Сон князя Святослава

Front matter

СОН КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА

ДРАМА-КАЗКА У 5 ДІЯХ

зі вступом і примітками

I

(у дверях шемечеться, не пускаю­чи когось середини). Не можна тут! Чого вам? Гей, ви, служба! Це що тут за порядок? (за дверми.) Ні, я мушу! (Вривається до спальні з троїма малими дітьми. Всі вони одягнені в жебрачу одежу.) Я мушу до князя! . Нема князя! . То я зажду. . Не тут вам місце ждати. Тут княжа спальня. . Я хіба не знаю? Не бійся, ще ти в горах стадо пас, Як я тут знала кождий кут! (Плаче.) О, Боже! Що сталося зо мною! До чого Дійшла я нині! (Тулить дітей до себе) Діти, милі діти!

Ось тут колись бувала мати ваша! Їй кланялись, давали честь бояре, Там князь із нею любо розмовляв, — А нині що ми всі? Ми жебраки, Нещасні, без кута, без кусня хліба! . Не розумію, жінко, що ти мовиш! Твоя одежа вказує жебрачку, Слова ж твої — — Та хто ти? І чого Сюди вдираєшся? . Де князь? . На ловах. Та швидко верне, ось що лиш не видно. . Я мушу бачити його. . Про мене, Тільки не тут. . Ні, тут! Я маю діло Таке до нього — — . Це мені байдуже. Я твому ділу не суддя. Та тут У княжу спальню під грізьбою смерти Не смію я нікого допускати. . Ти й не пускав мене — і будь спокійний. . Вступися, жінко! Адже можеш Хвилю заждати в сінях. . Ні вже! Пятий день Чекаю я і все ніяк не можу Князя побачить. . Але-ж я не можу Тебе лишити тут! Та-ж, князь, як скоро Тебе побачить, не захоче й слухать Твоєї мови, а велить відразу Тебе й мене закинути в тюрму. Вступися, не доводь мене до лиха! . Дарма! Ось тут при вогнищі святому Сідаю. Діти, тут при мні сідайте! (Сідають.)

Тепер не смієш силою мене Відсіля гнати. Відси я не вступлюсь, Аж князь прийде. А що потому буде, Про це мені байдуже! (заламує руки.) Жінко! Жінко! Чи ти безумна? Господи, пропав я! Ось князь надходить!

(У розпуці бігає по покою, ламаючи руки.)

II. Ті самі, і два слуги

(у дверях, обернений до слуг. А догляньте коней! Не зараз до води! Нехай відсапнуть. А витріть добре! Соколи є всі? . Усі. Я взяв їх під свою опіку. . Глядиж! (До другого.) А ти приглянь там за хортами! У Босого скалічена нога. Покличте Власа, щоб оглянув рану! . Я вже казав покликати його. Чи ще що нам прикажете? . Досить На нині. Ви втомились. Відпічніть! А завтра суд у нас! Пришліть мені Варнаву! Чи полагоджено все, Що треба? . Я доглянув пане! Все Готове: і шатро й лавки й столи.

Слуги відходять.

. А, ти тут! (Оглянувся й побачив Предславу.) А це що?

. (Кидається йому до ніг.) Карай Мене чи милуй, княже! Це моя вина! Не міг опертись їй. Така могуча, Що виперла плечима двері спальні,

Мене зіпхнула і війшла сюди. . Це хто такий? . Не знаю пане! Жінка З дітьми. Жебрачка з виду, та говорить Чудне таке… . Гей, жінко! Хто ти є? Ходи сюди! . (Сидить) Не встану відси я! Ось тут при вогнищі святому буду Сидіти, під опікою його, Аж доки слова не даси мені, Що вислухаєш річ мою. . Пек! Пек! Якийсь знайомий голос! Темно вже — Лиця не бачу, тільки очі чорні, Мов вуглі два там жевріють. (До Гарниша) Світи! (креше вогню.) Уперта дуже! А про себе й слова Сказать не хоче. (Світить.) (зо свічкою наближається до неї.) І лице якесь Немов знайоме. Встань! . Не встану, княже, Аж поки слова не даси… . Це що знов? Ти думаєш, що перепреш мене? . Грізьби твоєї не боюсь я, княже. Нехай бояться ті, що мають ще Що тратити. Я все, що тільки мала, Все стратила. А те, за чим сюди Прийшла я, те мене не доторкаєсь, А лиш тебе. . Мене? А хто-ж ти! . Слово! Вперед дай слово, про котре благаю! . Здуріла жінка! Ну, нехай і так, Даю те слово.

. Що спокійно все Те вислухаєш, що скажу тобі. . Все вислухаю. . Сам на сам зо мною. (підозрено глядить на неї.) . Що, славний князь, великий наш герой Побоюється баби? . Чорт не баба! Та ну, нехай і так! А то її Позбутись годі! Ну, вставай! Балакай! (встає.) А цьому повели — (показує на Гарниша.) (сплеснув у долоні.) Ах, це Предслава! Овлурова — — — . Так, княже, я Предслава! Нещасного Овлура бідна жінка. Спасибі, що пізнав мене нарешті, А то сама я швидко вже не можу Себе пізнати. . Що з тобою дієсь? . Що-ж? Пропадаю! З цими хробаками Скитаюся поміж людьми, бідую, Слізьми вітаю ранок і слізьми Постелю мочу вечером. . Де муж? . Хіба-ж я знаю? Якби не те важне І пильне діло, що мене до тебе Сюди пригнало, я-б тебе спитала: Де муж мій? (Плаче.) . Жінко, я його не маю. . Ти засудив його, обдер із чести, З маєтку, з всіх заслуг, з усяких прав. Ти пхнув його могучою рукою

Із сонячних вершин життя людського В безодню темну, там де вічний страх, Де мука, ганьба. Він ізгоєм стався, Безправним між людьми, мов вовк у лісі, Без імени, без роду, без маєтку. Все, все відняв ти в нього! Мов кропиву З города, вирвав з між людей його, А ще мене питаєш: Де твій муж? . Ну, бачу, горе не зломало ще Твоєї вдачі гордої, Предславо! Язик твій гострий, як і був. . Бо горе І кривда люта все гострять його. . Про кривду, жінко, говорить не смій! Твій муж убив Добриню воєводу І заслужив на смерть! Не мій був суд, А всіх бояр, що засудив його. . О, так! О, так! Князі святі, безгрішні! Вони ніколи не скривдять нікого, Бо як захочуть щось таке зробити, То все знайдуть услужних, що за них Візьмуть на душу гріх. . Безумна жінко. Невже ти думаєш, що блюзнячи Отак мій суд і праведні закони, Осягнеш те, за чим сюди прийшла? (хапається за голову.) Ох, накипіло в серці моїм горе, Немов отрута, й тиснесь на язик! Та ні! Мовчу вже! Я-ж не задля себе Прийшла сюди. Пять день уже чекало Отам під брамою, щоб бачити Тебе! Пять день страшенної тортури, Непевности!… А тут ніхто не хоче Мене до тебе завести! А діло Велике, важне.

. Що за діло, мов! . Кажи оцьому геть іти! (Показує Гарниша.) . Не бійся, Він вірний в мене. . О, у тебе всі, Всі вірні! Але я не вірю їм. Якби про мене йшло, мені-б байдуже, А це-ж про тебе, княже, діло йде. . Про мене? Ну, коли про мене, жінко, То я зажду до завтра. Що мене Самого доторкавсь, це для мене Не так-то важне. . Княже! Богом милим Благаю тя! Не відправляй мене! . Уперта ти, то й я упертий буду. Веди її до гридниці, Гарнишу, Кажи погодувать її й дітей І місце дай, щоб мали де проспатись. А завтра рано, поки суд зачнесь… (падає перед ним на коліна.) О, княже! Батьку! Вислухай мене! Це діло — не тебе лишень самого, А всього краю доторкаєсь! . Так? Гарнишу! Є ще Гостомисл в палаті? Як є, поклич його. Коли таке Це діло, то при нім скажи! . Ні, ні! Ні за що в світі! При слузі отім Скоріше, ніж при нім. . Ти, жінко, пяна, Або з ума зійшла. Іди, проспись! Я втомлений і також спати хочу. Веди, її, Гарнишу! (на колінах.) Княже, слухай!

(відвертається.) Ні слова більше! (повзе за ним.) Тут страшенна — — . Годі! Не хочу слухать! Що-ж ти став, Гарнишу? Веди її! . Ходіть! ходіть! Чи-ж завтра Не буде час сказати все, що треба? (встає, ламаючи руки.) Пропало все! Я чую, серцем чую: Пропало все! Добраніч, княже! Завтра… Що-ж, може й завтра ще прийдесь сказати Те, що сьогодні слід було. А може… . Добраніч!

(Предслава з дітьми і Гарниш відходять.)

III

сам…

. Тьфу! Ото скажена жінка!

Мов дикий звір із ланцюха зірвавшись, Так і вона тут шарпаєсь і рвесь. І що за діло це таке у неї? Мене дотичить! Що там може бути Між нею й мною? Ну, я не цікавий. До завтра не далеко, будем знати!

(Ходить по кімнаті, потім зупиняється коло стола і глядить у кут коло печі, де передтим сиділа Предслава.)

Яка страшна вона отут сиділа!

Лиця невидно… Сірі лахи, чорний На голові платок, лиш чорні очі, Мов вуглі два там жевріють в затінку.

І голос… голос той шпигнув мене Відразу, в серце, щось таке у ньому Збудив… О, Боже! Із-за неї в тямці Зринає образ дорогий, коханий Моєї жінки. Адже це вона Предславу цю любила як дитину, Ховала і пестила і навчала І за Овлура замуж віддала! Я-ж сам її малою ще нераз І на рукав гойдав і спати клав, Як власною дитиною втішався, Бо власних Бог не дав мені дітей! А нині що вона? Жебрачка! Жінка Ізгоя! (Хапається руками за голову.) Скільки це одніське слово Нещастя, горя, муки в собі має! А я й не думав досі так про це! Забув про неї, засудивши мужа!

(Сидить у задумі.)

IV

і .

.

Даруй, мій княже! Вже зовсім зібравшись, Щоб їхати додому, я почув, Що ти вернув із ловів і приходжу Тобі добраніч дати. (встає, радісно підходить до нього й подає йому руку, котру Гостомисл цілує.) Друже мій! Спасибі за все добре! Дуже в пору Навідавсь ти. Чи все готове в нас Для завтрішнього суду? . Все готове. І до бояр гінців я розіслав.

. А вісти не прийшли які? . Нічого Так важного. Лиш жалувались тут З поблизьких сел боярські тивуни, Що по лісах розбійницькі дружини Волочаться. . Опять те давне лихо? Чи мало ще повішали ми їх? Прийдесь — — — . Та ці не нападають На мужиків, лиш на двори боярські Та на купецькії валки. . Значить, Це мужики. . Здається ні, мій княже. Оружні, в панцирях. . Ну, скоро суд Скінчиться, ми візьмемося до них. А про Половців не чувать нічого? . Бог милував, не чуть нічого. . Добре. Так прощавай же, друже! Поклонись Дружині своїй! Але завтра рано На суд прибудь! . Це-ж обовязок мій. . То-то бо й є! Без тебе не зачнуть. А знаєш, нині повернувши з ловів, Мав я ось тут пригоду незвичайну — Ну, та про це ми завтра!… . Незвичайну Пригоду… А не можна-б… як твоя, Мій княже, ласка… . Ні вже! Я втомлений, А діло, бачиться, пусте! Не стоїть Балакати. Добра ніч! . Мій поклін!

(Відходить, вагуючись і озираючись, чи

князь не заверне його.)

V. сам.

. Розбійники знов завелись. Ну що-ж,

Прийдеться вішати. Вже що як що, А цього я подарувать не можу. Тут милосердя, зглядів я не маю. Пора нам до порядку привикати. Русь двигаєсь. По тихих хуторах, По городах укріплених народ Працює, здобува добро. З далеких Сторін, із Греції, з-за моря їдуть Купці до нас, з Венеції, з Морави, Заморські скарби і достатки йдуть На Русь… А ті поганці тут гадають Під мурами столиці пліндрувати! Чужою працею кормитись, нам Робити встид, по всіх чужих краях! Ні, цього я не потерплю, ні за що. Розбоям, крадіжам не дам ширитись. Коб тільки суд скінчивсь! (Ходить по кімнаті.)

VI. , .

. Ридає дуже

Та жінка, княже! (прокидається із задуми.) Га, це ти Гарнишу? Ридає, кажеш? . Ми дали їй хату, Дали їй постіль, подали вечерю… Дітей погодувала, а сама Ні в рот нічого. Спать дітей поклала, Сама-ж по хаті біга, мов безумна, І наче по покійнику голосить. . Не розумію, що це все значить.

Боюсь, що бідна з горя одуріла. . Мені здається, княже, що не так. Вона при розумі, та щось страшне У неї на сумлінню. . Муж її Колись був моїм близьким боярином, Слугою найвірнішим уважався. Вона-ж при нас ховалась, виростала. Не диво, що тепер, коли нещастя Її зіпхнуло так глибоко, їй У голові мішаєсь. Ну, та я Не дам їй пропадати. Гріх мій був, Що досі якось я забув про неї. . Вона не нарікає, княже мій, Не скаржиться на власне горе. Раз, Один лиш раз сказала: Прийде час, Побачить князь, хто вірний був йому. . Жаль, жаль говорить це її устами. Овлур був вірний, не перечу того. Та що-ж робить! В якійсь безумній сварці Вбив воєводу. Не моя вже сила Була його від суду вберегти. . Про що-ж він з воєводою сварився? . Цього мій так і не дізнались в суді. Овлур мовчав, немов заклятий, ну, А воєвода той, мовчав, як труп, А більше свідків не було при тому. Та годі вже, я спать хочу, Гарнишу, Втомився, бігаючи за ведмедем. (здіймає з князя зброю й верхню одіж, роззуває чоботи.) Чи маю стіл присунути к постелі? . Так, так, присунь! Я в ліжку прочитаю Ще дещо з цеї книги.

(Лягає, Гарниш присуває стіл з книгою до постелі і ставить на ньому світло.)

Добре, добре! Тепер вже можеш спать іти. (кланяється.) Добраніч! (Відходить.)

VII.

(лежить у ліжку, котара відслонена.)

Ах, слава Богу, що по трудах дня Отак простягнесь чоловік! Заснути-б! Та ні! Помолимось святому Богу! (Бере книгу й мовчки читає, то хвилі): А все мені ота Предслава з думки Не сходить. Троє дитинят дрібних! Вона-ж їх мати! Як то їй дивитись На них, як в лахах, у жебрацькім стані, В недолі, в голоді нераз, слотою Та снігом биті так ростуть вони! Що буде з них? О Боже! Відверни Оті думки від мене! Затверди, Замкни від них моє нещасне серце! Від цих думок, бач, одуріти можна Мені, чужому! Що-ж то мусить бути У серці матері! А я поганий, Я окаянний і забув про неї! Закон! Судили! Що значить сказати Одне маленьке слово те: ізгой! Невинне слово! Ще здається навіть, Що ласку чоловікові зробили, Бо він на смерть, бач, заслужив. Ізгой Та й годі. А піди ти, зміряй сам Хоч думкою безодню сліз і горя, Що криється в тім слові!

(Читає знов. По хвилі замикає книгу й кладе її на столі.)

Не можу більше! Господи, прости

Лінивому рабові! Верх бере Над духом втома. (Мовчанка.) Отакі маленькі, А вже ізгої! Без вини своєї, За батьків гріх, а мусять пропадати! Ні, ні, не дам! (Павза.) А скільки то крім них Так само йде! Ізгої! І чи-ж зможу Я всіх спасать? О, Господи! Вложив ти На мене хрест тяжкий, те князювання! Коли на те твоя святая воля, Щоб хрест цей так болюче в саму душу Мені вгризався, га, нехай так буде! Це може й ліпше так! (Заслонює котару, гасить світло й зисипляє.)

VIII.

(Якийсь час павза. На сцені зовсім темно. Чути віддих князя й зітхання крізь сон. Часом вирветься йому крізь сон якесь слово невиразне, раз чути: »ізгоі!« Нараз сцена роз'яснюється ярким світлом, являється Ангел і відхиляє котару. Видно на ліжку сплячого князя. Ангел бере його за руку й будить.)

Ангел (стиха.) Вставай, вставай,

О княже Святославе! Прокидайсь! (крізь сон) Ні, ні, не дам тим дітям пропадати. . Вставай, вставай! Не час тобі дрімати! (прокидається.) Га! Що це? Хто тут? . Я! Хіба не бачиш? . Хто-ж ти такий?

. Ану лиш, придивися! (сідає на ліжку.) Знайоме щось в очах твоїх, в лиці, В устах — скажи ще слово! . Пізнаєш? . Ах, ти це, ти! Моя єдина, люба! Моя дружино! (Хоче обняти його, але зараз же опускає руки.) Ні! Хтось інший ти! Лице розумне і поважне, щире, Мов брата мого! Ну, промов ще слово! . Пізнав? . Мій брате рідний! Де це ти — Та ні! Ті строгії черти, уста Так міцно стиснені, ота печать Рішучости й твердої волі На твойому чолі — промов ще слово! . Пізнав? . Мій батьку! Голубе! Яка-ж це — Та ні! Ті очі сині як васильки, Ті ніжнії уста, солодкий усміх, Ті дітські рученьки, що обіймали Мене за шию, поки Бог покликав До себе їх — ох, слово лиш промов, Нехай ще раз почую звук солодкий! . Це я! . Це ти! Це ти, моя єдина, Моя сердечна, незабутня доню, Котру мені на радість Бог послав, Та на тяжкеє горе та печаль По трьох роках опять забрав. Ох, дай Поглянути ще раз на себе! Дай — — Та ні! Опять не те лице я бачу! Опять якась кохана, люба постать Зринає мов з імли і за собою Всю душу тягне, розкіш всю і тугу.

Так хто-ж ти справді, дивная появо? . Я той, кого ти бачив. . І один І другий, третій і четвертий? . Так! Я образ всього гарного, що тільки Зазнав ти на віці. Що лиш було Для тебе любе і святе й шановне, Що радувало серце, підносило Дух до добра, будило ясні думи, Скріпляло чисті пориви й бажання, Все те в мені пізнаєш і найдеш. . Чогож бажаєш ти від мене нині? . Приходжу з розказом до тебе. Зараз Вставай і одягайсь і надівай На себе чорну зброю і оружжа, Сядь на коня і їдь у чисте поле. . Куди? . Про це вже не турбуйсь. Твій кінь Сам понесе тебе, куди потрібно. . Куди-ж мені потрібно так у ніч? . Ти мусиш їхати красти й розбивати. . Що ти сказав? Не можу вірить Власним ухам. Скажи ще раз! . Ти добре чув: Ти мусиш їхать красти й розбивати! . Та якже це? Я князь! Я голова Всіх руських владників! Я, що вважав За свій найперший обовязок — нищить Без милости розбійників, злодіїв У моїм краю, я повинен сам — — Ні, це не може бути! Хто-ж тебе Прислав до мене з наказом таким? . Поглянь на мене! (глядить, лице його виражає німий перестрах.)

Боже! . Що-ж, чи віриш? . О Боже! Серце в грудях наче віск Потало на той вид! . Не думай довго! І не питай і не міркуй багато! Вставай і одягайся, надівай На себе чорну зброю і оружжа, Сядь на коня і їдь у чисте поле: Ти мусиш їхать красти й розбивати. . Ні, ні! Не може цього буть! Не можу! . Як не послухаєш, страшне нещастя На тебе впаде і на ввесь твій край! (Щезає. В покою робиться знов темно.)

IX. сам.

. Нема його. І темно. Чи де сон був?

Наскрізь мене тривога пройняла І бє лихорадка. Я певно в лісі Перестудивсь… Та ні, не був це сон! Я-ж бачив тут… отут… і чув слова… І тямлю їх… Мов гострії ножі Вони мені у саму душу вбились. »Не думай довго! Не міркуй багато! Вставай і одягайсь«… (Зривається з ліжка.) Дарма! Заснути Не зможу вже. Якась рука таємна Жене мене… Аж душно… Мов ось-ось Щось висить наді мною. Світла! Світла! (Креше вогонь і запалює свічки.) »Вставай і одягайсь; і надівай

На себе чорну зброю«. Мушу! Мушу! Не можу не послухатись тих слів.

(Одягається.)

От, Гарниша-б покликати! Та ні!

Я-ж мушу їхать, красти, розбивати, Значить — і тайком вибратися треба, Як злодій, з власної втекти палати. Дивнеє диво! Аж холоне серце, Аж в голові мішається мені, А чую, що не можу не послухать, Що мушу їхать! Ось і чорна зброя, Дар половецького грізного хана!

(Надіває зброю.)

Як раз мов для розбійника! Без жадних

Знаків, лиш сталь тверда, міцна. І меч! Немов для ката! (Припоясує його.) Я готов Іду! Коли це диявольська мені покуса, То бачить Бог, з яким я чистим серцем, Без лакомства, без заміру лихого Іду на цю дорогу. А коли Від Бога наказ цей мені, то хай же Він і веде мене, куди сам знає. (Відходить.)

(.)

ДІЯ ДРУГА.

(Ніч. Гримить і блискає. Ліс, через котрий іде дорога. На переді сцени край дороги великий дуб.)

I.

(у шоломі, панцирі, зі списом у руці і з мечем при боці; надходить із гущавини і стає під дубом.)

Хоч око виколи! Не видно! Ніч

Мов сажа чорна. А напевно-ж мусів Хтось їхати на тім коні, котрого Я переймив! Сідло таке багате, Вудила срібні! Хтось не простий їхав І певно впав з коня. Значить, він мусить Десь бути тут. Десь близько. Певна річ, Вже добре й те, що я коня дістав, Та може-би їздець його для мене Був ще ціннішая добича! Тут Край шляху я зажду. Коли він десь Тут близько впав, то, певно, ось туди Прийде й мені попаде просто в руки.

(Надслухує.)

Гов! Чути знов, хтось їде на коні!

Зближавсь. Два їх? Ні, один мабуть!

(Підносить спис і намірюється із-за дуба.)

II.

. (на коні чвалає через сцену.)

. Стій! Хто ти є? (шарпає коня.) Ой лишенько! Розбійник! (наближається.) Злізай з коня! (тне його нагайкою.) Ось на тобі: злізай!

(Бє коня острогами й пускається тікати.)

. А! Ось як ти! Так на тобі за це!

(Кидає за ним копям.)

(за сценою.)

Ой! Ой! Ратуйте!

(Чути тупіт кінських копит.)

. А! Значить, дістав!

Тепер чень не втече мені. Там далі Під мостом пару хлопців моїх є, То переймуть коня. А може той Їздець упав де близько тут? Здавалось, Що щось мов гепнуло. Піду, погляну.

(Відходить.)

III.

(Хвилю сцена пуста. Темно. Гримить і блискає. З противного боку входить князь, списом нащупуючи дорогу.)

. Ну, злий мабуть розбійник з мене буде!

Лиш що за браму міста перебрався — І як це сталось, що ніхто не бачив, То й сам не знаю! Брама на стежінь

Розчинена була! От-би Половцям Або Всеславові набігти! Ну, Та я про те вже завтра з вартовими Порозмовляю! Тільки що за браму Я вибрався, аж разом так стемніло, І грім загоготів і чимсь таким Повіяло в повітрі, чимсь таким, Мов запах трупів! Аж мені мороз Пройшов по тілі. А мій кінь нараз Як шарпнеться, як кинеться тікати, Як кинеться скакати, та в боки, Немов скажений, битись!… Що вже я З ним борикався! Бідний кінь! Страшне Щось мусів бачити перед собою, Бо трясся весь і так пищав, Немов у вовкових зубах. Аж врешті Разом як шарпнувся, я стратив рівновагу І впав, а він, що вискочити міг, Втікати кинувся і щез за хвилю. Я впав на пень якийсь-то головою І довго там, здаєсь, чмелів я слухав, Аж поки знов прийшов до себе. Ось І перша вдача в розбійницькій штуці: Мій кінь пропав, а голова тріщить.

(Зупиняється край дуба.)

Та де-ж це я? Хоч око вийми! Темно,

Лиш шум стоїть глухий, мов моря рев. Здається, ліс довкола! Так, ось видно Якесь грубезне дерево. (Щупає дуб) Еге, Я в лісі. От тобі й талан злодійський! Замість піти та грабувати других, Я швидко й сам розбійникам у руки Попасти можу! Та куди його Тепер іти? Хоч вбий мене, не знаю! Ще хочби кінь був, я би попустив Йому вудила, хай іде як знає!

А то якраз і кінь пропав! От ще Я видумав дурне та неподобне Із-за пустого сну зриватись з ліжка І гнатись з города бог-зна куди!

IV.

під дубом і у глибині сцени.

. Пропав їздець, немов піна на хвилі.

Чи на коні помчавсь, чи де в гущавині Сховався? Ніч. Куди його тепер Нащупаєш? (Наближається до дуба.) . От хтось іде! Невже Розбійник? . Що це? Чую голос чийсь! А гов! Ти хто тут? Озивайся! Де ти? От дурень! Наперед питає: хто тут? А потім: де ти? Ти-б вперед спіймав, А потім би дивився, що спіймав. . От лишенько моє! Не маю списа! А то я зараз би відбив тобі Охоту роздебендювать оттут. . Не маєш списа? Бідний ти, небоже! Чи маю я позичити тобі? Ходи сюди! (наближається до дуба.) Ага, ти тут! За дубом! На моїм місці! . Так ти тут господар? (кидається на нього з мечем.) Ти той їздець, що ось туди промчався? . Го, го! Як бачу, ти не даром в лісі Живеш! Навчивсь лицарства від ведмедів. Хіба-ж так чесний лицар нападає?

(Видобуває меча й відбиває його удари.)

(напираючи дужче.) Я не є чесний лицар! Я плюю На честь лицарську! Ось тобі за те, Що пригадав мені її! (Вдаряє на князя.) , (відбиваючись.) А прецінь Рука твоя про честь лицарську знає Ще більше ніж твої уста. Ти бєшся Як бравий лицар! . Смерть тобі за те, Що похвалив мене отак! Ось на! (Нападає.) (відбиває.) Га, як господар цього місця, маєш Все перший хід! Давай іще, давай! (нападає але слабше.) Чи чорт якийсь! Стоїть немов скала! Мої найтяжчі, лютії удари Він відбива, немов пером махає. Та ні! Ще є в руках моїх потуга! Ось на ще це! (Нападає, б'ються завзято.) . Й цього мені ще мало. Ось дай тепер мені сказати слово. Чи так у вас рубають, як у нас? (Нападає.) . Ні, ти не чоловік! Ти біс якийсь! Таких ударів я ще не видав! (Бються.) . Ану-ко так! . Ще Бог поміг відбити. . А це! . І з цим дамо собі ще раду. . Ну, а тепер досить уже! Піддайсь!

(Вибиває йому меч із руки.)

. От на тобі! Мій меч! Та ні, поганче,

Не дочекаєш того, щоб Овлур

Тобі піддавсь живцем!

(Видобуває ніж і хоче пробитись.)

(хапає його за руку.)

Безумний! Стій! Так ти Овлур? Скажи! . А вже-ж Овлур. А ти хіба чував про мене що? . І не одно! . Хто-ж ти? . Про це потім Дізнаєшся. Тепер скажи мені, Що ти тут робиш? . А ось бачиш сам Прогнав мене наш князь, відняв мені Все, що я мав, усе чим жив на світі — Так що-ж мені було тоді робити? Я скликав гарних хлопців кільканадцять І заснував собі отут у лісі Своє осібне князівство. . Своє… . А так! На їх закони та прикази Ми плюємо, а хто з них в наші руки Попадеться, той певно легчий вийде Чи то кишенею, чи навіть кровю. . Значить, ти став… . Ватажко розбишак. Дарма, мій друже! Чоловік хапаєсь, За що лиш може. А хто тоне, кажуть, Той і за бритву вхопиться рукою. От так і я. . Ну, Богу мому слава, Що дав мені зустрітися з тобою! . Чому-ж це так? . Чи бачиш, я оце На тім самому шляху, що і ти. . Це що ти кажеш? Ти-б хотів… . Пристати

До твоїх хлопців — це моє бажання. Воно мене сьогодні й завело Сюди в той ліс. . Яка-ж тебе причина На це напхнула? . Князівська неправда. І я ізгой! Зруйнований мій дім, Побиті слуги, згибли жінка й діти! Й моє імя з ряду живих істот Ізмазане, а честь моя і слава Затоптані в болото. Що на мні — Це й є моє усе добро! Цей меч, Це вся моя будущина. Ну, що-ж, Приймеш мене до себе? Надіюсь, Що сам ти бачив пробу, чи тобі Рука моя і меч придатись можуть. . Дай руку, друже! (подає руку.) Ось моя рука! . Та хто ти? І за що таке страшне На тебе лихо впало? . Ох, даруй! Занадто свіжі ще ті люті рани У моїм серці! Надто ще болить Моя душа, щоби уста могли Спокійно все те розповісти! . Бідний! Я розумію мовчанку твою І докучать тобі не буду! В нас Устрій свобідний. Хочеш — говори Імя своє і всі свої пригоди, А хочеш, то мовчи. До твого серця Нам мало діла! . Я перед тобою Таїтись не гадаю… Тільки нині… (стискає його руку.) Досить, досить! Я розумію! . Ну,

А є у вас якийсь закон, якісь Товариські вузли? . Це, звісно, є! Весь наш закон — присяга на мій меч. Присяга, що до смерти вірний будеш Мені і всьому товариству, що Ні люті муки ані смерть тебе До зради не наклонять, що мої Всі накази сповнятимеш послушно. На це мені ти мусиш присягти. . А якби не хотів? . То ти мій ворог І мусиш згинуть, як втекти не зможеш. (звільна цідить.) Значить — — . Вагуєшся, як бачу. . Звісно. Присяга, бачиш ти, страшнеє діло, А чоловік, хоч і ізгой, та все-ж Оце ступає на нову дорогу. Страшна дорога! Людська кров, пожари, Грабовання, і сльози… . Га, коли Боїшся… . Стій! Минуло вже! Нехай І так! Присягну. . Такі слід! Не бійсь! Така сама присяга вяже також Мене. І я для товариства все Віддать готов в потребі, й тільки те Приказувать повинен, що для всіх Вважаю добрим, або що всі ви Прирадите. Не бійся! Хоч ізгої, Ми між собою чесні всі. Та впрочім Побачиш сам! . Досить! Коли вже раз Пустився я на цю дорогу, друже, То годі вже вертать. Давай свій меч!

(виймає з піхви, меч, князь доторкається його пальцями. Овлур проводить присягу, котру князь повторяє.)

Клянуся Богом і оцим мечем,

Що буду вірно я служить Овлуру І товариству, без вагання все Сповнятиму, що лиш мені прикажуть, І жадні муки ані жадні знади Мене не склонять до невіри й зради.

(Ховає меч.)

Ну, так тепер ти наш!

Тепер ти брат мій!

(Обіймає його.)

Скажи, як звать тебе? мусиш конче

Своє імя правдиве виявлять. . Як так, хай буду я для вас Ставур. . Нехай і так! . А що-ж, ватажку, нині У вас вже рішено, куди іти І що робить? . Нічого ми на нині Не думали. Там кілька моїх хлопців Сидить під мостом, — прочі розійшлись По селах. . І чого-ж під мостом їм Сидіти? . Бачиш, тут цим шляхом нині Якісь їздці невідомі спішать То вроздріб, то купками. Всі оружні, На добрих конях. . І куди прямують? . До Київа. . А ти-ж не міг пізнати, Чи з княжої вони дружини може, Чи деякі чужі. . Здаєсь, чужі. Та здалека пізнати годі. . Диво!

. От то то й є! Й мене де здивувало. От я й засів ось тут, а хлопців своїх Під мостом посадив. Бажалось дуже Спіймати хоч одного з тих їздців. . І що-ж? . Спіймав насамперед коня — Весь чорний, срібнії вудила і сідло Таке багате — . Ах, це певно мій! . А перед хвилею, заким ти тут Явився, я одного з тих їздців Поцілив списом. Скрикнув, бачилось, Що впав, та я не міг його найти. . Ну, як твій спис його поцілив, То вже йому не вискочить цілому. . Я думаю, він скрився десь отут, Як впав з коня. А як не впав, то певно Його на мості хлопці переймуть. . А як ти думаєш, що це за люди? . Вже що я думаю про них, нехай При мні це лишиться! Це, бачиш, діло Потрохи політичне. Ну, а я Ізгой, то що мені вже там мішатись В політику! Нехай собі про мене І голови ламають! . А про те Не бійсь, цікавий! І спіймати хочеш Одного з тих їздців. (неохітно.) От слабість людська. Ти знаєш, чоловік як та собака: Привикне, кажуть, бігати за возом, То біга й за саньми! . Та цур їм всім! От краще думаймо, куди-б іти, Щоби добуть яку добичу нині? . Ти, може, маєш дещо на умі? . Найшлось би. Бачиш, я тепер вночі

Підкрався під саму київську браму. Представ собі: відперта на стежінь! Сторожа спить уся немов побита. Хоч викради весь Київ — не почують! Ну, що, якби ми рушили та прямо У княжий двір? Оба дорогу знаєм І знаєм там всі ходи й переходи. Там швидко-б ми набрали — — . Годі, друже! Це добра думка, тільки не для мене. . Чому-ж це так? . Хоч скривдив князь мене, Та все-ж таки йому я присягав Буть вірним. Хоч служить йому тепер Не можу, та проте моя присяга Не позволя йому робити шкоду. . Та й дивний ти! Чи-ж він завагувався Тебе самого знищити до тла? . Даруй, мій друже! Дуже вагувався, Та що-ж, не міг інакше. Тут була Ціла історія. Колись за дня Я розповім тобі — тепер не час. Та як сьогодні йти нам на добичу, То ось тобі моя порада! Відси Найближчий нам є замок Гостомисла. . Що? Воєводи княжого? . Еге! . І думаєш, що зможемо до нього Війти? . Я вже віддавна маю око На нього. Дещо й підготовив. Маю Надію, що ця штука нам удасться. . Нам двом? . Еге! У мене хлопці добрі, Та все-ж не те, що ти! А там потрібно Немного спільників, найліпш одного, Та доброго, щоб вмів мечем рубати.