Без праці

Front matter

30.

ІВАН ФРАНКО

Краків, — Райхсштрассе 34. З друкарні А. і Мра Ю. , Н. Перемишль, Краківська 8. Тел. 84.

I

I.

Був тут собі в нашому селі Іван, парубчак здоровий і вродливий, але такий лінивий, такий лінивий, що нехай Бог боронить. Так і прозвали його Іван Лінюх.

Щоправда, лінивство його багато де в чому неподібне було до мого або твого лінивства, шановний читачу, і коли б нам прийшлося щодня зробити хоч половину тої роботи, яку звичайно робив Іван Лінюх, то без сумніву нам би здалося, що ми зробили бодай половину казочних Гераклевих робіт. Іван уставав геть-геть перед сходом сонця, кормив, поїв і чистив худобу, клепав косу, вязав льон, косив, молотив, рубав дрова, що аж іскри скакали, молов зерно на ручних жорнах, двигав тягарі, різав січку, носив воду з річки, одним словом робив тисячі тих важких а ненастанних праць, що становлять зміст хлопського „життя“. Від рана до ночі все на ногах, все занятий, він мало чим різнився від незлічимої многоти тих сірих постатів, що розсипані по широкім Божім світі, лазять і снуються по ньому, мов мурашки, і гинуть, як му- рашки. Вони становлять неначе частину самої елементарної сили тої землі і майже не лишають по собі ані крихти того, що називаємо історією. Живуть, щоб працювати, а працюють, щоб із голоду не вмерти — ось і все. І так раз-у-раз; із покоління в покоління, без ніякої зміни, без ніякої полегші, без ніякого — сказати можна — поступу. Та проте було щось таке, що відрізняло Івана з-поміж сірої хлопської маси, а це було власне його лінивство. На лихо йому, лінивство це не могло проявлятися в ділах, а то з двох причин. Раз тому, що Іван був мужик, а мужик, хочби й найлінивіший, звичайно мусить десять разів більше робити, ніж найробучіший „інтеліґент“. А подруге, доля, немов наперекір його вродженому лінивству, чисто на сміх та на глум, зробила його наймитом, бідолахою без поля і рілі, без хати й роду. Виріс між чужими, поштуркуваний, занедбуваний і кривджений, служив за харч і одежу, — от тим-то й звичайний тягар хлопського життя пригнітав його з подвійною силою.

„Найнявся — продався“, каже приповідка, а що ж би то був за господар, котрий би, купивши таку цінну річ, якою є людська сила робоча, не старався визискати її якнайосновніше з усіх боків, до останньої краплини?

От тому то лінивство Івана Лінюха не могло проявлятися на ділі, то значить тим, щоб він нічого не робив. Про це при його стані навіть гадки не мало бути. Вроджена його хиба проявлялася тільки в його неохоті до всякої праці, в тім, що він раз-у-раз бурчав, зідхав і проклинав. Бурчав і нарікав він устаючи рано, проклинав сходяче сонце, з ненавистю поглядав на ті ниви, злиті його потом і оброблені його руками, а які приносили ввесь дохід кому іншому; а хоч ніколи не міг відважитись на те, щоб проклинати або бити господарську худобу, ту худобу, до якої, звичайно, привязувався цілим серцем, мов до найближчої рідні, то все таки, годуючи, поячи й чистячи улюблені воли або жеребята, він „виварачав“¹) на господаря, бурчав на багачів взагалі, або проклинав власну долю, що так уперто силувала його здобувати кожний, хочби найнужденніший, шматок хліба працею, а надто ще такою важкою, пекольною працею. Не за діла отже, а за слова й зухвалість осудили Івана селяни, прозвавши його Лінюхом. І по свойому вони мали рацію, гулюкаючи на Івана, погорджуючи ним, посмішковуючися з нього, нерадо приймаючи його в найми. Хоч сам Іван робив добре, але його вічне бурчання, квасне та якесь заспане лице, осовілі очі, все те обдавало його якоюсь атмосферою лінивства, що заражувала й обезсилювала інших. У роботі хлопській, рільничій переважно гуртовій, приклад, заохота, ота зараза моральна зай- має дуже велике місце. Робітник охочий, веселий, жартівливий, та співучий, у якого „очі грають“ і „жили ходять“ при роботі, є великим скарбом; хоч сам він нераз менше робить ніж інші, але під гомін його жартів, вигадок та пісень, на вид його палких очей, здорового, ясного лиця і хутких та кріпких рухів робота всім іде спірніше ²), легше й краще; здобуток показується звичайно багатий і люди непотомлені, та вдоволені самою працею більше, ніж заплатою. „Такий уже дух на робітників наскочив“ — говорять господарі і добре пильнують, щоб того „духа“, то є власне того робітника, що так уміє другим „духа додати“, задержати при собі якнайдовше. Зовсім інакше діється з лінивим робітником. Недарма говорить приповідка: „Три дні не їж, а весело дивися!“ Такий робітник, що невесело дивиться, може собі робити й найліпше, але для господаря його робота не має ціни: сам його вигляд, його ліниві рухи та його бурчання роблять йому більше шкоди, бо знеохочують інших, заражують їх лінивством, бунтують їх. І робота їм тяжка, їда несмачна, і час довгий, і господар нелюдяний, і плата мала, а при кінці показується, що й зробили вони мало й недоладу. А найголовніше, що головний винуватець звичайно чинить вигляд, немов то „моя хата скраю, я нічого не знаю“; його робота найліпша, закинути йому не можна нічого і гос- подар мусить мовчки сам у собі гнути злість та хіба зарікатися, що на будуче не прийме до роботи проклятущого „бурмила“.

От таким то бурмилом у сільській роботі був і наш Іван Лінюх, і це була причина, що його не любили господарі і нерадо брали його на службу, платили йому менше як іншим, а кормили його гірше й нераз навіть без вини наганяли із служби. Та все це не то що не поправляло, не заохочувало Івана, а все більше квасило його, знеохочувало до праці, до життя і людей, до цілого світа. Робота була для нього найнелюбіша, найогидливіша річ на світі, була найбільша його прикрість, яку він кожного дня, кожної години мусів поборювати з найбільшою натугою всіх своїх сил, і в якій проте ніколи не міг засмакувати.

II

II.

Одного дня післав господар Івана до ліса, щоб дров сухих нарубав, вязанку навязав і додому приніс. Днина була літня, робуча, і господар не хотів для крихти сухариння ³) мучити коней. А що Іван змучиться — це байка. Такому лінюхові це навіть до здоровя причиниться, коли трохи примне кості.

Ішов Іван у ліс із сокирою за раменем, та й бурчав і кляв ненастанно. Прийшов, сів на старім пеньку, щоб хвилю відпочити, але не переставав бурчати та перебендювати.

— Господи, — зідхнув він нарешті, — що Тобі завинила душа моя, що Ти її засудив на оцю вічну каторгу! Чи ж не змилуєшся наді мною, чи не позволиш мені хоч рік, хоч місяць, хоч тиждень жити спокійно, щасливо, без тої проклятої праці? Ой, бо допекла мені вже до живого та праця! Ненавиджу її, як невільник свої кайдани, але так само, як невільник кайданів, так я її не можу позбутися й на хвилину. Навіть у сні не перестаю працювати, не можу розстатися з моєю мукою. Боже, змилуйся надо мною! Позволь мені хоч день один, хоч одну годину прожити без праці, без думки про працю!

Слова ті, висказані вголос, дивно якось задзвеніли в Іванових ухах. Зірвався на рівні ноги й напружив слух; здавалося йому, що в голосі його власних слів дзвенів якийсь інший, чужий голос, гострий, що сверлував його душу і наповнював її дивним неспокоєм. І ось він заглибив свій слух у лісову тишу, в ту тишу, голосну, живу й вічно рухливу, мов хвилювання океану. Але нічого особливого не почув. Було саме полудне, сонце пекло й жевріло посеред безхмарого неба; величезні дуби, ялиці й берези дрімали недвижно над Івановою головою, розкішно гріючи свої вершечки в соняшній спеці; в тіні їх гущавини грались мільйони дрібнюсіньких комариків, а рої їх підіймались і опускались мірно, видаючи своїми крильцями ніжний, ледве чутний, але мелодійний шелест, немов сонний бренькіт якогось чародійського інструменту. Що довше вслухувався Іван у той бренькіт над своєю головою, то більше йому здавалося, що душа його випливає в якийсь новий світ, напівпрозорий, таємний, близько суміжний з дотеперішньою дійсністю, та все таки зовсім від неї відмінний. Опанувало його якесь незвичайне вколисання, немов могуча тепла мяка хвиля несла його кудись, а він, любуючись, безвладно дається їй нести в безвісті.

Втім нараз якийсь новий, гострий та проймаючий тон затремтів у повітрі. Захитав він попередню гармонію, але не розстроїв її. Був це тон також тихий, ледве чутний, немов би бриніла золота мушка, але тон дивно якось сконцентрований, загострений, бачилось — повний несказанного болю й розпуки, невимовного благання. Іван відразу пригадав собі, де й коли він чув той тон.

О, це було давно! Ще Іван був пастухом і разом із іншими хлопцями пас господарську худобу в тім самім лісі. Отож одного разу товариш його Гринько звернув йому увагу на велику, чорну, блискучу муху, що крутилася довкола коров, але не сідала на них. Іван ще ніколи не бачив такої мухи, то й цікаво слідив за нею очима. Гринько також. Нараз побачили, що муха сіла на смереці, а надибавши в ній вузеньку дірку від сучка, влізла в неї і сховалась.

— Ага, маю її! — скрикнув Гринько, і надибавши відповідний патичок, заткнув його в ту дірку й увязнив муху. — Слухай, як грає! — кликнув тоді, притуливши вухо до смереки.

Іван з якоюсь тривогою притулив і собі вухо до смереки й почув звук тихесенький, тонесенький та такий безмірно проймаючий, напівболючий, а напівжалібний і благаючий, що ціла його істота затремтіла якимсь несказанним смутком.

— Гриньку, випусти її! — скрикнув він.

— Ото був би я дурнем! — відказав Гринько. — Добре, що її маю. Нехай мені грає!

І поштуркавши затичкою, знов притулював вухо до смереки й радісно прислухувався досить довгу хвилину, а вкінці сказав:

— Але грає! Бігме, що гарно грає!

— Пусти її, Гриньку, — просив Іван. — Мені її жаль.

— Кого тобі жаль? Мухи? Ха,-ха,-ха! Ото мені велика худоба муха!

— Але пощо ж муху мучити?

— Як то „пощо“? Нехай мені грає!

— Пусти її, Гриньку, піду тобі худобу з Глибокої дебри навернути.

— Іди, безуме, чого тобі захочується! Не пущу її, бо мені не хочеться. А худобу завернути ти й так підеш.

Іван не випирався, бо знав наперед, що так буде, а коли б того не хотів учинити, то старший пастух ще й у карк його набє. Та всетаки спробував поставитися на упір з іншого боку.

— Ну, то я сам її випущу!

— Ані мені важся! — скрикнув Гринько. — Це моя муха! Я її зловив і буду її тут тримати, доки мені сподобається. А якби ти мені поважився її випустити, то такий тобі празник справлю, що тобі нічого більше не буде треба.

Гринько був старший, дужчий, сміліший від Івана, а надто був багацький син і міг Іванові допекти тисячними способами, коли тільки захотів. Тож Іван не осмілився задиратися з ним, тим більше, що Гринько все ще стояв коло смереки, держачи рукою затичку і від часу до часу прислухаючися гранню увязненої мухи.

— Але ж то грає! — скрикнув радісно Гринько. — Ще я не чув мухи, яка б так грала. Послухай лишень, Іваську!

Іван хвилю вагувався, а вкінці немов щось попхнуло його до смереки, приложив вухо і слухав.

Писк не переставав і проймав його дрожжю. Якийсь глибокий жаль проймав його. А коли вкінці відірвався від смереки і пішов дальше за худобою, то розпучливий, жалібний бренькіт немов усе біг за ним наздогін, сверлував і мучив його. Довго Іван не міг заснути тої ночі, але й у сні бачив нещасну муху, зашпунтовану ⁴) в дереві, чув її писк, але в сто разів голосніший, немов зойк вітру в скальних заломах або немов плач жінки над мерцем.

— Ні вже, будь що буде, я завтра мушу її випустити! — сказав Іван сам до себе. — Як тільки худобу вижену до ліса, зараз забіжу до тієї смереки й витягну затичку. Нехай собі бідна муха летить до своєї хати!

З тою постановою Іван заснув.

Та тільки на другий день не так сталося, як він собі уложив. Господиня збудилася трохи запізно, а заки подоїла корови, поки прилагодила Іванові до торби їду на ввесь день до ліса, поки Іван дігнав худобу з села до ліса, вже сонечко на небі підійшло „на дві коцюби“. Коли Іван зі своєю худобою прибув до вчорашньої смереки, застав там уже всіх інших пастухів. Гринько розповідав їм про муху, показував затичку і всі один за одним притикали вухо до смереки, а послухавши довшу або коротшу хвилину, потверджували, що „славно бестія грає.“

— Ага, ось іде Іван Лінюх! — скрикнув один пастух, побачивши Івана.

— І, як звичайно, останній надлазить! — додав другий.

— А знаєте, — сказав Гринько, — він учора мало що не плакав за оцею мухою!

— Як то за мухою? — запитали всі гуртом.

— Ну так. Під милий Біг мене просив, щоб я її випустив.

— А то чому?

— Або я знаю? Казав, що йому дуже її жаль.

— Жаль йому мухи! Ха,-ха,-ха! Мушачий тато! Мушачий тато! — сміялися пастухи, скачучи довкола Івана й поштуркуючи його з усіх боків.

— Е, дайте йому спокій! — сказав один. — Може то його мати або баба-відьма по смерті мухою перекинулася, то він так за нею просить!

Хлопці дивно якось глипнули по собі при тих словах. Прикро їм зробилося, замовкли. Аж старший пастух, парубок може двадцятилітній, розбуркав їх.

— Що ви, дурні, дурниці вигадуєте! Махайте за худобою! А коли Гринько зловив собі муху і хоче її тут для музики тримати, то нехай ніхто не сміє її випускати! Розумієте!

Сім днів тривала та музика; сім днів увязнена муха бриніла в дереві. Іван сам не знав, що з ним діялося через тих сім днів. Муха в смереці не сходила йому з думки. Коли їв, зараз собі пригадував: а муха там десь бринить, пищить, з голоду гине! Як лягав спати, думалось йому: а муха там не має спочинку, все пищить! Коли будився, перша його думка була: а муха там десь пищить у пітьмі, не бачить сонечка, до якого так полискувалася і крильцями мерехтіла! І хоч, пасучи худобу, часто переходив коло тієї смереки, то все заставав там когось із пастухів, що слухав „музики“, то є бренькоту мухи. Інколи й сам він притикав вухо до смереки й за кожним разом дізнавав вражіння так само сильного й потрясаючого, як і за першим разом. Може бути навіть, що застрягли йому в памяті слова пастуха, що муха ота може бути його мати або баба, перемінена за кару в таке створіння, бо інакше відки ж би в нього брався такий жаль, коли всі інші тільки втішаються „музикою“?

А бренькіт у смереці з кожним днем ставав щораз слабший. Вкінці сьомого дня, коли Іван, нарешті, перший прибув до ліса й не застав нікого коло смереки, він відважився витягнути прокляту затичку, щоб випустити муху на волю. Але муха з дірки не вилазила. Притулив вухо до смереки — нічого не чути.

Встромив у дірку тоненький патичок, але в дірці ніщо не рухалось. Ось він устромив назад давню затичку, щоби другі не казали, що він муху випустив. Ще раз притулив вухо до смереки й надслухував уважно, але бренькоту не було чути.

Очевидно, муха здохла з голоду й муки!

І тепер нараз, по чотирнадцяти роках в уха його врізалось, мов вістря ігли, те саме бренькотіння, яке колись через сім день по дневі чув у смереці. Він мимоволі затремтів і оглянувся довкола. Боже, чи ж це була б річ можлива? Він якраз коло тої самої смереки, в якій перед чотирнадцятьома роками його пустий товариш Гринько зашпунтував нещасну муху. Що більше, в смереці стирчав іще той самий патичок, що його тоді Гринько віткнув у дірку з мухою. А той тонесенький бренькіт — відки він розлягався? Іван одним духом поскочив ід смереці, притулив вухо — і мало не зомлів. Жалібний, болючий і наскрізь прошибаючий бренькіт справді виходив із тої шпарки, затканої патичком!

Одним сильним поривом Іван витягнув затичку.

Якесь тяжке, глибоке зідхання пройшло по цілім лісі й голосною луною відізвалося в Івановій душі. Потім хвилина мертвої тиші. Потім щось тихесенько зашелестіло в щілині дерева. А далі звільна із щілини почало щось висуватися. Іван з несказанним жалем і співчуттям вдивлювався в ту чорну точку, в якій, бачилось, пізнавав чорні лапки, і чорну, блискучу голову мухи. Але чи ж це була муха? Чорні лапки, коли їм ближче приглянувся, видались йому почорнілими, кістлявими руками, зовсім подібними до людських, ба й голова почала набирати людської подоби, почала більшати, змінювати барву й вигляд. Іван остовпів з переполоху і закрив лице руками. А коли по хвилині відняв руки, перед ним стояв старець з довгою бородою, скулений, з лицем, що виражало несказанну втому й ослаблення, в одежі незвичайній, фантастичній, не то пустинника, не то божевільного.

III

III.

— Всякоє диханіє да хвалить Господа! — скрикнув переляканий Іван.

Старець усміхнувся жалібно і простяг до Івана обі руки.

— І я хвалю, синку, і я хвалю, — сказав тихим, ледве чутним голосом. — Ох, спасибі тобі, небоже, сторицею спасибі, що ти увільнив мене з цеї страшенної темниці!

— То… це… ви були, дідусю? — пробулькотів Іван, не знаючи, що має сказати й до кого говорити. — А я думав, що це муха.

— Ой, муха, синашу, муха! Ворог мій тяжкий перемінив мене в муху й гонився за мною в виді чорної жовни, а коли я перед ним сховався до цеї шпари, то він шепнув тому дурному хлопчиськові, щоб мене заткав кілком! Ой, та й протерпів же я, протерпів, Боже мій єдиний!

— Але хто ж ви такий, дідусю? — запитав Іван.

— Я, синашу, Дід бескидський, може чував що коли про мене?

— Дід бескидський? Той сам, про котрого казки на вечорницях розказують?

— Той сам.

— Про котрого говорять, що під землею живе й Довбушевих ⁵) скарбів пильнує?

— Той сам.

— А правда це, дідусю, що тих скарбів така сила, що й на двадцять чотири вози їх не забрав би?

— Далеко більше, небоже.

— А правда це, що ви на Чорногорі обернули догори дном той камінь, на котрім Довбуш викував хрест на знак, що під тим каменем є вхід до печери з його скарбами так, що тепер ніхто ані того каменя, ані того входу віднайти не може?

— Правда, синашу, правда, здвигався я погано при тій роботі, аж мені щось у крижах трісло так, що відтоді випростуватись не можу.

— Так вам треба! — скрикнув Іван. — Було не лакомитися на чужі скарби, котрі б, може, не одному бідоласі в пригоді стали.

Дід довгим, сумовитим поглядом зміряв Івана.

— Ей, сину, сину, — сказав, — яка ж ти ще дитина.

— Добре вам казати: дитина, — скрикнув обурений Іван. — А ось якби вам прийшлося так, як мені, на кожний кусник хліба, на кожну мізерну лахманину так тяжко гарувати та зно- сити людські примхи, то певно б ви не тої заспівали.

Дід нічого на це не відповів, тільки раз-у-раз жалісливо хитав головою.

— Але що ж це за такий ворог, — спитав з перегодом Іван, — що вас запакував у оцю щілину?

— Це найстарший опир і чарівник з Бусовищ. Мав він віддавна на мене злість, ще за небіжку жінку.

— То ви й жінку мали? — скрикнув Іван.

— Аякже, синку, мав! І лишила мені одним-одну дитину, донечку. Господи мій, що то там з нею сталося? Чотирнадцять літ, як один день тому, лишив я її, ще в колисці, малесеньку, тільки мій слуга, старий Віюк, сліпий, зостався при ній. Чотирнадцять літ я промучився в тій проклятій шпарці, тоскуючи не стільки до свободи, до ліса, до скал, до гір, скільки до моєї коханої дитини. Ой, сину, що я перетерпів за тих чотирнадцять літ, що я перетерпів! Але Господу Богу слава, тепер усе минуло, тепер я вільний! Ти, синку, мене увільнив, і я тобі віддячуся. Ходи зі мною до моєї хати. Веди мене, небоже, бо я такий змучений, такий ослаблений, що не знаю, чи й здужав би довокліктись додому.

— А далеко ваш дім?

— Дім мій, синашу, великий. Коби ми тіль- ки дібралися до першого входу, то там я вже дам собі раду.

— То добре, ходімо! — сказав Іван.

Дід поступив пару кроків, але зараз же мусів сісти на пеньку.

— Ні, синку, — сказав, стогнучи, — не можу я йти. Ще раз мушу тебе просити за прислугу. Візьми мене на плечі, пронеси старого, не пожалуєш свойого труду.

Хоч і який був лінивий Іван, та цим разом він не дався довго просити і взяв Діда на плечі. Старий був легесенький, як перо так, що Іван майже не чув його тягару на собі і йшов зовсім свобідно.

— Ось туди, синашу, ось туди! — сказав Дід, показуючи Іванові зарослу, майже незапримітну лісову стежечку, що вела стрімко підгору і, бачилось, губилася в гущавині.

IV

IV.

Зразу ніс Іван Діда на плечах з охотою і не чув ніякого тягару. Стежка, зразу доволі невигідна, потім пішла по рівному, а далі скотилася вниз. Але як опісля прийшлось лізти знову підгору, як Іван кілька разів спіткнувся, як кілька букових галузок цвігнуло його по лиці, пробудилася його натура, і він почав воркотіти. Зразу стиха, але далі все голосніше.

— Що я дурень, цього хіба сліпий не побачить! А щоб тебе тристенний з такою коренюкою, мало чоловік не впав!.. Чи чорти мене підвели дряпатися десь-кудись на лису гору!… І по яку другу голову я властиво туди плентаюся?… — Такі і тим подібні уривані речення час-від-часу вилітали з його уст, при чім він раз-за-разом енергійно спльовував і зовсім не енергійно охав та постогнував.

Дід тимчасом сидів спокійно на його карку, звісивши йому обі ноги на груди, і бачилось, що зовсім не чув Іванового воркотання. Та все таки дивна річ: від хвилини, як Іван почав воркотати, почув він також на собі деякий тягар. Зразу незначний, але вміру того, як змагалася його неохота, збільшувався й тягар. Спочатку Іван мав таке почуття, що несе сокиру за ременем, пізніше — що має на плечах невеличку боклажку горілки, по якімсь часі — що двигає порядну вязанку дров. Рівночасно почало йому здаватися, що подорож його тягнеться щось дуже довго. Чув, що рясний піт його обливає і в грудях починає йому не ставати духу. Воркотання перемінилося в голосне нарікання:

— Ой, доле моя проклята! — бідкався Іван, важко ступаючи підгору по вистирчатих каменюках. — Коли ж ти перестанеш кепкувати надо мною? Думав чоловік, що собі капиночку відпочине в лісі, але де тобі! Підкусив мене нечистий витягнути той патичок і випустити оце старе страховище, а тепер на, маєш, неси його на плечах і чорт знає куди. Та й тяжкі ж ці порохнаві костомахи, Господи! Немов би мені цілу гору на плечі втелющив!

І справді, тягар на Іванових плечах робиться щораз тяжчий. Він чув, що ввесь під ним подається, що коліна під ним дилькотять, що в очах йому темніє, що млість на нього бє. Йому бачилось, що не встоїть довше, що мусить упасти. Хотів зупинитися, спочити, віддихнути, але якась невидима сила не тільки не позволяла йому впасти, але навіть не давала йому зупинитись на однім місці. Ішов та й ішов далі.

— Діду, ей діду! — стогнав Іван, уже не на жарт омліваючи.

— А чого тобі, синашу? — запитав Дід.

— Який біс із тебе такий тяжезний?

— Я, синочку? — лагідно відказав Дід. — Сниться тобі, небоже. Куди вже мені по чотирнадцятилітній темниці та тягару набрати?

— Як то, сниться мені? — ледве сопучи, відказав Іван. — Але ж, Діду, адже я паду, ламаюся, гину під твоїм тягарем!

— Не бійся, рибонько, — спокійно відказав Дід. — Це тільки так тобі здається.

— Що це, ти ще кепкуєш із мене, старий костогризе? — силувався крикнути, але тільки пропищав Іван. — Ні, не хочу довше двигати тебе. Злізай!

— Іди, йди, душенько! — з незворушеним спокоєм сказав Дід. І Йван справді йшов, хоч і як не хотів, хоч і як страшенно ослаб. Він дряпався все підгору та підгору, а й гора та тепер видалась йому безконечно високою та стрімкою.

— Але я не хочу йти! Не хочу тебе двигати! — пищав Іван. — У мене легке розірветься з натуги!

— Ні, не бійся, не розірветься, — потішав його Дід.

— Але я не хочу! Не хочу! Чорте, злізай з мене! — просив і лютився Іван.

— Але, синочку, ти ж дав мені слово. Та й заплату маєш від мене дістати.

— Нехай тебе громи бють з твоєю заплатою! Нічого не хочу, тільки злізь! Дай мені спочити хвилину!

— Іди, йди, небоже, — мовив Дід. — Уже недалеко.

Злість Іванова перемінилася в розпуку. Тягар на його хребті був страшенний. Очі вилазили йому з голови, кров у пульсах товклася так сильно, що бачилось, ось-ось потріскають жили, розірветься серце. Дідові ноги, що обхапували його попід пахи, пекли його, мов розпечені шини. Ніколи навіть у сні Іван не міг виснити, не міг уявити собі більшого труду, страшнішої натуги. Безвихідність його положення побільшувало ще те почуття, що чув себе безсильним скинути з себе той нечуваний тягар, дати пільгу своїй натузі. Чув себе вже не самостійною істотою, не робітником, що може робити, а може й спочивати, коли йому хочеться, не власновільною робочою силою, яка свідомо направляє своїми рухами, але чув себе чимсь похожим на те зерно, що, попавши між млинове каміння, виконує, щоправда, якісь бистрі, безпамятні рухи, але заразом щохвиля тратить частину своєї істоти й саме робиться тільки частиною, моментальним проявом тої величезної почвари — праці. Іван справді ціле своє життя чув себе невільником праці, але ніколи ще те чуття не було таке сильне, так страшенно болюче та догризливе, таке повне отрути та розпуки, як в оцій хвилині, в хвилині найтяжчої втоми, якої тільки зазнав досі в життю. Вмерти цілковито, моментально щезнути з ряду живих істот видалось йому тепер найвищим бажанням, найбільшим щастям. Позбутися життя — аджеж це значить позбутися труду, вирватися з пут того невмолимого тирана — праці, що від найраншої молодости так важко поклала на нім свою руку. Смерть — то єдиний вихід для таких, як він, нещасних, то відпочинок, то свобода!…

Ішов власне із своїм тягарем понад краєм безмірно глибокого та пропасного яру. На дні його сиділи сумерки, клубилися бурі тумани. Величезні смереки, що росли в глибині, видавались Іванові згори не більшими від корчів ялівцю. Тут же, просто Іванових ніг, але може на яких сто сяжнів нижче, вистобурчувалася величезна гостра скала, мов затулений пястук, наїжений величезними бородавками.

— Почекай, прокляте страховище, — воркотів Іван. — Не хочеш ти мене пустити, то я й тебе не пущу!

І вхопивши обома руками щосили Діда за ноги, Іван одним розпучливим поривом шарпнувся в бік із стежки й повалився в безодню.

V

V.

— Ну, ну, ну, ну! — сказав Дід і перший раз засміявся тихим, сердечним сміхом.

Іван отворив очі. Що сталося? Де це він опинився?

Побачив себе на камяній плятформі, при вході в тісну камяну печеру. Скала, що стовбурчилась у виді величезного пястука, заслонювала вигляд на яр і на сусідні гори.

— Та й гарячий же ти, хлопче, у, який гарячий! — мовив, усміхаючись, Дід. — Тількищо я хотів тебе просити, щоб ти звернув із стежки трохи направо, а ти вже й сам туди вирвався.

Ні з цього, ні з того почув Іван, як гарячий жар стиду обілляв все його тіло. Не міг іще очунятись. Чув себе так якось непохоже на те, що пережив перед хвилиною, що це недавнє видавалось йому чимось неправдоподібним, казочним, геть-геть замерклим. Аджеж він кинувся в пропасть! Що ж це з ним діється? Він спробував рушатись, думаючи, що це тільки йому сниться і він, може, лежить зомлілий на дні пропасти. Але ні! Був здоров, цілий, не сонний, і не чув ані сліду тої втоми, яка ще перед хвилиною доводила його до розпуки. Навпаки, чувся здоровий, кріпкий і зовсім свобідний.

Стидався тепер глянути на Діда, що вже не сидів у нього на плечах, але стояв обіч нього і щось нишпорив у скалі, коли-не-коли звертаючи на нього смішкуватий погляд.

— А що, синашу, — сказав Дід, вгадуючи його думки, — а не казав я тобі, що це так тільки тобі здається, коли ти мені дива розказував про мій тягар? Ей, хлопче, хлопче! — Дід покивав головою, немов би мав іще щось сказати, але вважав відповідним сховати це для себе.

— А чому ж мені так здавалося? — спитав Іван.

— Сказати тобі поправді, то тобі не зовсім і здавалося. Є в тебе щось слабе, але не тіло. Тіло, небоже, маєш здорове, що й казати. А ось воля в тебе хвора. А ти знаєш, як старі люди кажуть, що хто не хоче, то гірше, ніж не може.

Дід говорив це так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися, хоч сільських господарів, які йому нераз таке говорили, він ненавидів і уважав за своїх найтяжчих ворогів і гнобителів. Дід тимчасом відлупив своїми висохлими пальцями кусень скали, вийняв із щілини великий золотий ключ, оглянув його пильно, мов старого знайомого, і, видимо, зрадів, мов дитина. Поблискуючи ключем до сонця, він поліз у темне гирло печери, в якій находилися потайні двері.

— Ходи зо мною, синочку, — сказав до Івана. — Вступи до моєї хати, будеш у мене гостем. То й побалакаємо, коли хочеш.

Дід відімкнув двері, за якими показався довгий темний вузький коритар, вижолоблений у скелі. Тим коритарем ішли оба довго, дуже довго, як бачилось Іванові. Час той вистарчав бодай на те, щоб його веселий і енергійний настрій знов змінився в якусь знеохоту. Вже навіть Іван почав собі в дусі бурчати й запитувати себе самого, який чорт казав йому лазити по якихсь мишачих норах, з яких може, й виходу ніякого нема. Аж ось Дід зупинився, заскрегінцав ключем і отворив другі двері.

Лагідне зеленкувате світло вдарило Іванові в очі, але не разило зовсім. Зробивши ще кілька кроків, він побачився в величезній, камяній світлиці, пишно прикрашеній усякими фантастичними різьбами, яріючими хрусталями, обвішаній нитками золота, вистеленій бляшками чистого срібла. Всі меблі в тій світлиці були з гнутих в різнородні форми жил заліза і срібла, на яких лежали плити з прозірчастого гірського хрусталю або фіолетного аметисту. По рогах вибризкували натуральні фонтани, осві- жуючи повітря, а на середині в майстерних козубах⁶) горіла найчистіша живиця і ялівцеві ягоди, розливаючи свіжий запах лісів і полонин.

Дід наблизився до одного стола і своїм золотим ключем вдарив тричі о хрусталеву плиту.

— Віюку! — крикнув він, і голос його, на світі такий тихий, похожий радше на бренькіт комарика, ніж на людську мову, тут гримів, мов могучий водоспад, і розбудив стократний відгомін десь у далеких, безконечно просторих підземеллях.

Ще не перегомонів той відгомін, що гучною хвилею котився з печери до печери, коли десь далеко-далеко почувся глухий лускіт, немов гупання величезної ступи. Лускіт той повторявся мірно раз-за-разом, звільна наближаючись до них, і вкінці побачив Іван, як із сумерку дальших печер виринула якась постать — величезна, похожа на колоду дерева, оброслу рапатою корою, з вузлуватим корінням і чепірнатими гілляками. Це був Віюк, невідступний слуга Діда, сторож і опікун бескидських лісів, про якого Іван ще змалечку наслухався багато в казках. Ледве-не-ледве в тій живій колоді зміг Іван відрізнити потворне, майже шестистінне головище, обросле жмутами сухого моху та корявими грибами замість волосся. Очей потвори не міг Іван добачити, бо вони були заховані під довжезними, навислими віями з товстої кори. Гиляки й коріння, це були його руки й ноги.