Ніоба

Front matter

О. КОБИЛЯНСЬКА

И

ТОМ VI

II

Тяжка й незабутня була це хвилина, коли наспіла до них вістка, що їх син уже одружився й небавом обійме якусь цивільну службу далеко від рідні і своєї батьківщини. Їх молодший син, якому заповідалася найкраща військова кар'єра, — сам свою долю покалічив. Нещасний батько, хоч і як був уже приготований на такий несподіваний крок, по прочитанні звістки став мов громом побитий. Відтак, не промовивши до нікого ані словечка, приступив до стіни й ударив об неї головою так сильно, що жінка була певна, що це настала вже його послідня година. Деякі з дітей, що саме тоді були присутні в хаті, розплакалися вголос, а одна з молодших доньок, Зоня, скричала так страшенно, немов би хто в неї стрілив з пистоля. Відтак пішов батько до своєї кімнати й замкнувшися там надовго, побивався за ним, мов за вмерлим. Вона одна, неспокійна, що з мужом діється, упросилася до нього і — як могла, — успокоювала й утихомирювала його. Тоді перший раз бачила його, як плакав. Потім, хоч і які бурі зривалися над ними, не бачила цього ніколи. Здавалося, що по смерті найстаршого сина й по утраті Осипа завдяки єврейці закам'янів він проти всіх інших нещасть.

Крім розпуки батька впала тоді на неї ще сила допитувань інших її діток і їх молодий переполох перед учинком брата, якого звикли уважати, свого рода, богом між собою. Проти дітей і жалю свого мужа мусіла встоювати тоді сама, хоч сама мало що не відхорувала з гризоти й розпуки те нещасне вінчання сина.

Тяжкі й у смутку потоплені дні перебувала тепер та перетручувала їх своїми силами вперед. Ніхто й досі не знав, як кріпилася тоді проти горя, шукаючи по ночах полекші — в молитвах. Так, наприклад, заходила чотирнадцять днів щоочі до церкви; перележувала тут хрестом добілого дня, молилася і благала в господа прощення за негідний крок сина перед святою церквою й родичами.

Внук і син християнського походження її таких же родичів — поєднався з єврейкою. Вже тоді побоювалася вона кари господньої, молилася про відвернення кари, про залишення наслідків прокльону зболілого батька, що, осліплений жалем, не міг настільки запапувати над собою, щоб гірким словом не проклясти молодшого сина, А він, той син… мов олень з піднятою гордо голово, прийшов до них по весіллю, хоч, замість бодай формального дозволу на подружжя одержав від батька саме одно слово, похоже на проклін.

— Найстаршого забрав нам бог — звернувся тоді її чоловік до неї, що стояла оподалік по привіті й заносилася плачем, бо привіт із сином відбувся мов похорон, і вона його ніколи не забуде.

— Найстаршого забрав нам бог — повторив батько, — а другого пожерла єврейка. Чи чуєш, жінко? — єврейка! Донька першого лихваря. Мого, внука священика й сина священика! Іди собі, сину, іди собі з богом! — звернувся до сина. — Я не годен тепер глядіти на тебе, як давно, ти надто розшарпав мою душу!

Осип, блідий мов Смерть, очевидно вражений батьковими словами о саму глибину душі, отворив уста до оборони, — та не з супокоєм і з упокоренням, як це було б йому тепер пристояло, але непогамовано, і зі зворушення — майже з дикою бурхливістю.

— Я піду, — обуізвався тремтячим, погаслим голосом, — я піду: — но перше, заки піду, звертаю вам усе ваше „релігійне“ виховання і ті душевні засоби, якими ви випосажили мене на життя! Ваші дугі переповнені фанатизмом, вузькими почуваннями й батьківським еґоїзмом. Не про правду йде вам і не про людину в жінці, що злучила своє життя зі мною, лише про сліпу, стару, тисячлітню ненависть, якої не було в моїй душі проти тієї жінки. В тім напрямі я не можу мати з вами нічого спільного, і не потребую від вас більше ніяких наук. Я вже дозрілий і приготований додальшого життя, буду з ним боротися, як і де велить це мені моя совість, честь, освіта й сила моєї вдачі. Щодо моїх поглядів на віру, то я релігійний атеїст і повторяю те саме, що повторяли й другі переді мною, внажаючи релігію гарною ілюзією, придуманою на те, щоби держати народ у руках, — а більш нічого. За себе буду сам відповідати перед богом. Щастя мого життя не буду нищити через віроісповідання і не покину матері своєї дитини, хоч би була й поганкою. Це був би найтяжчий проступок проти справдішньої моралі. А що ми в тім, очевидно, не погодимося, то воно буде й ліпше, коли я попращаюся з вами таки зараз, ба того ж я й приїхав сюди. Вже й так крайня мені пора обняти посаду. Прощаюся з вами, родичі і брати і сестри! Не вдавайтеся за мною в жалі та журби, бо хоч би я й як розчарувався в своїх життьових надіях, не годен я вже в нічім назад завернутися. Нарікання на свою долю ви від мене не почуєте; у мене своя честь і гордість, і вони поможуть мені перенести, не жаліючися, усі втрати й розчаровання, які, певно, і для мене життя зберігає. Простіть мені, дорогі, коли я заглибоко зранив вашу душу, але я не бачу ніякої справдішньої провини в моїх учинках, хіба-що пішов проти старих традицій і поглядів. Та вспокійтеся! Не я перший з попівської родини завернув на інший шлях, я не кажу „новий“ шлях; — за мною підуть другі, вражаючи може ще гірше, ніж я тепер, серця й душі своїх батьків і рідних. Мене лиш любов і честь, а головно моє сумління викинуло з традиційного сідла, — більш нічого; моє оправдання подаю вам лише в двох словах: я молодий і любив щиро! Дай боже, щоби молодші діти ліпше й більше відповідно до ваших плянів удавалися вам, як ваш другорядний син. Крім мене маєте їх ще семеро.

— A propos — звернувся Осип до молодшого кільканадцятьлітнього хлопця, званого „Андрушою“, що стояв босоногий коло вікна і глядів змішано і тривожно на брата, — чому ти не в школі, Андрушко? Чи у вас тепер вакації?

— Ні — відповів — тато забрав мене із школи. Я не вдатний до науки й буду господарем.

— Так — сказав холодио Осип. — Ґратулюю! Ти мав вступити по укінченні шкіл до семінару!.. Отже знов один „відпавший“. Видко, попи не хотять удаватися в нашій родині помимо попівської крови й попівських предків. Найстарший, Іван, помер правником, я… от, як я!.. Так, так, — додав якось роздражненно, — доки русини хотять лише „попити“, то і не будуть у силі творити інших діл, як попівських. Та най відтак не жаліються, що їхня доля повна церковно-жалібного співу!.. А ти, козаче, — звернувся живо до наймолодшото, що сидів спокійно при столі та уважно прислухувався всьому — чим ти хочеш бути?

— Я хочу бути моряком, або чим іншим таким на морі.

— Чи ти зпаєш, що там дуже тяжко? — спитав Осип, усміхаючися.

— Я не боюся; там же будуть і інші.

Твоя правда. Тож іди! Нехай би море й як лютилося, ти пам'ятай: бурі й душі бувають іноді для нас тисячраз тяжчі і грізніші, як море. Воно поводиться з нами все ще смирніше і пряміше, ніж люди, хоча б вони не знати й як коректно та по-доброму з поверховности заповідалися. Остаточно, вони бувають усетаки тими, що творять нашу долю, нераз і гіршу, ніж море.

— Будьте здорові!

Пішов.

Хотів ще батькові на прощання поцілувати руку, одначе, уражений батько відтягнув її, не дозволяючи цього.

Мати цілувала його, однак, і притискала сильно до грудей, придержуючи його так мовчки довгу хвилину. Осип, хоч і мужчина й вояк, захлипав із зворушення. Відтак, вирвався з її обіймів і проведений братами та сестра, — пішов.

III Між старими в хаті щось завмерло

Нещастя й горе осталися по від'їзді сина в їхній тихій хаті, мов причаровані — і від тієї хвилини, здається, вже не було в ній безгорестної хвилини.

Прийшла черга ка молодших братів і сестер — терпіти. Так минуло від тієї хвилі до часу її приїзду до сина повних двадцять літ.

За той час утратила вопа мужа, найліпшого й найвірнішого приятеля свого — й зостала з сином Андрушою, що розпився до краю й управляв недбало дрібне, сільське господарство, сама одна, в недостатках і найглибшій самоті.

А та самота мала також свого історію, переповнену невидимими драмами, доки не повернув назад до рідного краю з своєю родиною — син Осип. Не на відвідини приїхав до матері, бо в листах усе розвідувався про життя її, братів та сестер та спомагав її при тім матеріяльно, скільки міг. Приїхав до неї, щоб забрати її з собою.

І не з'явився енергічним, певним своєї сили чоловіком, яким від'їхав від них, але зламаним, постарілим передчасно, горем прибитим мужчиною, із тяжкою раною в душі. Одинока його дитина, уся радість його, на яку покладав усю свої надію, син його — втратив по тяжкій недузі в п'ятнадцятім році життя зір, і, не вважаючи на всі заходи лікарів і подорожі до всяких корифеїв, зостався навіки сліпцем. Гарна, жадібна, легкодушна мати, в найкритичнішім часі нещасної недуги сина здалася надто на опіку служби й так нещастя згодом зосталося: не поражаючи нагло, а звільна поступаючи, зосталося врешті відражаючою темнотою, яка вже ніколи нещасного хлопця не покинула.

З тим настала й розпука, що розривала серце, як і сам випадок. Це ж було страшне горе — мати одніську дитину сліпу. Минули, однак, перші роки нещастя, мати звикла до свого горя. Безжурна, легка вдача знов заволоділа нею, і ця гарна жінка стала шукати розради в забавах та інших товариських розривках.

На упімнення й закиди мужа, який без милосердя і з огірченням осуджував легкодушність та безжурність жінки до синового горя, — вона знаходила все вимівки й оправдання на свої вчинки.

Не задумуючися, як це буває звичаєм безжурних і малоінтелігентних людей, спихала вину свого нещастя на проклін батька і, як казала, на недбалий догляд „християнської“ служби, що обходила й доглядала хорого в найкритичнішій порі. Це доводило до бурливих суперечок, пізніше до сцен, що чим раз то частіше повторялися і змагалися з літами. Остаточно дійшло до того, що супруги побачили себе в зовсім іншім, як би незнанім досі, новім світлі, в якім не бачили себе ніколи за давніх літ.

Він закидав їй орієнтальну недбалість, недостачу чуття, відтак і те, що її душу ворушить лише одна жадоба уживання світа, життя, — вона ж випоминала йому всякі нещасливі пригоди, випадки в його родині, при чім впевнювала, що всі з його родини з ґрунту лихі люди. Коли б, мовляла, були добрі, якими себе вважали, то бог не карав би подружжя їх сина таким нещастям, як осліплення внука.

— Та ти — говорила чоловікові, — ти такий самий, як твої брати й сестри, а вони такі, як їх родичі й уся ваша „віруюча раса“; тому то й не кидають нещастя вашої хати.

Потім нагадувала йому немов згірдливу зависимість від неї, його становище, яке одержав, що правда, при помочі її маєтку й тим зі своєї сторони найбільше причинилася до незгоди. Коли одного разу — оповідав матері, відвертаючи обличчя — зневажила його знов на тій точці нечуваною сценою перед слугою, — вразила його, здається, в найтончу струну його душі й викликала тим таке пекло почувань у його нутрі, що він не міг повздержати себе. Вже доволі довго мішала його з болотом, доволі мучила й обиджала, тож не диво, що раз і в нім прорвалася терпеливість — і він… підніс руку на неї. Вона запищала.

— Так поступають з дикими звірятами, що нападають заєдно на наше життя фізичне чи психічне, — вистогнав він погаслим голосом, — так обороняються від звірів…

А вона гадюкою вчепилася його, мов божевільна, і кричала заєдно на всю хату:

— На твою жінку підносиш руку, недобрий чоловіче? На твою жінку, що поставила тебе на ноги? Старче ти, як і всі твоєї віри! Чи ти в додатку до твоєї нікчемности ще й збожеволів?..

— Жалую, що вже давніше не збожеволів, а то може б душа моя находилася нині в іншім настрою, ніж тепер, а чесне ім'я мого батька не було б під твоїми ногами. Ти, низька породо, що не знає нічого іншого, жодних шляхетних зворушень, крім пожадання мамони! Я жалую — кажу ще раз, — що не „збожеволів“ скорше, бо не стояв би нині в очах світа і своєї родини, як нужденний чоловік, якому донька звісного лихваря справляє тільки упокорення, безсонні ночі й біль.

— Але я був боягузом, — говорив далі, — підлим боягузом, з самого початку, як лиш виявила ти свій правдивий характер і показала свою нікчемність; вже тоді треба мені було не так поступати. Тому, що я був боягузом, ти взяла верх, а з тобою всі твої грубі й нікчемні норови. На моє оправдання й оборону маю лише те, ща я боготворив тебе, любив, вважав тебе справдішньою, прекрасною, бездоганною, побожною Рут з біблії, для якої в захваті посвятив свою кар'єру, любов родичів, їхній спокій і надії на мене і, як бачу, змарнував ціле своє життя. А ти, ти не була ніколи чим іншим, як лиш донькою знаного лихваря, котрого ім'я згадує ще й нині простий народ з погордою і жахом, мов опиря. Ти по-правді ніколи не розуміла й не знала святого чуття любови й тому нагородила мене в твоїм порожнім житті лише зневагою, горем і розчарованням. Тому знай, я погорджую і не лише тобою, але й собою, а коли ти хоч трохи здібна зрозуміти далекосяглість оцих моїк смутних слів, то йди Й роздумуй над ними!

— Ти старче, — повторила замість усякої іншої відповіді, — чи я мушу тобі вдруге пригадувати, кому ти маєш завдячити твоє становище? Проч мені зараз з-перед очей, а то я скличу зараз цілу свою родину!

— Ти маєш слушність, коли кажеш „забув", бо я не повинен був забути, що я не потомок якого там крамаря, а потомок старої, чесної, працьовитої, шанованої родини. — Так, жінко, а що я про те забув, осліплений твоєю гарною поверховністю, тому отверезившися, бачу нині свою, до краю покалічену, долю і звихнене, переповнене упокорен- нями життя. Як би не ця нещасна дитина, якої ти матір'ю, то ти не бачила б мене ніколи в оцім домі. Але — додав у найглибшім огірченні — святою правдою тисяч разів повторяється в житті, що „де люди люблять, мусить найбільше упокоритися тої, що найбільше любить“. Між нами припала та роля — мені. Та я не маю навіть того задоволення, що ти мою ролю розумієш. А тепер кажу — іди! Розбери мої слова Й читай у своїм талмуді...

Мати не могла здобутися при синовім оповіданні на ніяке слово; здавалося їй, що уста її стали немов поражені. Одначе вона лише несказано терпіла. Здавалося, що ввесь супокій, який заховала підчас того оповідання, був лише хоробливим станом, з котрого вона кожної хвилини заворушиться на те, щоб уже в дальшій хвилині заподіяти щось, що страшенно карає. Завелике було, одначе, число смутних і гірких днів, які не зосталися без впливу на її енергічну колись вдачу, щоб це не зломило її врешті. Замість всякого слова сціпилися її руки пальцями докупи, і вона притискала їх безмовно до грудей, опираючися, мов в ослабленні, на софу. Так робила раз-у-раз.

Тоді, при тій короткій характеристиці його життя з невірною, зона не могла глянути на свого сина. Його горе було завелике, а померлий батько й вона вже надто певно пророчили йому нещастя з такого подружжя, що би тепер могла вона сказати йому яке слово. Потішаючого — не могла сказати, бо від'їжджаючи загородив він проти них поле своїми вчинками, — а на докірливе... годі їй здобутися. Мовчання, що саме з себе наступило, було саме добрим у тій хвилі... Тоді в своїм любовнім захваті розмахнувся він чи не проти цілого світа до боротьби за свою прекрасну Рут і за щастя з нею. Тепер усе в нім надто обезсилене, розча- роване, сама ж вона занемічна, щоб хоч у дечім змогла помогти йому.

— Мамо!

Не розкривала очей, лише кивнула головою на знак, що почула його.

— Мамо! — повторив він стиха, — тепер розумієте мене либонь до глибини душі!?..

— Розумію мій красний, колись так певний себе, сину! Розумію й виджу, що жінка може з душі чоловіка зробити. Хоч як благала я по твоїм від'їзді господа бога, щоб охоронив тебе від горя й недолі, хоч і я, і батько сподівалися, що не мине тебе нещастя, то все ж ані я, ані він не подумали, що твоє подружжя з невірною втрутить тебе в таке пекло! Це одне, мій сину, Одне, що я розумію й мушу розуміти, але одного я всетаки не можу роз'яснити собі. Ти, сину мій, колись такий честолюбний ї гордий, а такий вразливий на всяке, навіть найменш подражнююче твою гідність слово, як міг ти, в свідомості твоєї доброї колишньої слави й чести допустити, щоб до такої міри заволоділа тобою та жінка й її деспотизм! Я розумію — мовила далі, — що людину, для котрої стільки пожертвувалося, як ти пожертвував... і все даремно, можна любити... помимо всяких її хиб; але що твоя мужеська честь і гідність так довго зносили терпеливо всякі особисті зневаги з її сторони, того я, при твоїй колишній гордості й палкій вдачі, не розумію... І, правду кажучи, простити тобі не можу!

На те розповів він їй цілий ряд сцен, які вчиняла йому жінка, а які він зносив терпеливо задля сина; не хотів розлучати його з матір'ю, до котрої прив'язався, як мала дитина. Не хотів вири-

вати сина з обставин, які будь-що-будь, всетаки завдякі маєткові жінки, були корисніші для хлопця й уможливляли вигідніше життя більше, ніж наколи б він забрав його до себе й удержував з власної праці, покинувши свою Рут. Без сина не годен би жити. Це ж його дитина, нещасна, невинно терпляча, але його дитина, син його дорогий! Чи тепер мати розуміла його?

Розуміла.

Мати мала право робити йому з того докір, мала сотню разів право на те, — відповів з поважною покорою, і він дивувався навіть, як би вона не зробила йому цього остаточно, по зрозумінню його нужденного життя.

Всі, що колинебудь шанували й цінили, ба навіть любили його, в душі мали те питання проти нього, та ніколи ще не було йому так гірко при тім питанню, як тепер перед нею, матір'ю, яку колись, як і батька, так сильно вразив. А вдруге, коли — він усміхнувся гірко — це питання вийшло із молодих, дівочих уст і стануло перед ним око в око.

Так дивно укладається нам іноді життя, мамо, — говорив далі, — що чоловік, переживши десятки літ, приходить щойно тоді до пізнання, що в світі і в житті не є він нічим іншим, як лише якимсь автоматом, що залежить або від ряду випадків або від якоїсь одної могучої сили, яка рядить, і проти якої чоловік у своїй немічній вдачі — ніщо.

— Одна далека своячка Рути, його жінки, — оповідав далі, - вихрещена вже при тім учителька, перебувала одного разу довше в їх домі; приготовлялася до останнього іспиту. Була це, мамо, тонка й чутлива вдача й я не раз помічав, як терпіла вона підчас сцен, що відбувалися між нами, і як боялася зостатися з нами, щоб не бути свідком прикрих і нераз дуже бурливих перепалок. Утікла б від нас напевно скорше, як би не лагодилася, як кажу, до іспиту і як би Рут не придержувала її при собі майже насилу.

Чи слухаєте, мамо, що вам розказую? — спитав нараз син. Мати сиділа непорушно, вслухувалася вже тепер більше в дорогий їй голос сина, ніж у його слова.

Слухайте, — додав живіше. — Хочу поділитися тим дрібоньким скарбиком, що найшов його в житті від часу, як одружився з Рутою. Він такий ніжний і малий, що хіба з нашій святій, перемученій груді, яка не зрадила нікого й не зрадить, заховаю його навіки... і більш нічого. Все, що дає нам життя в своїм бігу, все воно не те, що нам дійсно потрібно; звичайно, щось інше. Лише коли наша життьова енергія вже зламана, і ми не годні вже перестроїти свою долю наново, тоді кидає воно нам квіти на груди, мов на розраду за наші гіркі розчарування. Слухайте, мамо!

Мати слухала.

— Одного разу, — оповідав далі, — зібралося в їх домі більше товариство, і гості розбавилися так, що почали гуляти.

Дівчина, про котру споминав, не гуляла, вимовляючися, що не вміє гуляти; зайшла при тім до сусідньої кімнати, де якраз незамічений находився — він. Підсунув їй крісло і хвилину мовчки глядів на неї. Щось симпатичне для нього було в її рисах, щось тонке й добре, хоч по-правді годі було назвати її гарною. Лише очі її любив він, хоч і вони все проти нього зоріли, немов з хорої душі, Нераз говорив їй те, а вона його все висмівала.

Нараз, без усяких інтродукцій, ставить йому вона таке питання:

— Чи ви покладаєте що на одвертість жінки?

Здивувався таким питанням.

— Ну, як же? так, чи ні? — спитала, звертаючи свої милі оченята на його уста.

— Ні, — відповів він, ухиляючися від прямої відповіді, — властиво, не покладаю нічого. Жінка ніколи не буває одвертою, хіба в дуже рідких і критичних моментах. Звичайно акторує, бо акторство лежить в її натурі.

— Може правда й по нашій стороні, — відповіла задумчиво, відвертаючи очі від нього, Відтак сказала: — чи думаєте, Осипе, що воно мусить так бути, що лише мужчині вільно заявляти свою любов жінці, а їй це рішуче не личить?

— Ні, відповів він, — так не думаю, та воно не в звичаю, щоби робили це.

— Порядні — тим іронічним словом перервала йому бесіду.

— Так, — говорив далі, — бодай у звичайтим понятті слова „порядні“ жінки. І воно може й ліпше так з деяких причин. Великим, значним жінкам, це, що правда, так сказати б „уходить“. Вони доказали це, як учить нас іноді історія. Але такі жінки відповідали й відповідають, взагалі, самі за себе й свою „добру славу“. Для звичайних, смертельних, справді ліпше так, як тепер буває.

— Але, — перебив нараз сам себе, мимоволі огорнувши поглядом її ніжне, поважне лице, — чому ви так питаєте? Чи задумуєте заявити свою любов якому мужчині?

Тут усміхнувся він насилу, бог знає чому.

І вона усміхнулася, а відтак спитала вже цілком поважно:

Чи думаєте, Осипе, що при такім заявленні входить у гру й честь дівчини?

— Ні, відповів, — цього не сказав би. Честь — ні. Але в кожнім разі — гордість. Тим виступається проти звичаю, а в деякім змислі і проти виховання, тому всетаки такий крок упокорює. Такий одначе, вчинок, на мою думку, не позбавлює чести. В моїх очах таке упокорення то щось гарне й велике. Розуміється, коли походить від шляхетної жінки, яку власне маємо на думці. Мені видається, немов би вона клала йому тоді до ніг китицю білих лілій...

— Яку він може підняти, або й ні — докинула живо, спускаючи скоро погляд.

— Цілком слушно. Мені видається, що таке упокорення треба пошанувати, бо лише правдива й велика любов може так упокоритися. Та скажіть мені, дорога дівчино, — спитав відтак, — чи ви хочете так поступити?..

Відвернула свій погляд від нього й немов почала шукати щось очима по стелі.

— Я вчинила б це, бо любов зовсім не є страшна, як уявляють її часто. Але мужчина, бачите, якого маю на думці, той мужчина в моїх очах за боязливий, щоб міг прийняти таке заявлення. Подумайте собі лише: він має семиголову змію за жінку, яка замучує й нищить його з природи чудово успособлену душу, і той трус не має ніколи настільки відваги, щоб вкарати її хоч би один раз.

Він пильно подивився на неї.

Вона ж не могла прецінь про нього думати!.. А одначе, вона дійсно його мала на думці. При останніх словах своїх поблідла так сильно, немов би з її лиця сплила остання капля крови.

— Що вчинили б ви на місці того чоловіка? — спитав її замість усякої відповіді. Я?.. Я відбила б одну із зміїних голів кожний раз після зневаги, в якій нарушено б мою мужеську честь і гідність!

При тих словах спалахнувши очима, махнула рукою так сильно, що коло нього мов холодом повіяло.

— Так! — відідхнула глибоко, немов би в тій хвилі відбила справді одну з зміїних голів.

Стоячи ще хвилину, непорушно на місці, вдивлялися на себе розгорілими очима.

Відтак обізвалася вона ледве чутно:

— Та він і так може дізнатися, що я любила його з усієї моєї душі. Це може він. Я хотіла лише заявити йому це. Було це моєю потребою і я думаю, що не согрішила тут ані проти добрих звичаїв, ані проти гідности жіночої. А щодо „упокорення“, — додала, — то я годна перенести його. В мене чести й гордости доволі, о, доволі!

При тім піднеслася на пальцях так високо, що майже перевищала його; стягнула брови, як з фізичного болю і, не окинувши його більше ані одним поглядом, пішла собі.

Пішла, а він зостався на місці, мов громом поражений.

Через хвилину стало йому ясно в душі, мов блискавка пронизала його.

Відтак став очима шукати її.

Стояла в другій кімнаті, висока й ніжна, оперта плечіма до стіни і слухала одного молодого чоловіка, про якого знав він з певністю, що той любив її.

— Ні, мамо, — сказав, — вона не мала корони на своїй голові, але я й без того кинувся б був до її ніг і поцілував їх. Чому не пригорнув я її

до своїх грудей зараз по її гордім признанню? Її душа належала до мене. В тім була, одначе, її велика освіта й душевна гідність, які й поклали невидимо палець на уста й наказали мовчання.

— І я мовчав, мамо, від тої хвилі до сьогоднішньої днини. Запізно післав мені її бог на мій шлях!.. Коли небавом потім справила мені Рут сцену, про яку згадував я тобі, то здавалося мені і здається, що це біла рука дівчини піднесла раптом мою правицю й відбила одну із зміїних голів. Так, мамо, так чудно укладаються іноді пригоди в житті; вірте, оця одна хвилина самим спогадом ставала мені нераз пізніше правдивою розрадою для моєї зраненої душі. Оці молоді уста поставили мені хоч відмінне в дечім, все ж те саме питання, що й ви, мамо; ця дівчина мала слушність, коли викидала мені мою боязкість. Вона такої зневаги зі сторони свойого чоловіка, коли мала б його, ніколи не зносила б! Вже скорше довела б його або себе до якогонебудь лиха. Її характер можна було порівняти з твоїм, мамо, афоризмом, який задержався мені й досі в пам'яті: „Так або не так, одна лінія, одна ціль!“ — Такі люди доходять завсігди до своєї мети. А ми, мамо, ми всі проти них — каліки.

Старенька мати кивнула головою і згадала знов своїх дітей. Всі дванадцятеро, всі вони були свого роду — каліки…

Скажи мені, сину, — спитала коли син, немов припочиваючи після якихсь спогадів, що його мучили, мовчав, — чи ти ніколи не відчував, як я тебе любила й які муки переносила за тебе, заким ти став таким безталанним? Я все твоє горе серцем відчувала, і лише господь один знав, скільки мук я за тебе натерпілася!.. Господь один…

А тепер я стара й немічна й не можу тобі вже в нічім стати помічною, ти сам це бачиш.

— О, дорога моя мамо! — відповів він їй, зворушений, схиляючись і цілуючи щиро її руку. — Тисячами разів відчував я, скільки ви за мене натерпілися й що правда була з самого початку на вашій стороні, так, що ваш жаль і гнів проти мене був самий праведний! Ваша й батькова любов була сама безкорисна й ясновидюча, але все, що сталося, вже минуло й не може повернутися… І оце я повернув назад до батьківщини й до вас, правда, вже не той Осип, що вийшов з дому, гордий і певний свойого щастя, та всетаки — ваш син. Обоє ми не є щасливі, ані я, ані Рут, хоч і як вона намагається своєю безжурною вдачею заглушити порожнечу свого серця, що все кривавиться, коли бачить нещасного сина. І вона не є щаслива!

Мати не відповідала.

Не хотіла. Бачила, що він усе ще любив ту жінку в поодиноких неспостережених хвилинах; алевона не бажала собі вже нічого більше про неї з його уст почути. Відчувала, що коли б їй мала ще яка прикрість в житті трапитися, то вона пішла б лише від „невірної“, бо за свої діти вона вже давно витерпіла…

IV

Опісля став син просити матір, щоб стала жити в нього. А коли вона, сливе жахаючися, відмовлялася, вимовляючися неможливою для неї невісткою, якої на очі не хотіла бачити, став він покликуватися свойого нещасного сина. Не її ж зневаги

бажав він, — виправдувався, — ані жодного упокорення її від нього й немилої їй жінки його; відокремлено буде вона в нього жити і спокійно, — шанована й відвіджувана ним і його нещасним хлопцем, — більш нічого. Для нього бажав він її; Рут так само буде їй вдячна за її приїзд, бо й вона рада б бачити коло сина когось щирого і прихильного нещасному. В тій одній точці вона не лицемірить.

— Змилосердіться, мамо! — молив. — Не відмовляйте моїй просьбі! В мене, за обов'язками фаху, мало часу, і бідний сліпець живе мов під скляною вазою. Коли б він не мав ще свого інструменту, яким, так сказати б, дише і свого учителя, що вчить його, я справді не знаю, що сталося б з його душею, бо товаришів у нього нема ніяких. Він потребує живої, щирої опіки, неустанного, лагідного товариства і для нього зробити це, мамо, коли приїдете, а не для мене. Забудьте тяжкий жаль, який справив я вам колись, гляньте на мою безталанну долю! Думаєте, мамо, — мовив дальше, — що бачачи свою одніську дитину сліпцем, бажається ще чого в житті? Іноді мені так тяжко на душі, що коли б не безталанний мій син, я б своє життя, давно закінчив. Але на кого мені його лишити? На гурт самолюбних лихварів? Скоріше вже потягнув би й його з собою в могилу. Ви, мамо, з вашою доброю душею, що за ціле своє життя зазнали лише терпіння, ви будете йому найліпшою товаришкою — і, знаючи це одно з моїх уст про вас, він вас ожидає. Змилосердіться, мамо, над моїм і його великим горем! О, господи! — вирвалося гірко з його грудей, коли вона все ще не обзивалася — до чого дожив я в своїм житті, розпочавши його такими надіями на щастя! Лучше волів би я спочивати в чорній землі за- мість мого старшого брата, ніж глядіти на нещастя своєї безвинної дитини!…

Так жалівся і благав матір, доки не виблагав, чого хотів.

На його останні гіркі слова мати усміхнулася. Але її усмішки син не зрозумів.

Він бачив, що вона лиш з болю усміхнулася й що того, якого так горесно спімнув, свого старшого, померлого брата, вона, хоч минуло стільки років, не забула.

Лиши його в супокою! обізвалася врешті якась твердо. — Лиши його в супокою! Господь потребує теж щось доброго, я і тим потішала себе довгі літа; лиши його в супокою! Він відійшов у самім початку праці й життьових мук — почала вона вже знов оповідати йому. — Нехай буде йому земля пером. Я за ним так само побивалася, як опісля за тобою. Лише коли тебе можна було врятувати, а ти супротивлявся проти розлуки з твоєю недолею мов проти смерти, він лежав сам, бозпомічний, у великім, чужім місті, мов та мурашка, і боровся з недугою, далеко від батька Й матері.