Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Front matter

М

ВИГАДЛИВИЙ ІДАЛЬГО

СКОРОЧЕНИЙ ПЕРЕКЛАД З ІСПАНСЬКОЇ

Частина перша

ЧАСТИНА ПЕРША

СТОР.

РОЗДІЛ I

РОЗДІЛ II

РОЗДІЛ III

РОЗДІЛ IV

РОЗДІЛ V

РОЗДІЛ VI

РОЗДІЛ VII

РОЗДІЛ VIII

РОЗДІЛ IX

РОЗДІЛ X

РОЗДІЛ XI

РОЗДІЛ XII

РОЗДІЛ XIII

РОЗДІЛ XIV

РОЗДІЛ XV

РОЗДІЛ XVI

РОЗДІЛ XVII

РОЗДІЛ XVIII

РОЗДІЛ XIX

РОЗДІЛ XX

РОЗДІЛ XXI

РОЗДІЛ XXII

РОЗДІЛ XXIII

РОЗДІЛ XXIV

РОЗДІЛ XXV

РОЗДІЛ XXVI

РОЗДІЛ XXVII

РОЗДІЛ XXVIII

Частина перша Розділ I. Де оповідається про побут та звички славнозвісного ідальга Дон-Кіхота Ламанчського

РОЗДІЛ I

де оповідається про побут та звички славнозвісного ідальга Дон Кіхота Ламанчського

В Ламанчі, в одному селі, назви якого я не хочу згадувати, жив нещодавно один з тих ідальгів, що все майно їх — спис, старовинний щит, миршава шкапина та швидкий гончак. Три чверті його прибутків ішло на олью, в якій було більше яловичини, ніж баранини, та на вечерю. А вечеря переважно складалася з вінегрету, по суботах — з яєшні з салом, по п'ятницях — із сочевиці, а по неділях — ще з якогось голубеняти на додачу. Решту він витрачав на камзол з легкого півсукна, на оксамитові штани й такі самі туфлі; це він носив у свята.

Буденних днів прикрашав себе вбранням з найтоншого сукна свого виробу. Він мав дома ключницю, жінку років за сорок; небогу, яка не дійшла ще й двадцяти літ, а для роботи на дворі та в полі був у нього хлопець, що мусів уміти і коня сідлати і орудувати садовими ножицями. Мав наш ідальго років під п'ятдесят. Був він міцно збудований, сухорлявий, з обличчя худорлявий, вставав рано і дуже любив полювати. Кажуть, звали його Кіхада чи Кесада, але є підстава вважати, що звався він Кіхана. Проте, це не відіграє великої ролі в нашому оповіданні; досить того, що воно не відбігає й на крок від правди.

Слід також знати, що згаданий ідальго все своє дозвілля (тобто більшу частину року) присвячував читанню рицарських книжок і так захоплено та завзято віддавався цій праці, що забував про лови й навіть про своє господарство. Цікавість і захоплення ідальга дійшли того, що він продав кілька десятин землі, щоб придбати рицарських книжок, і нарешті зібрав їх у своєму домі всі, які лише міг дістати. Серед цих книжок ні одна не вподобалася йому так, як твори славнозвісного Фелісіана Сільванського. Його проза та плутані вирази здавалися ідальгові перлинами, а найбільш коли йому траплялося читати любовні листи та виклики на бій, де часто стояло таке: „Справедливість несправедливості, що вчинено моїй справедливості, так зменшила моє почуття справедливості, що я справедливо скаржуся до вашої вроди“.

Читаючи такі фрази, бідолаха з'їхав з глузду і перестав спати, шукаючи в них змісту, якого не добрав би й не збагнув би сам Арістотель, коли б навмисне ожив для цього. Ідальга турбували рани, що їх дістав дон Бельяніс, бо хоч і визначні лікарі його доглядали, а все ж він не міг позбутися численних шрамів на обличчі й на тілі. А втім, він хвалив автора за обіцянку скінчити ці нескінченні пригоди й багато разів хотів узятися за перо, щоб здійснити це самому. Він, безперечно, зробив би це, і зробив би не без успіху, якби на перешкоді йому не стали інші напосідливі й важливіші думки.

Багато разів сперечався він з місцевим священиком (це була людина вчена й з ученою ступінню з Сігуенси про те, хто був кращий рицар — Пальмерін Англієць чи Амадіс Гальський. Але маесе Ніколас — цирульник з їхнього

Дон Кіхот на варті

села — казав, що ніхто не вийде проти рицаря Феба, а якщо хто й може рівнятися з ним, то хібащо дон Галаор, брат Амадіса Гальського.

Кінець-кінцем, ці книжки так захопили нашого ідальга, що, читаючи їх, він проводив ночі від смерку до ранку й день — від вранішньої до вечірньої зорі. Отак через безсоння та постійне читання він сушив собі мозок і збожеволів. Його фантазія виповнилася всім тим, що він вичитав з книжок — чарівництвом, змаганнями, бійками, викликами на бій, ранами, любовними листами, коханням, заздрістю та різною нісенітницею.

Він упевнив себе, що вся ота сила-силенна пригод у книжках — чистісінька правда, і нічого в світі не було для нього правдивішого за них.

Він казав, що Сід Руі Діас був дуже гарний рицар, але не міг рівнятися до рицаря Полуменистого Меча, який одним махом вклав двох надзвичайних і бундючних велетнів. Багато гарного казав він про велетня Морганте, що один із усього велетенського роду чванливого й нечемного — був ввічливий та добре вихований. Та найкраще ставився він до Рейнальда Монтальбанського, а особливо коли бачив, як той виїздив із свого замку, грабував усе, що тільки міг, і вкрав навіть за морем статую Магомета, зроблену, як каже історія, з чистого золота. За те, щоб дати доброї прочуханки зрадникові Галалонові, він оддав би ключницю, та й небогу на додачу.

Зрештою, він збожеволів зовсім, і йому вроїлася в голову думка, якої досі не було ще ні в одного божевільного. Йому здалося пристойним і конче потрібним — щоб збільшити свою славу і для користі рідного краю — стати мандрівним рицарем. Заради цього він мусів подорожувати по всьому світу із зброєю та конем, шукати пригод і робити те, що, як він читав, повинні робити всі мандрівні рицарі, тобто карати за різні кривди та наражатися на всякі небезпеки, щоб, перемагаючи їх, укрити своє ім'я вічною славою. Бідолаха уявляв уже себе увінчаним за своє рицарство щонайменш короною Трапезунда, захопившись цими приємними думками, хутчій почав здійснювати те, чого весь час так жадав.

Передусім він почистив панцер, що належав ще його предкам і багато віків стояв забутий десь у кутку та взявся іржею і цвіллю. Він почистив та направив його якнайкраще, але спостеріг у нім велику нестачу — у шоломі не було забрала, і був тільки самий шишак. Але тут стала в пригоді його вигадливість, — зробивши з картону забрало та прикріпивши його до шишака, він надав усьому приладові вигляду цілого шолому. Щоб дізнатися, чи досить він міцний та чи може витримати удар мечем, він узяв свій меч, двічі добре ним рубонув і враз знищив усе, що майстрував цілий тиждень.

Легкість, з якою він порубав на шмаття шолом, йому не сподобалась, і, щоб запобігти небезпеці надалі, він підклав з середини кілька смуг заліза. Задоволений тепер міцністю шолома, але не зважуючись уже на нову спробу, він одіклав його набік, уважаючи за найкращий у світі.

Після цього він пішов подивитись на свою шкапу, і хоч копита в неї були в розколинах, а вад більше, ніж у коня Гонелли (а в того були сама шкура та кістки), йому здалося, що ані Буцефал Александра, ані Баб'єка Сіда не можуть з нею рівнятися. Чотири дні вигадував він ім'я своєму коневі, бож (казав він сам собі) немає рації, щоб кінь такого славетного рицаря, сам із себе такий добрячий, мав якусь невідому назву. Він силкувався добрати йому ім'я, з якого видно було б, чим був кінь, поки ще не належав мандрівному рицареві, і яке нагадувало б те, чим він є тепер. Йому здавалося, що після зміни становища господаря і ім'я коня мусить змінитися на нове — славетне та гучне, що пасувало б до його нового призначення та нової праці. Отак вигадавши, обміркувавши, приклавши, відкинувши та ще вигадавши багато імен, він, кінець-кінцем, назвав його Росінантом; це ім'я здавалося йому гучним і змістовним.

Отак добравши собі до вподоби ім'я коневі, ідальго хотів і собі дати ім'я. На ці роздумування пішов ще тиждень і нарешті він назвав себе Дон-Кіхотом. Проте, згадавши, що Амадіс не задовольнився самим ім'ям Амадіса, а додав до нього ще ім'я свого королівства та рідного краю, бо хотів їх уславити, і тому назвався Амадісом Гальським, наш рицар подумав, що слід і йому додати до свого імени назву свого рідного краю. Отож він і назвав себе Дон-Кіхотом Ламанчським, що, як здавалося йому, вказувало на його походження та вславляло його батьківщину. Почистивши зброю, зробивши шолом, назвавши коня, він побачив, що тепер йому треба тільки знайти даму серця і закохатися в неї, бо мандрівний рицар без кохання однаково, що дерево без листя й без соку. Він казав собі:

— Мабуть, я зустрінуся з якимнебудь велетнем, як це звичайно трапляється з мандрівними рицарями, одразу ж скину його з коня або розрубаю, або візьму в полон. Тоді конче треба мати даму, до якої його можна послати. Він увійде, схилить коліна перед моєю коханою і скаже принижено й покірно: „Я, велетень Каракульямбро, господар острова Маліндранія. Мене переміг на поєдинку рицар Дон-Кіхот Ламанчський, якого ще мало славлять, і послав до вашої милості, щоб ваша величність користувалася мною по своїй волі“.

Як же зрадів наш рицар після такої промови, а найбільше, коли знайшов, кого обрати дамою серця! Кажуть, що в сусідньому селі жила вродлива сільська дівчина, в яку він був колись закоханий, але вона, кажуть, ніколи цього не знала й не помічала; звали її Альдонса Лоренсо Їй саме й вирішив він дати титул володарки своїх думок. Добираючи прізвище, що не різнилося б від її справжнього прізвища та одночасно нагадувало б ім'я якоїсь принцеси або знатної дами, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо вона була родом з Тобоса); ім'я, на його погляд, мелодійне, незвичайне та змістовне, як і всі інші, уже вигадані ним імена.

Частина перша Розділ II. Де оповідається про перший виїзд Дон-Кіхота з своєї садиби

РОЗДІЛ II

де оповідається про перший виїзд Дон-Кіхота з його садиби

Закінчивши це готування, Дон-Кіхот не схотів відкладати далі здійснення своїх думок, бо гадав, що коли запізниться виїхати, то це пошкодить всьому світові, де він збирався знищити образи, виправити помилки та зловживання, зм'якшити ненависть і примусити платити борги. Отож, нікому не сказавши про свої наміри, він якось удосвіта убрався в свій панцер, сів на Росінанта, надів на голову свій погано збитий шолом, а на руку щит, узяв спис і виїхав за ворота, страшенно задоволений, що так удало почав здійснювати свої бажання.

Та не встиг він виїхати в поле, як його опанувала така страшна думка, що він мало не кинув розпочатої справи. Він пригадав, що його ще не висвячено на рицаря і тому, за рицарським законом, він не мав права піднести зброю на будьякого рицаря, а коли б його й висвятили, то щит у нього буде чистий, поки подвиги дадуть йому право заробити собі девіз.

Ці думки мало не змусили його залишити свій намір, але під впливом свого божевілля він вирішив, що його висвятить перший, кого він зустріне, на зразок багатьох інших рицарів, як то читав він у своїх улюблених книжках. Щодо чистого щита, то він сподівався при першій же нагоді вибити на ньому гарний девіз. На цьому він заспо- коївся і поїхав далі шляхом, який був до вподоби його коневі, бо рицареві здавалося, що саме в цім і полягають справжні пригоди.

Так мандрував він цілий день, не зустрівши нічого, про що варто було б згадати, і це доводило його до розпачу, бо він хотів негайно ж спробувати міць своїх рук.

Надвечір наш рицар страшенно втомився і зголоднів разом із шкапою. Роздивляючись навкруги, чи не знайдеться в якомусь замку або в пастушачій халупі притулку, де можна було б задовольнити свої невідкладні потреби, він побачив недалеко від шляху корчму, яка видалась йому зіркою, що мусить провести його коли не до самого палацу визволення, то принаймні до його порталу. Він прискорив ходу коня і під'їхав до корчми, коли почало смеркатися.

Нашому шукачеві пригод, що думав, бачив і мріяв тільки за прикладом тих, про кого читав у своїх книжках, корчма, як тільки він її побачив, здалася замком з чотирма баштами і з дахами з блискучого срібла. Не бракувало ій ані підйомного мосту, ані глибокого рову, ані чогось іншого, з чим звичайно малюють такі замки.

Недалеко від корчми Дон-Кіхот спинив коня, сподіваючись, що якийнебудь карлик виникне між зубцями на мурі і сурмою подасть знак, що до замку наблизився рицар. Та побачивши, що карлик бариться, а Росінант поспішає добратися до стайні, він під'їхав до дверей корчми і помітив там двох дівчат, які видались йому вродливими панянками або гарними паніями, що вийшли погуляти перед замком. Трапилося, що свинар, женучи хворостиною черідку свиней, засурмив у ріг, скликаючи їх до гурту.

Дон-Кіхотові одразу ж здалося те, що йому хотілось що то засурмив карлик, сповіщаючи про його приїзд. Надзвичайно вдоволений, він під'їхав до корчми і до дам. Ті, побачивши озброєну щитом і списом людину, вкрай перелякалися і сховались у корчмі.

Дон-Кіхот, зрозумівши, що вони втекли з переляку, підняв своє паперове забрало і, відкривши сухе, запорошене обличчя, промовив до них увічливо й спокійно:

— Не тікайте, ваші милості, і не бійтеся ніякої кривди, бо правила рицарського ордену, до якого я належу, не дозволяють чинити її нікому, а надто таким значним паннам, як ви.

Жінки силкувалися роздивитися його обличчя, заховане під недосить піднятим забралом, але, почувши, що він називає їх паннами, не могли стримати сміху. Це розсердило Дон-Кіхота, і він сказав їм:

— Вроді повинна відповідати статечність, а смішки з дрібниць свідчать про дурість. Тільки я кажу вам це не для образи і не хочу цим засмутити вас, бо єдине моє бажання послужити вам.

Нечувана для них мова та незвичайна постать нашого рицаря лише збільшили сміх жінок і його незадоволення. Він зайшов би далеко, якби на той час не вийшов корчмар — людина дуже огрядна, а тому й дуже лагідна. Побачивши цю чудернацьку постать, озброєну такою різноманітною зброєю, як спис, щит та панцер, корчмар трохи не приєднався до сміху тих жінок, але, злякавшись усього цього військового приладдя, вирішив бути ввічливим і сказав:

— Якщо ваша милость, сеньйоре рицарю, шукаєте помешкання та відпочинку, ви знайдете тут усе, що треба. Крім ліжка, якого зовсім нема, в цій корчмі всього вдосталь.

Дон-Кіхот, бачачи скромність начальника фортеці (бо так здавалися йому корчма й корчмар), відповів.

— Для мене, сеньйоре, усього буде доволі, бо, моя окраса — зброя, а відпочинок — бій.

Корчмар підтримав стремено Дон-Кіхотові, і той насилу зліз з коня, як людина, що не їла цілий день. Зараз же він наказав хазяїнові якнайкраще доглядати свого коня, бо то була найліпша тварина, що будьколи водилась у світі. Хазяїн, глянувши на Росінанта, не знайшов його й наполовину таким гарним, як казав Дон-Кіхот, і, поставивши коня в стайню, повернувся до хати довідатись, чого треба гостеві, з якого тимчасом знімали зброю жінки, що вже помирилися з ним. Знявши панцер, вони ніяк не могли звільнити його від невдалого шолома, прив'язаного круг шиї зеленими стрічками, які треба було б різати, бо розв'язати вузли було неможливо. Дон-Кіхот нізащо не хотів погодитись на це і просидів цілу ніч з шоломом на голові, являючи собою найкумеднішу та найнезвичайнішу фігуру, яку лише можна уявити. Коли з нього знімали зброю, він говорив присутнім:

— Кінь мій зветься Росінант, a я звуся Дон-Кіхот Ламанчський. Я не хотів викривати своє ім'я, поки не викриють його мої подвиги, вчинені вам до послуг. Але настане час, коли ви, сеньйори, будете наказувати мені, а я буду коритись вам, і міць моєї руки потвердить моє бажання служити вам.

Жінки, не звиклі до такої красномовності, не відповідали й слова, а тільки спитали, чи не хоче він чогось з'їсти.

— Я з'їв би що завгодно, — відповів Дон-Кіхот, — і, гадаю, це було б дуже до речі.

Трапилося так, що цього дня була п'ятниця, і в корчмі було лише кілька порцій риби, яку в Кастілії звуть тріскою, в Андалузії — бакалавриком, а по інших краях — попиком чи форелькою, і жінки спитали Дон-Кіхота, чи не хоче він часомо з'їсти форельки, бо іншої риби тут немає.

— Багато форельок можуть замінити одну форель, — відповів Дон-Кіхот, — так само, як однаково, чи дадуть мені вісім реалів дрібними грішми, чи одну монету на вісім реалів. Тим більше, що ці форельки можуть бути такі, як телятина, що краща від яловичини, або як молоде козеня, що ніжніше за цапа. Тільки давайте мерщій, бо подвиги та важку зброю не можна підняти, не дбаючи за шлунок.

Для прохолоди стіл поставили коло дверей корчми, і хазяїн подав йому порцію погано вимоченої та ще гірше звареної тріски і шматок хліба, такого чорного та цвілого, як його зброя.

Дуже смішно було бачити, як їв рицар, бо з шоломом на голові і піднятим забралом він не міг покласти в рот ні одного шматочка, коли йому не клали його інші, що й робила одна з тих сеньйор. Не міг би він і напитися, якби корчмар не прикрутив очеретину та, поклавши один кінець її Дон-Кіхотові в рот, не наливав з другого краю в неї вина. Він терпляче зносив усе, щоб не розрізати стрічок на шоломі.

На цей час підійшов до корчми свинар і, підходячи, чотири чи п'ять разів свиснув у свою очеретяну . Це остаточно переконало Дон-Кіхота, що він потрапив у якийсь розкішний замок, де йому прислуговують з музикою, що тріска, то — форель, житній хліб — булка, а корчмар — власник замку, і тому він вважав, що йому пощастило з його наміром і що він зможе тут висвятитись на рицаря.

Дон-Кіхот визволяє побитого хлопчика

Частина перша Розділ III. Де оповідається про незвичайний спосіб, яким Дон-Кіхота висвячено на рицаря

РОЗДІЛ III

де оповідається про незвичайний спосіб, яким Дон-Кіхота висвячено на рицаря.

Схвильований цими думками, Дон-Кіхот поспішив швидще закінчити свою злиденну вечерю, покликав корчмаря, зачинився з ним у стайні, став перед ним навколішки і сказав:

— Не встану з цього місця, славний рицарю, поки ваша милость не дарує мені того, що я хочу просити в неї і що буде корисно й для вашої слави і для блага всього людства.

Корчмар, побачивши постояльця коло своїх ніг і почувши таку балаканину, збентежився, не знаючи, ні що зробити, ані що сказати, щоб той підвівся; і вони довго сперечалися, аж поки корчмар пообіцяв задовольнити його прохання.

— Я й не чекав іншого від вашої великодушності, мій сеньйоре, — відповів Дон-Кіхот. — Отже, послуга, якої я просив у вас і яку ви, з своєї ласки, мені обіцяли, полягає в тім, щоб завтра ранком ви висвятили мене на рицаря. Цієї ночі я держатиму почесну варту в каплиці вашого замку, а завтра, кажу, здійсниться те, чого я так бажаю, — я матиму змогу вирушити в широкий світ, шукаючи пригод на користь усім тим, кому я потрібний. Це обов'язок усього рицарства, в тому числі й мандрівних рицарів, як я, що прагнуть таких подвигів.

Корчмар був людина хитрувата і догадувався вже, що його постоялець несповна розуму. Почувши ж такі слова, він зовсім у цьому переконався, але, щоб посміятися, вирішив потурати його вигадкам. Отже, він сказав Дон-Кіхотові, що той потрапив саме туди, куди хотів, і що його плани властиві та природні такому великому рицареві, яким він здається з свого молодецького вигляду. Замолоду, мовляв, він теж брався до цього почесного діла, мандруючи по світах та шукаючи пригод. Він не обминув ні Перчелеса біля Малаги, ні Ріаранських островів, ні севіль- ського Компаса, ні сеговійського Асогеха, ні валенсійської Олівери, ні гранадської Рондільї, ні санлукарського узбережжя, ні кордовського Потра, ні толедських заїздів, ні інших різних місць, і скрізь вправлявся щодо швидкості ніг та спритності рук, робив дуже багато зла і, кінець-кінцем, став відомий мало не по всіх судах в Іспанії. Нарешті, він оселився в цьому своєму замку і живе тут з своїх та чужих прибутків, приймаючи в себе мандрівних рицарів усілякої гідності та якості виключно через симпатію до них і для того, щоб вони ділилися з ним тим, що в них є, на подяку за гарне до них ставлення. Він сказав також, що в цьому замку немає каплички, де б держати почесну варту, бо її зруйновано, щоб збудувати нову, але він знає, що в разі потреби вартувати можна де завгодно, і цієї ночі Дон Кіхот може виконати свої обов'язки в замковім подвір'ї. Завтра ж відбудеться весь потрібний церемоніал, і він стане рицарем, та ще й таким великим, що більш великого від нього не може бути в світі.

Потім корчмар спитав Дон-Кіхота, чи є при ньому гроші. Дон-Кіхот сказав, що не має нічого, бож ніколи не читав, щоб мандрівні рицарі возили з собою гроші.

На це корчмар відповів, що Дон Кіхот помиляється, бо коли в рицарських історіях і не писано про це, то тільки тому, що авторам здавалося зайвим писати про такі зрозумілі речі, як потреба мати гроші та чисту сорочку; проте, не можна думати, щоб вони їх не мали. Він, особисто, вважав за певне й доведене, що всі мандрівні рицарі мали при собі про всяк випадок добре напханий гаманець і возили з собою сорочки та маленьку скриньку з маззю, щоб лікувати свої рани, бо не завжди на полях та в пустинях, де вони билися, можна знайти когось, хто лікував би їх. У декого, щоправда, був приятель — учений чарівник, що приходив на поміч, посилаючи до них повітрям, на якій-небудь хмарі, дівчину або карлика із склянкою цілющої води; випивши одну краплю її, вони відразу очунювали, наче ніколи не мали ніяких ран чи болячок. Але оскільки приятеля-чарівника в деяких рицарів не було, то їхні зброєносці мали з собою гроші й інші потрібні речі, а саме корпію та мазі для лікування. А коли в рицарів не було і зброєносця (це траплялося дуже рідко), то вони возили все самі на коні в невеличких торбинках, ніби щось дуже важливе, бо для іншого чого мандрівному рицарству не дуже годилося тягати з собою торбинки.

На цій підставі корчмар радив Дон-Кіхотові не мандрувати надалі без грошей і без речей, про які він тількищо казав і які можуть стати в пригоді саме тоді, коли цього найменше сподіваєшся.

Дон-Кіхот обіцяв точно виконати його поради і після цього дістав наказ стати на варту на великому подвір'ї біля корчми. Зібравши всю свою зброю і поклавши її на корито біля колодязя, Дон-Кіхот устромив руку в щит, взяв спис і з молодецьким виглядом почав поволі походжати перед коритом.

Корчмар розповів усім, хто був у корчмі, про божевілля свого постояльця, про почесну варту із зброєю та про висвячення на рицаря, якого той чекає.

Всі дивувалися з такого незвичайного божевілля і, пішовши подивитися здаля на Дон-Кіхота, побачили, як, не відходячи далеко від зброї, він то спокійно походжає, то втуплює очі в корито і спирається на спис.

Зайшла ніч; місяць світив ясно, і те, що робив новий рицар, було всім добре видно. Одному з погоничів у корчмі захотілося піти напоїти худобу, а для цього треба було зняти з корита зброю Дон-Кіхота. Побачивши, що погонич підходить до корита, Дон-Кіхот сказав йому голосно:

— Хто б ти не був, о, сміливий рицарю, що збираєшся доторкнутись до зброї найвідважнішого з мандрівних рицарів, які будьколи підперезувалися мечем, поміркуй, що ти робиш, і не торкайся до неї, коли не хочеш заплатити життям за своє зухвальство.

Погонич не звернув уваги на ці слова (а краще було б звернути, бо йшлося про його здоров'я) і, взявши зброю за ремені, швиргонув її далеко від себе. Побачивши це, Дон-Кіхот звів очі до неба і, звернувшись думками до своєї Дульсінеї, сказав:

— Допоможіть мені, моя сеньйоро, в першій образі, вчиненій вашому підданцеві; хай не зрадять мене в першій небезпеці ваша ласка й підтримка!

З цими й подібними до них словами він кинув щит, обіруч підніс спис і так сильно ударив по голові погонича, що той упав на землю, а коли б дістав ще й другий такий удар, то йому не потрібний був би вже й лікар. Зробивши це, Дон-Кіхот позбирав свою зброю і знову почав походжати так само спокійно, як і раніше.

Трохи згодом, ще не знавши, що сталося (бо погонич лежав приголомшений), з тим самим наміром напоїти мулів підійшов другий. Не встиг він зняти зброю з корита, як Дон-Кіхот, не кажучи ані слова і не благаючи вже ласки ні в кого, знову кинув щит, знову підняв спис і, не потрощивши його, більш як розполовинив погоничеві голову, бо розколов її на чотири частини. На галас збіглися всі, хто був у корчмі, і корчмар у тім числі. Побачивши їх, Дон-Кіхот просунув руку в щит і, спираючись на меч, сказав:

— О, владарко вроди, сило і міць мого недужного серця, настав час звернути очі твоєї величності на полоненого тобою рицаря, якого чекає велика пригода.

Цими словами він, здавалось, надав собі стільки мужності, що погоничі всього світу не могли б змусити його відступити бодай на один крок.

Побачивши своїх поранених товаришів, що лежали на землі, погоничі почали здаля кидати камінням на Дон-Кіхота, а той захищався щосили щитом, але не відходив від корита, охороняючи свою зброю.

Корчмар голосно кричав, щоб вони дали спокій божевільному, бо його однаково виправдають, хоч би він і повбивав їх усіх.

Дон-Кіхот кричав ще голосніше, називаючи погоничів віроломцями і зрадниками, а господаря замку — підлим і неблагородним, бо він дозволяє отак поводитися з мандрівним рицарем, і казав, що скарав би його за зрадництво, якби мав уже рицарську гідність.

— А до вас, брудна й підла наволоч, мені нема ніякого діла; кидайте, наближайтеся, підходьте, ображайте мене, як хочете, ви дістанете відплату за свою дурість та зухвалість.

Він казав це так енергійно та мужньо, що нападники страшенно злякалися і — почасти через це, а почасти, послухавшись корчмаря — перестали кидати на нього каміння, він же дозволив забрати поранених і вартував далі таксамо спокійно й непохитно.

Корчмареві не сподобалась поведінка Дон-Кіхота, і він вирішив якнайшвидше, поки не трапилося більшого нещастя, настановити його на це прокляте рицарство. Отож, підійшовши до Дон-Кіхота, він попросив пробачити за грубіянство, з яким без його відома поводилися з ним погоничі, що дістали належну кару за це. Він повторив, що в замку немає каплиці, але для їхньої справи вона не конче потрібна. Справді, коли висвячують на рицаря, вся штука, оскільки він знає церемоніал, полягає в ударах мечем по спині й по плечах, а це можна зробити й серед поля. Щождо почесної варти, яку відбувають тільки дві години, то на ній він уже простояв більше як чотири.

Дон-Кіхот повірив і сказав, що ладен слухатись, але просить кінчати якнайшвидше, бо, ставши рицарем, він у разі нового нападу не лишить у замку живої душі, крім тих, за кого проситиме господар замку, до якого він ставиться з великою пошаною.

Попереджений і переляканий корчмар приніс швидше книгу, де записував видавані погоничам солому та ячмінь, і з недогарком свічки, який ніс хлопчик, та двома згаданими вже дівчатами підійшов до Дон-Кіхота. Звелівши йому стати на коліна, корчмар почав читати з своєї книжки, наче проказував якусь молитву, а читаючи підніс руку і добре вдарив його по шиї, а потім по плечах його ж власним мечем. Увесь цей час він мимрив собі під ніс, ніби молився. Далі він звелів одній з дам оперезати Дон-Кіхота мечем, і та зробила це дуже майстерно та обережно, бо мало не лускала зо сміху на кожному кроці церемонії. Проте, бачені нею подвиги нового рицаря примушували її стримуватись. Пов'язуючи йому меч, добра сеньйора сказала:

— Хай щастить вашій милості у всіх рицарських змаганнях!

Скінчивши нашвидку ці, ніде ще не бачені, церемонії, Дон-Кіхотові закортіло сидіти вже на коні та їхати назустріч пригодам. Він швидко осідлав Росінанта, сів на нього і, обіймаючи корчмаря та дякуючи йому за ласку, наговорив таких дивовижних речей, що й переказати їх не можна.

Корчмар, щоб швидше вирядити його за ворота своєї садиби, відповідав не менш красномовно, але куди коротше і, не вимагаючи навіть грошей за ночівлю, відпустив його з миром.

Частина перша Розділ IV. Про те, що трапилося з нашим рицарем, коли він виїхав з корчми

РОЗДІЛ IV

про те, що трапилося з нашим рицарем, коли він виїхав з корчми

Висвячений на рицаря, Дон-Кіхот виїхав з корчми на світанку такий задоволений, веселий та радісний, що це задоволення мало не прискало з попруги його сідла. Він пригадав корчмареві поради про речі, які повинен мати при собі рицар, зокрема про гроші та сорочки, і вирішив повернутися додому, щоб призапастися всім потрібним та взяти зброєносця. Він гадав узяти собі зброєносцем свого сусіда — бідного хлібороба з купою дітей, але, на його думку, дуже придатного виконувати обов'язки зброєносця. Так міркуючи, він направив Росінанта до своєї садиби, і той, начебто вчувши батьківщину, побіг так охоче, що майже не торкався ногами землі. Вони проїхали небагато, коли Дон-Кіхотові здалося, що з глибини гайка, праворуч, чути якісь звуки, ніби хтось жаліється.

Ледве почувши їх, він сказав:

— Цей голос, безумовно, належить якомусь бідоласі, чоловікові чи жінці, що потребують моєї допомоги та захисту.

З цими словами він повернув Росінанта й поїхав туди, звідки, здавалося йому, линули голоси. По кількох кроках у гайку він побачив кобилу, прив'язану до дуба, а коло другого дуба — прив'язаного ж таки хлопця років п'ятнадцяти, він був голий зверху до поперека і голосив не без причини — його бив ременем кремезний селянин, додаючи до кожного удару догану й пораду: „Тримай язика за зубами і візьми очі в руки“, а хлопець відповідав на це:

— Я не робитиму цього вдруге, сеньйоре мій, присягаюся, що не робитиму, і обіцяю надалі краще стерегти череду.

Почувши це, Дон-Кіхот скрикнув розгніваним голосом:

— Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися! Сідайте на вашого коня, беріть спис (у селянина теж був спис, що стояв під дубом, де прив'язано кобилу), і я доведу вам, що так, як ви робите, роблять тільки боягузи.

Побачивши над собою постать із силою зброї та з списом, селянин уважав себе вже за мертвого і ввічливо відповів:

— Сеньйоре рицарю, цей хлопець, якого я караю, — мій наймит. Він стереже тут поблизу мою череду, з якої щодня зникає одна овечка, а коли я докоряю йому недбальством та шахрайством, він каже, що я роблю це через скупість, щоб не платити йому. Богом присягаюся і своєю душею, що він бреше.

— Бреше? При мені? Підлий селюче! — крикнув Дон-Кіхот. — Присягаюся сонцем, що нас осяває, мені кортить проштрикнути вас цим списом. Платіть зараз, без зайвих балачок, інакше, присягаюсь, я на цім таки місці уб'ю і знищу вас. Одв'язуйте зараз же!

Селянин похнюпився і мовчки відв'язав свого наймита, а Дон-Кіхот спитав хлопця, скільки винен йому хазяїн. Той відповів, що по сім реалів за дев'ять місяців. Дон-Кіхот підрахував, що весь борг становить 63 реали, і звелів селянинові негайно розрахуватись, коли він не хоче зараз же вмерти. Наляканий селянин присягався місцем, де стояв, і присягою, яку на себе взяв (хоч насправді він зовсім не присягав), що винен менше, бо з загальної суми боргу треба відняти вартість трьох пар черевиків, що він дав хлопцеві, та один реал за два кровопускання підчас його хвороби.

— Це все так, — відповів Дон-Кіхот, — але хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, які він безневинно терпів від вас. Якщо він порвав шкіру ваших черевиків, то ви подерли йому його шкіру, а коли цирульник пускав йому кров хворому, ви пустили кров здоровому. Тим то він не винен вам нічого.

— На жаль, сеньйоре, — відповів селянин, — у мене з собою нема грошей. Хай Андрес іде зо мною додому, і я заплачу йому все до останнього реала.

— Щоб я пішов з ним? Ніколи! Хай йому біс! — сказав хлопець. — Він спустить з мене шкіру, як тільки ми залишимось з ним самі.

— Він не зробить цього, — сказав Дон-Кіхот, — бо я йому наказую, і він виконає все з поваги до мене. А крім того, він заприсягнеться рицарським орденом, до якого належить, раніше, ніж я відпущу його додому.

— Та подивіться ж, ваша милость, сеньйоре рицарю, — сказав хлопець, — що ви кажете! Адже мій хазяїн зовсім не рицар і не належить ні до якого рицарського ордену. Це ж Хуан Альдудо, багатій із села Кінтанар.

— Це нічого не значить, — відповів Дон-Кіхот, — і Альдуди можуть бути рицарями, тим більше, що всякий є син своїх вчинків.

— Воно правда, — сказав Андрес, та яких же вчинків син мій хазяїн, якщо він не хоче сплачувати мені за мій піт і за мою працю?