Мартин Боруля

Front matter

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР Видання Книгарні Наукового Товариства ім. Шевченка. Ч. 1.

' (КАРПЕНКО КАРИЙ)

'

Дія перша

ДІЯ ПЕРША.

Кімната в хаті у Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Деревяні стільці, канапка й стіл, покритий білою скатеркою.

ЯВА I.

За столом сидить Трандалев, а з бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках.

Боруля. Нате, чигайте! (Дає бумагу). Читайте відціля.

Трандалев (чита). По выслушаніи всѣхъ вышеизложенныхъ обстоятельствъ и на основаніи представленныхъ документовъ Дворянское Депутатское Собраніе — опредѣляетъ: Мартына, Генадіева сына, внука Матвѣя Карлова, правнука Гервасія Протасьева, Борулю съ сыномъ Степаномъ, согласно 61 ст. IX тома Свода законовъ о состояніяхъ, изданія 1857 года, сопричислить къ дворянскому его роду, признанному въ дворянскомъ достоинствѣ, по опредѣленію сего собранія, состоявшемуся 14 Декабря 1801 года, со внесеніемъ во 2-ю часть дворянской родословной книги, и дѣло сіе съ копіями какъ настоящаго опредѣленія, такъ равно и опредѣленія отъ 14-го Декабря 1801 года, представить на утвержденіе въ Правительствующій Сенатъ, по департаменту Герольдіи.

Мартин. О!… Виходить: я — не бидло і син мій — не теля!… І щоб після цього Мартин Боруля, уродзо́ний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обиду?… Та скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую.

Трандалев. Так, виходить, візьмемо на апеляцію?

Мартин (бє кулаком по столу). На апеляцію! безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обиду обоюдною?… Я вас питаю — яка тут обоюдна обида? Він каже на мене — „бидло“! а я мовчи; він кричить на сина, на чиновника земського суда, — „теля“, а я мовчи?! Мовчи, коли дворянина так лають? То щож би я був тоді за дворянин? Ну, й я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!… Але якаж це обоюдна обида?

Трандалев. Стривайте, не горячіться! Будем апелювать.

Мартин. Апелювать!

Трандалев. А за вивод подамо встрєчний іск.

Мартин. А коли треба, то й поперечний!

Трандалев. Поперечних не полагається. Ви заспокойтесь: уголовна палата одмінить рішеніє, ми виграємо діло. Когда я був фотографом, то для практики вів діло Горбенка з Щербиною, — таке саме діло, як ваше, тільки там не словесная була між ними обида, а кулачная. Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що й сам не вдержався на ногах — упав! а магистрат признав, що драка була обоюдна. В рішенії сказано було: — „хотя Щербына, взявъ Горбенка за волоса, обвелъ его вокругъ себя, при чемъ въ рукахъ остался значительный пучекъ волосъ, имѣющійся при дѣлѣ, какъ вещественное доказательство, но, принимая во вниманіе, что при этомъ дѣйствіи тяжестью тѣла Горбенка и самъ Щербына былъ повергнутъ на землю, то признать обиду обоюдною“!… Це було перве моє діло, я апелював і уголовна палата одмінила… І по вашому ділу одмінить — не журіться… І так, виходить, по ділу об обиді — апеляція?

Мартин. Апеляція! Та таку апеляцію напишіть, щоб у Красовського у носі закрутило, щоб йому свербіло!… Я грошей не пожалію, аби мені Красовського в острог посадить.

Трандалев. О, не я буду — ми йому докажемо! Всі ходи знаю, вже мені прошенія не вернуть за нехворменноє написаніе — ні! Як напишу, то прямо точная копія з форми, усе по пунктах.

Мартин. І скажіть, що буде коштувать?

Трандалев. Стрічний іск… і апеляція… (На бік). Як би не продешевить! (До Мартина). Щоб і для вас не було обидно… з бумагою… Сто рублів, а непредвиденниє расходи на ваш кошт.

Мартин. Дам сто двадцять! Тількиж і накрутіть йому — щоб нюхав, чхав, щоб… усі закони виставте! (Входе Омелько).

Омелько. Коні їх готові, фурман послав мене сказать, що той…

Мартин. Скажи там, щоб дали на дорогу дві мірки вівса — ну, чого очі вивалив?

Омелько (йде). Ніколи він тобі не дасть договорить. (Пішов).

Трандалев. Яб вам і не казав… знаю, що від вас будлі-коли получиш… та… здержався…

Мартин. Гроші? За цим діло не стане — я зараз! (Пішов у бокові двері).

ЯВА II.

Трандалев (сам). Добре діло це повіренничество, єй-Богу! другого такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? Був і писарем в питейній конторі, був оберобїздчиком, був прикажчиком по економіях, держав биржу в городі, служив у маклера — скрізь важко! І роботи до біса, і користи мало, а тілько схибив де — рощот, і бігай шукай місця. Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографію… Хліб не важкий і на первих порах копійчина гарна стала перепадать; колиж і тут біда: усі патрети виходили без очей! Приняв я в компанію лабаранта Плащинського, і як ми не билися — не виходять очі. Усе як слід, а очей нема… Плащинський і очі добре од руки навчився робить, а діло не пішло. Скасував я свою фотографію і взявся за повіренничество — пішло як по маслу. От і тепер: діло Борулі веду проти Красовського, а діло Красовського проти Борулі. Іздю на своїх конях по просителях: і коней годують, і мене годують, і фурмана годують і платять!… Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того таки самого, що й діла послі буде рішать, і він мені напише, що́ треба, а я тільки підпишу, як що маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так само: той же, що рішав діло, і апеляцію напише; а коли діло замисловате — вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікарь: чи вилічив, чи залічив — плати! (Входе Мартин).

Мартин (дає гроші). Я вже на вас покладаю всі свої надії.

Трандалев. Не турбуйтесь — докажемо! Ну, прощайте! (Чоломкаються й цілуються). Як що буде нове діло, то дайте звістку: я приїду, а може й сам заверну. (Пішов).

ЯВА III.

Мартин, а потім Степан.

Мартин. Діловий чоловік! Нема розумнішої служби, як гражданська! Здається, як би мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Колиж покійний і не думав про це — все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка — голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства, а поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а Бог дасть натреться, тоді повіренного не треба, сами всі іски поведем! Колиб ще дочку пристроїть за благородного чоловіка. Щось Степан мені казав про одного чиновника… треба з ним побалакать. (Входе Степан).

Степан. Я вже зібрався, папінька, в дорогу.

Мартин. От зараз коні запряжуть, та й з Богом! (У двері). Омелько! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь!… Я хотів з тобою ще побалакать про того… як його?… От що був у нас з тобою на масниці… А дай Бог память… чиновник. На гитарі добре грає.

Степан. Націєвський.

Мартин. Еге-ге! Націєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися вподобалась?

Степан. Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то певно вподобалась.

Мартин. А він же сам — має який чин, чи так ще — канцелярист?

Степан. Ні, він уже губерський секретарь.

Мартин. О, чин має не малий!

Степан. Давно веде ісходящу.

Мартин. Ісходящу? А що то за штука та ісходяща?

Степан. Така книга. Через його руки всі бумаги ісходять — він їх і в разносні записує, і печата пакети. Без нього ні одна бумага не вийде з ратуші.

Мартин. Виходить, важна птиця.

Степан. Скоро і вступающі йому поручать.

Мартин. Вступающі?

Степан. Тоді вже всі бумаги і в ратушу, і з ратуші будуть іти через його руки.

Мартин. Якаж це должность?

Степан. Регистратор.

Мартин. Губерський секретарь, ще й регистратор!… Як-раз для нашої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приїздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях і приїде, його і звідціля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним… так, знаєш, політично і коли тепер не приїде, то напиши мені, що́ скаже. (Входе Марися).

Марися. Тату, Степане — ідіть: мати кличуть!

Мартин. Марисю, скільки раз я вже тобі приказував — не кажи так по-мужичи: „мамо“, „тато“! А ти все по своєму… Ти цими словами мов батогом по уху мене хльоскаєш.

Марися. Ну, а як же? Я забуваю.

Мартин. От як Степан каже: папінька, мамінька…

Степан. Або: папаша, мамаша.

Мартин. Чилі: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.

Марися. Я так і не вимовлю.

Мартин. Привчайся: ти на такій линії! (До Степана). Ходім! (Обніма його за стан). Канцелярист! (Пішли).

ЯВА IV.

Марися, а потім Микола.

Марися (одна). І що це з батьком сталось, — все переиначують! Папінька… мамінька… Аж чудно! Папаша… мамаша… ще чудніше! Ха, ха, ха! Не можу я так балакать (Входе Микола). А ти чого притисся?

Микола. Хиба не можна?

Марися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряжаємо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив.

Микола. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогодні скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід і поженимся. Чи так, Марисю?

Марися. А вжеж так, чого ще ждать?

Микола. Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать.

Марися. Зараз.

Микола. А йому сказать?

Марися. З якої речі?

Микола. А щоб на весілля приїхав.

Марися. Поспіємо ще. (Йде).

Микола (оглядається). Марисю!

Марися. Чого?

Микола (підходе). Не будеш сердиться, я тебе поцілую?

Марися. Ну, мерщій! (Микола цілує її раз, хоче ще, Марися одводить його). Годі! (На відході). А то ти до весілля націлуєшся, а послі обридну. (Пішла).

ЯВА V.

Микола, а потім Степан.

Микола (один). І ніколи більш разу не хоче, тільки оскому набє!… Стривай же — я женюсь!… Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тиждні Марися буде моя жінка! жінка моя!… Тільки подумать — та й гарно, а як оженюсь! О, Мариночко моя кохана, ти моє сонечко: і світиш мені, й грієш мене. (Входе Степан). Здрастуй, Степане! (Чоломкаються). Сьогодні вже й їдеш? І до нас не зайшов. Може гордуєш?

Степан. Та знаєш: не через то, щоб там що… а від того, що… той… якось часу не було — короткий отпуск. Непременний засідатель одпустив мене на малий срок з родителями повидаться… А тут бумага про дворянство… то все з папінькою читали… А тиж як поживаєш?

Микола. Нам що? Вдень наробишся, а ввечері, разом з соловейком — щебечемо по садках!… От у вас мабуть скучно там, у городі?

Степан. Чого нам скучать? У нас є білліярд, бульвар чудесний, панночок скільки хочеш: у неділю бульвар ними цвіте, мов маком всіяний… А то збереться компанія та поїдемо на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу, печеруємо раки ілі запиваємо трехпробною й співаємо крамбамбулі!

Микола. Щож то — трехпробная і крамбамбулі?

Степан. Ха, ха, ха! Трехпробная — водка, а крамбамбулі — романс! І скучать немає часу: у нас що-дня бумаг приносять з почти по мішку…

Микола. Щож ви з ними робите?

Степан. Записуємо у діжурну, а потім у вступающу; списуємо копії.

Микола. На віщож то?

Степан. А які є бумаги! Ай, ай ай! Особливо, як заведеться пререканіє: кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так… що аж пальці знать!… Наш секретарь пише: „прошу не вдаваться въ излишнюю, обременительную, безполезную и для времени разорительную переписку, ибо 215, 216 и 217 ст. XV тома II части изданія 1857 года научаютъ, какъ слѣдуетъ сіе дѣло направыть“… А нам знову одвічають: „Если категорически вникнуть въ указанные статьи, то оные къ дѣлу не относятся, ибо“… чудесно!

Микола. Ти їх, як молитви, знаєш.

Степан. На память заучую. Мені Антон Спиридонович совітують виучувать бумаги на память. Він тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовній часті…

Микола. Ну, а як собі хочеш, а яб скорій рови копав, ніж таку роботу робить.

Степан. Да ето правда — важко… Умственная робота, висшого порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як опреділили мене в казначейство. Дали мені, знаєш, якусь відомость: одні графки та цифри. Очі розбіглися — не знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну графку, всунув цифру — не туди, нагородив харьків-макогоників і заморочився так, що замість пісошниці взяв чорнильницю й покропив відомость. Злякався, щоб не привязали до столу та й утік… А потім опреділили мене в земський суд. Тут зовсім другі діла… Два годи писав присяжні листи та всякі копії, а тепер і сочиняємо…

Микола. До чогож ти там дослужишся?

Степан. Столоначальником буду, а потім може й секретарем, чин дадуть, женюся на багатій…

Микола. Так. А мені скучно за тобою: умісті вчились у отця Ксенофонта, умісті й науку скінчили, та й розійшлися!… Памятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили 9-го псальма, а ми повтікали до дому й поховалися у бурянах, а Марися нам їсти носила?… Сміха́!

ЯВА VI.

Тіж і Мартин.

Мартин. Ну, сину, поснідаєш та й з Богом в путь! Уже коні готові, щоб сьогодні за сонця в город поспів, бо завтра й на службу треба: це не то, що воза підмазувать, або воли на пашу гнать, там діла поважній… (До Миколи). А ти, хлопче, все батькові воли пасеш?

Микола. Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти…

Мартин. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть… Кому до волів, кому до бумаг — така жеч…

Микола (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги.

Степан. Спасибі.

Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.

Мартин. Іди здоров! (Микола пішов). Чого він до тебе вязне — які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас инша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею: краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія — Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій линії, трешся між людьми иншого коліна… Може, Бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового — це не то, що: „цоб половий!… цабе перістий!“ а піт йому ллє, а пил припада на лице і смуги по всій тварі, та дьохтьом смердить від нього, як від мазниці… а у тебе друга линія! Одно те, що не сьогодні-завтра утвердять у дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть, — атестат з уєздного училища нужен, казав мені секретарь, то ми достанемо: а друге — хоч би й зараз: глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!… Так то!… Ну, а як будеш колежський регистратор, то тобі й мундир який полагається, і кокарда?

Степан. А як же. Воротник вишитий по чорному бархату золотом, застібається в один борт на девять пуговиць!

Мартин. От бач! Деж йому рівняться? Колиб, Господи, тільки утвердили в дворянстві мерщій. Ти кажеш, що Каєтан Іванович завіря, що коли вже депутатське собраніе признало, то й сенат признає?

Степан. Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові й скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин: тепер безпремінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяць!…

Мартин. Треба йому четвертей пять вівса послать. Там, як побачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мендаль, — він вже знає. Скажи — папінька просили за мендаль. Не забудь.

Степан. Добре, не забуду.

Мартин. Ідиж снідай, а я дещо звелю Омелькові. (Степан пішов).

ЯВА VII.

Мартин, а потім Омелько.

Мартин (один). Ну, тепер вже все одно, що й дворянин! Треба тільки дворянські порядки позаводить… Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері). Омелько!.. (До себе). Хоч і коштує багато, так затеж порівняюсь з Красовським. (Входе Омелько). Тиб надів чоботи.

Омелько. На біса я їх буду таскать у дорогу, та ще й у будень? Добре і в постолах.

Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського — і в постолах!

Омелько. Хиба я його буду везти? коні повезуть; а я сяду на повозку, ноги в сіно засуну, то мені й байдуже.

Мартин. Не базікай! Надінь, кажу тобі, чоботи!

Омелько. Та щож, мене там танцювать заставлятимуть, чи що?

Мартин. Роби, що велять! Візьми рядно велике квітчасте, та гарненько закрий сіно, щоб панич у репяхи не вбрався.

Омелько. Який панич?… Хиба Красовського панич поїде з нами?

Мартин. Сто чортів тобі в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович — такий самий панич!

Омелько. Степан?! Давнож його призвели хазяїн?

Мартин. От я як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тільки Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.

Омелько. Та за щож биться? Панич, то й панич, пан — то й пан! Хиба мені язик одпаде, коли я вас буду паном величать. Про мене, мені однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму.

Мартин. Та одшукай ще — там у коморі був вандальський дзвінок і причепи під дугу.

Омелько. Добре, пане.

Мартин. Ти яких коней запріг?

Омелько. Лиску, Красавку і Блоху.

Мартин. Ну, й не ирод ти? Всі три з лошатами, а у Блохи аж двоє… Панича везе в город тройкою, з дзвінком — і ззаду табун лошат буде бігти!? Зараз мені перепряжи.

Омелько. Та хиба я знав, що його призвели! Яких же за- прягти, бо знову не вгадою, то до вечера буду запрягать та випрягать…

Мартин. Кулка́та в корінь, Зо́зуля і Карякошку на пристяжку. Іди мерщій.

Омелько (про себе). Поки був чоловіком, і не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе. (Пішов).

ЯВА VIII.

Мартин, а потім Степан і Палажка.

Мартин (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було „Мартин“, „дядьку Мартине“, а тепер — пан!… Нічого, призвичаяться. (Входить Степан і Палажка).

Палажка. Глядиж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала, як слід.

Мартин. Яка це в тебе шенеля? Яж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника.

Степан. Сукна не стало на дармовіса.

Мартин. Наж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса (дає) та купи самуваря, чаю, сахарю і… кофію і пришлеш з Омельком. А там що останеться, візьмеш собі: може рукавички купиш… Дивись: як люде, так і ти. Та чоботи чисть раз-у-раз, щоб блищали, як у засідателя — одежа перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай приїздить хоч і на наших конях — я його й назад одішлю.

Палажка. Хто?

Мартин. А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмож на дорогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєтану Івановичу вівса і сіна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль… (Входе Омелько в чоботях і в дранім кобеняку).

Омелько. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.

Мартин. Тиб ще мішок драний надів на голову. Він там осоромить панича! Надінь мені добрий кобеняк.

Омелько. Та виж за кобеняк нічого не казали, а тільки за чоботи! (На бік). От наказаніє господнє з таким паном: звелів надіть чоботи, а чепляється за кобеняка. (Пішов).

Мартин. Ну, тепер з Богом! (Устає). Прощай. (Цілує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги на память… трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!

Палажка. Здоровя бережи, шануйся, сину. (Цілує його). Молися Богу по книжці.

Степан. Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька…

Мартин. Кланяйсяж там: Каєтану Івановичу. Свириду Петровичу… (Виходять).

.

Дія друга

ДІЯ ДРУГА.

.

ЯВА I.

За столом сидять Мартин, Гервасій і Матвій.

Гервасій. Так от яке діло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловік не бідний, Микола у мене один, то й він не буде бідувать; а в тебе одна дочка… Мій Микола і твоя Марися умісті виросли і полюбили одно другого, а ми з тобою давні приятелі… То як ти скажеш: чи не поженимо ми своїх дітей? Нехай давня наша приязнь закінчиться весіллям наших діток!…

Матвій. І я з охотою потанцюю на весіллі у свого хрещеника! А ну, Мартине — рішайте, бо мені вже й танцювать схотілось!

Мартин. Так то так, приятелю мій, я знаю, що ти не бідний, і може справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за твого Миколу.

Гервасій. Чого так?!

Мартин. Дочка моя дворянка, а твій син… ні дворянин, ні чиновник… так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба. Я тепер на такій линії…

Гервасій. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєш себе з Красовським!…

Мартин. Що мені Красовський! Я сам уродзо́ний шляхтич! Красовський був безштанько і батько його так само сидів у Шадурського на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! І мій Степан, Бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді порівняємося з Красовським!

Герзасій. Далеко ходить! Красовський вчений, лікарь, Красовський державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порівняться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, — вірь мені, що як будеш отак роздувать свій гонор, то Красовський зїсть тебе!…

Мартин. Подавиться, пане Гервасію, подавиться — я глевкий!

Матвій. Глядіть, щоб він вас не підпік — ха-ха-ха!

Гервасій. Щож ти тепер зробиш? От він не хоче, щоб ти сидів на його власності — і вибірайся! А сам не підеш, під руки виведуть, за ноги витягнуть, викинуть за межу зо всім збіжжям! Що там рівняться!…

Мартин. Мене викинуть? Мене за ноги витягнуть з прапрадідівського ґрунту?! О-о!… Та хто посміє? А стрічний іск, а апеляція? Я його ще в острог посадю за обиду, я правду судом одшукаю, я йому покажу, яке я бидло і яке теля мій син!

Гервасій. Ти осліп од дворянства! І поки ту правду знайдеш, то все хазяйство профиськаєш і все таки нічого не добєшся, і Красовський тебе випре звідціля!

Мартин. Не діжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все все хазяйство зплюндровать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як і він (бє себе в груди). Уродзоний шляхтич Мартин, Генадієв син, внук Матвія Карлова, правнук Протасія Гервасієва, Боруля з сином Степаном, герба Тшівдарь! О, стокроць дяблів його мамці і його таткові!

Гервасій. Гай, гай! та ще й зелененький! Герб?… А звідкіля, що означа те слово Тшівдарь, ти й сам не знаєш.

Мартин. А на що мені знать? Герб — то єсть знак шляхетського достоїнства!

Гервасій. Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всі шляхтичі і всі дворяни, тільки щабльові.

Матвій. Ха-ха-ха! Щабльові? Як то, пане Гервасію, щабльові?

Гервасій. Такі, виходить, маленькі, що повипадали крізь щаблі своїх невшитих лубками возів і розгубились… Одно слово — голопуза шляхта!

Матвій. Ха-ха-ха!

Мартин. Може ти й щабльовий і голопузий шляхтич, а я уродзоний! Не віриш? У мене є копія з протокола депутатського собранія, — коли хочеш, покажу? Я й сам не знав а тепер довідався, що прапрадід мій був стражником томоженого скарбу і на його бумагах підписаний сам суперетендент Севастян Подлевський!… от що! і у Красовського не кращі бумаги.

Гервасій. Що там бумаги! Красовський на лікаря вивчився, то йому шляхецтво пристало. Тепер він їздить у калясі, його вже крізь щаблі не протягнеш, а бумаги — тьфу! І в мене було їх доволі, а тільки я переконався, що нам дворянство так личить, як корові сідло.

Мартин. Може ти й корова, а мій прапрадід…

Гервасій. Був стражник? Чув! А мій був підкоморий!

Мартин. Твій під коморею тільки сидів, то инша жеч…

Гервасій. А твій стеріг тієї самої комори, де мій сидів?

Матвій. Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то ще полаєтесь! Цо там по тітулі — кеди німа ніц в шкатулі!… Краще, пане Мартине, віддайте Марисю за Миколу, та запємо могорич!

Мартин. Ні, пане Дульський… У мене, слава Богу, є і в шкатулі… я на другій линії…

Гервасій. Він дворянин!

Мартин. Щоб ти знав!

Гервасій. Горе з такими дворянами! А по моєму, хто вчену голову має, то дворянин, а вже як неграмотні дворяне, то…

Мартин. Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний, бо вмієш тільки молитви читать, та й то по батьківському молитвенику, а по чужому не втнеш!… А я й скоропись розбіраю.

. По батьківському молитвенику тепліш молиться.

Матвій. Ну, годі, панове, бо я бачу, що посваритесь!

Гервасій. І справді! Як наше не в лад, то ми з своїм назад!… Прощайте, пане уродзоний! Тільки глядіть, щоб не чухалися, як дворянство крізь щаблі випаде. (Йде).

Мартин. Не журись, у нас вози лубками вшиті!

Матвій. От і не вгадав: думав могорич пить, а піднесли дулю — і ніс, здається, не свербів.

Мартин. Чогож, милости просю, сідайте, я зараз почастую: то одна жеч, а це друга.

Гервасій. Де вже нам з дворянами за одним столом сидіть. (Пішов).

Матвій. Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось.

Мартин. Оставайся, закусимо.

Матвій. Нехай другим разом, а тепер не приходиться: умісті прийшли, умісті й вийдем… Іще раз скажу: жаль, що ви не віддаєте Марисю за мого хрещеника: славний парубіяка…

Мартин. Я й сам знаю… так не рівня по званію.

Матвій. До зобачення!… (На виході). Може ще роздумаєте і на Тройцю потанцюємо! (Пішов).

ЯВА II.

Мартин, а потім Палажка.

Мартин (один). Може й на Тройцю потанцюємо, тільки не на Миколинім весіллі! Бач, хлоп, підніжок пана Красовсього — тудиж, у рідню лізе! Умийся попереду!… Як би не в моїй хаті, єй, наплював би Гервасієві у самісіньку пику за його хлопські речі… І він зо мною рівняється!… Далеко!… От як приїде сьогодні з города наш жених — губерський секретарь-регистратор, тоді милости просю подивиться, за кого Боруля віддає свою дочку!… Ха! (Входе Палажка).

Палажка. Чого це Гервасій і Матвій заходили?

Мартин. Гервасій свата нашу Марисю за свого Миколу.

Палажка. От і слава Богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий, добрий і хазяйський син.

Мартин. І хлоп.

Палажка. Такий, як і ми.

Мартин. Дурна!

Палажка. Сам ти дурний! Чого лаєшся? Щож ти маєш проти Миколи?

Мартин. Сліпа

Палажка. Тьфу! То тобі мабуть повилазило.

Мартин. Глуха!

Палажка. От же, єй-Богу, так і вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!

Мартин (на бік). Чого доброго, вчепиться! Це буде не по-дворянськи. (До Палажки). Не сердься Палазю, а скажи мені — ти бачила ту бумагу, що Степан привіз?

Палажка. Бачила.

Мартин. І чула, що він читав у бумазі?

Палажка. Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки, кажи товком: чи віддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене!

Мартин. Діло шість місяців у герольдії, не сьогодні-завтра утвердять у дворянстві, а я дочку віддам за мужика!… Щож то, я з глузду зїхав, чи як?

Палажка. Здається мені, що зїхав: не велиш ні мені, ні дочці робить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується…

Мартин. Палазю! Дворяни — одно, а хлоп — друге!… Може ти цього не розумієш — то я тобі ясніше скажу: сметана — одно, а кисле молоко — друге! О! розумієш?

Палажка. Одно розумію, що ти стерявся розумом.

Мартин. О, Господи, о, Господи! На що ти мене довів до того, що я одружився з простою мужичкою! Нічого не тяме — як до пенька балакаєш. І казав же покійний папінька: женись, сину, на шляхтянці. Ні, таки погнався за чорними бровами! От і дожив: брови злиняли, а гонору, як не було, так і нема!

Палажка. Божевільний! Єй-Богу, божевільний! Тиб дроку напився.

Мартин. Що ти з нею будеш балакать?… Хиба тобі краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, ніж за губерським секретарем-регистратором? Краще — кажи?

Палажка. А деж він у біса той… ростератор?

Мартин. Регистратор.

Палажка. Та не вимовлю.

Мартин. Ото тож бо й є! Приїде, душко, приїде! Про ньогож я й казав Степанові на одїзді — чула?

Палажка. То чом же ти мені не сказав? А то: і сліпа, і глуха — тільки роздратував мене… Ну, а Марися?.. Тиж її питав — може вона не схоче?

Мартин. І питать не буду, на що питать? Вона не дурна, в ній батькова кров, розбере — не бійсь: де пан, а де мужик!

Палажка: Дай, Боже! Хиба я їй ворог?

Мартин. І я не ворог своїм дітям: хочу обох дітей пристроїть по дворянськи!.. Тільки ти, Палазю-душко, зділай милость, не супереч мені, слухай мене

Палажка. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.

Мартин. Ну, годі. Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі роскажу: а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І роспитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?

Палажка. А колиж приїде жених?

Мартин. От Омелько привезе звістку, а може й самого привезе, бо не дурнож його так довго нема: мабуть задержав, поки з присутствія вийдуть.

Палажка. То яж зараз і піду, бо може сьогодні й привезе.

Мартин. Іди, іди душко! Та роспитай гарненько про всі звичаї й порядки дворянські. (Палажка пішла).

Ява III.

Мартин, а потім Трохим і Омелько.

Мартин (один). Довгож нема Омелька! Певно привезе жениха. Та вжеб пора йому й приїхать давно… Треба буде попросить на вечір Протасія, він гарно і багато вміє балакать… А важко і в дворянстві жить: росходу, росходу, — самим робить якось не приходиться… (Входе Трохим).

Трохим. Пане! наших дві пари волів і дві корови зайняв економ у двір.

Мартин. Деж вони паслись?

Трохим. Та в череді, з череди й заняв!

Мартин. Як він смів?!

Трохим. Так пан Красовський звелів.

Мартин. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака? грабитель! За щож?

Трохим. Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите — не віддасть.

Мартин. Не віддасть?… Бери палицю і мені знайди доброго дрючка!… Я їм покажу… Я… Ми їм покажемо!

Трохим. Ні, пане, я не піду. Він похваляється й вам на спині горба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спині горба надрюкую.

Мартин. Хто це казав?

Трохим. Економ.

Мартин. О, хлоп поганий! Він, наймит Красовського, мені горба зробе?… Мені?… Та я… запрягай коней, поїду зараз у стан! Це грабіж, грабіж!…

Трохим. Немаж натачанки ще з города.

Мартин. Біжи до Сидоровички, позич. (Трохим пішов). Граблять!… Граб, граб… Це мені ще й на руку — нехай граблять!.. разом за все отвіт даси! Ні, пане Красовський — Боруля ще потягається з тобою! Мабуть почув, що діло в герольдії… апеляція… стрічний іск йому в печінку сіли… О, пресвята Діво! вмішайся в моє діло, поможи мені ворога свого доканать! (Входе Трохим).

Трохим. Там прийшов Омелько.

Мартин. Який Омелько?

Трохим. Та наш же Омелько…

Мартин. Сам?

Трохим. Сам.

Мартин (на бік). Щож це за знак: і забарився, і жениха не привіз? (До Трохима). Запрягай же свіжих коней у нашу натачанку та поїдемо зо мною в стан, а Омелько нехай зараз іде в хату…

Трохим. Він боїться йти в хату.

Мартин. Чи ти не здурів? Чого він боїться?

Трохим. Та коней наших покрали в городі.

Мартин. Як?… О, Господи! Нова напасть… Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей). Омелько! Ирод! Супостат! Іди в хату! (Входе Омелько босий). Де коні, азіят?

Омелько. Украли.

Мартин. Украли?

Омелько. І чоботи, і кобеняк украли…

Мартин. Як же в тебе голови не вкрали?

Омелько. Бо нікому не потрібна, у кожного є своя, хоч поганенька.

Мартин. Щож мені тепер з тобою робить? Га? Що?… Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, — кажи, шкуру з тебе здерти?… Росказуй, анахтема, як було діло?