Волден, або Життя в лісах

Front matter

ВОЛДЕН;

АБО,

ЖИТТЯ В ЛІСАХ.

Економіка

ЕКОНОМІКА.

6

Коли я писав наступні сторінки, чи радше, основну їх частину, я жив сам, у лісі, за милю від будь-якого сусіда, в будинку, який я сам збудував на березі Волденського ставу, в Конкорді, штат Массачусетс, і заробляв собі на життя лише працею своїх рук. Я прожив там два роки і два місяці. Зараз я знову тимчасово перебуваю у цивілізованому житті.

Я б не став так нав'язувати свої справи увазі читачів, якби мої земляки не ставили мені дуже докладних запитань щодо мого способу життя, які дехто назвав би недоречними, хоча мені вони зовсім такими не видаються, а, зважаючи на обставини, дуже природними й доречними. Дехто питав, що я їв; чи не почувався я самотнім; чи не боявся; і тому подібне. Іншим було цікаво дізнатися, яку частину свого доходу я віддавав на благодійність; а деякі, хто має великі родини, — скількох бідних дітей я утримував. Тому я попрошу тих моїх читачів, які не мають до мене особливого інтересу, вибачити мені, якщо я візьмуся відповісти на деякі з цих питань у цій книзі. У більшості книг «Я», або перша особа, опускається; у цій вона буде збережена; це, щодо еготизму, є головною відмінністю. Ми зазвичай не пам'ятаємо, що, зрештою, говорить завжди перша особа. Я б не говорив так багато про себе, якби знав когось іншого так само добре. На жаль, я обмежений цією темою вузькістю свого досвіду. На додаток, я, зі свого боку, вимагаю від кожного письменника, рано чи пізно, простого і щирого звіту про його власне життя, а не лише того, що він чув про життя інших людей; такого звіту, який він надіслав би своїм рідним із далекої країни; бо якщо він жив щиро, то для мене це, мабуть, було в далекій країні. Можливо, ці сторінки більш конкретно адресовані бідним студентам. Що ж до решти моїх читачів, то вони приймуть ті частини, які стосуються їх. Я вірю, що ніхто не буде розтягувати шви, одягаючи пальто, бо воно може добре послужити тому, кому воно до лиця.

Я б охоче сказав дещо не стільки про китайців та жителів Сандвічевих островів, скільки про вас, хто читає ці сторінки, хто, як кажуть, живе в Новій Англії; дещо про ваш стан, особливо про ваш зовнішній стан чи обставини в цьому світі, в цьому місті, яким він є, чи необхідно, щоб він був таким поганим, як є, чи не можна його покращити. Я багато подорожував Конкордом; і скрізь, у крамницях, конторах та на полях, жителі видавалися мені такими, що несуть покуту тисячею дивовижних способів. Те, що я чув про брамінів, які сидять під чотирма вогнями й дивляться в обличчя сонцю; або висять, підвішені головою донизу, над полум'ям; або дивляться на небеса через плече, «доки їм не стане неможливо повернутися у природне положення, а через викривлення шиї до шлунка може потрапити лише рідина»; або живуть, прикуті на все життя, біля підніжжя дерева; або вимірюють своїми тілами, наче гусениці, ширину величезних імперій; або стоять на одній нозі на верхівках колон, — навіть ці форми свідомої покути навряд чи більш неймовірні й дивовижні, ніж сцени, які я щодня спостерігаю. Дванадцять подвигів Геракла були дрібницею порівняно з тими, що взяли на себе мої сусіди; бо їх було лише дванадцять, і вони мали кінець; але я ніколи не бачив, щоб ці люди вбили чи спіймали якогось монстра або завершили якусь працю. У них немає друга Іолая, щоб припекти розпеченим залізом корінь голови гідри, але щойно одну голову розтрощать, виростають дві.

Я бачу молодих людей, моїх земляків, нещастя яких у тому, що вони успадкували ферми, будинки, стодоли, худобу та сільськогосподарський інвентар; бо все це легше набути, ніж позбутися. Краще б вони народилися на відкритому пасовищі й були вигодувані вовчицею, щоб вони могли бачити яснішими очима, на якому полі їх покликано працювати. Хто зробив їх кріпаками землі? Чому вони повинні з'їдати свої шістдесят акрів, коли людина засуджена з'їсти лише свою мірку праху? Чому вони повинні починати копати собі могили, щойно народившись? Їм доводиться жити людським життям, штовхаючи все це перед собою, і виживати, як можуть. Скільки бідних безсмертних душ я зустрічав, майже розчавлених і задушених під своїм тягарем, що повзуть дорогою життя, штовхаючи перед собою стодолу сімдесят п'ять на сорок футів, її авгієві стайні, ніколи не чищені, і сто акрів землі, ріллі, сінокосу, пасовища та лісу! Ті, хто не має спадку, хто не бореться з такими непотрібними Але люди працюють під впливом помилки. Краща частина людини швидко запахується в землю як компост. Через уявну долю, яку зазвичай називають необхідністю, вони зайняті, як сказано у старій книзі, збиранням скарбів, які міль та іржа зіпсують, а злодії підкопають і вкрадуть. Це життя дурня, як вони зрозуміють, коли дійдуть до його кінця, якщо не раніше. Кажуть, що Девкаліон і Пірра створили людей, кидаючи каміння за спину через голову:

Inde genus durum sumus, experiensque laborum, Et documenta damus quâ simus origine nati.

Або, як римує це Релі у своїй звучній манері:

«Тому рід наш є твердосердим, терплячи біль і турботи, Доводячи, що тіла наші мають кам'яну природу».

Ось так сліпа покора помилковому оракулу змушує кидати каміння за спину через голову, не бачачи, куди воно падає.

Більшість людей, навіть у цій порівняно вільній країні, через звичайне невігластво та помилки настільки зайняті штучними турботами та надмірно грубою працею, що не можуть зірвати найтонших плодів життя. Їхні пальці від надмірної праці надто незграбні й занадто тремтять для цього. Насправді, трудяща людина не має дозвілля для справжньої цілісності день у день; вона не може дозволити собі підтримувати наймужніші стосунки з людьми; її праця знецінилася б на ринку. Вона не має часу бути чимось іншим, окрім машини. Як вона може добре пам'ятати про своє невігластво — що необхідно для її зростання — коли їй так часто доводиться використовувати свої знання? Ми повинні іноді безкоштовно годувати й одягати її, підкріплювати нашими сердечними напоями, перш ніж судити про неї. Найкращі якості нашої природи, як цвіт на фруктах, можна зберегти лише найделікатнішим поводженням. Проте ми не ставимося так ніжно ні до себе, ні один до одного.

Деякі з вас, як ми всі знаємо, бідні, їм важко жити, іноді, так би мовити, задихаються. Я не сумніваюся, що дехто з вас, хто читає цю книгу, не в змозі заплатити за всі обіди, які ви насправді з'їли, або за пальта та взуття, що швидко зношуються або вже зносилися, і прийшли на цю сторінку, щоб провести позичений або вкрадений час, грабуючи своїх кредиторів на годину. Цілком очевидно, яким мізерним і ницим життям живуть багато хто з вас, бо мій зір загострився від досвіду; завжди на межі, намагаючись розпочати справу і вибратися з боргів, цього дуже давнього болота, яке латиняни називали æs alienum, чужою міддю, бо деякі з їхніх монет були зроблені з міді; все ще живучи, вмираючи і будучи похованими цією чужою міддю; завжди обіцяючи заплатити, обіцяючи заплатити завтра, а вмираючи сьогодні, неспроможними; прагнучи підлеститися, знайти клієнтів безліччю способів, аби лиш не потрапити до в'язниці; брешучи, лестячи, голосуючи, стискаючись до горіхової шкаралупи ввічливості або роздуваючись до атмосфери тонкої і пароподібної щедрості, щоб переконати сусіда дозволити вам зробити йому взуття, або капелюх, або пальто, або карету, або імпортувати для нього бакалію; роблячи себе хворими, щоб відкласти щось на чорний день, щось, що можна заховати в стару скриню, або в панчоху за штукатуркою, або, що безпечніше, в цегляний банк; неважливо де, неважливо, скільки чи як мало.

Іноді я дивуюся, як ми можемо бути настільки легковажними, я б навіть сказав, щоб звертати увагу на грубу, але дещо чужу форму рабства, звану Негритянським Рабством, коли існує так багато гострих і витончених панів, що поневолюють і північ, і південь. Важко мати південного наглядача; ще гірше мати північного; але найгірше, коли ти сам собі рабовласник. Говорити про божественність у людині! Подивіться на візника на дорозі, що прямує на ринок вдень чи вночі; чи пробуджується в ньому якась божественність? Його найвищий обов'язок — нагодувати й напоїти коней! Що для нього його доля порівняно з інтересами перевезень? Хіба він не працює на сквайра Робі-Галас? Який він богоподібний, який безсмертний? Подивіться, як він плазує і крадеться, як невиразно весь день боїться, бувши не безсмертним і не божественним, а рабом і в'язнем власної думки про себе, слави, здобутої власними вчинками. Громадська думка — слабкий тиран порівняно з нашою власною приватною думкою. Те, що людина думає про себе, саме це визначає, або, радше, вказує на її долю. Самовизволення навіть у вест-індійських провінціях фантазії та уяви — який Вілберфорс здійснить це? Подумайте також про дам країни, що тчуть подушечки для туалетного столика до судного дня, щоб не виявити надто незрілого інтересу до своєї долі! Наче можна вбити час, не завдавши шкоди вічності.

Маса людей живе життям тихого відчаю. Те, що називають смиренням, є підтвердженим відчаєм. З відчайдушного міста ви йдете у відчайдушну сільську місцевість і мусите втішати себе хоробрістю норок та ондатр. Шаблонний, але несвідомий розпач прихований навіть під тим, що називається іграми та розвагами людства. У них немає гри, бо вона приходить після роботи. Але для мудрості характерно не робити відчайдушних вчинків.

Коли ми розглядаємо, вживаючи слова катехизису, яка головна мета людини, і які справжні потреби та засоби до життя, здається, ніби люди свідомо обрали звичайний спосіб життя, бо віддали йому перевагу перед будь-яким іншим. Проте вони щиро думають, що вибору не залишилося. Але бадьорі та здорові натури пам'ятають, що сонце зійшло ясно. Ніколи не пізно відмовитися від своїх упереджень. Жодному способу мислення чи дії, хоч би яким давнім він був, не можна довіряти без доказів. Те, що сьогодні всі повторюють або мовчки сприймають як істину, завтра може виявитися брехнею, простим димом думок, який дехто вважав хмарою, що окропить їхні поля родючим дощем. Те, що старі люди кажуть, що ви не можете зробити, ви пробуєте і виявляєте, що можете. Старі справи для старих людей, а нові справи для нових. Старі люди колись, можливо, не знали достатньо, щоб принести свіжого палива для підтримки вогню; нові люди кладуть трохи сухого дерева під горщик і обертаються навколо земної кулі зі швидкістю птахів, так, що, як то кажуть, старих це вбиває. Старість не кращий, і навряд чи такий же добрий, наставник, як молодість, бо вона не стільки набула, скільки втратила. Можна майже сумніватися, чи наймудріша людина навчилася чогось абсолютно цінного, проживши життя. Практично, старі не мають дуже важливих порад для молодих, їхній власний досвід був настільки частковим, а їхнє життя — такими жалюгідними невдачами з особистих причин, як вони повинні вірити; і, можливо, у них залишилася якась віра, що спростовує цей досвід, і вони лише менш молоді, ніж були. Я прожив близько тридцяти років на цій планеті, і мені ще не довелося почути жодного цінного або навіть щирого слова поради від моїх старших. Вони нічого мені не сказали і, ймовірно, нічого не можуть сказати по суті. Ось життя, експеримент, значною мірою не випробуваний мною; але мені не допомагає те, що вони його випробували. Якщо у мене є якийсь досвід, який я вважаю цінним, я впевнений, що мої ментори про це нічого не казали.

Один фермер каже мені: «Ти не можеш жити лише на рослинній їжі, бо вона не дає нічого для утворення кісток»; і тому він релігійно присвячує частину свого дня забезпеченню свого організму сировиною для кісток; весь час, поки він говорить, ідучи за своїми волами, які, з кістками, зробленими з рослин, тягнуть його та його громіздкий плуг, попри усі перешкоди. Деякі речі є справді необхідними для життя в одних колах, найбільш безпомічних і хворих, які в інших є просто розкішшю, а в ще інших — зовсім невідомі.

Декому здається, що весь ґрунт людського життя вже пройдений їхніми попередниками, і висоти, і долини, і про все подбали. За словами Евеліна, «мудрий Соломон прописав постанови навіть щодо відстаней між деревами; а римські претори вирішували, як часто можна заходити на землю сусіда, щоб зібрати жолуді, що впали на неї, без порушення меж, і яка частка належить цьому сусідові». Гіппократ навіть залишив вказівки, як ми повинні стригти нігті; тобто, нарівні з кінчиками пальців, ні коротше, ні довше. Безсумнівно, сама нудьга і хандра, які, як вважають, вичерпали різноманітність і радощі життя, такі ж старі, як Адам. Але можливості людини ніколи не були виміряні; і ми не можемо судити про те, що вона може зробити, за будь-якими прецедентами, так мало було випробувано. Якими б не були твої невдачі досі, «не журися, дитино моя, бо хто вкаже тобі те, чого ти не зробив?»

Ми могли б перевірити наше життя тисячею простих тестів; наприклад, те, що те саме сонце, яке дозріває мої боби, одночасно освітлює систему земель, подібну до нашої. Якби я пам'ятав про це, це запобігло б деяким помилкам. Це було не те світло, в якому я їх сапав. Зірки — це вершини яких дивовижних трикутників! Які далекі й різні істоти в різних оселях всесвіту споглядають ту саму зірку в той самий момент! Природа і людське життя настільки ж різноманітні, як і наші різні конституції. Хто скаже, які перспективи пропонує життя іншому? Чи може статися більше диво, ніж якби ми на мить подивилися очима один одного? Ми прожили б усі віки світу за годину; так, у всіх світах віків. Історія, Поезія, Міфологія! — я не знаю іншого читання чужого досвіду, настільки дивовижного та інформативного, як це.

Більшу частину того, що мої сусіди називають добром, я в душі вважаю злом, і якщо я в чомусь каюся, то, швидше за все, у своїй добрій поведінці. Який демон опанував мною, що я так добре поводився? Можете говорити наймудріші речі, старий, — ви, що прожили сімдесят років, не без певної пошани, — я чую непереборний голос, який кличе мене геть від усього цього. Одне покоління кидає починання іншого, як викинуті на берег судна.

Я думаю, що ми можемо сміливо довіряти набагато більше, ніж ми це робимо. Ми можемо відмовитися від стількох турбот про себе, скільки чесно віддаємо іншим. Природа так само пристосована до нашої слабкості, як і до нашої сили. Невпинна тривога і напруга деяких — це майже невиліковна форма хвороби. Ми створені перебільшувати важливість роботи, яку виконуємо; і все ж, як багато не зроблено нами! або, що якби ми захворіли? Які ми пильні! рішуче налаштовані не жити вірою, якщо можемо цього уникнути; весь день насторожі, вночі ми неохоче молимося і віддаємо себе на волю невизначеності. Настільки ретельно і щиро ми змушені жити, шануючи своє життя і заперечуючи можливість змін. Це єдиний шлях, кажемо ми; але є стільки шляхів, скільки можна провести радіусів з одного центру. Будь-яка зміна — це диво для споглядання; але це диво, яке відбувається кожної миті. Конфуцій сказав: «Знати, що ми знаємо те, що знаємо, і що ми не знаємо того, чого не знаємо, — це і є справжнє знання». Коли одна людина перетворить факт уяви на факт для свого розуміння, я передбачаю, що всі люди врешті-решт побудують своє життя на цій основі.

Розгляньмо на хвилину, у чому полягає більшість згаданих мною клопотів та тривог, і наскільки нам необхідно турбуватися або, принаймні, бути обачними. Було б певною перевагою жити первісним і прикордонним життям, хоч і посеред зовнішньої цивілізації, хоча б для того, щоб дізнатися, що є основними життєвими потребами і якими методами їх здобували; або навіть переглянути старі бухгалтерські книги крамарів, щоб побачити, що люди найчастіше купували в крамницях, що вони запасали, тобто, які є найпростіші продукти. Бо вдосконалення віків мали лише незначний вплив на суттєві закони існування людини; так само, як наші скелети, ймо- вірно, не відрізняються від скелетів наших предків.

Під словами «життєва необхідність» я маю на увазі все те, що людина здобуває власними зусиллями, що було від самого початку або через тривале використання стало настільки важливим для людського життя, що мало хто, якщо взагалі хтось, чи то через дикість, чи бідність, чи філософію, намагається обійтися без цього. Для багатьох створінь у цьому сенсі є лише одна життєва необхідність — Їжа. Для бізона в прерії це кілька дюймів смачної трави та вода для пиття; хіба що він шукає Притулку в лісі чи в тіні гори. Жодне з тваринних створінь не потребує більше, ніж Їжі та Притулку. Життєві потреби для людини в цьому кліматі можна досить точно розподілити за кількома категоріями: Їжа, Житло, Одяг та Паливо; бо лише забезпечивши це, ми готові взятися за справжні проблеми життя зі свободою та перспективою на успіх. Людина винайшла не лише будинки, але й одяг та приготовлену їжу; і, можливо, з випадкового відкриття тепла вогню і подальшого його використання, що спочатку було розкішшю, виникла теперішня необхідність сидіти біля нього. Ми спостерігаємо, як коти та собаки набувають тієї ж другої натури. Завдяки належному Житлу та Одягу ми законно зберігаємо власне внутрішнє тепло; але при надлишку цього, або Палива, тобто при зовнішньому теплі, більшому за наше внутрішнє, чи не можна сказати, що власне й починається кулінарія? Дарвін, натураліст, каже про жителів Вогняної Землі, що в той час як його власна компанія, добре одягнена і сидячи біля вогню, далеко не перегрівалася, ці голі дикуни, що були далі, на його велике здивування, «вкривалися потом, проходячи таке смаження». Так само, як нам кажуть, новозеландець ходить голим безкарно, тоді як європеєць тремтить у своєму одязі. Чи неможливо поєднати витривалість цих дикунів з інтелектуальністю цивілізованої людини? За Лібігом, тіло людини — це піч, а їжа — паливо, що підтримує внутрішнє згоряння в легенях. У холодну погоду ми їмо більше, у теплу — менше. Тваринне тепло є результатом повільного згоряння, а хвороба і смерть настають, коли воно занадто швидке; або через брак палива, або через якийсь дефект у тязі вогонь гасне. Звісно, життєве тепло не слід плутати з вогнем; але досить аналогій. Отже, з наведеного вище списку випливає, що вираз «тваринне життя» є майже синонімом виразу «тваринне тепло»; бо хоча Їжу можна розглядати як Паливо, що підтримує вогонь усередині нас, — а Паливо служить лише для приготування цієї Їжі або для збільшення тепла наших тіл за рахунок зовнішнього додавання, — Житло та Одяг також служать лише для утримання тепла, що таким чином виробляється та поглинається.

Отже, головна потреба для наших тіл — це зберігати тепло, утримувати в собі життєве тепло. Яких зусиль ми відповідно докладаємо, не лише до нашої Їжі, Одягу та Житла, але й до наших ліжок, які є нашим нічним одягом, грабуючи гнізда та груди птахів, щоб підготувати цей притулок у притулку, як кріт має своє ліжко з трави та листя в кінці своєї нори! Бідна людина звикла скаржитися, що цей світ холодний; і на холод, не менш фізичний, ніж соціальний, ми безпосередньо посилаємося на значну частину наших недуг. Літо в деяких кліматах уможливлює для людини свого роду елізійське життя. Паливо, окрім як для приготування Їжі, тоді не потрібне; сонце — це його вогонь, і багато фруктів достатньо готуються його променями; в той час як Їжа загалом є більш різно- манітною та легше доступною, а Одяг та Житло зовсім або наполовину непотрібні. Сьогодні, і в цій країні, як я переконався на власному досвіді, кілька знарядь — ніж, сокира, лопата, тачка тощо, а для вчених — світло лампи, канцелярське приладдя та доступ до кількох книг, — стоять одразу після предметів першої потреби й можуть бути отримані за незначну ціну. Проте деякі, не мудрі, їдуть на інший бік земної кулі, у варварські та нездорові регіони, і присвячують себе торгівлі на десять чи двадцять років, щоб могти жити, — тобто, комфортно зігріватися, — і врешті-решт померти в Новій Англії. Розкішно багаті не просто комфортно зігріті, а неприродно розігріті; як я вже натякав, вони, звичайно, приготовані за останньою модою.

Більшість розкошей та багато так званих життєвих зручностей є не тільки не необхідними, але й справжніми перешкодами для піднесення людства. Щодо розкошей та зручностей, наймудріші завжди жили простішим і скромнішим життям, ніж бідні. Давні філософи — китайські, індійські, перські та грецькі — були класом, біднішого за який у зовнішніх багатствах не було, і багатшого у внутрішніх — теж. Ми не багато про них знаємо. Дивовижно, що ми знаємо про них стільки, скільки знаємо. Те ж саме стосується і більш сучасних реформаторів та благодійників своєї раси. Ніхто не може бути неупередженим чи мудрим спостерігачем людського життя, окрім як з вигідної позиції того, що ми б назвали добровільною бідністю. Плід розкішного життя — це розкіш, чи то в сільському господарстві, чи в торгівлі, чи в літературі, чи в мистецтві. Нині існують професори філософії, але не філософи. Проте чудово сповідувати, тому що колись було чудово жити. Бути філософом — це не просто мати витончені думки, ані навіть заснувати школу, але так любити мудрість, щоб жити згідно з її веліннями життям простоти, незалежності, великодушності та довіри. Це означає розв'язувати деякі проблеми життя не лише теоретично, а й практично. Успіх великих учених і мислителів — це зазвичай успіх придворного, а не королівський, не мужній. Вони пристосовуються до життя, просто підкоряючись, практично так само, як їхні батьки, і в жодному сенсі не є прабатьками шляхетнішої раси людей. Але чому люди постійно вироджуються? Що змушує родини занепадати? Яка природа розкоші, що виснажує і руйнує нації? Чи впевнені ми, що в нашому власному житті її немає? Філософ випереджає свій вік навіть у зовнішній формі свого життя. Його не годують, не дають притулку, не одягають, не зігрівають, як його сучасників. Як людина може бути філософом і не підтримувати своє життєве тепло кращими методами, ніж інші люди?

Коли людина зігріта кількома описаними мною способами, чого вона хоче далі? Звісно, не більше тепла того ж роду, як-от більше і багатшої їжі, більших і пишніших будинків, тоншого і ряснішого одягу, численніших, безперервних і гарячіших вогнів тощо. Коли вона отримала те, що необхідне для життя, є інша альтернатива, ніж отримувати надлишки; і це — відправитися у пригоду життя зараз, коли її відпустка від скромнішої праці розпочалася. Ґрунт, здається, підходить для насіння, бо воно пустило свій корінець донизу, і тепер може з упевненістю пустити свій пагін також і вгору. Чому людина так міцно вкорінилася в землі, як не для того, щоб у тій же пропорції піднятися до небес угорі? — бо шляхетніші рослини цінуються за плоди, які вони врешті-решт приносять у повітрі та на світлі, далеко від землі, і до них не ставляться як до скромніших їстівних рослин, які, хоча й можуть бути дворічними, вирощуються лише доти, доки не вдосконалять свій корінь, і часто для цього зрізають їхню верхівку, так що більшість не впізнала б їх у пору цвітіння.

Я не маю наміру приписувати правила сильним і відважним натурам, які займатимуться своїми справами чи то в раю, чи то в пеклі, і, можливо, будуватимуть пишніше і витрачатимуть щедріше за найбагатших, ніколи не збіднюючи себе, не знаючи, як вони живуть, — якщо, звісно, такі існують, як про це мріяли; ані тим, хто знаходить своє заохочення та натхнення саме в теперішньому стані речей і плекає його з ніжністю та ентузіазмом закоханих, — і до певної міри я зараховую себе до цього числа; я не звертаюся до тих, хто добре зайнятий, за будь-яких обставин, і вони знають, чи добре вони зайняті, чи ні; — але переважно до маси людей, які незадоволені й ледаче скаржаться на тягар своєї долі чи на часи, хоча могли б їх покращити. Є такі, що скаржаться найенергійніше і невтішно з усіх, бо вони, як кажуть, виконують свій обов'язок. Я також маю на увазі той, здавалося б, заможний, але насправді найжахливіше збіднілий клас, що накопичив шлак, але не знає, як його використати чи позбутися, і таким чином викував свої власні золоті чи срібні кайдани.

Якби я спробував розповісти, як я прагнув провести своє життя в минулі роки, це, ймовірно, здивувало б тих моїх читачів, які дещо знайомі з його реальною історією; і напевно вразило б тих, хто нічого про неї не знає. Я лише натякну на деякі з починань, які я плекав.

За будь-якої погоди, в будь-яку годину дня чи ночі, я прагнув вдосконалити мить і зарубати її на своїй палиці; стояти на перетині двох вічностей, минулого і майбутнього, що і є теперішнім моментом; стояти на цій межі. Вибачте мені деякі неясності, бо в моєму ремеслі більше таємниць, ніж у більшості людей, і вони зберігаються не добровільно, а є невіддільними від самої його природи. Я б з радістю розповів усе, що знаю про це, і ніколи не повісив би на своїх воротах табличку «Вхід заборонено».

Я давно загубив гончака, гнідого коня і горлицю, і досі йду їхнім слідом. З багатьма мандрівниками я говорив про них, описуючи їхні сліди та на які поклики вони відгукувалися. Я зустрів одного чи двох, які чули гончака і тупіт коня, і навіть бачили, як горлиця зникала за хмарою, і вони, здавалося, так само прагнули їх повернути, ніби самі їх загубили.

Передчувати не лише схід сонця і світанок, а, якщо можливо, саму Природу! Скільки ранків, влітку і взимку, ще до того, як будь-який сусід починав займатися своїми справами, я вже займався своїми! Без сумніву, багато моїх земляків зустрічали мене, коли я повертався з цього починання, — фермери, що в сутінках вирушали до Бостона, або лісоруби, що йшли на роботу. Це правда, я ніколи матеріально не допомагав сонцю сходити, але, не сумнівайтеся, бути присутнім при цьому було справою надзвичайної важливості.

Скільки осінніх, так, і зимових днів, проведених за містом, намагаючись почути, що було у вітрі, почути і донести це терміново! Я ледь не вклав у це весь свій капітал і, до того ж, втратив власний подих, біжучи йому назустріч. Якби це стосувалося якоїсь із політичних партій, будьте певні, це з'явилося б у Газеті з найпершими новинами. Іншим разом я спостерігав з обсерваторії якоїсь скелі чи дерева, щоб телеграфувати про кожне нове прибуття; або чекав увечері на вершинах пагорбів, поки небо впаде, щоб я міг щось зловити, хоча я ніколи багато не ловив, і те, подібно до манни, знову розчинялося на сонці.

Довгий час я був репортером в одному журналі, не дуже поширеному, редактор якого так і не вважав за потрібне надрукувати основну частину моїх матеріалів, і, як це занадто часто буває з письменниками, за свої старання я отримав лише власну працю. Проте, в цьому випадку мої старання самі були собі нагородою.

Багато років я був самопризначеним інспектором снігових та дощових бур і вірно виконував свій обов'язок; землеміром, якщо не доріг, то лісових стежок і всіх маршрутів навпростець, підтримуючи їх відкритими, а яри — перекритими мостами і прохідними в усі пори року, там, де громадська п'ята засвідчила їхню корисність.

Я доглядав за дикою худобою міста, яка завдає вірному пастуху чимало клопоту, перестрибуючи через огорожі; і я пильнував за безлюдними закутками ферми; хоча я не завжди знав, чи Йонас, чи Соломон працював сьогодні на певному полі; це було не моє діло. Я поливав червону чорницю, піщану вишню та каркас, червону сосну та чорний ясен, білий виноград та жовту фіалку, які інакше могли б зів'янути в посушливі пори.

Коротко кажучи, я продовжував так довгий час, можу сказати це без хвастощів, вірно займаючись своєю справою, доки не стало все більш очевидним, що мої земляки все-таки не приймуть мене до списку міських службовців і не зроблять моє місце синекурою з помірною платнею. Мої рахунки, які, можу присягнути, я вів вірно, так і не були перевірені, тим більше прийняті, тим більше оплачені та врегульовані. Однак я не покладав на це серце.

Нещодавно один мандрівний індіанець прийшов продавати кошики до будинку відомого адвоката в моєму районі. «Чи не хочете купити кошиків?» — запитав він. «Ні, нам не потрібно», — пролунала відповідь. «Що!» — вигукнув індіанець, виходячи за ворота, — «ви хочете нас заморити голодом?» Побачивши, як добре живуть його працьовиті білі сусіди, — що адвокату достатньо було лише плести аргументи, і за якоюсь магією з'являлися багатство та становище, — він сказав собі: я займуся бізнесом; я плестиму кошики; це те, що я вмію. Він думав, що, зробивши кошики, він виконає свою частину, а тоді вже справа білої людини — їх купити. Він не відкрив для себе, що йому необхідно було зробити так, щоб іншому було варто їх купувати, або принаймні змусити його так думати, або робити щось інше, що було б варто купувати. Я теж сплів свого роду кошик з тонкої текстури, але не зробив так, щоб комусь було варто його купувати. Проте, в моєму випадку, я не менше вважав, що мені варто їх плести, і замість того, щоб вивчати, як зробити так, щоб людям було варто купувати мої кошики, я радше вивчав, як уникнути необхідності їх продавати. Життя, яке люди хвалять і вважають успішним, — це лише один з його видів. Чому ми повинні перебільшувати один вид за рахунок інших?

Зрозумівши, що мої співгромадяни навряд чи запропонують мені місце в будівлі суду, чи будь-яку парафію або посаду деінде, і що я мушу сам про себе подбати, я звернув своє обличчя ще винятково до лісів, де мене краще знали. Я вирішив негайно зайнятися справою, не чекаючи, поки здобуду звичайний капітал, використовуючи ті скромні засоби, що вже мав. Моєю метою, йдучи до Волденського ставу, було не жити там дешево чи дорого, а вести деякі приватні справи з найменшими перешкодами; адже бути позбавленим можливості здійснити це через брак трохи здорового глузду, трохи підприємливості та ділового хисту, здавалося не стільки сумним, скільки безглуздим.

Я завжди прагнув набути суворих ділових звичок; вони незамінні для кожної людини. Якщо ваша торгівля — з Піднебесною Імперією, то невеличкої контори на узбережжі, в якійсь гавані Сейлема, буде цілком достатньо. Ви будете експортувати такі товари, які дає країна, суто місцеві продукти, багато льоду та соснового лісу і трохи граніту, завжди на місцевих суднах. Це будуть хороші підприємства. Особисто наглядати за всіма деталями; бути одночасно лоцманом і капітаном, власником і страховиком; купувати, продавати і вести рахунки; читати кожен отриманий лист і писати або читати кожен надісланий; керувати розвантаженням імпорту вдень і вночі; бути в багатьох частинах узбережжя майже одночасно; — часто найбагатший вантаж буде розвантажено на березі Джерсі; — бути власним телеграфом, невтомно оглядаючи горизонт, спілкуючись з усіма суднами, що йдуть уздовж узбережжя; підтримувати постійне відправлення товарів для постачання такого далекого та непомірного ринку; тримати себе в курсі стану ринків, перспектив війни та миру скрізь, і передбачати тенденції торгівлі та цивілізації, — користуючись результатами всіх дослідницьких експедицій, використовуючи нові проходи та всі вдосконалення в навігації; — вивчати карти, з'ясовувати положення рифів, нових маяків і буїв, і завжди, завжди виправляти логарифмічні таблиці, бо через помилку якогось обчислювача судно часто розбивається об скелю, хоча мало б досягти дружнього пірсу, — згадаймо нерозказану долю Лаперуза; — йти в ногу з універсальною наукою, вивчаючи життя всіх великих першовідкривачів і мореплавців, великих авантюристів і купців, від Ганнона та фінікійців до наших днів; нарешті, час від часу проводити інвентаризацію, щоб знати, як у вас справи. Це праця, що вимагає напруження всіх здібностей людини, — такі проблеми прибутку і збитків, відсотків, тари і трету, і всіляких вимірювань, що вимагають універсальних знань.

Я подумав, що Волденський став буде гарним місцем для бізнесу, не лише через залізницю та торгівлю льодом; він пропонує переваги, , розголошувати які, можливо, було б нерозумною політикою; це хороший пост і хороша основа. Тут не треба засипати невських боліт; хоча всюди доведеться будувати на палях, які сам заб'єш. Кажуть, що приплив із західним вітром та льодом на Неві змів би Санкт-Петербург з лиця землі.