Дума пралісу

Front matter

НАПИСАВ ОСИП ТУРЯНСЬКИЙ

НАКЛАДОМ УКРАЇНСЬКОГО ВИДАВНИЦТВА »АПОЛЬОН«. КИЇВ-ВІДЕНЬ-ЛЬВІВ.

.

Переднє слово

.

З огляду на зміст мойого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу.

Коли в осени 1914 року ми брали приступом сербську гору Яґодіну, розвинулася на її збочі довкола мене ось яка картина: Австрійці й Серби, які падали на землю, пробиті баґнетами крізь груди й животи, повзли у власній крові до себе й останками своєї сили впялювалися завміраючими пальцями одні одним у горла й у вічі та серед смертельних судорогів у таких жахливих обіймах конали. Та найстрашнійші були в тих людей очі, що зайшли більмом несамовитої жорстокости й божевілля. Тоді в мені блиснула думка, що люди — гірші звірів.

Ся картина і з нею звязана думка не давали мені довгі літа спокою.

Важкі муки українського народу на жорстокім базарі сучасности, наше, повне упокорення життє національних безбатченків і біблійних Лазарів на рідній землі й на чужині, загальний упадок людства в повоєннім часі, розвал моральних і духових цінностей, небувале розпаношеннє порожньої фрази, загальної облуди та брехні, нечуване ще в історії людоїдство між людьми завдяки сучасним Неронам, а ще вчерашнім апостолам волі і братерства — все те зродило в моїй душі думку, надихану не чуттєвим упередженнєм, а божевільною дійсністю, що сучасне життє по своїй суті страшнійше від сієї картини на сербській горі. Бо коли у світовій війні всетаки боролася якась ідея проти ідеї за ідею, то тепер бореться проти ідеї світове хамство за хамство.

Сі почування приневолили мене задуматися над єством і ціллю життя, освітлити темні основи людської культури та протиставити її брехливості природу і створіння на її лоні. Одначе з уваги на те, що висліди моїх почувань і думок булиб занадто сумні й безнадійні, я дав мойому творові ясну, позитивну розвязку, оперту на такій самій основній ідеї. Причина мого погідного світогляду мимо моїх важких національних, чисто людських і особистих розчарувань лежить перше всього мабуть у тому, що я пішов у мандрівку життя бодай з останками здорової душі мужицького сина. Силою сього душевного здоровля я переконаний, що вся духова творчість безцільна й непотрібна, наскільки вона не веде людей на шлях ясних обріїв життя, не показує їм вищого призначення людського духа. Саме зовнішнє життє занадто сумне, занадто чорне й хаотичне. Колиж твір духа поза »реальне« відзеркаленнє життя не в силі дати вищої, світлом віри осяяної синтези, тоді булоб ліпше, якби він не народився, бо на мою думку духова творчість повинна дати нам такий ідейний і чуттєвий зміст, якого нам життє не дає.

Сією думкою я кермувався також при зовнішній і внутрішній формі мого твору, в якім я сим разом убрав мій біль у багатьох місцях у маску сміху й іронії.

Зробив я се з метою, щоб голим малюваннєм чорної дійсности не викликувати пригнобляючого вражіння, бо в літературній формі повинен біль душу хвилювати, зворушувати й потрясати, а ніколи не кидати її стрімголов у безпросвітню прірву життєвого підземелля. На випадок, якби грозило таке занадто пригнобляюче вражіннє, треба його злагодити між иншим на основі засади: ліпший регіт, ніж болючий скрегіт.

Коли мій твір буде в силі дати чутливій українській душі бодай дрібнесеньку іскру духового задовільнення за всі важкі страждання нашого народу через лукавство світу, а головно через наші власні гріхи; коли він заставить її трошки задуматися над питаннями всього буття, тоді мій біль і моя думка не пропадуть марно, бо я таким чином причи- нюся може до наближення бодай на малесеньку хвилинку далекої вимріяної будучности, коли здійсниться воля вічного Духа:

Хай світло!

Відень, 10. жовтня 1922.

Осип Турянський.

Що праліс говорить?

.

I. ЧАСТИНА: ПРИРОДА.

Що праліс говорить?

Під розкішно ясною ослоною світла маєвого сонця дрімає темний праліс.

Могутній, таємний, безмежній.

Його закучерявлене верховіттє, похоже на легко розхвильоване широке море, дише пахощами животворної зелені, захоплюючої свіжости та стихійної сили. І манить очі й душу, як величній образ непоборного здоровля й життя.

Прозоре синє склепіннє неба нахиляється в розмріяній задумі над сонною, темно зеленою повінню верхів.

Праліс і небо губляться у братньому змаганні в синій безконечності. І на далекому крайнебі, ще ледві мріє в ніжному тремтінні срібного проміння, зливаються в одну світляно-блакитню смугу.

А в темному нутрі, у мовчазному, тайному сумерку праліс думає незбагнуту думу. Чуєть- ся в найглибшому закутку душі, що тут станула величня святиня природи. Могутні, тисячлітні дерева здіймаються, неначе стовпи-велитні і тримають на своїх дужих гіллях-раменах усю живу, безкраю покрівлю мовчазного храму. Святочна тиша пралісу розбуджує в найтайнійшнх глибинах дивне позасвітнє гомоніннє. Може се голос Незбагнутого тут одзивається до створінь подихом весни, проміннями світла, пахощами моху й тінями сумерків? Хоча праліс любить сонце, та проте він і йому нерадо відслонює загадку своєї задуми. Він тільки грається з його проміннями на безмежньому рядні зеленого верховіття. Лиш рідко денеде просмикнеться яскраво блискучий жмуток світла крізь безліч запашних листків та пронизує з радощами ясної цікавости мовчазні сутіні його глибин.

Очі дивляться на праліс і якесь невловиме та невиясниме почуваннє родиться в душі. На найглибшому дні свідомости воскресає дивно таємна туга, притишена, приспана, придушена мандрівкою тисячліть. Щось починає відзивати в серці, неначе голос жалю й болю, що кличе маленьку заблукану дитину до грудей матери. І вся невимовна велич пралісу, самоцвітня роса його листків і той всемогутній Незбагнутий, що мереже чародійну ткань незглибимої думи — все у пралісі так і говорить до далеких сотворінь:

»Діти! Чи добре ви зробили, що забули мене? О, ви бездушні! Чому ви пригадуєте собі мене на те, щоб думати про мою смерть? За те мусіло впасти від мене прокляттє на вас. По голих пустарах землі блукатимете тисячі й тисячі літ, доки від знаряддя, що його ви придумали на мою загибіль, ви самі не згинете. Лежатимете в холодній землі, а я буду рости й вічно зеленіти на ваших могилах.

Могутній, таємний, безмежній.«

Душа лине за дивним гомоном пралісу. Паде промінною краплинкою роси на квіти і листки й цілує теплою сльозою всі створіння. Чудодійним дотиком Незбагнутий перемінює її у квітку і дає їй силу відчувати душу, розуміти мову всіх ростин і сотворінь у пралісі й дивитись у глибоке джерело буття.

І очам душі розкривається незнаний світ.

Таємний, неначе безвісти вічности, понурий, мов смерть, ясний і веселий, як сонце.

Глибока тиша пралісу нараз почала розвіватися. Обізвався найперше якийсь один дужий голос, як невидна труба, що кличе когось. На гомін того голосу відгукнулися задумані дерева й живі створіння й передавали його довкруги широко й далеко. Цілий праліс ожив до якогось нового, ще тут ніколи небувалого життя. Почулися найріжнороднійші звуки радости й веселости. Та з усього гамору, крику й шуму можна було вичути виразно два слова, якими гомоніли не тільки створіння, але також уся природа:

«Буде суд! Буде суд!«

Обвина

Обвина.

Цар Лев скликав усіх звірів на суд, аби розглянути справу образи чести, якої допустився Вовк на Малпі. Велика поляна не могла змістити всіх заступників звіринного царства, бо на судову розправу явились не тільки чоловіки, але і їхні жінки, діти, внуки, правнуки, як також деякі приятелі чоловіків і багато обожателів жінок і дівчат. Ізза браку місця на землі позаймали малпи місця на деревах. Вони зачепилися хвостами або ногами за гиляки й серед розкішного гойдання дивилися допитливими очима на всіх своїх ближніх під собою. Навіть ведмеді воліли ізза великої тісноти на долині засісти собі вигідно на горі між гиляками. На верховіттях старезних дерев сіла тьма тьменна ріжнородного птаства. Тільки орел ширяв у воздусі самітно над поляною. Були такі звірі, що зубами й рогами помагали собі пробитися крізь густу юрбу, щоби станути блище Його Величньости царя Лева та його подруги. Тих нахабних одиниць держала в карбах державна звіринна поліція зі знаменито у свойому званню вишколених собак. Колиж на суд явилося багато уповноважених од ріжних-преріжних жіночих установ у звіринному царстві, як наприклад од товариства »Звіринно-Жіночий Союз Боротьби з Людським Родом«, від тов. »3віринні Жінки-Патріотки«, »Ліґа Звіринних Жінок для Оборони Звірячої Чести« і т. д., не було вже на поляні місця для них. З прикрого положення вирятувала тоді звірів одна порода звірят, які поступили справді по лицарськи й за те удостоїлися найвищого признання з уст Царя Лева й ласкавої усмішки Цариці Львиці. Бо ото почуттє геройської посвяти наказало тим звірям зробити місце жінкам таким чином, що вони уступилися зі свого місця і з крайнім нараженнєм свойого товстого тіла і своєї чистоти влізли на краю поляни в застоялу воду. За сю лицарськість Цар Лев надав тим сотворінням привілей свобідного стогнання, тоді як усі инші звірі не сміли пустити ні пари з уст.

Цар Лев дав голос позовниці малпі, котра почала свою жалобу на вовка ось якими словами:

»Високий Трибунале! Вовк допустився на моїй особі тяжкого злочину образи моєї чести ось яким робом: я несла додому для моїх дітей помаранчі, яких я нарвала в Лісовичах. Аж ось мені заходить дорогу сей вовк. Не йде просто, тільки хитається з боку на бік, ніби пяна людина. Я знаю неотесаність і грубоватість вовка й не хочу з ним зачіпатися тай уступаюся йому. Але він хапає мене за руку, розкидає мені овочі по землі й регочеться. Я скоро збіраю овочі до купи й починаю втікати. Він за мною біжить і кричить:

»Де ти, задрипанко, накрала сього краму?«

В мені кров закипіла. Мене, чесну жінку, матір одинацятеро дітей тай задрипанкою прозивать! А він усе за мною біжить і кричить:

»Як не даси мені всіх тих овочів, то я тебе як собаку роздеру!«

Вже мав мене допасти, але на щастє дорога вела через ліс. Я бачу, що не жарт і одним махом скочила на дерево та вилізла на сам вершок. Вовк, на долині стоїть, піниться зі злости, гризе дерево, але, звичайно, надармо і при тому клене мене такими страшно образливими прізвищами, що мені аж соромно се все тут повторити. Він опльовував святість мого семейного житя й топтав у багно честь моїх дітей і моїх предків. Хоч і яка тяжка ся образа, та проте я се все одним ухом слухала, а другим випускала й була готова все йому простити, бо він і сам не знав, що балакав. Друге: я не люблю волочитися по судах і даю слово чести, що вперве в моїм життю довелося мені станути тут перед Високим Трибуналом. Отже, коли він кричав на мене: »Ти задрипанко«, я мовчала, коли прозивав мене злодійкою, я мовчала. Але коли — «

Тут малпа урвала і з почуттєм великого сорому й обурення накрила собі очі рукою й замовкла.

Міністер справедливости ексцелєнція Слон простягнув свою трубу, відняв малпину руку від її очей і сказав їй зичливо:

»Пані Малпо! Соромливість на бік! Мусите сказати всю правду, хоч і яка вона не булаб. Отже що вам вовк сказав?«

Малпа, підбадьорена батьківсько-слоневою доброзичливістю міністра, перестала вагатися й відповіла:

Вовк, мені сказав:

»Ти не малпа, ти — людина.«

Як я почула се страшне слово, млість ударила на мене. Всі овочі я кинула на землю, відломила здорову гиляку й зіскочила на землю, щоб зараз таки на місці зробити собі справедливість за таку нечувану образу. Але вовк, який образив мене, як останній трус, утік од моєї мести, як нікчемний хам. Високий Трибунале! Коли в нашому звіринному суспільстві існує бодай іскра самоповаги й достойности, то в імя справодливости, в імя чести нашого жіноцтва, яке у звіриннім царстві є промінним ідеалом любови, матірнього обовязку й геройської самопожертви за своїх мужів і дітей, прошу покарати примірно вовка за тяжку зневагу мого імени й за стоптаннє доброї слави й чести всього звіриного жіноцтва.«

Революція

Революція.

Вовк, намовлений своїм оборонцем, адвокатом Борсуком, хотів у своїй оборонній мові вбити жалобу на себе таким чином, що силкувався осмішити думки й почування малпи. Перше всього він зазначив, що перший раз йому доводиться чути таке безглузде твердженнє, буцімто слово »людина« — се найтяща образа звірини. »Вибачте, пані Малпо!« говорив вовк до позовниці, »але коли ви не образилися, як я назвав вас злодійкою, задрипанкою, а майже мене не вбили за слово »людина« й тепер тягаєте мене за се по судах, то я мушу заявити вам ось що: »Ваше розуміннє жіночо-звіринної поваги й чести, Пані Малпо, показується, уважаєте, в тому, що велика річ вас не ображає, а таке необразливе слово як »людина« вас так тяжко обурило. Се доказує, що ви терпите на нервову хоробу. Ся хороба проявляється у вас перемішаннєм понять, коротко, у вашій голові, як то кажуть, перевернулися клепки…«

Ексцелєпція Слон тупнув ногою, аж ціла поляна у пралісі задудніла і гримнув:

»Коли обжалуваний не перепросить Пані Малпи за сю грубоватість, я звелю сей час одвести його у вязницю!«

Рад не рад мусів вовк узять назад нову образу.

Думки звірів поділилися на дві части. Одні міркували, що малпа своєю жалобою дійсно себе тільки осмішила. До тих належали відпоручники деяких домових звірят, у першій мірі вірні людині собаки, далі старі консервативні звіринні круги й діпльоматичні одиниці, які шанували в людині великий заборчий хист. Вони дивилися на малпу з виразом легко глумливого, аристократичного спочуття, а маленькі песики-пуцики, любимці жіночого людського роду, не могли здержатися від того, щоб на знак спротиву не видати зі себе у сторону малпи тонесенького, сальонового та при тому щирого голоску »гав, гав, гав!«

Одна кітка, що явилася на суд із оксамітною гарною хустиною, яку їй справила її добродійка, стара панна Святобожницька, мявкнула до малпи високим тенором ось як:

»Дивіться на неї! Вона має себе за щось ліпшого від людини! І хто? Така, вибачайте, малпа!«

Та з другого боку далися чути голоси однодушности з почуваннями малпи. Тут на першому місці почали кричати звіринні жінки-борці з товариства «Боротьба з людським родом.« Дівчата й жінки з роду Бобринських, Соболів, Лисенків, Тигренків не могли переболіти жахливого вбивства, доконуваного людиною на їхніх шляхотних родах на те, щоб їхнього шкурою вбірати свої жінки й діти та вистелювати собі в пишних палатах долівку. Оттому вони й розревілися несамовито, що аж темний праліс почав ходором ходити:

»Треба бути звірячим виродком, нікчемним рабом, як пес і позбавленим звірячої гідности, як кіт, аби не бачити в людині оживотворення нечести й наруги.«

Пронизливий голос жінок-борців і їхня смілива, грізна постава розбурхали до краю почування звірячої молоді, яка почала її собі вигукувати ріжними голосами, надиханими ненавистю й расовою загорілістю:

»Смерть людині! Смерть її підлим прислужникам! Хай живе наша шляхотна пані Малпа!«

Счинився такий галас, якого темний праліс іще ніколи не чув: гавканнє, мявканнє, ричаннє, муканнє, блеяннє, сичаннє, ґеґаннє — все те злилося в якусь оглушливу, потворну музику, серед якої лиш рідко гомоніли невиразні та страшні прокльони на людину й тільки один одинокий раз протиснувся несміливий, але глибоко відчутий голосок:

"Хай живе людина! Гав, гав, гав!«

Всі зусилля державно-собачої поліції втихомирити звірячу братію були даремні. Не могла нічого вдіяти й жандармерія, що складалася з найдущої породи собак. Грозила страшна метушня, що могла привести до розливу звірячої крови, тим більше, що звіринні жінки-борці і звіринна академічна молодь по- чали гурмою тиснутися в напрямі до царського престола й обкидати царя і його правительство образливими словами. Директор поліції та командант жандармерії звернулися тоді до правительства з проханнєм, аби воно дало їм військову асістенцію. Заки одначе правительство зважилося на сей жалю гідний крок, міністер справедливости Слон, уповноважений до того царем Левом, піднявся спроби заспокоїти сам розхвильований звіринний світ.

»Тихо!« рикнув він таким несамовитим голосом, що аж листе почало з дерев падати й цілі рої дрібненьких птичок ізлетіли з трівогою вгору. Одночасно Слон так тупнув об землю своєю могутньою ногою, що малі звірі, які стояли недалеко від нього, аж підскочили з наглого переляку. Рик і тупіт Слона наче всіх звірів за горло вхопив. Миттю все притихло й дух залізної карности повис над усім, що виє, реве, гавкає, квакає, кудкудакає. А цар Лев запитав голосом, повним володарської величі та глуму:

»Вам хочеться бунту, революції? Дам я вам революцію, ви, щенюки, байстрюки!«

Серед загальної тиші могла тепер судова розправа продовжатися без перепон.

Прокуратор Лис Микита обвиняє людину

Прокуратор Лис Микита обвиняє людину.

Слово забрав державний прокуратор доктор Лис Микита. Він уклонився глибоко цареві й цариці й почав свою промову ось якими словами:

«Високий Трибунале! Шановна Звіринна Громадо! Мені припала честь виступити сьогодня як державний прокуратор у справі образи чести, доконаної обжалуваним вовком на позовниці, достойній пані Маркізі, дамі царьского двору, пані Малпі. Мушу перше всього признатися, що сей надзвичайно цікавий процес, який перший раз нам доводиться переживати в історії нашого звіринного царства, глибоко мене схвилював і розбудив у моїй душі багато питань, котрі торкаються взаємовідносин між нами, звірями з одного боку й між людьми з другого боку. З тієї причини я уважаю справу образи шановної пані Малпи не особистою справою між нею й вовком, але добачую в ній усю суть нашого звіринного життя. З огляду на се я буду старатися всіми силами зобразити злочин вовка не тільки зі становища звіринного карного законодавства, але передовсім показати всю прірву, яка лягла межи звірями й людьми й на яку ні наші найвизначнійші законодавці, ні наша звіринна громадська думка не звернули досі належної уваги. І тільки треба дивуватися й жаліти, що в питанні звіринних відносин до людей, значить, у справі, яка торкається звіринної чести, безпеки й майбутнього життя наших дітей і внуків, не зроблено в нас досі нічого, навпаки, зроблено багато, щоб коштом нашої достойности, нашого майна і крови збогатити й розпаношити сю породу створінь, якій на імя люди. Ся наша звірнина нетямучість і брак самоповаги й журби за майбутнє й була причиною сеї жалю гідної пригоди, яку скоїли плитко думаючі, малограмотні прихильники людського роду. Однак я певний у тому, що й сі нечисленні звіринні приятелі людини, сі наші національно несвідомі, людьми збаламучені рабські душі навернуться після наших правничих, фільозофічних і звіринно-етичних виводів на лоно нашої єдиної звіринної Церкви і стануть у один ряд із нами, щоби в імя нашої первісної, природної та здорової звіринної моралі, в імя звіринного братерського обєднання й загальнозвіринного життя одностайно, збитою лавою стати на сього найстрашнійшого ворога звіринного роду, якому на імя людина. Високий Трибунале! Шановні Братя. Сестри. Батьки й Діти славного, найстаршого на світі народу, якому на імя звірі! Задля нашого спільного спасення, задля щастя і здоровля всіх наших грядучих поколінь я кличу до всіх вас без винятку:

«Виполіть із ваших душ усі боляки відданости, покори, терпеливости, слухняности та рабства супроти людини! Перестаньте в імя правди, в імя найвищих законів волі й життя уважати людину вищою від себе істотою! По- думайте трошки, порівняйте життє людини та її історію з життєм та історією нашого звіринного роду. Тоді самі прийдете до переконання, що людина під моральним і суспільним оглядом не тільки нас, звірів, не перевисшає, навпаки, людина — се найнище, наймарнійше, найнікчемнійше створіннє, яке дивиться на наше сонце, дихає нашим воздухом і топче нашу землю!

Знаю, що дехто з вас почує з виразом зачудування й нерозуміння оці мої слова. Сі звірі за багато тисячліть ходили і ще досі ходять у людськім ярмі, занадто пересякли вбивчою їддю так званої людської культури, щоб мене відразу зрозуміти. З тієї причини ми дамо на всі наші твердженя щодо людини докази, яких не зможе захитати ні історія, ні наука, ні етика, ні фільозофія, не будуть у силі одоліти їх навіть пекельні брами.

Високий Трибунале! Шановна Звіринна Громадо! Насамперед я порівняю мораль людини з нашою звіринною мораллю. Етика каже, що основою моралі є взаємовідносини між обома полами, а людська етика додає ще до того так звану господарку грішми. Взагалі вдачу людей знаменує оце основне питаннє, як мущина поводиться у грошевих ділах і як жінка розуміє любов. Отже щодо грошей, то ми, всі звірі, заявляємо згідно з правдою одно- душно: всяка господарка грішми є неморальна, бо її основа, себто гріш — се найнеморальнійша річ, яку собі звіринна фантазія уявити може. Історія найтящих людських злочинів стоїть у найтіснійшому звязку з тим жовтим, круглим і брудним кусником металю або з тою пестрою паперовою ганчіркою, котрій на імя гріш. Вам, братя звірі, добре відома лєґенда про чорта, який забрудив нашу матір природу своєю тілесною нечистю. Всі звірі бридилися нею та загребали її землею. А що люди зробили? Вони випорпали сю жовту чортячу нечисть із землі й назвали її золотом. І від тоді все людське життє — се тільки відразлива боротьба за золоту чортячу нечисть або инакше: за гроші. А що ми, звірі, грошей не маємо і, Богу дякувати, їх не потребуємо, то вже тим самим відпадає з наших душ найбільша, найчорнійша підстава всякої злочинности і вже самим ми, звірі, є високо моральними єствами в порівнянні з людьми.

Тепер кілька слів про творчу основу життя, якою і у звіриннім і в людськім царстві є палкий огонь у душі, знаний під найсвятійшим іменем: Коханнє.

Як виглядає коханнє в нас, звірів, а як у людей? Ми, звірі, даємо просто святий примір любовної вірности, поміркованости, любовного почуття обовязку й самопожертви. Найбільша частина з нас звірів-мущин живе ціле життє у взаємній вірній любові з одною жінкою. Правда, є в нас теж такі чоловіки, що живуть із двома або і трьома жінками, але все з тими самими. Якжеж мається річ із людськими чоловіками й жінками? Я про се не хочу сам говорити, тільки покличу за свідка очевидця, який, думаю, знає про людську любов речі, від котрих Вам, Шановна Громадо, шерсть із остовпіння й жаху наїжиться. Пане Бузьку, будь ласка, приступіть блище й розкажіть нам лише самі дії, не додаючи нічого від себе.«

Бузько свідком

Бузько свідком.

На знак готовости Бузько заклекотав на близькім дереві, прилетів блище і, станувши перед обличчем Найвищого Трибуналу на одній нозі, почав ось як говорити:

»Найвищий Трибунале! Я звив собі гніздо на стодолі одного поміщика й жив там у найбільшому щасті з моєю вірною дружиною і з нашими дітьми. Вибухла велика світова війна й мій поміщик пішов до війська. Вся моя сімя бачила, як поміщик пращався зі своєю молодою дружиною, як вона плакала, коли віз із її чоловіком щезав на небосхилі. Мої маленькі бузенята, які мягкістю свойого серденька вдалися в маму, плакали теж, так їм жаль було тих двоє людей, яких доля так нещадно розлучила. Через якийсь час я прилітаю з дружи- ною над вечером до гнізда, а мої діти питають мене:

»Тату, чому пані поміщиця сьогодня обіймалася й цілувалася з якимось молодим паном під хатою й говорила до нього:

»Мій коханий хлопчику, мій солодкий горобчику, а не забудь сьогодня в ночі прийти до мене.«

»Тату, навіщо вона його потребує в ночі?«

Ох, мамо природо!

В мене серце похололо, а моя дружина мусіла станути й на другій нозі, бо ось-ось мало не зімліла. Я не важився сказати дітям правду тай не смів їм неправду говорити. Ми обоє мовчки відлетіли й замість ловити жаби стали цілий час міркувати над тим, якби врятувати наші діти від людського морального зіпсуття. Не було иншої ради, як покинути те злощасне родинне гніздо й перенестися кудиінде. Але як се зробити, коли наші діточки щойно опірилися і про літаннє не могло бути й мови? Рада в раду й ми обоє постановили ось що: моя дружина мала безперестанно, днем і ніччу сидіти у гнізді, а я взяв на себе завданнє дбати за поживу не тільки для дітей, але і для дружини. А скоро тільки моя дружина помітила здалека, що любчик пані поміщиці вже йде до неї, накривала наші діточки своїми крилами та піснями вколисувала їх до сну так, що вони не могли нічого бачити ні чути. Ми обоє дуже раділи, що наші діти згодом забули вже мучити нас тими страшними питаннями, значить, опіка матери відвернула небезпеку моральної гнилі, яка грозила нашим дорогим бузеняткам.

Або се не страшне, що я мусів сам пережити? Одної ночі будить мене відомий божий голос і кличе мене кудись полетіти та щось принести. Тихцем я підняв крила й хочу непомітно майнути, щоб не збудити ні жінки ні дітей. Але, як на нещастє, вони прокидаються зі сну й питають мене:

»Тату, ти куди наставився?«

Мимоволі я мусів і жінці й дітям збрехати, що лечу по жаби, бо чогось мене сон не бере… Братя звірі! Перший раз у моїм життю довелось мені брехати перед моїми дітьми й перед жінкою! Не по жаби по наказу долі я мусів летіти, тільки по те, щоби принести пані поміщиці дитину, що їй народилася з грішної любови з її коханцем!

Від того часу я ради душевного здоровля бузячого покоління звив гніздо на сухім, самітнім дереві, здалека від людських осель.«

Що папуга бачила?

Що папуга бачила?

Оповіданнє бузька зробило глибоке вражіннє на звірів. Навіть вірні людині створіння не сміли обізватися. Вони спустили очі й носи, а деякі з них почали тремтіти, наче соромилися й боялися чогось. А доктор Лис Микита усміхнувся в почутті своєї повної перемоги й говорив далі такими словами:

«Найвищий Трибунале! Шановна Громадо! Се, що нам вельми шановний добродій Бузько розказав, се не винятковий випадок. Кожний тут присутний бузько може, як хоче, розказати подібні й рівно жахливі історії про нечуваний упадок, а властиво про брак усякої любовної моралі в людині. А якби навіть се був виняток, то він теж наглядно знаменувавби людську мораль у любові. Одначе ми, звірі, не признаємо жадних винятків, бо ми живемо під опікою нашої матери природи, яка примінює до всіх звірів безвиняткові, залізно тверді, послідовні закони. Тільки людина намагається робити тяжкі виломи в законах матери природи і протиставить їй свої марні, людські, так звані виняткові міри. З тієї причини всі людські закони — се нічо инше, як наше звіринне павутиннє: велика муха його прорве, маленька мушка в нім зашморгнеться. Ха! ха! ха! Я переконаний, що нам, звірям, досить уже сього одного приміру, бо боюся, що другі приміри вразилиб занадто почування наших дорогих жінок і дівчат, тих наших расово-національних героїнь вірної любови ті жіночої достойности.

Одначе я зробивби кривду людським жінкам, якби не взяв тут перед обличчем звіринного світу на увагу моралі людських чоловіків. Високодостойні Пані й Панове! Каже одна людська приповідка »Similia similibus«. Треба кілька волових шкур, аби списати тільки з грубша моральний упадок людських чоловіків. Я не хочу тут говорити сам, тільки прошу Високошановну Пані Папугу, хай вона буде ласкава сказати нам дещо про людину як чоловіка.»

Папуга сіла на близькій гиляці та крикнувши до Найвищого Трибуналу вивченими людиною словами »Добридень!«, говорила:

»Я була кілька літ у турецькій неволі й мешкала у золотій клітці, яка висіла в так званім султанськім гаремі. Гарем — се така золота стайня, по людському палата, в котрій мешкало за моїх часів триста султанових жінок…«

»Не бреши! Се неможливо!» рикнув сам цар Лев з найбільшим зачудуваннєм.

І цариця здорово рикнула. Опісля сперла свою голову на гриву царя й шепнула йому в ухо з довірливою усмішкою:

»А ти, мій старенький, кажеш мені, що тобі мене одної за багато…«

Міністер Слон закликав папугу, щоб вона присягнула на гриву царя Льва, що зізнаватиме згідно з правдою. Папуга доторкнулася з боязню двома кіхтями своєї лапки царської гриви і зложила присягу. Опісля знов сіла на гиляці й говорила:

»Триста султанових жінок було в тім гаремі. Я навчилася від тих жінок по людському говорити й розуміла кожде їхнє слово. Вони казали, що султан не здобув їх у геройській боротьбі (як се є святим звичаєм у звіриннім царстві), не питав їх по нашому звичаю при сяйві місяця, чи вони кохають його, тільки купив їх, як у людей купується забавки. І не любив сей людський цар усіх тих жінок, тільки деякі з них. Добре. Але ба! Він по короткім часі проганяв сі жінки з гарему або міняв за инші. Міняв жінки частійше, ніж наш хамелеон міняє свою барву…«

Тут папуга загикнулася, сказала »Добридень« і перестала балакати та відлетіла на свою гиляку.

І слова папуги дуже розхвилювали царство звірів. Старі звірі позирали на себе й хитали значучо головами, молоді звіринні панночки зарумянілися, деякі звіринні холостяки плюнули крізь зуби, дві жінки-борці крикнули: »Смерть людині«, а найбільша частина звіринних жінок, які сиділи або стояли біля своїх чоловіків, розплилися в ніжних почуваннях, які вишіптували в уха своїм чоловікам ось якими словами:

»Мій ведмедику!… мій вовчику!… мій зайчику!… мій крокодильчику!… мій ослику! Правда, що ти мене за жадну иншу не проміняєш?«

Моральний упадок звірів на людській службі

Моральний упадок звірів на людській службі.

Доктор Лис Микита говорив тепер:

»Коли я, як державний прокуратор, займаюся моральними питаннями, значить, уходжу в царину, яка належить до наших моралістів і катехитів, як Високодостойні Отці Буй-тури, Цапи й Борсуки, то роблю се з двох причин, а саме: я зачіпаю мораль настільки, наскільки вона стоїть у тісному звязку зі сьогоднішнім процесом; а друге — справа моралі мені не чужа, бо в цілому життю я її гостро зберігав, а далі, я маю також докторат теольоґії, а через те потрібну в такій справі кваліфікацію. Найвищий Трибунале! Шановна Громадо! Я говорив досі про любов у звірів і про відсутність моральних основ у людській любові. Тепер буду приневолений забрати голос у справі, яка вже віддавна не дає мені спати і грозить загладою всьому звіринному світові. Сю справу мусимо вже раз ясно поставити і ще сьогодня вирішити, бо завтра вже може бути за пізно. Отож я ставлю ось яке твердженнє, оперте, на жаль, на страшній життєвій правді: всі звірі, які або добровільно або під примусом служать людям, упали морально так низько, як і самі люди. Чоло паленіє мені зі стиду тому, що мушу ствердити таку правду; коли мушу показати Вам сі жахливі боляки, що наросли на душах великої частини звірят, які були колись нам такі дорогі, такі близькі й пожиточні. Можна навести лиш одну лагодячу обставину для них, а саме те, що причиною їх упадку, їхнього, так сказати, »очоловічення«, є не вони самі, тільки людина. Наші колишні браття впали жертвою сієї непогамованої пристрасти, крайньої непоміркованости, бездонної облуди і брехні, коротко, всіх тих важких пороків, з яких складається людина. Славна Звіринна Громадо! Візьміть на увагу котренебудь звіря, що знехтувало свою національну гордість і достойність і пішло в рабську службу людині! Чи то кінь, чи то віл, чи пес, чи кіт, баран, кабан, когут, індик, качур, гусак, крілик і т. д., коротко, всі звірята без винятку, які носять на собі пятно рабства в людськім ярмі, здерли під впливом людини з ясного сонця, яким є для нас Коханнє, обличче промінної святости й ідеалу та кинули його в темну прірву дешевої змислової насолоди й розпусти.

Та можнаб милосердитися над упадком сих наших блудних синів, колиб вони у своїй нетямучості, у своїй затраті звіринно-національної самоповаги самі не знали, що творять або, якби вони каялися за свої тяжкі гріхи. Але на жаль, на сором і ганьбу ми тут бачимо щось як раз навпаки. Бо ото ті блудні сини й доньки не тільки не плачуть над руїнами чистої, як алмаз, душі своїх предків, але вони сміють навіть бути горді на те душевне багно, в якому вони валяються! Вони наважилися перед Найяснійшим обличчем Його Величньости Пана Царя й Пані Цариці осмішувати святі почування Шановної Пані Малпи! Вони не жахалися перед Найвищим Трибуналом і перед Славним Збором усього Звіринного Царства отверто заявити, що ми, звірі, нічо, а людина — се все! Ба що більше! Вони своїми рабськими окликами викликали сю суматоху, яка трохи не привела до проливу невинної звірячої крови й мало що не викликала бунту й революції, що могла повалити нашу царську дінастію та знищити ґранітні основи звіринно-суспільного ладу. Як державний прокуратор, який стоїть на сторожі Нашого Найяснійшого Пана Царя й Цариці і дбає про безпеку нашої звіринної Батьківщини, я буду приневолений прикликати тих чоловіколюбних бунтарів на суд за державну зраду. Але покищо ми мусимо довести до кінця справу чести між Високодостойною Панею Малпою й між вовком. Отже, щоби показати справжню суть людини та її вбивчий вплив на її так звані домашні звірята, я позволю собі зробити Найвищому Трибуналові предложеннє призначити відповідного монаха чи попа, який мавби завдання відбути з двома бунтарями з людської школи, зі собакою та з кіткою всезвірну сповідь. Кажу »всезвірну«, бо наша звіринна церква уважає зовсім справедливо сповідь не якоюсь тайною розмовою межи двома особами, тільки актом душі, відомим усім звірям, значить, всезвірним.«