До сьвіта

Front matter

Ольга Кобилянська.

А.

НОВЕЛЇ І НАРИСИ.

Valse melancolique

Т.

I.

Не можу слухати мелянхолїйної музики.

А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими, ґраціозними звуками, а відтак, зрікаючи ся їх незамітно, ллє ся лиш одною широкою струєю смутку! — Я розпадаю ся тодї в чутя, і не можу оперти ся настроєви сумному мов креповий фльор, якого позбути ся менї не так легко. За те як пронесе ся музика блеску, я подвійно жию.

Обнимала би тодї цїлий сьвіт, заявляючи далеко-широко, що музика грає!

І клясичну музику люблю.

Навчила мене її розуміти і відгадувати по „мотивах“ одна з моїх товаришок, якої душа немов складала ся з тонів і була сама олицетворена музика.

Вона вічно шукала гармонїї.

В людях, в їх відчуваню, в їх відносинах до себе і до природи…

Нас мешкало разом три товаришки.

Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже майже укінченою артисткою, і працювала саме над одним образом, який хотїла продати і поїхати до Італїї, щоби побачити тамошню штуку та найти і собі дорогу до неї.

Мала двацять і кілька років, була знїмчена Полька і брала своє занятє дуже поважно. Дражлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житю наймилїйшою людиною.

Тїшила ся великою симпатією межи своїми товаришками по занятю, а навіть і самі професори, острі подеколи до нечемности супроти своїх учеників і учениць, любили її по батьківськи і робили їй свої закиди і уваги в найлагіднїйший спосіб, щоби лише не діткнути її. „Das schönste Glückskind“ називали її, а й вона сама не називала себе інакше, як: „Ich, das Glückskind…“

Я прилагоджувала ся до матури, бо хотїла бути учителькою.

Вчила ся музики, і язиків, і преріжних робіт ручних, ба і все иньше, що лише можна було, забирала я в себе, щоби стало колись капіталом і обернуло ся в хосен. Маєтку я не мала, а житє, вибагливе мов молода дївчина, жадало свого.

Знайомі з наймолодших лїт, ми мешкали разом.

Мали дві великі комнати, елєґантно уряджені, майже з комфортом, бо моя товаришка була з доброї родини і хоч не розпоряджала великими фондами, була претенсіональна і розпещена. „Я не можу зрікати ся всего так, як ти!“ говорила нераз роздражнено, коли я напоминала її, числити ся лїпше з грішми і зрікати ся деяких приємностий.

— Мовчала б ти! — лютила ся. Ти сего не розумієш. Я артистка і жию відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тїсно-проґрамової людини як ти! Ти можеш обмежити ся на своїм ґрунтї, бо мусиш; він вузкий, але моє поле широке, безмежне і тому я жию таким житєм. Тепер іще не вповнї таким, але колись пізнїйше, як стану цїлком своїм паном, розмахну крилами під небеса. Так наказує чутє артистичне. Я беру все зі становища артизму. А й ти повинна звертати ся за ним; усї, цїлий загал. Коли-б усї були артисти осьвічені і виховані, почавши від чутя аж до строю, не було би стілько погани і лиха на сьвітї як тепер, лиш сама гармонїя і краса. А так? що округ нас? Лише ми одні піддержуємо красу в житю, ми артисти, вибрана горстка суспільности — розумієш?

— Розумію.

— Розумію! Ти й не здібна мене розуміти. Не знаю, за що я властиво люблю тебе — перепрошувала мене відтак нїби en passant. Критикуєш мене занадто. А все своїм міщанським розумом, вузкими домашно-практичними поглядами і старосьвітськими замахами жіночости. Відорви ся раз від ґрунту старих фраґментів, і перекинь ся в який новійший тип, щоб я від часу до часу черпала з тебе якусь скріпляючу силу… щось новітне!

— Годї, голубко, остану ся вже старим типом, — відказувала я спокійно, бо знала надто добре її натуру, чисту і без фальшу, щоби обурювати ся її наскоро киненими словами. Противно я постановила собі вже в сотний раз не відривати ся від „ґрунту старих фраґментів“, а оставати ся тою самою, що доси, сторожити над нею, що в погонї за красою не вважала на лиховісні підшепти перепон житя, і була би не одно горе перетерпіла, коли б не я… І хоч я не була нїяким новітним типом, не мала жадних претенсий до титулу „вибраної істоти“ або „расової людини“ — всеж таки розуміла її, і знала, як і коли гамувати ту справдї артистичну натуру, а коли додавати охоти до полету і піддержувати в добрій вірі на будучність.

— Коли останемо ся незамужними женщинами — говорила (слова „стара панна“ ненавидїла), — то будемо також разом жити. Возьмемо собі ще третього члена в компанїю, бо двох замало і не можна нїякої проґрами, нї статутів уложити — і будем жити.

— Випробуємо третього кумпана, з яких прикмет складає ся він, який в нього темперамент, як за велика осьвіта, як за далеко сягає поглядами в минувшість або будучність — а відтак приймемо. По тім най надходять на нас ті страшила, якими лякають перед незамужностию, як самітність, безпомічність, дивацтво і т. и. Ми не будемо самітні. Не будемо сьмішні, не будемо, так сказати-б, бідні. Будемо мати своє товариство, розуміє ся і мужчин — бо без мужчин монотонно — і будемо собі жити по душі. Тодї юрба переконає ся, що незамужна жінка то не предмет насьміху і пожалованя, лише істота, що розвинула ся неподїлено. Значить: не будемо прим. жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли анї в жінки, анї в матері, а розвинули ся так вповнї… Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я жию штукою і вона вдоволює цїлковито мою душу; може бути, що й віддам ся, не знаю, але коли віддам ся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цїлий сьвіт просить о прощенє, що „мужа“ не має… А ти?

— Я також, Ганнусю.

І я справдї годила ся з нею. Чому не жилось би двом, трьом незамужним жінкам, коли згоджувались би своїми натурами, відповідали собі посполу в вимогах інтелїґенції, красше, як поодиноко? — Се була також одна з таких новітнїй- ших думок, на які я з своїм „неартистичним міщанським розумом“ не могла здобути ся!…

Вона панувала надо мною мов над якою підданою, і хоч я могла розпоряджувати своєю волею так вповнї як вона, і супротивити ся їй, я проте не чинила сього нїколи. Мене не болїло те підданьство під її власть; сила якоїсь відпори не прокидала ся в менї нїколи. Противно, коли виїздила нераз у своїх інтересах на час із дому, я навіть тужила за нею. За нею, і за тою силою, що йшла від неї і надавала цїлому нашому окруженю характер і якесь житє…

Була гарна сама собою. Ясна, майже попеласта бльондинка з правильними рисами, і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно… А що в своїх постановах була скора і консеквентна, я любила її безгранично, пристосовлювала ся до неї без надумування і мов та ріка так плила я спокійно виробленим нею руслом, щоби знов як ріка згубити ся, може і з иньшими такими як я, в житю як у морю…

Мабуть за те любила вона мене і називала своєю „жінкою…“ Так жили ми в двійку в гармонїї довгий час.

Я вчила ся пильно до своїх ріжнородних іспитів, а вона малювала. Образ, над яким працювала невсипучо з розгорілими щоками, яким була перенята до глубини душі, була велика копія образу Коррдежія „Віроломна“. Малювала в переконаню і гордій вірі, що він удасть ся їй. Мабуть те й розпалювало її талант і довело, що добила ся цїли…

Одного разу йшло нам фінансово круто; а що найгірше, властитель дому підвисшив чинш за кімнати.

Артистка роздражнила ся.

Кидала річами об землю, роздирала ескізи, проклинала свою долю, що виглядала як дран- тива дївчина, і божила ся, що волїла би таки зараз ослїпнути, як бути дальше маляркою…

Я ходила спокійно за нею, підносила річи, і відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх незамітно, щоби не попали ся їй на ново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху.

— Приберу ще годину анґлїйської мови і буде все добре — успокоювала я її, а вона плакала, нарікаючи заєдно на своїх родичів, що посилали їй, на її думку, за мало гроший.

— На те я не згоджу ся — перебила мене. — Гаруєш і так доволї тяжко. За книжками і зошитами ти вже й так втратила почутє свободи і зробила з себе якусь машину… Чиста погань із таким житєм, що не мало собі кого на наругу вибрати, та нас!

— Чому не взяти менї годину? — боронила ся я. — Від шестої до семої вечером маю саме вільний час. Замість ходити на виклади науки якоїсь там „гармонїї“, буду кого вчити французької або анґлїйської мови і зробимо бідї конець. Послухай мене, Ганнусю, — просила я її — і пристань на те…

— Не хочу. Лїпше попродам усї свої образки! Отсей і той, і онтой…

На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неї кождий образок, як була до кождого з них привязана і яку долю призначила кождому з них. В кождім образку була, як нераз говорила, якась частина її істоти, а тепер мали би йти дорогою простого крамарського товару? Нї, я не згодила ся. Придумала щось иньше. Придумала і сказала. Взяти до спілки третього кумпана і відносини зараз поправлять ся.

Вона дивила ся хвильку своїми блискучими, з плачу почервонїлими очима на мене, а відтак відтяла, що не пристане. Саме тепер брати чужу людину до спілки, коли вона сидить над викінченєм образа, — праця така вимагає сама собою найлїпших обставин. Чи я не зрозумію нїколи, що се значить „артизм“ і що се таке „твори“? Чи се значить крутити корбу, шити на машинї, або плести панчоху? Чи я вже цїлком отупіла з того дурного бубненя, придуманого навмисне на те, щоби систематично задавлювати найтонші зворушеня до свобідного розвою індівідуальности? Брати тепер чужу людину в хату, яка що найменше буде балаклива, з лиця бридка, і розуміє ся — без крихти артистичної осьвіти, Бог знає з якими некультурними привичками!… чиста розпука!

— Чому се має бути зараз якась найгірша істота? — спитала я, вже потрохи роздражнена вибухами артистичної натури. — Будемо-ж вибирати третю товаришку; коли не сподобає ся, не приймемо!

— Ага, певно ти не приймеш із твоїм божеським серцем, що наказує ближнього любити більше, як себе самого…

— Ганнусю, будь добра! — просила я. — Ти замучуєш мене своєю нічною опозицією! Щож робити, як нема иньшого виходу? Як знаєш що лїпше, то скажи, і я згоджу ся з тобою, а коли нї, пристань на мою раду.

Вона погамувала ся, побачивши, що діткнула мене.

Задержала ся перед своїм великим образом і, усьміхаючись гірко, сказала:

— В чім я коли опоную? Я є лише нїмим послухачем свого таланту, але такі як ти, Марто, такі, як ти, творять ту велику силу, що пригноблює таких, як я. Масою пригноблюєте ви нас, поодиноких, і ми загибаємо мов той цьвіт без насїня через вас. Але ти, як індівідуальність, того несьвідома, і тому не розумієш того… Відтак кількома кроками підійшла до мене.

— Гнїваєш ся, Мартухо?

Я не відзивала ся.

— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на земли належить все таки до тебе.

— Та що там…

— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на земли належить все таки до тебе. — І обнявши мене бурливо за шию, шукала вохкими очима на моїм лицю гнїву.

Я не могла нїколи довго гнївати ся на неї. Знала добре, що коли-б я справдї була загнївала ся на неї, вона не успокоїлась би доти, доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що „не гнїваю ся“.

Була незвичайно доброго серця: тут в одній хвилї кидала ся, горячила ся і змагала ся, а вже в другій була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй в найменшій дрібницї, боготворючи її задля краси і таланту, та задля її ориґінальних помислів. Належала до ріжних товариств, не жалувала нїчого, а визичуваних товаришкам гроший не приймала нїколи назад. Любила над усе елєґанцію, називаючи се третьою важкою заповідию в умовах до щастя: бувала через се нераз навіть несправедлива в осудї людий, але до елєґанції тягло її, мов дитину до чічки.

— Спусти ся на мене, що я не впроваджу тобі жадного невідповідного матеріялу в хату, що ти і твоє артистичне milieu не будете вражені анї його видом, анї поведенєм. Вже я постараю ся. І я щось розумію!

— Ого! — усьміхнула ся вона. — І „ви“ щось розумієте? Розумієте прекрасно подавати чай, маєте всї здібности доброї господинї, матери і жінки, ви славний рахмістр і будучий стовп родини, але на психольоґії, барвах і нюансах артизму ви не розумієте ся — і тому бою ся дуже, що ви впровадите менї в кімнату слоня. Судячи по вашім добрім серци, ви готові приймити першу лїпшу швачку до спілки, коли лише викаже ся сьвідоцтвом моральности — розуміє ся міщанської — і божим виглядом…

— Не бій ся! — відповіла я. — Я-ж навчила ся вже від тебе добачувати артизм у житю, а що до невидимих тонкостий в людях, то їх відчує мій інстинкт. Він був менї завсїди найлїпшим проводатором.

— Побачу.

— Побачиш.

— Але памятай! Коли вона буде з виду „неможлива“, значить і погана і без манєр, я не сїдаю з нею до стола.

— Можеш.

— Чи ти маєш уже кого на думцї, що ти така певна, що задоволиш мене?

— Нї. Але я певна, що найду відповідну істоту.

— Ну, то роби, що хочеш.

Я сказала, що „нї“, що не маю ще нїкого на думцї, і я справдї не мала ще нїкого на думцї, ба не мала навіть понятя, нї прочутя, хто був би саме найвідповіднїйший до спілки, а однак… однак саме в тій хвилї, як я сказала слово „нї“, появило ся перед моєю душею на хвильку, пересунуло ся мов образ, якесь дївоче лице, змарнїле, з смутними очима, і на хвилю одну прошибло мене якимсь предивним смутком, мов почутєм несказаного жалю, нїжно, нїжно, перелетно, — і ще не приняло форми, як уже й згубило ся…

Чи я знала когось подібного?

Нї!

Бачила де?

Мабуть нїколи. Хиба що може деколи на улици подибала?

Може…

Ми виставили карточку на покій і ждали на спілку.

Одного дня — се було вже в грудни — вернули ми обі по полудни до дому, а доходяча жінка, що обслугувала нас, віддала нам білєт від незнайомої якоїсь „панї“, що приходила задля мешканя.

Ганнуся кинула ся жадібно на білєт, майже вирвала його з рук старої… „Софія Дорошенко“ прочитала в голос крізь густий чорний вельон, що ослонював її сьвіже румяне личко, а відтак оглянула цїкаво білєт на всї сторони… Був вузкої подовгуватої форми з золотими беріжками. На нїм не було нїчого написано і лише ледви замітний тонкий запах фіялковий ішов від нього…

— Хто се? — звернула ся цїкаво до мене.

Я здвигнула плечима і забравши білєт від неї, прочитала так само в голос „Софія Дорошенко“, як вона, і як вона, оглянула чистий білєт на всї сторони.

— Як була убрана? — питала Ганнуся — красно?

Стара здвигнула плечима. — Або я знаю? Не вважала. Відай якось чорно, відай не дуже красно… голову мала обвиту поверх шапочки чорним шовковим шалем таким, як паннунця беруть до театру, лише що чорним, але впрочім… не так, як ви, паннунцї мої! — І з тим погладила любязним боготворячим якимсь рухом по рукаві Ганнусю, що мала на собі прегарний темно-синїй костюм, обшитий правдивими кримськими баранками і таку саму шапочку і нарукавок.

— На маєш! не казала я, — обізвала ся Ганнуся до мене — що то якась швачка?

— Як виглядала з лиця? — питала я, відчуваючи потребу боронити ся.

— Або я знаю? Якось так собі. Не гарна. Лице змарнїле, зі смутними очима…

— Чуєш? — І посїпала мене за рукав. — Се певно якась швачка, що терпить вічно на біль зубів і обвиває голову шалем!… Що вона казала, Катерино?

— Та що мала казати? Не казала нїчого — відповіла стара. — Питала ся, чи тут кімнати до спільного мешканя, і чи можна би їх оглянути?

— А ви, Катерино?

— Я казала, що можна, і показала кімнати.

— А вона?

— Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешканє тепле, бо вона має фортепян і грає і не зносить студени.

— Т-а-к! — кликнула Ганнуся — вона має фортепян і не зносить студени! Ґувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортепяном? Таки зараз; а якже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй працї, і замісць щоб мене обдавала сьвята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і ґам. Нї, danke schön за таку гармонїю. Може будеш ласкава зрозуміти, що се річ не можлива, входити з обєктами в спілку. Се певно якась учителька, що мозолить ся цїлу днину з дїтьми, а вечером гримає по фортепянї, щоби оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарнїле лице зі смутними очима, чорно убрана… о, ми знаємо сей тип! — І сказавши се отворила широко двері від комнати і поплила гордо в своїм нїби-гнїві до хати.

Я остала ся ще на хвильку в кухни біля старої, задивившись без думки на білєт…

За хвильку появила ся знов артистка.

— Чого стоїш тут? — спитала. — Що хочеш іще довідати ся?

— Та нїчого — відповіла я.

Менї стало маркотно. Я хотїла спротивити ся їй. Перший раз у житю спротивити ся цїлком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за нею. Хто знає, як грала, кілько грала!… А тут справдї Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою… що тут робити?

— І що ще казала? — звернула ся до старої.

— Казала, що прийде за два днї і поговорить із паннами.

— А більше нїчого?

— Нї. Ага, казала ще: „Тут красно; промовляє до душі…“

Ганнуся отворила широко очи: „промовляє до душі!“ повторила. — Диви, диви… артистична атмосфера зворушила її, але вона… як вона була убрана, Касунечко, як? — усьміхнула ся свавільно…

— Або я знаю, як? — відповіла стара нетерпливо. — От видїла, що якось чорно, що один ґузик її пальта баламкав уже на нитцї, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім що я маю кождого оглядати!

— Жінко, — звернула ся Ганнуся вже поважно до мене — я не приймаю її до спілки! Се моє остатне слово. — І обернувшись, пішла до хати.

Я сховала білєт і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.

По обідї закинула Ганнуся лижви на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації анґлїйської мови.

В одної старшої Англичанки, що вчила по анґлїйськи, сходило ся два рази в тиждень більше дївчат і молодих людий і говорено по-анґлїйськи. Се були для мене найкрасші години в моїм житю…

Тут прийшло менї на думку спитати ся, чи хто не знає Софії Дорошенко.

Знали її. Одна молода Нїмочка і один студент знали її. Нїмочка запевняла мене, „що Sophie“ се дама „höchst anständig und fein“, а студент сказав, що вона грає прегарно і лагодить ся до консерваторії.

Звідки вона? — Не знали. Очевидно не тутешна, але з її уложеня говорила інтелїґенція і давала сьвідоцтво, що вона не пересїчна людина.

— Алеж ви її не бачили? — питала мене Нїмочка. — Вона сидить же кождого разу підчас викладів науки гармонїї саме в другім рядї перед вами…

— Нї, я її не бачила.

Її зараз можна пізнати. Вона держить ся просто… марна, і має смутні очи. Але по фризурі можна її вже певно пізнати. Чеше ся цїлком antique, і обвиває голову два рази вузкою чорною оксаміткою, мов діядемом. Взагалї вона з профілю цїлком type antique. В неї чоло і ніс творять одну лїнїю… я мусїла її бачити…

— Не бачила.

— То глядїть завтра; побачите її.

Вернувши до дому, оповіла я все, що довідала ся про неї, Ганнусї.

— Хиба приняти її? — сказала я.

Ганнуся зморщила чоло, хотїла очевидно як звичайно противити ся менї, але надумавшись сказала: — Приглянь ся їй завтра, а позавтра, як прийде і видасть ся нам можливою істотою, може й приймемо.

Другого дня пішла я на виклади науки гармонії і дивила ся за „спільничкою“.

Добачила її. Небавом потім, як я усїла на своє місце, явила ся й вона, і усїла в другім рядї саме передо мною. Сидїла нерухомо і прислухувала ся уважно теорії музики. Я не могла бачити вповнї її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосє, уложене обережно в грубий узол, і два рази оксаміткою обвиту голову, і потроха лице з профілю. Профіль був у неї справдї чисто клясичний. Чоло і ніс творили одну мягку лїнїю… Спадисті її рамена надавали їй цїху якоїсь панськости, певности…

Не знаю, чому я неустанно дивила ся на неї. Мене неначе тягло до неї, неначе силувало віддати їй цїлу свою істоту на услугу, або й ще більше: віддати всю ясність своєї душі, натхнути її тим… Сама не знаю, що таке тягло мене до неї.

— Коли-б обглянула ся! коли-б обглянула ся! — думала я неустанно. Чи я не бачила її вже давнїйше? Мусїла бачити вже, коли сидїла передо мною в другім рядї… Коли-б обернула ся!… Вона обернула ся. Саме в тій хвилї обернула ся перший раз сього вечера і глянула менї просто в очи. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом…

Я застидала ся і опустила погляд.

Вона не обертала ся вже більше сього вечера.

По годинї вийшла скорше від мене і зникла менї з очий.

Другого вечера коло шестої сидїли ми обі в сумрацї мовчки. В кімнатї було тихо; в коминку горів огонь голосно, і сьвітло поломіни падало червонявою тїнию перед коминок і ото- манку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цїлій своїй довгости.

Була до крайности роздражнена.

Подавала ся о стипендію, надїяла ся з певностію, що одержить її, а тут — не дістала! Спершу просто не вірила. Вона, „Das Glückskind“, не осягнула того, що бажала! Коли пересьвідчила ся в неумолимій правдї, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблїдла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а на останку попала в роздражнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку, не то монольоґами, не то питанями до мене.

Я сидїла мовчки при вікнї і дивила ся на улицю.

І я була дуже пригнетена.

Один молодий професор, що приходив на годину конверзації анґлїйської мови, почав горнути ся до Нїмочки, і неначе забув, що не розмовляв доси з нїким, лише зо мною, що ми були собі найлїпшими товаришами, і що, почавши дискусію по анґлїйськи, кінчили її звичайно в матерній мові, бо мали собі стілько сказати, що по анґлїйськи не находили ще скоро слів, а година переминала наче мінута.

Чому був такий невдячний? Нїмочка не вміла так по анґлїйськи, як я! Правда, запрошувала його раз-у-раз до себе, обіцювала Бог знає що за дїла від свого батька, ректора унїверситету; — а я така бідолаха супроти неї, що червонїю ся вже на пятьдесять кроків перед ним, не втяла би нїколи такого. Що подумав би він був собі? Що сказала би Ганна? О Ганна! вона не сьміяла би ся як із першої лїпшої моєї неповоротности, але, скрививши уста, лише сказала би: „Почуваєш уже ? Ну, правда, тобі вже по двацятім — ergo треба чим скорше головку під чипочок пхати!…“ Вже як ми любили ся і в усїм згоджували ся — в ми дуже ріжнили ся. Вона мала багато поклонників, але сама не полюблювала ся нїколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналїзуючи майже всї прикмети їх істот, а проте не чіпає ся її любов; противно, обсьміває їх нераз, як малих хлопцїв. А вже як розпічне яку працю, то й не згадувати їй про такі річи…

Не знаю, чи сього вимагають закони висшої штуки, чи воно що иньше, але я не можу так. Найменша краса вражає мою душу і я піддаю ся їй без опори. Вона артистка, вимагає Бог знає , — але й на неї прийде черга. А коли прийде… Ганно, Ганно… сам плач твій знищить тебе!

Штука — то великий чоловік, але я сказала би, що любов більший. Професор, що приходить на години конверзації анґлїйської мови…

— Жінко!

Я прокинула ся, переполохана…

— Що, Ганнусю?

— Чому мовчиш так завзято?

— Що маю говорити? Не питаєш ся-ж мене нїчого…

— Не питаю ся, але говорити проте можеш. Ти менї щось надто жадібно бігаєш на ті години анґлїйської конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже певно заслїпила ся в кім? Я тебе відгадую. Стидай ся… Саме в посерединї науки… і розлазить ся в чутях!…

Я сидїла мов окропом опарена, просто знївечена. Вже знала!

— Ганнусю…

— Може не правда? Тебе й слїпий відгадав би, а не то я! Але я не дурно тобі раз казала: царство на земли належить ся тобі!

Відтак розсьміяла ся глумливо.

— Я хотїла би бути такою, як ти, т. є. мати душевні орґани, заслїплювати і найслабшим обєктом свій ум; менї се здало би ся. Але нї. Я й без того віддам ся. Як менї лучить ся ще раз таке, як нинї зі стипендією, я готова віддати руку першому лїпшому заможному чоловікови, що перейде менї дорогу, щоб тим щирійше віддати ся штуцї…

— Ганнусю!

— Що таке? — спитала холодно.

— Говориш так… без любови? Ти, артистка, вийшла би замуж без любови?

— Власне тому, що я артистка. Власне тому, що ношу в собі ще иньшу силу крім серця свого… О Мартухо! — кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в волосє. — Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що жиє у нас і заповняє нашу душу; що бере ся звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою і робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастє мізернїє перед тим, не в силї удержати з ним рівноваги в істотї! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилї, коли слюбує їй вірність. Заглушити в собі той сьвіт, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дїтий? Се не можливо… любов також не вірна… менї не можливо… тому не можливо, хто носить справдїшнїй артизм у душі!…

— Ганнусю, а як полюбиш?

— Та що там! — відкинула зневажливо, — то буду любити. Чи се вже найстрашнїйше в сьвітї? Полюблю . Один, і другий, і третїй! Коли-б лише досить хороші, досить пориваючі і гідні моєї любови й істоти! Коли-б повні великих, перемагаючих своєрідних мотивів… а любити… байка! Я чекаю того розцьвіту душі… може сотворю в честь його… великий образ…

Потім обернула ся до стїни і за малу хвилину почула я, що вона знов плаче…

Менї стало лячно.

Таких сцен я бояла ся завсїди дуже.

Було багато річий в житю, які брала страшно легко, ледви доторкала ся їх крилами своєї вибагливої душі, а иньші… падали ниць перед їх важностию — але в штуцї була поважна і глубока як море…

І з нею було тяжкко дійти до кінця. Побивала мене арґументами, що — хоч і не були би признані загально справедливими — то не були нїяк самі по собі неслушними.

Я підійшла до неї і почала втихомирювати її…

— Чим хочеш успокоїти мене? — питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. — Сентіментами? Сердешними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на свої душі маски: І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересї штуки за границю… мушу, мушу!

По кількох хвилях підняла ся живо з отоманки, і почала ходити по хатї, при чім терла нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки. Здавало ся, туй-туй лопне головою до стїни…

Я запалила велику лямпу, що звисала над столом по серединї хати, і сьвітло немов переломило критичну ситуацію, розсипуючи ся лагідно на всї предмети великої гарної комнати, оставляючи лише угли в , де стояли нерухомо листові цьвіти, і тут і там плїшові фотелї, великі букети і білі бюсти…

Хтось застукав.

Вона задержала ся перелякано в хатї, і звернула люто і гордо голову через плечі до дверий — хто сьмів саме в тій хвилї приходити?

Я попросила увійти.

Двері отворили ся і увійшла женщина.

Чорно убрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, — постава проста — вона!

— Софія Дорошенко — звернула ся лише до мене.

— Дуже нам мило, ви вже були тут?

Так; була і не застала нїкого, але переказала слугою, що прийде. Вона перепрошує, що приходить у тій трохи пізній порі, але в днину дуже занята; бояла ся, що прийшовши скорше, не застала би мене дома, а їй залежало на тім, щоб застати мене… Їй подобають ся кімнати, і коли-б я не мала нїчого проти того, що вона грає… вона лагодить ся до консерваторії… то пристала би на всякі умови, ставлені мною і спровадила би ся зараз завтра або позавтра.

Говорила дуже лагідно, і не ждучи, аж я попрошу її усїсти, відтягнула крісло від стола спокійним, певним рухом і усїла. Сьвітло падало широко, блїдою струєю на її лице. Змарнїле лице з великими смутними очима…

Я звернула ся за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?

Здає ся, що нї. Говорила, мов би не бачила її зовсїм, або мов би усувала ся від неї нарочно.

А артистка стояла під коминком, — висока, горда, холодна, роздражнена до крайности, і її великі розгорілі з внутрішнього болю очи, спочивали жадібно на змарнїлім лици дївчини. Нї, не спочивали, шукали лиховісно чогось, щоби знищити вже в другій хвилї відкрите, і відчути полекшу за свій біль, що впив ся в неї… Недобра була в тій хвилї.

Я представила її — дївчинї. Дївчина склонила ся легко, артистка ледви головою кивнула.

— Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка, — обізвала ся я, даючи тим Ганнусї нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвала ся холодно:

— Граєте гарно?

Я глянула лячно на неї, а відтак на гостю.

Вона усьміхнула ся ледви примітно, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло і відповіла: — Не знаю, граю по своїй душі…

Ганнуся роздула губи і не обзивала ся більше.

Я була в прикрім положеню. Менї хотїло ся чогось приняти отсю дївчину, що, хоч і не була менї знайома, але викликувала в менї довірє і симпатію. Якоюсь лагідностию, певностию, а найбільше — поглядом своїм. Спокійним, а заразом — мелянхолїйним таким! Певність її рухів, і та певність у голосї мали якусь иньшу підставу, чим „добре вихованє“ або походженє з „доброї родини“.

— Отже як думаєш, Ганнусю? — спитала я несьміло ще раз розбурхану артистку.

Вона здвигнула плечима, і неначе повела мене поглядом на два ґузики пальта чужої, що держали ся слабше сукна від иньших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше кінцї її пальцїв, які дївчина саме в тій хвилї підвела до уст, почавши їх нервово гризти… Чинила се несьвідомо і була се в неї очевидно якась привичка.

Менї спалахнула кров у лице — я засоромила ся і розлютила ся. Нїколи не відчула я жадної, заподїяної менї Ганнусею прикрости так сильно, як у тій хвилї перед сею незнайомою, що звернула ся, як видко було з її істоти з довірєм до мене; ми поводили ся тим самим перед нею глупо і просто компромітували ся.