Рослина й соняшна енерґія

Front matter

А.

К. А. ТІМІРЯЗЕВ

А Й СОНЯШНА ЕНЕРҐІЯ.

Кругобіг вуглеця

Кругобіг вуглеця.

I.

Тим, що бували в Женеві, безперечно, доводилось проходитися в тіні віковічних каштанів тераси La Treille; з цієї тераси розгортається краєвид на ближчі передгірря Grand і Petit Salève. Полюбувавшись цим краєвидом, турист звичайно спускається до підніжжя тераси в ботаничний садок; там, перед головним фасадом теплиці, бачить він ряд мармурових і бронзових бюстів: маленька Женевська республіка поставила їх своїм громадянам, що своїми заслугами так чи инакше сприяли розвиткові ботаничних знань. Ботанікові ці бюсти нагадають про те, що він стоїть на грунті клясичному, де наприкінці минулого століття повстала і продвинулась нова галузь його науки, фізіологія росини. Але кого мало цікавить ботаніка, а ще менш історія ботаніки, тому ці ймення будуть знайомі в найріжнороднішій мірі.

Тут знайде він ймення Руссо, якого жагуче, палке слово прогреміло до найвіддаленіших країн культурного світу; ідеї Руссо надали певних рис цілому століттю, але його загальнолюдське значіння заступило цілком його, як ботаніка; поруч з йменням Руссо наш турист натрапить на знайомі, хоч би через те, що він їх чув, ймення Де-Кандоля, Соссюра, а може ще Бонне; нарешті зупиняється він перед цілком йому незнайомим йменням — Жак Сенеб'є. А між тим, Сенеб'є заслуговує того, щоб бути більш відомим і не тільки через те, що він написав перший систематичний трактат по фізіології рослин, але й тому, що він в науці зробив велике відкриття, яке тільки коли-небудь робилось в природознавстві. Він винайшов, як повстав рослинний вуглець.

Вуглець — це основа всякої органичної субстанції. І кожна освічена людина тепер більш менш знає, що рослина бере цей вуглець з атмосфери; у формі рослинної субстанції ним прямо чи посередньо живиться тварина і чоловік; в їх тілі вуглець окиснюється (себ-то сполучується з киснем) і дає ту енергію, яка потрібна нашому тілові для того, щоб воно могло працювати; нарешті, як, продукт дихання, вуглець назад вертається в атмосферу і знов стає приступний для рослини. Так вуглець вічно робить своє коло, послідовно проходячи через всі три царства природи. Сенеб'є відкрив головний момент в цьому кругобігові, це той мент, коли вуглець переходить з неорганичного світу в світ органичний, себ-то з атмосфери в рослину. Тепер ми вже досить призвичаїлись до думки про цей кругобіжний процес; і, вивчаючи історію цього учення, ми тільки з великими труднощами можемо цілком оцінити зусилля наукової творчости, наукової фантазії, що їх проявили перші основоположники цього учення. Спробуємо, все ж, поглянути на цікаве для нас відкриття так, як дивились на нього сучасники; на крилах думки перелетімо в останню чверть вісімнадцятого століття, в ту добу, коли людська думка працювала напружено у всіх галузях, породивши в галузі позитивних знань нову науку, — сучасну хемію.

Отже ми в 1783 р. Хемія, що тільки народжується, приваблює увагу вчених. Вона ж, головним чином, вивчає третій стан матерії, на який так мало досі звер- тали уваги, себ-то гази. Ще недавно Прістлі ознайомив нас з цілим рядом газових тіл. Не пройшло ще й десяти років з часу, як відкрили кисень. Тільки десять років тому Лявуазьє, спалюючи алмаз, довів, що він перетворюється в air fixe (себ-то в повітря, що є в твердому стані в твердих тілах); по нашому термінові, він перетворюється у вуглекислий газ, але такої назви ще немає; вона з'явиться уперше в друкованій книжці в наступному 1784 p., а розкладуть вуглекислий газ ще тільки через десять років. Тільки п'ять років тому Лявуазьє з'ясував склад органичної субстанції; нарешті, через кілька місяців, 25 липня, він вразив здивовану академію фактом, що вода не стихія, а сполучується з кисню й горючого газу, air inflammable, якого він надалі зватиме воднем. Зауважимо ще, що всі ці факти проходять в пресу часом через рік, через два, три; тільки жваве листування між англійськими, французькими, італійськими та шведськими вченими ширить ці вістки по всіх країнах Европи. Ще триває люта боротьба між двома таборами, оборонцями блискучого, але відживаючого свій вік учення про флогістон і прихильниками нової хемії — хемії Лявуазьє. Над нею офіційна наука, устами Фуркруа, ще скаже звичайний в таких випадках присуд: „вона порушуй підвалини всіх поглядів, що зараз панують“. Зважимо всі ці обставини, і ми зрозуміємо, яка ще темрява обгортає наукові обрії і скільки прозірливости треба для того, щоб прокладати нові незнані до цього шляхи, збагнути факти, які трудно було ще в слово втілити.

В цю гарячу добу, себ-то р. 1782, в Женеві, Сенеб'є, скромний процьовник, навіть не фаховець-вчений, а просто пастор-євангеліст, старано студіював питання про вплив соняшного світла на тіла всіх трьох царств природи. Не зважаючи на блискучі успіхи техничного вжитку соняшного світла в фотографії, це питання досі не посунулося вперед з погляду його наукової теорії. Сенеб'є написав три томи про це питання. В першому томі, що з'явився р. 1782, він трактує питання про дію світла на листя; цією працею він, головним чином, і залучив собі слави в своїй науковій діяльності. В наступному 1783 р. він присвятив цьому питанню цілий новий том, вияснивши в ньому остаточно вагу свого відкриття. Яке ж саме це було відкриття?

Ще за років сорок до-того, другий женевець і, як ми допіру бачили, сусіда Сенеб'є по ботаничному садкові, Бонне запримітив цікавий факт, а саме: коли листя занурити у воду і виставити на сонце, воно вкривається бульками повітря. Бонне зацікавився, звідки береться це повітря — з рослин чи з води? Він для цього переварив воду, позбавивши її таким чином від повітря і повторив свою спробу: бульки на листках уже більше не з'являлись. Звідси Бонне зробив висновок, що повітря виділяли не листки, а вода, на поверхні листків. Щоб перевірити цей висновок, він де-який час дихай крізь рурку в цю переварену воду і помітив, що після цього листя знову починає вкриватись бульками. Таким чином, Бонне неминуче повинен був прийти до остаточного висновку, що рослина в цьому процесі важливої ролі не відограє; і через це цілком помилково гадають, ніби цей учений зробив перший крок до відкриття цієї функції рослини. Навпаки, зважаючи на, цілком логичний хід думок, він повинен був відкинути ролю рослини в цьому процесі; це сталось не через те, що йому бракувало таланту досвідника (екпериментатора): в його час у науки було ще замало відомостей що до газів. Як тільки хемія поповнила цю прогалину, це фізіологичне питання знову стало на черзі.

1772 р. Прістлі відкрив факт першорядної ваги: він показав, що рослини можуть поліпшувати повітря, зіпсоване диханням тварин або тілом, яке горить; через це саме вони роблять його знову придатним для дихання і горіння. Одначе, Прістлі на перших порах не зауважив одної умови його досвідів, а саме — впливу світла на цю функцію рослини, і коли він через кілька років забажав знову перевести свої спроби, вони скінчилися невдало. Але ця невдача не примусила його зріктись своєї початкової гадки; він казав, що один позитивний доказ важливіший за цілий ряд негативних. Прістлі переводив досвіди далі, беручи для цього не звичайні рослини, а зелену плівку, що вкриває стінки скляної посудини з водою. Як пізніше довів Сенеб'є, ця плівка складається з водорослей. Тут він переконався, яку вагу має світло. Як раз приїхав до Англії голяндський вчений Інгенгуз; він ознайомився з дослідами Бонне, дізнався від Прістлі про його останні досвіди і спробував знов їх перевести; при цьому він скористувався з способу досліджування повітря, якого ввів у науку Пріслі і удосконалив абат Фантана. Інгенгуз показав 1779 p., що рослини поліпшують повітря тільки під впливом світла, а коли світла немає, то вони так само, як і тварини, псують його. Ще раніше завважав це, на підставі своїх дослідів, вчений Шелє.

Таким чином, виявились подвійні стосунки рослини до повітря, а саме: з одного боку рослина, як і , дихає, псує повітря, робить його непридатним для дальнішого дихання і горіння, а з другого — поліпшує повітря, робить його знову здатним підтримувати життя і горіння. Ця остання здатність властива виключно рослині під впливом світла.

Цілий ряд вчених здебільшого звертали увагу на цей, так би мовити, гігієничний бік питання і досліджували його. Прістлі, Лявуазьє, Магелян, Інгенгуз, Шелє, Фонтана, Спалянцані й ин. заходились коло нових дослідів в цьому напрямкові або живо цікавились результатами чужих дослідів. Сенеб'є перший з цілком нового погляду підійшов до питання.

Він повторив спроби Бонне, але бульки повітря, що їх вилучає листок, він зібрав так, як це робиться при хемичному аналізі (способи хемичного аналізу газів наука до цього часу уже виробила). Сенеб'є клав листки у воду в посудину, що мала форму перекинутої лійки з закритою шийкою; вилучаючись з поверхні листків, газ збірався в цій глухій, себ-то закритій зверху, рурці. Виявилось, що зібранний газ цілком відріжняється від газу, розчиненого у воді, — себ-то він не вилучився з води.

Це не міг бути той газ, що є просто в листках, бо його обсяг був значно більший від обсягу листків. Від звичайного повітря він відріжнявся тим, що він був значно чистіший від нього, ліпше підтримував горіння і дихання, себ-то, як висловилися б ми тепер, був багатший на кисень. Таким чином, думка Бонне, очевидно, була безпідставна: повітряні бульки, що з'являлись на листках, не брались просто з води, вони істотно ріжнились своїм складом від повітря, розчиненого у воді. Але, все ж правдивий і той факт, що для того, щоб на листках з'являлись бульки, у воді повинно бути повітря. Але яке? Сенеб'є скупчив свою увагу на цьому питанні і скоро переконався, що листя може вилучувати „чисте повітря“ (кисень) тільки тоді, коли у воді є не звичайне повітря, а як раз повітря зіпсоване, в якому є air fixe, себ-то вуглекислий газ; ця сама вуглекислота завжди буває у воді з мінеральних джерел, часом навіть дуже багато, як напр., в зельській воді. Сенеб'є зробив ще багато найріжноманітніших досвідів і прийшов до остаточного висновку, що як раз вуглекислий газ, і тільки він, потрібен при цьому; що більше буде цього газу, то більше буде й кисневих бульок. Далі він довів, що ці бульки вилучуються не на поверхні листків, а з глибини тканини, з зеленого листкового мякушу. Стало ясно, що „чисте повітря“ вилучується коштом air fixe, розчиненого у воді; листя його перероблює, перетворюючи один газ на другий. Але як же саме перетворює? На це питання уже давали відповідь досліди Лявуазьє. Тепер ми за кілька хвилин можемо спалити вуґіль у кисні, перетворити його в невидимий газ, у вуглекислий газ, і знову вилучити з цього газу вугіль в його попередній формі; так ми, шляхом синтезу й аналізу, можемо вияснити, як взаємно перетворюються вуглекислий газ і кисень, які їх взаємні стосунки. У Сенеб'є ще не було тоді таких певних поглядів, як наші, і в перших його працях, де він говорить про своє відкриття, ми не натрапимо навіть на слова „вуглець“, „кисень“, „вуглекислий газ“, бо їх і Лявуазьє ще не вживав в той час, але тільки від Лязуазьє він дізнався, що „air fixe“ повстає, коли тіло горить чи тліє, що горюча субстанція, сполучуючись з киснем, йде в чисте повітря й псує його. Звідси було очевидно, що при оберненому процесі, коли рослина своєю діяльністю перетворює „air fixe“ на „air pure“, „air eminnement respirable“ (чисте повітря, повітря особливо придатне для дихання), горюча основа повинна залишатись, відкладатись в рослині. Але ця горюча основа — це та сама субстанція, що з неї складається рослина; значить, цей процес повинен мати вагу і для рослини; в рослину входить та субстанція, з якої вона складається, — оче- видно, що тут рослина живиться. Щоб оцінити всю сміливість цієї думки про те, що рослина „живиться повітрям“, треба тільки згадати, що ще довго після Сенеб'є, мало не до нашого часу багато вчених називали цей процес диханням, „денним диханням“; цим вони хотіли відріжнити його від справжнього дихання, яке вони звали „ночним“, через те, що воно найяскравіше виявляється у рослини тоді, коли немає світла. Дійсно, живлення повітрям — це щось таке надзвичайне для нас, так воно різко суперечить із зрозумілішим для нас процесом живлення тварин, що нелегко було призвичаїтись до цієї думки.

Попередники Сенеб'є в цьому процесі бачили тільки засіб, яким природа очищує атмосферу, а Сенеб'є, таким чином, вказав на друге і далеко важливіше його значіння: процес цей годує рослину, а через неї й увесь тваринний світ. Не вживаючи самого слова „“, Сенеб'є винайшов, яке коло він робить в природі і цілком зрозумів всю силу свого відкриття; цим і пояснюється та незахована трівога, з якою він поспішав збільшити число своїх досвідів, зробити ріжноманітнішою їх форму, бажаючи пересвідчитись, чи він дійсно винайшов природній закон такої колосальної ваги. „Коли думаєш, що тримаєш в руках істину“, — скромно пояснює він, — „то не шкодуєш жадної праці, щоб цілковито збагнути її; коли ж справа йде про цілком нові ідеї, то жадний доказ не може бути зайвий“. В цій симпатичній рисі у Сенеб'є, (так само, як і у Прістлі), в тому, що він ніби боявся довіритись собі самому, повторюючи і роблячи ріжнородніми свої досвіди, пізніш хотіли вбачати тільки ознаку грубого емпіризму, але він сам успішно відповідає на це обвинувачення. „Часткові висновки — каже він, — що випливають із спостережень, набувають вартости тільки тоді, коли можна узагальнити, зробити їх ключем до цілої низки явищ“. „З другого боку“, — поясює він, — „і до самого факту у нас з'являється довірря тільки тоді, коли ми розуміємо його сенс. Можемо сказати, що Сенеб'є мало не зразу засвоїв сучасний погляд на це явище, та й докази, які він наводив, грунтовно не ріжняться від наших. Він каже, що розклад вуглекислого газу не тільки поліпшує повітря, а, що важливіше, годує рослину, а через це й тварину. Далі він доводить, що це не тільки одно з джерел, а головне джерело живлення рослини і тварини; до цього його приводять такі міркування. Рослинна субстанція повинна повстати із чогось, що оточує рослину, але з чого саме: із землі, з води, з повітря? З грунту вона не може братись, — і це доводили ще класичні досвіди Ван-Гельмонта, а також можливість викохувати рослини у воді. Не може субстанція ця братись і з води, і це підтверджується тим, що у воді так мізерно мало розчинено твердих субстанцій, а також фактом, що кактуси й инші рослини можуть довго жити без води. Лишається повітря — себто його вуглекислий газ. Таким чином, стає зрозуміло, як ростуть рослини на неродючому кам'яному грунті; стає зрозумілий також факт, чому рослини, що виросли в грунті або у воді, не ріжняться своїм складом: в обох випадках вони беруть їжу з одного джерела — з повітря. Щоб довести цей факт, Сенеб'є наводив думку про те, що процес живлення рослини відбувається як раз в листках. Без листя рослина не росте; соки, які вона приймає з грунту, рідкі, водянисті; а соки, що йдуть з листя, слизуваті, багаті на субстанції. Бруньки, овочі на рослинах, коли позбавити їх ближчих листочків, не розвиваються; нарешті, у де-яких рослин, як:, напр., у Aloe, запаси поживних субстанцій безпосереднє утворюються в листках. На підставі всіх цих міркувань, Сенеб'є ще р. 1783 поклав основу ученню про живлення рослини; в загальних рисах це учення зберіглось і до теперішнього часу.

Але не треба думати, що ідеї Сенеб'е зараз знайшли загальне співчуття, — вони були занадто оригінальні, і живлення повітрям занадто розходилось з загально принятими поняттями. Особливо на заваді стояло те, що довго змішували процес розкладу вуглекислого газу з його утворенням, себ-то з диханням; з цього боку особливо неясні були думки його попередника і суперника, Інгенгуза. В останній час де-які німецькі ботаніки (Сакс, Ганзен, Детмер, Візнер і ин.) пробують цілком несправедливо зменшити заслуги Сенеб'є і, на шкоду йому, висунути наперед Інгенгуза. Важко собі уявити, чим вони при цьому керуються. Хіба може, наперед смакуючи, як Голяндію скоро поглине „загально-німецька батьківщина“, вони уже заднім числом вважають Інгенгуза за німця. Навіть через 12 років, р. 1796, Інгенгуз ще доводив, що вилучаючи вуглекислий газ, себ-то дихаючи, рослина живиться, що „рослини, витворюючи вуглекислий газ, таким чином, самі собі готують їжу“, він казав, що „рослини найскоріше повинні рости тоді, коли вони вироблюють найбільше цієї іжі, себ-то тоді, коли вони знаходяться в темряві, — і це все свідчить про те, як далеко був Інгенгуз від того, щоб зрозуміти основну думку Сенеб'є. З цього цілком зрозуміло, що поняття Інгенгуза були до того неясні, що прибуток вуглецю (живлення) він змішував з видатком (дихання). З другого боку, висловлювали дуже важливий сумнів; його значіння визнавав і Сенеб'є; а саме вказували на той факт, що листя величезної більшости рослин знаходиться в атмосфері, а не у воді; між тим, абат Фонтана дослідив до 700 рослин і не міг довести, щоб їх листя розкладало вуглекислий газ у газовому стані. Сенеб'є сам заходився коло подібних досвідів і зразу не міг одержати цілком певних результатів, в чому він сам відверто признається; але уже в другій своїй праці (1783 р) він згадує, що йому вдалось одержати задовольняючі результати і в повітрі. Остаточно з'ясувати це непорозуміння довелось уже пізніш його землякові Соссюрові.

Але найсильніше заперечення, яке трудно було відкинути, виставив Гассенфрац. Він доводив, що теорія Сенеб'є помилкова в своїй основі через те, що рослина зовсім не засвоює вуглецю; він це підтвержував досвідом, якого сучасникам трудно було заперечити. Коли рослина живиться вуглекислим газом, — казав Гассенфрац, — то треба тільки взяти сім'я, що проросло, покласти в дистільовану (перегнану) воду, де є досить вуглекислого газу — і рослина повинна розвиватись. В дійсності цього ніколи не буває, — рослина не розвивається, а гине. Ми тепер дуже добре розуміємо, чому не вдавалися Гассенфрацові досвіди. Від Сенеб'є ми знаєм, що рослина потрібує вуглекислого газу, а через пізніші досліди ми дізнались також, що рослині потрібні і складові частини попілу, а їх-то Гассенфрац і не достачав своїм рослинам. До того ж, рослина, щоб дихати, потрібує кисню, а його, десь певне, бракувало в тій воді, куди клав Гассенфрац сім'я, що проростало. Але, кажу ще, для сучасників здавалось, ніби досвіди Гассенфраца підкопували в корні учення Сенеб'є.

Взагалі Сенеб'є був талановитий експериментатор і строго логичний дослідник, але у нього не було тієї особливости геніяльних новаторів, яка потрібна для того, щоб виставити своє учення у всій зброї істини, а головне, у нього тоді ще не було відповідних знань з нової хемії, навіть він був в противному таборі. Зате пізніш він сам відверто признавався, що коли йому вдалось перемогти „звичайну косність людського розуму“, яка неохоче розлучається з старими поглядами, він переконався в тому, що його ідеї стали для нього самого яснішими при світлі нового учення.

В Европі в той час було дві особи, що могли б довести це питання до кінця, вислідити всі його наслідки; але їх примусово забрали від науки тоді, коли вона могла від них найбільше чекати. Це були Лявуазьє і Прістлі. Прістлі ніколи не забував про питання, викликане його відкриттям. І Лявуазьє, видно, глибоко цікавило це питання; про це можна гадати по його пізніших відчитах перед Паризькою Академією. Саме в своєму докладі про Гассенфрацові досліди він очевидно стає на бік Сенеб'є і каже, що більшість вчених поділяє його погляд, що вуглець з вуглекислого газу переходить в рослину, утворюючи органичну субстанцію; але, з другого боку, він спиняється, нічого не розуміючи, перед фактами Гассенфраца, пропонує Академії їх перевірити і приходить до висновку, що „навряд чи яке-небудь инше наукове питання більш варте її увага і вивчення“, ніж питання про те, як повстав рослиний вуглець. Відомо, що Лявуазьє і раніше цікавили спроби виростити у воді рослини, а також і инші питання, сполучені з хліборобством. Нам навіть трудно собі уявити, як розвинулася б фізіологія рослин і раціональне хліборобство, коли б Лявуазьє, як пізніше Лібіх, в наші часи Бортльо, звернув увагу на її завдання. Як змінилася б її доля, коли б на почесному місці серед імень своїх діячів вона могла записати ймення геніяльного хеміка, коли б творець сучасної хемії став і творцем фізіології рослин та агрономичної хемії. Але через рік після того, як були сказані наведені вище слова, Лявуазьє наложив головою на гільотині. Зберігся переказ про те, що з ним були поховані ідеї про якісь нові відкриття, які майже склались у нього в голові і він не вспів здійснити на досвіді. Хто не чув про страшні подробиці юридичного вбивства Лявуазьє? Історики з певними тенденціями часто експлоатували його для своїх цілей, вказуючи на нього, як на яскравий прояв республіканського вандалізму й охоче повторюючи слова (апокрифичні?), що їх ніби Лявуазьє сказав на процесі: la République n'a pas beѕoin de science! Але ті ж історики не так охоче згадують про другий випадок, що трапився незадовго перед тим в сусідній країні. Там другій геніяльний хемік, талановитий суперник Лявуазьє, Прістлі, тільки випадково врятував своє життя від дикого самосуду вулишньої юрби. Про цей епізод так оповідають його біографи. В Бірмінгамі приятелі Прістлі, що мали багато звязків у Франції, — сам він користувався навіть з права французького підданства, — гадали відсвяткувати 4 липня 1792 р. роковини взяття Бастилії. Вороги Прістлі, консервативні аристократи і клерикали давно ненавиділи його за його незалежні погляди, політичні і релігійні, і скористувались з цього випадку, щоб порішити з ним. Під'южена ними вулишня юрба вдерлась в будинок, де обідали, розправилась з тими, хто там був, і, не найшовши там Прістлі, направилась до його будинку за містом з криками: „за церкву й короля“. Лабораторію, цінні прилади, бібліотеку, рукописи — все знищили, а будинок спалили дощенту. Приятелі своєчасно попередили Прістлі, і він, з дружиною й двома дітьми, вспів врятуватись від дикого самосуду розлютованої юрби крізь вікна сусіднього будинку. Прістлі міг бачити, як гинули в полум'ї результати цілого його трудового життя, а може й надії на майбутні великі відкриття. Його біоґрафи оповідають, що навіть в ці хвилини його не залишила звичай- на ясність духа і христіянська тихість вдачі; ні докірливого слова не чули від нього, що до цеї, жалю гідної, темної юрби, яка була тільки сліпим знаряддям; але до кінця свого життя не переставав він голосно викривати ту руку, що керувала цими дикими вчинками. „Ніякі міркування не могли його зупинити, коли він вважав за свою повинність боронити те, що він визнав за істину“, — каже один з його біографів, Кюв'є, і далі додає: „і ця риса, оскільки гідна пошани сама по собі, знищувала результати милих рис його вдачі і спричинювалась до тих мук, що шматували все його життя“. Під qualités aimables (милими рисами) Кюв'є, десь певне, розумів життьову мудрість, що вміє пом'якшувати жорсткість всякої істини. Прістлі пробув ще де-який час в Англії, не ховаючись від своїх ворогів, які тільки гірше скаженіли від цього, бо не мали ані найменшої підстави, щоб законно його переслідувати; нарешті він знесилився в нерівній боротьбі і подався до Америки. Випадково зберіг він собі життя, але наука втратила Прістлі безповоротно.

Таким чином, за 2 роки примусово зійшли з наукової сцени два найбільших її діячі, що своїм впливом могли б змінити історичний хід розвитку нашої науки. Ця паралель між долею Прістлі й Лявуазьє не може не навчити де-чому безстороннього історика. Вбивство Лявуазьє вважають справедливо за одну з найчорніших плям на сумлінні людскости, але вона бліднеє перед невдалою спробою вбити Прістлі. Збожеволілий од відчаю перед чужеземним нападом і внутрішньою зрадою, спустошений, але готовий до нових жертв, французький нарід переслідував в Лявуазьє одного з представників ненавистної йому верстви відкупщиків, в яких він бачив своїх внутрішніх ворогів і спільників зовнішнього ворога. Лявуазьє був один з 26 fermiers généraux, податкових відкупщиків, що в цей день зги- нули на гільотині; він спокутував чужі гріхи — гріхи цілих поколінь хижаків, що висисали життьові соки з французького народу. Безперечно, він не був винний в їх злочинствах. Але не можна сказати, щоб він не поділяв з ними зиску. Вказують, що він навіть просив у короля відкупу, як засобу покрити значні видатки на його досвіди. Хто бачив його прилади в Conservatoire des Arts et Métiers, той зрозуміє, які великі повинні буди бути ці видатки, і, розуміється не ми, вдячні нащадки, пригадаєм йому які-небудь сотні тисяч ліврів синекури, бо він їх з лихвою вернув Франції і людству. Але сучасники могли і не мати відповідної розважносте й почуття справедливости. В хвилину загального народнього нещастя, коли, здавалось, все валиться і грунт тікає з-під ніг, можна, розуміється, не вибачити, але зрозуміти те затемнення думки й почуття, яке рішило долю Лявуазьє. Зовсім инакше ми собі уявляємо справу Прістлі. Серед громадського спокою, якому ніщо не загрожує, друзі порядку й оборонці релігії нацьковують вулишню юрбу на найсмирнішу і найплохішу людину, вся вина якої полягала в тому, що вона думала не так, як думали тоді керуючі кляси. Коли в Лявуазьє, через фатальне осліплення, бачили тільки гаданого грабіжника народнього добра і не бачили дійсно геніяльного вченого, то в Прістлі свідомо засуджували на мученську смерть мислителя — і тільки мислителя. Але досить уже цих тяжких картин втручання людських пристрастів в ясне царство науки. Спішімо скоріш від цих диких вибухів червоного, а, може, ще огиднішого білого терору до мирної Женеви.

Поруч з Сенеб'є і йому на зміну, уже на грані XIX ст. виступили його два земляки і, як ми бачили, його сусіди по батаничному садкові: де-Кандоль і Теодор Соссюр. Де-Кандоль надав досвідам Сенеб'є наочнішої форми, що більш переконує, а також довів, що і червоні морські водорослі, значить, рослини не зелені, розкладають вуглекислий газ. Досліди Соссюра, що їх він зібрав в невеличкому томикові „Recherches chimiques sur la végétation (хемичні досліди над рослинами) можуть бути і до теперішнього часу зразком строгого, точного фізіологичного методу. Тепер уже способи дослідів змінились, удосконалились, завдання ускладнились, але й наступні покоління не могли перевищити його уміння ставити питання і давати на них ясні, певні відповіді. Соссюр розвіяв всякі сумніви що до можливосте розкладу газового вуглекислого газу; він поклав кілька рослин барвінку — Vinca, тієї самої Pervenche, якій Руссо присвятив такі патетичні рядки Confessions, в своїх в штучну атмосферу, де було чимало вуглекислого газу і через кілька днів пересвідчився в тому, що вуглекислого газу зменшилось, а кисню — прибуло. Визначивши, скільки в його рослинах могло бути кисню перед спробою, а також — скільки його було після спроби, він безпосереднє довів, що вуглецю прибуло, себ-то, що він вилучився з вуглекислого газу в рослину. Соссюр зробив для науки перші числові визначення вуглекислого газу в атмосферному повітрі і їх довго тримались. Він показав, що вуглекислий газ середнє складає 4/1000 атмосфери, і тільки порівнюючи недавні, точніші досліди примушують гадати, що цю цифру треба трохи зменшити (до 3/1000 або навіть до 2/1000?)« Цим закінчується ряд важливих послуг, що їх зробили чотирі женевці у питанні, яке нас цікавить. Соссюрові було не під силу розв'язати останню задачу, розвіяти останній сумнів, який стояв на шляхові учення Сенеб'є, а саме: чи може рослина уловлювати й розкладати вуглекислий газ, так скупо розсіяний в природі? А поки це довели, доти скептики мали право твердити, що все досі доведене ще не погоджується безпосереднє з дійсністю, з тим, що ми бачимо в природі.

Ця задача вимагала значно тонших методів, — і уже р. 1840 її розвязав Буссенго. Він довів, що рослина розкладає атмосферну вуглекислоту, і — при сприятливих умовах освітлення, — мало не цілком. Анекдот, що я чув від самого Буссенго, може найліпше показати, в якій мірі вражала сучасників точність цього досвіду (як і більшости дослідів Буссенго). Ми почали, оповідав він, дослід разом з Дюма, але так, що кожен з нас зважував, записував результати досвідів окремо, не кажучи другому для того, щоб ліпше контролювати одержані результати. Спочатку все йшло гаразд; рослина, як і треба було чекати, розкладала вуглекислий газ. Раптом картина змінилась. Хоч були і ясні соняшні дні, рослина почала капризувати і замісто того, щоб розкладати вуглекислоту, стала її вилучати. Нічого не розуміючи, робили ми вечірні підсумки в своїх записних книжках, мовчки і запитуюче позираючи один на одного. Обидва ми мимоволі згадували невдачу, яку поніс Прістлі, коли він захотів знову перевести свій відомий досвід. Так пройшло кілька днів. Нарешті одного чудового ранку Реньо (відомий фізик), що уважно слідкував за нами, дивлячись на наші витягнуті обличчя, нестримано розреготався і покаявся нам, що він спричинався до нашого горя: кожного дня, коли ми йшли снідати, він підкрадався до приладу і трохи в нього дихав „для того, щоб переконатись, як він висловився, що ви не шахраїте, а дійсно можете, облічувати такі малі міри вуглекислого газу“! Реньо пророблює шко- лярські штуки над Дюма і Буссенго, — який комичний контраст з тією урочистою уявою, яку викликають у нас ймення цих наукових олімпійців, коли ми на них натрапляємо на сторінках підручника! Цей досвід з виноградною лозою, що так несподівано був перевірений, став класично відомий; він остаточно розвіяв сумніви в тому, що рослинний вуглець може повстати з атмосфери і, так мовити, завершив вивчення питання з його хемичного, статичного боку. Майже несчисленні досвіди, що переводились пізніш, де рослина за все своє жіиття не одержувала вуглецю з иншого джерела, крім атмосферного повітря, поставили цей висновок по-за всяким сумнівом.

Отже, найголовніший мент у вуглецевому кругобігові якого підмітив Сенеб'є, просліджено цілком. Поцікавимся дізнатись, як же за скоро робить вуглець цей кругобіг. Знаючи, як багато вуглекислого газу в атмосферному повітрі, припустивши (що не цілком правдиво), що його є рівномірно у всій атмосфері, знаючи, нарешті, середній тиск, себ-то, вагу атмосфери, — ми можемо визначити, як за великий вуглецевий запас, що носиться з повітрі. З другого боку, ми можемо визначити, як за багато вуглецю, у формі рослинної субстанції, що-річно вилучується з атмосфери, напр., нашими сільсько-господарськими рослинами; порівнюючи ці цифри, ми можемо прийти до грубо приблизних, але все ж досить цікавих висновків відносно того, як за швидко робиться це коло. Як-би можна було виділити стовп атмосфери, що стоїть над пшенишним полем, то для пшениці того вуглецю, що є в обсязі цього стовпа, вистачило б на чотирі з половиною роки; для конюшни вистачило б його тільки приблизно на два роки. Звідси зрозуміло, як скоро вуглецевий запас повинен відновлюватись в атмосфері Звідки ж він буде поповнюватись? Робили спроби обчислити, як забагато вуглекислого газу звіль- няють головніші процеси окислення (горіння, дихання і т. д.), пробували навіть вказати на рівність між цими процессами, але ці обчислення дають занадто мало тривких даних.

Не треба забувати про постійний запас вуглекислого газу в тій частині атмосфери, що над океаном і в самому океані. Цей запас являє собою регулятор, гарантуючи загальну постійність атмосферного складу, коли б місцями навіть і порушувалась рівновага між прибутком і видатком вуглекислого газу. З другого боку, безперечно, в тропичному поясі рослинність споживає вуглець значно енергійніше, але зате й процеси тління відбуваються там значно скоріше; через те, в загальній сумі, при тій рухливості, що нею визначаються гази, навряд чи є підстава думати, щоб де-небудь на земній кулі виявився брак цього першого джерела живлення. Так само і в будучині, коли збільшиться інтенсивність продукції, очевидно більше буде споживатись і органичної субстанції — себ-то в результаті вуглець тільки скоріше зробить свій кругобіг. Побоювались і з другого боку, вказуючи на могутні шари вуглекислого вапна (крейди, вапняків), що відкладались очевидно коштом атмосферного вуглекислого газу; цей процес, розуміється, в результаті вилучує вуглекислий газ із загального кругобігу, перетворюючи його в нерухому форму. Але й цей геологичний процес чи не вирівнюється другим геологичним процессом, потоками вуглекислого газу, які викидають вулкани; на них Буссенго давно вказував, як на важливіше джерело атмосферної вуглекислоти. Зваживши всі ці міркування, ми, думаю, не будемо передчасно побоюватися навіть за найвіддаленішу будучину і не буде нам потреби так потішати себе, як-то пробував зробити один американський учений, переконуючи, що коли б забракло на нашій планеті вуглекислого газу, то він явився б до нас, щоб нас врятувати, із глибини космичних просторів.

Таким чином, девятнадцяте століття остаточно розвязало задачу, заповіт XVIII ст.; але цим не обмежилось і, в свою чергу, висунуло нову проблему, про яку XVIII ст. могло тільки неясно гадати.