Нотатки мандрівника

Front matter

Ол. ДОСВІТНІЙ

'

Ол. ДОСВІТНІЙ

До кордону

.

ДО КОРДОНУ.

Радянський потяг розтинав морозне повітря. Лагідно хрумкаючи, мчав до кордону. Нещедра електрика вагону навівала сон. Приятелі попростягалися на наших добрячих вагонових ослонах та полицях. Ніби сплять.

Один з них час від часу поправляє пенсне та незручну валізу під головою; другий — автоматично крутить між пальцями хризантему.

Всі мовчать. Удають, що сплять.

Внутрішнє-бо нервуються.

— Та! — пирхкає носом і крутить головою приятель візаві, одганяючи тютюновий дим наших запашних цигарок, що чим далі зменшують свою кількість у моїй коробочці.

— Олесь, кинь палити свої смердючі цигарки! — не втерпів нарешті той, що пирхкав носом. — Здурів, чи що? Бач, які хмари напустив, — дихати не можна… Невже всю дорогу будуть такі муки? Це-ж насильство над некурцями!..

— Дивак! Це-ж вагон для курців. Чим я гірший за инших? Адже всі палять…

Приятель мовчки пирхкає носом, і підложеною під голову рукою ще нервовіше закрутив своєю хризантемою, мов флюгером.

Потяг лагідно хрумкає колесами.

Тихо, спокійно.

НА КОРДОНІ.

В пакгаузі митниці здибалися всі закордонники. Ось четверо чоловіків і три жінки східнього типу, суворий німець, кілька радянських облич, кілька громадян їдуть гостювати до родичів у Ризі.

І нас троє.

Уважно, чемно переводиться контроль речей… Політконтроль оглядає наше книжкове добро.

— „Червоний шлях“… — „Красний путь“ — перекладає голосно. „Гарт“ — „Закал“…

Чемно усміхається.

— Можна.

Потяг знову рушає. На кордоні перевірка пашпортів. Латвійська жандармерія. Знову перегляд речей. Чомусь особливо цікавляться газетами. Невже в них такий голод на пресу?.. Суперечки латвійського офіцера із службовцем, що забув узяти охоронну грамоту.

За кілька верстов лишився новий світ. Потяг врізався у старий світ, що одягнув новеньку англійську уніформу, блискучі ґудзики й назвав себе латвійською республікою.

Станція Зілупе. Буфет з латвійським каламутненьким квасом-пивом, „лати“ замість карбованців.

„Кіоск“.

— Прошу говорити по-руському, — лагідно шамкотить баринька у старенькому бурнусі, — бо я така латвійка, як і ви, — заявляє господарка кіоску, пані із „колишніх людей“.

„Народная мысль“ — орган „ліберальної“ єврейської думки.

Шпальти цього „ліберального органу“ розважають своїх обездолених, „колишніх людей“, що мріють повернутися до керування „измученной родиной“, розмовами про те, як бідолашний король Георг V повинен був усунути свого цилюрника, що раз на рік зачісував його для „параду“; про те, як то колись замучені графи кардинальської Франції жили у злиднях, й останнє своє добро офірували на визволення від змовників на кардинальський престол, про те, як „завідатель комінтерном“ Стеклов порядкує „великою неділимою“. Брудні пашквілі цієї газетки, ввесь застарілий порох бульварних публіцистів, перемелюються на шпальтах дрібненькими нісенітницями, за відомостями „від власних кореспондентів“ із Радянського Союзу.

Рига

.

РИГА.

Рига — столиця Латвії. На станції повно людей різних національностів, навіть персів та індусів. Всі вони їдуть на Захід через Латвію, бо Польща вбачає в кожному, хто хоче переїхати через її кордони, — більшовика. Тим користуються латиші й литовці, маючи з переїзжих матеріяльний зиск.

Духота, тіснота. Де-хто пропонує лишитися на добу в Ризі, щоб оглянути „Палац чорних“ із лицарської доби. Це охоче підтримує й носій — він готовий до послуг, бо матиме з цього заробіток — від пасажирів і від готелю, що правлять за добу постою втричі більше, ніж найкращий готель у Москві.

Але що нам Рига? — „дайош Европу!“ провінцію ми й у себе побачимо, а колонії зможемо дослідити і то типовіші далі на Захід… Перед нами ще Чехія…

Латвія таки добула десь комплекти вузько-колійових вагончиків — розхитаних, порепаних, з гостинними щілинами для вітру…

Сідаємо в один з них і скулившися від настирливого протягу, що гуляє всюди, „мчимося“ в напрямку Німеччини.

Наш сусід, — купець німець. Увесь час він уважно розглядає свій „гандльбух“, студіюючи класифікацію вояжових крамів та їхню технічну якість.

Нарешті забалакав: — Чому ви такі веселі? Адже ви — росіяни? Певне тому, що вирвались із більшовицького раю?

Ми пояснюємо: нам приємно, радісно почувати міць нашої країни.

Німець кисло всміхається.

— М-да… — відповідає, — але чим-же ваш край міцний? Ось наш (тоб-то Німеччина), — то инша справа! — і він показує нам білого металю німецьку марку.

У відповідь — приятель дзенькає коповиком щирого срібла з малюнком робітника, що б'є по ковадлу молотом…

Німець здивовано придивляється, дзенькає ним, морщить чоло, кисло всміхається і на диво робиться балакучим, питає про торгівлю і т. и. В його словах чути, що він незадоволений своїм гандлем у Латвії та Литві, що йому хочеться їхати з крамом до СРСР.

— Ну, й чому-ж не їдете?

— Е, — пихкнув цигаркою. — Знаємо вашу свободу. Коли-б я збив зайву копійку, ваш „неп“ скаже мені: „А ну, лишень ке свої долари, давай свої червінчики сюди“… — і він зручним рухом прикажчика загріб однією рукою в долоню другої зі столика порох, демонструючи, як у його будуть відбирати долари…

Ми сміялися з його наївности. Сміявся й він сам, витираючи забруднені долоні.

За півдоби потяг встиг перевезти нас через Латвію й Литву, що різняться одна від другої хіба лише тим, що в останній носять блакитну французьку уніформу… і підвіз до Німеччини.

Старий кордон Ейдкунен.

До Німеччини

.

ДО НІМЕЧЧИНИ.

Уважний німецький перегляд речей. З когось стягнули мито за десяток цигарок, з когось — за півкіло ковбаси… Німці дуже уважні. Люблять точність… Коли не можна перевозити без мита цигарок — плати й за 10 штук, якщо забув їх взяти з валізи до кешені…

Воно дрібниця, але з дрібниць складається бюджет. Хіба-ж можна ображатися через це на німецьку „точність“? Що там колись з бюджета викинеться сотні мільйонів „золотих марок“ рурським підприємцям або провокаторам, — це-ж дурниця для держави!.. Головне, щоб була точність і зиск з усього.

Нарешті потяг рушив на Берлін… Чистенькі, мініятюрні вагончики із зіпсованими електричними лихтариками в купе ― стиснули тих пасажирів, що сиділи, замкнули у душних комірках тих, що спали (хто мав спальне місце) і — гайда.

Вночі при переїзді данцизького району — польські жандарми охороняли спокій пасажирів та перевіряли міць замкнених дверей. Це нічого, це-ж усе для спокою робиться…

Ранок показав пасажирам з вікна мирний краєвид Дейтшлянда. Смутні сірі хуторці, зав- мерлі містечка й їхні станції, прилизані нивки й гайки, рівненькі рівчачки та бруковані шляхи. Сніг зник. Мокрою зеленню сумує земля.

Тут використано кожний шматочок, доглянуто кожен рівчак.

Та й диво було-б, коли-б цю мініятюрність за капіталістично розвиненої промисловости не доглянути! Що-ж тоді й робити?!

— Спробуй у нас доглянути простори шостої частини земної кулі, — за мало розвиненої, як на територію, промисловости! А, проте, німці ще й досі тягають вози на станціях людьми замість наших зручних платформок. Німці й тепер (як і вся Европа) мучать людей у своїх дитячо-мініятюрних вагонах…

Одначе, от уже й Берлін. Туман із димом повив сірі, з вигляду приліплені один до одного, передміські будинки, що почорніли від цих постійних хмар. Сумні сірі будинки виблискують електрикою через недоладні малі вікна (це вдень!). Потяг прийшов точно на три чверти години пізніше, ніж призначено розписом. Нічого не зробиш… европейська точність… не нам рівня!

Берлін

БЕРЛІН.

Одноманітні 4-5-ти поверхові будинки. На вулицях безупинно сновигають авто, трамваї, автобуси, гуркотить підземна залізниця. Здається, цілий Берлін їздить з одного району в другий, бо підземка, автобуси, трамваї, — геть чисто переповнено. Куди вони їздять? Що вони роблять? Де добувають грошей?

Берлін… Центр великих технічних досягнень, центр торгівлі… Він породжує силу-силенну різноманітних агентів, перекупників, вояжерів, акціонерів, компаній. Ці можливості дають навіть службовцеві, що заощадив невеличку копійку, пустити її в рух, увійшовши потайки до компанії яких-будь „вільних“ приятелів.

Так утворюється той дрібний капітал по мізерних компаніях, що рухають торгівлю. Вся ця „шатія“ переповнює Берлін з його кафе, ресторонами, видовищами та розпустою.

Гонитва за легкою розвагою тих паразитних елементів утворила в Берліні, як і в усіх великих містах Німеччини, силу різноманітних кафе, кабаре, шантанів, нічних „пристановищ“…

Увесь Берлін оплутано театрами — „Рев'ю“. Це щось подібне до американських мініятюрів, лише з загостреною еротикою… Зміст цих „Рев'ю“ всюди майже однаковий, лише з різними відтінками „французького балету“, що неодмінно закінчується виходом майже голої жінки. Дивовижно-бульварний гумор-сатира; еротичні етюди, променад модного вбрання та трішки мілітаристичного духу — „салдатики-дітвора“.

Кафе, ресторани — з відповідною музикою, напоями й повіями різних станів. Все це одверто! Все це взаконено — все під захистом влади й доглядачів державного порядку.

Тут не говориться про робітництво, що принишкло в околицях, їм не до цієї розпусти „вищих верств“…

Після того, як готелі навчили розуміти, що таке німецька „точність“, „чемність“, „акуратність“, хутенько зорієнтувавшись, ми знайшли собі „родной“ пансіон.

Правда, це клуб всіх „покривджених“ долею „родной страны“. Тут можна здибати найрисковитішого спекулянта валютою, професора, чи просто собі купця-болгарина та дільця-голандця, що має півквартала будинків у Берліні, а сам чогось тут живе; і пересельця до Америки, що другий рік чекає візи, і сліжбовця, і „поета“, що живе на проценти від свого вкладу до банку…

Одним: словом — інтернаціонал соціяльних станів і професій.

Привабливо й спокійно. Те, що часом у вашій замкненій валізі портфель, що лежить на споді, випадково опиниться зверху та дивом буде одчинений і з нього зникне план Берліна — то-ж дурниця: не треба було приходити додому невчасно, тоді-б було все як слід і він-би був на місці й замкнений.., а що до плану Берліна, він-же певне випадково зник: на другий день ви його знову там знайдете!

Проте, не треба турбуватися за їжу і т. и.: господиня — взагалі прихильниця людей літератури! Вона з них дуже дешево править. Знаючи не німецьку звичку „земляків“ завжди приходити додому не тоді, коли це звичайно належить, вона швидко замовила для нас ключі від замків усіх п'ятьох дверей…

Неприємно тільки служкам готелю. Вони не мають спочинку. Цілий рік вони працюють сім днів на тиждень що-доби 14-18 годин. Вони не мають платні, а живуть з ласки постояльців, з того, що дадуть їм за послуги… ніякої тобі культосвіти, охорони праці та инших заходів і турбот…

Повії

ПОВІЇ.

Всюди на вулицях, в їдальнях, пивницях, кафе, ресторанах, театрах — сила жінок. Не дивно, що їх сила, а те, що вони так марнують час… Чемні, навіть не нафарбовані — дивно. Невже-ж тут так багато ледацюг, що животіють на засоби своїх чоловіків, і тиняються від нудьги всюди, де тільки може ступити людська нога?

Але це так здається… Навсправжки це не ледащиці, — це теж перекупки, комісіонерки, та торговки — але власним тілом… Повії.

„Чесні“ жінки своїх чоловіків — ото, бач, в проходці з собаками на ремінця… — то „єдина“ їхня розвага, під час відсутности „дружин“…

Чому така сила проституції?

Умови буржуазного ладу, що творять паразитів і безробіття, породжують, з одного боку, величезну касту зогнилих бахурів, з другого дають простір до проституції — до шукання заробітку власним тілом.

Усе це гнойовище спекуляції і розпусти, що животіє на тілі Німеччини, викрив і викриває своїм талановитим пензлем великий німецький художник Георг Гросс.

У своїх малюнках, які може й є незрозумілі для де-кого, хто не знає німецьких обставин — Грос, Шліхтер і ціла генерація молодших ху- дожників, малярів, викривають паскудство буржуазного ладу та його побуту.

Тому не дивно, що уряд завів нові артикули закону про малярів. Він садовить їх до тюрми, штрафує на десятки тисяч марок, конфіскує малюнки, через поліцію заводить контролю над тим, що вони малюють, і силою різних махінацій намагається задушити їхню творчість.

Проте цей герць між урядом і малярами не спиняє їхньої роботи. Вони у своїй творчості ще запальніше відбивають класові взаємовідносини, що існують в Німеччині, допомагаючи робітництву викривати паскудство і комедіянство гнобителів та їхніх льокаїв — соціял-зрадників.

Художник Гросс

ХУДОЖНИК ГРОСС.

— Нашу техніку та художність творів буржуазія визнає за найдосконалішу серед сучасної Европи. Проте нам не можна попасти ні до музеїв, ні до виставок, що влаштовують урядові органи. Але ми маємо авдиторію серед робітництва. Я особисто не вибираюся із штрафів і конфіскацій за „образу нації“, „парламенту“, за антимораль і т. и. Але це роботи не спиняє. Нас любить робітництво, для нього ми живемо. Ми навіть не зачіпаємо уряду і всього того зогнилого „народу“ — перекупців, спекулянтів і фабрикантів, що керують сучасною Німеччиною, яка котиться до монархії. Ми тільки влучно їх змальовуємо для робітничих мас… ми відбиваємо пензлем ті умовини, що серед них живе робітництво. Адже кожен може бачити це навкруги. Чому не можна це передавати на малюнках!

Тов. Гросс усміхнувся.

— Ось маєте, — лагідно провадив він далі: — раз, два, три альбоми… дев'ять, десять… сорок малюнків, що конфіскував уряд.

— Проте, хіба цим спиниш хід подій?

Вже сьома година, треба поспішати на демонстрацію. Сьогодні-ж робітництво зустрічає випущеного з тюрми їхнього поета.

Ми теж поспішали. Ще по чашці чаю, — і гайда.

Євген хекає й одкашлюється, одкладаючи на бік альбом.

Валер чмихає носом і нервово одкидає вилами пальців волосся на голові, що пасмами лізе з лоба.

А Павло, пальчиками тендітно поправляє пенсне, що чомусь в час розмови зсовується з носа.

Чудасія! Все нервуються!

Зустріч

ЗУСТРІЧ.

На майдані люду, як на ярмарку.

Автомобіль, трамвай чи автобус, ані ткнись — нікуди.

Звислі з струмких стовбурів блакитні кулі промінням електрики залили все навколо; тисячі робітничих голів, що над ними маячать, виблискуючи золотими зірками, серпами й молотами — маячать червоні прапори, сотні лакерованих касок поліції, кінної жандармерії, щітки блискучих багнетів жовнірів…

Шумить, мов у вулику…

— Геть кровопивців! Амнестію сімом тисячам! Хай живе Радянська Німеччина.

Перелякані обивателі, що випадково спинилися на панелі, кидають стурбовані погляди праворуч, ліворуч, назад. Але всюди — кремезні стіни з люду… сірі, змарнілі обличчя робітників і робітниць… очі блищать ненавистю, відвагою, рішучістю…

„Ми молодая гвардія робітників, селян!“ несеться з протилежної вулиці… Тисячі юнацьких голосів.

— Чого-б ото я перся дивитися на якогось там випущеного арештанта? — кидає в повітря сонна пика одгодованого черева.

— Що? Чого? Ах, ти-ж паскудо, спекулянтське стерво, мерзота! Ти, грім твоїй матері, падлюка, оце вийшов у проходку після розпутнього дня, ще й базікаєш?

І пішло й пішло. Обличчя робітниці пашить ненавистю. Кулаки робітника, її сусіда, стискаються й він сунеться до панелі, до отетерілого черева.

Грім „Інтернаціонала“ розтинає повітря…

— Хай живе робітнича революція!

Гамір обертається на погрозливий шум морського прибою…

На авто повагом їдуть товариші.

Капелюхи, кепі замаячіли в тисячах кістлявих рук над головами.

„Ми молодая гвардія селян, робітників!“ вигукує загін юнацьких голосів в такт маршу своїх шерегів.

Мистці й революція

МИТЦІ Й РЕВОЛЮЦІЯ.

В часи революційного буяння в Німеччині літературні творці захоплено ставали на бік робітничого руху. Проте, коли німецьким капіталістам пощастило задушити революцію, вся ця шатія потяглась до табору соціял-угодовців, а де-хто подався далі геть аж до німецьких націоналістів.

Капіталістичні бутер-броди, соціял-угодовські теки й різні привілеї, що мала буржуазія, притягли до себе й „революційних“ літераторів. Пануюча класа — буржуазія має тепер з них своїх ідеологів.

Тут яскраво виявилася хитка психологія міщанина інтелігента, що хтів трошечки погратися в пролетарську революцію, а потім раптом захитався й почвалав до буржуазії.

Цього вимагала буржуазія й від инших творців.

„Ми хочемо творця слова — Мюгзама, але без червоної голови“ — писала одна націоналістична газета з нагоди звільнення його з тюрми.

Таким чином в той час, як революційне мистецтво-малярство йде наперед, революційна література пішла назад. Толери пішли праворуч, а серед лівих лав на всю Німеччину лишилось кілька витриманих борців — Бехер, Юнг…

Творча Німеччина зрадила революцію й залишила пролетаріят майже без мистецтва боротьби за долю пригноблених.

Комуніст — „фабрикант“

КОМУНІСТ — „ФАБРИКАНТ“.

Німеччина хвалилася своєю радіо-виставкою. Справді, вона варта того.

Величезний дерев'яний павільйон з балконом другого поверху, набитий тисячами люду. Невеличкі кіоски тягнуться в кілька шерег з кінця в кінець. В кожному з них — виставлена якась частина, чи ціле приладдя радіо-машини різних вжитків. Пароплавні, аеропланові, аеростатові, цепелінові каюти — з радіо, копія радіо-кабіни „цепеліна“, якого Америка подарувала собі за версальською угодою, і який в свій час полетів до Сполучених Штатів, а там не можуть ще й досі дати собі ради: що з ним робити.

Різноманітніші останні винаходи й удосконалення в галузі радіо. Ось кіоск механічних і технічних приладів, там конструктивні моделі новітніх башт, антен; ось збоку притулився маленький кіоск із радіо-пляшками. Увесь апарат коштує 2 марки; він міститься на звичайній пляшці. Зайшов до крамниці, спитав пляшку „вина з радіо“, випив солодке, — і ти маєш — пляшку з прилаштованим апаратом… Правда, тобі треба буде придбати в другому кіоску ще навушники, а далі штепсель, а там хатню антену, щоб знати, як все це прилаштувати… бо кожен вигадав якусь частину, без якої часом з одної пляшки не почуєш нічого, а господар пляшки чи продавець її повинен купити у винахідника друге відповідне приладдя…

Але гримнула музика… З прилаштованих на горі двох різнобічних рупорів — лунає симфонія Вагнерового „Лоенгріна“. То пустили радіо-музику… Одночасно й на вулиці з прилаштованих на покрівлі цього величезного дерев'яного ательє рупорів — на кілька вулиць навкруги гремить музика з найдрібнішими звуковими деталями…

Коли хочеш зайти до кабінки радіо-концертів (які розплодились скрізь по Німеччині), візьми каталог, надінь навушники, включись в перший ліпший №, в залежності від того, що тобі хочеться слухати. Навіть до театру не треба. Або поставив собі в дитячій кімнаті гучномовець і дітвора, лежучи в ліжкові, засинатиме під приємне оповідання казочок, що там десь в певний час хтось старечим голосом розповідає для сотень тисяч діток.

Наш проводир, член комуністичної партії Німеччини, сам був механік радіографії, працював все життя, ще хлопчиком почавши на механічних заводах, де залишив свій слух. Це, а також його активність, активність, як комуніста, що в свій час відмовився йти на імперіялістичну війну, не дають можливости працювати „з вільного найму“. Тому він почав майструвати сам. Останні роки він удосконалював радіо… Нарешті він винайшов, як можна вживати радіо, яко механічно-технічну силу з передачею і з перехоплюванням радіо-хвиль. Він вигадав апарата, що може без спеціяльних машин одночасно бути в пригоді, як радіо-апарат для слуху, депешування, музики й як механічної машини — грамофону. Чотири моменти вжитку радіо. Цей невеличкий апарат коштує 200 карбованців… Він одержав патент. В компанії з другим своїм товаришем — одкрив майстерню й тепер майструє ці апарати для торговельних підприємств. Він з Кº теж мав на виставці свій павільйон. Правда, його павільйон тільки всього й мав, що апарат на столику…

— Ну, а як ваше підприємство, ваша Кº, чи не перешкоджає вашим партійним переконанням і роботі… бо якось дивно: винаходець, підприємець, так би мовити, акціонер Кº — і разом член компартії?..

— А ніяк. Не забудьте, що ми фабрики не маємо, а самі в кількох працюємо і заробіток ділимо по-між себе… заробляємо ніби від „хазяїна“. А коли й буде стільки грошей, що будемо поширювати підприємство до фабрики, то що-ж? — Вона буде комуністичною фабрикою… Це добре… Все одно нам колись треба буде будувати свої фабрики… Різниця лише буде та, коли візьмемо владу, а ми її таки візьмемо… то свою фабрику не доведеться націоналізувати — вона вже буде сама собою націоналізована… Чи може боїтеся, що це схибить мене з комуністичного шляху?.. Ого! — він весело усміхнувся і потер руки. — Я вже двадцять років комуністом, не соціялістом, а комуністом. І хоч не був на війні, а володіти рушницею добре вмію… Та й радіо в ті часи не пошкодить… — Візьмемо! Хай хоч крутиться буржуазія, а візьмемо!

Якось дивно було слухати таке від „фабриканта“…

Пригадався син сенатора, верховного прокурора одної Німецької республіки, комуніст, поет, літератор, що активно бореться з „татом“; і перманентно пересиджує в тюрмі… Згадується професура, люди науки, що теж ділять разом долю революціонерів робітничої класи в умовах жорстокого поліцейського режиму монархо-буржуазно-„соціялістичного“ уряду.

— Такі умови країни розвиненого капіталізму, удосконаленої техніки й великої промисловости. Вони утворюють таку диференціяціїю різних верств громадянства — що мимохіть тягне або туди або сюди. І розумніші, чесніші з них ідуть в робітничі лави.

Кооперація

КООПЕРАЦІЯ.

Коли з радянської країни — значить більшовик. Коли більшовик — виходить червона пошесть. А коли пошесть — значить на фабрику капіталіста потрапити зась: слуги капіталу вхід забороняють… „Знаємо, що ви там будете робити. Знаємо, що тут не оглядом пахне“…

Соціял-демократи, що стоять на чолі кооперативного товариства великого споживчого підприємства — трохи вагалися… Потім певне стало соромно. Подумали, не сказали: „не зручно-ж буде одмовити — подумають, що ми боїмося комунізму… Адже-ж ми теж прагнемо до нього“… Але зиркнули до контори, чи нема кого з охранки з заготовленим наказом — „не пускати“. Але не було нікого.

— Тільки швиденько, швиденько! — Чорняві вусики, a la Wilgelm удаючи чемність, повели нас.

Фабрика годує що-дня хлібом і иншими споживчими виробами півмільйона берлінського населення. Правда, білий хліб, бісквіти, цукерки, вино, мінеральні води, сир, масло — не вживають робітники, навіть ті, що на фабриці — але „населення“ Берліну годується…

Механізовано, машинізовано чудово. Один робітник на автовагонетці перевозить що-години до склепів і звідти до фабричних цехів до 15.000 кіло різного продукту… Добре мусить робити…

Проте кваліфікований робітник дістає 80–100 марок місячно, звичайний 45–60.

Роботи 9–10 годин.

— От тільки життя трохи дорогувате: кватиря без світла й опалення мінімум 13–18 марок за містом, переїзд забирає до 10 марок, обід 30 марок, так що на вечерю й сніданок, хоча-б на картоплю, та на світло, паливо, одежу і т. ин. не вистачає, а хто має сім'ю, зовсім кепсько, нема, хоч тут що… Тяжкувато! та й на випадок хороби чи що… Тоді просто заріз. Безробітному краще, — той принаймні має всі підстави десь кинутися сторч головою в канал, чи ще якимсь способом позбавитись цих мук, а робочому, хто має „щастя“ робити, гірше: і роби до нестями, і все-ж голодний, холодний, а дивлючись на сім'ю, що пухне, або йде шляхом повій, просто жах бере… Ох! ні, таки, що не кажіть, а безробітним краще… А тут, як на гріх, що-дня куди не кинь, пики з трьохповерховими, мов у бугая, шиями, ресторанчики з ними, театри, по вулицях скрізь — все вони… ну, просто диво, з чого вони живуть… їм не до каналу!…

— Так це-ж кооперативна фабрика, соціялісти керують нею… чому-ж вони так погано коло вас ходять?..

— А грім та блискавка його вбий! Иншим ще гірше. Он, кажуть, знаєш, що в Берліні завжди до 70.000 безробітних… Тим ще гірше!.. Будь задоволений тим, що є, коли не хочеш опинитися серед їхніх лав…

Машиніст боязко спинив машину, тяжко зідхнув, подумав щось, кивнув головою у бік сусіда, що мовчазно усміхався й безперестанку шарудів рогачиком в кав'ярняному заслоні — й стиха промовив:

— Отой теж каже… — і не договорив. Сусід на момент відхилився від свого заслону, ляснув по спині машиніста і весело промовив:

— Ничефо! — й додав по-німецькому до нього: — Ти брат, тільки з нами тримайся… всі ці бугаї до чорта полетять!

— Капуста! — ніби рекомендуючи приятеля додав він нам, мотнувши головою у бік машиніста і кивнувши нам вітання, взявся знову за свій рогачик.

Як переходив контору, позбавлену архітекторами денного світла, освітлену електрикою, в вічі кинулися десяток голів і їхні зігнуті спини за величезними столами накопиченими статистичними картками, книгами… Де-які з службовців мовчазно підвелися, зиркнули сонними, втомленими бездумними очима й знову нахилилися над роботою…

Ці теж працювали. Чи вони думали взагалі? Тяжко сказати. Але що вони не хотіли опинитися в шерегах армії безробітних, це — ясно.

Особливо ота дівчина з червоно-жовтим кучерявим прядивом волосся й смугами під очима. Вона напевне не здає позицій, а її шовковий дульєт нагадує, що вона вміє боротися за існування й знає не одно „кафе“, не один „готель“, не одну вулицю, осяяну електрикою ночи…

То також боротьба…

Імперіялізм і революція

ІМПЕРІЯЛІЗМ І РЕВОЛЮЦІЯ.

Передвоєнний німецький капіталізм так переріс, що вилазив уже поза свої державні межі. Він не міг задовольнитися своїми колоніями, і звиваючись гадюкою навкруги колоній, що належали до инших держав, — пролазив в країни з малорозвиненою промисловістю. Там він спіткався з гадюками капіталізму инших капіталістичних країн. Ці спрути намагалися розміститися на просторах тих територій Одначе вони заважали один одному створити свої кубельця. Кожен хотів мати вільне сідало. Гадюче сичання врешті закінчилося тим, що ці змії сплелися в запеклому герці смертельної боротьби. І — вибухла війна. До герцю могутній капіталізм втягнув і своїх підданців, захопивши разом у це коло й ті народи, серед яких точилася запекла бійка цих чужоземних капіталістичних спрутів.

І цілий майже світ закрутився в танкові смертельного бою.

Подолали спрути инших держав, і німецький капіталістичний звір зараз одпочиває, притиснутий на власній території. Тепер він мусить ссати кров для свого животіння й нової міці з своїх підданців — трудящих мас, силою яких свого часу намагався здолати инших спрутів. Відпочиває й ссе кров із свого робітника. Робітнича класа Німеччини, за прикладом колишньої Росії, а тепер СРСР, намагалася вислизнути з обіймів цього спрута. На допомогу своєму вчорашньому ворогові — німецькому спрутові — кинулися инші чужоземні спрути й не дали робітництву подолати, втопивши борців в морі крови.

Найкращі ватажки робітничої класи лежать мертві на кладовищі Берліну.

Низенькі зелені могилки щільно притислись одна до одної, як свого часу в борні щільною лавою йшли на бій ті, кого сховали вони під собою.

Карл Лібкнехт, Роза Люксембург — в середині; поруч з боку та в дальших шерегах могилок — ще тридцять шість борців-ватажків великого повстання за комунізм.

Низенька дротяна огорожа навколо, живі квіти на могилах…

Це приступна скромна фортеця хоронить відважних борців за диктатуру пролетаріяту.

Це центр постійних думок робітничої Німеччини. Він нагадує їм, як треба жертвувати життям за велике майбутнє, за робітництво, коли вирішається його доля.

І робітнича класа Німеччини це добре розуміє.

Лібкнехти

ЛІБКНЕХТИ.

Карл Лібкнехт був не тільки відважний революціонер-політик і стратег робітничої класи: це була універсальна людина, марксист, історик і знавець мистецтва майже всіх культур. Він вивчав їх, накидаючи безліч критичних нотаток; він слідкував за всіма літературами, намагаючись читати їх в оригіналах. Він вивчав мови із словниками, здолав філософсько-літературні труднощі. В одному листі до сина, листі, що ще не увійшов в друковані збірки, К. Лібкнехт пише йому про одну із стародавніх книжок, яку, на запит сина, радить йому прочитати, даючи їй основну критичну оцінку, що її треба не забувати читаючи.

Велику залю обставлено з усіх боків шахвами, що набиті книжками не лише всіх соціяльно-економічних та філософських наук, а й світової художньої літератури.

Немає їхнього господаря…

В покоях Лібкнехта тихо вдень і вночі. Дружина його, донька й мати, постійні мешканці господи, рідко всміхаються. Тут панує якась горда тиша. Гості теж мимохіть проймаються цим оточенням смутної пошани. Тихо. Болісно.

Багато матеріялів зібрано і зложено дружиною К. Лібкнехта, Софією Лібкнехт, велику силу матеріялів ще не розібрано, не зредаговано… Багато часу треба, щоб виготувати їх до друку.

Карл Лібкнехт більшість матеріялів накидав на малесеньких-малесеньких папірцях дрібним-дрібним письмом. Треба багато часу, щоб їх підібрати, прилагодити, над чим безперестанку й працює Софія Лібкнехт. Час на це вона уриває по-між службою й родинними турботами.

Великий смуток опанував цими трьома жіночими істотами, повними любови і ласки.

Далекі від обивательського животіння „нормального“ громадянина, завше одні, бо звикли до арештів Карла Лібнехта, й нарешті: покинуті ним, — сумні… А він лежить там на кладовищі, мертвий, хоч дух його й живе серед мільйонів трудящих Німеччини.

Письменники й суспільство

ПИСЬМЕННИКИ Й СУСПІЛЬСТВО.

Коли світ почав палати пожежою комунізму, коли за справу диктатури клали своїм життям ватажки німецького пролетаріяту — творці культури, літератори, малярі не встояли проти та- кої величі. Вир захопив вражливіших із них. Толер, Газен Клевер, Леонард Франк, Штейнгейм, Голегер, Бехер й ин.; художники Гросс, Шліхтер; артисти й режисери Вангетайм, Пеєпотор й инші, — всі пішли з робітничою класою

Але буржуазія перемогла…

Капіталістична гієна за допомогою соціял-льокаїв — в крові втопила революцію. Коли художники й творці театру щільніше стали в шереги робітничої справи — літературно-мистецькі сили, творці зрадили пролетаріят. Хитка інтелігенція, мерці слова, здалися на принаду буржуазії. Штейнгейм опинився у соціял-зрадників, Газен Клевер пошився у пацифісти, Голегер покотився до монархічного табора, Толер пішов на все — лише-б догодити новій владі капіталістичного захисту…

На боці пролетаріяту лишився Йоган Бехер та революційним шляхом пішли Франц Юнг, Леонард Франк, Гермінія Цюр Мюллен та ще де кілька… От і вся літературна когорта робітничої революційної Німеччини.

Йоган Бехер — син верховного прокурора одної з республік, шо складають сучасну німецьку державу, державу — монархо-буржуазії.

В той час, коли батько садовить до тюрем сотні, тисячі революційного робітництва, вигадує провокації, інсинуації на комуністів, — його син Йоган, що відмовився від такого батька, живучи в найзлиденніших умовах, провадить безперестанну боротьбу з капіталістичним ладом, гнобителями трудящих мас, ворогами комунізму, із своїм батьком, з тими, кому він служить… Це не лише поет-комуніст, що своїми революційними маршами, прокламаціями, без- перестанку бадьорить робітництво, кличе до бою: він є організатором нового кадру революційних письменників-комуністів та звичайним партійним робітником.

Йому нема часу творити нове мистецтво, не тому, що буржуазні видавці його не друкують, а уряд утворює безперервні судові процеси на його твори й забороняє їх, — а тому, що поліцейський чобіт буржуазної Німеччини підштовхує робітництво до ще більшого зміцнення своїх шерегів, організованости й вивчення тих соціяльно-наукових істин, що так потрібні пролетаріятові у його боротьбі. А це в першу чергу торкається Йоганів Бехерів…

Deutschland

DEUTSCHLAND.

Німеччина „Deutschland“. Німецький край. Німецьке царство. Навіть не республіка.

Не диво, що уряд соціял-зрадників так дбайливо зберігає назви та наймення кайзерівської Німеччини з нахабним „Deutschland, Deutschland über alles“ — Кайзерплац Фридрихштрасе, Гогенцолерндам та инші пам'ятки вокзалів, шкіл, установ освіти, музеїв імени тих гнобителів, з якими боролася навіть буржуазія й від яких так запально відсахуються соціял-зрадники. Не диво! Соціял-зрадникам перепадало від гнобителів. Вони чесні перед ними. „Хто старий хліб-сіль забуває“… і вони не забувають. Хоч соціял-зрадники разом із капіталістами безперестанку гноблять у тюрмах 7.000 робітників-революціонерів, хоч вони ніякими засобами не вагаються душити робітництво, в морях крови залити всякий його опір капіталістам, — зате вони невтральні до гнобителів капіталістів, буржуазії і взагалі всяких там монархістів… Організований фашизм із широкою пропагандою, акціями путчів за Гогенцолернів, демонстрації, святкування царських днів, допомога капіталістам із державної скарбниці на розвиток їх прибутків та необмеженої експлоатації робітництва, — все це прикривається невтральністю, а в салонах ллється в пельки шампань за їх здоровля.

Тому хіба дивно, що преса буржуазії так захлинається, щоб як-наймайстерніше підкреслити про іменини Вільгельма, про одвідини кронпринцем шпиталю, про візиту Врангеля і т. и.

Німеччина Гогенцолернів під гербом кайзера на монеті й урядом монархо-буржуазії з соціял-зрадниками — живе…

Вона наповнює кафе, бари, ресторани, нічні пристановища жіночої й гомосексуальної розпусти… Вона перетворила театри на рев'ю, як першу вечірню ступінь еротичного роздратовання звироднілої буржуазії, де голе жіноче тіло відограє першу ролю; вона удосконалила німецьку техніку в кіно руками робітників для демонстрації тупих, сантиментально-обивательських або невтрально-гумористичних фільм…

Кіно

.

Доки через третю особу не загітували одного капіталіста прокатника кіно-фільм, — попасти на фабрику не вдавалось.

Він уявляє, що має справу з кіно-підприємцями. Ну, й уявляй! Нам від того не буде душно. Правда, на дворі цілий час стоїть година пізнього теплого літа (це в лютому).

Розповідає про те, що Німеччина не задовольняє себе кіно-фільмами, йому хочеться мати справу з СРСР. Як-же — сенсація! Прибутки! Гешефт! Шкодує, що мало може продати в СРСР. „Не беруть чомусь“, — кажуть, не годиться. А чим вони не годяться, коли найкращі в світі артисти грають! Чудова фотографія, шедевр умілости, 200-300 тисяч доларів одно ставлення… Кажуть, нема змісту… Та скільки там експресії, гри, кохання, убивства… королівна привела сина від двірського… Вибухає революція — син стає революціонером… рятує матір… потім його обирають за короля… Став королем… Хіба-ж не революційна?!

Капіталіст — рухає плечима… Але цей, певне не дуже пойнятий німецькою культурою… він навіть взявши на всіх квитки на „Untergrund“ не хоче, щоб повернули йому 70 пфенігів… Це зовсім не по-німецькому.

Що за чудасія?..

Наш чичероне тихо пояснює: „він не німець. Російський єврей, живе тут з 1914 р.“…

А в буфеті кіно-фабрики платив кожен за себе окремо… не хтів навіть, щоб за нього було заплачено за пиво.

На фабриці в однім боці будували льодову гору. По инших кінцях переводилось фотографування. Артисти — кіно-королі з Німеччини, Швеції, Голандії…