Шагреньова шкура

Front matter

де БАЛЬЗАК

ШАГРЕНЬОВА ШКУРА

ОНОРЕ БАЛЬЗАК

I. Талісман

I. ТАЛІСМАН

Наприкінці жовтня місяця 1829 року один молодик ввійшов до Пале-Роялю в той момент, коли гральні доми відчинялися за законом, який бере під протекцію пристрасть, що по своїй суті оподатковується. Не дуже вагаючись, він зійшов по східцях кубла, зазначеного за числом 36.

— Пане, ваш капелюш, будь ласка! — гукнув на нього сухим та сварливим голосом блідий, скорчений в тіні й загороджений барикадою дідок, що раптом підвівся, показуючи обличчя, вилите за плюгавим зразком.

Коли ви ввійдете в гральний дім, закон починається з того, що позбавляє вас шапки. Чи це євангелічна чи провіденційна притча? Чи це скоріше спосіб скласти з вами пекельну угоду, вимагаючи якийсь заклад? Чи це для чого, щоб примусити вас додержувати чемности до тих, хто виграватиме ваші гроші? Чи це поліція, що таїться по всіх смітниках суспільства й намагається взнати ім'я чи вашого майстра капелюшів, чи ваше, якщо ви написали його на шапці? Чи це, нарешті, для того, щоб взяти мірку з вашого черепу і скласти повчальну статистику про мозкові здібності картярів? Що до цього адміністрація додержує цілковитої мовчанки. Але, запам'ятайте, ледве ви вже зробили крок до зеленого сукна, ваша шапка не належить вам більше, ніж ви самому собі: ви, ваше майно, ваш капелюш, ваша палиця і ваш плащ віддано грі. Коли ви виходитимете, гра вам доведе жорстокою епіграмою на ділі, що вона вам залишає дещо, повертаючи ваші речі. Однак, коли у вас є новий костюм, ви переконаєтесь на своїй шкурі, що треба зробити собі костюм грача.

Недомисл, що його виявив молодик, коли він одержав номеровану фішку в обмін на капелюш з крисами, на щастя, трохи стертими, показував досить невинну ще душу; тому дідок, що, без сумніву, з молодих літ зацвів у кипучих насолодах грачів, кинув на нього тьмяний і холодний погляд, в якому філософ побачив би злигоди лікарні, блукання збіднілих людей, протоколи на цілий натовп вчаділих, довічні каторжні роботи, заслання на Ґазакоалько. Цей чоловік, якого довге побіліле обличчя живилось тільки клейкими супами Дарсе, являв собою блідий образ пристрасти, доведеної до найпростішого вигляду. Слід страждань був у його зморшках; він, мабуть, програвав свої мізерні заробітки в той день, коли одержував. Він, як шкапа, на яку вже не впливають удари батога, ні від чого не здригав; глухі стогнання грачів, що виходили збіднілі, їхні німі прокльони та безпорадні погляди завжди знаходили його нечулим. Це було втілення гри. Коли б цей молодик подивився на цього сумного цербера, то, може б, він сказав собі: „В цім серці нема нічого, крім гри в карти“. Незнайомий не послухав цієї живої поради, без сумніву, поставленої тут богом, що містить огиду біля дверей лихих місць. Він рішуче ввійшов до залі, де дзвін золота сліпив почуття в найвищій жадобі. Цього молодика вштовхнула сюди, мабуть, найлогічніша з усіх красномовних фраз Жан-Жака Руссо, якої сумний зміст, я гадаю, такий: „, , , , “.

Ввечері в гральних домах поезія тільки вульґарна, але її вплив забезпечено, як кривавої драми. Залі, наповнено глядачами й грачами, бідними старцями, що тиняються там, щоб зігрітись, збентеженими обличчями, оргіями, початими серед вина і ладними закінчитись у Сені. Коли пристрасть б'є через край, то численна кількість дієвих осіб заважає вам споглядати демона гри віч-на-віч. Вечір — це справжній номер ансамблю, де кричить вся трупа, де кожен інструмент оркестри виводить свою фразу. Ви побачили б там багато людей статечних, що приходять сюди шукати розваг і оплачують їх, як задоволення з вистави, з ласощів, як заплатили б, коли б пішли до мансарди купити пекучий жаль на три місяці. Але чи розумієте ви, скільки мусить бути маріння, могутности в людській душі, що чекає відкриття кубла? Між ранковим грачем і грачем вечірнім є ріжниця, як між неуважним чоловіком і коханцем, що завмирає під вікнами своєї красуні. Вранці приходить тільки тремтлива пристрасть та злидні в усьому своєму неприхованому жасі. Цього моменту ви можете захоплюватись справжнім грачем, грачем, який не їв, не спав, не жив, не думав; його так побив бич раз-у-раз подвоюваних ставок, він так вистраждався, вимучився поставити trente-et-quarente. Цієї проклятої години ви зустрічаєте очі, яких спокій вас лякає; обличчя, які вас притягають; погляди, що підіймають і зажирають карти. Тому гральні будинки бувають чудесні тільки підчас відкриття своїх сеансів. Коли в Еспанії є свої бої биків, коли Рим мав своїх гладіяторів, то Париж гордиться своїм Пале-Роялем, якого дратівливі рулетки дають спроможність бачити, як потоками тече кров, хоч ноги партерних глядачів і не бояться в ній посковзнутись. Спробуйте кинути швидкий погляд на цю арену, ввійдіть!.. Яка бідність! Стіни, оклеєні засмальцьованими шпалерами на зріст людини, не мають жодної картини, щоб порадувати людську душу. Там немає навіть цвяха, щоб полегшити самогубство. Паркет стертий, неохайний. Довгий стіл займає центр залі. Простота солом'яних стільців, що стислись біля цього стертого золотом сукна, виявляє цікаву байдужість до розкошів в цих людей, які приходять туди погибати заради наживи й багатства. Ця людська суперечність відкривається скрізь, де душа могутньо реагує на саму себе. Закоханий мріє огорнути свою кохану в шовк, в тендітні тканини Сходу, а здебільшого він володіє нею на голому ліжкові. Честолюбець мріє про вершину влади, зовсім поринаючи в бруді улесливости. Купець коцюбне в глибині вогкої й нездорової крамнички, будуючи розкішний готель, відкіль його сина, скороспілого нащадка, виженуть братерські позови. Нарешті, чи існує що-небудь більш позбавлене втіхи, як дім для втіхи. Дивна проблема! Людина, завжди суперечлива сама собі, обдурюючи надії сьогоднішнім лихом, а лихо — майбутнім, що їй не належить, надає всім своїм вчинкам характеру непослідовности і кволости. Тут, на світі, ніщо не буває повне, крім нещастя.

Того моменту, коли молодик ввійшов до залі, вже кілька грачів було там. Троє старих чоловіків, з лисими головами, недбало сиділи коло зеленого сукна; їхні гіпсові обличчя, байдужі, як і в дипломатів, виявляли душі пресичені, серця, що давно вже розучились тремтіти і не хвилювались навіть тоді, коли важили недоторканим майном дружини. Молодий італієць, з чорним волоссям і оливковим кольором обличчя, зліг спокійно на край столу і ніби прислухався до таємних передчувань, що фатально кричать грачу: „так, ні“. Від цієї південної голови віяло золотом і вогнем. Сім чи вісім глядачів, стоячи, вишикувались біля стіни; вони чекали сцен, які їм готували удари долі, обличчя учасників, рухи грошей та лопаточок. Ці гулящі люди були тут мовчазні, непорушні, уважні, як народ на Гревському майдані, коли кат одрубує голову. Високий сухорлявий чоловік у потертому фраці тримав однією рукою книжку для нотаток, а другою — булавку, щоб відзначити хід чи . Це був один із тих сучасних Танталів, які прилипають збоку до всіх насолод свого віку; один з тих скнар без скарбу, які в уяві розігрують ставку, своєрідний розумний божевільний, що втішається в своїх злиднях, плекаючи химеру, і поводиться з пороком і небезпекою, як молодий піп з євхаристією, коли править білу месу. Проти банку сиділо один чи два з тих тонких спекулянтів, що досвідчені в шансах гри і похожі на застарілих каторжників, які вже не бояться більше галер; вони прийшли, щоб рискнути трьома ударами і понести негайно той невеликий виграш, з якого жили. Два старих льокаї недбало гуляли, схристивши руки, і раз-у-раз дивились в сад через вікно, ніби бажаючи показати подорожнім замість вивіски свої плескуваті обличчя. та щойно кинули на понтер пронизливий холодний погляд і сказали тонким голосом: „Гра починається“, коли молодик одчинив двері. Мовчанка стала до деякої міри ще глибша і голови повернулись до новака, що прийшов з цікавости. Нечувана річ! Старі отупілі чоловіки, закам'янілі службовці, глядачі — всі, навіть фанатичний італієць, побачивши незнайомого, відчули якесь жахливе почуття. Чи треба бути дуже нещасним, щоб викликати жаль, чи дуже кволим, щоб збудити симпатію, чи мати зловісний вигляд, щоб затремтіли душі в цій залі, де мука повинна бути німа, злидні — веселі, відчай — чемний. Отже, все це було в новому відчутті, що схвилювало ці крижані серця, коли ввійшов молодик. Але хіба кати часом не плакали над дівами, що їхні біляві голови мусили одрубати за гаслом революції?

З першого погляду грачі прочитали на обличчі новака якусь жахливу таємницю; його молоді риси огорнув серпанок меланхолійної чарівности, його погляд свідчив про даремні зусилля, про тисячу обдурених надій. Похмура байдужість самогубства оповила це чоло матовою, хворобливою блідістю, гірка посмішка рисувалась у кутках його вуст, а обличчя виявляло покірливість, на яку важко було дивитись. Якийсь таємний геній блищав у глибині цих очей, затуманених, мабуть, втомою від насолод. Чи, може, це був бешкет, що наклав своє брудне тавро на це шляхетне обличчя, колись чисте й сяйливе, а тепер занедбане? Ті жовті круги, що обводили його повіки, і червоні плями на щоках лікарі, без сумніву, приписали б хворобі серця або легень, тимчасом як поети захотіли б побачити в цих прикметах виснаження наукою, сліди ночей, що минули при світлі робочої лямпи. Але пристрасть смертельніша за хворобу, хвороба немилосердніша, ніж наука й геній, змінила цю молоду голову, стисла живучі м'язи, скорчила серце, якого тільки злегка торкнули оргії, наука й хвороба. Однаково, як появу славетнього злочинця каторга зустрічає з пошаною, так і тут всі людські демони, досвідчені в муках, побачивши молодика, відчули нечувану скорботу, глибоку рану, яку міряли їхні погляди, і визнали в ньому з величности мовчазної іронії, з елегантної убожности його одягу свого князя. Молодик, справді, мав фрак гарного смаку, але сполучення жилету з його краваткою було надто дбайливо збережено, що навряд чи в нього була білизна. Його красиві, як у жінки, руки були сумнівної чистоти; нарешті, вже два дні він не носив більше рукавичок. Якщо круп'є і сами льокаї затремтіли, так це через те, що чарівність чесности квітла місцями на цих крихких і тонких формах, на цьому білявому й рідкому, кучерявому зроду, волоссі. Це обличчя мало тільки двадцять п'ять років, порок був тільки випадком. Молоде життя молодости змагалось тут ще із спустошенням безсилої хтивости. Тьмяність і світло, небуття і існування боролись у ньому, справляючи вражіння одночасно чарівности й жаху. Молодик появився тут, як ангел, що збився без свого сяйва з дороги. Як беззуба баба, що перейнялась жалем до красуні-дівчини, яка марнує свої дні в розпусті, так всі ці заслужені професори пороку й зневаги ладні були закричати новакові: „Геть!“ Він підійшов просто до столу, спинився біля нього, кинув без розрахунку золоту монету, яку тримав у руці і яка покотилась на чорне; потім, як сильні душі, що ненавидять хистливу невідомість, він кинув на круп'є, разом і палкий, і спокійний, погляд. Інтерес цієї ставки був такий великий, що старі не поставили нічого, а італієць, що схопив з фанатизмом пристрасти одну думку, яка йому посміхнулась, поставив свою купу золота проти ставки незнайомого. Банкомет забув сказати свої фрази, які з часом перетворились на сипле й невиразне хрипіння: „Починайте гру! гра зроблена! ставок більш немає!“ Круп'є, байдужий до втрати чи виграшу охотників до цих похмурих насолод, розклав карти і, здавалось, бажав щастя останньому відвідувачеві. Кожен хотів бачити останню сцену шляхетного життя в долі цієї монетки.

Очі, спинені на обридливих шматках картону, заблистіли, але, не зважаючи на увагу, з якою вони дивились то на молодика, то на карти, вони не могли вловити ні найменшої відзнаки хвилювання на його холодному, покірному обличчі.

— Червоне, пара, пас! — вимовив офіційно круп'є.

Якесь глухе хрипіння вирвалось з грудей італійця, коли він побачив, як падають один за одним банкноти, що їх кидав до нього круп'є. А молодик зрозумів свою катастрофу тільки в той момент, коли лопаточка простяглась за його останнім наполеондором. Слонова кістка сухо стукнулась об монету, що хутко, як стріла, приєдналась до купи золота перед касою. Незнайомий тихо заплющив очі. Губи йому побіліли, але він швидко розплющив повіки; вуста стали знову коралового кольору, він напустив на себе вигляд англійця, для якого життя вже більш не має таємниць, і зник, не випрошуючи втішення тим поглядом, які дуже часто кидають з розпачу на глядачів грачі. Скільки подій і скільки речей протягом однієї секунди зосереджуються в одному ударі кістки!

— От, мабуть, його останній набій, — сказав, посміхаючись, круп'є після моменту мовчанки, підчас якої він тримав цю золоту монету між великим і вказівним пальцем для показу присутнім.

— Це жертва кулі, що кинеться в річку, — відповів один із постійних відвідувачів, оглянувши грачів, що знали один одного.

— Хай собі! — вигукнув льокай, виймаючи понюшку тютюну.

— Коли б ми зробили так, як цей добродій, — сказав один із старих своїм товаришам, показуючи на італійця.

Всі оглянулися на щасливого грача, що тремтливими руками рахував банкові білети.

— Я почув голос — сказав він, — що крикнув мені на вухо: „грати проти розпачу цього молодого хлопця є рація“.

— Це не грач, — сказав банкомет знову. — Инакше він розподілив би свої гроші на три частини, щоб мати більше шансів.

Молодик проходив, не попрохавши капелюша, але старий цербер, помітивши ветхість цього мотлоху, віддав його, не кажучи ні слова; грач машинально вернув фішку і зійшов по східцях, насвистуючи „Di tanti palpiti“ так тихо, що ледве сам чув ноти цієї чарівної мелодії. Він незабаром опинився в галереях Пале-Роялю, дійшов до вулиці Сент-Оноре, взяв шлях на Тюїльрі й нерішучим кроком перейшов сад. Він ішов як серед пустелі, його ліктями штовхали люди, але він їх не помічав, слухаючи крізь галас натовпу тільки один голос смерти. Нарешті, його огорнули ті важкі думки, що ними сповнюються злочинці, коли везуть їх з Палацу Правосуддя на Гревський майдан, до ешафоту, почервонілого від крови, яка вперше пролилась 1793 року.

Є щось велике й жахливе в самогубстві. Падіння багатьох людей однаково безпечні, як у дітей, які падають з такої малої висоти, що не роблять собі ніякої шкоди; але коли розбивається велика людина, то вона мусить упасти з височини, з самих небес, куди вона піднеслась, побачивши недоступний рай. Невблаганні ті бурі, що приневолюють його просити спокою душі під дулом пістоля. Скільки молодих талантів, що забились на мансарди, кволіє, гине через те, що нема друга, нема порадниці-жінки серед мільйону істот перед лицем натовпу, що знеміг і зморився від тягара золота! При такій думці самогубство набирає велетенських розмірів. Між добровільною смертю й плодотворною надією, що її голос кличе юнака до Парижу, один бог знає, скільки кишить задумів, покинених віршів, розпачу приголомшених криків, даремних спроб і невдалих шедеврів. Кожне самогубство — це чудесна меланхолійна поема. Де знайдете ви в океані літератури книгу, що плаває над усіма иншими і може змагатися геніяльністю з такими рядками: „Вчора о четвертій годині молода жінка кинулась в Сену з високого Мосту Мистецтв“.

Перед таким паризьким лаконізмом драми, романи — все блідне і навіть цей старий заголовний напис: „, “, останній уривок загубленої книги, що над нею плакав, читаючи, той Стерн, який сам кинув жінку й дітей.

Незнайомого облягали тисячі подібних думок, їхні уривки мигтіли в його душі, як розірвані прапори в запалі бою. Коли він скидав на якийсь час тягар міркувань і спогадів, щоб спинитися перед деякими квітами, що їхні голівки ніжно хитались від легкого вітру серед зелени, то, несподівано огорнений спокусами життя, що знову прокидались з-під важкої думки самогубства, він підносив очі до неба, де сірі хмари, бурхання вітру, наповнені сумом, важка атмосфера знову радили його померти.

Він попростував до Королівського Мосту, думаючи про останні фантазії своїх попередників. Він посміхнувся, згадавши, що лорд Кестльрі задовольнив найзвичайнішу з наших потреб раніш, ніж перерізати собі горло, і що академик Оже, ідучи на смерть, шукав своєї табакерки, щоб понюхати тютюну. Він розбирав ці дивацтва, притулившись до поручнів мосту, і впіймав себе на тому, що дбайливо струшував пил з рукава, який замазав трохи носій, що йшов із торжища. Дійшовши до найвищого місця мостової арки, він похмуро подивився на воду:

— Погана погода, щоб топитись, — сказала йому, сміючись, одягнена в ганчір'я баба. — Яка вона брудна і холодна, ця Сена!..

Він відповів наївною посмішкою, що виявляла несамовиту мужність; але раптом він затремтів, побачивши здалеку, на краю Тюїльрі, барак з вивіскою нагорі, де було накреслено словами, завбільшки в фут, написа: „Допомога втопленим“. Пан Даше з'явився йому озброєний філантропією, — це ж він будить і примушує гребти воду добродійними веслами, що розбивають голови втоплених, коли вони, на нещастя, покажуться з води; він побачив, як пан Даше збирає цікавих, гукає лікаря, готує обкурювання, він прочитав некрологи журналістів, написані між радощами бенкету й посмішками танцюристки; він почув, як дзвенять екю, що їх одлічує префект поліції човнярам за його голову.

Мертвий він коштував п'ятдесят франків, а живий він був тільки талановита людина, без заступників, без друзів, без матраца, без барабанної реклами — справжній суспільний нуль, безкорисний для держави, що про нього ніяк не дбала. Смерть серед білого дня здалась йому огидливою, — він вирішив померти вночі, щоб віддати свій невпізнаний труп тому суспільству, що не визнавало величности його життя. Проте він пішов далі і попрямував до набережної Вольтера безтурботною ходою гулящої людини, що хоче як-небудь вбити свій час. Коли він зійшов по східцях, що закінчують панель мосту на розі набережної, його увагу притягли книги, розкладені на парапеті; він ледве не став прицінюватись до деяких із них. Він став посміхатися, знову заклав, як філософ, руки в жилетні кешені й пішов безтурботною ходою, в якій почувалась холодна зневага, і раптом він із здивованням почув бряжчання грошей, що задзвеніли справді фантастично на глибині його кешені. Посмішка надії засяла на його обличчі, перейшла з вуст на риси, на чоло, наповнила блиском очі й темні щоки. Ця іскра щастя була, як той вогонь, що біжить по рештках вже спаленого паперу, але обличчя спіткала доля чорного попелу: воно стало знову сумне, коли незнайомий хутко витяг руку з кешені, знайшовши там три великих су.

— Добрий пане, la carita, la carita! Catarina! Хоч маленький су на хліб.

Молодий сажотрус з чорним одутлуватим обличчям і коричневим від сажі тілом, одягнений в ганчір'я, протяг руку до цього чоловіка, щоб вирвати в нього останні су.

За два кроки від малого савояра стояв блідий, соромливий, хворобливий, страдницький, одягнений в драний килим старець. Він сказав йому грубим глухим голосом:

— Пане, дайте мені ; я помолюсь за вас богу…

Але коли молодик глянув на жебрака, він замовк і не просив більше нічого, побачивши, мабуть, на цьому похоронному обличчі слід злиднів ще в'їдливіших, ніж його власні.

— La carita, la carita!..

Незнайомий кинув монету дитині й бідному старцеві і зійшов по східцях, щоб піти до будинків, — він уже не міг більше терпіти вигляду Сени, що стискала йому серце.

— Ми молитимемось богові, щоб він зберіг ваші дні, — сказали йому обидва старці.

Дійшовши до виставки краму продавця естампів, цей майже мертвий чоловік зустрів молоду жінку, що виходила з блискучого екіпажу. Він з насолодою дивився на чарівну особу, на її біле лице, гармонійно обведене оксамитом витворного капелюшку; його обчарував гнучкий стан, красиві рухи; сукня, трохи підійнята підніжкою, дозволила побачити ногу з тонкими обрисами, яку охопила біла, туго натягнена, панчоха. Молода жінка зайшла до крамниці, стала прицінюватись до альбомів, колекцій літографій; вона купила їх на кілька золотих монет, що, блиснувши, задзвеніли на прилавку. Молодик, що ніби на порозі дверей розглядав гравюри, виставлені на показ, хутко обмінявся з прекрасною незнайомою поглядом, найгострішим з усіх, якими тільки може відповісти чоловік на один з тих безтурботних зорів, що кидаються навмання зустрічним. Це було його прощання з коханням, із жінкою! Та цей могутній запит залишився незрозумілим; не зворушив легковажного жіночого серця: вона не почервоніла, не опустила очей. Що це було для неї? Більше одним захопленням, одним навіяним бажанням, яке ввечері викличе в неї приємну фразу: „Яка я була сьогодні!“ Молодик незабаром перейшов до другої вітрини й не повернувся, коли незнайома знову ввійшла в екіпаж. Коні помчали. Останній образ розкошів і витворности затемнився, як затемниться і його життя. Він пішов меланхолійними кроками понад магазинами, неуважно розглядаючи зразки краму. Як крамниці зникли, він став вивчати будинок Лувру, Інституту, вежі Notre-Dame, Палац, Міст Мистецтв. Ці пам'ятники, здавалось, набирають сумного виразу, відбиваючи сірі тони неба, якого рідкі одсвіти робили погрозливим Париж, що, як вродлива жінка, підупадав таємничим вередам потворности й краси. Отже, сама природа змовилась кинути того, що вмирає, в скорботний екстаз. Здаючись на цю злібну силу, що її руїнницький вплив знаходить опір в течії, яка пронизує наші нерви, він почув, що його організм непомітно переходить у стан рідини. Через муки цієї агонії він рухався, як хвиля, і бачив будинки, людей в якомусь тумані, де все колихалося. Він хотів позбутися цього збудження, що справляв на його душу вплив фізичної природи, і попрямував до магазину старовини, маючи намір дати споживу своїм почуттям або дочекатись там ночи, прицінюючись до мистецьких творів. Це значило, так би мовити, йдучи на ешафот, не покладатися на свої сили… Але свідомість близької смерти вернула молодикові на часинку певність герцогині, що має двох коханців, і він ввійшов до крамаря старовинних речей з застиглою на вустах посмішкою п'яниці. Хіба він не був п'яний життям чи, може, й смертю? В нього знову закрутилось у голові, і він став бачити всі речі або чудно обарвленими, або одухотвореними легким колиханням, що полягало, без сумніву, в неправильному кровобігу: то все кипіло, як водоспад; то все було спокійне і в'яле, як літепло. Він просто попросив оглянути крамницю, щоб пошукати, чи не знайдеться, бува, підходящих старовинних речей. Молодий прикажчик, із свіжим і повним обличчям, рудим волоссям і в шапці з люстрового хутра, доручив сторожити крамницю старій бабі, подібній до жінки Калібана, що взялась чистити піч, чудеса якої належали генію Бернара Поліссі, і потім сказав незнайомому з безтурботним виглядом:

— Подивіться, пане, подивіться! Внизу в нас речі досить звичайні, але, коли схочете зійти на третій поверх, я вам можу показати чудові мумії Каїру, кілька гарних виробів з іктрустаціями, різьбярство по чорному дереві, , щойно одержаний і красивіший над усе!

В жахливому стані, що в ньому був незнайомий, ця балаканина чичероне, дурні крамарські фрази, були для нього дрібним шпиганням яким вузькі голови вбивають геніяльну людину. Але, несучи свій хрест до кінця, він слухав проводиря й відповідав йому жестами та односкладовими звуками; та поволі він добув собі право мовчати і міг безбоязно віддатися своїм останнім жахливим думкам. Він був поет, а його душа випадково подибала величезну поживу: він повинен був побачити кістяки двадцяти світів.

На перший погляд склади являли собою хаотичну картину, де лежали поруч усі людські й божественні твори. Крокодили, мавпи, опудала полозів посміхались церковним вітражам, хотіли немов би кусати їхні бюсти, ганятись за лакованими виробами або здиратись на люстри. Севрська ваза, де пані Жакото намалювала Наполеона, лежала коло сфінкса, присвяченого Сезострісу. Початок світу й події вчорашнього дня поєднувались тут із дивною добродушністю. Рожен лежав на дароносиці, республіканська шабля — на середньовічному арбалеті. Пані дю-Баррі, написана пастеллю Лятуром, з зіркою на чолі, гола і серед хмар, здавалося, з хтивістю дивиться на індійський чубук, намагаючись відгадати призначення спиралей, що крутились у напрямку до неї. Знаряддя смерти: кінджали, цікавий пістоль, секретна зброя — все накидано всуміш із знаряддями життя — порцеляновими суповими мисками, саксонськими тарілками, прозорими, китайського походження, філіжанками, античними солянками, феодальними цукерковими шкатулками. Корабель слонової кістки нісся на всіх вітрилах по спині непорушної черепахи. Пневматична машина витикала око велечно байдужому імператорові Авґусту. Багато портретів французьких старшин, голяндських бурґомістрів, нечутливих і тепер, як і за життя, виділялися з цього хаосу старовини, кидаючи на неї блідий, холодний погляд. Немов усі країни землі принесли сюди якийсь уривок своїх наук, зразок своїх мистецтв.

Це був своєрідний філософський смітник, де не бракувало нічого: ні люльки згоди дикуна, ні черевика зеленої парчі з гарему, ні ятагана мавра, ні татарського ідола.

Там було все, навіть салдатський кесет, дароносиця священика і пір'я з віяла старовинного трону. Через вибагливість багатьох одсвітів, що з'являлись від сумішку відтінків гострих контрастів світотіни, ці дивовижні картини переливалися тисячами вогнів. Ухо, здавалось, чуло перервані крики; розум схоплював незакінчені драми; око помічало не зовсім погаслі виблиски світла. Нарешті, уперта пилюга накинула легенький покрив на всі ці речі, що їхні численні грані, їхні кривини справляли найхудожніші вражіння.

Незнайомий спочатку порівняв ці три залі, насичені цивілізацією, культами, божествами, шедеврами, королівською пишністю, розпустою, розумом і безумством, з багатогранним свічадом, що його кожна грань — особливий світ. Після цього туманного вражіння він хотів вибрати з чогось насолоду, але, коли він розглядав, його огорнули думки й мрії: він піддався лихоманці, що, мабуть, з'явилася з голоду, який стискав йому нутро. Вид стількох національних та особистих існувань, засвідчених цими людськими закладами, що пережили їх, остаточно приголомшив почуття молодика; бажання, що штовхнуло його до крамниці, здійснилось: він одійшов од реального життя, піднісся до ідеального світу, ввійшов у чарівні палаци екстазу, де всесвіт з'явився перед ним уламками й огненними знаками… — так колись майбутнє пронеслося в полум'ї перед очима святого Іоанна на Патмосі.

Велика кількість постатей — страдницьких, граційних і жахливих, теплих і світлих, далеких і близьких — стала масами, міріядами, поколіннями. Закам'янілий таємничий Єгипет піднімався з пісків у мумії, закутаній чорними повивачами; потім — фараони, що погребали цілі народи, будуючи собі могили, Моїсей, євреї, пустеля, — він побачив цілий стародавній і врочистий світ. Свіжа і приємна мармурова статуя, сяйлива білиною, посаджена на покручену колону, казала йому про похотливі міти Греції та Іонії. Ах, хто не посміхнувся б, як він, побачивши на червоному тлі молоду чорняву дівчину, що танцювала на тонкій глині етруської вази перед богом Пріяпом, якого вона вітала з радісним виглядом? Збоку латинська цариця пестила любовно свою химеру. Всі дива імператорського Риму дихали тут у всій повноті і одкривали розкіш , ложе, туалет безтурботної Юлії, що мрійливо чекала свого Тібулла. Голова Ціцерона, озброєна могутністю арабських талісманів, викликала спогади про вільний Рим і розгортала сторінки Тіта Лівія. Молодик бачив

консул, риктори, тоги, облямовані пурпуром, змагання на форумі, олютілий народ — все це поволі проходило перед ним, як туманні привиди сна. Нарешті, християнський Рим запанував над цими образами.

Одній картині одкрились небеса: він бачив там серед ангелів діву Марію, заглиблену в золоті хмари; її вид затьмарював сонячне сяйво; слухаючи скарги нещасних, відроджена Єва сумирно посміхалася. Торкнувшись мозаїки, зробленої з різних сортів лави Везувія та Етни, його душа переносилась до теплої золотої Італії; він був на оргіях Борджія, бігав по Абруцьких горах, домагався кохання італійок, жадливо захоплювався блідими обличчями, з довгуватими чорними очима. Помітивши середньовічний кінджал, що його ручка була зроблена, як мереживо, і що іржа вкрила його, як криваві плями, він затремтів, уявивши нічні розвязки, що їх чинила холодна шпага мужа. Індія із своїми релігіями оживала в ідолі, завінчаному гостроверхою шапкою, оздобленому вертикальними ромбами з дзвінками, одягненому в золото і шовк. Коло цього божка випускала пахощі сантала рогіжка, красива, як і та баядерка, що на ній валялась. Китайське чудище з косими очима, скривленим ротом, покрученими членами зворушувало душу глядача видумками народу, що, змучений вічно одноманітною красою, знаходить невимовну насолоду в нагромадженні потворностей. Солянка, що вийшла з майстерень Бенвенуто Челліні, перенесла його в глибину ренесансу, до часу, коли процвітало мистецтво і розпуста, коли монархи розважались катуваннями, коли соборні постанови, складені в обіймах куртизанок, приписували чесноту простим священикам. Він побачив завоювання Олександра — в камеї, вбивство Пізарро — в аркебузі з ґнотом, нестримні, кипучі, жорстокі, релігійні війни — на дні шолому. Потім сміхотливі образи лицарства виткались на міланській чудово оздобленій і одшліфованій зброї; під забралом шолому ніби блистіли очі паладина.

Цей океан меблі, винаходів, мод, витворів, руїн складав для нього безкінечну поему. Форми, барви, думки — все оживало тут, але нічого повного не давалось душі. Поет мусив був закінчувати ці ескізи великого художника, що створив цю безмірну палітру, де численні події людського життя були накидані в достатку і з зневагою. Заволодівши цілим світом, подивившись на всі країни, віки, царювання, молодик повернувся до окремих істот. Він знову втілився, заволодів деталями, одкидаючи життя народів, що було надто гнітюче для однієї людини.

Там спала воскова дитина, врятована з музею Рюїша; ця чарівна істота нагадувала йому радощі дитинства. Побачивши чарівничу дівочу пов'язку якоїсь молодої таїтянки, його палка уява малювала просте життя серед природи, цнотливу оголеність справжньої соромливости, насолоду з лінощів, що так властива людині, — всю спокійну долю на березі свіжого і мрійливого струмка, під банановим деревом, що само дарує смачну манну. Він несподівано ставав корсаром і огортався грізною поезією Лари, відразу захопившись перламутровим кольором тисячі ракушок, виглядом якихось коралів, що пахли куширем, морською травою і ураганами Атлантики. Він забував морську метушню, захоплюючись тонкими мініятюрами, блакитними й золотими арабесками, що багато оздобляли коштовний рукописний требник. Він, тихо заколиханий спокійними думками, знову вдавався в учення та науку, прагнув ситого, безтурботного, без будь-яких вдоволень життя ченців і лежав у глибині келії, милуючись крізь стрільчасте вікно з луків, лісів та виноградників свого манастиря. Перед Тенірсом він накидав на себе салдатський казакін або мотлох робітника; він хотів носити брудний і прокурений ковпак фламандців, напивався пивом, грав з ними в карти й посміхався грубій і привабливо оглядній селянці. Він тремтів, бачачи, як падає сніг в М'єріса, або бився, дивлячись на бій Сальваторо Рози. Він гладив ілінойський томагавк і почував, як скальпель ірокеза здирає йому шкуру з черепу. Захоплюючись виглядом лютні, він вручав її якійсь володарці замку, почував насолоду від її мелодійного романсу і признавався їй у коханні ввечері біля готичного каміну серед півтемряви, в якій зникав її одвітний погляд. Він хапався за всі радощі життя, його охоплювали всі скорботи, він опановував усі форми існування, розкидаючи так щедро своє життя й почуття над цими пластичними й порожніми привидами природи, що шум його кроків звучав у душі, як віддалена луна иншого світу, як шум Парижу біля веж Notre-Dame.

Здіймаючись по внутрішніх східцях, що вели до залі третього поверху, він побачив обітні щити, лати, оздоблені різьбленням, дарохранильниці, фігурки з дерева, повішені на стіні. Все це валялось на кожному ступні. Він ішов у чарах сна, його переслідували найдивніші образи, найчудесніші створіння, що кружляють над життям і смертю. Нарешті, сумніваючись у власному існуванні, він став, як і ці курйозні речі — ні зовсім мертвий, ні зовсім живий. Коли він увійшов у нові залі, то день почав згасати, але світ здавався непотрібним для цих, блискучих від золота й срібла, скарбів, що лежали тут купами. Найдорожчі примхи марнотратців, що померли в мансардах, володіючи кількома мільйонами, зосереджувалися в цьому величезному торжищі людського божевілля. Каламар, оплачений в 100.000 франків і куплений потім за 100 су, лежав коло секретного замка, якого ціни було колись досить, щоб викупити короля. Тут людський рід був в усій пишності своїх злиднів, в усій славі своєї велетенської нікчемности. Стіл чорного дерева, справжній художній ідол з різбленням за малюнками Жана Ґужона, що коштував колись багато років праці, був, може, придбаний ціною палива. Коштовні шкатулки, мебля, створена рукою фей, недбайливо тут валялись.

— Та у вас тут мільйони! — крикнув молодик, прийшовши до кімнати, що закінчувала величезну амфіладу заль, оздоблених золотом і різбленням художників минулого віку.

— Скажіть — міліярди, — відмовив товстий повнощокий прикажчик. — Та це ще ніщо! Зайдіть на горішній поверх — і ви побачите!

Незнайомий пішов за своїм проводирем і досяг четвертої галереї, де послідовно пройшли перед його стомленими очима кілька картин Пуссена, чудові статуї Мікель-Анджело, кілька чарівних пейзажів Кпьод Льоррена, Жерар Доу, подібний до сторінок Стерна, Рембрандти, Мурільйо, Веласкеци, похмурі й колоритні, як поема Байрона; потім — античні барельєфи, агатові келихи, дивні онікси… Словом, це були твори, що можуть навіяти огиду до праці; накопичені шедеври, що здатні збудити зненависть до мистецтва. Він підійшов до Діви Рафаеля, але він уже стомився від Рафаеля. Лице Кореджіо, що чекало його погляду, так і не одержало його. Коштовна ваза з античного порфіру, що її круговий барельєф малював найпотворнішу, найрозпуснішу з усіх римських пріяп утіху якоїсь Коріни, ледве викликала у нього посмішку. Він задушувався під уламками п'яти десятків зниклих віків, він був хворий від усіх людських думок, вбитий розкошами й мистецтвом, пригнічений усіма цими воскреслими формами, які викликали його на бій, як чудища, породжені під ногами якогось лютого генія.