Твори

Front matter

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

М. П. Бажан, О. Є. Засенко, С. А. Крижанівський, А. С. Малишко, М. Л. Нагнибіда, Л. М. Новиченко, Л. С. Первомайський, М. Т. Рильський, П. Г. Тичина

Упорядкування, вступна стаття і примітки кандидата філологічних наук

Хмельницького обступлення Львова

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ОБСТУПЛЕННЯ ЛЬВОВА

Ой у чистім полі да близько дороги, Там стоїть наметець великий, шовковий, А у тім наметці стоїть стіл тесовий Да гетьман Хмельницький сидить конець стола, Молодці-козаки стоять доокола. Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи, По всій Україні розсилає вісті.

Військо куренноє в поход виступало, Ляхи розроняло да Львів обступляло. Як гетьман Хмельницький кіньми навернув, Та й Львів ся здвигнув; Як гетьман Хмельницький шаблею звив, Та й Львів ся поклонив. На розсвіті з замку із рушниць стрілєли, А смерком козаки замок підпалили Да раненько доокола весь Львів обступили. Ударили з самопалів — двори погоріли. А гетьман Хмельницький посли посилав.

Словами промовляв: Як будете миритися, На окуп винесіть три миси червоних, На окуп виведіть сто коней вороних. Як будете битися, Мечами рознесу мури високії, А кіньми розорю двори біленькії.

А у Львові рано всі дзвони заграли, А високі ворота остіжом упали.

О Наливайку

О НАЛИВАЙКУ

Що ся степом за димове густо закурили? Чи то мрячка осідає, стеляться тумани? Не мрячка то осідає, не туман лягає, Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає.

А в неділю на розсвіті полк козацький скорить, Тогді молод Наливайко до коня говорить: «Ступай, ступай, ворон коню, бистрими ногами, Недалеко Біла Церков, йдуть ляхи за нами».

Гей, по степу віє вітер по густих бур'янах, Гей, там блищать довгі списи в сивеньких туманах. У Гуманю дзвонять дзвони, і мир б'є поклони, Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони.

Збиралися козаченьки, радитися стали, По далекій Україні посли розсилали. А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали, Ударили з самопалів, і коні заграли.

Тогді постиг Наливайко, під ним кінь іграє, «Гей, молодці, за свободу!» — до них промовляє. Вздовж списами городили зелені байраки, Уставляються по степу молодці-козаки.

Гей, там ляхів сорок тисяч, — дим в'єсь по болоні, Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні, Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами, Та степ кровця сполокала, зволочен трупами.

Гей, на степу густа трава, степом вітер віє, Не по однім козаченьку стара неня мліє. Гей, по степу сивий туман, кургани курились. Не по однім козаченьку вдовиці лишились.

Тоді молод Наливайко зачав утікати, За ним в погонь вражі ляхи, не могли здогнати. А на Дніпрі на порогах плине чайок триста, Вертайтеся, вражі ляхи, з соромом до міста!

Болеслав Кривоустий під Галичем 1139 р.

БОЛЕСЛАВ КРИВОУСТИЙ ПІД ГАЛИЧЕМ 1139 р.

Не згасайте, ясні зорі, Не вій, вітре, зниз Дніпра, Не темніте, красні звори: Днесь, Галиче, честь твоя.

Бо хто русин, підлітайте Соколами на врага, Жваво в танець, заспівайте Піснь веселу: гурра-га!

Побарися, облак тьмистий, Ще годинку, ще постій: Тобі прийде розповісти Славний руський з ляхом бій.

Від Бескида аж до моря Піснь весела загула, Від запада, аж де зоря, Чути голос: гурра-га!

Покрай Дністра, край бистрого Ясний сокіл там жене, Ярополка київського Скоропадний кінь несе.

Гей, хто русин, за ратище, В крепкі руки меч ясний, Шпарка стріла най засвище: Гордий ляше, день не твій!

Не один ти город красний Лютим мечем розметав, Руки не один нещасний По родині заломав!

Нині щезла пуста слава, Скверний розірвавсь вінець, Сорок восьма крвава справа. Гидкий дала ти кінець.

Бач, Болеслав гордовитий Поклоном низеньким впав, Враг, напасник самовитий, На чужім коні втікав.

Радість, радість, галичани! Не загостить більше враг: Грими, Дністре, шуми, Сяне: Не прискаче вовком лях!

Слово до чтителів руського язика

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛІВ РУСЬКОГО ЯЗИКА

Дайте руки, юні други, Серце к серцю най припаде, Най щезають тяжкі туги, Ум, охота най засяде.

Разом, разом, кто сил має, Гоніть з Русі мраки тьмаві, — Зависть най нас не спиняє, Разом к світлу, други жваві!

Погоня

ПОГОНЯ

Чи то сокіл пташку жене? Чи то буря хмару несе? Чи люта джума летить? Ні!.. То козак конем садить!..

«Гуляй, вороненький, гуляй, Врага постигай! Відоб'ємо дівчиноньку, Пана твоєго сестроньку.

Як прилетиш, поздоровить І поплеще і промовить, Погодує тя рукою, Рученькою біленькою, І напоїть тя водою, Водонькою студеною.

Гуляй, гуляй на всі сили! Чрез болота, чрез могили, Чрез дуброви, через луки!.. Потанцюєм з татарином!

Не нагріюсь вражим сином, Як попаде в мої руки!

Скоро блисну му шаблею, Розіллється біс мазею!»

На ту правду забожився… А зігнувшися дугою, До коника приложився, Шпарков полетів стрілою.

Ані його не спиняє Рів, ані могила, Вітром їх перелітає, Як би мара го носила.

Куди гониш, бісноватий! Світ вже смерком почорнів, Сумненько пугач запів, Ні там людей, ні там хати!

Блуд ту свище, туман грає, В густі ліси заведе; Козак на се не зважає, Гомонить си та й жене.

Станув, к землі припадає Послухати, де дуднить, Знов на верх ся вихопляє, Бистрим соколом летить.

І щез стрілов в густій мряці, Дудонь замовчає: Може, ліг вже де в байраці Та й вовк доїдає.

Десь поїхав ти, козаче? Темно, тихо і страшненько. Часом лиш ворон закряче, Закряче сумненько.

Чи то вірли крильми б'ються? Чи зірки сіяють? Ні!.. то козак з врагом труться, Мечами блискають.

Та вже татар утомився, К землі сильно вдарен пав… Ще раз двигся, роз'ярився І дівчині необачній Головоньку з плеча зняв.

І кинувся, мов звір лютий, Козак сильний на врага, Грудь розколов, щоб добути Серце диве татара.

Завіз сестру до домоньку, Поховав ю у садочку, Посадив над нев руточку, А в головах калиноньку.

Сам затужив та й заплакав Та й стався сумненьким,

Та й затужив, та й заспівав Голосом тихеньким…

«Як би я в сій сторононьці, Як би я безрідний жив, Батько, ненька в могилоньці Та й сестрицю враг вмертвив.

Ходім, коню, в чужиноньку Думочку думати, Ходім, коню, на Украйноньку Степами блукати».

Згадка

ЗГАДКА

Заспіваю, що минуло, Передвіцький згану час, Як би мара го носила. Як-то сумно нині в нас!

Святовида лиця ясні За Лабою слов'ян чтив. Купайловий танок красний Царинами вітром сплів.

Гай ся на честь гарной Лади Піньом дівиць розлягав,

Мир в подяці для Коляди Веселячись, снопи клав.

Над ярою Волтавою Суд Любушин мир давав, Над Дніпром-Славутицьою Так Ярослав ся вславляв.

Поза білими водами Білий гніздо орел вив, А руськими сторонами Дзвін вічовий гомотів.

Новгорода сила й слава Світом цілим зголосла, Києва золота глава Під небеса ся звела.

Слави дочка величана На світ цілий сіяла, Піснь Люмира, піснь Бояна Голосніше їй гула.

Нині думка йде сумненько, Темним лісом гомонить, За Дунай, за Дніпр туженько Згадка журна лиш летить.

Понад Дністра берег крутий Гамор галич розлягат. Там сум душу хапле лютий, В безвість гадка пропадат.

Городища де бували, Днесь могили ся звели. Богів храми де стояли, Грехіт мохи поросли.

Поза води, поза тихі З славов гаразд пробував, Загудівши, вихор лихий І сліди їх позмітав!

Красна Ретра з Арконою Пилом вічним припали, Діти вірні з матерьою Десь в безвістьох ізчезли…

Де ворони ся злітають, Колись славний стояв тин. Тяжкі мряки днесь лягають, Як на ногах татарин.

Щастя, гаразд з-під могили Гомоном лиш залітат; Як слов'яни колись жили — Журна думка лиш згадат.

Із русина щирой груди В побратимий летить край, Побратими, де суть люди, Поза Волгу, за Дунай.

Розпука

РОЗПУКА

Поза тихими водами Сумно та й смерклося; О, як голос меж горами, Щастя розбилося!

Летить ворон чорнокрилий, За ним загуділо, Щастя моє, гаразд милий Навіки зниділо.

Тяжко голубу малому Гори перебити, Ой, ще тяжче безрідному На сім світі жити.

Ти, зозуле сивенькая, Закуй ми сумненько: Най розпука та й лютая Вирве ми серденько.

Веснівка

ВЕСНІВКА

Цвітка дрібная Молила неньку, Весну раненьку: «Нене рідная! Вволи ми волю, Дай мені долю: Щоб я зацвіла, Весь луг скрасила. Щоби я була, Як сонце, ясна, Як зоря, красна, Щобим згорнула Весь світ до себе!» — — «Доню, голубко! Жаль мені тебе, Гарная любко! Бо вихор свисне, Мороз потисне, Буря загуде; Краса змарніє,

Личко зчорніє, Головоньку склониш, Листоньки зрониш, Жаль серцю буде».

Туга за милою

ТУГА ЗА МИЛОЮ

Із-за гори, із-за лісу Вітрець повіває. Скажи, скажи, тихий вітре, Як ся мила має?!

Чи здорова, чи весела, Личко рум'яненьке; Чи сумує, чи горює, Чи личко бліденьке?

Бо я тужу, бо я плачу, Сльозами вмиваюсь, Веселої годиноньки Вже не надіваюсь!

Коби мені крильця мати, Соколом злетіти, Тяжку тугу із серденька При милій розбити!

Ой літав бим, ой літав бим Щодень і щоночі,

Щоб ся милій у сивенькі Надивити очі.

Ой літав бим, ой літав бим Зорями ясними, Щоб мені ся натішити Ручками білими.

Ой літав бим, ой літав бим Світом білесеньким, Щоб мені ся натішити Личком рум'яненьким.

Ой літав бим, ой літав бим Вечером тихеньким, Щоб мені ся натішити Ходочком дрібненьким.

Ой літав бим, ой літав бим Лісами, горами, Щоб мені ся натішити Милими словами.

Ах, я бідний, нещасливий, Да й крилець не маю, Сохну, чахну в далечіні, Всяк день умираю!

Сумрак вечірній

СУМРАК ВЕЧІРНІЙ

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла, Вшир і вздовж доокола сум ся розлягає, Чагарами густими тьма вовків завила, Над тином опустілим галок гамор грає.

Там, нещасен думаю тяжко, мов могила Серед степу опівніч сумненько думає. Згадка в душі печальній тужно згомотіла, Бо сплинули радощі, як Дністер спливає!

Нависло ясне небо чорними хмарами, Тяжкими густі бори склонились тугами, Зойкнули дуброви, і ліси застогнали.

Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами, Мило ми з буйним вітром, з блудними марами, Студена тая доля к серденьку припала.

Поза тихий за Дунай…

Поза тихий за Дунай, Де мій сокіл пробуває. Лети, гадко, в чужий край, Де го туга обгортає.

Неси душу там мою, Легкокрилий вітроньку, Руську пісню неси му, Щиру брату пісеньку.

Тужно, тужно там тобі, Милий брате рідненький, Но по студеній зимі Вітрець дихне тепленький.

Серед лугу, край води Зацвіла калина. Будь веселий, щаслив ти, То щаслива й родина.

Лиха доля

ЛИХА ДОЛЯ

Ой ти, доле, моя доле, Гадино їдлива! Переїла моє щастя — Гіренька годино!

Запустила в мою душу Журбу і розпуку, Учинила мому серцю З гараздом розлуку.

Ой місяцю, місяченьку, Тихенько думаєш, Моєй тяжкой недоленьки, Відай, ти не знаєш.

Ой не знаєш, ой не знаєш І не будеш знати, Як-то тяжко сиротоньці В світі загибати!

Сам не знаєш, ні сестричка, Звізда ти не скаже,

Як-то гірко, сли недоля Світ милий зав'яже!

Тобі тільки хіба смутку, Що хмара насуне. А радощів з зірочками З-межи вас не труне.

А мені ось на сім світі Своє серце їсти, Бо з недолев ся бороти — Як під воду плисти.

Десь за морем, за горами Мій гаразд здрімався, Десь з безвістей, з лісів темних Мій смуток пригнався.

Ой пригнався, та й вороном Надо мнов літає, Б'є ми серце тяжким крилом, Радість розбиває.

Вчора вечір чорна хмара Мені говорила: «Чудуєшся, побратиме, Де ся доля діла?

Твоя доля — то я була, Я тя не минаю. Вкривала-м тя чорнов мряков І тепер вкриваю.

І над гробом твоїм мряки Ще мої повиснуть!» Ой надія!.. таку долю Най-то громи тріснуть!

До милої

ДО МИЛОЇ

Повій, вітре, вітросеньку, Там, де тужить мила, Нехай несуть там пісеньку Твої легкі крила.

Повій, вітре, в єй городець, Де вінці сплітає, Неси вісті, що молодець Щиро ю кохає.

Ой погладь ю, вітросеньку, По єй личку білім, Нехай знає єй серденько, Що я єї милим.

Най не плаче, най не тужить, Вже час ся зближає: Прийде милий, приголубить І з нев ся звінчає.

Думка

ДУМКА

Нісся місяць ясним небом, Там, де зоря ясна. Летів хлопець чистим полем, Де дівчина красна.

Часом місяць ізійшовся З тьмавою хмарою, Не раз хлопець поборовся З журною гадкою.

— «Журна гадко, печалива! Чо ти мене гониш? Чо ми життя згірчиваєш, В серце тугу рониш?

Уступися, лиха нене, З вітром в ліси, гори: Най по тобі й чутка згине, Як сліди на морі.

Мому серцю най радощі, Най надія грає, Най ми доля веселенька Птичкою співає!»

Підлисся

ПІДЛИССЯ

Шуми, вітре, шуми, буйний, На ліси, на гори, Мою журну неси думку На підлиські двори.

Там спочинеш, моя думко, В зеленій соснині, Журбу збудеш, потішишся У лихій годині.

Там ти скаже дуб старенький, І один і другий, Як там жив-єм, ще маленький, Без журби, без туги.

Там ти скаже та соснина Й всяка деревина, Як там грало серце моє, Світала година.

У садочку соловійчик Щебетав пісеньки,

Розвивав ми пісеньками Літа молоденькі.

Там колодязь студененький, А дуб воду тягне; Не так щастя, як той води Моя душа багне.

Підлисецька горо біла! Як тебе не бачу, Так ми тяжко, так ми сумно, Що трохи не плачу.

Веселая сторононько! До серця припала, Душа тебе, як милого Мила, забажала.

Там-то любо, там солодко, Весело і мило! З миленькою у любощах Вік би ся прожило…

Бандурист

БАНДУРИСТ

Пісенька I

Бувало весною, як ліс розів'ється І чистими птичок гукне голосами, Дуброва, як дівка, в цвіття прибереться, Бджілка задзвонить лугами, полями. Стадами весело заграє долина, А в ріці рибонька аж носить водою, З пісеньков із поля вертає дівчина, Плугатар за плугом з довгою думою; Бувало весною, як голуб сивенький, Із оком ясненьким, як око святого, Під полов бандурка, в устах пісень много, Щороку приходить соловій старенький. А всі го за батька рідненького мали: Старії і діти, молодці й дівчата, Як батька з дороги, всі його вітали, У селі му кожда своя була хата. Бо й годен був того. Бувало з'явиться, Мов сонце на небі, заспіва, заграє, То всякий веселий, о журбі й не сниться, Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває!

Заведе довгими думку голосами, З-під могил, казав бись, холодочком віє, Стиха поговорить з батьками-князями: Старі молодіють, бо й сам молодіє, Або ж і дівчатам коли заспіває, Тьохкають серденька, бо він відгадає, Що із миленькими говорять дівчата, Дівча спаленіє, спустить оченята, Зиркне по миленькім, очами питає: Де він придивився?.. Як він добре знає!.. За тоє всякому припав до серденька, Як до голубонька голубка сивенька. За то його всюди звали соловієм. Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..

Пісенька II

Як гомін по лісі, звістка несесь мила: «Іде соловій наш! Нові несе пісні, Пісні нечувані і думки незвісні!» Радість у серденьку всякому зацвіла. І вийшли назустріч і ждали на мості; Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!». До села проводять, всякого вітає, О щастю, здоров'ю, родині питає. Чого ж то у лузі головку склонила, Відай, тучу чує березочка біла? Чого ж то півець наш, чого він сумує?.. Видно, що з тяжкою журбою несеться, Бо око стемніло, тяжко серце б'ється, А на личку смуток — чи нещастя чує?..

Йде селом бувало весело і сміло, З хаткою, з деревцем кожним розмовляє, Вдарить у бандурку, здрібненька заграє Козачка чи шумку, аж згадати мило!.. А нині, як не той: сивий волос клонить На грудь піснословну, журиться, сумує, Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить, З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує? Чи жаль тисне серце за другом миленьким, Може, за сестрою, за братом рідненьким? Чи, може, ідучи з далекой дороги, Ходом утомився і примучив ноги? Не змучив він ноги, ходом не втомився; Вчуєте, пташечки, чого зажурився.

Пісенька III

Присів на царинці, молодь обступила, Як цвіточку бджоли, а старшина сіла. І вийняв бандурку і обтер полою, І став ї строїти, і повів рукою По струнах злегенька… струни згаморили… Півець розуміє, бо з ним говорили; Вже літ сорок і два їх бесіду знає. І вдарив сильніше і скорше тручає. І стали гриміти та бескидським громом, І стали шуміти та степовим шумом; То знов закипіли, як води старого Отця Славутиці, бо о нім думає Півець і мислію честь йому співає: То знов злебеділи, як би галич много, Стадами злетівши, чисте поле вкрили,

То знова злегенька, стиха гомоніли, Мов згадка літ давніх, минувшої долі, Щораз, то тихше і тихше бреніли, Розлетілись за півця думкою по полі, А потому зглохли, зовсім заніміли…

Нещасний

НЕЩАСНИЙ

Кому бог в груди дав серце м'якеньке І дав вродитись в добрую годину, Щастя, як літом сонечко тепленьке, В життю му всяку огріває днину. Й світ йому милий і солодка нічка, Мислі веселі і серденько грає, Як у дуброві тихенька криничка, Днина за дниною так йому спливає. Лиш хто в посестру взяв тяжку недолю, Що давить серце, як відьма кощава, Хто вражій нужді попався в неволю, Кому з журбами і сон і забава — Тому ніт місця ані супокою, Нудиться світом, нудить і собою; Туга до серця, як гадь, ся вселила, З'їдає мислі, як змія зірочки, Груди зсушила, здоров'я зносила, Хліб му не милий, не терпить сорочки. Ще ж то хто може із серця сплакати

Чи у куточку, чи за углом хати, Чи у грудь брата, чи хоч в жменю друга, Хоч на часочок сплине з серця туга. Лиш коли сльози в грудях скаменіли І в тяжку скалу над серцем ся збили, Разів із десять щодень рад бись вмерти: Годі, а годі!.. Потіхи ні смерті!..

До ***

ДО ***

Мисль піднебесну двигчи в самім собі, Душу в природи безвісти занести, Гадкою крепков тьми світа розмести, Життя кончини подружити обі;

Глянути мирно, то ся діє в гробі, К радощам вдати, істинним ся взнести. Радость з тугою в лад миленький сплести, Милость сосвітну пригорнути к собі;

Кто вміє, кто вдасть? — Ум сильний, високий. Ум, що го вічна доброта повила. Ум, що го красна природа зростила,

Ум, яких мало, хотя й світ широкий, Душа, що в грудях твоїх ся з'явила, Що мене знова з світом подружила.

Дівчинонька

ДІВЧИНОНЬКА

Дністров'янка мила Цвітоньки садила, Водов підливала, Стихенька співала: «Ростіть ми, цвіточки, Райськії діточки, Ростіть ми весною, Розвиньтесь красою; Літом ми зацвійте, Головку пристрійте, Мені молоденькій Строїтись раденькій!»

Над Бугом

НАД БУГОМ

Гей, річенько бистренькая, Гей, стань, подивися, Як я плачу, як горюю, Зо мнов пожурися!

Твої води веселенькі, В них рибонька грає; Моє серце розпускаєсь, Від журби ся крає.

Трава к тобі з любощами З берегів ся хилить, Вовня її поцілує І наперед стрілить.

Моє серце бідненькеє Радощів не має, Лиш розлуку із долею, Лиш сльозоньки знає.

Рано встану та й заплачу, І вечором плачу, Доле ж моя веселіша, Коли ж тя обачу!

Журбо, тяжка розлучнице, Чом не пропадаєш? Доле ж моя, зоре моя, Коли ж засвітаєш?

Ой річенько бистренькая, Ой, стань, подивися. Як я плачу, як горюю, Зо мнов пожурися!

Опихане, пане?

ОПИХАНЕ, ПАНЕ?

При битім гостинці липа зеленіла, Під липою баба жебруща сиділа. Дасть хто кусень хліба, то «Отче наш» каже, Ще й «Богородицю», сли платок розв'яже Хто, з торгу йдучи, і в жменю гріш вложить. Часом молодухам з бобу поворожить. Аж глянь! Шляхом дідич суне . Гладун, петльованець, кругленький собою; Як гарбуз, му лице, а руки, як тісто, Червений, як ридза, під горлом звисисто. «Гей, бабо! — галасне нероба неробі, — Чверть проса дарую!», миттю руці обі За пояс засунув і поклону ждає. Ще ж добре, що з лихом в дарунку й не лає. А баба лінива й на ноги не встане, З гнізда запитала: «Опихане, пане?».

А пана, як спарив, як лопух надувся, Сли жар ним накриєш, з надійов минувся. І баба минулась, не підвела носа, Не мала ні каші, ні пшона, ні проса.

Побратимові

ПОБРАТИМОВІ.

посилаючи йому пісні українські

Дума

От так, Николаю, вкраїнські вірлята І веселять душу й серце зігрівають; От так, Николаю, руські соколята То вголос, то стиха матері співають. Аж мило згадати, як то серце б'ється, Коли з України руськая пісенька Так мило, солодко вколо серця в'ється, Як коло милого дівка русявенька. Так го обнімає, так до себе тисне, Пригортає і любує, І голубить, і цілує, І плеще, і тішить, І медочком дишеть, Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!

Аж тут і небавком буйний вітер повине, Гостинець вже інший, от вже думку несе. Несе й каже: сю ніч степами гуляв я, Нагулявшись доволі, по могилах лягав я,

Буцімто спочити, а то підслухати, Як-то стара бувальщина буде розмовляти: І стане повідати зразу так мило, Стиха й величаво, мов над морем цвіла Цвіт-доля любенько; потім голосніше Застогне, заплаче, щораз то сумніше, Сумніше, страшніше гукне, засковиче, З-під могил, казав бись, старих людей кличе, Щоби поспитали Про спис, про шаблюку, Щоби розвідати Про орду-канюку: Як руським тілом згодувалася, Як руськов крівлев напувалася; Як руська шаблюка все її вітала, Як кривим зубом серце добувала, В пущі вигідненько на нічліг стелила, В воду під могилу спати кладовила.

І знов згомонить ти нишком, мило-немно, Як в сумерк вечірній, півсонно, півтемно, І луну розпустить ген-ген долинами, І гомоном шибне ген-ген дубровами, Ні то комусь-то десь-там повідає, Як-то колись-то красою засяє,

Син любимому отцю

СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ

Гадка моя, як буйний весною вітрець, Зводиться, легким крильцем злітає, Несесь сторонами в далеч, де отець Голубонько сизий пробуває.

Живе в печалі. Боже, коли б в радості Вік тихо, весело єму проживати, В гаразді, здоровлю, в любій солодості Цвітами щастя життє обгортати.

Отче, ох, отче! Сли ся мені придало Дні життя твоєго полином згірчити, Сли коли око твоє жалем запало, Сли-м був нещасен серце закервлити,

Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю, Жалем серце бідне моє прозябає, Твої ніженьки сльозами зливаю — Ах, прости синові, най не загибає.

Туга

ТУГА

Крутий берег, по березі трава зелененька, Серед трави край берега калина червенька.

Своє гілля буйненькеє сумно в воду клонить, Своє листя дрібненькеє по водоньці ронить.

Скоро смерклось, голуб сивий сюди прилітає, Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє;

Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить, На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.

На темнії ліси гонить та й зворами блудить, Там горює, униває, тяжко серцем нудить.

Весна одна перецвіла, минула і друга, Вже і третя засіяла, не минає туга.

І все голуб прилітає, на гіллі сідає, І головку к листям тулить, плаче і ридає:

«Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька? Щезла з ними, лишилася година сумненька.

Ні тя мислями змислити, ні думков здумати, Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.

Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами. Мари — дружба, ліси — хата, гоню за зморами.

А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили. Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.

Люта би вас буря в мряку та дрібну розбила, Та й дрібну мряку розбила, сліду не лишила.

А бодай вас жарким літом дуга випивала, А зимою студінь люта навік ледом стяла.

Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице, Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.

Щастя моє перебилось, доля вже минула, Мов ластівка скорокрила в безвісті злинула».

Вірна

ВІРНА

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла, Затужила дівчинонька, серцем затужила.

Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий, Бо із війни за три роки не вертає милий.

На могилі-верховині милого спрашала, Біле личко цілувала, слізьми проводжала.

«Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати, До твоєї соколоньком я прилечу хати.

Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися, Подай ручку біленькую, додому вернися».

Вдарив коник у копита, задзвонив станлями, Лишилася сиротонька з журними гадками.

Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву, За лісами, за горами лишив чорнобриву.

Край дуброви на горбочку сипана могила, Там дівчина із зорями щодень виходила.

Виходила із зорями, стояла до ночі, Свої чорні за миленьким видивила очі.

Ой ходила, ой бродила зимами, літами, Витоптала биту стежку білими ногами.

«Місяченько круглоколий закрився хмарою…»

Місяченько круглоколий закрився хмарою: Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою?

Ой, лісами, берегами білі сніги спали, Очі мої сивенькії сльозоньки залляли.

Вихор дикий, студененький, лопотить гіллями, Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками.

Ой, як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати, Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати.

В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький, Ой, як ляжу серед нього, тогди я щасненький.

Думка

ДУМКА

— Ти, конику, воронику, що ти задумався, Чи ти, коню, голодненький, чи ти утомився? — Ні я, пане, голодненький, ні я утомився, Лишень мене ти сумуєш, що ти зажурився. І поводи-сь опустив, головоньку звісив, Волоссячко в нелад пало і шапочку погубив. — Не дивуйся, вороненький, мені молодому, День біленький вже померк, темна нічка запала, Через ліси дороженька до миленької хати, Через ліси дороженька і то не одная, Дороженька далекая, а ніч темненькая. Не журися, молоденький ще я.

Другові

ДРУГОВІ

Відкинь той камінь, що ти серце тисне! Дозволь в той сумний тин Най свободоньки сонечко заблисне: Ти не неволі син!

Руська мова

РУСЬКА МОВА

Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила; Чому ж мова єй немила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм?..

«Перед зорями, в люту негоду…»

Перед зорями, в люту негоду, Розігралася душа молодецька. Імив за керму та й чухнув на воду, На буйне море, гей, кров молоденька. А море бистре, гей, носить собою, Кипить і б'ється, аж страх, ся здуває, Вовня на вовню зводиться горою, Пре сила силу, плавця затопляє…

«Серед поля, край могили…»

Серед поля, край могили калина стояла, На калині на буйненькій зозуля кувала. Не зозуля кує сумно, головку склонивши…

На зеленій полонині Вода бистра протікає, Покрай води, край бистрої Калинонька гіллям має.

«Взлетів орел буйнокрилий…»

Взлетів орел буйнокрилий На небесні двори, Глянув в сонце орел смілий, Глянув в світле море.

А те сонце розплилося Словом понад світи, А те море розлилося В милость понад діти.

Пустив орел бистре око В вічность незміриму, Сягнув духом ген глубоко В глубінь незмислиму.

Слухав пісні райськой птиці, Серцем переймає І піснь вічної зориці Світові співає.

A wiesz ty?

A WIESZ TY?

(do Julii…)

Słuchaj i wierz szczerym !

A wiesz Ty, Łubko, co mi Twe spojrzenie? Rajski to krok o szczęścia rozświcie, Przed którym pierzcha myśli zasępienie, A cudnie rozkwita dotąd tęskne życie.

A wiesz Ty, Duszko, co mi Twe usteczka? Co kropla rosy dla piersi spragnionych, Co pszczółce słodkie uściski kwiateczka, to niebios dla Błogosławionych!

A wiesz Ty, Droga, co Twoje ściśnienie W tęsknej, ponurej duszy mojej rodzi? Jakieś nadziemskie błogie, szczęsne , Gdy gorycz życia ręka lubej słodzi.

A wiesz, Julio, co Ty sercu memu? W długich nocach co spojrzenie, Uśmiech nadziei długo ściganemu, W srogich burzach słodkie odpocznienie.

Moje niebo

MOJE NIEBO

(Julii…)

Błogo temu, który umie, Rozigrawszy bujne myśli, Wiatry ukraińskie gonić; Kto pieśń ruską porozumie I potrafi taką pieśnią, Zakim mrozy pierś mu ścieśnią, Zakim tucha go określi, Po pod niebiosa zadzwonić! Błogo temu, co usiędzie W Ukraińca duszy I jej dzwonki gdy poruszy, Cudne dumki wydobędzie, Dumki ruskie, U przyrody i śpiewane Dla przyrody z pełnej duszy. Bo też dumka ruska niesie, Jak kozacki konik metki, Jak stepowy wicher letki, Gdy w głos świętny rozleje się, Serce czułe, myśl sokolą Po pod gwiazdy nad obłoki,

Po nad wiecznych światów stoki, Kędy serca już nie bolą. Więc jeżeli pragniesz nieba, Słuchaj! powiem, co potrzeba: Znajdziesz w dumki ruskiej pieniach. I kochankę miej w ramionach, — A zapomniesz o cierpieniach, O najkrwawszych w sercu szponach.

Переклади Плач Ярославни

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

Ярославнин голос ся розлігає; зозулею незнаємую ранком сумненько кує: «Полечу, каже, зозулею по Дунаю; вмочу бобровий рукав у ріці Каялі, втру князю кровавії його рани на дивнім тілі».

Ярославна рано плаче в Путивлі на городських стінах і жалібно промовляє: «О вітер! Вітрило! Чому, господине, насильно вієш? Чому мечеш ханськії стрілки легким крильцем на вої мойого Лади? Мало тобі було гір під оболоками віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, моє весіллє розвіяв-єсь по траві-ковилі?»

Ярославна ранком плаче на стіні города Путивля, жалісно промовляючи: «О Дніпре-Словутицю! Ти пробив-єсь каменні гори скрізь землю половецькую. Ти леліяв-єсь на собі човни Святославові до полку Кобякового; возлелій, господине, мою Ладу ко мені, абим не слала к нему слез раненько на море».

Ярославна рано плаче в Путивлі на городській стіні, припіваючи: «Світлоє і тресвітлоє сонце! Ти всім теплоє і красноє. Чому, господине, простерло-сь гарячую свою лучу на Ладині вої? В полі безводнім жаром луки їм попалилось-сь, тугою тули заткалось».

Народні сербські пісні Дівчина і Риба

ДІВЧИНА І РИБА

Дівчина край моря сиділа, Сама до себе так говорила: «Ой, милий ти, мій боже! Чи є що ширше над море? Чи є що довше над поле? Чи є що швидше над коня? Чи є що над мед солодше? Чи є що над брата дорожче?»

Риба д ній з води говорила: «Дівчино, мало ти знаєш! Ширшеє небо над море, Довшеє море над поле, Швидші суть над коня очі, Від меду солодший цукор, Над брата дорожчий милий!»

Народні сербські пісні Дівчина до рожі

ДІВЧИНА ДО РОЖІ

Ах, моя водо студеная! І моя роже рум'яная! Чогось ти так рано процвіла? Не маю, кому б тя вчахнути. Вчахнула бим тя неньці, Та неньки не маю; Вчахнула бим тя сестриці, Сестра ся віддала; Вчахнула бим тя братові, Братчик у військо пішов; Вчахнула бим тя милому, Та миленький далеко: За трьома горами зеленими, За трьома водами студеними.

Народні сербські пісні Пуста дівчина

ПУСТА ДІВЧИНА

Дівчинонька водов бродить, Ноги ся біліють; За нев ходить молод хлопець, Сміється, регоче: «Броди, броди, дівчинонько, Бодай мойов була!» «Коб я знала і відала, Що я твоя буду, — Молоком бим ся вмивала, Щоби біла була; Рожею бим ся втирала, Щоб рум'яна була; Шовком бим ся вперезала, Щоби тонка була».

Народні сербські пісні Дівчина, лице миюча

ДІВЧИНА, ЛИЦЕ МИЮЧА

Дівчина си личко умивала І, миючи, к лицю говорила: «Коб я знала, (личко моє, личко!) Що тя старий буде цілувати, Пішла би я горою зеленов, Весь полин би по горі зібрала І з него бим воду вицідила, Мила бим тя нею в кожний ранок. Як стар поцілує, щоби-сь гірке було. А коб знала, (личко моє, личко!) Що тя молод буде цілувати, Пішла би я у зільник зелений, Всю би рожу в зільнику зібрала, Пак би з неї вицідила воду, Мила бим тя нею щозарані; Щоб, як поцілує, молодому пахло, Щоб му пахло і миленьке було. Волю з молодим по горах ходити, Як зо старим по білому двору; Волю з молодим на камені спати, Як зо старим на м'якенькім шовку».

Народні сербські пісні Знатель

ЗНАТЕЛЬ

Ой дівчино, ой Миліна! Сідай мені край коліна; Най ся люди не дивують, І ми знаєм, де цілують: Межи очі удовиці, А дівчата межи циці.

Народні сербські пісні Ангелчині ворота

АНГЕЛЧИНІ ВОРОТА

Високо ся сокіл вивив — Вище городу ворота; Воротарка там ангелка, Сонцем голову завила, Місяцем ся вперезала І звіздами затикала.

Народні сербські пісні Олень і Вила

ОЛЕНЬ І ВИЛА

Пасе оленець траву на загір'ю, День ся пасе, а другий горює, А за третім та горем горює. Питала го Вила із гори: «Ой оленче, лісогорське звірє, яка тобі велика бідонька, що, пасучи трави по загір'ю, день ся пасеш, а другий горюєш…»

З Краледвірського рукопису Збигонь

ЗБИГОНЬ

Політує голуб з дерева на дерво, гуде жалісненько горе всьому лісу: «Ой ти лісе ширий! Літав я з тобою з дорогов голубков, з милов, премиленьков. Ой, а злобний Збигонь захватив голубку і заніс у город, ах, у твердий город».

Гей, ходив молодец вкруг твердо-города, вздохав жалосливо за дорогое милов. От города к скалі, на скалі усівси, сидів, зажурившись, з німим мовчав лісом.

І прилетів голуб, гуде жалісненько. Підвів головоньку молодец і каже: «Ти сумний голубче! Сумно ти самому. Чи тобі кругавец вхопив подружечку?» «Ти, Збигоню, тамка на тім тверд-городі, ти ухватив мою дорогу миленьку і заніс у город, ой у тверд у город!» «Голубче, ти був бись з кругавцем боровся,

коби в тебе було удатноє серце; був бись кругавцеві видер сву дорогу, коби в тебе були драві острі єми; ти бись був погубив кругавця злобного, коби ти був твердий мясожравий зюбец».

— «Ну ж, сумний молодче, жени на Збигоня! В тобі преудале на ворога серце, в тебе проті нему зброя кріпка, остра, в тебе му в голову тяжкая бардиця».

Миттю молодец долів, — долі темним лісом. Взяв на себе зброю й на рамена барду, Спіє лісом темним к городу твердому. Став у тверд-го̀рода, ночі, — всюда темно, — товк пястуком сильним. «Кто там?» — слова з замку. — «То я, ловец блудний». Розверлись ворота. Товк пястуком сильним; розверлися вторі. «Де владика Збигонь?» — «За великов світлицев». Там Збигонь збиточний, там плаче дівиця. — «Гей, одчини ловцю!» Не одчинив Збигонь. І розбив бардицев двері дуж молодец і розбив бардицев голову Збигоня. Всюда бігав замком і всьо потовк в замку. В своє красной діви лежав до розсвіта. Прийшло раннє сонце верх дерев у город, прийшла нова радость в молодецьке серце, що сву красну діву держить в руках сильних.