Вечори на хуторі біля Диканьки

Front matter

БІБЛІОТЕКА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

М. В. ГОГОЛЬ

ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ БІЛЯ ДИКАНЬКИ

Передмова до першої частини

«Це що за диковина «?» Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! ще мало обідрали гусей на пера та перевели ганчірря на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду, перекаляло пучки в чорнилі! Смикнула ж охота й пасічника потягатися слідком за іншими! Та справді — друкованого паперу розвелося стільки, що й не вигадаєш швидко, що б таке загорнути в нього».

Чуло, чуло віще моє усі ці розмови ще за місяць. Тобто, — кажу я, що нашому брату, хуторянинові, носа тільки виткнути з своєї глушини на великий світ, — батечки мої! — це все одно, як трапляється, іноді зайдеш у покої великого пана: обступлять тебе всі та й почнуть морочить. Ще б нічого, нехай би вже вище лакейство, — так ні, якенебудь обірване хлопченя, поглянути — гидота, що портляється на задньому дворі, — і те причепиться; та й почнуть з усіх боків ногами притупувать: «Куди? куди? чого? Геть, мужик, геть!» Я вам скажу… Та що там казать! Легше мені двічі на рік з'їздити до Миргорода, де от уже п'ять літ, як не бачив мене ні підсудок з земського суду, ні велебний ієрей, ніж показатися у той великий світ; а показався — то вже плач не плач, а подавай одвіт!

У нас, мої любезні читачі, — не в гнів вам сказати (ви може й розсердились, що пасічник говорить до вас запросто, немов до якогось свата свого або куми), — у нас на хуторах ведеться здавна: тількищо закінчиться робота на полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч, і наш брат приховає своїх бджіл у темний льох; коли ні журавлів у небі, ні груш на дереві більш не побачите; тоді, як тільки вечір, уже певно десь в кінці вулиці жевріє огник, сміх і пісні чути здалеку, дзенькає балабайка, а часом і скрипка, гомін, шум. Це у нас .

Вони, коли хочете бачити, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім. На бали, коли ви їдете, то саме за тим, щоб покрутити ногами та попозіхати в кулак, а в нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребнями, спочатку немов і за діло візьмуться: веретена дзижчать, ллються пісні, і кожна не зведе й очей убік; та тільки шелеснуть у хату парубки з скрипалем — здійметься крик, затіється жартівня, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна. А найкраще, як зіб'ються всі тісною купою та почнуть загадок загадувати, або просто нести теревені. Боже ти мій! Чого тільки не розкажуть! Відкіля старовини не викопають! Якого жаху не нанесуть! Та ніде, може, не розказувано було стільки диковин, як на вечірках у пасічника Рудого Панька. За що мене миряне прозвали Рудим Паньком — їй-богу, не скажу вам. І волосся, здається, у мене тепер швидше сиве, ніж руде. Та у нас — не звольте гніватись — такий звичай: як дадуть кому люди якесь прізвище, так і на віки-вічні зостанеться воно. Бувало, зберуться напередодні свята добрі люди в гості до пасічникової хатини, посідають за стіл, — і тоді прошу тільки слухати. Та й то сказати, що люди ж були зовсім не простого десятку, не якінебудь мужики хуторянські; та може комусь і вищому за пасічника зробили б честь завітавши. От, наприклад, чи знаєте ви дяка Диканської церкви Хому Григоровича? Ех, голова! А які історії вмів він відпускати! Дві з них знайдете в цій книжці. Він ніколи не носив пістрядевого халата, який натрапите ви на багатьох сільських дячках; а заходьте до нього і в будень, він вас завжди прийме у балахоні з тонкого сукна кольору захолодженого картопляного кисілю, за яке він платив у Полтаві ледве чи не по шість карбованців аршин. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб чути було дух дьогтю; а кожному відомо, що він мазав їх найкращим смальцем, якого, гадаю, інший мужик з радістю поклав би собі в кашу. Ніхто не скаже так само, щоб він колинебудь утирав носа полою свого балахона, як це роблять інші люди його звання, а виймав ізза пазухи чепурно згорнену білу хустку, вишивану по всьому окрайку червоними нитками, і, справивши що слід, згортав її знову, за звичаєм, у дванадцяту долю і ховав за пазуху. А один з гостей… Ну, той уже був такий панич, що хоч зараз нарядити у засідателі або в підкоморії. Було поставить поперед себе палець і, дивлячись на його кінець, піде розповідати — закрутисто, та хитро, немов у друкованих книжках! Інший раз слухаєш, слухаєш, та й роздум нападе. Нічого, хоч убий, не тямиш. Звідки він слів набрався таких? Хома Григорович одного разу йому щодо цього добру сплів приказку: розказав він йому, як один школяр, що вчився у якогось там дяка грамоти, приїхав до батька і став таким латинником, що забув навіть нашу мову православну, — всі слова звертає на ус: лопата у нього — лопатус, баба — бабус. От, трапилося раз, пішли вони разом в батьком у поле. Латинник побачив граблі та й питав батька: «А як це, батьку, по-вашому зветься?» — та й наступив, роззявивши рота, ногою на зубці. Той не встиг зібратися з відповіддю, як грабильно здійнялось, розмахнувшись, та — лусь його по лобу! «Кляті граблі, — закричав школяр, ухопившись рукою за лоба і підскочивши в аршин: — як же вони, чорт би зіпхнув з мосту їхнього батька, боляче б'ються!»

Так он як! Пригадав і ім'я, голубе! — Така приказка не по душі припала закрутистому розповідачеві. Не кажучи слова, встав він з місця, розставив ноги свої посеред кімнати, нахилив голову трохи наперед, засунув руку в задню кишеню горохового кафтана свого, витяг круглу, під лаком, табакерку, цокнув пучкою по намальованій пиці якогось басурманського генерала і, зачепивши не малу порцію табаки, розтертої з попелом та любистковим листом, підніс її коромислом до носа і витяг носом зналету всю купку, не доторкнувшись навіть до великої пучки, — і все ні слова. Та як поліз у другу кишеню і вийняв синю клітчасту миткалеву хустку, тоді тільки промимрив про себе, ледве ще чи не прислів'я: «Не мечіте бісера перед свинями…»

«Бути ж тепер сварці», подумав я, помітивши, що пальці у Хоми Григоровича так і туляться дати дулю. На щастя, стара моя збагнула поставити на стіл горячий книш з маслом. Усі взялися до діла. Рука Хоми Григоровича, замість того, щоб показати дулю, простяглася до книша, і, як завжди ведеться, почали прихвалювати майстерицю-господиню. Ще був у нас один розповідач; та той (не слід би на ніч згадувати про нього) такі викопував страшні історії, що волосся ходило по голові. Я навмисне і не вміщував їх сюди: ще налякаєш добрих людей так, що пасічника, прости господи, як чорта всі почнуть боятися. Нехай краще, як доживу, коли бог дасть, до нового року, то випущу другу книжку, тоді можна буде полякати вихідцями з того світу та дивами, які творилися в старовину у православній стороні нашій. Між ними, може трапитись, знайдете й побаєчки самого пасічника, що розказував він своїм онукам. Аби слухали та читали, а в мене, мабуть, — от ліньки тільки кляті копатися, — назбирається і на десять таких книжок. Еге, от було і забув найголовніше: як будете, панове, їхати до мене, то прямісінько беріть путь стовповим шляхом на Диканьку. Я навмисне й виставив її на першому листку, щоб швидше дібралися до нашого хутора. Про Диканьку ж, гадаю, ви начулися доволі. Та й те сказати, що там же оселя краща якогось там пасічникового куреня. А про сад і казати нічого: у Петербурзі вашому, певно, не знайдете такого. А приїхавши у Диканьку, спитайте тільки першого, який трапиться назустріч, хлопчика, що пасе в замурзаній сорочці гусей: «А де живе пасічник — Рудий Панько?» — «А от там!» скаже він, показавши пучкою, і, коли хочете, доведе вас до самого хутора. Прошу, проте, не дуже закладати назад руки та, як там кажуть, финтити, бо шляхи по хуторах наших не такі гладенькі, як перед вашими палацами. Хома Григорович позаторік, приїздивши з Диканьки, навідався таки в провалля в новою таратайкою своєю і з гнідою кобилою, не дивлячись на те, що сам поганяв і що поверх своїх очей одягав часом ще й куповані.

Зате вже, коли завітаєте в гості, то динь подамо таких, яких ви зроду, може, не їли; а меду, і забожуся, кращого не знайдете на хуторах: уявіть собі, що як унесеш щільник, дух піде по всій кімнаті — змалювати собі не можна, який: чистий як сльоза, або кришталь дорогий, що буває в сергах. А якими пирогами нагодує моя стара! Що то за пироги, якби ви тільки знали: сахар, справжнісінький сахар! А масло так-от і тече по губах, коли почнеш їсти. Подумаєш справді: на що тільки не майстериці ці баби! Чи ви пили коли-небудь, панове, грушевий квас з терновими ягодами, або варену з озюмом та сливами? Або чи не траплялось вам часом їсти путрю з молоком? Боже ти мій, яких на світі нема страв! Почнеш їсти — об'їстися та й годі: смачність неописана!

Минулого року… проте, що це я, справді, розбалакався?.. Приїздіть тільки, приїздіть швидше; а нагодуємо так, що будете розказувати і стрічному й поперечному.

Пасічник Рудий Панько

Сорочинський ярмарок

I

Який чарівний, який розкішний літній день на Україні! Які втомно-гарячі ті години, коли полудень горить серед тиші й спеки, і голубий, безмірний океан, ярливим куполом схилившись над землею, здається, заснув, увесь потонувши в млості, пригортаючи й стискаючи прекрасну в легеньких обіймах своїх! На ньому — ні хмарини; в полі — ні звука. Все наче вмерло; вгорі тільки, в небесній глибині тремтить жайворонок, і срібні пісні летять повітрям на закохану землю, та зрідка кигикання чайки чи дзвінкий голос перепела пролунає в степу. Стомлено й бездумно, наче гуляючи без мети, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі мальовничі маси листя, кидаючи на інші чорну, наче ніч, тінь, яку тільки під добрий вітер обсипає золотим приском. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сипляться над барвистими городами, обрямовуваними стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хлібів табором стають у полі й мандрують по його безкрайності. Розлогі віти черешень, слив, яблук, груш, що вгинаються під вагою плодів; небо, його чисте дзеркало — ріка в зелених, гордо піднятих рамах… Скільки розкошів і солодкої знемоги в українському літі!

Такою розкішшю пишався один із днів гарячого серпня року тисяча вісімсот… вісімсот… Та років із тридцять буде тому, коли шлях, верстов за десять до містечка Сорочинці, кипів народом, що поспішав з усіх околишніх і далеких хуторів на ярмарок. З самого ще ранку тяглися довжелезні валки чумаків із сіллю та рибою. Гори горшків, закутаних у сіно, ледве сунули, наче нудьгуючи з своєї неволі й темряви; подекуди тільки якась розмальована барвисто миска чи макітра хвастовито висувалася з високо піднятого на возі плоту і привертала розчулені погляди аматорів тої розкоші. Багато з подорожніх поглядали заздрісно на високого ганчара, обладаря цих коштовностей, що повільними кроками йшов за своїм крамом, дбайливо закутуючи своїх глиняних чепурунів та кокеток ненависним для них сіном.

Самотою збоку тягся притомленими волами віз, навалений мішками, прядивом, полотном та всякою хатньою поклажею, а за возом брів, у чистій полотняній сорочці і в забруднених полотняних штанах, його хазяїн. Лінивою рукою обтирав він піт, що градом котився з його смаглявого лиця і навіть капав з довгих вусів, напудрованих тим невмолимим парикмахером, що некликаний приходить і до вродливиці, і до потвори та насильно пудрує кілька тисяч уже літ увесь рід людський. Поруч із ним ішла прив'явана до воза кобила, сумирний вигляд якої доводив похилий вік її. Багато з зустрічних, а надто молодих парубків, брались за шапку, порівнявшись із нашим дядьком. Та не сиві вуси й не поважна хода його змушували їх це робити; досить було звести очі трохи вгору, щоб побачити причину такої шанобливості: на возі сиділа гарненька дочка з круглим личком, з чорними бровами, що рівними дугами підіймалися над ясними карими очима, в безжурним усміхом рожевих уст, в пов'язаними на голові синіми й чер- воними стрічками, що разом з довгими косами і пучком польових квітів багатою короною лежали на її чарівній голівці. Все, здавалось, цікавило її; все було для неї чудне, нове… і гарненькі очиці безперестанку бігали від одного дива до другого. Та як же й не тішитися! Вона ж уперше на ярмарку!.. Дівчина у вісімнадцять літ уперше на ярмарку!.. Та ніхто з перехожих чи проїжджих і не знав, мабуть, як важко їй було вблагати батька взяти її з собою, хоч той і душею радий був би зробити це раніше, якби не лиха мачуха, що навчилася тримати його в руках так само вправно, як він віжки своєї старої кобили, що ото за довголітню працю пленталася тепер на продаж. Невгамовна жінка!.. Та ми забули, що й вона тут сидить зверху на возі, у пишній шерстяній зеленій кохті, з нашитими на ній, як на горностаєвім хутрі, хвостиками червоного тільки кольору, в дорогій плахті, рябій, мов шахівниця, і в ситцевім барвистім очіпку, що надавав якоїсь особливої пихи її червоному повному обличчю, по якому пробігало щось таке неприємне, таке дике, що кожний швидше переводив збентежений погляд свій на веселеньке личко дочки.

Очам наших подорожніх почав уже відкриватись Псьол; здаля уже повівало холодком, що видавався відчутнішим після втомної, виснажливої спеки. Крізь темно- і ясно-зелене листя недбало розкиданих у лузі осокорів, берез і тополь заблискотіли огненні, повиті холодом іскри, і річка-красуня пишно відкрила срібне лоно своє, на яке рясно падали зелені кучері дерев. Свавільна, як красуня в ті чарівні години, коли правдиве дзеркало так завидливо вбирає в себе її сповнене гордощів й сліпучого блиску чоло, лілейні плечі й мраморну шию, затінену темною, що впала з русої голови, хвилею, коли зневажливо відкидає вона одні прикраси, щоб замінити їх іншими, і вередуванню її й краю нема, — вона чи не щороку міняє свої околиці, вибирає собі новий шлях і оточує себе новими, різноманітними ландшафтами. Ряди млинів підіймали на важкі колеса свої широкі хвилі й потужно кидали їх, розбиваючи на бризки, обсипаючи пилом і сповнюючи шумом околицю. Віз із відомими нам пасажирами виїхав якраз на міст, і ріка у всій красі і величі, як суцільне скло, розкинулась перед нами. Небо, зелені і сині ліси, люди, вози з горшками, млини — все перекинулось, стояло й ходило догори ногами, не падаючи в блакитну принадну безодню. Красуня наша замислилась, дивлячись на пишний краєвид, і забула навіть лущити свій соняшник, чим ретельно розважалась усю дорогу, коли це слова: «Ой, та й дівчина!» вразили її вухо. Оглянувшись, побачила вона на мосту гурт парубків, і серед них один, зодягнений чепурніше ніж інші, в білій свиті і в сивій з решетилівського смушка шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але приємного лиця й огненних очей, що, здавалось, пронизували її наскрізь, і спустила очі, подумавши, що може це він сказав те слово. «Гарна дівчина! — казав далі парубок у білій свиті, не зводячи з неї очей. — Я віддав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А спереду он і чортяка сидить!» Регіт знявся з усіх боків; та вирядженій жінці того, що повільно ступав поруч, чоловіка не надто вподобалось таке привітання: червоні щоки її стали аж огненні, і тріскотіння добірних слів посипалось, як град, на голову молодецького парубка.

— Щоб ти вдавився, паскудний бурлако! Щоб твого батька горшком по голові стукнуло! Щоб він послизнувся на льоду, антихрист клятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив!

— Ач, як лається! — сказав парубок, витріщивши на неї очі, наче спантеличений таким сильним випалом нежданих привітань: — І язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова!

— Столітній!.. — підхопила літня красуня. — Поганцю! піди та вмийся попереду! Шибенику нікчемний! Я не бачила твоєї матері, та знаю, що — погань! І батько погань! І тітка погань! Столітній! та в нього молоко ще на губах…

Віз саме почав з'їздити з мосту, і останніх слів не можна вже було почути; та парубок не хотів, здається, щоб на цьому кінчилось: не довго думавши, схопив він жменю грязюки й швиргонув услід їй. Удар був влучніший, ніж можна було сподіватись: увесь новий ситцевий очіпок був заляпаний грязюкою, а регіт у гурті легковажних гульвіс вибухнув ще з більшою силою.

Огрядна чепуруха спалахнула від гніву; та віз у цей час від'їхав досить далеко, і злість її впала на безневинну падчерицю та на плохого чоловіка, що, звикши здавна до таких пригод, увесь час уперто мовчав і байдуже сприймав несамовиті речі розлюченої жінки. Проте невтомний язик її тріщав і торохкотів, аж поки не приїхали вони в передмістя до старого знайомого і кума, козака Цибулі. Зустріч з кумами, що давно не бачились, вигнала на якийсь час із голови цю неприємну пригоду, і наші подорожні почали розмову про ярмарок, перепочиваючи після довгої дороги.

II

Вам, мабуть, траплялося чути, як десь рине далекий водоспад, коли все навколо сповнене сполоханого гуркоту, і хаос дивних неясних звуків вихорем носиться перед вами. Справді, чи не ті самі почування вмить охоплять вас у вихорі сільського ярмарку, коли весь люд зростається в одне величезне чудище й ворушиться всім своїм тулубом на майдані та в тісних вулицях, кричить, гогоче, гримить? Шум, сварка, мукання, мекання, рев — усе зливається в один безладний гомін. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пірники, шапки — все яскраво, строкато, безладно метушиться купами і снується перед очима. Слова різноголосої мови потопляють одні одних, і жодне не вихо- питься, не втече від цього потопу; ні один крик не вимовиться ясно. Тільки ляскання по руках торжників чути з усіх кінців ярмарку. Ламається віз; дзвенить залізо, з гуркотом падають скидувані на землю дошки, і запаморочена голова не розуміє, куди вдатися.

Приїжджий дядько наш з чорнобривою дочкою давно вже тинявся поміж народом. Підходив до одного воза, обмацував другого, прислухався до цін; а в той час думки його оберталися безперестанно коло десятка мішків пшениці та старої кобили, що він привіз на продаж. З обличчя дочки його помітно було, що їй не дуже приємно тертися коло возів з борошном та пшеницею. Їй би хотілося туди, де під полотняними ятками принадно розвішані червоні стрічки, сережки, олив'яні, мідні хрестики й дукачі. Та й тут, усе ж, вона знаходила собі багато чого на розвагу: смішило її дуже, як циган і дядько били один одного по руках, скрикуючи сами від болю; як п'яний єврей давав бабі киселю, як, полаявшись, перекупки перекидались пересваркою і раками; як москаль, пригладжуючи одною рукою свою цапину бороду, другою… Та ось почула вона, що хтось смикнув її за вишиваний рукав сорочки. Озирнулась — аж парубок у білій свитці, з ясними очима, стояв перед нею. Жи́ли її заграли і серце забилося так, як ще ніколи, ні з якої радості, ні з якого горя: і дивно, і любо їй здалося, і сама не могла розібрати, що робилося з нею.

— Не бійся, серденько, не бійся! — говорив він до неї стиха, взявши її за руку: — я нічого не скажу тобі лихого!

«Може, це й правда, що ти нічого не скажеш лихого, — подумала собі красуня: — але мені чудно… мабуть, це нечистий. Сама, здається, знаєш, що не годиться так… а сили немає вирвати від нього руку».

Дядько обернувся й хотів щось промовити до дочки, та збоку почулося слово: пшениця. Це магічне слово зму- сило його в ту ж хвилину приєднатися до двох негоціантів, які голосно розмовляли, і уваги, що прикувалася до них, уже ніщо неспроможне було відвернути.

III

— То ти думаєш, земляче, що погано піде наша пшениця? — говорив чоловік, що скидався на заїжджого міщанина, обивателя якогось містечка, у веретяних замазаних дьогтем і засмальцьованих шараварах, до другого, в синій, подекуди вже й з латками, свитці і з величезною гулею на лобі.

— Та й думати нічого тут; я ладен накинути на шию петлю та й гойдатися на цьому дереві, як ковбаса перед різдвом на хаті, коли ми продамо хоч одну мірку.

— Кого ти, земляче, морочиш? Привозу ж, крім нашого, немає зовсім, — сперечався чоловік у веретяних шараварах.

«Еге ж, говоріть собі, що хочете, — думав про себе батько нашої красуні, що не пропускав і слова з розмови двох негоціантів, — а в мене десять мішків таки є запасу».

— То ж то й воно, що де вже встряне нечиста сила, то жди стільки добра, як від голодного москаля, — значущо промовив чоловік з гулею на лобі.

— Яка нечиста сила? — підхопив чоловік у веретяних шараварах.

— Ти чув, що подейкують люди? — казав той з гулею на лобі, скоса наводячи на нього свої похмурі очі.

— Ну?

— От тобі й ну! Засідатель, щоб він не діждав більше витерти губи після панської слив'янки, одвів для ярмарку прокляте місце, де, хоч лусни, ні зернини не продаси. Бачиш ти отой старий розвалений сарай, що ген-ген стоїть під горою? — Тут цікавий батько нашої красуні підсунувся ще ближче, весь обернувся, здавалося, на увагу. — В тому сараї завелися чортячі штуки, і ні один ярмарок на цьому місці не минався без біди. Вчора волосний писар проходив пізно ввечері, коли зирк — аж з сараю висунулось свиняче рило та й хрюкнуло так, що йому мороз пішов за спиною. Так і жди, що знов об'явиться .

— Що ж це за ?

Тут у нашого пильного слухача волосся стало дибом. Із страхом обернувся він назад і побачив, що дочка його з парубком спокійно стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки, забувши про всі свитки на світі.

Це розвіяло його страх і повернуло йому звичайну безжурність.

— Еге-ге, земляче, та ти майстер, я бачу, пригортатись! Щоб мені крізь землю провалитись, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився пригортати покійну свою Хвеську, та й то дякувати кумові: бувши дружком, напутив.

Парубок одразу ж помітив, що батько його коханої не дуже то розумний, і в думках заходився будувати план, як би то схилити його на свою руч.

— Ти, мабуть, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе зразу пізнав.

— Може, і впізнав.

— Коли хочеш, то і як звати, і на прізвище, і всяку всячину розкажу: тебе звати Солопій Черевик.

— Еге ж, Солопій Черевик.

— А придивись но гарненько, чи не впізнаєш мене?

— Ні, не пізнаю. Не у гнів сказати, на віку стільки довелось надивитися морд усяких, що чорт їх і пригадає всіх!

— Шкода, що ти не пригадаєш Голопупенкового сина!

— А ти, може, Охримів син?

— А хто ж інший? Хіба тільки лисий дідько, як не він.

Тут приятелі взялися за шапки, і почалося чоломкання. Наш Голопупенків син, проте, не гаявши часу, наважився одразу ж напосістись на нового свого знайомого.

— Ну, Солопію, ото, як бачиш, я й дочка твоя покохали одне одного так, що хоч би й вік жити вкупі.

— Що ж, Параско, — сказав Черевик, обертаючись і сміючись, до своєї дочки: — може й справді, щоб уже, як то кажуть, вкупі і той… щоб і паслись на одній траві! Га? По руках? Ану лиш, новобраний зятю, став могорича!

І всі троє опинились у знакомитій ярмарковій ресторації — під яткою в єврейки, засіяною незліченною флотилією сулій, бутлів, пляшок всякого роду й віку.

— Ох і молодець! за це люблю! — говорив Черевик, трохи підпивши й бачивши, як наречений зять його налив кухоль завбільшки з півкварти і, навіть не скривившись, вихилив до дна, хрьопнувши потім його вдрізки. — Що скажеш, Параско? Якого я жениха тобі доп'яв! Дивись, дивись: як він хвацько тягне пінну!

І, всміхаючись та заточуючись, поплентався він з нею до свого воза, а наш парубок пішов вздовж рядів з дорогим крамом, де були купці навіть із Гадяча й Миргорода — двох знаменитих міст Полтавської губернії, наглядіти яку кращу дерев'яну люльку з мідною оздобистою оправою, квітчасту по червоному тлі хустку і шапку — на весільні дарунки тестеві й усім, кому годиться.

IV

— Ну, жінко! а я знайшов жениха дочці!

— Ото, якраз до того тепер, щоб женихів шукати. Дурню, дурню! Тобі десь то й на роду написано зостатися таким. Де ж ти таки бачив, де ж ти таки чув, щоб статечний чоловік бігав тепер за женихами? Ти краще подумав би, як пшеницю з рук збути. Гарний, мабуть, і жених той! Гадаю, голодранець над голодранцями.

— Ге, якби не так! Подивилась би ти, що то за парубок! Сама свитка дорожча, ніж твоя зелена кохта й червоні чоботи. А як сивуху знаменито хлище!.. Чорти б мене взяли з тобою разом, коли я бачив на своїм віку, щоб парубок одним духом вихилив півкварти, не скривившись.

— Отож, отож: йому як п'яниця та волоцюга, то вже й його масті. Даю голову на заставу, як це не той самий шибеник, що вчепився до нас на мості. Шкода, що й досі він не попався мені: вже б я йому далася взнаки.

— То що, Хівре, хоч би й той самий; чого ж він шибеник?

— Га! Чого шибеник? Ох, ти ж голово безмозка! Чи чули? Чого шибеник? Як же не шибеник! Куди ж ти заховав дурні очі свої, коли ми проїздили млини? Йому хоч би отут, перед самим його вимазаним тютюнищем носом, знеславили його жінку, йому б те байдужісінько.

— А все ж я не бачу в ньому нічого поганого: хлопець хоч куди! Ото тільки, що заліпив був на мить твою личину грязюкою.

— Еге, та ти, я бачу, й слова не даси мені сказати! Що ж це воно таке? Коли це бувало з тобою? Мабуть, залив уже очі, не продавши нічого…

Тут Черевик наш помітив і сам, що розбалакався занадто, і закрив на мить голову свою руками, гадаючи, без сумніву, що розгнівана жінка так і вчепиться йому в чуба своїми подружніми кігтями.

«Отуди до дідька! Оце тобі й весілля! — думав він про себе, одступаючи від сильного натиску дружини. — Доведеться відмовити путящому чоловікові отак з доброго дива. Боже ти мій, господи, за що така напасть на нас, грішних? І так багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив!»

V

Неуважно дивився парубок у білій свитці, сидячи коло свого воза, на народ, що глухо шумів навколо нього. Втомлене сонце покидало світ, спокійно пропалахкотівши свій полудень та ранок, і день згасаючий чарівно і яскраво рум'янився, наче лице прекрасної жертви нездоланої недуги в урочисту хвилину відлітання на небо. Сліпуче виблискували верхи білих шатрів та яток, освітлені якимось ледве помітним огненно-рожевим світлом. Шибки нагромаджених купами вікон горіли; зелені пляшки й чарки на столах у шинкарок стали огненні; гори динь, кавунів і гарбузів здавались вилитими із золота й темної міді. Гомін помітно рідшав і вщухав, і потомлені язики перекупок, дядьків та циган лінивіше й повільніше вертались. Де-не-де починав блимати вогник, і запашний дух од варених галушок розносився по притишених вуличках.

— Чого зажурився, Грицьку? — скрикнув високий засмалений циган, ударивши по плечу нашого парубка. — Що ж, віддавай воли за двадцять!

— Тобі все воли на думці! Вашому кодлові все б бариші тільки; підвести та обдурити доброго чоловіка.

— Пху, диявол! тебе не в жарт замарудило. Чи не з досади, що сам себе засватав?

— Ні, це не по-моєму; я додержую свого слова; що вже зробив, тому й довіку бути. Та от у старого шкарбана Черевика нема совісті, видко, і на півшеляга: сказав, та й назад… Ну, його й винуватити нема що: він — пень, та й годі. Все це штуки старої відьми, що ми її з хлопцями на мосту вилаяли на всі боки. Ех, коли б був я цар або пан великий, я б перший перевішав усіх тих дурнів, що дозволяють сідлати себе бабам…

— А продаси воли за двадцять, якщо ми заставимо Черевика віддати нам Параску?

Здивовано поглянув на нього Грицько. В рисах смаглявого циганового лиця було щось злостиве, уразливе, погане і разом погордливе: людина, глянувши на нього, вже ладна була признати, що в цій чудній душі киплять достойності великі, та їм одна тільки нагорода є на землі — шибениця. Рот, що зовсім провалився між носом і гострим підборіддям, безперестанку уразливо усміхався, невеличкі, але жваві, як огонь, очі і безупинне миготіння на лиці блискавки задумів і намірів, — все це немов потребувало особливого такого ж дивного для себе убрання, яке саме й було на ньому. Цей темнорудий кафтан, що один дотик до нього, здавалось, перетворив би його на порох; довге, чорне волосся, що пачісками спадало на плечі; черевики, взуті на босі засмаглі ноги, — все це, здавалося, приросло до нього і становило його природу.

— Не за двадцять, а й за п'ятнадцять віддам, якщо не збрешеш тільки! — відповів парубок, не зводячи з нього допитливих очей.

— За п'ятнадцять? добре! Гляди ж — не забувай: за п'ятнадцять! Ось тобі й синиця на завдаток.

— Ну, а як збрешеш?

— Збрешу — завдаток твій.

— Добре! вдаримо ж по руках!

— Давай!

VI

— Сюди, Опанасе Івановичу! Ось тут нижчий тин, підіймайте ногу, та не бійтесь: дурень мій пішов на всю ніч в кумом під вози, щоб москалі часом не потягли чого.

Так грізна жінка Черевикова ласкаво підбадьорювала поповича, що боязко тулився під тином; той хоч і виліз хутко на тин, та довго вагався і стояв на ньому, немов висока страшна примара, приділяючись оком куди б краще стрибнути, і, напослідок, з шумом гепнув у бур'ян.

— Ото лишенько! Чи не забилися ви часом, чи не скрутили ще, боронь боже, в'язи? — лепетала заклопотана Хівря.

— Цс! нічого, нічого, найлюбязніша Хавроніє Никифорівно! — болізно й пошепки промовив попович, стаючи на ноги: — якщо не вважати на уязвлення від кропиви, цього змієподобного зілля, мовляв небіжчик отець протопоп.

— Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я думала вже, Опанасе Івановичу, що на вас болячки чи соняшниці напали. Нема та й нема. Як же ся маєте? Я чула, що панотцеві перепало тепер чимало всякої всячини.

— Чиста дрібниця, Хавроніє Никифорівно; панотець зібрав за весь піст мішків з п'ятнадцять ярового, проса мішків з чотири, книшів з сотню; а курей, як полічити, то не буде й півсотні; яйця ж усе більше протухлі. Та воістину сладосні приношенія, до прикладу мовивши, єдино від вас сподіваємося мати, Хавроніє Никифорівно! — говорив попович, солодко поглядаючи на неї та присуваючись ближче.

— Ось вам і приношеніє, Опанасе Івановичу! — промовила вона, ставлячи на стіл полумиски і манірно застібаючи свою кохту, що наче ненароком розстебнулася: — варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!

— Голову даю в заставу, якщо це зготували не наймайстерніші руки серед усього Євиного роду, — сказав попович, беручись до товченичків і присовуючи другою рукою варенички. — Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє жаждає від вас поживи солодшої за всі пампушечки й галушечки.

— Оце вже я й не знаю, якої вам ще страви хочеться, Опанасе Івановичу! — відповіла огрядна красуня, прикидаючись, ніби нічого не тямить.

— Розуміється, любові вашої, незрівняна Хавроніє Никифорівно, — пошепки мовив попович, держачи в одній руці вареника, а другою обіймаючи широкий стан її.

— Бозна що ви вигадуєте, Опанасе Івановичу! — сказала Хівря, соромливо спускаючи очі свої. — Чого доброго, ви, мабуть, візьметесь ще й цілуватись!

— Щодо цього я вам скажу, хоч би й про себе, — говорив далі попович: — за битності моєї, до прикладу мовивши, ще в бурсі, ось, як зараз пригадую…