалися б йому на сонці, а звинні руки зуміли б всунути до власного гаманця частину асів, що тут побирано; приводив би сюди з собою кількох товаришів, і гомонілося б з ними весело, гуляючи в чіт і лишко, чи, може, навіть в кості, та попиваючи триполінське винце, що на нього спромігся б, мабуть, побірця святого податку, а воно ж бо, хоч рідке й злиденненьке, приємно розливалося б по горлянках босих відпущенців. Коли б не отой триклятий єврей, що ніби, поки віку, засів отут кілька років тому за допомогою котрогось із прихильних йому Монобазових служників, осягнув би він, безперечно, здійснення своїх мрій. Тому Менохім, навіть в хвилини найбільшого захоплення читанням чи писанням, здригався часом раптово, зіскакував з балюстради та з острахом розглядався довкола. За причину його переляку був крик або пронизливий, нелюдський посвист, що скидався на звіряче рикання, чи свистіння хижого птаха, що зненацька розлягалося понад самісінькі його вуха. Він роздивлявся навкруги й не спостерігав нічого, та ж заледве міг отямитися від свого переляку й повернути знову до своїх роздумів чи надхнень, у ногу йому поціляв камінь, пошпурений такою вправною рукою, що дошкульно уражав йому ступню й збивав на землю плиткого сандала. Одночасно він спостерігав і гнучку постать у брудночервоній туніці, що, підкидаючи в повітрі босими ногами, ховалася межи дерева, а з-проміж їхнього гілля вихилялося тоді до нього темношкіре, з блискучими, малими очицями, викривлене злосливим усміхом Сіласове обличчя. А іноді, серед якнайглибшої тиші, з-за якогось дерева або горбовини, раптом вистрибував Сілас та, взявшися бока й вишкіривши зуби, починав вистрибувати перед ним якісь дивацькі плиги та скоки. В мерехтінню блакитного, немов позолоченого повітря, на тлі пустельних полів і тихого гаю, гнучка, боса, брудно зодягнена сирійцева постать, що звивалася в дивацьких підскоках і сороміцьких рухах, скидалася наче на пекельну ману. З ошкірених його вуст спливала повінь глузувань або сороміцьких виразів. Менохім заплющував очі, та ж вух затулити не міг. Терпів і мовчав. Мовчав також і тоді, коли в фалдинах свого одягу знаходив шматки свинячого м'яса, що не знать звідки там опинилися. Відкидав їх од себе гидуючи. Не міг, проте, більше змовчати, коли, одного разу, повертаючися смерком додому й зближаючись до передмістя, вгледів кількох чоловіків, що вганялися за тендітною, та прудкою дівчиною. Дівчина, що її майже наздогонено, скрикнула. Менохім впізнав голос своєї приймачки, Міртали. Немов скажений кинувся він за напасниками, але два поважні чоловіки, що нагодились якраз під ту хвилину, заступили дорогу переслідувачам. Ті втекли. За напасників були: Сілас та його приятелі, також сирійці, всі носії.

— Чого ти хочеш від мене? чим я тобі завинив? — поспитав другого дня Менохім у Сіласа, коли той, як часто бувало, з'явився поблизу Егерійського гаю.

— Хочу, щоб ти мені відступив це місце, — відповів Сілас: — а вина твоя полягає в тому, що ти єврейський пес, точнісінько такий, як і ті, що буде тому рік, вимордували їх були сирійці в Антіохії аж двадцять тисяч. І коли там стількох вимордовано, то чому ж би й я не міг тут бодай одного задавити?

— Хай змилосердиться над тобою споконвічний, чоловіче з чорними думками й жорстоким серцем! Зміркуй! Юдея та Сирія — то дві сестри рідні. Однією розмовляємо мовою, одному вклоняємося богові, а племена наші з одного прикореня рід свій виводять.

— Бодай би згбрів ти в Молохових огневих обіймах! Твоя мовна й племінна одність, і бог твій, і Юдея, і Сирія так мене обходять, як підошва з подертих сандалів. Я пити хочу, а за ті гроші, що їх тобі платить Монобаз, напився б я досхочу. Лежати хочу, а ти посідаєш те місце, що на ньому я міг би спокійнісінько вилежуватись. Тому й наважився я або зігнати тебе звідціля, або видерти з твоєї горлянки твою єврейську душу.

— Скаржитимуся на тебе! — спокійно, але рішуче сказав Менохім.

— Скигли, псе! Кумкай, жабо! Сичи, падлюцька гадюко! Побачимо, чи потрапить стати в твоїй обороні від Сіласових пазурів твій пан Монобаз, песиголовець, що на нього чимало шляхетних римлян здавна вже дихає важким духом.