Повна збірка веселих віршів

Front matter

А

ВЕСЕЛИХ ВІРШІВ

СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО.

Вступне слово

.

Глибокий сум навіває на душу імя Степана (Василевича) Руданського. Великий талант призначила йому доля, але разом з тим поставила його в тяжкі житєві обставини, серед яких не міг він розвинути та виявити свого хисту і нарештї передчасно зійшов зї сьвіта.

Степан Руданський, син сьвященика, уродив ся в 1831-ім роцї в селї Хомутинцях, винницького повіта на Поділю, в російській Українї й першу осьвіту одержав у духовних школах. До часу пробуваня його в каменецькій духовній семинарії, де він учив ся разом із Свидницьким та Шейковським, належать перші його лїтературні проби. Із семинарії Руданський вступив до лїкарської академії в Петербурзї, яку скінчив 1860 р. Батько Руданського хотїв сина бачити попом, аби передати йому свою парохію, але Степан не дав ся наклонити. Се було причиною непорозуміня його з батьком, котрий взагалї був противний національним переконаням свого сина. Такі відносини батька тяжко вражали молодого поета. В листї до свого брата він так писав з того приводу: „Заказують менї мою рідну мову. Заказує батько. Але в мене був прадїд і прапрадїд: вони менї не заказали. Не слухає батька моєї мови, — за те мене і по смерти, може, послухають мілїони моїх одномовцїв… Батько, може, не любить своєї мови через те, що нею говорять у нас мужики. А нїби то в Московщинї не говорять мужики по московськи? Та і чим ми лучші від мужика? — всї ми рівні і у Бога й у природи”. З причини сих непорозумінь з батьком Руданський не діставав від батька матеріяльної запомоги підчас своєї науки в Петербурзї. Доводилось заробляти гроша тяжкою працею, а як того заробітку не ставало, то поет мусїв жити десь на болотї, у бідної вдови не маючи горячої їди по кілька місяцїв. Отся поезїя Руданського „Студент” ясно малює будованє поета в Петербурзї:

Зима люта. Вітер свище; Снїг по вікнах брязкотить. Мороз душу обіймає, Мороз тїло каменить.

А у хатї на постелї У сурдутї і плащу Сидить студент медицини Другий місяць без борщу.

І живіт як гріб запав ся, Облїзає голова… І останна догоряє Його сьвічка лойова…

І сидить він, поглядає На похилену стїну: Під стїною лежить череп, Нема й кришки тютюну…

І стїнє кругом чорнїє… Тільки лазять павуки, Тільки сумно виглядають Із шкалубин прусаки…

То й не диво, що поет вийшов з академії з сумною спадщиною бідолашного житя — і з сухотами. Ся хороба, яка ще змагала ся ізза об- ставин дальшого житя, положила поета передчасно в могилу. В дуже молодих лїтах, 1873 р. С. Руданський умер в Ялтї, на Кримі, де був лїкарем. Оженив ся був Руданський із сїльською дївчиною.

Із смертю С. Руданського українська лїтература понесла безмірно велику втрату. Не все, що написав він, побачило сьвіт в друку. Богато його рукописий довгий час були невідомі і вважали ся цїлком загубленими. „Порвало ся і порозсипало ся дороге намисто, — писав Омелян Огоновський — покотили ся зерна геть далеко, і довело ся збирати їх по одному; деякі зерна незабаром знайшли ся і збереглись від загибелї, инші-ж покотили ся геть далеко, шкода й думати, щоб зібрати їх усї”. Лиш в останний час виявила ся на сьвіт більшість його творів, що видані у семи томах в Галичинї. Хто знає, може ще виявить ся не одна цїнна перла поезії Руданського і дадасть поетови заслуженої слави. Та й із сеї лїтературної спадщини, яку оставив по собі Руданський, видко безперечний талант його. У нього бачимо справжні перли поезії „Науку”, „Пяницю”, „Гей, бики!”, „Зпід неба рідного”, які дають повне право сказати, що нїхто з українських поетів по Шевченку не підносив ся до такого високого ступіня поезії як Руданський. Чимало поезій Руданського, наприклад „Жалібний дяк”, „Повій, вітре”, „Ой, зза гори, ізза кручі”, „Засїдатель”, „Вареники” та инші, , а се найкрасше доводить їх дїйсну вартість.

Обіч його прекрасних лїричних творів буде по-вік гарним вкладом в українську лїтературу його добірна збірка веселих віршів, у які Руданський вбрав що-найкрасші жарти, які жили або й ще жиють серед українського народа.

Петербург, 1911.

Олександер Лотоцький.

Преслівля

Преслівля.

I.

Народив ся я на сьвіт, Як одного раня Моя ненька забагла Шпаків на снїданя. А я хлопець молодець Пожалував мами, Серед лїса відпитав Дупло зі шпаками. В дупло руку — не іде, Голови не впхаю, Сюди туди край дупла, Тай сам улїзаю. Ходжу голий по дуплї… Шпаченят до ката! Я в пазуху й загорнув Тії шпаченята.

Вилїзати-б, так не то!… Я й домудрував ся, Лиш сокиру притащив — З дупла прорубав ся. Гиц із дуба на коня! Кінь собі брикає, А сокира моя все Зад йому рубає. Нагадав ся за сїм миль, Назад подивив ся, А у коня, як на сьміх, Лиш перед лишив ся. Я і взяв ся йому зад З верби підправляти, І підправив, тай залїг На годинку спати. А кінь ходить по траві, І перед пасеть ся, А зад росте тай росте, Аж до неба пнеть ся. А для моїх шпаченят Того було й треба, — Додрапались по вербі До самого неба. Пробудив ся, — до шпаків — Та де вже до ката!… Аж на небі половив Свої шпаченята…

Ото знову до верби! А верба й пропала, Бо коняка напаслась, Тай знать побрикала. Щастя тілько, що сьвяті Не горшки лїпили, Але якось на той час Гречку молотили. Росказав я їм біду, Випросив полови, Та з полови ізсукав Мотуз прездоровий. Впяв до неба, тай у низ! Менї у горя мало!… Аж до низу на сїм миль Мотуза не стало. З гори й кажуть, що скачи! Але я не хочу, Що в горі собі урву, То в низу надточу. І спукаюсь собі в низ, Мало й остаєть ся, Щоб урвати кілька раз, А мотуз не рветь ся. І висїв я кілька лїт, Мамина дитина, І висохла, як дупло, Уся середина.

А рій якось пролїтав, Та туди й забрав ся, Нанїс меду, щільників, Розхазяював ся. Нанїс меду кілька пуд, Ну, його з бідою! Мотуз рветь ся — я в багно Чуть не з головою. А тут якось по багнї І качка ходила, На чуприну набрела, Гнїздо собі звила. Яєць много нанесла, За дїтий помовка, Аж нечистая несе Голодного вовка. Та фурнула з голови, А той завинув ся, Поїв яйця, тай на чуб Хвостом обернув ся. А я за хвіст: „гуттю-га!” А вовк налякав ся, Та як скочить — я і гоп! На сьвіт показав ся!

II.

І ото вже я підріс, Лїт десяток було; Дїд ходив ще без штанів, А батька й не було, То бувало, коли хто В гостї запрашає, То дїд сяде на полу Та мене й питає: „А хто-ж сину, піде з нас?” То я його глажу: — „Та хто-б, кажу, не пішов, Все то одно — кажу. Або я піду туди, А ви сидїть, дїду; Або ви собі сидїть, А я туди піду”. А зимою холодно, Нїчим затопити, То й питаєть-ся дїдунь: „Що сину, робити?” — „А що-ж? кажу: тра комусь Їхати в дубинку!” То бувало й каже дїд: „Хто-ж поїде, синку?”

То я й кажу: „Хоч сидїть, А я не поїду; Хоч посиджу, я за вас, А ви їдьте, дїду!” То бувало й їде дїд… А раз таки в біса Потягнув ся вже і я За дїдом до лїса. Тілько входимо у лїс, Аж купа ломача! Я сокирою гугуп! — Заяць з-під ломача. А ми собі не страшки: „Гуттю-тю!” на зайця, Та живенько за ломач, — Аж там сиві яйця. „Заберемо!” — Заберім! Зважили дручками, То на силу, що згорнув У шапку руками. Ото я їх і принїс, А в нас на ту пору Розквоктала ся свиня, Квокче коло двору. „Пійміть, дїду!” Дїд пійняв, Посадив на яйця… То ми мали шість волів, Як орлів, від зайця.

Зараз таки й запрягли, Припічок з'орали, Та такого-ж, кажу, ми Того хлїба мали!… Що як тих уже женцїв Прийшло ся збирати, То безрукая якась Сама прийшла жати. І нажала-ж вона нам Та кіп наскладала, І стебла вже не було, А та іще жала. „А що, сину, каже дїд, Треба спогадати, А де то ми ті скирти Будемо складати?” То бувало я сиджу, Тай дїдови ражу: — „Адже-ж у нас комин є, На коминї! — кажу. На коминї як складем, То й не тра сушити, А на печі, як Бог дасть, Будем молотити!” То бувало сьвятий хлїб Аж комин колише!… Одна тілько нам біда, Що вклюнулись миши.

А кіт якось на полу Із дїдунем грав ся, Від дїдуня гиц на піч, В закутку закрав ся… Та як хвостом замахнув — Жиди-б його з'їли! — То в помийницю скирти Так і полетїли!

III.

А ото вже дїд підріс, Та і одубив ся; Після нього через рік І батько родив ся. Та ото вже тра було Батька менї вчити; Але за то, як навчив, — То-то було жити! Все було у нас одно, Здатність і заможність, І хазяйство й ремество, І смак і набожність. Мати любить все парне, А ми з батьком кисле, Мати парить по селу, А ми собі киснем.

Мати ходить цїлий день, Тілько глядає, А ми з батьком у ночи Вудку закидаєм. То бувало таки так В добрую годину, Як не клюнеть-ся кожух, То тягнем свитину. Купувати коли що — То рука дріжала, За то купим, то по нас Аж земля движала. А набожні що були, То сохрани Боже! Як до церкви серед дня І не пустять може, То бувало у ночи Церкву підкопаєм, Помолитись хоч на час Таки повлїзаєм. То так собі розжились, Що й сьвітлицю мали, Сьвітило ся, куди глянь, Лиш стовпи стояли! А одежі що було! Боже, твоя воля! Вісїм свит у нас було, А все тїло голе.

Тай хазяйство таки ми Поряднеє мали, Бо сусїди навкруги В два плуги орали. Тай воли які були! Рога не дістати, Бо то чорт його і мав Чого доставати. А як поле із'орем, То вже чи є красче? То не наше, а чуже, То чуже, не наше! А раз мати таки нам Збитка ізробила: Взяла батьківський кожух Та гречку й накрила. А худоби було шмат, Гречка лиш білїла, Та з кожуха як пішла — Чисто гречку з'їла. А було й таке у нас, Що ми й лавки мали, Та все таки через ню І то позбували. Як умерла — де було Домовини взяти? Мусїли вже для біди І лавки віддати.

Та ще потім по бідї І обід справляли, Взяли собі по-над став Людий поскликали. Тай просимо їх у двох: „Пийте юшку, люде! Як випєте теє все — То там рибка буде!” А тепер ми розійшлись, Батько шинк тримати, А я не так до шинку, Як люблю орати. Батько пяний все держить За шинок рукою, А я орю, як упюсь, Носом за коршмою.

Приказки на мужиків і козаків Гуменний

Гуменний.

Їздив дїдич за границю Назад повертає — Тай до свого гуменного Листи посилає,

Щоб гуменний на границю Прибув і дав знати, Що дїєть ся в него в дома Та і коло хати. Прибуває і гуменний. — „А що там, Іване?” А гуменний йому каже: — „Та все гаразд, пане! Тілько ножик, що пан дали Таляра за нього, Ізломив ся, сказать правду, Нї з того, нї з сього”. — „Ну, зламав ся, то зламав ся, Що то й споминати!… Певне хлопцї мали гратись Тай його зламати”. — „Таки правда, ясний пане: Хлопцї ізламали, Лиш не грались, а сивого Коня білували”. — „А з чого-ж то сивий згинув?” — „Панї хорували; За лїкарством як погнали, Тай і підірвали!” — „То і панї хорувала? Ах, Боже мій, Боже! Що-ж, здорова моя панї?… Говори небоже!”

— „Помолїть ся, пане, Богу: День лиш хорували, А на другий від пожару Богу й душу дали”. — „Від пожару? що такеє?” — „Просте, пане, дїло: Як зайняв ся тік у пана, То все погоріло”. — „Панї вмерла!… все згоріло!… Будь здоров, Іване!” — „А ще панна ваші в дома — Повернїть ся, пане!” — „Що-ж там, голубе Іване? Як там бідна дочка?” — „А нїчого!… уповила Хлопця як линочка!…” Спомянув тут бідний дїдич Чорта і чортицю, Плюнув з лиха, сїв на бричку: „Рушай за границю!”

Приказки на мужиків і козаків Добре торгувалось

Добре торгувалось.

Чи в Київі, чи в Полтаві, Чи в самій столицї, Ходив чумак з мазницею Помежи крамницї.

І в крамницях, куди глянеш — Сріблом-злотом сяє, А йому то і байдуже: Він дьогтю питає!

Реготять дурні кацапи; А він тілько сплюне Тай до другої крамницї, Богатшої, суне.

В найбогатшії крамницї Два купцї сидїло, І туда чумак заходить З мазницею сьміло:

„Добри-день вам, добрі люде!” Тай зачав питати, Чи нема у них принаймнїй Дьогтю де продати.

— „Нєту! нєту!” купцї кажуть Тай, шельми, сьміють ся: „Здєсь нє дьоготь, только дурнї Адні прадаютьса!”

А чумак їм: „То нївроку-ж Добре торгувалось, Що йно два вас таких гарних На продаж осталось”.

Приказки на мужиків і козаків По чому дурнї?

По чому дурнї?

„Де ти був-єсь, пробував-єсь? Роскажи, Іване!” — „Та де вже я не бував-єм! Всюди був-єм, пане! Був в Адесї і Бендерах, В Ровнах і Полтаві, Ходив в Київ разів кілька, Бував і в Варшаві”.

„А по чому-ж там, Іване, Дурнї продають ся?” — „Та то, пане, як до дурня: Які попадуть ся! Дурень пан — заплатять більше, Бо честь таки знають, А як мужик, то звичайне: Без цїни спускають…”

Приказки на мужиків і козаків Чи голосна церква?

Чи голосна церква?

Став у церкві батько з сином. Церкву вже кінчали: Засклепили, побілили, Олтар прибивали. „Слава Богу, — батько каже, Спромогли ся люде…

Лиш не знати, як то вона — Чи голосна буде? Постій хиба, — каже, — сину, Перед образами, А я піду, та для проби Свисну за вратами!”

Пішов, свиснув разів кілька, Назад повертає. „А що, сину, голосная?” Хлопчину питає. — „Голосная! — хлопець каже: Так і бє луною!…” — „Ану-ж, сину, піди свисни, А я тут постою!” — „Отсе але! — каже хлопець: Мали що сказати! А чи-ж то я який дурень — У церкві свистати?!”

Приказки на мужиків і козаків Не вчорашнїй

Не вчорашнїй.

Везе в місто мужик сїно, Якось проти сьвята, Тай годує в капелюсї Малі пташенята… Але їде пан богатий, До костьолу, знати:

Та вже в них натура мабуть, Щоб покепкувати…

Їде звольна, тай питає: Цо вєзєш, Іване? Мужик пану поклонив ся: — А що-ж? Дрова, пане!… Лжеж, ґалґанє! вєзєш сяно! — То-ж пан самі знають, Що се сїно, а не дрова, На що-ж пан питають?

Закусив пан товсті губи: З якей всі? питає… Мужик підняв шпаченята, Тай відповідає: — Всї не всї, вельможний пане, Старі повтїкали… Молоді лиш половив я, Бо ще не лїтали!…

Кто найстарши у вас ве всі? — Баба Терпелиха: Пережила стара баба Всїх дїдів до лиха!… Ґалґан єстєсь! Кто вас біє? — А хто-ж? Бугай, пане! То так і бє на пропале, Кого лиш достане!…

Хтїв пан чогось допитати, Тай не допитав ся… Цо з ґалґанем! Рушай прендзей! І в-перед погнав ся… Привіз в місто мужик сїно, Продав його зраня, Купив собі добру миску Драглїв на снїданя.

І сидить собі на возї, Драглї уплїтає… Аж той самий пан надходить, Та його й питає: Ци нє слихаць до спжеданя Овса ту, Іване? Мужик встав, кругом обнюхав… — Нї, не чути, пане!

І сїв знову на драбинї, Драглї уплїтає… Чи ти, хлопє, нє вчорайши? Пан його питає. — Де вам, пане, я вчорашнїй! Гляньте на всї боки: То менї вже отсе буде Трицять і два роки!

Приказки на мужиків і козаків Козацька міра

Козацька міра.

Прийшов козак до коршомки: „Здоров, арендару! А налий-но менї, — каже, — Горілочки чару!” Налив Мошко одну чару — Козак вихиляє; Вихиляє, не ковтає, — Іще підставляє!

Налив другу. Козак хилить, Разом дві ковтає Тай жидови коло шинку Трояка кидає. Підійняв Жид, подивив ся… — „Гирсте! як то буде?!… В мене кожду по три гроші Пили добрі люде!…”

— „Мовчи, Жиде бородатий, Поганая віра!… Знаєш гицлю, що у мене Моя губа міра?… Ти не перший, в кого пю я: Пив я вже немало, А у губу — за три гроші, Більше не влїзало!”

„ ” — жидівське слово з нїмецького „hoerst du?”, — значить: чи чуєш?

Приказки на мужиків і козаків Запорожцї у короля

Запорожцї у короля.

Приїхали Запорожцї, Короля витають, Король просить їх сїдати, Козаки сїдають… Сидят собі. В них жупани Все кармазинові, І самі такі храбренні, Вуса прездорові!…

Задивились на ті вуса Ляхи препогані. „Що-б їм, кажуть, дати їсти? Даймо їм сметани!”… Поставили їм сметани, Їсти припрошають, Але наші Запорожцї Разом відмовляють: — „Славная у вас сметана!… Тілько почекайте, А перше нам, Запорожцям, Щільник меду дайте!”

Дали меду Запорожцям… Вони, як поїли, Так ті вуса прездорові В гору й завертїли.

Тай говорять королеви: — „Кажи, ясний пане, Нехай тепер Запорожцям Подають сметани”.

Приказки на мужиків і козаків Пан і Іван в дорозї

Пан і Іван в дорозї.

Ізійшли ся пан з Іваном, По сьвітї мандрують, Разом їдять, розмовляють, Разом і ночують. На кождому через плечі Висить на торбинї; Лиш пан таки у чемерцї, Іван у свитинї. Ідуть вони дорогою, Стали ночувати. Аж пан собі задумує Хлопа ошукати… Тай говорить до Івана: „Знаєш що, Іване? Годило ся-б попоїсти!…” — Та що-ж? їжмо, пане!… „Але знаєш що, Іване? Починаймо з твої! Як твоя буде порожна, То тодї до мої!”

— Добре, пане! — Іван каже. Зняв свою торбину, На травицї зелененькій Простелив свитину. Попоїли таки добре; Комара здушили… Рано встали, до снїданя Торбину кінчили. Прийшов вечір. Знов у полї Стали ночувати. Вже панови свою торбу Треба починати… Але пан собі нї слова, На землї лягає, Кладе торбу під голови, Хлопа замовляє… „Що би ти робив, Іване, — Пан зачав питати: Як-би тобі довело ся Таке, поле мати?…” — А що-ж, пане, я орав би, Хлїбом засївав би, Та ходив би до Одеси, Сіль і гроші мав би… „А що я, не так зробив би… Пан почав казати: Я казав би на сїм полї Місто збудувати…

Там би в мене стояв палац, Там під ряд крамницї, Там перекупки з булками, А тут дві різницї… От тодї приходь, Іване, В мене балювати!…” — Ет, спасибі, Іван каже, Лучше будем спати!… Незабаром коло пана Став Іван хропіти, Незабаром коло нього Став і пан сопіти… Тілько що пан заснув добре, Іван підійняв ся, Та до панської торбини І сам присотав ся… То і курку, і печеню, І кавалок кишки, Все, що було у торбинї, Стеребив до кришки. Пробудив ся пан раненько: Пропаща година! Хоче їсти сїромаха, Та пуста торбина… Розбуджає він Івана Та його питає, А Іван стиснув плечима Тай відповідає:

— А що-ж, пане, та-ж ви вчора Місто будували: Тут стояло дві різницї, Там булки стояли, А по містї, звісне дїло, Собаки ходили… То вони-ж то вашу торбу Певне стеребили! Посвистав пан по торбинї, Нїчого дїяти!… „Вставай, каже, вже, Іване! Підем мандрувати”. Пішли вони, ідуть степом, Тяженько зморились… Аж на силу перед вечір До села прибились. Ідуть вони в коловорот, Аж блукає гуска. Іван гуску та в торбину: Є вже і закуска… Повернули в пусту хату, Гуску спорядили… Спорядили, як годить ся, У піч посадили… Але пан гадає знову Хлопа ошукати, Тай говорить: „Що-ж, Іване! Ми лягаймо спати!

Та кому із нас приснить ся Красная закуска, То вже цїла тому завтра Дістанеть ся гуска!…” — Та як спати, то і спати, Нїчого дїяти! — Постелив Іван свитину, Тай лягає спати… Серед ночи захропів пан; Іван пробудив ся, Із'їв собі цїлу гуску, Тай знов положив ся. Рано будить пан Івана Та давай казати: Як то Бог його до себе Просив балювати, Та якії там потрави Йому подавали, Та як його всї сьвятії Їсти припрошали… — Анї слова! Іван каже: Ваша правда, пане! Я сам бачив, як ви їли Якісь марципани… Та дивлюсь, що не голодні, Маєте закуску, Тай сїв собі коло печі Тай стеребив гуску!…

„Чи то-ж правда? пан питає, — Всю із'їв, Іване?” — Та аби як так здоров був, Як всю із'їв, пане! Димом здимів пан голодний, А Іван озвав ся: — Хтїв когось пан ошукати, Тай сам ошукав ся!…

Приказки на мужиків і козаків Перекусїть, пане!

На каменї кілька хлопцїв Черепками грає, Аж тут шагом через гріблю Панок проїзджає.

„Помагайбі, каже, хлопцї!” — Помагайбі, пане! „А що, у вас млинок меле?” — Та вже-ж меле, пане.

„А лайно змолоти можна?” Перекусїть, пане! Як сухеє воно тілько, То змелеть ся, пане!

Приказки на мужиків і козаків Що кому годить ся

Що кому годить ся.

Як ви, хлопє, теґо попа Цалуєцє в ренке? Я бим єґо нє цаловал, Жеб бралї на менке. Южбим волял пса цаловаць! Мужик аж мінить ся: „Та то, пане, анї слова! Що кому годить ся!…”

Приказки на мужиків і козаків Ой питоньки, питоньки!

Ой питоньки, питоньки!

(Лїнивий).

Лежить дїдич на постелї Як барило грубий; Його льокай сухощавий Заснув коло груби.

Заснув льокай коло груби, — Води не напив ся… Як захтїлось йому пити, Бідний пробудив ся…

„Ой питоньки, ой питоньки!” Зачав промовляти,

Та лїнуєть-ся псяюха За водою встати…

Аж тут дїдич із постелї: Подай води, Янє! Льокай раптом ісхопив ся: „Зараз, каже, пане!…”

Дає пану води склянку: „Проше, ясний пане!” — То для цєбє! пан говорить: Напій сє, ґалґанє!

Приказки на мужиків і козаків Що кого болить

Що кого болить.

Плачуть дїти коло тїла: „Мати-ж наша, мати! А хто-ж тепер нас без тебе Буде годувати?

Хто нас буде голубити, Доглядати в дома?” Мужик стоїть, підіпер ся, Хлипає сїрома!…

„З ким же татко будуть спати?”… Він аж похилив ся: „Але-ж, але-ж, мої дїтки!…” І слїзми залив ся…

Приказки на мужиків і козаків Сама учить

Сама учить.

(Курка).

Біжить дївка; в руках курка, Сито під пахою. Аж дивить ся: спочиває Козак під вербою.

Розпалила ся дївчина, Не зна, чого й хоче: То підійде, то загляне Козакови в очи,

То пустить ся утїкати, То знов підступає. — „Та чого-ж ти утїкаєш?” Козак промовляє.

— „Який змисний!… утїкаєш!… Еге!… не втїкати?!… Я вже бачу, що ти хочеш! Бодай не казати!…”

— „Та дурна ти! втїкла-б курка! Як тут що зробити?” — „Який змисний!… втїкла-б курка!… А ситом накрити?!…”

Приказки на мужиків і козаків Указ

Указ.

Іде козак дорогою, Дївку надибає;

Вийняв папір з за пазухи Тай її читає:

„І прочая, і прочая… По сему указу Козак должен кожду дївку Цїлувать по разу.

— Чуєш, дївко, що в указї?” — „Та чую, козаче”. І вже-ж рада то, псяюха, Аж мало не скаче!

— „А приглянь ся но, козаче, До того указу: Чи нема там написано, Щоб іще по разу?”

„ ” — так кінчать ся царські укази. Звучить та формулка так: „Божіею милостію ми (имярекъ) императоръ Всероссійскій, царь польскій, великій князь Финландскій, и прочая, и прочая, и прочая”.

Приказки на мужиків і козаків Чи далеко до Київа?

Чи далеко до Київа?

Питають ся якось хлопця Подорожні люде: „Чи багато верстов, сину, До Київа буде?”

— „Та так, люде: того року Було вісїмнацять, А тепер”, говорить хлопець, „Лїчимо сїмнацять…”

— „Що-ж то, сину, за пригода Така прилучилась?” — „Та пригода, не пригода: Верства повалилась!”

„ ” — означає тут придорожний стовп у віддаленю одної верстви. (Одна верства виносить дві треті части американської милї).

Приказки на мужиків і козаків На калитку

На калитку.

Прийшов козак до кацапа, Сукно оглядає; Перекинув штук з двайцять — Все не добирає… Аж наглянув десь кармазин — „Дай-но, каже, того!…” Розвертає, оглядає: „Се хиба нїчого!…” Виміряє середину, Виміряв чубатий: „Оттут, каже, менї виріж На калитку, брате!”

Приказки на мужиків і козаків Цїкавість

Цїкавість.

Прийшов мужик із празнику — Празник добре вдав ся: Посинїла кругом шия, І чуб підійняв ся!

Прийшов в хату, анї слова… На лаві сїдає. Аж підходить господиня, Мужа оглядає. „Та чого то в тебе шия Вкрита синяками?” — Та то мабуть від вишнївки, Що я пив з дяками!… „А хто-ж тобі, чоловіче, Чуба мав намняти?” А він її кулаками: — Не знаєш — мовчати?

Приказки на мужиків і козаків Треба всюди приятеля

Треба всюди приятеля.

(Баба в церкві).

Прийшла в церкву стара баба, Сьвічок накупила; Де була яка ікона, Всюди полїпила. Іще пара останеть ся, Де їх прилїпити… — Ага! каже, пошукаю Сьвятого Микити! Найшла баба і Микиту — Сьвятий чорта цїпить!… Баба одну йому ставить, Другу чорту лїпить…

Видять люде й розважають, Щоб там не лїпила: „Що ти, бабо, кажуть, робиш? Та-ж то вража сила!…” Але баба обернулась: — Не судїте, люде! Нїхто того не відає, Де по смерти буде… Чи у небі, чи у пеклї Скажуть вікувати; Треба всюди, добрі люде, Приятеля мати.

Приказки на мужиків і козаків Чужая дитина не то, що рідна

Чужая дитина не то, що рідна.

Журили ся муж з жоною, Що дїтий не мали; Далї взяли, тай під старість Сироту прийняли. Росте тая сиротина, Так їм помагає! Але старий, як чужому, Все не довіряє.

„Та вже, мабуть, не даремне Примовляють люде, Що дитинонька чужая За рідну не буде!…” Доростає лїт дитина, Вже пора-б женити, Пора-б уже господарство З сином подїлити… Але старий дуже хоче Щирість його знати, І задумує, як сина На спробунок взяти. Повертає раз від пана, Тай став говорити: „Жінко мила, сину милий! Годї менї жити; Розгнївав ся пан на мене, Повісити хоче! І я завтра, як той злодїй, Сплющу свої очи! Достань жінко, в скринї гроші, Треба подїлити… Треба свою остатную Волю учинити!” Стара бідна, як дитина, Плаче і ридає; Бере ключі у старого, Скриню відмикає.

А у скринї казан гроший — Самії дукати!… Ледви-ледви старий з сином Здужали підняти. Висипали на підлогу, От старий сїдає, I з дукатїв штири купи Рівних нагортає. І говорить: „Перша купа На похорон буде, Щоби мене, як годить ся, Спомянули люде! Друга купа тобі, жінко, Тобі, моя мила! Бо ти-ж мене, як матїнка, Старого любила!… Третя купа нехай буде Тобі, милий сину: Ти був менї, милий сину, За рідну дитину. А четверта купа гроший Най буде для того, Хто на шибеницю в-завтра Потягне старого!…” А синочок ісхопив ся, За гроші рукою: — „Я потягну вас, татуню! Най будуть за мною!”

Здихнув старий, підійняв ся Тай почав казати: „Іди, хлопче, препоганий, Із моєї хати! Прийняв тебе я до себе Малим сиротою, Побивав ся днї і ночи, Не спав над тобою, Тільки й думав, що із тебе Буду поміч мати… А ти сам готів на мене Руку підійняти! Іди-ж собі препоганий, Звідки ти узяв ся, Тай не згадуй, що ти в мене Сином називав ся!” Хлопець вийшов. Старий плаче: „Правда, добрі люде, Що дитинонька чужая За рідну не буде!…”

Приказки на мужиків і козаків Чи високо до неба?

Чи високо до неба?

Що пять верстов, то й коршомка: Нїчого й лїчити!… Бо пять верстов як проїдеш — Треба й відпочити!…

Ото їдуть із ярмарку Двоє господарів; У кождого віз порядний, Воликів по парі.

Їдуть собі помаленьку, Грошенята мають, — Полягали на соломі Тай думу гадають…

Далї один пробудив ся З глибокої думи, Повернув ся на соломі: „Чи спиш, — каже, куме?”

— „Що говориш?” другий каже. — „Чи спиш? я питаю”. — „Та не сплю ще, — каже, — куме, Тілько що дрімаю”.

— „Не дрімай же на годинку, Та глянь против неба: Скільки-б верстов так до неба Проїхати треба?”

— „Та Бог його сьвятий знає І добрії люде! Я думай, що не більше, Як пять верстов буде”.

— „Гуттю, куме! та се баба Тобі набрехала: Та як-би пять верстов було, Там корчма-б стояла!”

Приказки на мужиків і козаків Окуляри

Окуляри.

Розходив ся мужичок, Аж ґвалт дякувати. Та одна йому біда: Не вміє читати. До граматики-б? та куди! Не того він хоче: Він гадає чим другим Просьвітити очи. „Не вміє-ж так старий дяк Стрічки розібрати, Окуляри-ж як візьме — То куди читати! Оттак і я заведу Кондаки й тропарі, Тілько піду та куплю Такі окуляри!” Пішов мужик до крамниць; Ріжні вибирає… Що на очи накладе, — То все не читає.

Далї соті з носа зняв І об землю вдарив, Розплатив ся тай пішов Сам без окулярів. І на Проводи сказав Хрещеному люду: „Окулярів не купив Тай дяком не буду!”

, — ужите тут в значіню: бути дяком. — значить: буквар. — значить: провідна недїля, коли то звичайно вибирають дяка.

Приказки на мужиків і козаків Еге, гай

Еге, гай.

Йде видючий і слїпий, Тай каже видючий: „Ото, брате, синїй гай! Ото лїс дрімучий!” — „Еге! еге!” каже той: „Як ти собі важиш!” — „А ти-ж брате, бачиш що?” — „Та-ж ти, брате, кажеш!”

Приказки на мужиків і козаків Скілько душ

Скілько душ.

„Скілько, куме, в тїлї душ?” — „Одна, я гадаю”. — „Може в тебе і одна, А я — то дві маю:

Бо як руки на снїгу В мене заколїють, Хухне теплая душа — І руки теплїють. А як страва на столї Гарячая буде, То вже друга, бач, душа Холодная студить!”

Приказки на мужиків і козаків Понизив

Понизив.

Пє, гуляє у недїлю На коршомцї Гарасим; З Гарасимом пє, гуляє І сусїд його Трохим. А обидва стрільцї жваві, От перечка і пійшла… Далї Трохим розходив ся, Підійняв ся з-за стола:

— „То ти кажеш, що ти лучший? Що ти гаспидний стрілець? Збий же менї з чуба шапку: Тогдї будеш молодець!” — „Кажеш може, що не зібю? — „А ти кажеш, що зібєш?” — „А їй-богу, що ізібю!” — „А їй-богу, не зібєш!…

Та от тобі і рушниця!” — „А ну-ну, давай! давай!” — „На, ставай лиш край порога!” — „Та я стану: ти ставай!…” Цїлить один від порога, Другий стоїть за столом Та що сили натягає Сиву шапку на чоло.

Бах рушниця!… стало димно… Йде до столу Гарасим… А за столом в сивій шапцї Як баран лежить Трохим! Йому куля пролетїла Через шапку і чоло… Підіймає той Трохима, Підпирає за столом.

Сам відходить до порога; Знов рушницю в руки взяв, Прицїлив ся разів кілька Й головою похитав: „Вибачай менї, Трохиме”, Гарасим проговорив: „На два цалї лиш понизив — Тай і шапки не ізбив”.

Приказки на мужиків і козаків Аби душа чиста

Аби душа чиста.

Два злодїї в опівночи Костьол обкрадають; Обшарили всї скарбони, Сьвятих обдирають.

І забрали, які були, Сьвічки з лїхтарями. Далї один на олтарик Пнеть ся з постолами.

— „Та що-ж бо ти, брате, робиш?” Став один казати: „Як то можна сьвяте місце Постолом валяти?!”

— „Мовчи, брате, — другий каже: — Ми ту перед Богом; Аби душа чиста була, Постоли — нїчого!”

Приказки на мужиків і козаків Свиня — свинею

Свиня — свинею.

Несе мужик у ночовках До дому сьвячене: Яйця, паску і ковбаси Й порося печене.

І порося — як підсвинок, Та ще й з хроном в ротї… Несе бідний, тай спіткнув ся У самім болотї.

І схибнулись нові ночви, Затряслось сьвячене, І в болото покотилось Порося печене.

Глянув мужик на болото, Посвистав до лиха, Відвернув ся, на бік плюнув Тай промовив з-тиха:

„Та свиня таки свинею! Правду кажуть люде: Сьвяти її, хрести її, — Все свинею буде!”

— значить: коритце, нецки.

Приказки на мужиків і козаків Добра натура

Добра натура.

Грає скрипка, грає кобза, І бандура грає; Мужик лїтом у кожусї Гопки витинає.

Витинає мужик гопки, Аж потом зальляв ся.

— „Та скинь бо ти кожух, брате!” Якийсь обізвав ся.

— „Нї, не скину! — мужик каже, — Бо натуру маю: Що-йно тілько з себе скину — Те все пропиваю”.

Приказки на мужиків і козаків Чуприна

Чуприна.

Питали ся козака: „Що то за причина, Що в вас гола голова, А зверху чуприна?” — А причина то така: Як на війнї згину — Мене ангел понесе В небо за чуприну.

Питають ся мужика: „Що то за причина, Що в вас гола голова, А зверху чуприна?” — А причина то така: Нас біда обсїла, —- Голимо ся до крівлї, Щоб куска не їла!

Приказки на мужиків і козаків Згуба душі

Згуба душі.

Раз пропала на степу В чумаків сокира, До одного всї взялись: „Ти, тай ти, псявіра!”

Той їх годить, хаменить, Той їх розважає, Вже й клянеть-ся на чім сьвіт, Богом присягає.

Нї, не вірять. І чумак Против неба глянув: „Коли я сокиру взяв — Хай я Ляхом стану!”

— „Стій, чумаче, не губи Нї душі; нї віри! Вірим, вірим! Ти не брав Нашої сокири!”

Приказки на мужиків і козаків Не мої ноги

Не мої ноги.

Серед лїса, серед гаю У недїлешнїй обід Заснув мужик у чоботях, Прокинув ся без чобіт.

Прокинув ся, протер очи, Разів кілька позїхнув, Разів кілька босі ноги З подивлїням повернув.

— „Не мої се, каже, ноги; Присягаю на чім сьвіт, Бо мої в чоботах були, А сї — босі, без чобіт”,