Царівна

Front matter

ОЛЬГИ КОБИЛЯНЬСКОЇ.

ЧЕРНІВЦЇ, 1896. РОКУ.

НАКЛАДОМ РЕДАКЦИЇ „БУКОВИНИ“.

Передне слово

їмецка культура, яка здавна панує на Буковинї, і полїтичне верховодство Волохів від кільканайцяти лїт, на довго здержали розвій рускої інтелїґенциї на Буковинї. Рускі родини інтелїґентні понїмчили ся або зволощили ся, а через те й духове, питоме руске житє не проявляло ся довго таким рухом, якого треба би сподївати ся по частинї руского народу, чисельно найбільшого на Буковинї. Ледви в остатнім десятку лїт поміж буковиньскими Русинами зазначив ся живійший рух, котрий певно чим раз далї буде рости. Таланти на ріжних полях, отже й на лїтературнім, починають звертати ся в бік Русинів і працюють для Русинів, через що у тих вступає надїя на нове житє.

Серед таких буковиньских обставин а, котрій — на мою думку — поміж теперішними нашими писательками належить ся безперечно одно з перших місць, була би рішучо стала писателькою нїмецкою, а не рускою, як би не щасливий припадок знакомства з двома сьвідомими Русинками, Софією Окуневскою і Наталею Кобриньскою.

Свої молодечі працї, повні фантазиї, писала Кобиляньска лише по нїмецки, а почала она писати ще молодою дївчиною лїт 13 до 14; — по руски писати не приходило їй тодї анї на думку. Хоч батько єї виступав завсїгди яко Русин (доказом того н. пр. церков в Кімполюнзї, поставлена єго жертвами і заходами), але в домі єго в Кімполюнзї, як в иньших домах руских, панувала сильна нїмеччина, а поза домом ще більша. Не маючи руских книжок до читаня, молода талановита дївчина розвивала свій ум майже виключно на нїмецких книжках, нїчо не зобовязувало єї почувати ся Русинкою і по руски тодї навіть не потрафила би була писати, бо рускої мови учила ся лише кілька місяцїв, а й взагалї всї школи єї, які покінчила, то чотири нормальні кляси. Она самоучка; всю иньшу, широку осьвіту набула з часом сама.

В роцї 1881. пізнала Софію Окуневску (тепер жінку д-ра Вяч. Морачевского). Єї батько прийшов до Кімполюнґа яко повітовий лїкар. Приязнь з сею осьвіченою дївчиною, (котра відтак складала іспит зрілости в рускій ґімназиї у Львові), і знакомство з писателькою Наталею Кобриньскою, своячкою С. Окуневскої, мало рішучий вплив на думки Кобиляньскої. Они обі звертали єї увагу на добрих писателїв і на „справу жіночу“; они обі намавляли єї писати по руски. В ті часи Кобиляньска пізнала твори Софокля, Шекспіра Дрепера, Бокля, Спенсера, Біхнера, Дарвіна, Гердера, Гайне (котрий дуже припав їй до вподоби), пізнїйше Нїцше і и. Твори Данця Якобзена зробили на ню найбільше вражінє; з руских — твори Мирного, Вовчка і Федьковича. Нїцше, котрого читала остатними роками (слїди сеї лєктури находимо і в Царівнї і в гуморесцї Він і она), навчив Кобиляньску брати сьвіт фільозофічно, звернув єї увагу на стиль і взагалї, можна сказати, мимо своїх чудацтв та брутальности супротив женщин, настроював єї сильно та відважно.

Від часу знакомости з С. Окуневскою і Н. Кобриньскою писати по руски — стало для Кобиляньскої якимсь прекрасним і, здавалось їй, недостижимим ідеалом. Була майже на скрізь Нїмкиня, а тепер з цїлою силою своєї молодої душі взяла вчити ся рускої мови і писати по руски, не признаючи ся притім нїкому, що хоче бути писателькою, бо того наміру був би тодї нїхто їй не похвалив, — притім без поради і помочи, котрої від нїкого не могла сподївати ся, тим більше, що сама свому талантови не довіряла. Взагалї обставини житя мало сприяли спокійному розвоєви таланту у Кобиляньскої і тому то mutatis mutandis она з таким жалем пише про них в Царівнї.

Кобиляньска вихована в горах, — звідси і такі пречудні описи гір в єї творах, н. пр. в нарисї Битва. Родила ся в Ґурагуморі 27. листопада 1865 р., кілька лїт жила в Сучаві, відтак в Кімполюнґу, куди прийшла 8-лїтною дитиною, а пробула там около 15 лїт. Батько єї був там секретарем при старостві. Маломіскі обставини, маленька міска біблїотека з нерускими творами, ґерманїзация і клопоти житя творили зачароване коло, з котрого молода, вражлива, високолетна душа даремно силувала ся видобути, щоб не змарнїти перед часом разом із своїми таєни- ми думками і мріями. Хиба прекрасна гірска околиця мала спасенний вплив на розбуджену уяву молодої писательки. Знакомство з Софією Окуневскою тягнуло ся лише до 1887 року, коли та виїхала на науку до Швайцариї. Пізнїйше видали ся хиба підчас ферий.

В р. 1889. батько О. Кобиляньскої пішов в пенсию і перенїс ся на власний хутір в селї Димка в серетскім повітї. Село — правдива пустка без товариства осьвічених людий, без гір і гірских лїсів — ще гірше не сприяло писаню, а своєю одностайностию доводило до роспуки.

Аж з кінцем року 1891. перенесла ся родина Кобиляньских в Чернівцї, між „люди“ — що так дуже було потрібне для нашої писательки, особливо з тої причини, що в Чернівцях осередок руского житя на Буковинї, коли Кімполюнґ, місто, волоско-нїмецке, нїчим не могло підтримувати в нїй руского чутя і житя.

Перша проба, ще з Кімполюнґа, представити ся Русинам яко писателька, не повела ся їй, а навіть принесла їй гірке розчарованє. Написала она 1886 року Людину. Була се спершу зовсїм коротенька новелька і мала иньший заголовок. Н. Кобриньска приняла єї до альманаха Перший вінок, але Ів. Франко, котрий порядкував сей альманах, не найшов у нїм місця на твір молодої, незнаної писательки, — і тим, певно не хотячи, незвичайно гірко розчарував єї. Ту саму новельку, Кобиляньска відтак продовжила і післала „на пробу“ до нїмецкої часописи An der schönen blauen Donau. Там єї не принято, але відповідь, яку Кобиляньскій прислав редактор Мамрот, додала їй довіря в свій талант і відваги на довгі часи. Мамрот найшов в єї оповіда- ню „незвичайно цїкаву тему, знамениті епізоди, справедливий погляд на справи і ориґінальні думки“, лише вважав, що оповіданє за довге. Давав авторцї ради, що має читати, і заохочував, не покидати пера, одним словом був першим чоловіком, що єї поучав, як брати ся до писаня і робив уважною на добрі і злі прикмети лїтературного твору. Лист сего Нїмця нагородив авторцї перше розчарованє у Русинів. Ведена вже власним чутєм, Кобиляньска поправила сама оповіданє, скоротила, і переклавши на руске, післала єго з Кімполюнґа в редакцию Правди в р. 1888. Тїшила ся, що за порадою Нїмця вже може Русинам подати твір „порядний“. Але склало ся знов лихо; редакция Правди відослала Кобиляньскій повість з заміткою, що она не вміє рускої мови, та з порадою, щоби вчила ся єї… Рада була добра, але гірка і не в пору… Огірчена до крайности, кинула Кобиляньска Людину у столик і стала писати Царівну. Аж в осени року 1892. післала Людину в редакцию Зорі, котра й видрукувала сю повість, — правда, не зараз, бо аж в р. 1894. Та повість звернула загальну увагу на молоду писательку і хоч не доводило ся менї читати де критику сего твору (у нас о критику так трудно!), але чути признаня для авторки можна було нераз. Перший виступ Кобиляньскої у Русинів по ріжних перепонах повів ся.

Оповіданє Царівна має також свою історию. Оно почате ще в Кімполюнґу в р. 1888 і писане з причини некористних обставин з довгими перервами, в Кімполюнґу і в Димцї, а викінчене остаточно 1895 р. в Чернівцях. Єсть се друга більша праця Кобиляньскої, заслугуюча після своїх прикмет на назву психольоґічної студиї. Зва- ла ся давнїйше Льореляй і призначена була до альманаха, який Олена Пчілка думала видавати 1891 року, але не видала. В сїй книжцї подане се оповіданє в остатній редакциї.

Менші, друковані вже твори О. Кобиляньскої, суть такі:

Natur, новеля, написана в Кімполюнґу 1888 року, друкована по нїмецки в Neue Zeit в Штутґардї р. 1895.

Жебрачка, нарис, писаний в Кімполюнґу 1887 чи 1888 року, друкований в „Буковинї“ 1895 р. ч. 39.

Банк рустикальний, нарис, писаний в Димцї, друкований в „Недїлї“ 1895 р. ч. 13.

Мужик, нарис, писаний в Димцї, друкований в „Буковинї“ 1895 р. в ч. 84.

Час, нарис, писаний в Чернівцях, друкований в „Буковинї“ 1895 р. ч. 33.

Він і она, гумореска, писана в Чернівцях 1892 р., друкована в „Недїлї“ 1895 р. в чч. 21 і 22.

Phantasie impromptu, писана в Чернівцях 1894, друкована перше по руски в „Зорі“ 1895 року, а по нїмецки в Wiener Mode також 1895 р.

Матер Божа, нарис, друкований в „Зорі“ 1895 р. в ч. 23.

Битва, нарис з природи, писаний в грудни 1895 р., друкований в „Буковинї“ 1896 р. в чч. 77–80.

Дещо про ідею жіночого руху, відчит на зборах Товариства руских жінок в Чернівцях 14 жовтня 1894 (відбитка з „Народа“ в Коломиї).

Кромі того є ще у Кобиляньскої кілька готових праць, нїгде не друкованих.

В Кобиляньскої, яко писательки, вдача наскрізь поетична, незвичайно вражлива, повна мрій і туги, поважна, глубоко відчуваюча як красу житя, так ще більше грубости єго, іменно ті, що дотикають ся безпомічної, самітної женщини серед наших прикрих обставин житєвих і товариских; притім бистроумна і горда в добрім значіню сего слова. Препишні лїричні, романтикою закрашені сцени ідуть в єї творах в суміш із сценами, писаними реалїстично, зовсїм так, як дїє ся і в житю. Велике очитанє і богатство незвичайно глубоко передуманих рефлєксий при великій масї нїжного чутя надає єї творам, як н. пр. Людина і Царівна, характер студий психольоґічних. Незамужна і незаможна женщина, поневіряна обставинами, „грубостями“ житя, сама безпомічна аж до роспуки, сей улюблений авторкою а так часто подибуваний в нашім житю тип, находить в Кобиляньскій оборонницю, цїлим серцем відчуваючу недолю житя такої женщини. Єї Людина і Царівна то найкрасші докази за допущенєм женщин до тих занять, в котрих они могли би найти цїль житя і способи удержаня на випадок незамужности. Жінка „свого мужа“ все ще тїшить ся у нашім товарискім житю більшою повагою, як незамужна женщина, хоч би й яка талановита, осьвічена і заслужена. В оборонї тих поневіряних невинно істот Кобиляньска добуває із арсеналу серця саму найвлучнїйшу збрую і побиває нею насьмішливого противника.

Єї менші новелї і нариси — то правдиві поезиї в прозї. Така Битва — то незрівнаний опис гірскої природи, повен такого щирого поетичного чутя і величі, що заставляє нас неложно тужити за погибшими пишними смереками, немов за хоробрими вояками, що лягли на полї битви. Все там жиє, стогне, плаче і кровю підпливає, — вся природа, почавши від столїтної смереки аж до здоптаної трави та роздавленої ягоди.

Ту ненаглядну, гірску природу, змальовану з правдивим артизмом, находимо і в нїмецкій новелї , котрої натуралїстичний сюжет, прибраний у таку масу гірскої краси, овіяний таким поетичним воздухом і теплом, що забуває ся деякі прикмети дуже сьміло вибраної теми. Все там „природа“, не лиш та, що ми єї звемо мертвою, але й та, що має подобу і страсти людскі.

Ту саму поетичну душу авторки і вже сильно розвитий дар писаня, сьвідомий того, чим може робити вражінє, находимо і в прочих згаданих дрібних творах, н. пр. в прекрасно обдуманій і оріґінально обробленій гуморесцї Він і она. Ті дрібні твори, видані разом, дали би збірник нещоденних поезий.

В Ользї Кобиляньскій, буковиньска Русь, зовсїм не богата на письменників, зискала силу першорядну, осьвічену всесторонно і вправну, котра певно здобуде собі загальне признанє і значінє, яке їй по справедливости належить ся.

Чернівцї, дня 14-го мая 1896.

Осип Маковей.

I

I.

родила ся 29-го падолиста…

Старі люди і сонники кажуть, що сей день — день недолї. Може. Однак менї не хоче ся в то вірити. Я рада би приглянути ся кождій річи до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивити ся; — адже кожда проява має свої причини і наслїдки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на се зважаємо. Ми не дуже доходимо причин деяких прояв, що дали би ся нераз змінити на добре… Нї! ми кажемо, що все має своє призначенє і так мусить бути!…

Але чого я властиво ту доторкнула ся! Мої погляди менї звістні, а хто иньший не буде дуже цїкавий знати фільозофічні висновки молодої дївочої душі. Довкола мене глухота́ і нудьга, а самій власні думки безнастанно пережувати, — то і томить і не доводить до нїчого.

Не маю нїкого, кого би мої думки і чутя в який небудь спосіб могли заняти хоч крихітку, на одну хвилинку. — Чи оно злишне? Чи жіноче духове житє меньше цїкаве, як єї орґанїзм?… Справдї нїчим не цїкаве? — та ба! чого захотїлось!

Хто би мав мною занимати ся? Батька і матїр утратила я в такім молодім віцї, що і згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванайцять років. Вуйко Іванович, ґімназияльний професор, і тїтка (она спольщена Нїмкиня), при котрих тепер жию, то… та нї! Лучше не згадувати. Очи мимохіть зайдуть слїзми, коло серця заболить, стисне і годї буде дальше писати…

Всї они менї не раді. Відчула і пізнала я се з тої хвилини, в котрій лише зачала думати. Моє довге рудаве волосє давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартів та сьміху. Лице моє їм за „крейдяне“, а очи? Боже! наче я тому винна, що они для них за великі?

„Чого се ти глядиш так перед себе, наче би перший раз сьвіт побачила?“ — загомонить бувало на мене тїтка гостро, сердито. — А я прокину ся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце забє ся скорійше… Я бояла ся на тїтку або на кого небудь з домашних глянути сьміло, ба, навіть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нїкого з людий, хиба лише на сьвіт ясний, широкий…

„Наталка ходить так, як би в неї було не чисте сумлїнє!“ — глумив ся часто найстарший кузин Муньо. „Нечисте сумлїнє не глядить нїколи правим людям в очи!“

Чи не має се мене болїти?

Я плакала по тихих ночах, що Бог дав менї такі великі очи… а одного разу, коли з дому порозходили ся всї і я лише сама одна лишила ся, забіглам нишком до сальону, де висїло велике зеркало і глипнула в него… Двоє великих синяво-сїрих… нї, зелених очий впялило ся сполохано в мене… і аж тепер я пересьвідчила ся, що они всї, всї що до одного говорили правду. І я від тої пори не дивила ся майже нїколи більше в зеркало; а коли й кинула часом в него оком, то чинила се лише тодї, як було конче потрібно. Але чому моя дорога бабуня любила ті очи і цїлувала! Ой, як часто цїлувала! — „Солодка моя малесенька русалонька“ — шептала притім, і великі тяжкі слези затемнювали єї вид. „Бог тебе не опустить — говорила потїшаючим голосом. — Він милосерний, добрий, а ти прецїнь сирота!… Нї, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вічно їсти хлїба ласкавого! Так, Наталочко, рибонько моя, так…“ А опісля дивила ся нерухомо перед себе, думаючи Бог зна́ над чим, і втирала слези з очий.

„Бабуню!“ — питала я раз — „чому ви якось то казали, що вам на мій вид накидує ся на силу думка, буцїм то я до терпіня вродила ся; і що коли я родила ся, жебраки та якісь убогі у дім наче кликані заходили і просили то молока то хлїба то гроший; се, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню? „Терпіти“ значить то, як когось щось дуже болить? Так на пр., коли тебе руки і ноги болять в мокре і холодне веремя? Так, бабуню?… Бабусенько моя золота!“

Але бабуня замісць відповіди цїлувала мене в очи та в чоло.

„Не зважай на мої слова, дитинко“ — відповіла, усьміхаючись якось сумно. „Я стара, тай… бачиш, у мене нема вже нї памяти доброї, нї думок ясних; говорю, от так, щоби не мовчати, не думаючи нїчого!

„Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько!“ — запевняла я єї, притискаючи єї руку то до уст то до себе… А она почала молити ся…

Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши і спираючись ліктями на єї колїнах, числила морщинки, що поукладали ся над єї очима, і дивила ся нерухомо на єї долїшну губу, як она підчас шептаня судорожно тремтїла…

Десь недалеко ударив грім і луна гудїла, котила ся горами глухо, грізно, довго. Аж лячно ставало.

А опісля підняв ся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезні біляві маси мрак димлять ся з глубоких ярів в гору і мчать ся в скаженім поспіху в ту сторону, куди їх вітер гонить, а все понад шпилї тих величезних, лїсами вкритих гір, щоби вкінци підняти ся високо під небо і заслонити єго або відлетїти кудись в безвісти… Коли слїджу за їх летом, здає ся менї, що мушу отворити рамена широко, щоб і мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…

На горі вітер колише стрункі сосни; а они так гнуть ся і клонять ся! Аж до мене в сьвітлицю долїтає їх стогін і шум. Але то дзвенить для мене — як пісня, завсїгди мила пісня. Я єї любила ще малою. Нераз пролежувала годинами під старезними смереками і їх лагідне шемранє впливало успокоюючо на так часто зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабунї така осамочена і не маю нїкого, хто би мене ро- зумів, ба, лиш розуміти хотїв, стали лїси і гори якимсь одиноким моїм сьвітом і притулком…

Від нас до лїса недалеко і я забігаю туди часто і тайком. Тїтка сердить ся, коли я на лїс лише вікном споглядаю; зве мене „лїнюхуючою химерницею“.

Що то значить: „химерувати“?

Коли я он-там на вершку гори або в глубинї лїса спиню ся нерухомо, то менї здає ся, що не маю по що до дому вертати. Там розходить ся грудь широко, легко, ясне, в серцю немов щось сильне прокине ся і оживає. — Там я і сьпіваю, нераз навіть з полохливими пташками на-вперейми, любуючись власним голосом, як він далеко лїсом лунає — і нїби дзвенить. — Се так прегарно і весело, се так свобідно!

Зійшовши в низ, я не розказую нїчого.

Нї одно словечко не перехоплює ся через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку міць принесла звідти в серцю. Як, трібуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як ухопившись галузя старих дерев висїла немов мотильок, як гойдала ся; як спинаючось без відпочинку на гору, спочивала опісля в мягкім моху, глядїла в небеса; а там, хмари, прозоро білі, ледво замітні, улїтали попід нїжну синяву далеко… далеко…

„Ти знов принесла з собою якогось земляного воздуха в хату, мов би у гробі лежала!“ — крикне, бувало, тїтка терпко і змірить мене проникливо своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова ті немов мене бють. Мовчу. Що-ж їй і відповідати? Оно й так не здало би ся на нїчо. Яка-ж я чудна, злишна істота, на котру цїлий сьвіт сердить ся, особливо відколи моя дорога бабуня розпрощала ся зо мною на віки!

Домашні роботи сповняю спільно з „сестрами“, однак менї нїколи не можна вивести тїтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити єї хоть чим-тим. І се зле і того не вдала, і сего не зрозуміла… Менї лише страх жаль стане, і я знов мовчу. — Нї, менї вже годї боронити ся!

„Чи в тобі кров замерзла, а уста занїміли, що ти нїколи анї не усьміхнеш ся і ходиш, мов та ледова краля?“ — загомонить тїтка насьмішливо на мене. А гуляю я, розвеселю ся з молодшими, рознесе ся подекуди і сьміх мій городом, так і почую зараз: „Не знати, до чого ті сьміхи, до чого ті безвстидні авантури, чи може тому, що на сьвітї так тяжко жити?“

„То, мамочко, лиш тим можна дуріти, в котрих нема нї совісти нї чутя“ — поясняє Лєна, моя ровесниця. А тїтка усьміхне ся і потакне головою.

„Справдї — чула я раз, як говорила тїтка до вуйка (а того я й до смерти не забуду) — доля з нами поступила дуже несправедливо. Окрім турботи о будучність власних дїтий, маємо ще клопіт з Наталкою. Чудний се обовязок, Мілєчку! І звідки, питаю ся, приходимо ми до него? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журю ся нею, Мілєчку, не журю ся анї цятеньки. Для мене остане ся се дївча раз на завсїгди лише накиненою чуженицею, хоч у моїй груди бє тепле серце. Але ти? З того, що она дитина твоєї сестри, не виходить ще, щоби ти кривдив свої дїти, бо то, що я видаю на ню, могла би лучше видати на свої дїти. Впрочім нехай би вже там до лиха і виро- стала собі, коби мала який гріш, а то — нїчо! Що-ж бо значать ті чотири сотки і тих кілька срібних ложечок та тих прочих лахів, що остали ся їй по твоїй матери і єї родичах? Окрім того, Мілєчку, она не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моїх синів! Я знаю вже від тепер, що она накине ся одному з них на карк, а як нї, то вчіпить ся одної з дївчат; а они, звістно, добрі, то й будуть єї терпіти. Ти гадаєш, що нї?“

„Я гадаю, Павлинко, що нї. Я не журюсь нею. Она віддасть ся. Ти не вважаєш, Павлинко, она гарна“…

„Гарна?! ха-ха-ха! Приглянь ся лише, будь ласкав, близше тій красї, тим довгим рудавим косам, котрих нїяк по модному не укладеш на голові, — тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдскими очима, і скажи тодї, чи она гарна! Ти не дивись, що в неї уста такі червоні — се хороблива червоність; за те в неї в лицю нема нї цятеньки крови. Пригадай лиш собі, яка я була в єї віцї. Ти забув уже, Мілєчку, що мене молодїж не звала инакше, як „Мария Тереса“? Я була гарна, я визначала ся межи всїма, але она?!… Окрім того она страшно зарозуміла. Ти не бачиш? Она й головою не поверне в ту сторону, де находять ся молоді люди, очий не підведе. Одним словом, незносне сотворінє! Іритує і дражнить мене на кождім кроцї. Придивись напр., кілько она по вечерках гуляє, і чи який молодий хлопець сяде біля неї балакати? Все лиш якісь старші вештають ся коло неї!“

„Се правда, — відповів вуйко сумовито. — Она подобає ся більше старшим. Менї вже кіль- ка разів прийшло ся від старших почути: „У вас дуже інтересна сестрінниця!“

„Видиш? В нїй єсть щось, що відпихає молодїж. Дивись, як наша Лєночка розмовляє з молодїжю, як єї хлопцї роєм обступають; а дивись на ню. Ах, мене нераз аж роспука огортає, що она зве ся моєю своячкою. Оногди я говорила їй, щоби була супроти мужчин приязнїйшою, привітнїйшою, не поводилась, як та статуа мовчаливо та із спущеними віями. „Відстрашуєш, (кажу їй) і найглупійшого дансера від себе!“ — А она, Мілєчку, — Матїнко Божа! — витріщила тоті свої очиска на мене, кров бухнула їй в лице… з лютости, розуміє ся… устами лише так по свому згірдливо рушила і не відповіла анї одним словечком! У вікно на улицю то вміє й годинами дивити ся, або романи і иньші безбожні дурницї читати. Недавно знов найшла я книжку під єї подушкою в постели. Ну! почула она вже своє! Тобі, Мілєчку, я все прощу, але що ти позволив їй книжки читати, того не прощу тобі нїколи. Ти мабуть бабою останеш ся во вік віки!“

„Годї, душко, годї; чого іритувати ся?“ — втихомирював вуйко спокійно, як се було в него в звичаю. — „Я їй в день ангела не хотїв нїчого відмовити, так як і своїм дїтям: а она й не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній працї могла „читати“.

„Коли має вільну хвилю, то най гафтує або шиє. Але она хоть яка велика і здорова, то і до того не здатна. Правда, до читаня то лиш сядь собі вигідно, диви ся в перед себе, і вважай, щоби замісць одної картки не обернути нараз двох. Боже мій, Боже, з тої дївчини не вийде нїколи щось порядне, хоч би я й не знати кілько неустанної працї і науки завдавала собі з нею!“

„Ну, ну, нехай уже… не велике дїло! Она сирота і, бачиш, одна з тих істот, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє. Я… видиш… я єї… люблю, Павлинко. Менї здає ся, що она добра дитина. Впрочім… все-ж таки она донька моєї однїської сестри. Лише — що правда — коби то хлопець, а то дївча“…

„Аяк-же, дївча, — гомонїла тїтка — а то камінь дома. Коби, хоть що-то, кажу, були їй родичі лишили, а то нїчого, хоть буком гони. Я не знаю, мабуть кождий крейцар, що заробили, проїдали!“

„Та де проїдали, Павлинко! Парафія була худа. А потому він… обертав кождий феник на книжки, на то дрантє, що осталось їй опісля. Бог єго знає, що задумував він з ними межи мужиками на селї! Щось то він був менї раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не умів бідака нїчого скласти. Смерть так і захопила обоїх і на тім скінчило ся“.

Замовкли.

„Павлинко?“

„Що, Мілєчку?“

„Не буде там уже далї кава готова? Я щось наче голод чую. Лєґуміни не ситять мене нїколи!“…

Я досить чула.

На лицю менї наче мороз уклав ся, і я єго в долонї втиснула. В горлї корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менї виривав ся зойк з уст…

І мимоволї поплентала ся я опісля в онтой лїс.

По що писати, що в моїм серцю дїяло ся?

„Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! — кликала я там в роспуцї раз по раз… — Бабуню, бабуню… я камінь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє!“… І ридаючи диким плачем товкла я головою об дерева, обнимаючи їх нїби бабуню…

Округ мене шелестїли, шемрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. — „З мене не вийде нїколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!“…

Опісля глядїла я на мале місточко. Ох, як глубоко зненавидїла я ту брудну долину, ту долину, в котру мусїла проте все назад вертати! — „Я непотрібна, я камінь, з мене нїколи щось порядне не вийде!“ — виривалось з роспукою з моїх уст раз по раз і горячі, тяжкі слези котились по лицю… Бабусенько моя золота…!

Але те все минуло ся і я стала „спокійна“.

Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаю ся з нїким, лише тїсно менї тут. Тїсно і глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить менї душу. Щоби єго задавити, щоб не завмерти, читаю в кождій вільній хвилинї, читаю ночами… Між ними а мною росте пропасть. Они всї завдають менї болю, сьвідомо і несьвідомо, замучують мене безоглядно. Кожде слівце, що тїтка промовить до мене, звучить болючо в моїй душі. А вуйко… о він, добрий, але чому він криє ся із своєю „любовю до мене“. Чи мене не вільно любити?

Завтра кінчу двайцятий рік.

Як скоро минули лїта, не лишаючи по собі нїякого слїду! Справдї, безслїдно, одностайно, як і всї днї та години, прожиті в пильнім бездїлю. В мене лише виробила ся сильна сьвідомість, що я тягар, над котрим добрі люди мусять і без любови мати милосердє! — Без любови! се те грізне слово, що лишило майже кроваві слїди в моїм серцю. Нї, нї, окрім моєї дорогої бабунї не любив мене нїхто на сьвітї!

Понура, ненаситна туга володїє мною, і дух мій утомлений, хоть не сотворив нїчого. Він лише мучив ся і побивав ся об якийсь мур, котрим мій сьвіт обведений. Я хотїла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би, або що мене зробило би сильною, могучою!… Я понурилась би в щось цїлою душею, так як тепер потопаю в кождій дрібній роботї цїлою душею… Ах я хотїла би чогось!

Та ба!

Чотири стїни, проймаючий гамір дитячий, глумливі безсердечні слова моєї ріднї, бездушна одностайність, що пригнїтає душу, вузкоглядність, самолюбство — отсе сьвіт, в котрім я засуджена жити!

Але смерти я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би се житє! Що се таке?

Боже мій! Чому не змилосердить ся щось або хтось надо мною? В чім лежить моя провина, що моїм думкам і чутю поставлено щось немов межу? що я немов віддана комусь на наругу і не належу собі! Я чую в собі проблиск якоїсь сили, та що з того? Єї зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно…

Колись то вечером відбувала ся в нас нарада. Оба кузини радили ся з родичами, який завід вибрати собі на цїле житє.

„Я буду професором, як батько! — казав молодший. — „Возьму навіть ті самі предмети: ґеоґрафію і історию. Чоловік має собі добрий дохід, незалежний від нїкого; недїля, сьвято вільні, до того вакациї, а „перша“ — сьміяв ся хитро — має також свої добрі сторони, коли який богатий татуньо хоче єї бачити в сьвідоцтві свого синка“.

„Ти можеш собі про мене бути й професором. Учи ся хоть би і по хиньски! — обізвав ся Муньо, старший, — а я рішив ся пійти на медицину, і на тім конець!“

„На медицину? Нї, Мунечку! — запротестував вуйко флєґматично — медицина за дорога наука. Ти маєш ще сестри, Лєна вже доросла, а Катуня потребує ще довго батьківского стараня. Я тебе не можу на медицину посилати“.

„А Наталка, татку? І Наталка ще є!“ — вмішала ся нараз мала семилїтна Катя, що сидїла десь в кутику і прислухувалась з поважною міною розмові.

Менї уступила вся кров з лиця. Отсї дитячі уста завдали несьвідомо несказані муки мому серцю, котрим годї було уйти. Я склонила голову глубше над шитвом і шила пильно.

„Наталка? — обізвав ся Муньо. — Для неї не потребує нїхто капіталів складати. Она має своїх двайцять років і нехай оглядає ся за яким мужем. Не правда, Наталко? Оно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми „молоді“ розуміємо се не аби-як!“

Він розсьміяв ся голосно, і засунувши зухвалим рухом руки в кишенї, поглянув визиваючо на мене.

Я видержала той погляд спокійно. „А вже-ж, Муню, для сиріт не складає нїхто капіталів. Я належу до тих, над котрими добрі люди мусять мати милосердє і без любови“ — відповіла я.

„Добре відповіла, Наталко!“ — замітив він злосливо. „Я знав, що мої слова дадуть добрий відгомін. Впрочім обходить мене в сїй хвилї доля найбільше. Ти отже віддаш ся, Лєну возьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасьте собі, отче, і самі раду; з неї вийде колись не аби-яка красуня!“

„Який ти мудрий для себе!“ обізвала ся Лєна люто. „Я вийшла би вже найлїпше, спустившись на твою ласку. Нї! дякую дуже за ню! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собі иньший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене... ну, лучше най не кажу! Я знаю твою любов до ближнїх!“

„Лєна правду каже, ти не можеш іти на медицину — обізвав ся знов вуйко. — Я би тобі радо помагав, ти в мене найперший син, але і дївчата мої дїти. Не правда, Павлинко?“

„Чому не правда, Мілєчку? — відповіла жінка своїм звичайним коротким, енерґічним тоном. — Розуміє ся, що дївчата також наші дїти. Але в мене є одна думка... Мілєчку, я думаю вже давно над тим, щоби він пішов на медицину, хоть, розуміє ся, не нашим коштом“.

„Ну, так і що-ж за думка в тебе, Павлинко?“

„В мене така думка, Мілєчку“...

„Го-го! я знаю, мамочко, що ви хочете казати!“ — перебив їй сьміючись Муньо. — „В вас є та думка, щоби я з якою богачкою заручив ся. Не так?“