Пригоди Тома Соєра

Front matter

МАРК ТВЕЙН

'

.

Марк Твейн

(1835–1910)

Се прибране імя, псевдонім великого американського письменника, якого дійсне імя: Самійло Ленгорн Клеменс (Samuel Langhorne Clemens). Його життя плило справді по американськи.

Родився 1835 р. у Фльориді, в стейті Міссурі північної Америки, а хлопячі літа прожив над рікою Міссісіпі. Тоді ця могутня ріка була важною комунікаційною дорогою. На ній кипіло життя, роїлося від кораблів і сплавів. Нічого дивного, що в серці молодого Клеменса загорілось бажання стати моряком. Та батьки не були тому раді й віддали хлопця на науку до друкарні. Він став складачем. У сімнацятому році життя вернув у своє рідне місточко й опинився знову над Міссісіпі. Діточі мрії віджили і він став лоцманом.

Свої хлопячі літа змалював Твейн у клясично гарних і безсмертних оповіданнях: (The adventures of Tom Sawyer, 1876) і (The adventures of Huckleberry Finn, 1885). Прегарним поясненням і доповненням тих двох творів, що їх називають справжньою „Одиссеєю на Міссісіпі“ є нариси: (Life on the Mississippi, 1874).

Лоцманом був Клеменс досі, доки залізниця не зробила конкуренції річній комунікації і не підірвала торговлі, веденої рікою Міссісіпі. Клеменс переїздить тоді до Невади і стає секретарем у свойого брата, вищого адміністраційного урядовця. Та не довго. Пускається на приманчиву але й небезпечну дорогу копачів золота, шукає в землі за золотом і сріблом. Незабаром і те кидає. Подорожує і шукає пригод у диких околицях Канади й Каліфорнії.

Ті повні пригод подорожі та життя північно-американських копачів золота описав у своїх веселих нарисах: (Roughing it, 1872).

Відтак почувши в собі божу іскру письменника, стає публіцистом, редактором і здобуває славу відчитами про свої подорожі.

Та значно більша слава чекала його як письменника. Перша літературна збірка появилася в 1867 р. п. н. (The jumping frog…). Автор підписав себе Марк Твейн (Mark Twain). Цей псевдонім взяв собі з колишнього лоцманського життя на Міссісіпі. Як моряки міряли глибину ріки, спускаючи оловяний тягар, то викликували: mark one, с. є. одна міра (сажень), mark twain замісць mark two, с. є. дві міри, mark three, с. е. три міри і т. д.

Оженившися 1872 p., відбув дві далекі подорожі: одну до південної Европи й Палестини, другу через Швайцарію, Німеччину й Анґлію. Вони й описані з незрівняним гумором в творах: (The innocents abroad) і (A tramp abroad).

Постійно жив у місті Гартфорд, де й помер 1910 р.

Там теж „Товариство приятелів Твейна“ закупило будинок, в якому родився і жив Твейн, а кромі того ще й сусідний будинок, в якому жив приятель і співробітник Твейна Чарльс Дадлі Варнер. В обох будинках повстане музей, в якому будуть зберігати усе, що вяжеться з життям і творчістю знаменитого гумориста. Там буде й збірка його творів і всього того, що про Твейна і його твори люди написали. Біля музею буде уладжений город для найбільших Твейнових приятелів-дітей.

Твейнова літературна творчість дуже багата. Писав оповідання, повісти і драми. Він є творцем коротких оповідань, т. зв. „коротких історій“, які за його приміром стали писати не тільки американські але й европейські письменники, між иншими славний анґлійський Р. Кіплінґ.

Та величезну популярність і любов здобув собі Твейн як гуморист. Його твори перекладені на всі мови культурного світа. „Його люблять дома й поза домом, бож завдяки свойому гуморові всюди підбиває людські серця“ — каже один американський критик. „Нехай Твейн живе ще довгі літа“ — писав инший — „бо він дає своїм землякам більше здоровля й щастя своїм пером, ніж ціла маса лікарів з аптичними ліками“.

І справді. Літературні твори Твейна визначаються не тільки ориґінальною, мистецькою формою, легким стилем, але й містять в собі такі високі скарби думки й малюнку, що їх рідко стрічається так разом у творах всесвітної літератури. Твейн уміє бистро глядіти на життя, заглядаючи при тому глибоко в тайники людської душі і малює те життя з гумором, обіймаючи горячою любовю те, що гарне й благородне та насміхаючися з того, що хибне й погане. Правда, стрінемо в його нарисах і фантазію і пересаду в малюванні смішних ситуацій, але всюди знайдемо ніжний дотеп, всюди почуємо той срібний, дзвінкий, здоровий, американський сміх, що викликує в душах рожевий, ясний настрій і життєву радість. Твейнові твори вливають у наші жили ту могутню силу й енерґію, що веде до боротьби за краще життя, життя повне сміху і сміливих діл. Твейн насміхається з людських хиб, але рівночасно і учить, як їх поправити, будить до життя в людині те, що в неї вартне і шляхотне.

Сам любить правду і справедливість, та своїх читачів учить теж вміти постояти за ті великі громадянські чесноти. Безмежно любить природу і тих, що до природи найбільше зближені, а саме — дітей. Його малюнки з природи є так само гарні, високомистецькі і пориваючі, як і малюнки діточої душі. Це мягке, шляхотне Твейнове серце виявляється найкраще в його хлопячих оповіданнях, поміж котрими перше місце займають „Пригоди Тома Соєра“.

Се великий, літературний твір, заєдно молодий і заєдно цікавий і для старших і для молодших. Читаючи його, переживають старші ще раз ясні дні своєї молодости. Переживають їх з богатирями Твейна і з своїми дітьми, та вчаться розуміти чудний світ слів і вчинків своїх золотих хлопців-пустунів і мрійливих дівчаток-коханок. Вони переконуються, що їхні діти мимо усіх пустот і псот, мимо невинної брехні — твору діточої уяви — всеж таки добрі, з завдатками високих прикмет у душі, а у своїх клопотах і „великих траґедіях“ солодко-комічні.

Молодші знаходять там самих себе і своїх добрих знайомих, бавляться з ними, пустують, фантазують, сміються і плачуть. Ба, не тільки те. Вони запалюються до того, що гарне й людяне, та вчаться енерґійно поконувати усі труднощі і неустрашимо прямувати до своєї мети.

Зпоміж чужих письменників Твейн належить до тих, що їх дуже радо читає й українське громадянство. Його твори перекладені на українську мову друкувалися часто в ріжних часописах і місячниках. Виходили теж і окремими відбитками, як у Бібліотеці найзнаменитших повістей „Діла“ т. 65: М. Твейн, Збірка начерків в р. 1900., або відбитка „Народнього Слова“ у Львові 1908 р. Той самий переклад Володимира Держируки під зміненим наголовком: появився накладом і друком ред. „Свободи“ в Америці 1912 р. Окремими книжками вийшли оці переклади з Твейна: , переклав Іван Петрушевич, Львів 1898; , переклав В. Держирука, Львів 1908; Пригоди Гека Фінна, переклала Н. Грін , Київ 1908; , переклав П. Крат, Вінніпеґ 1912; »«, Дві дії на тлі новелі М. Твейна, написав Ґ. Тімора, переклав Й. Стадник, Чернівці 1912; , Держвидав Укр. 1924, Бібліотека юного Спартака ч. 8; , оповідання, Укр. дешева бібліотека ч. 3., Львів 1926. вийшли в перекладі Юліяна Панькевича у Львові 1906 і М. Загірньої в Київі 1907 р. Останній переклад виданий з деякими пропусками і ілюстраціями Держвидавом Укр. 1923 р. у Бібліотеці юного Спартака ч. 3.

Згадуючи з вдячністю перших двох перекладчиків, ми ніяк не могли передрукувати ні одного, ні другого. Даємо майже новий переклад в тім переконанні що все таки удалось нам підійти найближче до Твейнового ориґіналу, а при тому зберегти легкість оповідання, так конечну в змалюванні Тома Соєра, веселого американського хлопчика, а не старого, досвідченого фільософа. Зрештою ця книжка призначена головно для молоді. Нехай жеж вона її читає з приємністю.

Іван Брик.

Передмова

.

Більша частина тих пригод, про які росказується в цій книзі, взята з справжнього життя. Дві чи три пригоди трапилися мені самому, инші моїм шкільним товаришам. Гек Фін змальований з життя — з живого хлопця. Таким є і Том Соєр, але він змальований не з одного хлопця; в ньому я злучив характери й вдачі трьох хлопців, яких я добре знав. Дивний забобон, про який я тут писав, панував тоді загально серед дітей та серед неґрів-рабів американського Заходу, отже перед трицятьма чи перед сорокома роками.

Хоч я призначив свою книжку перш усього для того, щоб звеселити хлопців і дівчат, то проте сподіюся, що не менше радо читатимуть її і дорослі мужчини та жінки. Бож я бажав тим оповіданням нагадати дорослим те, які вони самі були колись, що відчували, як думали, що говорили, і за які прямо божевільні справи бралися вони іноді в часі «свого молодого життя.

Марк Твейн.

I. Том і тета Поллі

I.

.

— Томе!

Нема відповіди.

— Томе!

Тихо. Ніхто не озивається.

— Де се знову подівся той хлопчисько? Томе! Та деж ти, Томе!

Старенька тета зсунула окуляри нижче на кінчик носа і поверх них роззиралася скрізь по хаті. Потім підсунула окуляри на чоло і глянула зпід них. Вона рідко коли дивилася прямо крізь скла, як доводилося вишукувати таку маловартну річ як її маленький небіж. А ті окуляри — сеж її гордощі, гордощі її серця; алеж і надівала їх більше для прикраси, бо користи було з них мало. По правді сказавши, вона моглаб ні трохи не менше бачити крізь пару колісцят із кухонної плити. Старенька тета була, здається, немало збентежена; вона промовила не то щоб сердито, але всеж таки досить голосно так, щоб могла почути вся хатня обстанова.

— Стривай, голубчику! Попадись мені тільки в руки, то я тебе…

Вона не договорила, бо саме тоді вхопила мітлу і почала шурхати нею під ліжка, та так завзято, що аж засапалася. Та й там вона нічого не знайшла, тільки виполошила кітку.

— Пропав десь хлопчисько! Шукай тепер вітру в полі! Вона станула у відчинених дверях і очима шу- кала в томатах і диких бурянах, що творили весь її огород. А Тома ні духу. Тоді гукнула знов, але так голосно, що можна було почути далеко:

— Томе! А-гей! Томе!

Позад неї щось зашелестіло; вона озирнулася і встигла ще вхопити за полу малого моторного хлопця саме тоді, як він ось-ось утік би.

— Ага! Ось він! І як се я не догадалася зазирнути в комору? Зараз кажи мені, пустуне, що ти там робив?

— Нічого!…

— Нічого? А глянь лиш на свої руки! А щож то прилипло на губах?

— Не знаю, тіточко!

— Але я знаю. Таж це повило, ти шибенику! Чиж не казала я тобі сто разів, що як ти повила торкнешся, то я тебе вибю! Вже забув? А подай но мені он того прутика!

Прутик знявся вгору. Над Томом нависло лихо.

— Ой, Боже! Тіточко! Що то позад тебе?

Тета мов осою ужалена миттю озирнулась, вхопившися несвідомо обома руками за спідницю, а хлопець в туж хвилю вже вихопився, миттю перескочив через високий паркан — та й зник з очей. Тета Поллі постояла трохи, роззявивши рота, а потім стала тихо сміятися.

— Ото шибеник! Чи я вже ніколи не стану розумніша? Мало хіба він мені вже наробив збитків, щоб я навчилася бути обережнішою? Так, так, старі дурні найгірші! Старої собаки не навчиш нових штук. Алеж бо в нього що день то нові вигадки; ну, як тут людині догадатися, яку штуку той пустун втне? Він добре знає, як довго може пустувати, доки не стане мені терпцю і гнів мене пірве; але знає й те, що як стане вибріхуватися або й розсмішить мене, то й мій гнів минеться і вже не зніметься рука його побити. Боже, мій Боже! Почуваю, що не сповнюю я свого обовязку зглядом дитини. Ой, справді ні! „Хто свою дитину любить, той карає її“, написано в святому письмі. Бачуж я, що впав гнів божий на нас обидвоє — і на мого Тома і на мене. О, я те знаю! Великий він пустун; алеж — він же синок моєї покійної сестри, сирітка, і в мене нема серця його карати. Що разу, як не покараю його, то гризе мене сумління, а покараю, то мало не трісне оте старе серце. Правду каже святе письмо, що чоловік зроджений жінкою і грішний, і немічний, тай почислені його дні. От хочби й тепер: хлопець вже певно ганятиме і не піде в школу, — я те добре знаю; неминуче доведеться покарати його завтра якоюсь роботою. Страх, яка то буде велика кара, примусити його працювати в суботу, коли всі хлопці мають відпочинок, а ще й для Тома, для якого немає нічого гіршого, як працювати. Алеж я мушу сповнити свій обовязок,… мушу це зробити, а то зовсім зіпсую дитину!

Том справді побіг не в школу і ціле пообіддя ганяв світами. Та всеж таки встиг прийти до дому саме в пору, щоб помогти малому неґрові Джімові нарізати на завтра дров і наколоти скипок. По правдіж, то він більше оповідав Джімові свої пригоди, а тим часом Джім зробив за нього мало не всю роботу. Молодший Томів нерідний брат Сід збирав скипки і вже справився з своєю роботою, Сід був хлопець дуже тихий, не пустував як Том і не розповідав своїх пригод.

Поки Том смачно вечеряв і нишком тягав та ласував куски цукру, тітка Поллі силкувалася хитрими й небезпечними — на її думку — питаннями вивідатися про його походоньки. Вона хотіла на якомусь необережному слові Тома приловити. Як багато простодушних людей, вона вірила у свій талант до крутої і таємничої дипльоматії і думала, що ніхто не збагне її хитрощів, які вважала справжніми чудесами свойого бистрого ума, — хоч всякому — зараз же було ясно, чого вона хитрує.

— Томе! В школі мусіло бути сьогодня досить душно.

— Душненько, тіточко.

— Дуже душно, правда?

— А якже, тіточко.

— А не мав ти охоти піти купатися, Томе?

Том збентежився: чи не догадується вона? Уважно глядів у вічі тітці Поллі, але вони не зраджували нічого. Отже сказав:

— Так, так, трошки, тіточко, а властиво не дуже.

Стара тітка простягнула руку і доторкнулася ковніра Томової сорочки.

— Але тепер тобі не надто горяче, що?

Вона була дуже вдоволена з себе, що зуміла відкрити, чи сорочка в Тома суха і що при тому ніхто й не догадався, що в неї на думці. Але Том догадався, відки вітер віє і дуже зручно запобіг дальшим питанням.

— Кількох із нас підставляли голови під помпу. Моє волосся ще й досі мокре. Ану, подивися!

Тітці Поллі стало прикро, що не доглянула того доказу вини. Але нагло засяла в неї думка:

— То ти, Томе, не потребував відіймати свого ковніра, який я міцно пришила тобі до сорочки, щоб міг омочити голову під помпою. Ану розстебни жакетик!

З Томового обличчя зник відразу весь неспокій. Він швидко розстебнув жакетик. Ковнір був міцно пришитий.

— Ну й дивіться! А бодай же тебе! А я булаб присягла, що ти пустував і бігав купатися. Ну, то гарно. Тобі ведеться на сей раз як попареному котові; ти ліпший ніж виглядаєш — але тільки на сей раз, Томе, тільки тепер.

Їй було трохи жаль, що вся її дипльоматія на ніщо здалася, алеж і тішилася, що Том бодай сей раз був послушний.

Та Сід сказав:

— Слухай тітко, ти вранці пришивала ковнір білими нитками, а ті чорні.

— А вжеж пришила білими нитками! Томе! Що це значить?

Але Том не чекав, що далі буде. Він прожогом кинувся до дверей.

— Пожди, Сіде, я тобі віддячу — крикнув ще — і зник.

Втікши від лиха, оглянув дві великі голки, одну з білою а другу з чорною ниткою, що зашпилював їх у підшивку свого жакетика і бурмотів собі під носом:

— Тітка булаб ніяк не помітила, якби цей Сід не був зрадив. От горечко. Раз зашиє білими, то знову чорними нитками, хто то годен затямити. Ну, та вже все одно. Але Сідові це так не минеться. Нехай лиш навинеться мені під руку.

Том зовсім не був взірцевим хлопцем свого рідного міста, але добре знав, як такий взірець виглядає і погорджував ним з цілої душі.

Ще не минули дві хвилини, а наш герой забув уже про всі свої клопоти. Не через те, щоби вони йому менше дошкуляли ніж дорослим мужчинам. Ні, зовсім ні. Але нова цікава справа захопила всю його увагу, і горе забулося. Так саме буває і з дорослими людьми: нещастя та горе часто забуваються, як зворушить душу якась нова справа. Такою зворушливою, могутньою справою була нова штука свистіння, якої навчився вранці від свого приятеля неґра. Він горяче бажав тепер вправлятися. Виходило ніби пташине щебетання і тьохкання: на це треба було торкатися язиком піднебіння в коротких перестанках підчас свистіння. Та читач запевне пригадає собі, як це робиться, якщо він був коли молодим хлопцем. Том засвоїв собі цю штуку пильністю і увагою дуже скоро. Весело пішов він тепер вулицею і висвистував собі звучно, а на душі було в нього радісно. Йому було на душі так як якому астрономові, що відкрив нову планету.

Але зовсім певно Томова радість своєю силою, глибиною й чистотою почувань була більша ніж радість щасливого астронома.

Літні вечері були довгі. Ще не смерклося. Нараз Том перестав свистіти. Перед ним станув якийсь чужий хлопець, не багато вищий від нього, так може на цаль. Як тільки бувало який незнайомий покажеться, то вже важна подія в убогому, малому місточку Ст. Петербурзі. На хлопцеві було гарне вбрання, навіть за гарне як на будний день! Се було просто дивне. На голові гарненький капелюх темносиній, щільно застібнутий жакетик був зовсім чистенький і новенький, так само і штани. Мав навіть черевики на ногах, — дарма що се була що йно пятниця. На шиї під ковніром гарна шовкова стяжка. Хлопець стояв такий якийсь пишний, панський, що Тома аж в очі закололо. Чим довше йому приглядався, тим більше крутив носом на вид цеї ніжної пишноти і дошкульніше ставало, що на йому така поганенька одежа. Ні один з хлопців не відзивався. Рушився один, рушився і другий, але все лиш боком, кругом. Так крутилися, зазираючи один одному в вічі. Вкінці Том почав перший.

— Як схочу, то добре тобі дам…

— Ану, стрібуй!

— Велика штука!

— Ти так думаєш?

— А коли годен!

— А коли ні.

— Ой годен.

— Ні, не годен.

— Годен,

— Не годен.

Неприємна мовчанка. Потім Том починає знов:

— Як тебе звати?

— Тобі що до того?

— Я тобі вже покажу, що мені до того!

— Ану, покажи!

— Скажи ще слово, то покажу.

— Ой-йой, як страшно! Ну, то ходи вже раз ближче!

— Овва! Ти собі гадаєш, що ти страх який паничик! Як схочу, то навіть одною рукою так тобі накладу, що знатимеш. Як лиш захочу…!

— Чудово, та чомуж уже не спробуєш, а все лише вихваляєшся?

— Стривай лише! Я тобі покажу! Тільки посмій мене зачепити!

— Чому ні? Таких як ти я не боюся.

— Ах ти малпо! Ти думаєш, що ти хто такий? Агі! Який на ньому капелюх!

— Ну то збий з мене капелюх, як він тобі не до вподоби. Але як це посмієш зробити, заореш носом у землю!

— Брешеш!

— Ти сам брешеш!

— Хвалько, сам боїшся!

— Забирайся відси!

— Стривай лишень, ще слово, а візьму камінь і розібю твою дурну голову.

— Ну певно, ти до того справді здатний!

— Побачиш, що так зроблю.

— Чомуж не робиш зараз? Чогож іще чекаєш? Чому не зробиш? Ага! — боїшся!

— Я нічого не боюся.

— Але боїшся.

— Ні, зовсім не боюся.

— А таки боїшся.

Знову мовчанка. Знову міряють себе очима і крутяться один коло одного. Нараз стали плече об плече. Том каже:

— Тікай геть!

— Ти сам тікай!

— Ані думаю!

— Я тим менше!

Обидва стояли, виставивши ногу і штовхалися з усієї сили, дивлячися з ненавистю один на одного. Але ні тому, ні тому не пощастилося зіпхнути ворога. Боролися, аж попріли й почервоніли як грань, а тоді відступаючи обережно, помалу розійшлися.

Том каже:

— Ти нікчемний боягуз. Стривай лишень, я скажу свому старшому братові, а він тебе своїм малим пальцем перекине.

— Дуже я боюся твого старшого брата. Мій брат іще більший. Як кине тобою, то так і перекецнешся через паркан. (Обидва великі брати були вигадані).

— Ото наплів!

— Може ти, але не я!

Том зазначив великим пальцем ноги смугу на землі і сказав:

— Посмій тільки переступити оцю смугу, то так тебе почастую, що й з місця не встанеш!

Незнайомий хлопець швидко переступив смугу і насміхався:

— Ну, то ходиж уже раз сюди, і не перехвалюйся!

— Не дрочи мене! Уважай — ти…!

— Ще нахвалюєшся? Чомуж не йдеш?

— Бо мені не хочеться. Хіба даси два центи.

Чужий хлопець вийняв з кишені два центи і глузуючи, підсунув Томові під ніс.

Том вибив їх йому з руки на землю.

В туж мить качалися вже обидва хлопці по землі, сціпившися як коти, один одного рвали за волосся й одежу, драпали обличчя й носи і вкривали себе пилом та славою. Аж ось із того клубка й куряви виринає людська постать. Видно вже Тома, як він сидячи на ворогові обкладав його кулаками.

— Може вже годі? — кричав Том.

Але хлопець мовчав і силкувався визволити себе, та плакав з гніву й злости.

— Кажи „годі“ — кричав Том і молотив дальше.

Врешті незнайомий пробубонів ледве чутно „годі“. Том пустив його зараз і сказав:

— Тепер будеш уже розумніший, а на другий раз гляди добре, з ким зачіпаєшся.

Незнайомий відійшов, хлипаючи і обтріпуючи пил та грязь з новенького вбрання. Деколи оглядався, затискав грізно кулак і грозив Томові, як тільки ще раз попадеться йому в руки. Том відповідав на це лиш насмішками і пішов щасливий, що подужав ворога. Але тільки Том обернувся спиною, побитий хлопець ухопив камінь, кинув за Томом і влучив його межи плечі, а сам чим дужче кинувся втікати. Том побіг за зрадником аж до його дому, через що дізнався, де він мешкає. Том постояв ще трохи під воротами і викликав ворога вийти, але сей тільки дратував його з вікна й ані в думці було йому виходити. А тут надійшла ще ворогова мати, насварила на Тома, називаючи його злим, злосливим дикуном і прогнала геть. Том пішов собі, підскакуючи і погрожуючи, що ще „паничика“ дістане в руки.

Прийшов до дому вже пізно. Влазячи обережно у вікно, наткнувся на свою тітку, що на нього засілася. Вона як стій завважала стан його одежі і порішила вже невідклично вільну суботу перемінити йому на день кари і тяжкої праці.

II. Мудра вигадка

II.

.

Настав суботній ранок, ясний, гарний літній ранок. Навкруги життя й радість. Кожному було весело на душі, а в кого серце було молоде, в того пісня так і лилася з уст. На обличчях у всіх немов грало соняшне проміння, на ногах немов виросли крила. Саме тоді цвіли акації і повітря було повне солодких пахощів. Горбок за селом купався ввесь у квітках. Уся країна видавалась здалека чарівна, мирна й благословенна.

Аж тут зявився Том із відром вапна та щіткою на довгім держаку. Станув перед парканом і оглядав його. З лиця зникла радість і чорний смуток огорнув його душу. Деж таки — трицять метрів довгий, а девять стіп високий той поганий паркан. І Томові здалося, що життя гірке й безрадісне, що жити на світі дуже тяжко. Зітхаючи, замочив щітку в вапно і мазнув нею по найвищій дошці, потім зробив те саме ще раз і ще раз. Потім порівняв сю невеличку біленьку смужку з величезним простором брудносірого паркану — і прибитий сів на пеньок. Саме тоді малий неґр Джім вийшов з хати весело собі щось підспівуючи, з відрами у руці. Носити воду, се була ненависна робота для Тома, але в сю хвилину здалась йому любою. Він згадав, що там біля колодязя буває завсіди товариство. Там дівчата і хлопці білі, муляти і неґри, що ждуть на свою чергу, а тимчасом відпочивають собі, міняються всячиною, торгують, сваряться. Згадав і те, що хоч до колодязя не далі як сто кроків, а Джім ніколи не вертає скорше як за годину, та й то все треба комусь іти по нього…

— Слухай но Джіме, почав Том ласкаво, я піду по воду, а ти біли трошки… Добре?

Джім покрутив головою і сказав:

— Я се не могла, молода панич Том. Тітка казати, щоб Джім швиденько приносити воду. Вона так і знати, що молода панич Том попросити Джіма смарувати, але я не сміти нічого робити — а якже, нічого не сміти робити.

— Е, що там, Джіме, вона так зле не думає, вона все так говорить. Давай лиш сюди відро, я скочу по воду… я за хвилинку. Вона й не знатиме, от побачиш!

— Ой, ой Джім боялася дуже. Стара тітка казати, що як Джім білила, голову йому буде відорвати.

— Вона? Таж вона не годна вдарити порядно, хіба ще по голові наперстком стукне, але се не болить. Вона лиш багато говорить і страшить, а се не болить нічого. А, диви, Джіме, я дам тобі за се велику дримбу! Джіме, я дам тобі ще й ту білу кульку!…

Джім завагався.

— Таку кульку, Джіме, та яку чудову кульочку, ану, глянь лише!

— Ой! Тож то гарний кулька! Панич Том! — Джім так страх дуже боялася стара тітка.

Але Джім був також іно немічною людиною. Спокуса була занадто велика. Він поставив відро на землю і простяг руку по кульку. Та не минуло й хвилини, як він чим дуж біг вулицею з відром у руці і з синяком на плечах. А тітка Поллі гордо вертала з побоєвища з патинком у руці і з тріюмфом ув очах.

Одначе завзята Томова праця не трівала довго. Він пригадував собі все, що задумав собі на сей день, і сум його став ще більший. От незабаром надійдуть щасливі хлопці, що сьогодня вільні, підуть в гори, в ліс, купатися, а там так гарно, так любо. Тай ще сміятися та кпити собі будуть з нього, що він мусить тут лишитися і працювати. Вже сама думка про те пекла його вогнем. Він витяг з кишені всі свої скарби і роздивлявся в них. Тут були поломані іграшки, кульки та всякий инший крам. Було там того досить, щоб заміняти працю, але за мало, щоб купити собі бодай пів години волі. Том зітхнув і сховав в кишеню свої скарби. Він утратив всяку надію. В цю тяжку хвилину безнадійности прийшла йому велика, ясна думка. Він жваво вхопив свою щітку і став пильно мазати. Саме тепер зявився оддалік Бен Роджерс, якого глузування він найбільше боявся. Бен підскакував собі весело, значить його серце легке і заміри високі. Він заїдав яблуко і часом щось вигукував та закінчував глибоким: дінґ-донґ-данґ — дінґ-донґ-данґ. Він удавав парохід. Коли наблизився до Тома, почав іти тихіше, зупинився серед вулиці, обернув собою сильно на ліво і повернув смілим кругом до берега. Усе те робив з повагою і гордістю, бож удавав собою не будь що, а самого „Великого Міссурі“, що поринав на девять стіп у воді, а то не жарт. Він був заразом також і пароходом, і капітаном, і дзвінком, усім разом. Стояв на своїм капітанськім містку, видавав прикази і сам виповняв їх.

— Стій! Дзень-дзелень-дзень! Хід кінчився, і пароплав повернув поволі в бічну вуличку. Гальмуй! Тихим ходом! Дзень-дзелень-дзень! Він напружив руки й притис їх до боків. Повертай стерном! Дзень-дзелень-дзень! Чши! чш-чши-и! чши!

Тепер права рука стала зачеркувати великі круги, буцімто крутиться велике в сорок стіп колесо. Лівим боком назад! Дзень-дзелень-дзень. Чши-чш-чши-и-чш! Тепер знову ліва рука почала кружляти.

Ліве колесо гальма! Право, хлопці! Підноси якір! До гори! Дзень-дзелень! Чш-чши-чши! Кидай! Машину припини! Гей, ви там, на бік! Шш-чш-ш! (Се виходить пара).

Том тимчасом завзято мазав паркан, якби не замітив пароплаву. Бен дивився якийсь час на Тома, а потім озвався з насмішкою.

— А що, запрягли до роботи — що!

Том мовчав. Здавалося, що Том приглядається останньому слідові своєї щітки й любується ним мов артист-маляр, потім злегенька ще раз підмазує і вдоволено оглядає своє мистецтво. Бен підступив ще ближче. Том ковтав слинку, бо радо зїв би яблучко, але білив далі.

— Ох ти, бідолахо! Запрягли до роботи? За кару, чи що? — сказав Бен.

— Здоров Бене, я тебе й не завважав!

— Знаєш, іду купатися! Може й ти підеш зі мною? Та ні, де там, ти волиш працювати! Не правдаж?

Том здивовано змірив його від стіп до голови.

— Що ти властиво називаєш працею?

— Що, хібаж це не праця?

Том знов замочив щітку в вапно і буркнув байдужно:

— Може — а може й ні! Я лиш стільки знаю, що Томові Соєрові це до вподоби.

— Ну, та ти хіба мені не скажеш, що робиш це радо.

Щітка ходила далі безупинно по паркані.

— Радо, чомуж би не радо? Чи кожному хлопцеві щастить білити що дня такий паркан?

Справа явилась в иншому світлі. Бен покинув гризти яблуко і задумався. Том злегенька водив щіткою сюди й туди, відхилявся назад, щоб краще приглянутися, як воно виходить і підмазував дещо то тут, то там, і знову залюбки розглядав свою роботу, зовсім не звертаючи уваги на Бена. А він приглядався кожному його рухові і все дужче зацікавлювався. Врешті не витримав:

— Слухай Томе! Дай і мені трохи побілити.

Том розважав. Здавалося, що вже готов на те пристати, але роздумався.

— Е ні, Бене, не можна, не можна. Знаєш, тітці Поллі залежить дуже на цім паркані; тиж видиш, що він при самісінькій дорозі, якби він був ззаду, то чому ні, ані я, ані тітка нічого не малиб проти того, щоб ти малював. А тим парканом страх трудно їй догодити. Його треба незвичайно старанно побілити. Не знаю, чи знайдеться один на сто хлопців — а може й то ні, що зміг би це так зробити, як треба?

— Справді, Томе, дай мені стрібувати, хоч дрібку. Яб тобі дав, якби сам був на твойому місці.

— На правду, Бене, я не боронив би тобі, але тітка Поллі… Джім хотів білити і не дала, і Сід хотів, але йому не дозволила. Тиж видиш, як я сам мушу дуже уважати! А як побілиш до кінця, а не так як треба, тоді… що буде?

— От, не говори дурниць, уже я буду вважати. Ну, дай спробувати. На, тобі цього яблучка!

— Добре! Ой ні, Бене, таки ні, я боюся.

— То на тобі ще й ціле яблуко! Добре?

Том віддав йому щітку, так ніби нехотя, а справді дуже радо. І коли попередній пароплав „Великий Міссурі“ з усієї сили працював на сонці і обливався потом, сидів собі колишній маляр у холодочку на бочці, баламкав ногами, заїдав яблуко і придумував, яким би то способом зловити ще яку жертву. Та… з тим не було клопоту. Раз-у-раз приходили хлопці громадами. Приходили, щоб поглузувати, а зіставалися, щоб білити паркан. Бен уже втомився, а Том умовився вже з Біллі Фішером за папіряного, ще новенького орла. Відтак з Джонні Міллєром за неживого щура, привязаного на новенькім мотузочку, щоб можна було ним вививати. Так ішло далі, година за годиною. Не минула ще й половина ранка, а бідний скривлений хлопець Том став багачем, що аж купався в скарбах. Окрім названих уже предметів придбав собі ще дванацять скляних кульок, кусок губної гармоніки, кусок синього скла на монокль, зіпсовану свиставку, старий ключ, грудочку крейди, затичку від карафки, одного оловяного жовніра, кусень шнура, шість капслів, живого котика з одним оком, стару мосяжну клямку від дверей, собачий нашийник без собаки, колодочку з ножа, чотири шкірки з помаранч, ку- сень поломаної віконної рами. До того було йому весь час дуже весело, бо не потребував нічого робити і мав велике товариство. Паркан побілено аж тричі. І якби у відрі не забракло вапна, був би ще нарешті всіх хлопців у місточку довів до банкроцтва.

Наш Том переконався, що світ не такий вже дуже порожній і сумний. Несвідомо відкрив він закон людської природи. Щоб примусити людину чогось забажати, треба тільки впевнити, що те дуже важко здобути. Якби Том був досвідченим, великим фільософом, як автор цеї книжки, зрозумів би, що працею зветься все те, що людина мусить зробити, а приємністю те, що можна робити або не робити, як забажається. Він був би зрозумів, чому робити штучні цвіти або ходити в кераті вважається працею, а кидати круглями або спинатися на гору Монблян уважається тільки приємністю.