Казки

Front matter

З ОЗАРКЕВИЧІВ НАТАЛІЯ КОБРИНСЬКА

Казки

Чернівцї 1904.

Передне слово видавця

Передне слово.

Чорта вже нема. Прогнала його наука, а навіть просьвітила його ґенезу, дарма, що в давнину сам чорт бував учителем людий: за цїну знаня науки продавав йому чоловік свою душу.

Початків віри в чорта треба шукати в старинї, Євреїж не так приняли, як властиво перетворили свою давну віру в чорта аж після неволї вавилонської, а від Жидів перейшла вона до Християн, котрі надали чортови осібну, незалежну державу, зробили з него другого володїтеля сьвіта. Атже Син Божий, Христос не через що мусїв зійти на сьвіт, як лише тому, що той підпав під руку чорта, котрий поволи став чинником людського житя, іменно підпало йому тїло людське і через те тїло своє треба чоловікови поборювати. Що до душі, то за неї іде боротьба між Богом а чортом. Та в початках християньства уважало ся ще чорта присмиреним, слабшим нїж Христос, за те в середних віках перебігає він безкарно всї землї, коїть що сам захоче. І так в середних віках дійшла віра в чорта до повного розвитку, що було на руку католицькій церкві для укріпленя єї поваги і власти, бо чого не зробили люди з любови до Бога, се робили з боязни перед чортом.

Чорт у Кобринської, то наш старий знакомий.

Щоб заселити свою темну державу, спокушає чоловіка до гріха, бо тільки тодї може його душею заволодїти. Бідолаху Матїя найлекше спокусити, даючи йому гроші. Чорт являє ся йому, як пристало на капіталїста: се не є той поганий ствір, якого черкав коваль на стїнї, се грубий панок з люлькою в зубах, у червоній шапцї. Від неписьменного не жадає він очивидно підписаня грамоти на знак условленої згоди, він жадає зневаги Христа, наче відшкодованя за те, то при хрестї вирікав ся хрещений чорта. Однак лекше підписати перґамент нїж лихословити Богу, тому й Матїй замісць послухати чорта, перехрестив ся і тим спровадив великий заколот у чортівській палатї. І ось тепер пізнаємо ще одну чергу чортівського характеру, а то його месть. Не мав він уже приступу до Матїя, то вкінци підлїз йому під руку, перемінившись у корч бзини, а коли Матїй сей корч зрубав, його тякнув паралїж.

Цїкавійший для нас чорт у другій казці. Волї чоловіка не може чорт зломити, за те володїє бісноватими і пяними. Тому-ж і навчив він чоловіка курити горівку, а ковалеви сам готової доносить, кілько лише душа забажає. Але сей чорт має заразом і висші, демонїчні аспірації: він дає чоловікови артизм. Що чорт був дуже інтелїґентний, то знав фільозофію, навіть теольоґію, що природа підлягала його силі, се звісно, через те ж то і студиї природи — справа чортівська, а навіть папу Сильвестра II. (в X. стол.) з причини його математичко-природничих студій уважало ся чортівським союзником. Але тут являє ся чорт учителем не наук стислих — лише штуки плястичної. Се цїкаве. Та цїкавійше средство, яким чорт послугує ся. І Фавст дістав від Мефіста напій, але Русин зробив із того напою — горівку. Міг би хтось добачити в тім неконсеквенцію, бо коваль малює як раз чорта, а ще надає йому таку погану стать, що чорт стає посьміхом і се загороджує йому дорогу до молодиць. Алеж у всесьвітній лїтературі чорт є знов учите­лем магії, хоч ся була бичем на чорта.

Добродушних і сьмішних чортів, яких ошукують мужики, а то й баби, не бракувало і то власне в людовій фантазиї, а навіть під сим впливом і суворий чорт у релїґійних лєґендах змінив ся. Такого добрягу-чорта маємо як раз і у Кобринської. Та коли вже забогато зневаги прийшло ся йому витерпіти, він покарав коваля і то знов на свій лад, ориґінально. Його середновічний брат одного маляря зате, що той поважив ся його занадто пересадно осьмішити, струтив з руштованя, тількиж як раз за те саме вратувала його Матїр Божа. Наш чорт підкинув ковалеви крадене добро і тільки ангел знов за те, що коваль осьмішував чорта, звільнив його від шибеницї.

Щоби між людьми ширити як найбільше злого, потрібні були чор- тови помічники вірно йому віддані, т. є. чарівники та відьми. Кого чорт не може поконати силою, чи спокусою, сему запродує ся сам у неволю і служить йому за житя, але по смерти грішника така душа належить до чорта. У всесьвітній лїтературі мужчини віддають ся йому задля. слави, сили і знаня, рідше задля еґоістичиих мотивів (богацтва) а ще рідше задля любови; за те жінки віддають ся йому тільки задля роскоші і розпусти. У нас нема такої ріжницї, не ма­ємо чарівників сьвітової слави (от якби Твардовский) але й наші відьми не ріжнять ся від чарівни­ків. Не стрічаємо у них виключно розпусти, за те вони так само, як чарівники могли прикликати чорта, насилати неврожай, сперти дощ, спровадити, то знов стримати громи і бурю, а що найважнїйше і най- частїйше: відібрати молоко у коро­ви. Викрадали вони малі дїти у поліжниць та виносили їх на лису гору, де кождого місяця відбували ся збори нечистих і там віддавали тих дїтий чортови. Вистерігали ся соленої страви (у латинників се зро­зуміле, бо при хрещеню уживає ся у них соли), а впрочім не виріжняли ся нїчим від звичайних лю­дий, хиба що з одежі все щось на лївий бік мусить бути у них обер­нене, або підчас процесії церкви не обходять.

Очевидно, що віра в чари і чу­деса т. є. звичай поясняти явища иньшою нїж причиновою звязею, чи випроваджувати наслїдки з та­ких причин, з яких в природнім порядку річи нїяким чином слїду­вати не можуть, є стара як сьвіт. Але цікаве, що християньство бороло ся против чарів, злих демонів, що іменно Рим, де прецї кождий авґур був всемогучим і упривілейованим ворожбитом і чарівни- ком, не зробив впливу на християньство, а ще й опісля довго не мала ся віра приступу до него. За сим пішла доба переходова, а в XI-ім в. віра в чарівників була вже загальна, хоч тільки в XIII-ім в. задекретував єї Тома з Аквіну. Але тодї вже папа Іван XXII. (в XIV-ім в.) поставив чарівництво на рівнї з єрессю і піддав інквізициї, заведеній через папу Інокентия III. в 1220-ім р., а в XIV-ім в. появив ся сумної слави „Молот на чарів­ницї“ (Malleus maleficarum) з доклад­ними приписами екзекуциї. Можна мати ріжні думки що до єресї, пев­на річ, що хто має силу, сей може карати всяке відступство від пану­ючих доґм, але процеси за чари ріжнять ся від всїх иньших тим, що мілїони людий гинули за про­ступок, якого нїхто нїколи не до­пустив ся.

У нас також були самосуди і суди звичайні на чарівниць, на чарівників, але кінчали ся купелею чи плавленєм чарівниць, значить ся тим, що в иньших краях бувало лише доказовим средством перед властивою карою.

Відьму представила Кобринська з тої нагоди, що таку долю чарівни­чу звістили і заповіли новонародже­ній дївчинцї птахи. В „Судїльницях“ маємо кілька таких казок, де представлена віра нашого народа в фаталїзм, де дрібку відхиляє ся заслона фаталїзму і закритих перед нами прав, які з ріжних познак і прочутя може відгадувати лише той, хто має тоньші нерви і більше нїж иньші чутливу душу. Міріям каже, що маємо дві сьвідомости: змислову і трансцедентальну; нам здаєть ся, що вони дїйствують нерівночасно, але се така улуда як і погасанє зьвізд при сходї сонця. Хоч трансцедентальна сьвідомість дїйствує постійно, то про те не все і не всї знаємо, бо по фізіольоґічним законам сильнїйші (емпіричні) вражіня приглушують слабші (трансцедентальні). А Метерлїнк каже, що , бо в тій несьвідомости є лїпша частина нашої душі. „Рука, що не належить до нас, пукає в той спосіб у загадочні ворота інстинкту, можна-б сказати: призначеня, так близько вони себе. Відчинити їх не можемо, та треба біля них надслухувати“. Отже прочутя, сни, видїня, які лучать нас найтїснїйше з природою, повинні стати головним жерелом поетичної творчости. І ось драматурги та белетристи звернули ся до сего, що вже спожитковували романтики, т. є. до людової віри в духів і весь надприродний чудесний сьвіт і брали їх або наївно зі становища людових понять, або як символ для висказаня нових ідей. Тут бачимо найлучше, як символісти і модер- нїсти, а між ними й Кобринська сягнули до того, що „дрімає в корени зруба“, що „лежить десь у сподї народної душі“.

Прочі, надруковані казки пояснила авторка сама у вступній статї „Що мене вражало“, менї отже зістає лиш оцїнити артистичне обробленє народних материялів.

Що Бродзїньский писав: „Певна річ, що народні піснї є найбогатшим жерелом поезиї, а штука, що робить із них цїлість, увіковічнює характер народа і його культуру. На людових піснях оперла ся поезия Греків і Англичан, до неї звернули ся Німці. І романтики справді шукали в людовій поезиї материялу зугарного до артистичного обробленя, отже тим більше неможливо, щоб і в нинїшну добу загальний зворот наукового сьвіта до фолькльору (у нас дав перший почин Михайло Драгоманів) не зробив впливу па поетів і белетристів тим більше, що символїсти могли там знайти цїлі скарби чудес надприродности і загадок. У нас виступила Кобринська з рядом казок, а обробляючи їх, слобонила ся очивидно від похибок романтиків (сентимспталїзм, неприродність, до сьмішности неправдиві креациї сїльскі). Авторку притягав богатий надприродний сьвіт уяви в народних казках, отже взяла ся до задачі дуже тяжкої. Вже сам вибір матеріялів із цїлого баласту — річ нелегка, коли має ся видобути з його артистичну красу і поезію. Сих прикмет не можна псувати, коли артист хоче вляти в них новочасну ідею і витиснути слїд новочасного майстра. Се зробив чудово Ґ. Гавптман у „Затопленім Дзвонї“, представляючи нам драму завмираня артистичної творчости. А хто хоче цїлу красу народних переказів вірно віддати, сей мусить єї перше всего прекрасно сам відчути і зрозуміти, достроїти ся до неї та станути на єї ровени, кілько разів вимовляє слово від себе. До того треба мати не аби яку технїку і не аби який смак артистичний.

Здаєть ся, що авторка станула на висотї своєї задачі: умієтно підхопила і обробила предмет, а всюди достроїла ся до тону і виображеня нашого люду, задержала красу і ориґінальність материялу. Впрочім тут має слово критик а не видавець, неменьше вироблений в народнім змислї „смак читача“ як каже авторка.

Др. Денис Лукіянович.

Що мене вражало

Що мене вражало.

В міру, як входила я в чарівний сьвіт нашого фолькльору, вражала мене правда слів одного з великих італїйских майстрів, (Buonarotti) що „нїхто не в силї видумати щось такого, щоби вже не дрімало в корени зруба“ — не „лежало десь у споді народної душі (як каже знов Мандельштайн).

Провідна думка моїх казок, то демонїчна сила в природї, виступаюча з цїлим апаратом мотивів, акцессорий і почувань простолюдина.

Перші з моїх казок появили ся друком „Судїльницї“ ще 1894-го р.

В „Судїльницях" чоловік стає перед несьвідомим правом слїпої потуги, закритої фаталїстичної сили, про котру знають лиш віщі птахи.

У всіх тих казках виступає та нїчим незломана сила права з цїлим траґізмом свого призначеня.

В одній лиш зміняє ся вона інтервенциєю Матери Божої, т. є. понятєм унаслїдженим по поганстві про вплив жінки на демонів.

У першім виданю „Судїльницї“ вийшли під заголовком „Відьма“, бо в одній казцї того рода креациї сильнїйше підчеркнено.

Відьма то також містична потуга жінки, проявляюча ся лиш у неґативнім значіню, у вічній борбі добра і зла. Ся космічна жінка має за собою вікову історію у всесьвітнїй лїтературі, яко персонїфікация злих наклонів свого пола, або жертва вікових пересудів. У мене не виходить вона анї алєґорією, анї реальним типом, лише скристалїзованим понятєм нашого народа, єї демонїзму, з відповідними акцессорпиями і примітивним, льокальним кольоритом, без ніяких підкладок і тенденциї.

Ще більшу славу у всесьвітній лїтературі має чорт. Він виступає не лиш алєґорично символом абстракцийних ідей, розвязує фільозофічні проблєми і суспільні напрями, але часто пропаґує морально-дидактичні ціли.

Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні цїхи характеру.

Наш народний чорт не відзначає ся такими високими аспірациями. Він зичить гроші, краде, носить горівку. Си- дить у пустих хатах, болоті, дуплявих вербах та корчах бзини. Робить людям пакости, але лиш тогди, як єго розсердять. Задержує однак загальний і вельми поважний рис: і вельми ориґінальну чорту приписувану єго демонічній власти .

У „Хмарници“ вражала мене борба чоловіка з природою і єї духове жнтє. думає, чувствує, сердить ся і улягає демонічній силї чоловіка.

„Простибіг“ то чудесна сила слова звісна із свого демонїчного значіня в ріжних появах щоденного житя нашого люду.

В „Рожи“ демонїчна сила міцно звязана з людським орґанїзмом як: відпорність жінки насупротив мужеского пола, з харастеристичними чинниками тої появи.

У дальшім тягу того народного оповіданя любов і матернньство воскресають живцем поховану дївчину очищену з нечистих сил. Але що фабула взагалї грає в моїх казках невидну ролю, уриваю на лєґендарнім поданю про Матїр Божу.

Не менче як самі теми вражало мене також велике богацтво акцессорий, котрі самі по собі складають ся на вельми народний кольорит; так само простота в понятю і висловленю, і обробленю предмету, надаюча також якісь відмінні індівідуальні цїхи тим творам народної фаптазиї.

В якій мірі з’уміла я вивязати ся із тих захоплених моєю душею вражінь, — най судить артистичний смак читача і ступень .

Н. Кобриньска.

Судїльницї

Судїльницї.

І.

Вечоріло. Сонце вже пращало ся послїдними промінями і поволи западало, лишаючи за собою широку смугу червоної хмари, котра щораз більше блїдла і темнїла. На широкім почорнїлім овидї стали продирати ся гейби ізза густої заслони блїдонькі звізди, що чим раз яснїйшим поглядали на неї оком.

Серед темряви майже зовсїм счезала бляшана баня деревляної церковцї, що ще недавно сияла від блеску заходячого сонця, темнїли білі стїни сїльских низьких хат тай десь пропадали густі садки невеликого підгірського сїльця. Живий гамір людий, худобини і домашного дробу затихав, вулицї пустїли, сїльце враз із сонцем засипало, та лиш десь-не-десь коло якої хати рушало ся ще денним ж житєм.

Два подорожні ішли поволи дорогою, оглядаючи ся на всї боки, чи би не удало ся їм де в селї переночувати.

— Може до сеї хати завернїм, — каже один до другого, показуючи на велику хату і хороше обійстє порядного ґаздівства.

— Най буде — відповів другий, — коби лиш кого запитати ся, чи приймуть?

Увійшли на загороду, з хати вийшов молодий іще, годний ґазда.

— Слава Ісусу-Христу!

— На віки слава!

— Не моглибисте, ґаздо, нас переночувати? — просять ся подорожні.

— Та я не бороню, — каже ґазда, — кобим лиш мав де вас примістити, бо у мене жінка, бачите, на тих днях,… кожда година рахована.

— Та ми де будь, хотьби і на обійстю: тепер лїто не замерзнемо.

Господар завів їх під оберіг, тай розповів, що Бог єму дав був уже троє дїтий, та нї одно не перебуло четвертого року.

— Може вас Бог хоть сим потїшить? — кажуть подорожні.

Ґазда подякував і пішов до хати, лишаючи подорожних під оборогом.

Голубе сріблисто-мрачне сьвітло обляло цїле село, хатину і оборіг, де спали подорожні. Бляхова баня церковцї засияла новим блиском, а невелика смуга потока грала ся з чарівним сьвітлом місяця, захоплювала один бік города і бігла десь далеко у поле. Запах усеї зеленої трави розходив ся довкола, синявий блиск дрожав від своєї сили і гейби кивав висо­ким журавлем, що дивив ся у глибоку, недалеко від хати, обцимбровану керницю. З хати доходив крик молодого жіночого голосу.

На місяць набігла легка хмарка, котра як би від него відривала ся, і подорожні узріли дві срібно-сиві птахи, що без шуму махали широкими крилами, і сїли над вікно хати.

— А що? — питає одна птаха другої, а голос єї видавав ся якби хто десь, далеко у поли грав у сопівку.

— Іще не вродила ся — каже друга таким самим голосом.

— А що би було, якби вродила ся в сю годину?

— Хто будь вродив би ся в сесю годину, — каже перша, то живби дуже довго, та мав незмірне богацгво.

Птахи як прилетіли, так і відлетіли без шуму.

За якийсь час знов щось замаячило в повітрю, нїби легка тінь і птахи знов сіли на вікно.

що? — питає одна.

— Іще нїчо.

— А що би було, якби в сю годину вродила ся?

— Як хлопець, то бувби великий злодій, а як дівчина, то би наробила своїй матери великого стиду, — сказала перша — і знов обі птахи збили крилами.

Коли третий раз прилетїли, дитина вже вродила ся.

— Що то за година? — питає одна другої.

— Така година що буде лиш три роки довше жити від попередних дїтей, тай найде смерть в тій-о тут на подвірю керницї.

Подорожні чули се. Стають вони рано, тай розповідають ґаздї, що так і так, що прилітали якісь птахи в ночи, тай казали, що і тота їх дитина буде жити лиш три роки довше від тамтих, і в тій-о тут на подвірю кериицї найде собі смерть.

Ґазду якби хто ножем підрізав.

Росте дитина один рік, другий, але він ніякої втїхи не має. Керницю засипав камінєм, забив дошками, а дитину пильнують обоє як ока в голові.

Коли дитинї було уже сїм лїт, вони раз озирнули ся — а дитини десь нема; біжать до керницї, а дитина лежить на керницї, вони до дитини, а дитина нежива.

Як казали птахи, що тота керниця буде смерть їх дитини так і стало ся, — в таку вже вродила ся годину.

II.

Пускали урльопників до дому. Іде собі один урльопник до свого села, а то вам така спека, що хрань Господи! Сонце гейби сказило ся: не було кутика, не було одної щелини, де би воно не забігло своїм пекучим промінєм. Пекло з гори у голову, з долини пекло розпаленим камінєм, а за кождим кроком збивав ся порох, засиплював очи лїз до рота і летїв до ноздрів. Жовняр спльо­вував, обтирав піт із чола і кляв що ся влїзло.

Вечером дїстав ся до села, зайшов до одної хати, тай впросив ся на ніч. Купив у ґаздинї квасного молока, ззїв, протягнув ся на лавицї тай заснув.

Снить він собі, аж чує через стіну: в другій хаті зойки, крик, біганина. А то, вибачайте, жінка розходила ся родити дитину.

— Отом си найшов нічліг — най чорт пірве! жовняр, тай обернув ся на другий бік.

З вікна било проникаючим блиском. Він отворив очи, місяць світить, так як у днину, а якісь дві сиві птахи лїтають по під вікна.

— А що? — питає одна, якби легким шумом листя на деревинї, — ще не вродило ся?

— Нї ще, відповіла друга.

— А що се за година була?

— То була така година, що, як хто в сю годину родить ся, то не має щастя на земли.

Птахи відлетїли, але зараз вернули ся назад.

— Пст! пст! — сказала знов одна. — уже родить ся.

— А що там?

— Дївчина.

— А що єї тепер чекає?

— Єї доля, то той жовняр, що спить під вікном.

У тій хвили дав ся чути плач іно що вродженої дитини.

Жовняр хотїв заснути, але вже не міг, сїв на лавицю і протер очи.

З птахів анї слїду не було, лиш у вікно сьвітив місяць, возив ся блїдою тінею по земли, і нїби насьміхав ся із жовняра, що вже тілько сьвіта звидїв, а єго доля ледви що видобула ся на той світ.

Злість розібрала єго, що той крикливий „6енькарт“ мав бути єго жінкою.

— Чого смієш ся? — буркнув на місяць — що цїкаво єму приглядав ся, — віриш птахам? О, не діждете ви того!

Коли все вже утихомирило ся і всї заснули. Жовилр устав, по-тихо увійшов, де була полїжниця, ухопив дитину винїс на двір.

Господарство було статне, цїле обійстє обгороджене високим міцним плотом. Жовняр не нагадував ся довго: встромив дитину на кіл тай пішов.

Час за часом іде, гей вода пливе а людям приходить ся усяке переживати. Та инакше і не може бути, уже сам Бог так дає: то погоду, то громи, то тепло, то зимно.

На небі показала ся велика червона звізда з довгим як мітла хвостом. Людям лячно стало. „Се не на добро“ — говорили вони між собою. Та ще стане яке-таке псиско, піднесе голову в гору, тай виє, якби єго хто наймив, а людям від того псячого сьпіву ще страшнїйше ставало. Прийшло ся, чують, що королі посварили ся тай виповіли собі війну.

Зачала ся бранка, стали стягати не лише молодих, але й старих вояків. Довго вони своїм військом бороли ся, довго перемагав один одного, нарештї поми­- рили ся. Вояків їм уже не потрібно було, тай знов їх порозпускали домів.

Не всі могли вернути, богато їх у війні полягло, багато лишило ся покалїчених, а були і такі, що Бог їх від усего злого оборонив та ще з грішми вертали до своїх.

Від того часу, як жовняр ночував у ґазди, де вродила ся була мала дївчинка, минуло вже з яких шіснайцять лїт.

Раз сидить собі той ґазда у корчмі, аж там приходить якийсь відбулий вояк. Зложила ся компанія, вояк розповідав про війну, про вояцьку славу, тай про бідованє.

Ґазді вподобав ся жовняр, жаль було розходити ся, тай став єго , щоби до його зайшов.

— Менї все одно, — каже жовняр, — тілько вже часу минуло ся, то най ще і так минає ся.

Приходить до хати, а напротів них виходить ґаздиня, тай така вам ладна дївчина, що жовняр аж облизав ся. Сусїди посходили ся, а жовняр, і горівку пє, і до дівчини залицяє ся. Дївчина стидає ся, рукавом закриває ся сусїди приповідають, фляшка но фляшцї, та так до півночи завело ся. Господар просить жовняра на ніч. Жовняр переночував, перебув іще одну днину, другу, та-бо і трета днина минає, а жовняр і думки не має відходити. З бесїди ґазда довідав ся, що жовняр має великі гроші, дївчина єму сподобала ся; слово по слові вони зговорили ся, тай стали ладити ся до весїля.

Раз по весїлю сидять вони всї при вечері, говорять то одно, то друге, ґазда став розповідати, як се тогди, коли єго донька вродила ся, ночував якийсь жовняр, та такі збитки зробив, що встромив дитину на кіл, щастє, що дитина па пеленку якось зачепила ся, тай на колу повисла.

Жовняр як то вчув, так остовпів.

— Таж то я був, люде добрі, — каже він, я сам, як мене видите, — тай став розповідати, як тоді він спав, як прилетїли птахи, що говорили, і як він був на них розсердив ся.

Та все таки своєї долї не минув: так вже мало бути, і так стало ся. В яку вже хто годину вродить ся така єго доля.

III.

Зима. Сидить собі старенька бабуся у маленькій на край села хатинї — сидить собі, але зима потискає, а то нїчим у печи затопити, нї теплої страви й хлипнути. Нема що робити, треба між лю- ди іти. Обвила ся, в що мала, взяла костур у руки, тай поплентала ся селом. Мала вона вже таких, що не забували на стару бабусю, та все таки найлїпше любила ходити до доньки своєї сестри, богатої бездїтної молодицї. Тота єї голоруч не пустила: дасть то одно, то друге, тай за-єдно просить, аби бабуся молила ся, аби їй Бог дав хоть одну дитину.

Нарешті, Бог єї помилував і зайшла в тяжу, тож і бабуси не одно лїпше дістало ся як у перед.

Як раз тоді, коли бабуся зо своїм костуром у руках до неї дотюпала, розпочали ся роди — мука вам така, що хрань Господи! На такий час і бабуся придала ся, тай і на ніч облишила ся. Уже було пізненько, але бабуся не спить — сидить у кутику, тай молить ся, аби Бог поміг щасливо душу розвязати.

На дворі так видко ся, як у днину. Місяць повільним кроком походжував помежи звізди, що всьміхали ся до него, нїби дівчата до молодого хлопця, поморгуючи ясними очима, а снїг блищав тисячами іскор, нїби сріблом шита мережка в пречудові зьвіздки та колїсця.

Щось тихо зашуміло, гейби снїг ізсунув ся з даху — бабуся глянула, а ту дві великі білі птахи, зо срібними по крилах краями.

що? вже вродило ся? — запитала одна, якби вітер подув.

— Як раз в тоту хвилю.

— А що се за година?

— Смутна година: не мали до тепер дїтей, тай лїпше, аби зовсім були не мали, бо та дитина, то їх смерть.

Заким бабуся вийшла з зачудованя, птахів уже не було.

Бабуси серце краяло ся, коли дивила ся на втіху батька і матери та довго важила ся, чи сказати їм те, що чула, чи нї?

Коли сказала, то радість їх потухла, та ніколи уже не вернула.

Росте хлопчина, такий вам красний тай слухняний, ніколи з него ніяка пустота не виходить, нї злого слова не чути, а родителям нїякої радости нема. Зачали єго посилати до школи; він ходить, учить ся над усї дїти, та все дивує ся, чому то єго батько і мати не такі як у других дїтий: нїколи чогось не засміють ся, не втішать ся?

Коли вже був великий, то став на родителїв налягати, що тому має бути за причина, що він аби що робив, аби як добре справував ся — не може їх розвеселити? Тато не хотів сказати, але мати не могла опертись одинакови, тай сказала: що так а так, така а така річ, що він в таку годину вродив ся, що має бути причиною смерти батька і матери, бо так говорили птахи під вікном, коли він родив ся, та що одна старенька бабуся, котра уже давно не жиє, чула те все на власні уха.

Учувши те, син також дуже засмутив ся, тай гірко заплакав. Довго він ходив іще сумнїйший від своїх родителїв, а врешті каже : „Знаєте що? коли то вже має так бути, що я маю бути причиною вашої смерти, то ліпше розійдїм ся: дайте менї, що маєте дати, а я собі піду в світ за очи“.

Рада в раду і врештї пристали на єго волю: продали, що могли, дали синови гроші, а собі лишили лиш тілько, аби було чим доклепати житє. Попращали ся, тай він собі пішов.

Молодий, хороший та до того ще грошовитий, скоро дав собі раду в світї. За якийсь час оженив ся і тим іще більше свій маєток прибільшив, та добре розґаздував ся. Жиє він як пан, має, чого душа забажає, має добру вірну жінку та лиш одно єго болить, що нїколи не уздрить ні тата нї мами, а до того жінка все єго розпитує: що він за один, відки, чи він сирота, чи має родителїв, тай де вони? Як зачала єго нуждати, тягнути слово-по-слову, так за якийсь час дізнала ся те все, що хотїла.

Він був стрілець, тай ходив у лїс на польованє. Коли раз довший час не дома, жінка написала нїби від него лист до єго родичів, розповіла де він є, що робить, як єму веде ся тай запросила, аби до него приїхали.

Родителї, звичайно як родителї, втішили ся так, що аж забули про своє нещастє, тай вибрали ся до сина в гостину.

Приізджають, єго нема, лиш сама невістка. Невістка до ніг їм припадає, по руках цїлує, гостить чим може, тай раз-по-раз виглядає, чи не їде чоловік до дому, тай тішить ся, що се єму таку велику втіху зробить. Прийшло ся у вечір, єго ще нема, вона постелила обоїм родителям на постели, до спала з чоловіком, а сама положила ся у другій хатї.

В ночи: стук! стук! — їде чоловік, але жінка міцно заснула, нїчо не чує, лиш заспана наймичка встала двері отворяти. Він, нїчо не питаючи ся, йде до хати, місяць світить у вікно: глип — а коло єго жінки спить якийсь хлоп. Кров застигла в єго жилах, люта гадюка обвила ся коло самого серця, зуби зцїпенили ся, він дрожачою рукою ухопив за стрільбу і цїлив у перед у мущину, а потому в лежачу побіч него жінку. На той гук вибігла жінка, і заломила руки.

— Що ти наробив? — заголосила вона на весь голос. — Таж то твій батько, та твоя мати!

Стрілець повалив ся па сослінь, якби не живий,

В таку годину родився, що мав бути причиною смерти батька і матери і так стало ся.

V.

Ніч була темна, у воздусї пахло дощем, вітер гнав чорними хмарами, шумів галузями дерев і обривав па пів зосхле листє. Там та не там блищало сьвітло, то хмарило ся, то розяснювало ся виразним ясним блиском. Часом загуло громом, а чорна хмара роздирала ся червоними сьвітлими стрілами.

Серед чорної темряви щось замаячило над верхами дерев і нїби путало ся в обдертих з листя галузях. Тріскуча блискавка потрясла небом і землею, а єї огнисте сьвітло відбило ся від крил двох чорних птахів, що спускали ся по над стріху одної мужицької хати і сїли над вікно.

— А що? одна птаха.

— Уже вродила ся.

— А яка тепер година?

— Така година, що відьми родять ся — відповіла друга птаха, і голос єї згубив ся в оглушаючім гуку грому і птахи щезли в просторі.

Нїхто їх не видїв, не чув, нїхто про те і не знав, що вродила ся відьма в селї.

Відьма підбула, виросла, а далї віддала ся. В селї зачало щось не ладно показувати ся; люде хоть не знали, що між ними є відьма, то стали досадувати ся. Десь то в одного, то у другого ґазди корова доїть ся: нараз щось зайде, що корова ані каплї молока не дасть або лиш сама сирватка буде, та нї крихти не підсїдає ся. А що відьму найскорше мож пізнати па молоцї, то люде й міркували, що є відьма між ними; не знали тілько, котра би то могла бути.

Аж раз один парубок колов дрова — а з полїна як був цїлий сук, так випав. Він давно чув, що як через таке полїно подивити ся, то аби яка відьма, то мусить показати ся. Ухопив він полїно, дивить ся, а перед ним стоїть найбільша богачка в селї.

— Чого ти такої сили ужив, та на що ти мене тутки притягнув? Що тобі з того прийде, що будеш знати, що я відьма?“ — заводила вона. „Скажи мені, що хочеш, я зробю, лиш не сьміши мене межи людьми“.

— А що можеш зробити? — питав парубок.

— Я найбільшу маю силу до молока, але як схочеш, то дам тобі таку сопівку, що лиш приложиш до губи — сама буде грати.

Відьма, бачите, знала, що парубок дуже любив грати на сопівку, та аж усьміхнула ся, коли побачила, як на згадку сопівки очи у него засьвітили ся.

— А коли ти менї можеш єї дати? — питає відьми.

— Іди на новий місяць смерком у лїс, уломи галузу, сядь на неї і скажи „понад лїс“, а там вже дістанеш.

Парубок так і зробив.

Коли настав повий місяць, пішов смерком у лїс, уломив галузу, сїв на неї тай сказав „по над лїс“.

Вітер подув, він піднїс ся в гору, як половик, і ніби просто летїв на місяць, що золотим серпом завис над єго головою. Верхи дерев мигали під єго ногами, як трава, а з середини лїса добував ся глухий, протяглий шум; часом попадала невеличка царинка, котру перебігла серна або прудконогий заяць. Лїс почав рідїти, протягла ся густа мрака, під нею плила ріка. Єго понесло здовж одного берега ріки, в котрій плюскала ся риба, а в високій над берегами трощи шелестїли дикі качки.

Нарештї надлетїв на високу лису гору; шум, що єго нїс, перестав, а натомісць чути було, якби який коровячий рик, нїби якийсь лютий, нелюдський регіт.

Єму закрутило ся в голові, хоть чув, що вже не летить, а стоїть на місци.