Енеїда (1798)

Front matter

А

Съ

значенія Малороссійскихъ словъ какъ со-

Часть I

А

И. Котляревскимъ.

.

С

.

Иждивенїемъ М. Парпуры.

1798 года.

Любителямъ

Малороссійскаго слова

Усерднѣйше посвящается.

А

на

ней бувъ паробокъ моторный И хлопець хоть куды козакъ, На лихо здався винъ проворный, Завзятѣйшій отъ всѣхъ бурлакъ; Но Греки якъ спаливши Трою, Зробили зъ неи скирту гною, Винъ взявши торбу, тягу давъ; Забравши де-якихъ Троянцивъ, Осмаленыхъ, якъ гиря, ланцивъ, Пятами зъ накивавъ.

Винъ швидко поробивши човны, На сине море поспускавъ, Троянцивъ насадивши повны И куды очи почухравъ. Но зла Юнона, суча дочка! Розкудкудаткалась якъ квочка — Енея не любила страхъ; Давно уже вона хотѣла, Іого щобъ душка полетѣла У пекло, щобъ и духъ не пахъ.

Еней болячка бувъ Юнонѣ, Якъ жорна сердце ѣй давивъ; Тугійшій бо бувъ отъ супонѣ, Ни въ чимъ Юноны не просивъ; А гирьшъ за те ѣй не злюбився, Що, бачъ, у Трои народився, И мамою Венерю звавъ; И що іого покійный дядько Парисъ, Пріямово дитятко, Путывочку Венерѣ давъ.

Побачила Юнона зъ неба, Що вже Еней на поромахъ; А те шепнула сука Геба.... Юнону взявъ великій жахъ. Кужилку кинула пидъ лаву, Впрягла у тарадайку паву, И килимомъ сѣнце заславъ, Взяла спидницю и шнуривку И бублыкивъ за шагъ въ талѣрку, Стругнула где Эолъ живавъ.

„Здоровъ Еоле, пане свату! „Ой якъ-ся маешъ, якъ живешъ?„ Сказала, якъ ввишла у хату Юнона „Чи гостей ты ждешъ?„ Поставила талѣрку съ хлѣбомъ Передъ старымъ Еоломъ дѣдомъ, Сама же сѣла на ослинъ. „Будь ласковъ, сватоньку старику! „Избій Енея съ пантелику, „Теперь плыве на морѣ винъ.

„Ты знаешъ, винъ якій суцига, „Палывода и коновидъ; „По свѣту якъ ище побѣга, „Багацько винъ наробить бѣдъ. „Пошли ты въ море злую тучу, „Щобъ всю Енейску челядь сучу „Пустить на дно и зъ нимъ къ чортамъ. „За се же дѣвку чорнобрыву, „Товстеньку, гарну, уродливу „Тобѣ я, далыби, що дамъ.

„Гай, гай! Ой дей же іого кату! Еолъ насупившись, сказавъ: „Ябъ все зробивъ за сюю плату, „Да вѣтры всѣ пороспускавъ: „Борей недужъ лежить съ похмѣлья, „А Нодъ поѣхавъ на весѣлья, „Зефиръ же, давній негодяй, „Зъ дѣвчатами заженыхався, „А Евръ у винники нанявся; „Якъ хочешъ, такъ собѣ смякай.

„Да вже, для тебе обѣщаюсь, „Енеевѣ я ляпасъ дамъ; „Я хутко, разомъ постараюсь „Загнать іого къ чортамъ. „Прощай же! швидко убирайся, „Обицянкижъ не забувайся: „Бо послѣ, чуешъ, ни чичиркъ. „Якъ збрешешъ, то хоча надсядься, „На ласку послѣ не понадься; „Тогди видъ мене визьмешъ чвиркъ.

Еолъ оставшись на господѣ, Зобравъ всѣхъ вѣтривъ до двора; Велѣвъ поганій буть погодѣ..... Якъ разъ на морѣ и гора, А далѣ потимъ яръ глубокій — Еней стоявъ въ водѣ по боки, Злякався, крикнувъ, якъ на пупъ; Заплакався и зарыдався, Пошарпався, увесь подрався, На тѣмьи начесавъ ажъ струпъ.

Прокляты вѣтры роздулися, А море зъ лиха ажъ реве; Слизми Троянци облилися, Енея за живитъ бере. Всѣ човныки ихъ розчухрало; Багацько війска тутъ пропало; Козацьки головы легли. Еней крычить: „Що я Нептуну „Пивкопы грошей въ руку суну, „Колибъ щобъ фили полегли.

Нептунъ же давній бувъ драпика, Нептунъ дочувсь въ скляныхъ будынкахъ, Почувъ Енеевъ голосокъ; Що пробу закричавъ Эней; Рощухавши іого що клика, Винъ въ жинчиныхъ метнувсь патынкахъ, Пивкопы для іого кусокъ. Мовъ китъ отъ сала до дверей; И митью осѣдлавши рака, Схвативсь на іого, якъ бурлака, И вырнувъ зъ моря, якъ карась. Загомонѣвъ на вѣтривъ гризно: „Чого вы дуете такъ ризно? „До моря, знаете, вамъ зась!

Ошъ-тутъ-то вѣтры схаменулись, И дали драла до норы; До ляса мовъ Ляхи метнулись, Або отъ ежака тхоры. Нептунъ же заразъ взявъ метелку И море вымѣвъ якъ свѣтелку, То сонце глянуло на свѣтъ. Еней тогди, якъ народився, Разивъ изъ-пять перехристився; Звелѣвъ готовити обѣдъ.

Поставили столы дубовы, Багацько зъ стравою мысокъ; За стилъ всѣ сѣли, и безъ мовы Въ голодный пхали все кутокъ. Галушки зъ саломъ тутъ лыгали, Лемѣшку и кулѣшъ трепали, Хватались бражкой запивать; Да и горѣлочку хлыстали, На силу зъ-за-стола устали И послѣ полягали спать.

Венеря, якъ на все швидкая, Проворна, врагъ ѣи не взявъ, Побачила, що такъ лякае Еолъ сынка, що ажъ захлявъ; Умылася, причепурилась И якъ въ недѣлю нарядилась, Хоть бы до дудки на танець! Взяла очипокъ грезетовый, Зъ усами кунтушъ саетовый, Пишла къ Зевесу на ралець.

Зевесъ тогди лыгавъ вишнивку, Маковныками заѣдавъ; И пьятую еще кондійку, Отъ Гебы зъ ліоху дожидавъ. Пришла Венеря изкривившись, Заслинившись и завизгрившись, И стала хлыпать передъ нимъ: „Чимъ предъ тобою, милый тату, „Сынъ заслуживъ таку мій плату? „И іонъ, мовъ въ свинки граютъ имъ.

„Куды іому уже до Риму? „Хиба якъ здохне чортъ въ ровѣ! „Або якъ Ханъ долѣзе Крыму, „Якъ женится сычь на совѣ. „Хибабъ-то вже да не Юнона, „Щобъ не вказала макогона, „Що й досѣ слухае чмеливъ! „Колибъ вона да не бѣсилась, „Замовкла бы и не казылась, „Щобъ ты се самъ ѣй извелѣвъ.

Юпитеръ, все допивши съ кубка, Погладивъ свій рукою чубъ: „Охъ донько, ты моя голубка! „Я въ правдѣ твердый такъ, якъ дубъ. „Еней збудуе сильне царство, „И заведе тамъ свое панство; „Немалый буде винъ панокъ. „На панщину ввесь свѣтъ погонить, „Багацько хлопцивъ тамъ наплодыть „И всѣмъ имъ буде ватажокъ.

„Заѣде до Дидоны въ гости, „И буде тамъ бенкетовать; „Полюбитця винъ мосци „И стане бѣсыка пускать. „Иди, небого, не журися, „Попонедѣлкуй, помолися, „Все буде такъ, якъ я сказавъ. Венеря низко поклонилась, И зъ пан-отцемъ своимъ простилась, А винъ ѣи поцѣловавъ.

Еней прочумався, проспався, И голодрапцивъ позбиравъ, Зо всѣмъ зобрався и уклався, И скилько видно почухравъ. Плывъ, плывъ, плывъ винъ, що ажъ обридло, И море такъ іому огидло, Що бѣсомъ на іого дывивсь: „Колибъ, сказавъ, я вмеръ у Трои, „То вжебъ не пивъ сеи гирькои, „И марне такъ не волочивсь.

Потимъ до берега приставши И зъ сильнымъ війскомъ всѣмъ своимъ, На землю съ човнивъ повстававши, Спитавсь, чи е що ѣсти имъ? И заразъ чогось попоили, Щобъ на дорози не зомлѣли; Пишли, куды хто запопавъ. Еней по берегу попхався, И самъ незнавъ, куды совався, Якъ гулькъ у городъ причвалавъ.

Въ тимъ городѣ жила Дидона, А городѣ звався Карпагенъ, Розумна Пани и моторна, Для неи трохи сихъ именъ: Трудяща, дуже праціовита, Весела, гарна, сановита, Бѣдняжка що була вдова; По городу тогди гуляла, Коли Троянцивъ повстрѣчала, Таки сказала имъ слова:

„Видкиль таки се гольтяпаки? „Чи рыбу зъ Дону везете? „Чи може выходци бурлаки? „Куды прочане вы йдете? „Якій васъ врагъ сюды направивъ? „И хто до города причаливъ? „Якажъ ватага розбишакъ! — Троянци всѣ замурмотали, Дидонѣ низько въ ноги пали, И послѣ ѣй мовляли такъ:

„Мы всѣ, якъ бачь, народъ хрещеный, „Волочимся безъ талану; „Мы всѣ у Трои порожденны, „Еней пустивъ на насъ ману; „Дали намъ Греки прочухана, „И самаго Енея пана „Въ три вирвы выгнали видтиль; „Звелѣвъ покинути намъ Трою „Пидмовивъ плавати зъ собою. „Теперь ты знаешь, мы видкиль.

„Помилуй, Пани благородна! „Не дай загинуть головамъ; „Будь милостива, будь незлобна, „Еней спасыби скаже самъ. „Чи бачишь, якъ мы обидрались! „Убрання, постолы порвались, „И нужи повна очкурня; „Кожухи, свиты погубили, „И зъ голоду въ кулакъ трубили. „Така намъ лучилась пеня.

Дидона гирько зарыдала, И зъ бѣлаго свого лиця Платочкомъ сліозы обтирала: „Колибъ, сказала, молодця „Енея вашего злапала; „То вжебъ тогди весела стала; „Тогди великъ день бувъ бы намъ. Тутъ плюсь Еней, якъ будто зъ неба: „Ось-озьде я, коли вамъ треба! „Дидонѣ поклонюся самъ.

Потимъ зъ Дидоною обнявшись, Поцѣловались гарно въ смакъ; За бѣлы рученьки узявшись, Балакали то-сякъ, то-такъ. Пишли къ Дидонѣ до господы Черезъ велики переходы, Ввійшли въ свѣтлицю, да й на пилъ; Пили на радощахъ сивуху; И ѣли юрду и макуху, Потимъ кликнули ихъ за стилъ.

Тутъ ѣли розныи потравы, Усе съ полывьяныхъ мысокъ, И сами гарныи приправы, Зъ новыхъ кленовыхъ талѣрокъ: Свинячу голову до хрѣну И локшину на перемѣну, Потимъ съ пидлевою индикъ; На закуску кулѣшъ и кашу, Лемѣшку, хляки, путрю, квашу И зъ макомъ медовый шуликъ.

И кубками пили вишнивку, Медъ, пиво, бражку, сыровець, Горѣлку просту и тернивку; Куривсь для духу яловець. Бандура тутечка бринчала, Сопѣлка зуба затынала, А дудка грала по балкахъ; Ой ненька на цымбалы грали, Кругомъ дѣвчата танціовали, Въ дробушкахъ, въ чоботахъ, въ свиткахъ.

Сестра була въ Дидоны Ганна, Моторна дѣвка, хочь куды, Проворна, чепурна и гарна; Приходила й вона туды Въ червоній юпоццѣ баевій, Въ запасцѣ гарній фаналевій, Въ стіонжкахъ, въ намистѣ и ковткахъ; Тутъ танціовала выкрутасомъ, И предъ Енеемъ выхилясомъ Пидъ дудку била третяка.

Еней и самъ такъ розгулявся, Якъ на арканѣ жеребець; Зъ Дидоною за руки взявся, Пишовъ изъ нею у танець. Пидкивки въ неи забряжчали, Жижки одъ танцивъ задрожали, Якъ выбивала гоцака; А панъ Еней такъ розходився, Що трохи не увередився Кружкомъ сидавши гайдука.

А послѣ танцивъ варенухи По кухлику имъ поднесли; А молодици, цокотухи, Тутъ баляндрясы понесли; Дидона крѣпко заюрила, Горщокъ зъ вареною розбила, До дуру всѣ тогди пили. Ввесь день весело прогуляли, И пьяны спати полягали; Енеяжъ ледви повели.

Еней на пѣчь забрався спати, Зарився въ просо, тамъ и лигъ; А хто схотѣвъ, побривъ до хаты, А хто въ хлѣвець, и хто у стигъ. А де яки такъ-такъ хлыснули, Що где упали, тамъ заснули, Сопли, харчали и хропли; А добры молодци кружали, Поки ажъ пѣвни заспѣвали — Що здужали, то все тягли.

Дидона рано исхопилась, Пила съ похмѣлья сыровець; А послѣ гарно нарядилась, Якъ бы въ оренду на танець. Взяла карабликъ бархатовый, Спидницю и карсетъ люстровый, И начепила ланцюжокъ; Червоны чоботы обула, Да и запаски не забула, А въ руки зъ выбійки платокъ.

Еней же съ хмелю якъ проспався, Изъѣвъ солоный огирокъ; Потимъ умывся и убрався, Якъ паробика до дѣвокъ. Ему Дидона пидослала, Що отъ покійника украла, пару чобитокъ; Сорочку, и каптанъ зъ китайки, И шапку, поясъ зъ каламайки, И чорный шовковый платокъ.

Якъ одяглись, то и зышлися, Съ собою стали розмовлять; Наѣлися и принялися, Що бъ по вчорашнему гулять. Дидонажъ тяжко сподобала Енея, такъ що и незнала Где дѣтися, и що робить; Точила всякіи балясы, И пидпускала розны лясы, Енею бъ тилько угодить.

Дидона выгадала грище, Еней ѣй тамъ бы пидмигнувъ, И що бъ изъ нею бувъ поближче, И лиха що бъ всіого забувъ. Собѣ очици завязала, И у Панаса грати стала, Еней бъ тилько уловить; Еней же заразъ догадався, И такъ и сякъ отъ ней хилявся, Ѣи що бъ швидче утомить.

Тутъ всяку всячину играли, Хто якъ и въ вищо захотѣвъ; Тутъ инши журавля скакали, А хто отъ дудочки потѣвъ. У хрещика и въ горюдуба, Не разъ доходило й до чуба, Якъ загулялися въ джгута; Въ хлюста, въ лашка, въ возка играли, И дамки по столу совали; Чортъ мавъ порожніого кута.

Що день було у нихъ похмѣлье; Пилась горѣлка, якъ вода; Що день въ Дидоны якъ весѣлье, Всѣ пьяны, хоть посунсь куда. Енеевѣ такъ якъ боляццѣ, Або осинній лихорадцѣ, Годила Пани всякій день. Були Троянци пьяны, сыты, Кругомъ обуты и одѣты, Хоть голы прибрили якъ пень.

Троянци лихо тамъ курили, Дали приману всѣмъ жинкамъ; По вечирницамъ всѣ ходили, Просвѣтку не було дѣвкамъ. Да-й-самъ Еней, сподаръ, и Паню Пидмовивъ паритись у баню; Ужежъ було не безъ грѣха! Бо страхъ вона іого любила, Ажъ глуздъ увесь свій погубила, Хотя була и не плоха.

Отъ-такъ Еней живъ у Дидоны, Забувъ и въ Римъ що бъ мандровать, Тутъ не боявся и Юноны, Пустився все бенкетовать; Прочумавъ, где зимуютъ раки — И доброй натрусивъ кабаки....... Мутивъ якъ у селѣ Москаль! Бо хрѣнъ іого не взявъ, моторный, Ласкавый, гарный и проворный, И острый якъ на бритвѣ сталь.

Еней зъ Дидоною возились, Якъ зъ оселедцемъ сѣрый китъ; Ганяли, бѣгали, казились, Ажъ лився де-колы и питъ. Дидонажъ мала разъ роботу, Якъ зъ нимъ побѣгла на охоту, Да гримъ загнавъ у темный ліохъ. Лихій ихъ зна, що тамъ робили, Було не видно спидъ могилы, Въ ліохужъ сидѣли тилько въ двохъ.

Не такъ-то робится все хутко, Якъ швидко окомъ измигнешъ; Або якъ казку кажешъ прудко, Перомъ въ паперѣ якъ писнешъ. Еней въ Дидоны живъ не мало, Що зъ головы въ іого пропало, Куды іого Зевесъ пославъ. Винъ годивъ зо два тамъ просидѣвъ, А мабудь бы и бильшь пронидѣвъ, Якъ бы іого врагъ не спиткавъ,

Колись Юпитеръ не нарокомъ Изъ неба глянувъ и на насъ; И кинувъ въ Карпагену окомъ, Ажъ-тамъ Троянскій мартоплясъ..... Розсердився и розкричався, Ажъ свѣтъ увесь поколыхався; Енея лаявъ на весь ротъ: „Чи такъ-то, бѣсивъ сынъ, винъ слуха? „Улѣзъ у патоку мовъ муха, „Засѣвъ якъ у болотѣ чортъ.

„Пійдить гонця минѣ кликните, „До мене заразъ щобъ прійшовъ; „Глядѣть же, цупко прикрутите, „Щобъ у шинокъ винъ не зайшовъ! „Бо хочу я кудысь послати. „И іонъ — и іонъ же вража мати! „Але Еней нашъ зледащѣвъ; „А то Венеря все свашкуе, „Енеечка свого муштруе, „Щобъ винъ зъ ума Дидону звивъ.

Прибѣгъ Меркурій засапавшись, Въ три ряды питъ зъ іого котивъ; Ввесь реминцями обвязавшись, На голову винъ брыль надѣвъ; На грудяхъ зъ бляхою ладунка, А зъ-зади съ сухарями сунка, Въ рукахъ Нагайскій малахай. Въ такимъ нарядѣ влѣзъ у хату, Сказавъ: „Готовъ уже я, тату, „Куды ты хочешъ, посылай.

„Бѣжи лишъ швидко въ Карпагену, Зевесъ гонцевѣ такъ сказавъ, „И пару разлучи скажену, „Еней Дидонубъ забувавъ. „Нехай лишъ видтыль уплѣтае, „И Рима строити чухрае — „А то залѣгъ, мовъ въ грубѣ песъ. „Колижъ винъ буде йще мѣшкати, „То дамъ іому себе я знати. „Отъ-такъ, сказавъ, скажи, Зевесъ.

Меркурій низко поклонився, Передъ Зевесомъ брыль изнявъ; Черезъ поригъ перевалився, До стани митью тягу давъ. Покинувши изъ рукъ нагайку, Запрягъ винъ швидче чортопхайку; Черкнувъ изъ неба, ажѣ курыть. Усе кобылокъ поганяе, Що оглобельна ажъ брыкае; Помчали ажѣ возокъ скрыпить.

Еней тогди купавсь у бразѣ, И на полу укрившись лѣгъ; Іому не снилось о приказѣ: Якъ ось Меркурій въ хату вбѣгъ! Смыкнувъ изъ полу мовъ пся-юху, „А що ты робишь? Пьешъ сивуху, Зо всіого горла закричавъ. „А ну лишъ швидче убирайся, „Съ Дидоною не женихайся, „Зевесъ походъ тобѣ сказавъ!

„Чи сежъ-таки ты дѣло робишъ, „Що-й досѣ тута загулявсь? „Да швидко и не такъ извомпишъ; „Зевесъ не дурно похвалявсь, „Тобѣ дать добру халазію, „И выдавить съ тебе олію, „Отъ-тилько йще тутъ побарись. „Глядижъ сіогодня щобъ убрався, „Щобъ ныщечкомъ видсиль укрався, „Мене у друге не дождись.

Еней пиджавъ хвистъ, мовъ собака; Мовъ Каинъ затрусивсь увесь; Изъ носа потекла кабака: Уже винъ знавъ, якій Зевесъ. Шатнувся митью самъ изъ хаты, Своихъ Троянцивъ позбирати. Зобравши, давъ такій приказъ: „Якъ можно швидче укладайтесь, „Зо всѣми клунками збирайтесь, „До моря швендайте якъ разъ!

А самъ вернувшись у будынки, Свое лахмитье позбиравъ; Мизеріи наклавъ двѣ скриньки, На човни заразъ одыславъ, И дожидався тилько ночи, Що якъ Дидона зомкне очи, Що бъ не прощавшись драла дать. Хоть винъ за нею и журився, И свѣтомъ цѣлый день нудився; Да, ба! вже треба покидать.

Дидона заразъ отгадала, Чого сумуе панъ Еней, И все на усъ собѣ мотала, Щобъ умудритися и ей; Зъ-за-печи часто выглядала, А притворилась що куняла, И мовъ вона хотѣла спать. Еней же думавъ що вже спала, И тилько що хотѣвъ дать драла, Ажъ ось Дидона за чубъ хвать.

„Постій прескурвый, вражій сыну! „Зо мною перше росплатись; „Я задушу якъ злу личину, „Ось-ну лишъ тилько завертись! „Отъ-такъ за хлѣбъ, за силь ты платишъ? „Привыкъ увсѣмъ ты насмѣхатись, „Роспустишъ славу по минѣ. „Нагрѣла въ пазусѣ гадюку, „Що послѣ причинила муку, „Послала пуховикъ свинѣ.

„Згадай, якій пришовъ до мене, „Що ни сорочки не було; „И постоливъ чортъ мавъ у тебе, „Въ кишенѣжъ пусто, ажъ гуло; „Незнавъ ты, що такее гроши, „Матня подралась и колоши, „Рубецъ бувъ на рубцѣ въ штанахъ, „И все порвалось и побилось, „Ажѣ тѣло скризь дирки свѣтилось, „Свитина вся була въ латкахъ.

„Чи яжъ тебе не годовала? „Хиба ты трясци захотѣвъ? „Десь вража сила пидсмѣяла, „Щобъ хирный тутъ ты не сидѣвъ. Дидона гирько заридала, Изъ серця ажъ волосья рвала, И закраснѣлася мовъ ракъ. Запѣнилась, посатанѣла, Ниначе дурману изъѣла, Залаяла Енея такъ:

„Поганый, мерзкій, гидкій, бридкій! „Бурлакъ, розбійникъ, католикъ! „Гульвиса, пакосный, престыдкій, „Негидный, злодѣй, еретикъ! „За кучму сю твою велику, „Якъ дамъ тобѣ ляща у пыку, „То тутъ тебе лызне и чортъ! „И очи выдеру изъ лоба, „Тобѣ діявольска худоба — „Трясешся мовъ зимою хортъ.

„Мандруй до чорта изъ рогами, „Нехай тобѣ приснится бѣсъ! „Зъ твоими сучими сынами, „Що бъ врагъ узявъ васъ всѣхъ гульвисъ. „Що бъ ни горѣли, ни болѣли, „На чыстоту щобъ поколѣли, „Що бъ не оставсь ни чоловѣкъ; „Що бъ доброи незнали доли, „Були що бъ зъ вами злыи боли, „Що бъ вы шаталися на вѣкъ.

Еней видъ неи отступався, Поки зайшовъ черезъ поригъ, А далѣ ажъ не оглядався, Зъ двора собака мовъ побѣгъ. Прибѣгъ къ Троянцямъ, засапався, Обмокъ въ поту, якъ бы купався, Мовъ въ школу съ торгу курохватъ; Потимъ у човенъ хутко сѣвши, И ѣхати своимъ велѣвши, Не оглядався самъ назадъ.

Дидона тяжко зажурилась, Весь день ни ѣла, ни пила; Все тосковала, все нудылась; Кричала, плакала, ревла. То бѣгала, якъ бы шалена, Стояла довго тороплена, Кусала ногти на рукахъ; А далѣ сѣла на порозѣ, Ажъ занудило ѣй небозѣ И не встояла на ногахъ

Довгенько такъ посумовавши, Пишла у хату на постѣль, Подумавши тамъ погадавши, Проворно скочила на пилъ. Узявши зъ запѣчка кресало, И клочья въ пазуху чи мало, Тихенько выйшла на городъ. Ночною се було добою И самой тихою порою, Якъ спавъ хрещеный весь народъ.

Стоявъ въ Дидони у загони Съ кизяку складеный кирпичь; Іого волы придбали-й-кони — Зимою имъ топили пѣчь: Въ костеръ бувъ сложеный, сухенькій, Якъ порохъ бувъ уже палкенькій, Іого держала на пидкладъ. Отъ-тутъ вона огонь кресала И въ клочьи гарно розмахала И розвела пожаръ чи малъ.

Кругомъ костеръ той запаливши, Зо всей одежи роздяглась, Въ огонь одежу положивши Да и сама тутъ улеглась; Вкругъ неи поломья палало, Покійници не видко стало, Пишовъ одъ неи дымъ и чадъ! — Енея такъ вона любила, Що ажъ сама себе спалила, Послала душу къ чорту въ адъ.

Часть II

А

И. Котляревскимъ.

.

С

.

Иждивенїемъ М. Парпуры.

1798 года.

А

на

ней попливши синимъ моремъ, На Карпагену оглядавсь; Боровсь съ своимъ сердега горемъ, Слизьми небижчикъ обливавсь. Хоть отъ Дидоны пливъ поспѣшно, Да плакавъ гирько неутѣшно. Почувшижъ що въ огнѣ спеклась, Сказавъ: „нехай ѣй вѣчне царство, „Минѣ же долголѣтне панство „И що бъ друга вдова найшлась!

Якъ-ось и море стало грати, Велики поднялись, И вѣтры зачали бурхати, Ажъ човны на морѣ тряслись. Водою чортъ-зна якъ крутило, Що трохи всѣхъ не потопило, Вертѣлись човны мовъ дурны. Троянци зъ страху задрожали, И що робити всѣ незнали, Стояли мовчки всѣ смутны.

Одинъ зъ Троянской ватаги, По ихъ винъ звався Палинуръ, Сей бильше мавъ другихъ отваги, Смѣленькій бувъ и балагуръ; Що напередъ сей схаменувся И до Нептуна окликнувся: „А що ты робишъ панъ Нептунъ? „Чи се и ты пустивсь въ ледащо, „Що хочешъ насъ звести ни на що? „Хиба пивкопы вже забувъ?

А далѣ писля сей мовы Троянцямъ винъ всѣмъ такъ сказавъ: „Бувайте, братця, вы здоровы! „Отъ-це Нептунъ замудровавъ. „Куда теперь мы, братця, пійдемъ? „Въ Италію мы не доѣдемъ, „Бо море дуже щось шпуе. „Италія видсѣль не близко, „А моремъ въ бурю ѣхать слизко, „Човнивъ нихто не пидкуе.

„Отъ-тутъ земелька есть, хлопята, „Видсѣль вона не-въ-далеку, „Сицилія, земля богата, „Вона минѣ щось по знаку. „Дмухнимъ лишъ, братця, мы до неи, „Збувати горести своеи, „Тамъ добрый Царь живе Ацестъ. „Мы тамъ, якъ дома, очуняемъ „И якъ у себе загуляемъ, „Всіого багацько въ іого есть.

Троянци добре принялися И стали веслами гребти, Якъ стрѣлки човники неслися, Мовъ зъ-заду пхали ихъ чорты. Ихъ Сицилійци якъ узрѣли, То съ города мовъ подурѣли, До моря бѣгли всѣ стрѣчать. Тутъ мижъ собою роспытались, Здоровкались и обнимались — Пишли до Короля гулять.

Ацестъ Енею, якъ бы брату, Велику ласку показавъ И заразъ попросивъ у хату, Горѣлкою почастовавъ; Наклали на закуску сала, Лежала ковбаса чи мала И хлѣба повне решето. Троянцямъ же дали тетери И видпустили на квартери, Що бъ шли, куда потрапить хто.

Тутъ заразъ пидняли банкеты, Замурмутали якъ коты, У кахляхъ пиднесли пашкеты, И киселю имъ до ситы; Гарячую мягку бухинку, Зразову до рижкивъ печинку, Гречаныхъ съ часныкомъ панпухъ. Еней зъ дороги налыгався И пѣнненькой такъ нахлыстався, Трохи не вышовъ зъ іого духъ.

Еней хоть трохи бувъ пидпилый, Да зъ розумомъ таки зобравсь; Винъ сынъ бувъ богобоязливый, По смерти батька не цуравсь. Въ сей день іого отець опрягся, Якъ чикилдыхи обожрався, Анхизъ зъ горѣлочки умеръ. Еней схотѣвъ обѣдъ справляти И тутъ старцивъ нагодовати, Що бъ Бигъ душѣ свій рай отперъ.

Зобравъ Трояньску всю громаду, И самъ пишовъ на двиръ до нихъ, Просить у ихъ собѣ пораду, Сказавъ имъ рѣчь въ словахъ такихъ: „Панове, знаете, Трояне „И всѣ хрещеные міряне, „Що мій отецъ бувавъ Анхизъ. „Его сивуха запалила, „И живота укоротила „И винъ, якъ муха въ зиму, слызъ.

„Зробити поминки я хочу, „Поставити обѣдъ старцямъ „И завтражъ въ пору неробочу, „Скажите, якъ здается вамъ? — Сіого Троянци и бажали И всѣ у голосъ закричали: „Енею Боже помоги; „И коли хочешъ, пане, знати „И самы будемъ помогати: „Бо мы тобѣ не вороги.

И опромѣтью всѣ пустились Горѣлку, мясо куповать, Хлѣбъ, бублики, книши вродились, Пійшли посуду добувать, И колыво съ кутей зробили, Ситы изъ меду наситили, Зъѣднали разомъ и попа; Хозяинивъ своихъ ззывали, Старцивъ по улицямъ шукали, Пійшла на дзвинъ дякамъ копа.

На другій день раненько встали, Огонь на дворѣ розвели И мяса въ казаны наклали, Варили страву и пекли. Пять казанивъ стояло юшки, А въ чотырохъ були галушки, Борщу трохи було не съ шѣсть; Барановъ тьма була вареныхъ, Курей, гисей, качокъ печеныхъ, До сыта що бъ було всѣмъ ѣсть.

Цебры сивухи тамъ стояли И бражки повныи дѣжки; Всю страву въ ваганы вливали И роздавали всѣмъ ложки. Якъ проспѣвали со святыми, Еней обливсь слѣзьми гиркими И принялися всѣ трепать; Наѣлися и нахлистались, Що де-яки ажъ повалялись, Тогди вже годѣ поминать.

Еней и самъ со старшиною Анхиза добре поминавъ; Не зрѣвъ ничого предъ собою, Аще зъ-за-столу не встававъ; А далѣ трошки проходився, Прочумався, протверезився, Пишовъ къ народу, хоть поблѣдъ. — Съ кишени вынявши пивкипки Швирнувъ въ народъ дрибныхъ, якъ рѣпки, Що бъ тямили іого обѣдъ.

Въ Енея заболѣли ноги, Не чувъ ни рукъ, ни головы; Напали съ хмѣлю перелоги, Опухли очи, якъ въ совы. Увесь обдувся, якъ барило, Було на свѣтѣ все не мило, Мислѣте по землѣ писавъ. Зъ нудьги охлявъ и изнемигся, Въ одежѣ лигъ и не роздѣгся, Пидъ лавкою до свѣта спавъ.

Прокинувшись увесь трусився, За сердце ссало, мовъ глисты; Перевертався и нудився, Не здужавъ головы звести, Поки не выпивъ пивквартивки, Съ имберомъ пѣннои горѣлки, И кухля сыровцю не втеръ. Съ пидлавки вылѣзъ и струхнувся, Закашлявъ, чхнувъ, и стрепенувся, Давайте, крикнувъ, пить теперь.

Зобравшися всѣ паненята, Изновъ кружати начали, Пили, якъ брагу поросята, Горѣлку такъ вони тягли; Тягли тутъ пѣнненьку Троянци, Не вомпили Сициліянци, Черкали добре на захватъ. Хто пивъ тутъ билшъ отъ всѣхъ горѣлки, И хто пивъ разомъ пивкондійки, То той Енеевѣ бувъ братъ.

Еней нашъ роздоброхотався, Игрища вздумавъ завести, И пьяный заразъ розкричався, Що бъ перебійцивъ привести. У виконъ школяри спѣвали, Халяндры цыганки скакали, Играли въ кобзы и слѣпци; Тутъ розны чуты були крики, Водили въ городѣ музыки; Моторны, пьяны молодци.

Въ присѣнкахъ всѣ паны сидѣли, На дворѣжъ вкругъ стоявъ народъ, У викна де-яки глядѣли, А иншій бувъ на верхъ воротъ; Ажъ-ось пришовъ и перебіецъ, Убраный такъ, якъ Компаніецъ, И звався молодецъ Даресъ; На кулаки ставъ выкликати И перебійцю вызывати, Кричавъ опареный мовъ песъ.

„Гей, хто зо мною выйде битись, „Покоштовати стусанивъ? „Хто хоче пасокою вмытись? „Кому не жаль своихъ зубивъ? „А нуте, нуте йдите швидче, „Сюды на кулаки лишь ближче? „Я бебехивъ вамъ надсажу; „На очи вставлю окуляры. „Сюды поганци бакаляры! „Я всякому лобъ розможжу.

Даресъ довгенько дожидався, Мовчали всѣ, нихто не шовъ; Зъ нимъ битися усякъ боявся, Всѣмъ бо собою страхъ задавъ: „Такъ вы бачу всѣ легкодухи, „Передо мною такъ, якъ мухи „И пудофеты на голо. Даресъ усѣмъ тутъ насмѣявся Собою чванивсь, величався, Ажъ слухать соромъ всѣмъ було.

Абсестъ Троянецъ бувъ сердитый, Згадавъ Ентелла Козака, Зробився мовъ не самовитый, Чѣмъ дужъ видтиль давъ дропака. Ентелла кинувся шукати, Що бъ все, що бачивъ розказати, И що бъ Дареса пидцьковать. Ентеллъ бувъ тяжко смѣлый, дужій, Мужикъ плечистый и невклюжій, Тогди винъ пьяный вклався спать.

Знайшли Ентелла сѣромаху, Що винъ пидъ тиномъ гарно спавъ, И сю сердиту, пьяну птаху, Будити стали що бъ уставъ. Всѣ голосно надъ нимъ кричали, Ногами всилу роскачали, Очима винъ на нихъ лупнувъ: „Чого вы? — що за вража мати „Зобралась не давати спати; Сказавши се, и зновъ заснувъ.

„Да встань, будь ласковъ, пане свату! Абсестъ Ентелловѣ сказавъ: „Пійдить лишь вы собѣ и къ кату, Ентеллъ на ихъ такъ закричавъ; А послѣ бачить, що не шутка, Абсестъ сказавъ, яка почудка, Проворно скочивши здригнувъ: „Хто, якъ, Даресъ? ну, стійте наши, „Пану Даресу зварю я каши, „Горѣлки дайте лишь напьюсь.

Примчали зъ казанець сивухи, Ентеллъ ѣи разкомъ дмухнувъ, И одъ сіеи винъ мокрухи Скривывсь, наморщивсь и зѣвнувъ, Сказавъ: „теперь ходимо, братця, „До хвастуна Дареса дратця! „Іому я ребра полѣчу, „Зомну всіого я на кабаку, „На смерть зъувѣчу мовъ собаку, „Я битися іого навчу.

Прійшовъ Ентеллъ передъ Дареса, Сказавъ іому на смѣхъ: гай, гай! „Ховайсь проклята неотеса, „Зарани видсѣль утѣкай; „Я роздавлю тебе якъ жабу, „Зотру, зомну, морозъ якъ бабу, „Що тутъ и зубы ты зожмешъ. „Тебе діаволъ не познае, „Съ костками чортъ тебе злыгае, „Уже видъ мене не влызнешъ.

На землю шапку положивши, По локоть руки засукавъ, И цупко кулаки стулывши, Дареса битись вызывавъ. Изъ серця скриготавъ зубами, Объ землю тупотавъ ногами И на Дареса налѣзавъ. Даресъ не радъ своій лихотѣ, Ентеллъ потягъ не по охотѣ Дареса, що бъ іого винъ знавъ.

Въ се время въ рай боги збирались Къ Зевесу въ гости на обѣдъ; Пили тамъ, ѣли, забавлялись, Забули нашихъ людскихъ бѣдъ. Тамъ лигоминки розны ѣли, Буханчики пшеничны бѣлы, Кислици, ягоды, коржи И всяки розны вытребенькы, — Уже либонь були пьяненьки, Понадувались мовъ іорши.

Якъ-ось зъ нечевья вбѣгъ Меркурій Засапавшися до богивъ; Прискочивъ мовъ котыще мурый До сырныхъ въ маслѣ пирогивъ! „Ге, ге! отъ-тутъ-то загулялись, „Що вже отъ свѣта отцурались; „Діяволъ ма вамъ и стыда. — „Въ Сициліи таке творитця, „Що вже вамъ треба бъ подивитця, „Тамъ крикъ, мовъ пидступа орда.

Боги почувши зашатались, Изъ неба выткнули носы, Дивитись на бойцивъ хватались, Якъ жабы лѣтомъ изъ росы. Ентеллъ тамъ сильно храбровався, Ажъ до сорочки весь роздягся, Совавъ Даресу въ нисъ кулакъ. Даресъ извомпивъ сѣромаха, Бо бувъ Ентеллъ не певна птаха, Якъ черноморскій злый козакъ.

Венерю за виски хватило Якъ глянула, що тамъ Даресъ; Ѣй дуже се було не мило, Сказала: „батечку, Зевесъ! „Дай моему Даресу силы, „Іому хвоста що бъ не вкрутили, „Що бъ винъ Ентелла поборовъ. „Мене тогди весь свѣтъ забуде, „Коли Даресъ живый не буде, „Зроби, що бъ бувъ Даресъ здоровъ.

Тутъ пьяный обизвався, Венерю лаяти начавъ, До неи съ кулакомъ совався, И такъ изъ-пьяна ѣй сказавъ: „Пійди лишь ты къ чортамъ плюгава, „Невѣрна, пакосна, халява! „Нехай изслызне твій Даресъ. „Я за Ентелла самъ вступлюся, „Якъ бильше ще понатягнуся, „То не заступить и Зевесъ.

„Чи знаешъ винъ якій парнище? „На свѣтѣ трохи есть такихъ, „Сивуху такъ, якъ брагу хлыще, „Я въ паробкахъ кохаюсь сихъ. „Да вже залье за шкуру сала, „Ни неня въ бразѣ не скупала, „Якъ винъ Даресовѣ задасть. „Уже хоть якъ ты ни вертися, „Съ своимъ Даресомъ попростися, „Бо припада іому пропасть.

Зевесъ до рѣчи сей дочувся, Языкъ насилу повернувъ, Винъ отъ горѣлки весь обдувся, И гримко такъ на ихъ гукнувъ: „Мовчить, чого вы задрочились? „Чи то и въ мене розходились? „Я дамъ вамъ заразъ тришія! „Нихто въ кулачки не мѣшайтесь, „Конца отъ самыхъ дожидайтесь, „Побачимъ, визметъ-то чія.

Венеря облизня піймавши, Слизки пустила изъ очей И якъ собака хвистъ пиждавши, Пишла къ порогу до дверей И съ Марсомъ у куточку стала, Зъ Зевеса добре глузовала; А пѣнненьку лыгавъ. Изъ Ганимедова пуздерка Утеръ трохи не зъ пиввѣдерка; Напивсь — и тилько що кректавъ,

Якъ мижъ собой боги сварились Въ раи, попившись въ небесахъ; Тогди въ Сициліи творились, Велики дуже чудеса. Даресъ отъ страху оправлявся И до Ентелла пидбирався, Цибульки бъ дать іому пидъ нисъ. Ентеллъ отъ ляпаса здригнувся, Разивъ изъ-пять перевернувся, Трохи не попустивъ и слизъ.

Розсердивсь сей и розъярився, Ажъ пѣну зъ рота попустивъ, И саме въ мѣру пидмостився Въ високъ Дареса затопивъ: Зъ очей ажъ искры полетѣли И очи ясны соловѣли, Сердечный объ землю упавъ. Чмелѣвъ довгенько дуже слухавъ И землю носомъ рывъ и нюхавъ, И дуже жалобно стогнавъ.

Тутъ всѣ Ентелла выхваляли, Еней съ панами реготавсь, Зъ Даресажъ дуже глузовали, Що силою винъ величавсь; Звелѣвъ Еней іого пидняти, На вѣтрѣ що бъ поколыхати Отъ ляпаса, и що бъ прочхавсь; Ентелловѣжъ давъ на кабаку Трохи не цѣлую гривняку За те, що такъ винъ показавсь.

Еней же симъ не вдоволнившись, Ище гуляти захотѣвъ, И цупко пѣннои напившись, Медведѣвъ привести звелѣвъ. Литва на трубы засурмила, Медведѣвъ заразъ зъупынила, Заставила ихъ танціовать. Сердечный звѣрь перекидався Плыгавъ, вертѣвся и качався, Забувъ и бджолы пиддырать.

Якъ панъ Еней такъ забавлявся, То лиха вже собѣ не ждавъ, Не думавъ и не сподѣвався, Що бъ хто зъ богивъ ту кучму давъ. Но те Юнона повернула И митью таки коверзнула, Що бъ заразъ учинить ярмисъ; Набула безъ панчихъ патынки, Пишла въ Ирисины будынки, Бо хитра ся була якъ бѣсъ.

Пришла, Ирисѣ пидморгнула И въ хижу потягли у двухъ, И на ухо щось ѣй шепнула, Що бъ не пидслухавъ якій духъ; И пальцемъ цупко прикрутила, Що бъ заразъ все то изробила И ѣй бы принесла лепортъ; Ириса низко поклонилась И въ лижникъ заразъ нарядилась, Побѣгла зъ неба якъ бы хортъ.

Въ Сицилію якъ разъ пустилась, Троянски човны де були; И мижъ Троянокъ помѣстилась, Которы човнивъ стерегли. Въ кружку сердечны си сидѣли И кисло на море глядѣли; Бо ихъ не кликали гулять, Де чоловѣки ихъ гуляли, Медокъ, сивуху попивали Безъ просыпу недѣль изъ-пять.

Дѣвчата зъ лиха горіовали, Нудило тяжко молодиць; Лишъ слюнку зъ голоду ковтали, Якъ хочетця кому кислиць. Своихъ Троянцивъ проклинали, Що черезъ ихъ такъ горіовали. Дѣвки кричали на весь ротъ: „Що бъ имъ хотѣлось такъ гуляти, „Якъ хочется намъ дѣвовати, „Колибъ замордовавъ ихъ чортъ.

Везли Троянци изъ собою Старую бабу, якъ ягу; Лукаву, вѣдьму, злу Берою Искорчившуюся въ дугу. Ириса нею изробилась, И якъ Бероя нарядилась И пидступила до дѣвокъ; И що бъ къ нимъ лучше пидмоститься И предъ Юноной заслужиться, То пиднесла имъ пирожокъ.

Сказала: „помогай Бигъ, дѣты! „Чого сумуете вы такъ? „Чи не остыло вамъ сидѣти? „Отце гуляютъ наши якъ! „Мовъ божевильныхъ насъ морочать, „Сѣмъ лѣтъ якъ по морямъ волочать; „Глузують якъ хотять изъ васъ. „Але зъ другими бахурують, „Своижъ жинки нехай горюють, „Коли водилось се у насъ?

„Послухайте лишъ молодыци, „Я добрую вамъ раду дамъ; „И вы дѣвчата бѣлолици, „Зробимъ конецъ своимъ бѣдамъ, „За горе заплатимъ мы горемъ — „А доки намъ сидѣть надъ моремъ? „Пріймимось, човны попалимъ. „Тогди вже мусятъ тутъ остатця „И не хотя до насъ прижатця; „Ось-такъ на лѣдъ ихъ посадимъ.

„Спасетъ-же Бигъ тебе бабусю! „Троянки въ голосъ загули, „Такой бы рады, пайматусю, „Мы изгадати не могли. И заразъ приступили къ флоту И принялися за роботу, Огонь кресати и нести Скипки, трѣски, солому, клочья; Була тутъ всяка зъ нихъ охоча, Пожаръ що бъ швидче розвести.

Розжеврѣлось и загорѣлось, Пишовъ дымокъ до самыхъ хмаръ; Ажъ небо все зачервонѣлось, Великій тяжко бувъ пожаръ. Човны и байдаки палали, Сосновы поромы трещали, Горѣли діоготь и смола. Поки Троянци оглядѣлись, Що добре ихъ Троянки грѣлись, То часть мала човнивъ була.