Русалка Днѣстровая

Front matter

РУСАЛКА

.

Ruthenische Volks-Lieder

Передслівє

удило нам ся послѣдним бути. Бо-коли другі Славяне вершка ся дохаплюют, и єстли не ўже то небавком побратают-ся с поўним, ясним сонцем; нам на долинѣ в густій стденній мрацѣ гибѣти. Мали и ми наших пѣвцѣв и наших учителів, али найшли тучи и бури, тамті занѣмѣли, а народови и словесности на доўго ся здрѣмало; однакож язик и хороша душа руска була серед Славлянщини, як чиста слеза дѣвоча в долони серафима. —

Зволила добра доля появити-ся и у нас зберкам народних наших пѣсень, и иншим хорошим и цѣловажним дѣлам ; є то нам як заранє по доўгих тмавих ночох, як радость на лицѣ нещасного, коли лутша надѣя перемчит скрізь сердце єго; сут то здорові поўно-сильні рістки, о которих нам цѣлою душею дбати, огрѣвати, плекати и зрощати док під крилом часу и добрих владнувателѣв хорошою и крѣпкою засияют величею.

Не журися Русалочко з над Днѣстра, що-сь не прибрана, в нарядѣ який від природи и простодушного и добросердного народа твойого приймила-сь, — стаєшь перед твоѣми сестрицями. Они добрі, видачятти, приймут тя и прикрасят. —

Сказати нам дащо о правописи сей книжочки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, якє теперѣшному язикови истинноє лице; за-для-того держалисмо-ся правила: „пиши як чуєшь, а читай як видишь.“ Из сего огляда приймилисмо сербскоє џ (виџу wydzu) и волоскоє ў (аў, αυ Erazm. Rotterd., au, еў, ευ: спѣваў, spiwαυ; душеў dušευ) а є завсѣда в силѣ је або ье употребляєм (моє, moje землє, zemlĕ, загородє, zahorodĕ, zahorodie.) —

Поклони-ся Русалко наша низко Всечестному Сподареви Николѣ Верещинскому, що тобє звелѣў родитися, и всѣм що тя пристроѣли пѣснями на и Стариною; именно: Трудолюбивому Мирославови Илькєвичови, — потом Православови Каўкови, Ивану Бѣлѣньскому, Маркєллу Кульчицкому, Мѣнчакєвичу — и иншим; — най буде и слава, а в руских дѣтех най усерднѣйша подяка! — —

Передговор к народним пѣсням

І.

Pjsnĕ národnj gsau negpewněgsj základ oswětý, žiwel wzdělanosti, podpora národnosti, štit a ozdoba řeči.

Kollár w ohlašenj Zpiewanek.

арід оден з головних поколѣнь Славяиньских, в серединѣ меж ними, роскладає-ся по хлѣбородних окрестностьох з ноза гір за . Він най щирше задержєў у своѣх поведѣнках, пѣсньох, обрядах, казках, прислівйох все, що єму передвѣцькі дѣди спадком лишили; а коли другіѣ племена Славлян тяглими загонами лютих чужоплеменників печалені бували, и чясто питетна власть рѣками крьви теряних чяд пересякала, коли на послѣдок схилили вязи під окови зелѣзні и лишили-ся самостоянства, Русь заступлена була Бескидами, що ся на низу ланцами повязали, и огорнена густими и великими рѣками, що як сестрицѣ почѣпляли-ся за руки. —

Го́ри як ведити, рѣки як сяни, Славлянщина вколо Бѣлим-богом стерегли сѣдий передвѣк, злучали Русинів и серед нападів вражих були засѣком народа, не-чѣм ѣх так чясто в пѣсньох поминают и величяют. — Святая Русь була селом райских птиць и дивів; ясні небеса одѣвали ю чистою опанчею, мір віддихаў любовію — буў великим и величаним, порозумѣў обняў природу, чтиў и до серця ю пригортаў, и буў мири гаразд и любовь взаѣмна. Сюда належят . — Хрест на землю Руску невнесено напрасно, и хочь мѣсто храмів звелися торонкіѣ церкви, священники спѣвали службу божую бесѣдою власною народа, не гороѣжилися, не ставилися панами, лише перед сотнями лѣт, як ще й днеська жили з мірянами мов отец з дѣтьми, були ѣм другами, подѣляли смуток и радість під ѣх низкими стрѣхами. Не було, хтоби забераў давніѣ поведѣнки, и затираў з молоком виссані чувства; проповѣдачи витереблаючи боганьство, не перли чужоѣ души в нарід. Руский нарід правоє свѣтловняў в серца колокучі, а окрашаючи єго поверхноє лице влюбленими красотами, не запорчяў єго внутренноѣ чистоти цѣло. —

Свѣт ясний всякими барвами буйно, буйно процвиваў. Доокола різні рукодѣла ставали, перемишль зрастаў широко и вступляў на вершок все зарімно обнявши; бариство великоє повязало Руский нарід межи собою и с чужими поколѣнями далеко и широко, нечѣм и Русь вся напоўнена була имѣнями безчисленними и неперебраними статками. А коли Руський нарід під верховодом Великого Князя в одно тѣло ізрѣо, гостинцѣ в ширъ и вздоўж покопано, и з простих серць и давних поведѣнків установлено, а Руска земля честь и славу мала. В той час , а з уст виливали почесну славу витязѣв хоробрих и уми поострювали мужеством, а умцѣ черкали золотими буквами пѣснѣ и чудніѣ казки; зо сотних церквів Києва блищяли золотіѣ хрести по над облаки, а по майданах воўновали-сь тьми хоробрих молодцѣв; Киязѣ сидячи в золо стільцьох велѣли отрубляти походи далекі, а зелѣзніѣ полки орали — нечѣм в так много згадок що золото куют, и о инчих ремѣсничках, которих у великой почести мали. —

Лиш скоро стали сварніѣ князѣ ковати и Русь дробила-ся и падала а тьми торонкіѣ дивих орд пабѣгали кровавими путями, и красні царини рускіѣ кіньскими орали копитами, а райскіѣ птицѣ сполошені улетѣли далеко — тай гараздиз ними. —

А коли Татари сѣрими воўками на земли рускій загнѣздили-ся, зійшла на ню недоля. Густіѣ осади трупами устелили, а рѣки крьвою ударили. Недосѣченного, невиполоненого міру бѣдні послѣдки, лишивши курища давних городів утѣкали в гори и засѣкали-ся у печерьох, и були в поўній неўгодѣ без пристановища, принуџені з воўками сѣпати-ся о поживу и з бурянів варити страву. — Тут розродивши-ся сступали знова на долину, але сступали по новую недолю, бо були лукавіѣ гісиолюбцѣ, которі приставши до ворогів, чу , а здвигши-ся з ними ховали чѣпи своѣм братям. — Ночами отогували небеса луни горячих сел, а вѣтри заносили зойк стинаного и полоненого міру; а коли зоря розсвѣчала день бѣлий гонили гайдуки міран пиўсопних, на лань понужателѣв — із народа побратимого, томили гірш Татар, крьвавий піт обливаў буйний полон, а глумлених тяглими роботами дротяними нагайками наперано. Тим дѣлом в навалѣ — горести спиниў-ся и в журбѣ стаў думати над своєў недолеў ужясноў; но тая щораз ся перепоўняла, потери учящали-ся, непевність була в имѣньох гірко придбаних, нещоби и у власним житю и стільки любимоѣ родини, жінок, дочок та синів, на которих люті остроємі нападали яструби. —

Так много ужєсноѣ недолѣ відси — на протѣв буйні привиди руской души, и красна природа, зелені погаря, цвитущіѣ царини гноєні кістьома дѣів, ниви золотоколосі, поўні божого дару — а знова горблячіѣ-ся могили на рідних батьках, та братьох, тямка минулоѣ чести, гаразду, и великости Руси, — конче надѣляли руский нарід, вязали до любоѣ отчини и поперли го в вир житя, поўного дѣланія, и дикой бородьби с падею, и овін стераючий-ся, тягло дерся с крьвавими грудьми, та иськаў привернѣня перѣшних щастливших веремень. —

Так нарід руский прославляў-ся, га раздуваў, бѣдиў-ся, бороў-ся, розбиваў тугу и надѣяў-ся, таким конче и гадкам єго и пѣсням бути.

В думах розцвиває лицарскими дѣлами буйність, звязана з перепоўненим внутреним призраком; они сут найчеснѣйшйм образом борючих-ся и загибаючих стратенцѣв. Із Запорожя лицарских дѣл гомін зашибаў-ся високими курганами по всей Руси, а з Бескидів и всяких сторон розбѣгали-ся мстиві молодцѣ за печальную неволю міран. Чистий воздух и красни окресности творили мір гарний и шпаркий, ум одѣвали буйними гадками, насадили в серця сильніѣ чувства и розцвиліѣ призраки, а Русин всьо що видѣў, що терпѣў и що дѣяў виливаў словами, а виливаў з поўноѣ души; а в яким уклаў-ся состояню в закорѣнках свого викопованя-ся з під намету горести и насилія так строѣў и свій голос и своѣ спѣванки и роздѣлиў ѣх як зажегнене свѣтло, в різнобарвих цвѣтах горющеє; и се здвигло єго ще вишче. Мужацькіѣ думи суть по найбільшій части биличними, и воўнюют буйною тай дикою силою. Муж закликаний падею, славою, або справою народа, лишає родину що га любила, виплекала, вилелѣяла солодкими словами, ѣде на крьвавий пир, сестри му коня виводят, сѣделце виносят, а родина цѣла виводит го слезними очами и журними чадками, благословлячи го, на широкі степи. Мамка розговорує-ся с конем, випитує-ся птиць, в серце в копуют-ся тоски печальніѣ, чоло роз-орує жаль, а попертого в вир недолѣ дожџі дрібні полочут, густі терни росчѣсуют, а буйні вѣтри осушуют. Зійшла блѣдая зоря; молодцѣ иа ворон коньох полетѣли на чорний шлях, и навязали не одну сотню Татар и тогди буйна радість розлягла-ся пѣснею по степах. Або огорненіѣ тьмами Татар, з ростолоченими чашками в крьви постелили собѣ перестільницю... Ворон кінь вѣрненький вбиў-ся по колѣна в землю, припаў до ніжочок свого пана, а сизий жироѣдний орел осѣў на лоб, наступаў на кучерѣ и випиваў очи. Смерть на побійцѣ була у него жениханьом, лише журба родини сумує го, тѣшит ю медівними словами, пращає стару неньку, що-ся над ним роспукає. Гетьман пращає війско, товаришів и отечину.

А коли вечером мѣсяць блѣдий серед звѣзд меркотючих мрѣє, дѣд сивобородий с кобзою сѣў при могилѣ, глянуў по костьох, що ся межи травою бѣлѣют, задумаў и заспѣваў сумную думку; або при ватрѣ обступлений молодцями прославляў досадними словами и сильнѣшчим нѣж на могилѣ голосом минуліѣ лѣта и минулих витязѣв.

Думки (пѣснѣ жіноцькі) провѣвают буйною гарностію, и зажегненими чувстьами, повязаними з журбою и тугою. Дѣвочѣ чувства стелят-ся в них крещачим барвѣнком, крутая рутка узеленяє терновіѣ вѣньцѣ страсти, дивная бородьба з невідмѣнним присудом проколює-ся з них. Обмана Козаків, лихая падь що милого забрала, злиднищо го побили, або смерть що го загорнула, розсерџує дѣвицю, що ся цѣлою душею влюбила, обгортає роспукою, серце зайшлоє крьвлею ниє, сама розбиває-ся о камѣнь, під землю западає, під воду йде. Обманена-ли зрадливим Козаком (ледѣнем, молодцем) заметує го жаркими клятвами, або неўдаючи-ся в тугу и роспуку, надѣє-ся прикликати го назад, скаче в городец, копає зѣля, що під бѣлим каменем росте, чарує молодця, котрий наглум прилѣтає, и стає-ся добродушною посмѣшкою милоѣ, шчо ся єго наворотом радує.

Козак вѣрний пускає-ся на війну ити, мила відпустивши єго, хотячи й нехотячи, лишає-ся з журними гадками, тужна пѣсонька розлягає-ся сумними ярами лишена виступає на високу могилу смотрити, чей милий не ѣде, висилає сиві соколи,та чорні ворони по вѣсти, котрі або вертают и тѣшат, або мѣсто них сивенька зазуля сумно закує погибель милого. Тогди она попала-ся богатому лютому нелюбови, або якому пройдисвѣту, тогда з усихаючих грудей тосклі викопуют-ся вздохи, душа в горованю лѣтае по за гори и снит в піўявно о миленьким, згадка й туга сумною пѣснею о погиблим спливає. Другий дочуўши-ся на чужинѣ, що мила присилувана вѣнчати-ся з инчим, найчастѣйше з богачем, невертає-ся у свійню, розбива-є тугу степами по за Днѣпр, або присѣвши у могили загомонит думку о щастю що сплило, а пѣсня, що нею молодец тужит по своѣй небозѣ, не відличає-ся від думки, що ю мила спѣває у тузѣ по милим. Любовніѣ пѣснѣ, де нема провини туги провѣвают гарною любостію, веселою буйностію, нетямливим веселієм, и сут поскочні до танка.

До жіноцьких пѣсень причѣсляются всѣ обрядовіѣ. В сих не той смуток и горость що в думках. Пѣвцѣ ними за зелѣзноє жите и проливают-ся поў ними чувствами. Там видит-ся инчий свѣт; на чудних, крилах летит гадка в передвѣк, любая слобідна нетямка огортає душу, в них являє-ся Русин истинним Славляном, не любуючим собѣ в борбѣ, лише в тихеньким домашним гараздѣ. На всякоє веремне года суть обряди, суть пѣснѣ: воскреслая весна, настаюче лѣто, обжинки, конець всѣм роботам и инчі, скликуют молодих и старих всього села в по святні мѣстця, нинѣ коло церкви, на оболоню, також у гай, кладут огнѣ; молодцѣ грают своѣм способом, а дѣвицѣ йдут танком и спѣвают пѣснѣ безконечні, бо и танок безконечний. Лиш танок обрядовий, и голос до пѣсень обрядових нестроѣт-ся так, як танок и голос коршемний. В буйній радости россипає руса красавиця ясні бипди як дугу по небесах, тає чувствами, що ся мѣсйчиим мрѣньом в гарній бесѣдливости з еѣ медових проливают усточок; а чим душа воўнюссь, то й на лици и в танку и во всяким пометѣ тѣла являє-ся; так на примѣр в Гаѣвцѣ: „Ой Данчику Бѣлоданчику“ стояча серед круга подружочків дѣвиця, що проспѣвуюг тоє дѣє росчѣсує косу руками, поглаџує брови, злегонька підскакує, и виберає одную з круга на своь мѣстце в середину.

Пѣснѣ обрядові лишились чесним святим вѣном дѣдів передхристових; склад ѣх не теперѣшний, имена нечувані й незнакомі. В них встрѣчаєм много згадок о богах Славляньских, о раю, райских птицях, райским деревѣ о гаях Самі имена: Ладканя, Купайла, Коляда (Колядки зовут також громадскими пѣснями) Гагілки, (гаѣвки, веснівки) Русалки (троѣцкіѣ пѣснѣ), Щедрівки свѣдчят тому. Пѣснѣ тоті сут золотим послѣдком счаснѣйших веремень, коли ще сама лише природа промовляла до рускоѣ души, а він ю сильно нагортаў у своѣ нѣдра. Тогда дух вививаў-ся під небеса, під сонце, мѣсяць и зори, й братаў-ся з ними, прикликаў ѣх на землю, прикрасиў ними обряди Лади, и вплѣў ѣх до ладканя, або злинувши бистрим соколом, лѣтаў поза граюшче-є море, набераў золота на крила золотити княгиню, и приносиў кудерне деревце, що ся в рай похилило и сильненько зацвило долею будучою; квѣтка тая сияла у коровайови як мѣсяць ясним, затиканим звѣздами — все тоє являє домасѣ гаразд будушчий. У ладканьох проколює-ся також туга, лиш не такого зарубу як в думках. Жаль за родиною, за зѣльнич , за вѣнцем дѣвочим, лякаючи-ся лихого свекра, тулит надѣя счастя маючого настати за любимим. Із сего огляду передом идут сиротиньскіѣ пѣснѣ.

Перед сотнями лѣт князѣ, княгинѣ, королѣ, бояри увеличали рускую землю, паволоки єдамашки, шоўкові свити, золотокуюшчіѣ ковальчики и инчі ремѣснички, которі народови многочесними були, посвѣдчяли о непослѣдніи славѣ дѣдів наших; памятник тому великий стоѣт доси, и перестоѣт нас и наші дѣти у пѣсньох обрядових.

(Виймено из ширшой росправи Далибора Вагилевича.)

I. Думи и Думки

I. Думи и думки.

Co się stało! Gdzie to naszych dum połowa? Zaporožskich dziś tak mało! A miłośna ta lubowa: O trzech zorzach, trzech krynicach, Siedmiu wodzach, studziewicach, Rzekłbyś: že te dumy z laty Przenuciwszy błogie chwile, Przenuciwszy smutne straty Z ludźmi głuchną gdzieś w mogile!

B o h d a n Z a l e s k i.

../I. Думи и Думки 1. «Ой поѣхаў Романонько…»

Ой поѣхаў Романонько До Сучави на ярмарок, Там состротиў єго Турок: Ой Романе, Романоньку, Чи маєш ти родиноньку? — Ой маю я родиноньку Одну сестру Оленоньку, — Ой Романе, Романочку,

Продай сестру Оленочку, За коники вороніѣ, Та за сѣдла золотіѣ, За вуздела шоўковіѣ И за станлѣ золотіѣ — Дам ти коня вороного, На другого срѣбла много. — Прийшоў Роман до домочку Склониў на стіл головочку, Тай гадає си думочку: Чи продати Оленочку?.... Встаў, зірваў-ся, пішоў з шумом, Тілько вихорь за ним свиснуў, Дошџ удариў з ясним громом — Роман з очий на вѣк згинуў! — Сестра бѣдна ся дивує, Певна глядит конця тому, Серце ѣй ся крає з жалю, Що Романа не ма дома. Ѣде Роман до домоньку, Спустиў діл головоньку — Вийшла сестра Оленочка, Питає-ся вона єго: Ой братчику, Романчику, Де ти того коня узяў? — Минѣ Турчин подароваў, Даў ми коня вороного, Даў другого злота много — Ой сестричко, Оленочко, Та свѣтлоньки повимѣтай,

И в покою позакаџай! — Ой братчику, Романчику, Таџе завтра не недѣля. — Ой сестричко, Оленочко, Помий двори мостовіѣ, Застель столи кидровіѣ, Помий и миски срібніѣ, И лижечки золотіѣ! — Ой братчику, Романчику, Таџе завтра не різдво. — Ой сестричко, Оленочко, И свѣтлоньки повимащай, Вікна красно повитирай! — Ой братчику, Романчику, Таџе завтра не великдень. — Ой сестричко, Оленочко, Русу косу собѣ измий, Тай красно собѣ заплети, Гостей завтра сподѣвай-ся. — Ах, погляне вона в поле — Ой братчику, Романчику, Що то в поли за димове? Чи то вірли крилма бют-ся, Чи овчарѣ з турми гонят? Так сестричко, Оленочко, Вірли крилма землю збили, Порохами скопотили. — Ой Романе, Романоньку, Що то в поли за димове? Чи то вірли крилма бют-ся,

Чи овчарѣ з турми гонят? Ой сестричко, Оленочко, Скажу тобѣ правду щиру. Тото в поли не димове; Нѣ то вірли крилма бют-ся Нѣ овчарѣ з турми гонят; Лиш то Турки и Татари, А всѣ твоѣ сут бояри. — А Олена, як то вчула На слугу вѣрну крикнула; Ой кухарко, кухарочко, Дай ми ножа остренького, До завоя тоненького. Тонкий завій укроѣла, Ніж у серце си встромила. Ой надбѣг брат Романонько: Ой сестричко Оленочко, Що-ж ти собѣ изробила! На що-ж ти ся тай пробила? Вона єму відповѣла: Лучше тутки погибати, Ниж з Турками пробувати. — Приѣжџают Турків много До Романа на подвірє: Отвори нам Романоньку, Ѣдем до тя у гостину; Чи дасиш нам Романоньку, Твою сестру Оленоньку? — Ой невийшоў Романонько, Вийшла тйлько кухаронька?

Ой де той ваш Романонько? Питают-ся Турки єѣ. — Ой поѣхаў Романонько, Тай до лѣса по дрѣвонька. — А деж тота єго сестра, Єго сестра Оленочка? Днесь завій собѣ кроѣла Ніж у серце си ўстромила. — Вбѣгли Турки до свѣтлоньки Видят тѣло Оленоньки. Взяли Турки Оленочку Витягнули на повірє, Тай взяли до ней стрѣляти; А потім в штуки рубати, Що аж калинові луги З великоѣ дуже туги, Зачали-ся розлѣгати. —

../I. Думи и Думки 2. «Чому кури не пѣєте…»

Чому кури не пѣєте, Чому люде не чуєте? — Турки село зрабовали, Громадами людий гнали. — Ой вийду я на могилу Подивлю-ся у долину; Ѣдут Турки з Татарами, И людьми ся подѣляют. — Припала-ся зятю теща,

Він сам ѣде на конинѣ, Тещу веде по тернинѣ, Слѣди кровця заливає, Чорний ворон залѣтає, Тоту кровцю ізпиває. — Ой привѣў ю до домоньку: Вийди, вийди Туркинонько, Привѣўем ти кухароньку; Привѣўем ти невільницю, Від Галича робітницю. — А вона ѣ тай завела, Три роботѣ загадала: Оченьками стадо пасти, Рученьками кужѣль прясти А ногами колисати. — Вона дитя колисала И дитинѣ приспѣвала: Люлю, люлю Татарчатко! А по дочцѣ та внучатко! Бодай стадо виздихало, Бодай кужѣль попелѣла, Бодай дитя скаменѣло! — Учуў тото вѣрний слуга: Чи ви чули панєнонько? Як вам кляла кухаронька: Бодай стадо виздихало, Бодай кужѣль попелѣла, Бодай дитя скаменѣло! — Вбѣгла хутко Туркинонька, Бѣгла боса без пояса,

Та вдарила по личеньку Свою рідну матѣноньку! — Доню моя прелюбезна! Не тілько-м тя годовала, По личеньку-м тя не била. — Мамко-ж моя старенькая, Почом жесь мя изпізнала? — Як тя баба в купѣль клала, На груди ти искра пала, И потому-м тя пізнала, — Мати моя, мила мати! Скидай з себе тіѣ лати Возьми дорогіѣ шати Будеш з нами пановати. — Лѣпші моѣ ўбогі лати Ниж дорогі твоѣ шати. — Мамко-ж моя старенькая, Чи будеш тут пановати, Чи поѣдеш в рідні краѣ? Я волѣю бѣдовати, Ниж с тобою пановати. — Слуги-ж моѣ тай вірніѣ, Пряжѣт конѣ вороніѣ, Везѣт мамку в єѣ краѣ. —

../I. Думи и Думки 3. «Гей по під гай зелененькій…»

Гей по під гай зелененькій Ходит Добуш молоденькій,

На ноженьку налѣгає, Топірцем сє підперає — Тай на хлопцѣ покликає: Ой ви хлопцѣ, ви молодцѣ, Та сходѣт-ся разом д купцѣ, Бѣгом хлопцѣ, рада бѣгом, Западают стежки снѣгом — Уставайте всѣ раненько, Уберайте-сє борзенько, У постоли скірєніѣ И волоки шоўковіѣ; Щоби Кути не минути, До Косова повернути. — Ходѣт хлопцѣ тай за мною, Тай у гору и скалою, Бо підемо та до Звінки До Стефановоѣ жінки. Ой! Добушу, ти пане наш, Там пригода буде на нас. Бо куда ми лиш бували А ми зради невидали. — Тепер зрада тай над нами Молодими козаками. — Но на мене уважайте По двѣ кулѣ набивайте. Станьте хлопцѣ під ворота, А я піду під віконце: Чи спиш моє любе серце? Чи спиш серце, та чи чуєш, Чи Добуша заночуєш?

Чи спиш серце, та чи чуєш, Ой чи сама ти ночуєш? — Ой я не спю, та все чую, Розбійника не зночую — Ой я не спю но все чую Бо вечереньку готую. — Лиш нема Стефана дома Ще вече́ра не готова Буде вона дуже пильна И всѣм людем буде дивна. — Чи се кажеш добувати, Чи будеш сама отвирати? Не кажу сє добувати, И не піду отвирати. — Пусти суко враз до хати, Щоб дверий не виваляти. — В мене дверѣ тисовіѣ, В мене замки стальовіѣ — Не поможут замки твоѣ, Як підложу плечѣ своѣ. — Взяў сє Добуш добувати, Взяли замки відлѣтати — Скоро Добуш дверѣ ўхилиў, Зараз Стефан в серце стрѣлиў, В праве плечє, в саме серце, Добушови кровцє тече. — Ой ти гицлю ти Звінчуку, То тись мя зѣў через суку; Треба було не гуляти. Суцѣ правду не казати;

Ой бо в суки тілки вѣри Як на бистрѣ водѣ пѣни. — Ще ветаў Добуш, вийшоў с хати: Треба хлопцѣ утѣкати! Приближѣт-сє брижче д менѣ Ой якже тєженько менѣ! Ти Иване Салагірскій, Бери мене по ледѣньски, Возьмѣт мене на топори, Занесѣт мнє в синѣ гори, В синѣ гори занесѣт мнє, На бѣл камѣнь положѣт мнє, В чорнѣй горѣ положѣте А сами сє розійдѣте, Срѣбло, злото забирайте, А сами сє розхаџайте — И топірцѣ занехайте; И крови не проливайте; Люцка кровцє не водицє, Проливати не годит-сє! Ой Добушу, ти пане наш, Велика пригода на нас. Деж ми будем зимовати? Пішли би ми в Угерщину, В далекую Украѣну, Но и там зле зробили И там ми си пришкодили; Бо хотѣли Цара вбити, А Царицю з собоў взєти. — Впали Ляхи, всѣх забрали,

Руки назад повєзали, До коний поприпинали: Ой Добушу, ти пане наш, Велика пригода на нас! Де-ж ми будем зимовати. Тото лѣто лѢтовати? — Ой в Чернѣвцьох на риночку, В тяжких дибах, в зелѣзочку; Там будете ночовати, Там будете днѣ дньовати, Там будете ночовати, Будут птицѣ тѣло рвати. —

../I. Думи и Думки 4. «В славнім мѣстѣ городѣ там була вдова…»

В славнім мѣстѣ городѣ там була вдова, Вдова Коновчиха красна, молода; Мала вона сина одного Бвася, Тай той ся син на війну наперає: Гей, гей мати-ж моя, рідненькая мати! Пусти мене с Козаками погуляти, Щоби отцевскую славу не ўтирати! Мати го не пускає тай розраџає: Ой, сину мій сину, сину Бвасю! Чи ти, мій синоньку не маєшь де бути? Чи ти, мій синоньку не маєшь що пити? Чи ти, мій синоньку не маєшь що ѣсти? — Гей, гей, матиж моя, рідненькая мати! Таки пійду с козаками погуляти,

Щоби отцевскую славу не ўтирати! — Пійшла мати до церкви Богу ся молити, А він зачєў отцевской зброѣ смотрити, Знайшовши зачєў полою видтерати, И чи скорѣй собѣ на герц поспѣшати. — — Дали сусѣди мамѣ до церкви знати, Покинула вона тай служби слухати; Сама побѣгла свого сина доганяти: Ей сину, мій сину верни-ся до дому! Ой! не верну-ся я моя мила мати, Таки пійду с Козаками погуляти, Щоби отцевскую славу не ўтирати! — Мати ся вернула: Бодай же тя сину, Бодай тя сину, три недолѣ спіткало: Одна недоля, щоб тя пани не любили, Та-й до свого Куриня та-й не приймили; Друга недоля, би ясні мечи порубали Трета недоля, щоб тя кулѣ пострѣляли! — Як приѣхаў Коновченько до обозу — Там з ним ся всѣ Пани зачєли витати, Его пани дуже собѣ полюбили, И до Куриня свого єго приймили. — З самим Царом сѣў снѣдати, обѣдати. — Его пани непускают-а він ся наперає: Ой, пани моѣ, пани вельможніѣ! Піду я на герц с Козаками погуляти, Щоби отцевскую славу не ўтирати! Ей! Коновченьку не-йди на герц с Козаками, Бо як зобачиш с Турків кров, то на кони зімлѣєш,

То на кони зімлѣеш и до дому неприѣдеш. — Ой, таки я пійду с Козаками погуляти, Щоби отцевскую славу не ўтирати! — Ой рано, ранесенько и коника сѣдлає, И коника сѣдлає, и на Бога не згадає, И на Бога незгадає и на війну ся наперає. Ой виѣхаў с Козаками — и Козаки ся розступают — И Козаки ся розступают, и єму Біг допомагає, Ему Біг допомагає, а він Турків рубає. — Ой у вечір приѣздит він до домоньку: Ой чи ѣў ти вечереньку? Єго Царь ся питає. Ой наш Цару, я то тепер рицирства дістаў, Бо я всѢм перед вѣў, жадного ся не страхаў! — Ой рано, ранесенько и горѣўки ся напиває, И ѣсти ся доправує, и на війну ся зберає — Ой, сину Коновченьку треба ся вперед вмити, И Богу ся помолити, вітак на війну ити. — Ей, наш Цару! коли я ся вчера Богу не молиў, И лиця-м не миў — а я тілько Турків порубаў Ей сину Бвасю! треба ся сину перед умити, И Богу ся помолити и горѣўки ся ненапивати; Бо ти горѣўки ся напьєшь, сон головку похилит, И зобачут тя Турки — то вони тя порубают. — Ей, наш Цару! я ѣх са не страхаю,

Най ся они мене страхают, як я вийду на герц погуляти. — Гей! поѣхаў на війноньку — сон головку похиляє — Коникови ся по гривѣ постеляє. — Ей! взрѣли немовільне Турки, прибѣгли, єго порубали. — Слава тобѣ Боже! що ми єго дістали, Тото він нас много людий збавиў! — А він тогди собѣ припімнуў: Тото мене моѣй мати слова споткали, Гей, гей милий Боже! тото я ѣй не слухаў! — Та не кажѣт моѣй мамѣ, щоя так марне загинуў Але кажѣт моѣй мамѣ, що три барвѣ на рік бере, На веснѣ зеленую, в осени чорненькую, а в зимѣ бѣленькую. Ой йдут Козаки з війни — вийшла стара мати. Свого сина виглядати, Ей почєла-ся питати: Всѣ пани з війни ѣдут, Мого сина тілько коника ведут? — Вона тому не звѣрила — Ой! вийшла вона на могилу, Подивит-ся у долину, Всѣ пани з війни ѣдут, Ей сина барву несут. — Вона тому не вѣрила

Ище ся запитала: Чи далеко мій син иде? — То він дуже ба-й заслабаў Що він свого коня не вѣў, Що він свою барву не нѣс? — Ой, вийшла вона на могилу, Подивит-ся у долину, Всѣ пани з війни ѣдут, Ей сина голов несут, Та-й єй показали: — Ой, вдово Коновчихо Нема твого сина Бвася! Турки єго порубали, И на смерть пострѣляли! —

../I. Думи и Думки 5. «Гонят мамко на сторожу…»

Гонят мамко на сторожу, Під чорний лѣс на могилу, Видит ми ся моя мамко, Що вѣдаў я там загину? — Відперай-ся мій синоньку Що тя болит головонька. —

Гонят мамко на сторожу, Під Чорний лѣс на могилу, Видит ми ся моя мамко, Що либонь я там загину? — Відперай-ся мій синоньку Що коника та-й не маєшь. —

Коня дали осѣдлали, На сторожу виправили… Ѣду милю, ѣду другу, Ѣду нічку, одну, другу — Мій коничок ослабає, Сон головку похиляє.

Я присилиў кониченька Во дубонька зеленого, Сам приклониў головоньку На маленьку годиноньку — Ой я заснуў моя мамко!

Ой прибѣгли Татароньки, Аркан втяли – коня взяли, Дѣвцѣ бранцѣ даровали. Ой, устаю ранесенько, Нема-ж мого ворон коня! —

Ой вийду я на могилу, Подивлю-ся у долину: Ѣдут Ляхи на три Шляхи, А Козаки на чотири, Щоб ѣм конѣ припочили, А Татари на всьо поле; — Меже ними дѣвка бранка Сидит собѣ на конику, На вдовиним бо-й синонька,

Русу косу розчєсує, Дрібне листє пописує, Там у воду пометує: Плинь-же, плинь-же дрібне листє, До моєго тата в гостѣ, Нехай тато не сумує, Най ми посаг не готує; Ой вже-ж бо я посаг мала Під явором зелененьким, Тай с Турчином молоденьким, Ис Турчином Арабином Та-й з нещирим Татарином.

Ой вийду я на могилу, Подивлю-ся у долину: Долів, долів, долинами Ѣдут Турки с Татарами, Межи ними віз кований, А в тім возѣ Михай лежит Порубаний, пострѣляний… Капле кровця у кирницю, З кирниченьки рѣчка тече, А над рѣчкоў ворон краче — Михаєва мати плаче; — Не плач мати, не журися! Не дуже мя порубано, Не дуже мя пострѣляно, Головонька на четверо

А серденько на шестеро, А рученьки на штученьки А ніжечки на гешечки, Бѣле тѣло-як мак мѣло! — —

../I. Думи и Думки 6. «Ой Морозе! Морозине, преславний Козаче…»

Ой Морозе! Морозине, преславний Козаче, Гей, за тобою цѣла Литва й Украѣна плаче; Не так тая Украѣна як тоє гердо-війско. — Гей, плаче, плаче Морозина йдучи рано на мѣсто? Над-ѣхали Козаченьки, запитали-ся єѣ: Чого плачешь Морозино йдучи рано на мѣсто? Ой, не плач Морозино, ой, не плач не жури-ся, Гей сѣдай з нами Козаками меду, вина напєш-ся. Чогось менѣ, моѣ братя, мед, вино не пєт-ся!.. Гей, за царскими воротами Гердовійско з Шведом бєт-ся. А з за гори високоѣ гердовійско виступає — Гей, наперед Морозин сивим конем виграває. — Ой, під гору камѣнную покопані шанцѣ;

Ой злапали Морозина, та в недѣленьку в ранцѣ. — Ой, злапали Морозина, назад руки звязали, Гей! назад руки звязали-до судара віддали. — Посадили Морозина на тисовіѣ стільцѣ, Гей, зняли, зняли з Морозина с чересом червѣнцѣ. Посадили Морозина та на жоўтім пѣсочку, Гей! зняли, зняли з Морозина шоўковую сорочку! Посадили Морозина на високій могилѣ. Гей! поглядай-ся Морозине по всѣй своѣи Украѣнѣ! — Украѣна! — — милий Боже, як теє Гердовійско! Прощай-же ми стара нене и ти любая прічко!

../I. Думи и Думки 7. «Ой поѣхаў Ѣвасенько сѣм лѣт на війну…»

Ой поѣхаў Ѣвасенько Сѣм лѣт на війну, Ой відѣхаў Ганзуненьку На матѣнку рідну. — Казаў єѣ годувати Пшеничним хлѣбом; А вона ѣ годувала Лютим ящуром. — Казаў єѣ напувати Солодким медом;

А вона ѣ напувала Гірьким полином. — Казаў єѣ стелитоньки Бѣлі перини; А вона єѣ стелила Колющі тернини. — А з вечера Ганзуненька Цѣну помила, А в піўночи Ганзуненька Сина повила, На розсвѣтѣ Ганзуненька Духи спустила, До обѣду Ганзуненьзѣ Тай зазвонили, До полудня Ганзуненьцѣ Трунву зробили, До вечера Ганзуненьку В яму зложили. — — Ой приѣхаў Ѣвасенько Сѣм лѣт из війни, Ой запукаў ой застукаў У новѣ ворота: Вийди, вийди Ганзуненько Сама молода! Ой не вийшла Ганзуненька Ино єго свѣсть, Уповѣла Ѣвасеви Недобрую вѣсть. — Не ѣхаў вже Ѣвасенько На матусин двір,

Ой поѣхаў Ѣвасенько На Ганусин гріб. Ой поставиў кониченька Та у головоньках А шабельку ясненькую Та у ноженьках А сам припаў молоденькій Просто серденька: Промовь, промовь, Ганусенько Хоть єдине слівце! Чи кажеш ми женитоньки? Чи кажеш ми тужитоньки? Гей! гей, Ганусю моя! Не кажу ти женитоньки, Не кажу ти тужитоньки Гей, гей Ѣвасеньку мій! Возьми собѣ жоўтог' пѣсочку, Посѣй го в моѣм зѣльночку, Гей, гей Ѣвасеньку мій! Як той пѣсочок буде сходити, Тодѣ ся будеш Ѣвасю женити, Гей! гей Ѣвасеньку мій! —

../I. Думи и Думки 8. «Брат из сестрою по риночку ходит…»

Брат из сестрою по риночку ходит, По риночку ходит, до сестри говорит: Сестро-ж моя! пора тобѣ за-муж. —

Не дай мене брате за селянина, Видай мене брате за мѣщанина; Бо у мѣщанина щаслива година, Бо у мѣщанина новая деревня, Новая деревня, великая сеймня, По новій деревнѣ люблю похоџати, Звеликою сеймнею люблю розмовляти.... Задуднѣла земля на новім помостѣ — Приѣзџає брат до сестри в гостѣ: Помагай-біг сестро! чи дуже здорова? — Не питай-ся брате, чи дуже здорова, Запитай-ся брате, яка моя доля? — Нагайка друтянка з не звѣсала Шоўкова хусточка від слозів зітлѣла, Тѣлож моє бѣленькоє крівлю обкипѣло. — Ото тобѣ сестро новая деревня, Новая деревня великая сеймня; По новій деревни любиш похоџати, З великою сеймнею любиш розмовляти. —

../I. Думи и Думки 9. «Ой в зеленім городочку два явороньки гнут-ся…»

Ой в зеленім городочку Два явороньки гнут-ся; На дѣвонцѣ молоденькій Два ледѣники бют-ся. — Вдовин син говорит гарно: Та ўже погодѣмо!

Не так то ми побратиме Тот побоєц стріймо, Ено вийдѣмо собѣ На долину рівну Та один одному Право в серденько мѣрмо. — Попович стрѣлиў — Долину перемѣриў, Вдовин син стрѣлиў Право в серденько вцѣлиў: Ой, тотож тобѣ побратиме Молодая дѣвка, В твоѣм серци срѣбная стрѣлка! Возьми ти собѣ молодую дѣвку, Та вийми з серця срѣбную стрѣлку. — Тяжко каменеви верх води плисти, Ще тяжче з серця стрѣлку винимати. — Вдовиному сину на вѣсѣлю скачут, А поповичеви у головках плачут; Вдовиного сина та до шлюбу ведут, А поповича під мораву везут; Вдовин син буде та на свѣтѣ жити, А поповичь під моравою гнити. —

../I. Думи и Думки 10. «Ой, цѣлий день Кременюшка анѣ ѣў, анѣ пиў…»

Ой, день Кременюшка анѣ ѣў, анѣ пиў, Ой, цѣлий день Кременюшка у ,

Ой, своѣ неньки, мамки по за столи садиў, Ой, а своѣ сукнѣ дорогі в скринѣ ховаў, Ой, а своѣ вина, пива позаточуваў, Ой, а своѣ ворон конѣ та на стайнѣ ставиў. Ой, поѣхаў Кременюшка та за три войнѣ, Ой, а єго неньки, мамки зависливѣ були, Ой, писали дрібні листи до него слали: Ой, вже-ж твоѣ неньки, мамки порозганяні, Ой, вже-ж твоѣ сукнѣ дорогі посхоџувані, Ой, вже-ж твоѣ вина, пива повитачувані, Ой, вже-ж твоѣ ворон конѣ та поз-ѣжџувані, Ой, приѣхаў Кременюшка ой из трьох войнів, Ой запукаў, та застукаў у нові ворота: Вийди, вийди, Катериньо сама молода! Вийшла, вийшла Катерина відчиняти ворота, А він єѣ стяў головоньку из плеча.... Ой, прийшоў-же Кременюшка до новой стаєнки, Ой, вже-ж єго ворон конѣ позастоювані, Ой, пішоў-же Кременюшка до своѣй пивницѣ Ой, вже-ж єго вина, пива позацвѣтовані, Ой, пішоў-же Кременюшка ой до своѣй скринѣ Ой, вже-ж бо єго сукнѣ дорогі та позлежовані, Ой, пішоў-же Кременюшка до новой свѣтлицѣ, Ой, вже-ж єго неньки, мамки позасиџувані —