Тисяча і один острів

Front matter

І ОДИН ОСТРІВ

АРНОЛЬД ГЕЛЬРІҐЕЛЬ

ARNOLD HÖLLRIEGEL

Передмова

ПЕРЕДМОВА

Майбутнім театром рішучих подій світової історії, загостреної економічної й політичної боротьби будуть безсумнівно антиподи так званого Старого Світу — Великий або за иншою назвою Тихий океан, а діячами в головних ролях виступатимуть ті народи й держави, що тоді володітимуть не тільки східнім азіатським, західнім американським узбережжям та Австралією, але й численними островами, що їх розкидано безліч аж до Південного моря по поверхні цього найбільшого на всій земній кулі морського басейну — Великого „Мирного“ (англ. Pacific, франц. Pacifigne), але в дійсності зовсім не „Тихого“ океану, який займає 40% усієї водної площі. Оця так звана „Тихоокеанська проблема“ все більш притягає до себе увагу економістів, істориків, учених геополітиків, практичних комерційних і політичних діячів по різноманітних галузях. Вони організують спеціяльні наукові заклади, улаштовують міжнародні вчені конгреси для вивчення питань, що торкаються цієї важливої проблеми. Такий конгрес відбувся недавно в Гонолюлю, столиці Сандвічевих (Гавайських) островів, які з 1895 року підлягають вже Північно-Американським Сполученим Штатам. Рівночасно в 1925 р. той самий американський уряд улаштував у тій самій величезній гавані Гонолюлю грандіозні морські маневри, де приймало участь 150 військових кораблів. Зрозуміло, що такі обставини поширюють і кола туристів і професійних мандрівників, що прямують до тих країн з їхнім райським кліматом і розкішною природою.

Арнольд Гельрігель, невтомний мандрівник, походженням австрійський німець, що попомандрував у Старому й Новому Світі, подає в своїй книзі „Тисяча й один острів“ на тлі своєрідно прекрасної природи яскраві, талановито накреслені малюнки з життя, побуту й сучасного стану людей — „кольорових“ і „білих“, що живуть по окремих групах цих островів, описує останніх представників тамтешніх тубільців, що не встигли ще сконати під „цивілізаторським“ навалом білих колонізаторів „культур-трегерів“, які вміло й спритно захоплюють усі природничі скарби й визискують колишніх первісних тубільців. Отака боротьба за життя виявляється най- виразніше у першій половині книги: „Вступі“ й чотирьох нарисах, що їх присвячено „блаженним“ островам Гавай та сусіднім Фіджі, Тонґа, Самоа, де тепер усюди панують американці та англійці, бо після світової війни колишні німецькі колонії на Самоа перейшли теж до Англії.

Тубільне населення, що належить до так званої полінезійської раси, під навалом білих, а частково й жовтих (японці, хінці) колонізаторів і переселенців зменшується страшенно: гавайські тубільці, т. звані „канаки“, що їх було на початку XIX сторіччя аж 300.000, тепер зменшились до 20.000. Подібне явище спостерігають і по сусідніх групах. Не дуже придатні вони і до европейсько-американської культури, не дивлячись на велике поширення сучасної техніки, включаючи авта, радіо і т. ин.

Зрозуміло, людожерства вже немає, сучасні канакські діди лише пригадують, як їхні діди ще куштували смачного людського м'ясця, як оповідав авторові наш важний царський родич, дуже охочий до горілки „віскі“ на остр. Фіджі. Ці тубільці вже офіційно „хрещені“, тільки місіонери різних сект не можуть погодитись, як розподілити поміж себе цих своїх „хрещеників“, які зберігають проте усі свої поганські забобони. Зразком до цього є „прем'єр міністр“ і царицин чоловік на Тонга або той освічений самоаанець, що добре розмовляв німецькою мовою і пробував переконати автора, щоб він залишився на завжди в Самоа. Але автор з переляку після урочистої церемонії „чаші кави“ (4-й нарис) не спокусився, хоч і почував велику принадність тропічної природи, як він це змальовує в нарисі. Фаїлімська могила була ніби проща його до міста, де жив і вмер його улюблений письменник, англієць Роберт Стівенсон (1850—1894), автор авантурно-екзотичних оповідань, що виславляють красу Південного моря.

З цими першими нарисами, де маємо ніби два табори — засуджені на знищення тубільці і енергійні американо-европейські діячі, контрастують нариси (7), що ознайомлюють з Новою Зеландією. Чудова, надзвичайно своєрідна природа, що сполучує тропічні й альпійські краєвиди, дає підвалину, щоб на ній оселенні не тільки засвоїли зовнішню техніку білої культури, але й досягли високо розвиненого соціяльного складу. Тубільці „маорійці“, хоч вони й унуки людожерів і поступово вимирають, але змогли засвоїти собі культуру і стати справді освіченими громадянами, як той шофер Джім, що висловлює авторові свою мрію, подивитись на Радянську Росію; мабуть, чудова країна?, і розпитує його, чи не був він знайомий з Леніном?

Після Нової Зеляндії Гельрігель прямує на Захід. Він знайомить нас із самітними скелями „Піткерн“, Великоденних островів, де збереглись якісь загадкові величезні статуї, видовбані в скелях, розказує авантурні історії, а закінчує „Панамським переказом“, присвяченим цьому майбутньому Гібралтарові між Тихим і Атлантичним океанами.

Проф. Ріттер

За мною лишилася кінцева зупинка трамваю, зникала поміж милих прохолодних бенґало паркова доріжка. В приємному, запашному, гарячому промінні сонця купаючись, підіймався я до гірського пересмику Палі. Полотняний мій одяг вповивала довга пушиста гірлянда з білого жасміну, званого тут, на острові, „нав“. Цю гірлянду повісив я собі на шию не заради особливої якоїсь моєї чепурности, а тому, що не міг відмовити цієї втіхи смішному канакському хлоп'яті. Другим вінком з пахучих кармазинових квіток укоронував він мою панаму. Отак уквітчаний, мов король, мов клечаний віл, ішов я собі гірською дорогою що-раз вище, поки опинився там, де вона, безлюдна, над глибоким з одного боку проваллям завернула вгору. То назад, то вперед неслись повз мене авто з туристами з нашого пароплава, охочими подивитися на чудові краєвиди з їхніми ананасовими плантаціями. Сидить ото в авто старий американець або якась дама з японським обличчям серед милих забавних дітей, або їде стара, товста китаянка в штанах і сорочці з чорного атласу. Змійковою дорогою підіймався я щораз вище, а глибоко підомною — Гонолюлю, пристань, обидва червоні велетенські димарі на пароплаві, що привіз мене сюди, і вся неймовірна геометрія західньо-американської міської архітектури, втиснута в цей наймиліший з усіх краєвидів.

На цьому місці присів я на камінь під тінистим деревом, обсипаним пурпуровими кульками квіток, що його вже я навчився називати огійським деревом. В руках у мене книжка з чудовими кучерявими легендами брунатного гавайського народу. Я сидів цілком щасливий, тримаючи в зубах легеньку манілу, куплену на прогулянку. То читав, то поглядав униз закоханими очима, що пестили красиві візерунки узбережжя, морську синяву й білу лінію мережива навколо коралових риф. Незабаром наблизилась до мене людина з дивним якимсь інструментом у руці. За мене йому байдуже, він сідає помалу й важко якраз напроти, по той бік дороги, над проваллям Нууану, з його крутими стінами, вкритими плутаною гущавиною, чорно-зеленою деревиною, живо-зеленим папоротником і безліччю крикливо-яскравих квіток. Він сів. Його одяг — брудні полотняні черевики, парусинові штани, сорочка і грубий солом'яний місцевий капелюх. Тепер повернув він своє обличчя до мене. Це був смуглий, мов горіх, канак, так собі з сорок — п'ятдесят років, рябий і, видно, сліпий. Він розгорнув свій інструмент. Це була якась триструнна гітара, здається, з тих, що називаються укулеле. Почувши, що наближається авто, починав він співати повним, красивим голосом, скоріш барабанячи, ніж граючи на свому інструменті. Співав він тією чудесною полінезійською мовою, що її на голосівки багаті говірки на численних порозкиданих островах, такі схожі одна на одну. На мою думку, це не була навіть мелодія, а скоріш ритм. Вже з самого початку моє вражіння було таке, що цей сліпець не співає ліричної пісні, а виводить якийсь епос, довгу історію на акорди укулеле нанизуючи.

Я сидів тихесенько і не знав навіть, чи відомо сліпцеві, що я тут. Та він раз-у-раз повертав своє поважне й огидне обличчя до мене, не перериваючи своєї пісні й тоді, як не чути було вже жодного авто. Була у мене думка подати йому милостиню опісля, а поки-що слухав я його не те що неприємного, хоч і одноманітного, речитативу, сприймаючи його, мов складовину загального краєвиду, мов ті нечисленні веселі голоси пташок, що роздавались то тут, то там із гущавини. Так мило тут, за диким кущем. Ані сліду тих гаспидських мук, що так отруюють бразильські праліси. Гаваї, та й уся Полінезія, не знає й не бачила в своїх лісах отруйної гадюки або небезпечного звіра. Не докучає тут ні комар, ні муха. З мого каменя міг я впірнути глибше в м'який папоротник і звідси кинути оком униз, де підошви острова зникали в воді і трохи далі від берега такою самою лінією маячили рифи. Здавалося мені, наче я тримаю призму перед очима: якась неймовірна кольорова лямівка навколо всієї картини, навколо кожної її лінії. В моїй книжці було написано, що старі полінезійці називали Гаваї веселковими островами. І справді, це була країна у веселці. Лише надо мною, на висоті Палі, переривалася раптом призматична гра майже неземних кольорів, тьмяно розпливаючись. Велика хмара животом лягла на горі. Так Мауї…

Я здригнувся. Тримаючи в руках свою книжку легенд, я думкою торкнувся Мауї а тут цей сліпий рапсод оспівує те саме ім'я — Мауї. Невже це можливо? Невже цей нанайський Гомер співає пісні свої про лицарів і богів? Невже ото справді стеменнісінька предковічна „меле“ останніх нащадків брунатного гавайського народу?

…Хай воно й так. Хай старі гавайські барди давно вимерли або в циліндрі ходять собі до недільних шкіл. Але ж я чув, там у межигір'ї Нууану, на дорозі до високого пересмику Палі, я чув, як гавайський музика „гаку-меле“ співав прадідівської „меле“, справжньої пісні про лицарів і богів.

Про Мауї співав сліпий старець, про того Мауї, що небо від землі відділив. Знайте, що колись небо своїм тягаром на Гаваї лежало, придушивши майже країну. Аж ось прокинулись рослини, дерева, квіти, трави і вгору погнали. І посунули вони небо трішки вгору, і до нинішнього дня все листя пласке від того тягару великого. Добрі, гарні, запашні рослини відсадили небо. Вже могли люди повзти на животі, поміж небом і землею. Сказав тоді Мауї одній жінці: „Дай мені ковтнути з твоєї тикви, і я відділю небо від землі“. І дала йому жінка напитися, і пішов Мауї до батька свого Ру, що небо на своїх плечах носив. „Підштовхнімо небо“ — сказав Мауї. І підсунули вони долоні рук своїх під важке небо, потім кінці своїх пальців і штовхнули небо; аж воно вгору відскочило. І з того часу тільки зрідка наважується воно впасти на високі гори. Люди рівнин дихають вільно між землею і небом. Сказала Гіна вогненна, мати Мауї, та, що живе в печері під водопадом: „Небо вже не душить мене, але занадто квапиться сонце. Як же мені сушити всі мої полотна, коли день такий коротенький?“

А Гіна вогненна чудово вміла фарбувати личаний домоткан. І зробив Мауї мотузку з кокосового волокна і звязав з неї сільце й заарканив сонце, щоб не могло воно так швидко бігати…

Це та меле про Мауї, що нею бреніли струни під пальцями співця. Мабуть, оспівував він і чудесні мандрівки лицарів по всьому морю, між безліччю островів, що за них знають лише брунатні народи океану, від Гаваї до Нової Зеландії. Мабуть, співав він про смерть того героя, що, мов Прометей, приніс людям світло й вогонь, хоч і не був безсмертним богом: він загинув на далекому-далекому острові, в нутрощах великої Гіни, що пильнує життя. Вскочив у її величезний рот, хотівши в темряві її велетенського тіла знайти сховане джерело життя, що там мусило бути, десь коло серця великої богині…

А далі, мабуть, співав невидющий сліпець і про те, чому не здобув Мауї людям безсмертя і чому сам він помер у жахливій темряві божеського тіла. Залилася сміхом верескливим пташка пататай, бачивши, як гарно татуйоване тіло Мауї зникає між туб богині. Так зрадила маленька пташка героя. А Гіна стиснула свої великі зуби, з твердого обсидіяну вирізьблені.

Це та пісня про Мауї, що нею струни бреніли під пальцями співця.

Пісню про Мауї скінчивши, затих невидющий співець. Може засумував він, що великого героя не стало, а може, що вже був південь і не чути було жодного авто, звідки могли б йому кинути цента. Та сліпий Гомер Гаваї не покидав свого місця; чи не тому, може, що я ще був тут і нічого йому не дав. Він сидів, укулеле на коліна поклавши, а його невидющі очі дивились униз, на країну з веселковими берегами. Може, думав він, чи нема тут кого та чи не дасть він йому цілого квартера, а може ввижилось його невидющим очам: мов бачать вони сонце 18 січня 1778 року й велику річ, що раптом з'явилася в морі, річ особливу, величаву й грізну.

Питали люди з Оагу людей з Кауаї: „Що воно таке, оцей корабель?“ Сказали люди з Кауаї, ті, що найперше вгледіли його величности корабель „Рішучість“, з капітаном Джемсом Куком: „Цей корабель — мов святиня бога Лоно, із східцями, що провадять до вівтаря, з високими деревами, що простягають своє гілляччя на всі сторони, а спереду великий стрижень, мов гострий ніс меч-риби. Чоловіки на кораблі мають вугласті голови, одяг і шкуру із складками, діри по баках, звідки вони дістають скарби, заховані в їхньому тілі, на їхніх ногах кінчасті речі, а в роті вогонь, так що з нього виходить дим, як з батька вулканів Кілауеа“.

Дивлюсь я ще раз на свого сліпого барда і приходить мені в голову думка, наперекір розумові, що він, сліпорожденний, може, і не знає нічого, що таке Гаваї сьогодні. Він співець, що оспівує богів і героїв. Він знає напевно Камегамега Великого, хоч і не бачив йому пам'ятника там, унизу, перед „Капітолем“, що колись йому палацом був. Там він стоїть в еллінському шеломі, бо гавайські вожді ходили в шеломах, як грецькі гопліти — і він дуже великий король, не сумнівайтеся: він бо зумів у нових білих богів дуже швидко купити кілька старих корабельних гармат і ними підкорити собі инших вождів, у морській битві, що названо її — Капувагу-улаула, цеб-то гармата з червоною пелькою.

Певно знає це мій бард, знає і те, що канаки куди швидше могли вбивати один одного з того часу, як прийшли до них білі. Знає він і про инші блаженства: як з красивим, пристойним убранням прийшли сухоти, з новою половою мораллю сифіліс, з блискучою новою медициною всілякі хороби й смерть…

Авжеж сліпець мусить це все знати, він мусить знати ту велику трагедію чарівних брунатних нащадків полінезійських народів. І я не міг би припустити, що він не зазнає смутку від цієї свідомости, адже він співець…

Та краще йому не знати всієї щирої правди! Коли б цей сліпець тут, високо над новим містом Гонолюлю, міг собі уявити, що його народ не доріс до тих розсудливих білих істот, що він конає під їхніми ногами, що вони переможці, без серця, але великі…

Тільки не правду, не всю правду, о ви, боги Гаваї, ви, чотири тисячі богів, сорок тисяч богів, ви, лави, зборище богів, чотириста тисяч богів, боги лісові, гірські, водяні, всі…

Не відкривайте йому всієї правди, цьому сліпому, — мені соромно.

Не кажіть йому, що оце місто, там унизу, вже не місто білої людини, а що воно з усіма його торговельними фірмами, авто, міськими залізницями, з його ресторанами-автоматами і „Камегамега“-кіно, з його готелями, телефонами і відкритками, з його поліцією руху, забороною алкоголю, радіо, з його крамницями для туристів, для чужинців, з його ананасовими підприємствами, що воно вже нині належить скоріш жовтим, ніж білим. Що на американській території Гаваї, правда, припадає нині три білих на одного канака, але ж так само три азіяти на одного білого, що цей острів, що-правда, вже не належить до брунатного кольорового народу, зате він і не країна білих зайд!

О ви, чотири тисячі богів, ви, чотириста тисяч богів Гаваї, заховайте перед цим сліпим старцем тріюмф японців і метушню китайців, корейців і філіпінців. Не говоріть йому, що передмістя Гонолюлю мають такий самий вигляд, як передмістя Нагасакі!

Не дайте йому догадатися, що ті гарні старі перекази, такі милі йому, марно загинули, що не білий Христос, як вірить він, став спадкоємцем канакського спасителя Мауї: що нині хоч які великі успіхи мають місіонери всіх християнських обрядів, що нині мешканці острова переважно шанують великого Буду, Лао-тсе або предків японського царя.

О ви, чотири тисячі богів, ви, чотириста тисяч богів, пошліть цьому останньому канак- ському бардові, цьому сліпому гаку-меле, що співав мені про вчинки Мауї в гірській долині Нууану, на дорозі до пересмику Палі, пошліть йому смерть раніш, ніж довідається він про цю правду, що на протязі всього цього століття білої людини на Гаваї жорстокість її та облуда, її філантропія й релігійність, її гігієна й електромотори й Фордові авто — що все це хоч і винищило цей милий, гарний народ, проте не заклало держави білої людини, не дало майбутнього нащадкам її в цім раю на Тихому океані, де, мабуть, відограватиметься один з найближчих актів людської драми, але не перед судилищем переможних білих богів.

Потсдам Південного моря

ПОТСДАМ ПІВДЕННОГО МОРЯ

Я зафрахтував в аптекаря Бравна на еспланаді Вікторії його старий зелено пофарбований вітрильний човен з підсобним мотором. Виявляється, це найдужче обшарпаний старий човен на Фіджі, зате править ним сам аптекар Бравн, завжди на підпитку. Коли ми навантажили свої пожитки й мали вже покинути Суву, — звідкіль не взялась тропічна злива, та така страшенна, що досі я й не бачив ніколи. Довелось чекати кінця бурі, і пропав мій цілий день: бо, коли ми, нарешті, дістали змогу виїхати, обігнувши узбережжя з його пальмами й кучерявими дахами колоніяльного міста, до пінистої лінії коралових риф, увесь час не покидаючи лагуни, аж до гирла ріки Реви, що широко й спокійно пливе з хмарами вповитих зубчастих гір, із середини острова Віті-Леву, — коли, кажу, переїхали ми з лагуни в ріку гирлом великої дельти, хотівши другою від- ногою вийти на відкрите море, коли ми опинилися якраз серед мангових гаїв, боліт, настав, одним словом, відплив. Ми осіли на мілизні, серед фантастичних берегів — не земляних, а сплетених з якогось коріння, переплутаного над землею з яскравозеленим-листям і москітами. Нічого кращого не можна було зробити, як тільки сидіти, захоплюватися величавим сірим журавлем і чекати припливу.

Аптекар Бравн, старий, червоно-вилощений новозеландець, потішає себе пляшкою віскі. Я гадаю, що він взагалі поїхав з нами лише тому, що дома його жінка не дає йому випити стільки віскі, скільки йому хотілось би. Машиніст лежить собі на ослоні коло мотора й спить. Це смуглий, мов горіх, дикун з острова Еліс-Ісланд, і, може, прирожденний канібал. Матрос, дванадцятилітній фіджійський хлопець, чорний і маслистий, з величезним м'яким чубом, у коротенькому хвартусі навколо буйних мускулястих темношкурих стегон, сидить собі на почіпках і з щасливим виглядом жує дебелий шматок цукрової тростини. А сам я проліз рачки в нижню кабіну й нишпорю в духоті, що віддає бензиною й алкоголем, аж піт з мене ллється, серед ящиків і скринь: оглядаю вантаж мого корабля.

64 ярди перкалю, переважно рожевого й червоного, з широкими смугами, фірми Навріджі Сінґх, вулиця Всіх Націй, Сува.

Місцевий тютюн, згорнений у величезну ковбасу, з десять метрів завдовжки.

Цукерки, індійські й липкі.

Всі губні гармоніки, які тільки можна було дістати в Суві. Німецькі губні гармоніки марки „Веселий терцет“. На ящику охоронна марка: виють три коти.

Оце вантаж мого корабля. І віскі. Мені ніяково признатися, але в мене є теж одна корзина віскі на борту для начальства. Знающі приятелі в Суві, що з ними я радився, були теж тієї думки, що без віскі не обійдеться.

Перевіривши ввесь вантаж, дістаю обережно дорогоцінний предмет із картонної коробки — подарунок для королеви: маленьке механічне віяльце з Відня, Кернтнерштрасе. Тільки натиснути на ґудзика, і пропелер цього віяльця починає крутитися…

З маленьким віяльцем виходжу знову на палубу, лягаю на лавку, пускаю в рух своє віяльце й пожадливо втягую в себе повітря, що його воно на мене навіває. Лежу собі спокійно, придивляючись до лету фантастичних пташок, що снують над водою.

Мусимо чекати, поки приплив не здійме нас з мілизни. А тим часом, що ото аптекар вовтузиться із своїм мотором? Мотор спиняється саме в ту хвилину, як знову піднялася вода, а як на те і вітру нема для вітрил. Вже сонце далеко за південь перехилилось, як нам пощастило покинути дельту й пуститися до моря, до чарівної затоки, з її срібно-сірими силуетами островів на обрії. Маленький, круглий острівець, недалечко від берегів великого головного острова Віті-Леву, стає виразніший: низькі, вулканічні скелі та горбки купаються в чудовій зелені. Коли гляну на ці гори й ліси, на цей недійсний образ, і сірим, і блакитним, і яскраво-зеленим мережаний, я відчуваю, як за всі ці дні, що, нарешті, я тут, у тих блакитних горах, що їх я колись за молодих моїх років бачив на обрії та що потім, зблизька, були собі звичайнісінькі гори… Вони не гублять свого блакитного серпанка навіть тоді, коли вийти на них. Цей ліс і тоді, як зайти в нього, не перестає бути райським лісом. Це не той бразилійський праліс, що жахом віє, це не азіятські джунглі, де на кожному кроці пантрує смерть, — це весела, привітна мішанина приємних квітів, бадьоро-гарних рослин, ласих диких овочів. Цей ліс, де нема жодної шкідливої тварини, де нема навіть малярійних комах, схожий на величезну корзину квітів, з гірляндами, букетами, з папоротниками, що звисають з вінців. Здається, тут десятки тисяч тих папоротників, і малих-малесеньких, і великих, що, мов пальмові дерева, стріляють вгору з-поміж хащів. І все це, провалля і гори, бурхливі потоки, папороть, кущі квітів — усе зелене, червоне, срібне вповито в синювату блакить гір, ту щиру фарбу туги, чогось недосяжного…

Цей ліс росте і висить, і хитається аж до срібної бухти, що нею тепер пливе наш човен, і маленький острівець, куди ми прямуємо, геть увесь купається в цій блакитнявій зелені. Назустріч нам пливе місцеве кану (човник), велике рибальське кану з блоком і трикутними вітрилами з прядив'яних цинівок. Дебелі люди, голі аж до самого хвартуха на стегнах, рухами подають нам якісь знаки з веселим сміхом.

Тепер видно нам село під високими деревами. От і Мбау — святий королівський острів, те село, де мешкають великі вожді, останні внуки королів і богів.

Ми причалюємо до маленького хисткого містка. На містку чекає на нас з великою повагою якийсь старий чолов'яга; на ньому веслярський лейбик на плечах, а вузькі полотняні сулу-хвартухи щільно охоплюють його темноцинамкові ноги. Це Туї Савура, дуже великий князь серед багатьох вождів на цьому маленькому острові Мбау.

Подаємо один одному руку.

— Ходи на борт, Туї, вип'ємо!

П'ємо віскі й соду в малій кабіні. Старий вождь з припорошеним сивизною волоссям над зморщеним чолом сидить поважно й статечно, немов який білий джентльмен. Як випили, бере він мене за руку і ламаною англійською мовою каже:

— Іди. Твої речі мої люди носити до берег, ще й ще. Іди, диви село.

Я дізнаюсь, що Туї Савура тепер найстарший між тими вождями, що перебувають на Мбау. Рату Попе, внук останнього фіджійського короля, поїхав човном на инший острів, бо там настановлюють нового вождя, і він при цьому мусить бути.

Я чув багато про того вождя, — шкода, що я його не побачу. Я вже знаю, що йому тридцять п'ять років, що він гарний темношкірий великан та що він із сорокома жінками привів на світ не менше й не більше — тільки сотню дітей. Він має освіту не гіршу за якого-небудь білого джентльмена, бо виховано його в новозеляндському коледжі у Вангануї. Він на славу грає в крокет і у футбол. Він має нечувані скарби білих людей, має такі машини, що говорять, і такі, що їздять, а до того ще маєтки, дуже дорогі для людей з Фіджі, як от незрівняної ціни китові зуби, що за найменший з них колись можна було б людину вбити і потім з'їсти…

Хоч Рату Попе нема тепер у Мбау, я мушу таки зараз відвідати його помешкання; його мусить бачити кожен чужинець, коли він приїхав на острів. Це бо дійсно королівський будинок, хоч збудовано його з пористого плетива, зі стрімкою солом'яною стріхою, з вистромленими обидвома кривими кінцями бантин, з дебелого кокосового пня, що має вигляд обглоданої кістки. Назовні цей будинок дещо дикий і обшарпаний, але всередині він охайний, мов хатка якоїсь голяндки, свіжий і холоднуватий, мов Ґранд-Пасіфік — готель в Суві, важний, мов якась вілла в Фобур-Сен-Жермен. Підлога, покладена на палях на певній висоті, так що навіть знизу може проходити холодне повітря, вистелена розкішними пругкими цинівками, плетеними з чорної і білої тонкої соломи, з цяткованою вовняною бахромою по краях. Так само плетені повітропропускні стіни закріплено на дебелих палях з твердого дерева, а палі обмотано чорними, білими й червоними кокосовими мотузками; такими самими майстерно різноманітними зразками прикрашено вели- чезні перекладини під стріхою. Стіни обвішено тапами, мов шовк блискучою і чудово пофарбованою тканиною, що її полінезійські жінки виробляють з кори паперової шовковиці. А які вишукані розкоші в цьому будинкові, це ж бо будинок королівського внука Попе! По середині — низенька перегородка, а за нею окрема спальня, із справжнім ліжком. Навіть у світлиці є деяка европейська мебля: плетене крісло, гладкий полірований стіл, етажерка, на ній одна книжка Велса. Під сволоком висить нафтова лямпа, на стіні фотографія: Рату Попе і гурток крокетистів з Мбау, зняті перед змаганням.

Коли мене старий Туї провадить до цього гарного будинку, я зразу відчуваю ту особливу атмосферу королівських палаців і не дивно мені, що мене зараз представлять принцесі. Це своячка Рату Попе, як і він, нащадок останнього незалежного короля Фіджі Такомбау. Старий канібал — аж дивно якось! — зрікся 1884 року добровільно свого трону на користь королеві Англії, а за це йому забезпечено пенсію у дві тисячі фунтів і на придачу парову яхту. Титул старого Такомбау, „Туї Віті“ — король Фіджі, не перейшов на його нащадків; королівська дочка в місцевій мові Фіджі ніколи не мала ніякого титулу, проте кожний називає цю жінку, що мене тепер приймає в домі свого брата в перших, принцесою. Принцеса Анді Такомбау ходить у червоному балахоні, що вільно висить на її сухих плечах. Вона встала із-за маленької швацької машини, що за нею вона сиділа. Простягає мені свою гарну, всю в перстенях, руку, всміхаючись. На її пристаркуватому обличчі не видно меланезійських негритянських рис, характерних для фіджійців; її мати була князівна з Тонга, одна з тих полінезійських жінок, що своєю красою дорівнюють найгарнішим европейкам з Півдня.

Ніколи не бачив я жіночої істоти з таким справжнім виглядом королівни-принцеси. Згинаюсь з глибоким поклоном. Навіть старий Туї ставиться до неї з пошаною, хоч вона й жінка, а жінок на Фіджі ні за що не мають. Але навколо голови принцеси Анді носиться „мана“, великий престиж старого й святого ватажківського роду її, того королівського роду острова Мбау, що живе тут з давніх-давен. Вона й багата, принцеса Анді. Вона має найкращу ділянку кокосового горіху, понад 350 акрів плантацій. Той, за кого б вона вийшла, лежав би собі на м'яких цинівках і товстів би. Та вона дівувала.

— Вітаємо, — каже вона мені. — Ви мешкаєте в нашій гостиниці? Ми влаштували б вам зустріч, та вже пізно. Коли б ви прийшли раніш, ми наплели б вам багато вінків…

Я даю їй маленьке автоматичне віяльце, і якийсь час вона бавиться ним, мов дитина на радощах. Потім передає вона свою іграшку служниці, яка присідає перед нею, щоб прийняти її віяльце…

Гостиниця, де я маю спати, це велетенський будинок, і широкий, і високий, і порожній, мов ангар. Він стоїть на насипнім горбку над просторим охайним майданом, що заріс зеленою травою, як майдан навколо церкви в якому-небудь англійському селі, і править заразом за місце гри в крокет. Напроти гостиниці — церква, поганенька, дерев'яна, кострубата, під кучерявим залізним дахом. На однім горбку стоїть хата веслеянського місіонера. Це єдиний білий, що може мешкати на Мбау, бо хоч і багато европейців та азіятських плантаційних кулі на всіх инших фіджійських островах, але на малому королівському острові Мбау надано право мешкати лише стародавньому родові вождів, що мають берегти родові традиції. Мбау — це фіджійський Версаль чи, краще, фіджійський Потсдам. В цих гарних будинках, де так вільно дихається, серед маленьких садків можуть мешкати тільки вожді й їхні жінки та їхні слуги. На цьому острові не сміє рости ані кокосовий горіх, ані хлібне дерево. Все, що треба великим панам, приставляють з инших островів: тут не сіють і не жнуть.

Хилиться сонце в море впірнути, і море те навколо Мбау чорвоним золотом мигтить. „Яєчні з паприкою“, — буркнув незадоволеним голосом аптекар Бравн і пішов у гостиницю пити віскі, бо в таку пору без віскі дуже нездорово.

Я сиджу на монументальних сходах з чорного базальту, що провадять до гостиниці, і, поки зайде сонце, показую голим чорним і кучерявим тубільним дітям, як грати на губній гармоніці марш Радецького. І саме марш Радецького граю я їм тому, що я можу його цілком докладно відрізнити від багатьох инших мелодій, які так нетвердо сидять у моїй немузикальній пам'яті, та й не вмію добрати якоїсь иншої пісні, що краще підійшла б до цієї феодальної занепадницької атмосфери острова Мбау.

Через те, що я привіз так багато губних гармонік, я став наймилішим дядьком для всіх маленьких негринят на ватажківському острові Мбау. Двадцять-тридцять таких маленят сидить на почіпках, на сходах перед гостиницею, а там ще менші рачкують на насип нашого горбка, де пишається великий будинок над гарним, охайним, зеленою травою зарослим майданом. Вони притискають зубанки до зуб так, начеб-то їх збираються глодати; і мимохіть летить думка до дідів-прадідів оцих бадьорих хлопчиків, що так колись людські кості глодали.

На жаль, виявляється, що я не взяв з собою стільки гармонік, щоб могло вистачити для всіх фіджійських хлоп'ят на Мбау. Декого із скривджених можна ще потішити шоколадом, але одного восьмилітнього ватажківського нащадка не щастить мені переконати: він кривиться на мене дикими гримасами, загрожує мені по-своєму якимсь страшним, незрозумілим для мене словом. Дехто із старших хлопців училися англійської мови в місіонерській школі. В одного з них запитую, що ото вигукує мені той його товариш, якому я не приніс губної гармоніки.

Цей відповів:

— Він каже, сер: я з'їм твої очі, сер!

Сяк-так передаємо ми один одному свої думки по-англійськи, але куди забавніше, коли я дістаю свою записну книжку й пробую розмовляти по-фіджійськи. Я записав собі: „йо“ означає „так“, „сенгаї“ — „ні“, „вінака“ — „дякую“; а „тоу вейтотакі“ значить „будьмо добрими приятелями“. Раз-у-раз кажу їм: „тоу вейтотакі“ і граю більш-менш марш Раденького. Якась фіджійська мати, ще струнка, мов дівчина, з квіткою гібіскуса в напівдовгому кучерявому волоссі, що щіткою стирчить на голові, підходить з милою всмішкою і садовить голе немовля, що його вона на плечах принесла, мені на коліна. І коли я торкнувся теплої оксамитної дитячої шкури, мене пронизує якась дивна електрична струя, цілком одмінна від того почуття, що його ми зазнаємо від дотику білого немовляти.

Запала ніч якось зразу. На вільному повітрі починають докучати москіти. Я заходжу в будинок дещо попоїсти із своїх власних запасів, бо я прийшов, не попередивши про себе, а втім і пізно вже, щоб можна було ще заколоти свиню й спекти її з хлібними овочами й таро у викопаній в землі печі.

Душно вночи, але в розкішній високій залі гостиниці стіни пористі, а до того ще аж четверо дверей, з усіх сторін, пропускає цінне дихання легенького нічного вітру по всьому будинкові. Спадистий дах спочиває на різноманітними прикрасами обвитих стовпах; стіни обвішано цинівками, сплетеними мов панама-капелюхи, з чудовими чорними меандрами й геометричними візерунками. В цій величавій залі стоїть лише довгий стіл, куди я на купу склав свої подарунки, яскраві тканини, тютюн і пляшечки дешевих пахощів. Я сиджу по-турецьки на цинівках, опершись на свій подорожній клунок. Надворі, в темряві, блимає світло; якийсь тубілець вносить ліхтар і ставить його перед мене на цинівку. Далі надходять гуртками мбауські хлопці та дівчата. Старий вождь Туї командує ними, як шкільний наставник. Сідають усі — хлопці з одного боку, правильними рядами, чотири з них глибше, з другого боку дівчата, в просторих яскравих ситцевих кафтанах, у вінках з квітів. Деякі між ними, але небагато, відрізняються від решти своїм русявим або рудим волоссям, натертим глиною або обробленим вапнистим лугом.

Позаду розсілися мбауські чоловіки; їх небагато, бо Рату Попе забрав із собою розкішний почет. Лишилися тільки деякі парубчаки, дебелої будови атлети, що на їхніх чорних масних стегнах відблискувало світло лямпи, мов на лакованих чоботях. їхнє м'яке викохане волосся шапкою стирчить над красивим широким чолом. На всіх присутніх канаках видно фартухи, звані сулу, хоч Рату Бола відразу запевнив мене, що він має ще й штани, „такі самісінькі, як біла людина, на твоє життя“. Рату Бола, дебела людина років так із шістдесят — це, крім старого Туї Савура, одинокий вождь, що є тепер на Мбау; решта вирушили в похід із своїм родовим феодалом Рату Попе.