Бондарівна

Front matter

БОНДАРІВНА.

ДРАМА В 4-ОХ ДЇЯХ А 5 ВІДСЛОНАХ.

— НАПИСАВ —

Дїя перша

ДЇЯ ПЕРША.

Улиця. З одного боку веранда, з другого хата Бондаря.

Ява I.

, 1-ший і 2-гий чоловік.

Бондар. Вже третий день, як він приїхав з Сїчи; сьогодня прийде попращати ся; а ви, як хочете самі дізнати ся, ідїть до нього!… Та цур мовчать! По коршмах — анї слова! Нехай все буде як було, поки пора не прийде.

1-ший чоловік. Не першина: вже добре ми навчились, як мовчати!… Не мало лиха натерпілись від язиків дурних!…

2-гий чоловік. Не вспіє ще зібрати ся рада де-небудь, а жид про все вже знає і зараз же несе до пана.

Бондар. Ото-ж бо й є!… А після пшик і вийде!… Пора за кров, що пролили, хоч розуму набрати ся!… Коли-ж в нас так: розсердив ся козак на жида і ну його страхати, що вже недовго будуть панувати, що скоро прийде їм конець!… І так успіє хвальбою все жидови розтолкувати, що дїєть ся межи козаками, що той все знає, неначе він на радї був.

1-ший чоловік. Правда, правда.

Бондар. Ну, ідїть же ви ще до Тараса, а я його тут буду ждати.

2-гий чоловік. Ходїмо, Максиме! (Виходять).

Ява II.

Бондар (сам). Богато крови ще проллєть ся!… І жаль менї, як я подумаю, що все те, що весело так виглядає, з димом пійде! Не можна-ж більше терпіти, пора їм показати, що й справдї у козака є шабля і що вона не дурно висить коло боку!… Хмельницький взяв ся за дїло, а він розумний, вчений і козак бувалий. Дай то, Боже, хоч перед смертю побачити, як знов козак наш оживе!… Пійду-ж я, підожду Тараса. Не знаю, де моя Тетяна пійшла? За сї два дни, що в нас Тарас буває, щось став я помічати, неначе не своя вона… Не в пору те коханє, а й рад би був я мати такого зятя, як Тарас… Та нї! Він не до шлюбу дивить ся: слава лицарська вже повінчалась з ним, то з нею він не розведеть ся! (йде в хату).

Ява III.

З веранди виходять Герцель і Мордохай.

Герцель. Не чути нї слова, кажеш?… Прислухай ся, Мордохай, в обидва уха, бо й вам не з медом буде!

Мордохай. Ой, вай! Кому скрутить ся, а нам змелеть ся!… Бідним жидкам найбільше завсїгди дістаєть ся!… Не треба вам, пануню, турбувати ся, бо жид, як страх ще за сто миль, кричить, що вже під носом, — і часом заяця вовком він назве!… То й добре! В таку пору красше даремно тричі перелякати ся нїж ждати спокійно, поки тебе заріжуть.

Герцель. І даремно лякати ся не треба, бо переляканий чоловік завсїгди дурницю зробить і в полонку сам ускочить, як тільки крикнуть з засїдки на нього. (Оглядаєть ся). А що, ти не казав ще Бондарівнї про те, що я тобі велїв?… Про моє коханє люте… Ой, Мордохай!… Колиб менї її добути — я душу чортови віддав би хоч зараз!

Мордохай (лукаво). Сватайте її, пануню!… Хиба Бондар скажений, щоб за такого пана не віддав?

Герцель. Ну, та й дурний ти, а ще й жид! На що менї рахуба та здала ся: щоб староста, вельможний пан, побачив гарну жінку і зараз відібрав? Таку красу не вдержиш жінкою! А так, побавити ся з нею — і душу чортови, кажу тобі, віддав би!…

Мордохай. Вона така чесна дївчина, що коли вас полюбить, до старости не пійде вже тодї.

Герцель. Скажи свойому батькови! Я добре вже жіночу губу знаю. Вони всї держать честь дївочу міцно, а тільки треба жінкою щоб стала, то вже не довго будеш ласки добувати ся!… О, знаю я — з'їв зуби!…

Мордохай. Правда, пануню, богато є й таких… Але се не така! Раджу вам сватати Бондарівну… Коли добудете її за жінку — щасливі станете.

Герцель. Іди ти до біса з своєю радою дурною! Ти тільки її скажи, що я душі у нїй не чую… А там я знаю що робити!… О, стрівай! Здаєть ся, староста, наш пан, простує!… Так, він… Треба до нього бігти. (На відходї). Зроби-ж о що прошу! Бо пейса й бороду тобі обсмалю, нехай мене чортяка візьме! (Пійшов).

Ява IV.

Мордохай (сам). Який ласий! Бондарівну може десять женихів вже сватало і вона всїм відказала, а йому хочеть ся так добути її, щоб побавити ся!… Ой вей!… Які тепер пани понаставали: всї ласі до жінок, до меду доброго — та й годї. А як треба воювати з казаками, то вони нїяк не придають ся! Бо мід, венґерський і жінки всю силу й хоробрість у них позабирали!… Покажи йому Бондарівну, то він від війска утїче! Та що там Бондарівну — нехай яка-небудь моргуля йому кивне, то вже він не вояк, а бабій… (З дверий висуваєть ся голова жидівки).

Жидівка. Мордохай! Ким-гер! (Голова ховаєть ся).

Мордохай. Зараз, зараз! Ой, ой!… Які часи настали!… Погані часи: пани не вміють воювати, а жидки бідні пропадають від гайдамаків, як мухи в осени! Веймір, веймір!… Що далї буде? (Пійшов).

Ява V.

Перед тим чути за сценою дївочий хор. Водять „короля”. Входить Бондарівна.

Тетяна (іде до своєї хати). Не весело менї чогось зробилось з ними!… І так недавно ще мене сьмішило залицянє моїх женихів і муки ті, що від коханя вони мали!… А тепер? Либонь з'являєть ся у менї самій те, з чого я сьміяла ся!…

Оксана (іде скоро до Тетяни). А знаєш ти, що наш Денис сьогодня хоче тебе сватати? Він пропадає за тобою!…

Тетяна. Молодий ще ваш Денис: йому на Сїч, а не до шлюбу шлях.

Оксана. Те-ж саме й батько йому кажуть, а він як мертвий ходить, не слухає нїкого: одно на думцї — ти!…

Тетяна. Йому ще слави, козацького гарту добувати треба, а з ними в містї й розум затвердїє. Тодї уже подумає й про шлюб!…

Оксана. І скільки ти вже відказала тим женихам! Всї дївчата дивують ся!… Невже ти й доси ще не бачила такого козака, щоб серденько до нього задрожало?

Тетяна. Сама не знаю, як сказати!… Сьміялась я з коханя, любила батька одного, його розмови про походи мене чарували, та й більше нїкого… а тепер…

Оксана. Що?… Може полюбила ти кого?… Цїкаво!… Чи не козак отой, Тарас, що у вас я бачила учора?…

Тетяна. Не знаю… Може й він!… Слухай, Оксано: як я його побачила, то менї так ясно стало на душі, так весело, що всеб балакала, сьміялась і слухала його… І хата наша яснїйша стала, а в серци — мов празник-Великдень! А як пійшов він з хати, то зразу все перемінилось: скучно, все хочеть ся кудись іти, а куди — й сама не знаю!… Так цїлий день собі я місця не знайшла. Коли-ж прийшов він опять, я знов така-ж весела стала, і душу — мов після довгої зими — пригріло сонечко весняне!… Сама не знаю, що зі мною!…

Оксана. Може той Тарас — який-небудь характерник (чарівник), що вміє напускати на людий таку болїзнь, та й напустив отсе на тебе?…

Тетяна. О, певно чари в нього є, та тільки то не злі чари!… Ти меньше, нїж я, о тім знаєш!… Ходїмо до мене, коли хочеш.

Оксана. А я дївчат дігнати хотїла, щоби з ними погуляти. Ходи лучше й ти до них — чого сидїти в хатї?…

Тетяна. Менї не можна. Незадовго прийде той козак Тарас — прощать ся… з батьком, то треба дома бути, щоби дати чого їм попоїсти…

Оксана. А я пійду. Прощай, Тетяно!… Дивись, Денис сюди прямує!… Яка щаслива ти: і козаки, і парубки так коло тебе й в'ють ся! (Побігла).

Тетяна (одна). Велике щастє в тім, що всї менї заглядають в очи!… А той, що душу взяв мою до себе, поїде завтра звідси… і може вже до смерти його я не побачу!…

Ява VI.

Входить Денис.

Денис. Не знаю я, що стало ся зі мною!… (Підходить несьміло до Тетяни). Здорова була, Тетяно!… Дивись на мене… Як тїнь яка блукаю я!…

Тетяна. Який ти був, такий і є: сьмішний, дитина!…

Денис. Сьмішний та й годї!… У мене душу вивертає, і все-ж таки сьмішний?!… Та чим же я сьмішний — скажи?…

Тетяна. Всїм. Найперше-ж тим, що в менї закохав ся і сватати вже мене задумав.

Денис. Хто-ж се сказав тобі?… Не вспів я ще промовити слова дома, як мучусь за тобою, а ти вже знаєш і сьмішним мене зробила!… Тетяно!… Невже мене не любиш ти нї крихти?… Ти-ж так приязно балакала зі і тим із розуму мене звела… Казала всїм, що я найкрасший парубок між парубками, і словами такими менї надїю подала…

Тетяна. Те саме я й тепер скажу та ще й додам: іди на Сїч, то може і козак з тебе буде не послїдний!…

Денис. Про Сїч забув я з того часу, як в тобі закохав ся!… На що-ж тобі та Сїч здала ся? Хиба без Сїчи ми не прожили би щасливо вік з тобою?

Тетяна. То не козацький же ти син, коли таке говориш! За що-ж й любити тебе?…

Денис. Ти думаєш, що я бою ся бісурмена?… Нї, Тетяно! На пятьох один пійду — хоч зараз!… Але що-ж в тім?… Пійду я воювати, ти замуж вийдеш!… Зроблюсь я козаком… а ти?… Чия тодї ти будеш?… Хиба тихо господарем прожити не можна?…

Тетяна. Коли дївчат козацька чарує вдача, то йди і ти та з ворогом перше навчи ся воювати, щоб вмів обороняти свій край і жінку від Татар!…

Денис. І що-ж, тодї тобі я красшим буду, коли калїкою вернусь?…

Тетяна. У тебе й мова ще дитяча, а женити ся вже задумав!… Слухай. Денисе, я люблю тебе…

Денис (не дослухавши, кидаєть ся до Тетяни). Любиш?…

Тетяна (відпихає). Потрівай!… Люблю тебе — як брата.

Денис. Як брата! У мене є сестра — Оксана!…

Тетяна. Сьмішний, їй-Богу, ти! Та дай же виговорити менї!…

Денис. Ну, кажи.

Тетяна. Хто не знав горя — не зрозуміє той і щастя! Молоде серце, як пиво молоде, грає: йому і впину нема, коли розходить ся; а опісля, як серце вгамуєть ся, закиснеш ти, як пиво кисне!… Захочеть ся того, що й другі мають — слави! А славу запізно добувати, як бабієм вже станеш! Іди на Сїч, там розуму дістанеш і за три-чотири роки і сам себе ти не пізнаєш.

Денис. А ти-ж мене підіждеш, поки верну ся?…

Тетяна. Не буду ждати тебе, Денисе… Ти молодий ще — ми не пара!…

Денис. Не любиш ти мене! На що-ж причарувала?… Тепер я сам собі сьмішний!… А серце все-ж таки болить!… Прощай, Тетяно!… Не судив Господь прожити з тобою вік щасливо — пійду на Сїч шукати талану, бо поки не любив тебе, я думкою туди лїтав частенько!

Тетяна. Від думки одної ти став уже козаком!… Іди-ж, іди!… Нехай тебе Господь благословляє!… Як будеш відїзджати, прийди до нас попрощати ся! Як брата обійму.

Денис. Прийду!… Прощай тим часом! (Тихо пійшов, схиливши голову).

Тетяна. Здоров іди!… Та не сумуй!… На Сїчи видужаєш скоро від сеї хороби. (Сама). І жаль менї його, бо я й сама тепер вже знаю, яке тяжке коханє безнадїйне!.. Проснулось серденько моє!… Збудив його Тарас, і не знайти йому спокою!… (Побачивши за сценою пана старосту). Ох! Старо- ста!… Куди я не пійду вже кілька день — його стрічаю!… Глядить за мною він, чи так ненароком стрічаюсь?… Пійду скорше у хату!… (Іде в хату).

Ява VII.

Входять староста і Герцель.

Староста. Чудо!… Диво!… Краса, якої ще й не бачив, про яку й не чув! Здаєть ся, нї один артист такої ще краси не змалював!… Стан, хід, вся сіяє зорею ранїшною!… О, слїпнуть очи!…

Герцель (до себе). Жени ся після сього!…

Староста (до Герцеля). Ти кажеш, що ся дївчина — Тетяна Бондарівна називаєть ся?…

Герцель. Так, вельможний пане… (До себе). Пропав же мій замір…

Староста. Вона тут і живе?

Герцель. У неї батько є, козак старий, богатий, кажуть… у всїх в повазї… одна вона дочка у нього.

Староста. Так що-ж?

Герцель. Я так кажу, для відомости тільки. (До себе). Хотїв його я налякати!…

Староста. Хоч би він був як Крез богатий, то все богацтво те не варто й шеляга — перед красою його дочки!… О, всїх чортів зібрати і Вельзевулу жертву принести, а ублагати їх, коли сами не зможемо — щоб помогли менї причарувати до себе Бондарівну!

Герцель (до себе). Ой, ой, ой! Куди метнув. Не їсти-ме й не пити-ме вельможний пан, поки себе не вдовлить!…

Староста. Чого-ж мовчиш, пане Чеслав?… Кажи менї, що знаєш ти про неї?

Герцель. До неї сваталось богато женихів, але вона всїм відказала.

Староста. І не диво! Щоб така краса дістала ся чабанови!… Краса жіноча — висша сила: вона на сьвітї держить все і сьвітом править!… Красою той упити ся може, хто має смак у нїй, а не чабан усякий!… І вона… Невже дурною буде, щоб виховувати себе для смоляра!… Нї!… Пане Чеслав!…

Герцель. Я тут, вельможний пане!

Староста. Ти не знаєш такого , щоб дївчину причарувати?…

Герцель. Знаю.

Староста (скоро). Так говори-ж скорше!…

Герцель. Треба напоїти її улесливими речами: день-у-день говорити, що вона гарна, що за нею пропадаєш. А перстень золотий, з блискучим камінцем, намисто добре з дукачем поможуть отуманити голову її так, що вона забуде честь свою, честь батькову!… Се самі певні чари — вони не мало вже дївчат із розуму звели!…

Староста. Ти розумний і хитрий, як чорт! Не раз менї ти вже служив, і я тебе не забував за всї твої послуги!… Служи-ж ще і тепер.

Герцель. Служив і служити-му пану аж поки не згину.

Староста. Люблю тебе за службу твою дуже!… Придави-ж тепер свій мозок так, щоб те усе, що зветь ся розумом, вийшло на верх, і спитай його: що робити, щоб Бондарівна була моя? Коли у тебе не вистане, позич у чорта хитрощів — і добудь менї Бондарівну!… Обернись у змія, в голуба перевернись — як треба буде — і добудь її! А кровю по- лить прийдеть ся шлях до неї — зроби ся тигром на той час!

Герцель. О, вельможний пане! Полити кровю шлях… то…

Староста. Кров — сироватка, коли природа кличе наше тїло на празник розкішний!… Ну, прощай! Я знаю: ти усе придумаєш на самотї і прийдеш уже тодї менї оповістити! А за послугу будеш мати від мене тисячу червінцїв. Я жду тебе у замку! (Пійшов).

Ява VIII.

Герцель (сам). О, се служба ласа! 1000 червінцїв!… Дістанемо Бондарівну… Хоч так, хоч так! Вельможний староста потїшить ся нею недовго, я вже знаю, а опісля й я свою жажду вдоволю… Для себе добувати Бондарівну — трудно, щоб бешкету та ґвалту не зробити, а для вельможного -— се инша річ, тут ґвалт вже не поможе, коли сироваткою кров він зве!… Але обійдемо ся ми й без крови! Тільки скласти добрих два, щоб видумати, як дїло се зробити. Без жида не обійдеть ся. Мордохай! Іди сюди!… Розумний дуже жид… пораджусь з ним, що скаже… Велика сила жіноча краса, то правду староста сказав! Та й гроші сила не мала, скажу вже я від себе! Менї здаєть ся, що й чисту, як ранїшна роса, людину — можна купити за такі ласощі і принади!… Важна штука: честь дївоча, зневага батька! Ха-ха-ха! Химерні вигадки дурних людий, що замісць крови в них молоко по жилах ллєть ся!… Мордохай!

Ява IX.

Входить Мордохай.

Мордохай. Що тут таке, панунцю, сталось, що кличете мене сюди?

Герцель. А в коршмі там нема нїкого?

Мордохай. Нема… кажіть, що пану треба?

Герцель. Хочеш заробити сто червінцїв?

Мордохай. А де-ж є на сьвітї такий чоловік, щоби не хотїв заробити сто червінцїв?

Герцель. Зробиш дїло — візьмеш сто червінцїв, не зробиш — з'їш дулю! А може й гірше що з'їш!

Мордохай. Сто червінцїв?… Далї-буґ, зроблю!…

Герцель. І ще умова: про те, що тут казати зараз буду — ти сам в той момент забути повинен, коли се дїло зробиш; а як довідаю ся, що скажеш ще кому, то з дозволу вельможного пана старости відріжу язик… їй-Богу!

Мордохай. Добрий гендель, за сто червінцїв язик відрізати!… Нї, най будете здорові, нїхто не буде знати: я в богоміля заховаю ваші речі!…

Герцель. Так слухай же. Вельможному пану старостї уподобала ся Бондарівна.

Мордохай. Ой, вей мір!

Герцель. Чого ти галаснув, мов хто тебе припік жигалом?

Мордохай. Страшно зробилось!… І ви, і староста до Бондарівни. (Цмокає губами й оглядаєть ся кругом). Ходїмо лучше в веранду, щоб тут хто не почув… Ви знаєте, як Бондаря всї люблять… Ай!…

Герцель. Не такий чорт страшний, як його малюють… Еге, когось сюди несе і справдї — ходїмо у коршму, а жінку вижени з хати, щоб не чула. (Пійшли).

Ява X.

Тарас, 1-ший І 2-гий чоловік.

1-ший чоловік. Ну, прощай! Щасливої тобі дороги, брате!

2-гий чоловік. Бувай здоров! Побачимось в обозї.

Тарас. Оставайтесь здорові. Пійдете завтра по близких селах. Та осторожно робіть ви дїло, щоб хто не провідав.

1-ший чоловік. Не журись, козаче! Всї знатимуть, що треба знати, і язика держати будуть за зубами: й клїщами навіть його не витягнеш!… (Обидва чоловіки пійшли).

Тарас (сам). Своє зробив я дїло, тепер би й їхати уже пора; коли-ж на гріх побачив тут чарівні очи Бондарівни, і мов хто прикував до них… Поки не знав її, був вільний я, як вітер, як птиця, як вода у половодя!… І думка, й серце були на Запорожу!… А тепер?… Вони тут, коло твоєї хати, в хатї — коло тебе самої. Не козацька се хорість, але вона такою стежкою залазить в душу і в серце потайно так примостить ся, що тільки вже тодї оглянеш ся, коли почуєш, що тут сидить. Коли би ту стежку знав, колючим тернем би її закидав, щоб дївочий погляд по нїй, дївоча ласка не пройшла!… Найбільше бере мене досада, що я її побачив в таку пору, коли про себе думати не повиннось!… Пійду, ще раз на неї гляну і придавлю в своїй душі коханє!… Нехай крига запечатає моє серце -— поки не поконаєм ворогів! (Пійшов у хату).

Дївчата й хлопцї виходять на сцену і водять „короля”: „Король коло городу ходить” і т. д.

Завіса.

Дїя друга

ДЇЯ ДРУГА.

У Бондаря. Хата убрана богато.

Ява I.

Сидять: Бондар, Тарас і Тетяна, котра щонебудь робить.

Бондар. Давно вже я бачив ся з товаришами!… Що там дїд Кадило поробляє? Як Чаплїя? Чи ще живий?… А Горобець?… А Чайка? Та всї-всї товариші — відразу й не нагадаєш — як живуть? Розказуй!…

Тарас. Богато вже не стало тих, що воювали разом з вами!… Один Кадило ще живий, та й той на ладан дише. Чайку у Синопі убили, Горобець і Чаплїя у мори потонули!… Я сам в неволї був два роки.

Тетяна. Як, в неволї?… І живий остав ся?…

Тарас. Кому ще жити призначив Бог, той і з пащеки лютої смерти вийде цїлим… Я ще малим повинен був умерти, а от живий зістав ся!…

Тетяна. Чого-ж то так, козаче, що ти малим повинен був умерти?…

Бондар. О, ти не знаєш ще, Тарасе, моєї Тетяни! козацька справа люба її, як нам з тобою, коли не більше!… Розкажи вже її, нехай послухає про біди лицарські. Мої вона давно оповіданя знає, нехай ще знати-ме й твої: козацькі дїти повинні зна- ти, що роблять їх батьки й брати, щоб і своїм дїтям те розказати.

Тарас. Богато все розказувати буде!… За себе я скажу тобі, Тетяно, що бур я доволї пережив. Мій батько був козак і жив зимівником вже з матїрю моєю; а я тодї малим ще був — років з десять мав, бо добре памятаю, як раз наскочили на наш хутір загін татарський. Товаришів при батьку було кількадесять, оборонялись довго, але сила взяла своє: убили батька і всїх товаришів, а матїр і мене зі всїм добром в полон забрали. Хотїло ся менї розбити голову свою тодї до муру, та пожалував… Дігнали нас до Перекопу, а тут товариші наспіли і сїча піднялась!… Татари бачили, що добич стратять — від бісурменської лютости в обозї стали полонених убивати… Убив татарин мою матїр, я палицю в той момент з дуба схопив і кинув ся на бісурмена, себе не тямлячи, і певно він би вбив мене, коли би Кадило з товаришами в обоз татарський вже не вскочив і не проткнув татарське горло шаблею в ту хвилю, як він хотїв зрубати дитячу голову мою, що горіла жагою пімсти за матїр любу!… Татарин впав і, як падав він, я ще й палицею його вдарив!… Кадило крикнув: „Козак з тебе буде!” і кинув ся кінчити ворогів. А я стояв над трупом матери моєї і кричав, до Бога руки знявши. О, не забуду я нїколи тої муки тяжкої, що серце пригнїтила, як я зістав ся сам з сїчовиками… Мене з собою взяв за сина Кадило; тодї ще жвавим козаком він був!… Мене, спасибі, до школи він віддав, і вивчив ся я… Давно було, а ще й тепер я бачу матїр і пімсту люту до ворогів ношу у серци!…

Тетяна (обтирає сльози). Ти серце моє так розворушив, козаче, що я заплакала, бо пригадала і свою покійну матусю, котру убили теж злі вороги!… А як же ти попав в неволю й як утїк від лютої смерти знова?…

Бондар. Ти красше у сьвітлицї дала би чого-небудь нам попоїсти, бо певно вже Тарас проголоднїв ся!

Тетяна. Я зараз вас нагодую, бо в мене все уже готове!… І все-ж таки прошу тебе, Тарасе, скажи — як ти попав в неволю і з неї як освободив ся?

Тарас. Я рад тобі розказувати, коли так любиш слухати!… І весело менї дивити ся в очи твої молоді, що сяють зорями, як слухаєш про козацькі справи!… Ти — батькова дочка. (Тетяна потупляє очи). На чайках ми пустились в люте море: воно сказилось на той час, бо лютувало гірш від пекла!… За Тендером уже дві чайки потонули, а буря, взявши від нас таку жертву, ще гірше розлютувалась!… Молились Богу козаки, а наші байдаки, мов пірє, що гуси погубили — хвиля кидала!… О, ворог лютий — вітер той, що нас не милував!… Море клекотїло, пінило ся, заливало наші чайки і скоро гнало нас, як хмари в осени по небі вітер буйний гонить… Розбило чайку нашу і в хвилях грізних де-не-де буйні голови козачі показали ся!… Я довго бив ся, не давав ся в руки смерти і вже тонути почав, як викинуло без памяти мене на берег турецький!… Викинуло на те, щоб із безоднї моря попасти в зуби туркам!… Коли прокинув ся я, то вже був звязаний і в темнім якімось льоху сидїв. Тут нагадав я все, і жаль менї стало, що в морю не втонув з товаришами разом! Тяжка турецька неволя, не буду я тобі про неї говорити!… скажу, що в нїй пробув я два роки і горя доволї я набрав ся. А й тут Господь ще зглянув ся на мене: поміг менї вернутись в рідний край!… Я задусив тюремного сторожа свого, надїв його одежу, і криючись по горах, по лїсах, їв кору з дерева, поки дібрав ся на Україну. Ожив я тут!… Набрав ся сили і знову летїти на ворога, як в рай, готов!…

Бондар. Аж кров моя стара кинула ся в голову від твого оповіданя!… За муку ту, що ти за всїх терпів, дай обняти себе, Тарасе!… (Обнимає його). Орли!… Яка мати не усьміхнеть ся, дивлячись на таких синів?…

Тетяна (обнимає і цїлує Тараса). Як брата дорогого, цїлую я тебе, козаче! Тепер в сьвітлицю — я їсти вам зготую зараз! (Виходить).

Ява II.

Ті-ж без Тетяни.

Тарас. Я про їду забув: так весело менї у вашій, батьку Гнате, хатї!… Мов у батька рідного оттут я спочиваю. Спасибі за привіт, за щирість вашу!… А тепер про дїло ще я маю дещо розказати. Хмельницький вже тепер в Ордї, приєднує хана, щоби нам поміг ударити разом на ляхів, бо нестерпуче стало жити з ними…

Бондар. Знаю!… О, дай Боже поміч!… хоть тобі, Тарасе, по правдї я скажу: не до душі менї, що ми на землю христіянську наведемо Христових ворогів, що дивлять ся на нас гірше, нїж на собак!…

Тарас. І ворог лютий — побратимом стати повинен, коли несе свою голову за нашу віру.

Бондар. Щоби не каяли ся ми, як наші побратими, котрим не мало ми за шкіру сала залили, прийшовши в нашу землю, не обернулись в лютих ворогів!… І так богато мук народ переживає, а ще татарську орду, жадну рабунку, як впустимо сюди, то Бог його ще знає, що тяжше тодї стане: чи людська справа, чи татарський грабіж і полон.

Ява ІІІ.

Ті-ж і Тетяна.

Тетяна. Ідїть, уже готове все!… Тарас мабуть давно проголоднїв ся; прости менї, що довго ждати заставляла!…

Тарас. Я батькови твойому сказав: в хатї вашій і весело менї, і так затишно, що я й забув про їду; а тобі скажу, Тетяно, — та не сердь ся тільки, — що красшої дївчини не бачив я від тебе і серцем і душею!… (Тетяна соромить ся й опускає очи). О, тут відпочиваєш: мов в сьвітлім раю я опинив ся!…

Бондар. Ну, годї вже тобі, ще дївчину зібєш і справдї з пантелику!… Ходїмо лучше, під'їмо, то там і побалакаємо про зачате дїло. А ти, Тетянко, поклич Марію до себе і не впускай до нас нїкого, щоб не помішали, бо дїло є!… Ходїмо, дорогий мій гостю, ходїмо, сину! Я так тебе зову через те, що біле вже волосє маю! (Виходять у сьвітлицю).

Ява IV.

Тетяна сама, потім Марія.

Тетяна (в двері). Маріє, ходїть сюди, з роботою!… Тут будемо сидїти… (Сїла й замислилась). Він так недавно в нас, а я мов здавна його знаю!… Обличе, постать, очи — все, все я бачила уже десь давно!… Або-ж він снив ся менї, або в душі малюнок рідного нам серцем чоловіка носиш, не знаючи того й сама?… Дивно!… Чому я не хлопцем урядилась? Тепер поїхала би з ним поруч воювати!… Нудна дївоча доля! Хоч вільна я в батька, як пташка, та що з тою волею я вдїю?… На що менї вона здала ся? (Задумалась).

Марія (входить з пряжею). А який гарний козак у нас гостює!… (Тетяна мов прокинулась). Що з тобою? О чім так думала, що й не чула, коли я увійшла?

Тетяна. Про матїр нагадала й задумалась.

Марія. Овва!… Навряд чи правду ти сказала!… Менї здаєть ся, що на думцї в тебе козак отсей сидїв.

Тетяна. Він тут розказував про деякі свої пригоди: як матїр убили перед його очима, коли малим ще був; як у неволї він сидїв турецькій…

Марія. І жаль тобі його зробилось?

Тетяна. Боже, як!

Марія. Се певний знак, що любий він тобі зробив би ся скоро, колиб посидїв тут ще зо три дни.

Тетяна. Він живе не тим, що треба для коханя!… І я собі на горе тільки його малюнок носила би в серци!…

Марія. По чім ти знаєш? О, в козацькім серци богато є вогню того, що треба для коханя; та вони тушать його бісурменською кровю… Коли не бачать раю, їм у пеклї гарно! Однак кого з них дївочий погляд пригріє і вогонь придушений роздує, той пекло своє зараз кине і в рай летить… А сей козак Тарас з огню самого — я бачу по очах!…

Тетяна. Ох, не кажіть менї про нього більше нїчого!… Я не знаю, що зі мною тепер дїєть ся, голубонько: і радісно, і серце б'єть ся в грудях, мов пташечка, що в клїтку попалась!…

Марія. А бач — прийшла й твоя пора!…

Тетяна. Хиба, Маріє, се коханє? Я так зворушена його оповіданєм тільки.

Марія. О, нї, моя ти пташко, я хорість сю добре знаю: не дурно серце б'єть ся в тебе!… Воно ще спало, і всїм ти женихам, що сватались до тебе, відповіла: молода, мов, — ще не пійду… А сей протягне руку — й пійдеш певно! Збудив він серденько твоє.

Тетяна (наче марить). Не вродою він красший від других, що сватались до мене, нї… Коли нїхто, як він, не витерпів стільки; нї в кого нема такого чарівного погляду, що в саму душу йде і невимовним якимось щастєм її обвиває, коли говорить він до тебе з ласкою!… Коли-ж балакає про бісурменів, неначе блискавка замиготить в його очах і полумінєм страшним ті-ж очи запалають!… О, як він гарно розказує… Рубець у нього тут: рубнув, певно, шаблею татарин!… І той рубець у другого був би ґанчем, у нього-ж він красою служить і до лиця, як лицарю, йому!…

Марія. А воно так: вже як полюбиш чоловіка, та й те, що його не гарним робить, здаєть ся тобі красою!

Тетяна. Скажіть менї, Маріє, чи ви любили коли в своїм житю?…

Марія. Ох, серденько моє!… Хиба така була я й здавна, як бачиш ти тепер мене!… Минуло ся, голубонько… А й я колись зазнала щастя й горя!… А де за щастєм пливе горе — воно те щастє з'їсть і зверху в серци запанує!

Тетяна (жалісно). Бідна моя! Скажіть, нехай я буду знати: від чого те горе у вас стало ся?

Марія. Любила я колись, ще молодою, козака. Звінчались ми, щаслива я була, — не треба й раю! Рік, як день один, минув, і мій Іван пійшов знов на війну, та вже він не вертав ся. І марно з того часу лїта я трачу, в самотї зівяла моя краса і серце радістю не било ся уже нї разу в грудях! Я тим живу, що вже минуло й не вернеть ся нїколи, квіточко моя!… (Утирає сльози. Тетяна журливо схилила голову). Бач, як засмутила я твої ясні очи!… На що питала?

Тетяна. Як жаль менї того, хто в серци горе носить! (Наче замислилась). Знати щастя рік, щоб жити ним цїлий вік!…

Марія. Такий наш край нещасний, що козаки все повинні бути готові смерти, щоби нас оборонити від ворогів; то й нам, жінкам, привикнути треба вже до того, що милий нас за шаблю проміняє!… А серця все-ж таки не спиниш, та й спиняти гріх його, коли воно осьвічує до чесної дружини шлях!…

Тетяна (обнимає Марію). Яка розумна ви, Маріє!… Люблю вас слухати, як матїр рідну! Спа- сибі за розмову щиру! Либонь сюди вони йдуть з батьком. Ходїм, Маріє, прибирати! (Ідуть).

Ява V.

Входить Тарас.

Тарас. А ми наїли ся вже і напили ся, спасибі вам!…

Тетяна. Богу дякуй!…

Тарас. А ти-ж куди?

Тетяна. Ми зараз прийдемо, домашнє дїло тільки справимо. (Виходить з Марією).

Тарас (сам, дивить ся у слїд за Тетяною). Не можу вийти я відси!… Мов хто припняв до сеї хати зелїзним ланцухом!… Нї, мабуть скільки не силуй ся, а нїчого проти себе самого не вдїєш!… Не можна загатити Днїпра, не можна вдержати кулю, коли вже вона вискочила з дула. То так не можна тих любощів спинити, що сковані були житєм суворим, коли вони вирвались уже на волю! (Бере бандуру і співає).

Ой не цвити буйним цьвітом, Зелений катране, Тяжко-важко на серденьку, Як вечір настане. Ступай, коню, ступай, ворон, З гори камяної До тієї дївчиноньки, Що чорнії брови. Як не схочеш, дївчинонько, Дружиною бути, То дай менї таке зїлє, Щоб тебе забути.

Ява VI.

В дверях слухають пісню Тетяна й старий Бондар; ізза них видко голову Марії, котра утирає сльози після піснї.

Бондар. Ай Тарасе! А я думав, що ти так уже загартував ся в козацькім дїлї, що пісня про коханє до тебе не пристане! Чи може закохав ся де, та в нас сумуєш?

Тетяна. Як гарно ти співав, Тарасе! Марія наша плакати почала, а я на силу вдержалась — їй-Богу!