Розбійники

Front matter

'

Переклав з німецької М.

'

Перший акт

Франконія. Зала в замку Моорів. Франц. Старий Моор.

.

.

.

(оживився).

.

.

.

.

.

.

.

.

Зоставайся!.. Треба зробити ще тільки один крок… щоб сталося так, як він хоче. (Сідає). Гріхи батьків треба спокутувати у третьому й четвертому коліні — йому судилося це завершити.

.

.

(читає).

«Лейпціг, від першого травня. Любий друже! Коли б мене не зв'язувала урочиста обіцянка не ховати від тебе нічого, що я знатиму про твого брата, то зроду я не дозволив би своєму перу тиранити тебе. Я бачу з сотень твоїх листів, як такі звістки пронзають твоє братерське серце… мені здається, що я бачу, як ти проливаєш рясні сльози над жахливим, огидним, ганебним твоїм (Ст. Моор затуляє лице) братом. Ах, сльози текли мені рікою з очей, ніби я вже бачив, як смертельно зблід твій старий чесний батько».

.

.

«… поблід смертельно і хитнувся на стільці, проклинаючи той день, коли йому вперше сказано: батько! Не про все я дізнався, а з того, що я знаю, ти теж не все почуєш. Твій брат нібито сповнив уже міру свого сорому… принаймні я не знаю, чого він не перевершив. Учора опівночі він вирішив, маючи сорок тисяч дукатів боргу» — непоганенька сума, батьку! — «зганьбивши тут дочку одного багатого банкіра і вбивши на дуелі її нареченого — доброго і статечного юнака — вирішив утекти від правосуддя разом із сімома іншими, яких він втяг у своє босяцьке життя…»

.

.

(гірко плаче).

(падає йому на шию).

Огидний, тричі огидний Карл! Чи я не передчував цього, коли він, ще хлопцем бувши, упадав за дівчатами, ганяв з вуличними хлопча- ками і всякою наволоччю по ярах та луках, тікав від церкви, як злочинець, і копійки, що він у вас виманював, кидав у шапку першому-ліпшому старцеві, а ми вдома молилися й читали святі книги проповідей. Чи я не передчував це, коли він читав пригоди Юлія Цезаря і Олександра Великого та інших темних язичників охотніше, ніж життя святого Товія? Сто разів я вам казав це, бо моя любов до нього завжди була в рамцях синової повинності — що цей хлопець ще зганьбить, знеславить, погубить нас усіх. О, якби він не звався Моор! Щоб серце моє не так гаряче билося за нього. Безмежна моя любов, якої я не можу здолати, ще приведе мене перед суд усевишнього!

.

.

Я знаю це. Про це я й кажу. Ви ж завжди казали, що вогненний дух, який палає в юнакові, робить його таким чутливим до краси і величі, оця одвертість, що світить в очах його, ця м'якість душі, що, побачивши чуже страждання, розтає в сльозах, ця сувора мужність, що гнала його на верхів'я столітніх дубів, через яри, огорожі й бурхливі потоки — це дитяче честолюбство, ця непереможна впертість і всі оті блискучі чесноти, що проявилися в улюбленому синочкові, — ви ж казали, що все це зробить його колись вірним другом, чесним громадянином, героєм, великою, великою людиною… Тепер ви бачите, батьку! Вогненний дух розвинувся, дозрів, приніс розкішні плоди. Погляньте на цю одвертість… вона зробилася нахабством, погляньте на цю м'якість… як вона лепече ніжні слова кокоткам, яка вона чутлива до принад якоїсь Фріни. Погляньте на цю палку геніальність, яка за шість років спалила його життя так чисто, що він конає живцем… і от приходять люди і безсоромно тичуть на нього пальцями: «C'est l'amour qui a fait ça!». Погляньте на оцю сміливу вродливу голову, що строїть плани, перед якими бліднуть злочинства Картуша і Гауорда! А що буде, коли всі ці паростки розів'ються в усій пишноті… хіба ж можна чекати повної довершеності в такому юному вікові? Може, батьку, ви ще доживете до радості побачити його на чолі війська, що квартирує в святій тиші лісовій і полегшує стомленим перехожим путь, забираючи в них важкі речі… може, ви ще встигнете перед смертю піти до його пам'ятника, збитого з дощок між небом і землею… може, о, батьку, батьку… вам доведеться прибрати собі інше ім'я, щоб крамарі й вуличні хлопці не показували на вас пальцем, ознайомившись з портретом вашого сина на базарній площі в Лейпцігу.

.

.

Ви бачите, і я можу бути дотепним, але мій дотеп — як жало скорпіона. І от цей сухий, буденний чоловік, холодний, дерев'яний Франц, і як ви там ще мене взивали, коли він сидів у вас на колінах і щипав вас за щоку — цей Франц колись помре невідомий, коли слава того генія лунатиме від полюса до полюса! О! із схрещеними руками дякує тобі, небо, цей холодний, сухий, дерев'яний Франц, що він не такий, як той!

.

.

.

.

.

.

.

.

(схопився).

.

.

.

О, ні! О, ні! Вашого сина не треба прокли- нати. Кого ви звете вашим сином — того, кому ви дали життя, і він за це силкується скільки мога вкоротити ваше?

.

.

Ви бачите, як приязно до вас ставиться ваш улюбленець. Він душить вас вашою ж батьківською любов'ю, він підкупив ваше батьківське серце, щоб воно вас доконало. Коли вас не буде, то він господар ваших маєтків, король своїх диких бажань. Прорветься гребля, і ріка його страстей зможе вільно буяти. Уявіть себе на його місці. Як часто він прагне, щоб батько його сконав, щоб умер брат — які так немилосердно заважають йому віддаватися страстям. Але хіба це любов за любов? Хіба це дитяча подяка за батьківську ласку, коли він за солодку хвилину розпусти віддає десять років вашого життя? Коли він за одну солодійську хвилину ставить на карту чесне ім'я своїх дідів, що живе вже сім віків незаплямоване і чисте? Хіба це ваш син? Відповідайте! Хіба це ваш син?

.

.

.

.

Скільки тисяч тих, що сповна випили келих розпусти, знову виправило страждання! І хіба ж тілесний біль, що супроводить усі пристрасті, не є вказівка від провидіння? Хіба ж сміє людина нерозумною ніжністю ганьбити цю вказівку? Хіба ж сміє батько навік губити цю довірену йому запоруку? Подумайте, батьку, якщо ви на деякий час примусите його страждати, то може ж він одумається і виправиться! Або, як ні, як він і у великій школі страждання залишиться мерзотником, — то й тоді лихо тому батькові, який своєю любов'ю руйнує вирок вищої мудрості! Чи не так, батьку?

.

.

.

.

.

.

.

.

.

(швидко).

.

.

.

( посміхаючись, дивиться вслід).

Утішся, старий! ти зроду більше не пригор- неш його до себе — путь до цього йому перегороджено, як дорогу з пекла до неба. Його вирвано з твоїх обіймів раніше, ніж ти знав, що ти цього захочеш. О, я був би поганий митець, коли б я так і не зумів би одірвати сина від батьківського серця, хоч би він був прикутий до нього залізними ланцюгами… Я накреслив круг тебе магічне коло, через яке йому не перестрибнути… Веселіше, Франц! улюбленця нема… видно просвіт у темному лісі. Треба знищити ці папери, бо дуже легко хтось міг би впізнати мою руку. (Збирає шматки розірваного листа). А горе швидко погубить старого… я і в неї з серця вирву Карла, хоч би й довелося від неї одірвати півжиття.

Я маю право сердитись на природу і, клянусь честю, я діб'юся цього права… Чому я не перший вийшов з материного тіла, чому не єдиний? Чому природа навалила на мене тягар некрасивості? Саме на мене? Чому саме для мене цей лапландський ніс? Саме для мене ця негритянська фізіономія? Ці готтентотські очі? Справді, можна подумати, що вона поскидала найгидкіше з усіх сортів людства в одну купу і з того виліпила мене. Клянусь смертю! Хто дав їй право дати йому все і зоставити мене без нічого? Хто міг упадати коло неї, чи образити її перед моїм народженням? Чого вона так неправо зробила?

Ні! ні! Я несправедливий до природи. Дала ж вона нам мистецтво винаходу, посадила голих і мізерних у березі цього великого океану — всесвіту… пливи, хто може, а хто не вміє — потопай! Вона не дала мені нічого: це моє діло зробити з себе те, що я хочу. Кожен має однакове право на велике й мале: розбиваються бажання об бажання, страсть об страсть, сила об силу. Все право в руках у дужчого, і наші закони — грані нашої сили.

Правда, є деякі суспільні пакти, укладені, щоб регулювати пульс світових кругобігів. Чесне ім'я! — справді добра монета, якою добре можна шахрувати, коли хто вміє її як слід витрачати. Совість — добре опудало полохати з вишень горобців — і ще написаний належним способом вексель, яким і банкрота так само можна врятувати — навіть банкрота.

Справді, дуже достойні речі, щоб тримати дурнів у покорі і юрбу під чоботом, щоб тим зручніше було жити умілим людям. Що й казати, дуже дотепні речі. Щось наче загорожі, які мої селяни хитренько виводять навколо своїх ланів, щоб ніяк заєць не перестрибнув їх, ніяким способом!.. Але милостивий пан дає шпори своєму жеребцеві і перелітає галопом по селянських хлібах.

Бідний заєць! Це ж справді жалюгідна справа бути на цім світі зайцем!.. Але милостивому панові потрібні й зайці!

Отже, вперед, через загорожу! Хто нічого не боїться, не слабший від того, кого всі бояться. Зараз мода носити на штанях пряжки, щоб можна було, як треба, затягувати їх ширше чи вужче. Пора собі викраяти совість по останній моді, щоб можна було її розпускати на пряжці, скільки треба. При чім тут ми? Ідіть до кравця! Багато базікають про кровну любов, але заморочили голову добрим обивателям… Це твій брат!.. Це тобто значить: його вийнято з тієї самої печі, що й тебе… отже, хай він буде святий для тебе!.. Погляньте лишень на цю фокусну логіку, на цей кумедний висновок від сусідства тіл до гармонії душ, від одного походження до однакових почувань, від однієї годівлі до однакових нахилів. Та й далі — це твій батько! Він дав тобі життя, ти його плоть, його кров — хай він буде святий для тебе!.. Знов хитрий висновок! Я хотів би спитати, чому він мене зродив? Мабуть же не з любові до мене, якого ще й не було тоді на світі. Чи він знав мене перед тим, як зродив? Чи він уявляв собі мене, яким я буду? Чи він бажав мене? Чи знав він, який я буду! І це для нього невигідно. Або я маю право покарати його за те, що він зродив мене! Чи можу я бути йому вдячний, що я зробився чоловіком? Це все одно, що подавати на нього в суд, якби я родився жінкою. Чи можу я визнавати любов, яка не спирається на повагу до мого «я»? Хіба ж могла бути повага до мого «я», яке ще й не існувало? У чому ж тут святість? Чи не в тому акті, через який я народився?.. Ніби це щось інше, ніж просто скотське задоволення скотських потреб! Чи та святість десь є в результаті цього акта? Та він же сам по собі тільки залізна необхідність, що її ми раді б здихатись, коли б це не підкопувало фізичного здоров'я. Чи я маю його хвалити за те, що він мене любить? Це просто його пиха, первородний гріх всіх художників, що милуються з свого твору, хоч який він не був би огидний. — Отже, от де воно! От уся механіка, яку ви сповиваєте священним туманом, щоб наганяти на нас страх. Чи ж я дозволю вести себе на повідку, як дитину?

Вийшов.

Шинок біля саксонського кордону.

(відсуває книгу).

(поставив перед ним склянку і п'є).

.

Іскра Прометея загасла, натомість у нас тепер каніфольний порошок… театральні вогні, що об них не можна й прикурити. Вони видряпались як пацюки на палицю Геркулеса і сушать собі голови над тим, що в нього текло в жилах. Якийсь французький абат читає з ка- федри, що Олександр Македонський був боягуз; сухотний професор, що кожну хвилину нюхає з флакончика нашатир, читає лекції про силу. Люди, що зомлівають від поцілунку, критикують тактику Ганнібала… Слиняві хлопчаки виловлюють фрази з бою при Каннах і хничуть над перемогами Сціпіона, бо вони мають їх переказувати.

.

.

(п'є).

.

.

.

Вони сковують собі природу пласкими умовностями, бояться вихилити склянку, щоб не сказати: будьмо здорові… підлизуються до лакея, щоб він замовив за них слівце у його світлості, і гримають на бідака, якого ніхто не боїться. Моляться на людей за смачний обід і здатні підсипати людям отруту за матрац, на який їм не пощастило влізти… Засуджують саддукея, що відвідує церкви, і обчислюють перед олтарем свої лихварські проценти… Стають на коліна, щоб відпочили їхні зади… і не відводять очей від пастора, щоб побачити, який на ньому парик… Непритомніють, побачивши зарізану гуску, і ляскають у долоні, коли збанкротував їхній суперник… Вони ж так тепло стискали йому руку… «Ще один тільки день почекайте»… Де там! В тюрму собаку!.. Прохання, клятви, сльози! (Тупає ногою). Пекло й диявол!

.

.

(підхопився на ноги).

(сміється що має сили).

.

(посміхаючись бере його за руку).

(приголомшений).

Що? Це ти вдаєш з себе невинну овечку? Такий хлопець, як ти, що надряпав шпагою більше текстів на фізіономіях, ніж три писарчуки можуть записати за високосний рік у входящу книгу? Хочеш, я розповім тобі про собачий труп? Стій! Я нагадаю тобі твою власну штучку, щоб ти розпалився від неї, коли вже ніщо інше тебе не зворушує. Ти пам'ятаєш, як прецептори одстрелили твоїй собаці ногу, а ти об'явив, що все місто має поститися за те? Ніхто не хотів зважати на твій наказ, але ти, не гаючи часу, звелів скупити все м'ясо по всьому Лейпцігу, так що через вісім годин не було чого їсти нікому в цілому місті. Риба починає підійматись у ціні. Магістрат і бюргерство починають загрожувати арештом. Ми, хлопці, виходимо, нас тисяча сімсот душ, і ти на чолі; м'ясники, кравці і крамарі за нами, і шинкарі, і цирульники, і всі цехи, і клянуться взяти місто штурмом, якщо магістрат когонебудь зачепить. Вони спіймали облизня і мусіли ганебно відступити. Ти скликаєш докторів, цілий консиліум, і пропонуєш три дукати тому, хто напише рецепт для собаки. Ми боялися, що ті панове будуть занадто горді і скажуть «ні», і вже умовились їх присилувати. Але це було непотрібно, панове лікарі почали битись за ті три дукати, і зрештою на кожного прийшлося по три гроші; не минуло й години, як було написано дванадцять рецептів, від яких собака звичайно віддав душу богу.

.

.

Влаштовується бучний похорон, над собакою лунають сотні пісень. І так ми уночі тисячною юрбою, з ліхтарем в одній руці, зі шпагою в другій, пройшли через усе місто з бубонцями і брязкотом, аж поки це поховано належним чином собаку… Тоді було жертя аж до ясного ранку, і ти подякував панам за щире співчуття і наказав продати м'ясо за півціни. Mort de ma vie! Ми стали тебе поважати, немов гарнізон у завойованому місті…

.

.

.

.

Ні! Ні! Ні! Не може цього бути. Не вірю, брате, що ти це серйозно. Скажи, братику, може це від нужди у тебе такий настрій? Слухай, я розкажу тобі штучку з моїх хлоп'ячих років. Коло нашого дому був рівчак усіх вісім футів завширшки, і ми, хлопчаки, наввипередки старались через нього перестрибнути. Та куди там! Бах… і лежиш у канаві, і з тебе сміються і кепкують і шпурляють у тебе снігом. Коло нашого ж дому лежав на цепу собака якогось мисливця, такий кусючий, бестія, в одну мить хапав дівчат за спідниці, проходу не давав. Мені була втіха дражнити того собаку, як тільки можна, і я помирав зо сміху, коли це стерво дивилося на мене отруйним поглядом і так би хотіло стрибнути, коли б була змога… І що ж ти думаєш, колись я отак причепився до нього і так здорово влучив йому каменюкою під ребра, що він розлютився, аж цеп розірвав, і до мене! Я — тікати, не чуючи ніг під собою. Коли, лиха година, наскочив на той проклятий рівчак! Що робити? собака за мною по п'ятах, як навіжений, робить нічого… Узяв розбіг і перелетів через рівчак. Цей стрибок урятував мені життя і шкуру: та бестія була б мене задушила.

.

.

(сердито).

.

От як! Ти значить хочеш закопати свій талант у землю? Чи ти думаєш, що твої дурні витівки у Лейпцігу є верх людського дотепу? Треба нам вийти в широкий світ. Париж і Лондон… де плюють тобі в вічі, як ти назвеш кого порядною людиною. Ти можеш уявити собі розкіш, коли можна робити діла в великому масштабі… От де ти роззявиш рота, і очі вилізуть тобі на лоба. Щоб ти побачив, як підробляють підписи, намічають карти, ламають замки і вивертають тельбухи з скринь… Ти ще навчишся цього від Шпігельберга. Треба вішати тих йолопів, що вмирають з голоду, намагаючись жити чесним життям.

(неуважно слухавши).

.

Мені здається, ти не довіряєш моїм талантам? Почекай, дай мені розійтися трошки! Ти побачиш чудеса! Мозок тобі стрибатиме в черепі, коли мій розум почне родити ідеї пачками… (Підвівся з запалом). Як у мене проясняється в голові! Великі думки жевріють у душі моїй. Велетенські плани закипають у моїй творчій голові. Проклята сонливість (б'є себе по голові), що досі сковувала мої сили, затуманювала мені перспективу! Я збуджуюсь, я почуваю, хто я… ким я маю зробитись.

.

(запальніше).

.

Щасливої дороги! Підіймайся до вершин слави щаблями злочинства. В тіні батьківських гаїв, в обіймах моєї Амалії я знайду найвище щастя. Уже на тому тижні я написав батькові листа, просив його простити мені, розповів йому все, як було, а там, де щирість, там співчуття й милосердя. Давай попрощаємось, Моріц, ми бачимось сьогодні востаннє. Пошта вже прибула. Прощення мого батька вже тут, у цьому місті.

Швайцер, Грімм, Роллер, Шуфтерле, Рацман увіходять.

.

.

.

.

.

.

.

Шварц увіходить.

(кинувся йому назустріч).

(дає йому листа, якого той поквапливо розпечатує).

.

.

.

.

.

(трусить його).

(йому вслід).

.

.

(підняв з землі листа і читає).

«Нещасний брате!» — веселенький початок! — «Зовсім коротко мушу тобі сказати, що твої надії не справдились. Батько доручає передати тобі, щоб ти йшов собі, куди тебе ведуть твої злочинства. Так само він передає тобі, щоб ти не сподівався колинебудь, валяючись у ногах, вимолити в нього прощення, коли не хочеш потрапити в найтемніший льох замку і годуватись водою і хлібом, поки волосся тобі одросте, як орлині пера, і твої нігті зробляться, як пазурі хижого птаха. Це його власні слова. Він наказує мені кінчати листа. Прощай навіки! Мені шкода тебе…

Франц фон-Моор».

.

(тихо підкрався).

.

.

.

(з гордим сміхом).

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

Як? Вибір? Нема з чого вам вибирати! Чи ви хочете всі стирчати в тюрмі за борги аж до судного дня? Чи ви хочете вимучувати шма- ток сухого хліба з лопати і кайла? Чи ви хочете попід віконням вимантачувати в людей убогу милостиню? Чи ви хочете піти служити під барабаном… та це ще невідомо, чи там повірять вашим фізіономіям… і там одробляти авансом пекельні муки під палкою деспотичного капрала? Чи гуляти в ногу з барабанним боєм на площах? Чи волочити на ногах усе залізо бога Вулкана, гребучи на галерах? От з чого ви маєте вибирати, от усе, з чого ви можете вибирати.

.

.

.

.

(устає і дає Шпігельбергові руку).

.

.

Пусті балачки! А що нам заважає об'єднати все в одній особі? Мій план завжди вас буде штовхати вгору, а крім того, у вас буде ще слава і безсмертя! Зважайте ж, убогі людці, і про це треба думати, і про славу в віках, солодке почуття незабутності…

.

.

Чесної, ти сказав? Ти гадаєш, що ти не такий будеш чесний, як тепер? Що значить бути чесним? Позбавляти багатіїв турбот про їхнє добро, які тільки відбирають у них дорогоцінний сон, знов пускати в обіг застопорені гроші, забезпечити знову рівний розподіл майна, одним словом, знову вернути на землю золотий вік, позбавити господа бога багатьох зайвих дармоїдів, заощадити йому війну, пошесть, дорогоцінний час і лікарів, — оце я називаю бути чесним, бути достойним знаряддям в руці провидіння… І тоді з кожним шматком м'яса, який ти їстимеш, плекати приємну думку: ти заробив його своєю вигадкою, своєю блискучою мужністю, своїми безсонними ночами… Мати повагу в малих і у великих…

.

.

І це тебе лякає, боягузе? Хіба мало універсальних геніїв, що могли б перебудувати світ, зогнило на смітнику? І хіба не буває, що про такого згадують цілі століття і тисячоліття тимчасом як історія перестрибнула б через багатьох королів і курфюрстів, коли б історик не боявся пропуску в їх родовій лінії і не шкодував би за парою сторінок, які видавець має йому оплатити готовими грішми… І коли подорожній побачить тебе, як ти гойдаєшся на вітру… — «у цього мабуть теж не вода була в жилах» — пробурмотить він собі і зітхне, що настали лихі часи.

(ляскає його по плечі).

.

.

.

.

.

.

А ім'я своє зорям! Яке нам діло, куди піде наша душа? Коли сотні кур'єрів донесуть про те, що ми спускаємось у пекло, щоб дияволи вбиралися, як на свято, вичищали тисячолітню кіпоть з брів та з волосся, коли міріади рогатих голів повитикаються з димарів над сірчаними вогнищами, щоб бачити наш урочистий в'їзд? Товариші! (Схопився на ноги). Вперед, товариші! Що на землі може зрівнятися з цим натхненним сп'янінням? Вперед, товариші!

.

(уїдливо).

.

(улесливо, маневруючи).

Так… Стривайте! Правду каже Роллер. І це мусить бути світла голова. Ви розумієте? Тонка, політична голова. Коли я тільки згадаю, чим ви були годину тому і чим ви стали тепер, завдяки одній щасливій думці… Так, певне, певне, ви мусите мати ватажка… І той, у кого виникла ця думка, хіба то не світла, політична голова?

.

.

.

(сердито відвернувся від нього).

(увіходить, страшно схвильований і гасає взад і вперед по кімнаті, сам до себе).

.

.

.

.

.

.

.

.

.

(кинувся в крісло, дико).

.

(кричать і гукають).

(схопився на ноги, сам до себе).

.

Мені як полуда спадає з очей; який я був ду- рень, що прагнув вернутись у клітку. Мій дух прагне діл, хоче дихати вільно. Убийця! Розбійник! Цим словом я кинув закон собі під ноги. Люди зреклися людяності, коли я звертався до них, то і я зрікаюсь співчуття і людяності!.. У мене немає більше батька, у мене немає любові, і кров і смерть примусять мене забути все, що я колись любив!.. Ходім, ходім!.. О! Це мені буде жахлива розрада… Вирішено! Я ваш отаман! І щастя тому майстрові серед вас, хто найбільше палитиме і убиватиме найбільше, бо, кажу вам, він матиме царську нагороду!.. Підійдіть усі до мене і покляніться мені на вірність і послух аж до смерті! Присягайтеся на оцій мужній руці!

(дають йому руку).

.

От! І цією мужньою рукою я присягаюся вірно і стійко вашим бути отаманом аж до смерті! Цією рукою я уб'ю кожного, хто буде вагатись, чи сумніватись, чи відступати! Те саме хай кожен з вас заподіє мені, коли я зламаю свою клятву! Ви задоволені? (Шпігельберг, як скажений, бігає взад і вперед).

(кидаючи вгору шапки).

.

Вони виходять.

(дивлячись їм услід, після паузи).

У замку Моора. Кімната Амалії. Франц.

.

.

.

.

Так, він заслужив мати таких синів, як ти! На смертному ложі надаремно він простягатиме свої висохлі руки до свого Карла і з жахом одсахнеться, схопивши холодну, як лід, руку Франца… О, це щастя! Це солодке щастя заслужити прокляття від твого батька! Скажи, Франц, люба братерська душе, що треба зробити, щоб заслужити його прокляття?

.

.

.

.

.

.

.

(зворушена).

.

(розгнівана).

.

(гнівно).

.

Так, так! Це ганебний учинок. Та ще добре, коли б тільки це… Саме найкраще кільце можна купити в кожного ювеліра… Може йому не сподобалась робота, може він виміняв його на краще?

(з силою).

.

.

.

Тихо, тихо, невинна душа, не питайся в мене! (Ніби сам до себе, але вголос). Коли б ця огидна розпуста хоча б накрилась серпанком, щоб сховатись з очей всього світу, але от вона жахливо дивиться крізь жовті побляклі очі… От вона виглядає крізь смертельно бліде, запале обличчя і жахливо вистромлює крізь одежу схудлі свої кістки… От вона лепече в хрипкому скаліченому голосі… от вона аж кричить із кволої хисткої постаті… вона проникає аж у мозок костей і ламає мужню потугу юності… вона бризкає їдючою гнійною піною із лоба, із щок, із рота, із усього тіла, обливаючи його гнойовим потом… огидно гніздиться в ямках скотячого сорому… Тьфу! Тьфу! Мене верне від цього! Носи, очі, вуха трусяться… Ти бачила того нещасного, Амалія, що вмер у нашій лікарні, здавалось, що сором затуляє перед ним свої боязкі очі… Ти пам'ятаєш цей жах? Згадай цей образ як слід — оце буде твій Карл… Його поцілунки — чума, його губи — отруять твої.

(б'є його).

.

Тобі стає моторошно від цього Карла? Тебе верне вже від блідого образу. Іди ж подивись на нього сама, на свого прекрасного ангельського, божественного Карла. Іди, пий його бальзамічний подих, купайся у пахощах, що випаровують з його рота. Один подих з уст його звалить тебе у чорну, як смерть, непритомність, як падають люди, коли зогниле лопається падло, чи від запаху трупів на полі вчорашнього бою.

(одвертає обличчя).

.

(радісно схоплюються на ноги).

А! Карл! Тепер я пізнаю тебе знову! Ти ще весь, весь! Все це була брехня… Чи знаєш це ти, злочинцю, що Карл не може бути таким? (Франц стоїть деякий час, глибоко замислившись, тоді раптом повертається, щоб вийти). Куди так спішно? Чи ти тікаєш від власного сорому?

(затуливши обличчя).

(падає йому на шию).

.

О, Амалія! Як я люблю тебе за цю непохитну вірність моєму братові… Вибач, що я наважився зробити такий суворий іспит твоєму коханню… Як чудно справдилися мої надії!.. Ти довела це цими слізьми, цим зітханням, цим небесним гнівом… Ти зітхала й про мене, про мене, бо наші душі були такі схожі!

.

.

(хитає головою).

.

Ми такі були однакові в усьому… Роза була його улюбленою квіткою… і я найбільш лю- бив розу. Він невимовно любив музику, і от будьте мені свідками ви, зорі, як часто ви підслухували мене серед глухої ночі, коли я сидів біля клавіру, і все навколо мене було поховане в тінях і снах… І як ти можеш ще сумніватись, Амалія, коли наша любов збіглась в одній красі… а якщо любов одна, то як могли ми бути неоднаковими?

(дивиться на нього здивовано).

.

(одсахнулась).

.

.

.

.

Геть, кажу я, ти украв у мене дорогоцінну го- дину! Нехай же вона відбереться від твого життя!

.

.

(тупає ногою).

.

Іди, шахраю… Тепер я знову з Карлом… Жебрак, сказав він? То значить перевернувся світ: жебраки — королі і королі — жебраки!.. Я не виміняла б лахміття, що на ньому, на пурпурну одіж миропомазаних… Погляд, з яким він прохав, мабуть, великий, царський погляд! Погляд, що знищує пишноту, розкіш і силу великих і багатих! Геть на землю блискуче на- мисто! (Вона зриває з себе перли). Великі й багаті, хай це буде ваше прокляття носити золото й срібло й коштовне каміння! Хай це буде ваше прокляття наїдатись і пити на бучних бенкетах! Хай це буде ваше прокляття ніжити тіло на м'яких подушках! Карл! Карл! тепер я достойна тебе… (Вийшла).