Твори в 20 томах

Том XX

ІВАН ФРАНКО

Том XX

З ЧУЖИХ ЛІТЕРАТУР

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1962

Ivan Franko

Volume XX

Published by

KNYHO-SPILKA

New York 1962

Обкладинка та обгортка П. П. Холодного

Копія з фото 1914 року. Робота Тамари Цимбал

20-го тому

Святий Панталеон

ҐАБРІЕЛЬ Д'АННУНЦІО

(із оповідань)

.

На великій площі блискотів пісок, мов нумеск, розтертий на порох. Усі придорожні доми, побілені вапном, ясніли дивним металевим блиском і виглядали мов стіни величезної натопленої печі. Там далі костьол відбивав на своїх кам'яних пілястрах освітлення хмар і виглядав мов увесь із рожевого ґраніту. Вікна ясніли, немов у середині вибухла пожежа, а статуї святих, облиті кольором і у своїх дивних позах, виглядали мов живі. В тім блиску незвичайного вечерового освітлення ціла та масивна будівля, здавалось, панує якось надприродньо над мешканців Радузи.

Із усіх вулиць сунули на площу потоки мужчин і жінок, кричали і вимахували руками. Забобонний страх безмежно опанував ті душі; всі ті неосвічені уяви були стривожені страшенними привидами Божої кари. Розумування, голосні суперечки, плачливі благання, безладні оповідання, молитви та викрики зливалися в один глухий галас, мов ураган, готовий розгулятися. Вже кілька день раз-за-разом оця кривава червоність обливала небо на заході сонця, каламутила супокій ночі, кидала зловіще полум'я на верхи горбів, викликала виття псів.

Кілька людей, що досі тихо розмовляли перед костьолом стиснені довкола одного стовпа присінка, почали і махати руками:

— Джіякоббе! Джіякоббе! Джіякоббе!

На цей крик якийсь чоловік вийшов із високої брами і наблизився до купки. Це був чоловік такий високий і такий худий, що можна було його хворим на сухоти; тім'я у його було зовсім лисе, а тільки над карком і над скронями теліпалися пасма рудого волосся. Його малі, запалі очі невиразного кольору, трохи похилені в напрямі носової насади, горіли полум'ям дикого завзяття. Коли говорив, то вилом, зроблений у його вилиці браком двох передніх зубів, надавав дивоглядного виразу старечої нескромности рухам його рота і його загостреної бороди, засіяної рідким волоссям. Ціле його тіло, це була мізерна костомашня, лихо прикрита полотняною одежею. На його руках, на долонях, на ліктях, на грудях шкіра була покрита синявими візерунками, татуйованими голкою, моченою в порошку з індіґо, на пам'ятку відвіданих святих місць, одержаних відпустів, сповнених шлюбів.

Коли цей фанатик приступив до купки коло стовпа, його засипали цілим потоком тривожних запитань:

— Ну, ну? Що сказав дон Консольо? Винесути срібну руку? А може б ліпше ціле погруддя? О котрій годині Паллюра має привезти свічки? Привезе сто фунтів? Коли зачнуть ? Ну? Ну?

Крик збільшувався довкола Джіякоббе. З усіх боків люди тислися до костьола; юрба за юрбою напливала з усіх вулиць і заливала площу. А Джіякоббе, відповідаючи на питання, говорив дуже тихо, немов вимовляв якісь страшні тайни, немов висловлював віщування, принесені з кінця світу. “Він бачив у повітрі, серед кривавої хмари, насамперед грізно простягнену руку, потім чорний серпанок, а потім меч і трубу”.

— Оповідай! Оповідай!

Усіх душі обхопило гарче почуття про чудеса. Всі напирали на нього, щоб говорив іще, іще. Зиркали одні на одних. А оповідання летіло з уст до уст серед тієї зглоченої юрби народу.

II.

Велике червоне зарево піднімалося звільна з овиду до зеніту і бралося охопити ціле небесне склепіння. Здавалося, що понад цілим містечком хвилювали випари з розтопленого металу. В пригаслих блисках сумерків жовте й фіолетове проміння перехрещувалося, тремтячи і граючи всіма кольорами веселки. Довге, промінисте пасмо, сильніше блискуче, простяглося на вулицю, що вела на берег ріки; у віддалі, поміж високими і стрункими тополями видно було річку, що іскрилася полум'ям, а ще далі шматок азіятської околиці, де старі сарацинські вежі, подібні до скелястих островків, піднімали в сутінку свої невиразні контури. Повітря було напоєне різким запахом скошеного сіна, що часами заносив мов запах шовкових гусільниць, які погнили на листках. Ластівки літали, і в повітрі лунало їх різке цвіркотання; вони не переставали шмигати між дахами і стрімкою вирвою на березі річки.

Шум юрби часом переривався мовчанкою чекання. Ім'я “Паллюра” оббігало всі уста; тут і там чути було вибухи гнівної нетерплячки. Що це таке, що віз ще не показується на гостинці, що веде сюди від ріки? Доки нема світла, дон Консольо ще не виходить, щоб виставити реліквії і доконати екзорцизму; а тут грозить небезпека. Дикий страх опанував цю юрбу, що, збившися докупи, мов стадо худоби, не сміла підняти очей до неба. Жінки починали заходитися плачем, а при їх голосних риданнях і хлипаннях безмежна тривога опановувала, затуманювала всі душі.

— Святий Панталеоне! Святий Панталеоне!

Це був безмірний, однодушний крик розпуки, що благав підмоги. припали на коліна, всі простигли руки, у всіх були лиця бліді і вони лебеділи:

— Святий Панталеоне!

На порозі костьолу, серед диму двох кадильниць появився дон Консольо в бликучім фелоні, фіолетовім, нашиванім золотом. Він тримав святу руку, підняту високо, і заклинав повітря, виголошуючи латинську формулу:

— Ut fidelibus tuis aeris serenitatem concedere digneris te rogamus, audi nos!

Поява реліквії викликала серед юрби правдивий одур зворушення. Сльози котилися з усіх очей; і через той серпанок сліз усі бачили і о чудо! — як із трьох пальців піднятих до благословенства випливала небесна ясність. В горючому повітрі свята рука видавалася величезною; вечером проміння розпалювало якесь огнисте миготіння в дорогому камінні, яким була висаджена та рука; запах кадила розходився все далі і доходив уже й до ніздрів побожного люду.

— Те rogamus, audi nos!

Коли свята рука вернулася на своє місцев, а дзвони замовкли, хвилину стояла тиша, і тоді всі почули близьке дзеленькання дзвоників на вулиці, що вела від ріки. І всі кинулися нараз у той бік, звідки доходило те дзеленькання, і сотки голосів повторювали:

— А ось і Паллюра зі свічками! Ось і Паллюра приїхав! Це Паллюра!

Віз наближався, хрустячи по піску, здорового сивою конякою; у неї на карку блищав великий corno із шліфованої міді, мов промінястий півмісяць. Коли Джіякоббе і інші добігли перед неї, ласкава худобина зупинилася, сильно сапаючи ніздрями. І , що перший добіг до воза, у возі простерте, криваве тіло Паллюри і почав до юрби, вимахуючи руками:

— Він неживий! Він неживий!

III

Страшна новина розсипалося, мов проміння. Люди довкола воза, витягали шиї, щоб побачити дещо; і вражені знагла цією другою катастрофою, опановані поривом жорстокої цікавости, що проймає чоловіка на вид крови, вони вже й не думали про небесні погрози.

Неживий? Так що ж йому сталося?

Паллюра лежав у возі горілиць, з широкою раною на середині чола, з відірваним вухом, з шрамами на руках, на однім боці. Річечка теплої крови заливала йому очні ямки, стікала на підборіддя, на шию, фарбувала сорочку, лишала чорняві, блискучі пасмуги на грудях, на мідяних пряжках пояса і ще нижче на штанах. Джіякоббе, все ще нахилившися над тілом, чяпів без руху; довкола нього ждала юрба. Щось мов досвітковий блиск обливав стривожені лиця. Серед тієї тиші чути було цвірінькання сверщиків на берегах ріки, а лилики снували в повітрі, мало не торкаючися голів.

Нараз Джіякоббе підвівся з кривавою плямою на лиці і закричав:

— Він ще живий! Він дихає!

Глухий гомін пробіг поміж юрбою; найближчі простягали голови, щоб бачити; дальші почали тратити терпеливість і видавати окрики. Дві жінки принесли воду, третя принесла полотняні шматки; якийсь парубок подав повну вина диню. Облито лице раненого, спинено кров, що текла з чола, підведено голову догори. І нараз піднялися голоси з запитаннями, що таке сталося. Сто фунтів свічок пропало; у шпарах між дошками на дні воза знайшлося кілька окрушин воску. Серед галасу пристрасті розпалювалися, загострювалися. А що Радузійці жили з діда-прадіда у старій ненависті до мешканців сусіднього села Маскаліко, що лежало по тім боці ріки, то Джіякоббе промовив різким і їдким голосом:

— Певно наші свічки пішли для святого Ґонзалва.

Це була іскра, що розпалювала пожежу. В одній хвилині дух парафіянщини пробудився серед цієї людности оглупованої від віків сліпим і нелюдяним культом свого одинокого почитальника. Слова фанатика полетіли з уст до уст. Під кривавою загравою присмерку оця криклива юрба виглядала наче орда збунтованих дикунів.

З усіх горл виривалося ім'я святого мов боєвий оклик.

Найскаженіші вибухали прокляттями Маскаліко, вимахували руками і затискали пястуки. Далі всі оті лиця, розогнені лютістю і заревом, ті широкі могутні лиця, котрим золоті обручики завішені у вухах і високі чуприни насторошені понад чолами додавали дивного виразу варварства, обернулися до раненого і заблисли співчуттям. Довкола воза постискалися жінки–жалібниці, що бажали прикликати до життя півмертвого парубка. Сто милосердних рук було готових відновлювати перев'язки на ранах, промивати лице свіжою водою, підставляти до блідих уст диню з вином, підкладати під голову якнайм'якшу подушку.

— Паллюро, бідний Паллюро, чому ж не відповідаєш нам нічого?

Поранений лежав горілиць з зажмуреними очима, з розкритими устами, з чорнявим мохом, що засіявся на горішній губі та бороді, гарний тією ґраціозною красотою молодости, яку ще можна було пізнати з під тих перекривлень, які вирив біль на його рисах. Кривава смужка сочилася з під перев'язки і ще спливала по чолі на скроні: дрібні кульочки червонявої піни виступали по кутиках уст; з горла видобувався якийсь глухий і перериваний свист, подібний до харкоту конання. Довкола нього заходи, запитання, гарячкові погляди робилися чимраз більше поквапні. Від часу до часу коняка потрясала головою, ржала, позираючи на стайню. Важка атмосфера, мов при наближенню гураґану, налягала на цілу околицю.

Та ось від площі залунав безпам'ятний крик, крик матері, що серед наглої мовчанки всіх інших голосів прошибав, бачилося, душу наскрізь. Товстюча жінка, котру душило сало, розпихала юрбу і, кричачи, наближалася до воза. Занадто важка, щоб могла вилізти на воза, вона припала до ніг свого сина, говорила до нього найлюбіші слова, переривані хлипанням та вибухами крику такого пискливого та пришибливого, з виразами болю такого страшно кумедного, що всі тремтіли і відвертали голови.

— Заккео! Заккео! Моя душенько! Моя радосте!

Бідна жінка кричала, кричала раз-у-раз і цілувала ноги раненого, тягнучи його за собою на землю.

Ранений порушувався, його уста перекривилися спазматично, він відкрив очі проти неба, але певно не бачив нічого, бо щось, мов вогка плівка, заслонювало його зіньки. Грубі сльози почали капати з кутиків його повік і спливати по його щоках аж на шию. Уста так і лишилися перекривлені, а з приглушеного свисту в його горлі можна було догадатися, що він надаремно силкується промовити.

— Промов, Паллюро! Хто побив тебе? Промов! Промов!

Було в тих запитаннях тремтіння лютости, надмір стеклости, спинювана ще хуртовина помсти. Всі серця кипіли прадідівською ненавистю.

— Промов! Хто побив тебе? Скажи нам! Скажи нам!

Недужий ще раз відкрив очі. А що люди держали обидві його руки затиснені у своїх долонях, то цей теплий, животворний дотик зробив мабуть те, що його дух пробудився на хвилину, його очі прояснилися, неясне булькотання видобулося з його уст, а разом з ним щедріше поточилася кривава піна. Та ще годі було зрозуміти, що він хотів сказати. Мовчанка була така глибока, що чути було прискорений віддих юрби; у всіх в очах горіли якісь огники, бо всі жадали одного й того самого слова.

— Ма… Ма… Ма… скаліко.

— Маскаліко! Маскаліко! — крикнув Джіякоббе, все ще похилений, з напруженим слухом, готовим ухопити слабенькі тони, що добувалися з уст цього напівнеживого парубка.

Безмірний галас піднявся слідом за окриком Джіякоббе. Вмить юрба захвилювалася, безладний вихровий крутіж. Потім, коли могутній голос серед того вереску кинув поклик до зброї, скажена юрба розсипалася. Одинока думка, що підганяла всіх тих людей, та нагла думка, що мигнула у всіх тих головах мов блискавка, це було: вхопити першу-ліпшу річ здібну до биття, яка впала в руки. Під великим заревом того змороку, серед електричного запаху, що йшов від цієї перетривоженої купи людей, на всі душі налягла фатальна жадоба убивства.

IV.

І юрба, озброєних косами, вісняками, сокирами, оскарбами, стрільбами, зібралася на площі перед костьолом. Усі кричали:

— Святий Панталеоне!

Дон Консольо, переляканий вереском, сховався у примурку за вівтарем. Купа фанатиків під проводом Джіякоббе рушила до великої каплиці, розламала бронзову решітку і вдерлася до крипту, де було заховано погруддя святого. Три лямпи, все підсичувані оливою, горіли у вогкім повітрі святого місця; християнський святий за склом піднімав срібну блискучу голову, уставлену на великім щиті у вигляді сонця; а мури довкола були покриті багатими жертвами. Коли ця святощ, підтримувана плечима чотирьох геркулесів, появилася між стовпами підсіння і облилася світлом, немов то був блиск зорі, весь той нетерпеливий нарад зашепотів з глибини серця; всі затремтіли, мов би вихор радости перелетів понад їх головами. І юрба рушила, несучи те величезне погруддя святого, що блискотіло понад головами, вперши наперед себе погляд своїх порожніх очних ям.

А тим часом на тлі одностайно блідого, горючого неба щохвилини почали перелітати метеори, тягнучи за собою огнисті смуги; із країв розпаленого овиду почали висуватися легенькі хмарки, що ліниво пливли у просторі і розпливалися швидко по ньому. Позаді околиця Радузи виглядала мов купа попелу, під якою тліла грань; а спереду поля зливалися далеко-далеко у фосфоричній сутіні. Ненастанна пісня сверщиків наповняла самоту живими тонами.

Поперед шляху до річки все ще стояв Паллюрин віз. Він був порожній, але ще на багатьох місцях видно було на ньому сліди крови. Наглі гнівні викрики переривали тишу. Джіякоббе крикнув:

— Покладімо сюди святого!

І погруддя поклали на дошках, а потім узялися руками тягти віз до броду. Отак воєнна процесія перейшла границю. Понад збитими рядами бігали металічні блиски; закаламучена річка сипала огнистими іскрами і вся червона, мов потік ляви, горіла поміж тополями, в'ючися далі й далі, аж попри чотиригранні вежі. На невеличкім горбику видно було Москаліко, що спало в гайку оливних дерев. Десь-не-десь чути було гавкання псів, що відповідали одні одним зі скаженим упором. Перейшовши брід, дружина покинула широкий гостинець і пустилася на правицю півперек поля, біжучи щосили. Носильники взяли знову на рамена срібне погруддя, що стирчало понад головами і над колосистим пахучим збіжжям, понад яким, мов зірки, блукали світляні хрущики.

Та нараз пастух, що стеріг збіжжя в солом'яній колибі, пройнятий диким страхом на вид цієї озброєної купи народу, вискочив і почав утікати вгору горбиком, репетуючи на все горло:

— Рятуйте! Рятуйте!

Його крик збудив луну в оливному гаю. Але Радузийці кинулися наперед щодуху. Поміж пнями дерев, у висохлих поточинах срібний святий блискотів і видавав голосний бренькіт, зачіпаючися за гілляки і маючи ось-ось упасти, роз'яснювався цілими снопами світла. Десять, дванадцять, двадцять пострілів із рушниць при світлі блискавок посипались на позамикані доми, мов цупкий град. Чути було цокання куль, потім крики; далі почувся швидкий рух; двері відчиняно, інші замикано; розбиті шибки бряжчали, вазони з квітами падали на вулицю, розбивалися на черепки. Позаду купи нападників білий дим піднімався в тихому повітрі і творив пляму на освітленім небі. Затуманені, ошалівши з дикої лютости, вони кричали:

— Бий-забий! Бий-забий!

Купка фанатиків утворила сторожу довкола святого Панталеона і, вимахуючи косами та оскарбами, викрикувала найприкріші лайки на святого Ґонзальва:

— Жебрак! Злодюга! Наші свічки! Наші свічки!

Інші купки нападали на двері домів, лупали їх сокирами. А коли двері вискакували з завіс і падали з лускотом, сторонники святого Панталеона впадали до середини з криком, щоб різати. Напівголі жінки ховалися по кутках, благаючи, щоб їм дарували життя; боронячися від ударів, вони голими руками хапалися за зброю ворогів і відрізували собі пальці; потім вони падали плазом на долівку поміж купи одягу, де щезало їх м'ягке тіло. Джіякоббе, високий, верткий, рудий як кенгуру, керував нападом. Він зупинявся щохвилини і понад головами видавав накази– широкими розмахами коси. Потім ішов наперед, без страху, без боязні, на славу Панталеона. Більше як тридцять людей ішло за ним; і всі вони мали те неясне та глухе почуття, що йдуть вони посеред великої пожежі, по хиткому ґрунті, під гарячим склепінням, що ось-ось упаде на них, роздавить їх усіх.

Але швидко з усіх боків почала надбігати оборона: міцні чоловіки, бронзового кольору, мов мулята, запальні, озброєні довгими різницькими ножами, що ними штрикали найкраще в живіт або в горло і кожний удар супроводжували горловими окриками. Помалу ціла та валка сунулася до костьолу. Вже з дахів двох чи трьох домів заблисло полум'я. Купа жінок і дітей утікала щодуху між оливи з осліпленими безтямним перестрахом очима. Та тепер, не чуючи довкола себе плачів і лементу, чоловіки ще з більшою заїлістю кинулися до бійки муж проти мужа. Під небом іржавого кольору земля покривалася трупами. Смерть переривала лайку в зубах тих, що падали; та серед галасу все ще чути було невгавні крики Радузийців:

— Наші свічки! Наші свічки!

Але брама костьолу опералася нападові, та величезна дубова брама, понабивана цвяхами. Маскалічани надто заслонили її, наче валом, проти напору і проти сокир. А срібний святий, безпристрасний у своїй білизні, хитався чимраз сильніше серед замішання, все ще підтримуваний на раменах чотирьох геркулесів, що, хоч були криваві від ніг до голови, завзято трималися на ногах. Остаточною метою нападників було поставити свого ідола на вівтарі противника.

Та поки Москалічани билися, як леви, і доказували чудес на кам'яних сходах, Джіякоббе, висковзнувшися, незаприміченим побіг довкола костьолу, щоб винайти неборонений вхід, який би дав йому доступ у середину святині. Він побачив шпарку лиш трохи вище від землі, вповз у неї, зразу зупинився, не можучи пропхати плечі крізь надто вузький отвір, але потім потиснувся так, що здужав просковзнути своїм худим тулубом крізь шпару. Приємний запах кадила носився в самотній божій домівці. У пітьмі, помацки, йдучи на галас бійки знадвору, спотикаючися по стільцях, оббиваючи собі лице і руки, він поспішав до брами. Вже сокири скажено гримали об дубові бруси, аж церква глухо дудніла. Він ухопив кусок заліза і почав відривати замок, сопучи, паленіючи трепетливим острахом, що зменшувало його сили; його очі були засліплені, все його тіло боліло ранами і обливалося теплою посокою.

— Святий Панталеоне! Святий Панталеоне!

Так кричали нападники знадвору, чуючи, як брама піддається, і подвоюючи свої зусилля й удари сокирами.

Крізь дерев'яні бруси Джіякоббе чув важкий стукіт тіл, що змагалися в боротьбі, різкий удар ножа, що проколював нирки у чоловіка. І в тій дикій душі розпалювалося могутнє чуття, подібне до божеського ентузіязму героя, що спасає свій рідний край.

V.

За останнім натиском брама піддалася. Радузийці ввалилися до костьолу з безмірним вереском перемоги, ідучи ногами по трупах, двигаючи свого срібного святого до вівтаря. Відблиск рухливого світла ввірвався нараз у темну костельну наву, замиготів у повітрі на позолоті канделябрів і на свиставках орґанів. Друга битва розпочалася в костьолі, під тим рудавим півсвітом, що розливався чимраз сильніше в міру того, як пожирала сусідні доми, як ширилася пожежа. Посплітані одні з одним тіла качалися по кам'яних плитах, не попускаючи того, кого вхопили, валялися разом у скажених обіймах товкли одні одних з усіх боків, боролися не на життя, а на смерть під лавками, на східцях бокових вівтарів, у кутах сповідальниць. Дзвінке склепіння божого дому відбивало виразно холодний шелест заліза, що прошибає людське м'ясо або сковзається по кості, короткий і уриваний стогін чоловіка, що його поцілено смертельно, хрускіт черепа, що розскакується від удару, рик чоловіка, що не хоче вмирати, лютий сміх того, кому вдалося забити другого. А понад цією різаниною носився любий запах накуреного кадила.

Але купка оборонців боронила приступу до вівтаря, а срібний ідол таки не доступив досі слави, щоб станути на ньому. Джіякоббе бився косою, покритий ранами, не уступаючи ані на п'ядь зі сходів, на які вискочив був перший. Уже тільки два чоловіки тримали святого, а його величезна срібна голова хиталася, тремтячи дивовижно, мов п'яна маска. Москалічани доходили до скаженої розпуки.

Та ось святий Панталеон покотився по плитах, дзеленькаючи голосно і дзвінко. І коли Джіякоббе похилився, щоб підняти його, якийсь великий хлопчисько повалив його додолу ударом оскарба у хребет. Два рази Джіякоббе піднімався на ноги, але два нові удари валили його додолу. Його лице, груди і руки заплили кров'ю, та проте він ще таки силкувався боротися далі. Ця страшенна живучість і впертість розлютила ворогів: три, чотири, п'ять скажених воларів ударило його разом по животі, аж кишки з нього вийшли наверх. Фанатик упав горілиць, ударився карком об погруддя святого, ще раз підкинувся, обернувся животом додолу і впав до металу, простягаючи руки наперед і простерши одубілі ноги.

Святий Панталеон пропав.

Герой

Великі хоругви святого Ґонзальва вже рушили на площу і звільна повівали в повітрі, підтримувані долонями мужчин з геркулесовими поставами і обгорілими лицями, з шиями, що аж надувалися силою; нести оті хоругви для них була забавка.

Від часу перемоги над Радузийцями людність села Маскаліко обходила свято у вересні з новою пишнотою. Серця горіли дивним огнем набожности. Вся країна віддавала почесть своєму патронові, опікунові багатства і свіжих зборів. Понад вулицями жінки порозвішували від вікна до вікна свої шлюбні заслони. Мужчини пообмаювали брами зеленню і посипали квітами пороги домів. Кожний подув вітру наповнював вулиці запахом, що захоплював і п'янив юрбу.

Процесія раз-у-раз висипалася з церковної брами і розливалася по площі.

Перед вівтарем, де впав був святий Панталеон, вісім мужів, найчільніших у громаді, ждало на хвилину, щоб піднести статую святого Ґонзальва. Це були: Джіовані Куро, Уммалідо, , Вінценціо Ґванно, Рокко де Чеузо, Бенедетто Ґалянте, Біаджіо де Кліші і Джіовані Сенцанаура. Вони стояли випрос- товані, мовчки, немов засоромлені високою почестю своєї функції. Думки потроху мішалися в їх головах. Вони були надзвичайно сильні, а в очах горіло полум'я фанатизму; в ухах мали золоті обручки, мов жінки. Від часу до часу вони обмацували свої пястуки і мускули на руках вище ліктів, немов бажали зміркувати свою силу; потім вони обмінювалися тихими усміхами.

Статуя патрона, бронзова і порожня в середині, чорнявого кольору, з срібною головою і срібними руками, була величезна і дуже тяжка.

Матталя промовив:

— Чи всі ми тут?

Довкола них тислися люди, щоб ліпше бачити. Шибки в костьолі бряжчали при кожнім подуві вітру. Костьольна нава була повна диму кадила і живиці. Здалека доносилися гуки музики і знов затихали. В тім набожнім шелесті в серцях вісьмох людей ріс якийсь захват. Вони були готові, простягли руки, а Матталя промовив:

— Раз!.. Два!.. Три!..

І вони злучили в одно свої сили, щоб підняти з вівтаря статую святого. Але вага була страшенна і статуя похилилася на лівий бік. Люди не здужали ще обхопити руками підстави так, щоб обкліщити її міцно. Вони зігнулися як луки, щоб підперти її. Але Біаджіо де Кліші і Джіованні Куро, менш зручні, попустили якось і статуя нагло перехилилася на їх бік. Уммалідо

— Держіть! Держіть! — загула юрба довкола них, бачучи святого в небезпеці.

Великий шум, що доходив із площі, заглушив їх голоси.

Уммалідо припав на коліна, маючи праву руку прискімлену бронзою. В тій поставі, не встаючи, він не зводив очей із своєї придавленої руки. Його зіньки розширилися і були повні перестраху і болю, але він не кричав. Кілька крапель крови накапало на вівтар.

Товариші зібралися з силами, ще раз натужилися, щоб підняти тяжку масу. Це було не легко. В страшенній муці Уммалідо скривив уста; бачучи це, жінка тремтіла. Та ось нарешті далося піднести статую, а Уммалідо міг вийняти з-під неї свою руку — розчавлену, криваву, безформну.

— Іди додому! Іди додому! — кричали йому люди, попихаючи його до дверей костьолу. Одна жінка зняла з себе фартушок і подала йому, щоб ним зав'язав собі рану. Уммалідо не прийняв його. Він мовчав, не зводячи очей із групи мужчин, що не переставали метушитися довкола статуї і сперечатися.

— Це мені належиться!

— Ні, мені!

— Ні, ні, мені!

Чікко Понно, Маттія Скаффароля і де Кліші сперечалися на тому, хто має заступити Уммалідо і замість його восьмим нести статую. Уммалідо наблизився до них. Його розтовчена рука звисала збоку, але другою він протискався крізь юрбу. Він сказав коротко:

— Це моє місце.

І він підставив ліве плече, щоб підтримувати патрона . Він затиснув зуби і диким напруженням волі стримував свій біль. Матталя запитав його:

— Та що ти робиш?

— Роблю те, що подобається святому Ґонзальвові, — відповів він.

І він пішов разом з іншими. Юрба дивилася остовпілими очима, як він ішов. Щохвилі, бачучи його рану, що капала кров'ю і вже починала чорніти, цей та той запитував його на ходу:

— Уммалідо, а як вам?

Він не відповідав. Він ішов наперед поважно, міряючи кроки під ритм музики, з якимсь заколотом у душі. Над ним трепалися на вітрі широкі жіночі заслони, а довкола сунув чимраз густіший тиск народу.

Та нараз на перехрестю він упав. Святий на хвилю зу- пинився, захитався серед хвилевого натовпу, а потім рушив далі. Маттія Скаффароля зайняв опорожнене місце. Два свояки підняли зомлілого чоловіка і занесли до близької хати.

Анна де Чеузо, бабуся, що славилася умінням гоїти рани, оглянула криваву, розтовчену руку, похитала головою і мовила:

— Я тут не пораджу.

Її знань не вистачало на вигоєння такої рани. Уммалідо прийшов тим часом до себе, але не відкрив уст. Сидячи, він спокійно дивився на свою рану. Рука звисала, ба кістка була зламана і потрощена назавсігди. Два чи три селянина прийшли побачити скаліченого. Кожний, словами чи рухами висловлював ту саму думку. Уммалідо запитав:

— Хто ніс святого?

— Маттія Скаффароля, — відповіли йому.

— А що там тепер діється? — запитав він ще раз.

— Правлять вечірню при музиці.

Селяни попрощалися з ним і пішли на вечірню. Із сусідньої парафії привезли великий дзвін.

Один свояк поставив коло раненого миску з холодною водою і промовив:

— Промочуй тут руку. Ми вернемось незабаром. Ідемо послухати вечірню.

Уммалідо лишився сам. Гук дзвонів розлягався сильніше і живіше. Денне світло почало пригасати. Оливкове дерево, хитане вітром, стукало гілками в низеньке вікно. Уммалідо почав занурювати свою руку в воду чимраз далі. В міру того, як з неї стікала кров і відпадали бульбашки запеклої крови, показувалося її скалічення чимраз страшнішим. Уммалідо думав:

— Усе дарма. Пропала рука. Святий Ґонзальве, я жертвую її тобі.

Він узяв ніж і вийшов з хати. Вулиці були порожні. Всі побожні пішли до костьолу. Понад дахами бігали хмари, облиті фіолетовим вересневим сумерком, і на бігу приймали фор- ми різних звірів. У костьолі при звуках інструментів збита в купу юрба співала хором у правильних відступах. Стояла сильна задуха від тепла людських тіл і від полум'я свічок. Срібна голова святого Ґонзальва іскрилася в повітрі, мов маяк.

Ось увійшов Уммалідо. Серед загального остовпіння він протиснувся аж до вівтаря. Різким голосом, тримаючи ніж у лівій руці, він промовив:

— Святий Ґонзальве, жертвую тобі її.

І він звільна, перед очима народу, що тремтів з переляку, почав обкроювати свою руку довкола правого ліктя. Звільна розчавлена рука відділювалася від тіла, запливаючи кров'ю. Хвилину вона висіла на останній жилці, потім упала на мідяну бляху, поміщену при ногах патрона, для збирання грошевих датків.

Тоді Уммалідо підняв угору свій кривавий лікоть і ще раз повторив виразно:

— Святий Ґонзальве, жертвую тобі її.

Лекція історії

(Із останніх оповідань)

I.

По обіді, ситому і добірному як звичайно, маршал трохи отяжів, закурив сиґару і пішов пройтися по невеличких алеях свого саду під руку з прибічним адьютантом. Це було на початку жовтня 1872 р., за день чи два перед воєнним судом. День був сірий та приємний, тихе повітря доносило хіба десь колись гуркіт барабану від форту Саторі та гуркіт залізничих поїздів, що переїжджали через ліс, бухаючи парою і шелестячи листям.

Маршал ішов не говорячи нічого, немов роздумуючи над чимсь. Нараз він зупинився і обернувся до прибічного адьютанта.

— Я хотів би, — промовив, — щоб ви вияснили мені, що це за якийсь то адмірал Бінґ, про котрого пишуть по газетах у зв'язку з моєю справою… Це певно якийсь оперетковий герой з театру Варієте або Палє Рояль, щось таке як швайцарський адмірал або генерал Бум. Правда полковнику?

Прибічний адьютант припадково був чоловік досить начитаний і знав докладно те, про що питали його, і був трохи у клопоті, що має відповісти. Та проте вважав потрібним розвіяти ілюзію свого шефа і вияснив йому, що адмірал Бінґ був

англійський моряк з XVIII віку, якого французька ескадра під проводом де ля Ґаліссоннієра мала честь побити і примусити до втечі недалеко пристані Пор-Маон, яку тоді облягав Рішельє.

Маршал:

— Ага, так! Рішельє… знаменитий кардинал… Справді, справді… я чув дещо про нього.

Адьютант /несміло/:

— Даруйте, маршале! Це не той Рішельє! Це був інший.

Маршал /дуже здивований/:

— Ах, невже! То був іще інший?.. Я ніколи б не повірив… Але говоріть далі, полковнику.

Адьютант /заклопотаний/:

— По правді, маршале, це така сумна історія… не знаю, чи слід мені…

Маршал:

— Говоріть! Говоріть!

Адьютант /кланяється і говорить/:

— Ваша ексцеленція знаєте, що в англійців завсігди національне самолюбство страшенно дразливе. От тому то битва при Пор-Маоні була для них несказанним ударом, не так через матеріяльні страти — Бінґ дав ногам знати вже перед кінцем битви, — як через втрату впливу. Поразка їх мала для них колосальне моральне значення. Щоб вияснити свою поведінку, адмірал доказував, що мав противний вітер, а зміркувавши, як некорисно стояла справа від самого початку, він волів програти битву, щоб зберегти фльоту для Англії.

Маршал:

— Чи бач! Щось так, як я… Далі, далі, полковнику.

Адьютант:

— Бінґ мав ласку при дворі, а за собою чималі заслуги, то король Джордж зробив тільки те, що відібрав у нього команду. Та в цілій Англії піднявся шалений крик. Ім'я Бінґа, колись таке шановне і популярне, зробилося предметом погорди і ненависти. Народ зневажав його на вулицях, а національне почуття в тім краю таке сильне, що король Джордж не міг протистояти йому. Рік після катастрофи адмірала Бінґа поставлено перед воєнним судом.

Маршал:

— Так самісінько, як мене!

Адьютант:

— Процес був довгий, дуже заплутаний. Сюди примішано і політику, і закордонні двори, і Бог знає що ще. Бінґ писав листи пропам'ятні один за другим. Він покликався на свідоцтва, на листи своїх офіцерів, відкликався навіть до своїх переможців, до де ля Ґаліссоннієра і Рішельє. Рішельє надіслав листа, повного чести для адмірала, і його зачитано було на суді.

Маршал:

— Алеж це зовсім так, як у мене… Ах… ну, та я надіюся, що його виправдано.

Адьютант:

— Ні, маршале! Постановлено подати приклад. Бінґ був засуджений одноголосно.

Маршал:

— Якже його засудили? На деґрадацію?

Адьютант /заклопотаний/:

— Ні, маршале!

Маршал:

— На вигнання?

Адьютант / більше заклопотаний/:

— Ні, маршале!

Маршал:

— Так на що ж іще?

Адьютант:

— Адмірала Бінґа розстріляли на пристані у Портсмуті на покладі його адміральського корабля.

Маршал /помовчавши/:

— Страшно подумати!.. Значить, були докази його зради?

Адьютант:

— Не було ніякісіньких. Навпаки, адміральська рада віддала повну справедливість його особистій відвазі і його чесним намірам. В декреті, що засуджував його на смерть, сказано тільки ось що:

"За те, що в часі битви не зробив усього того, що міг би зробити".

— Ах! — скрикнув маршал і в глибокій задумі взявся ходити далі по своїм невеличкім саду тим правильним, несвідомим ходом, яким іде чоловік по линві, під вагою тяжких думок. Від часу до часу він зупинявся і півголосом, ніби говорячи сам з собою, повторював:

"За те, що в часі битви не зробив усього того, що міг би зробити".

Свято дахів

II.

(Різдвяна казка)

Ай, якже то ясніли паризькі дахи цієї ночі! Яка тиша, який спокій, яка надприродна ясність! Внизу вулиці чорні від болота, мов важкі льодові ріки. Газові лямпи сумовито миготіли серед ожеледі ринштоків. А вгорі, доки догляне око, поверх палат, веж, терас, бань, під тонесеньким шпилем святої каплиці і тих тисяч стиснених дашків, похилених один до одного, іскрився сніг білий-білий з синюватим полиском. Це було немов друге місто, надземний Париж, завішений між порожньою темною глибиною і фантастичним місячним сяйвом.

Хоч ще не було пізно, всі вогні були погашені, ніде ані трошки диму не клубилося над дахами. Тепер ті щасливі комини, де щодня палають і тріщать дрова, можна було пізнати по чорних кружках, що насадив довкола них дим, і по теплій парі, що підіймалася з них у морозне повітря мов віддих сонного дому. Інші комини, холодні, що тулилися серед густого снігу, мали на собі ще гнізда з минулої весни, так само позбавлені тепла і життя. І в тому високому місті, білому та мертвому, попрорізуваному в усіх напрямках паризькими вулицями немов величезними ровами, тіні всіх тих коминів, неоднакових, повищерблюваних і чорних мов зимові дерева, перепліталися понад порожніми вулицями, куди ніхто не ходив ніколи крім паризьких горобців, котрих гострі, тонесенькі сліди тут і там подряпали кришталеву снігову площу. Навіть у цю пору одна купка тих завзятих малих волоцюг метушилася, скакала по берегах ринви, а їх цвірінькання було одиноким голосом, що порушував побожну тишу, врочисте очікування цього міста дахів, вкритого скрізь пуховим килимом, мов перед приходом Царя-Дитяти.