Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка „Де вихід?“

Front matter

Покликаня „Варягів“, чи орґанізація хліборобів?

Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка: ⁣»Де вихід?«

Зміст: Розділ I. Загальні уваги: — Метод оцінки варяжської теорії (ст. 471). — Мірило національної вартости (ст. 472). — Теорія варяжська, як теорія роспачі і невіри в можливість установленя українськими руками української влади (ст. 476). — Чи може українська монархія з чужоземним Королевичем і чужоземною ґвардією знайти піддержку серед української інтеліґентської республиканської демократії? (ст. 480). — Таку ідею піддержала-б ця інтеліґенція лиш тоді, коли-б в цей спосіб можна було валити реально істнуючу українську Гетьмансько-монархічну Владу (ст. 487). — Творча роля монархії, як сталої точки опори для всіх консервативних і державницьких сил в нації (ст. 493). — Теорія варяжська українській ідеї монархічній цю ролю творчу відбірає бо позбавляє її власне , яка тільки з традиції, історичної спадковости і законности (лєґітимізму) випливає (ст. 494).

Розділ I

I.

Є. Х. Чикаленко, видатний і заслужений український діяч старшого покоління, один з хліборобів-меценатів дореволюцийного інтеліґентського українства, шукаючи виходу з нашої руїни, висловився за монархію, як за єдине відповідаючу сучасним потребам Української Нації форму державного ладу.

Погоджуючись що до самого принціпу з Автором статті ⁣»Де вихід?« — і вітаючи його авторітетний голос в цій справі — ми одначе ріжнимось з ним, як в самій концепції українського монархічного ладу, так і в методі, яким має бути заведений цей лад. Для читачів, знайомих зі статтею Є. Х. Чикаленка і з ⁣»Хліборобською Україною«, ясно, в чім Монархія Трудова: класократична і орґанічна — ріжниться від Монархії, яку має збудувати ⁣»з неграмотних хліборобів чужоземний королевич«⁣ при помочі ⁣»своєї ґвардії« — отже монархії охлократичної і механічної. Так само в иншім місці я ширше поясняв, чому методом охлократичним: — при помочі одного тільки бюрократично-військового державного апарату, опертого , а виключно на ⁣»неграмотних«⁣ пасивних масах — не можна збудувати на Україні , в тім числі і монархічного, державного ладу. Не вертаючи до цих тем, хочу тут зробити кілька уваг про те, який вплив може мати монархічна ⁣»варяжська теорія«⁣ на орґанізацію та ідейну підготовку цієї першої реальної української національної сили, від якої мусить початись всяке державне будівництво на Україні. Бо ж ясно, що ніяка українська державна концепція незалежно від нас , і навіть проєкт нового покликаня ⁣»Варягів«⁣ вийшов не від Варягів, а від Українця, Є. Х. Чикаленка.

Зразу зазначую, що обєктом моїх уваг не будуть субєктивні хотіння Автора, які знайшли вираз в його теорії, а тільки сама теорія. В добрій волі і ділами цілого життя ствердженім патріотизмі Є. Х. Чикаленка ніхто з нас — орґанізованих українських монархістів хліборобів — не сумнівається. Але всяка політична теорія, крім виявленя хотіннь її творців, має ще й громадське значіння по тим наслідкам, до яких вона льоґічно і консеквентно своїми теоретичними предпосил- , своєю внутрішньою льоґічною структурою доводить. Тому то так часто політичні теорії, що повстають з найкращих хотіннь, доводять на практиці до результатів протилежних намірам їх авторів — тоді, коли вони збудовані на реально невірних предпосилках, або в їх внутрішню льоґіку вкралась яка небудь непослідовність. Тільки, повторяю, оця обєктивна сторона ⁣»варяжської теорії«, і тільки з точки погляду її , буде предметом моїх уваг. І коли, при моїй повній і незмінній пошані до особи самого Автора, слово сказане з приводу його теорії буде тверде, то це тому, що і дійсність наша, для якої призначаються всі теорії — не мягка.

Оцінюючи ріжні методи державної орґанізації з , кожний український монархіст мусить бажати такого монархічного методу, який — тому, що він єсть методом монархічним — сприяв би нашому національному розвиткові більше, ніж методи демократично-республіканські. Ця вихідна точка розуміється однакова у нас і у Автора ⁣»варяжської теорії«. В чім же має виявитись більша доцільність для національного розвитку України методу монархічного?

Характерною ознакою т. зв. ⁣»свідомого«⁣ дореволюцийного українства (говорю лише про Велику Україну) була його . Тільки нечисленні одиниці в ньому намагались якось помирити своє українство зі своїм орґанічним оточеням — перш за все класом — а не відриватись, власне завдяки свому українству, від свого класу. Нечисленність таких одиниць і загальна декласованість українства не давали йому орґанічного опертя в якійсь орґанічній ґрупі на Українській Землі. Про жадну з цих ґруп не можна було сказати, що вона єсть українською і не українською бути не може. В кожній з них — серед поміщиків, селян, робітників, духовенства і т. д. — були ⁣»Українці«⁣ і ⁣»не-українці«, при чім перші були в великій меншости і визначались переважно своєю відірваностю від даної ґрупи, своєю революцийностю у відношеню до неї та бажанням скинути з себе присущі їй орґанічно прикмети. Українство в своїй демократичній формі не виявляло стихійних орґанічних хотіннь не тільки всіх класів Української Нації, але навіть якогось одного її класу в його цілости.

Така неорґанічність та однобокість свідомого українства випливала з прикмет, присущих власне демократичному методові його мишленя і орґанізації. Придержуючись цього методу, воно мусіло бути : — революцийно-бунтарське, або ліберально-розлагательське — і було оперте не на вірі в свої власні сили (про себе самих свідомі Українці були здебільшого досить поганої думки), а на вірі всякої демократії у всесвітній поступ, випливаючий з неминучої перемоги вродженого людині добра, і на вірі в автоматичну творчість ⁣»народа«. Але що демократами поступовцями були на Україні теж і не Українці, то в результаті ⁣»свідоме«⁣ українство репрезентувало реального українського життя: самих тільки .

Як всяка демократія в колоніяльній країні — де громадський лад і порядок спірається на метропольному державному апараті — так і демократія українська, власне завдяки свому українству і завдяки російськости державного апарату, була . Навпаки вона виспеціялізувалась на придумуваню способів, якими можна нищити лад і порядок: як треба робити або бунт і революцію, або як цей порядок ріжними мирними способами розкладати та руйнувати. Для неї було зовсім байдуже, чим реально живуть і купи держаться реальні українські люде, бо вся її увага була звернена , на фабрикування таких, опертих на вірі в ⁣»поступ і народ«, утопійних проґрам, що мали автоматично своєю неминучостю знищити реально істнуючу дійсність і так само автоматично сотворити Україну та поробити з людей на Україні Українців, хоча би по звістній формулі, що ⁣»соціяліст, який не додумався до українства і Українець, який не додумався до соціялізму — це люде, які не додумались до кінця«, і т. д. Розуміється таких орґанічних націй — яких би єдиною національною ознакою, чи так би сказати національною професією, був поступовий демократизм, соціялізм і революція — на світі не буває. Кожна орґанічна нація, крім елєментів, виспеціялізованих на руйнуванню громадського ладу, мусить мати і елєменти, виспеціялізовані на будові і удержуванню цього ладу. Особливо нація т. зв. ⁣»поневолена«, колоніяльна, якої буття чи небуття залежить не стільки від її здатности до руйнування, на чужім державнім апараті опертого, громадського ладу чужого, скільки від її уміння збудувати на місці чужого, опертий на своїм державнім апараті, громадський лад свій.

Завдання монархічного методу орґанізації зробити те, чого не в стані зробити метод демократично-республіканський: . Кажучи фіґурально і вживаючи парламентської термінольоґії: до її гіпертрофованого ⁣»лівого«⁣ боку додати атрофований ⁣»правий«⁣ бік; розпочати будову України від землі а не від повітря, від того що на Україні було і єсть, а не від того, що колись на Україні має бути. Бо всі нації поневолені скрізь і завжди визволялись не ⁣»з ліва«⁣ тільки ⁣»з права«: не тоді, коли вони на місце істнуючого чужого ставили проекти утопійного будучого, а тоді, коли вони чуже усували відбудовою в новітніх формах свого колишнього, традицийного, старого; коли вони, борючись за стару традицію національну, за свої старі ⁣»права і вольности«, вкладали в цю традицію реально можливий новий зміст, а не тоді, коли во імя утопійних новин вони відкидали і поборювали стару традицію національну.

Повернути орґанічну структуру Українській Нації це значить зміцнити її підстави, її коріні, її , по минувшині одідичену, стихійну, традицийну національну свідомість і, відповідно до цієї реальної позитивної національної свідомости, відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас обмежити , на руйнуванню цієї традицийної національної свідомости побудовані, більш або менш революційні пориви поступового демократичного українства. Тільки тоді це демократичне українство зможе проявити побіч неґативних і свої позитивні реформаторські прикмети; тільки тоді воно перестане лише руйнувати і ⁣»творити«⁣ як досі: в порожнечу; воно стане тоді поступом од чогось реально істнуючого, а не так, як досі: .

Иншими словами національне завдання творчого українського монархізму зводиться до національного відродженя і орґанізації в українських національних формах основних консервативних елєментів нації, без яких істнування реальної орґанічної нації неможливе. Під цим треба розуміти: не орґанізацію по демократичному методу якоїсь ⁣»правої«⁣ ура-патріотичної партії, яка буде дуже права, коли буде при владі і стане крайнє ліва, коли треба буде валити чужепартийну і так само патріотичну владу — а орґанізацію консервативних , тоб то посідаючих щось до страченя і не бажаючих цього тратити, матеріяльно продукуючих, а заразом здатних до самооборони, войовничих лицарських елєментів, якими при сучасних наших умовах можуть бути тільки відповідні елєменти класу хліборобського. Крім того: орґанізацію консервуючого і оберігаючого громадський лад та порядок, дисциплінованого державного апарату, якого функції на Україні виконували досі державні апарати чужі і без якого Держава Українська може істнувати лише на папері. Отже орґанізація консервативного по своїй природі реально істнуючого на Україні хліборобського класу, який своєю класовою орґанізованостю і силою має, в порозумінню з иншими класами, покласти перші реальні закони Української Національної Держави — і орґанізація виконуючого та оберігаючого ці закони понадкласового державного апарату, непохитно відданого персоніфікуючому Національну Державу Українському Монархові — ось те, що має зробити монархічний метод орґанізації нації і чого не може зробити метод демократично-республіканський.

Щоб консерватизм український міг виконати свою ролю при відбудові орґанічної структури Української Нації він мусить бути сильний. Бо роля ця безмірно тяжка. Він мусить захистити Україну від сторонніх сил, які толерують фіктивні ⁣»України« — совітські чи тарновські — але будуть поборювати всіма силами Україну реальну. Він мусить вгамувати і обмежити занадто поступові та руїнницькі пориви націоналістичної, соціялістичної і всякої иншої ⁣»свідомої«⁣ української демократії. Він мусить врешті — вгамувати і обмежити такі самі пориви, тільки в протилежний бік, місцевої російської та польської реакції. Бо не забуваймо, що традицийна стихійна українська національна свідомість здержуючих консервативних сил на Україні була дуже слаба. Наша демократична і колоніяльна минувшина довела до того, що, не можучи дати собі ради сам з українською анархією, консерватизм на Україні мусів прийняти форми російські та польські. І тому всякий раз при зрості цієї анархії — коли вона під проводом демократії приймає українські національні форми — консерватизм український має все тенденції, при своїй внутрішній українській слабости, опертись на сторонні метропольні сили, перетворитись в російську та польську реакцію. В цім лежить причина факту, чому через голову слабого консервативного — знищеного українською демократією — українського Гетьманства, Україна докотилась до російської та польської реакції, які вилились знов в їхні старі на Україні форми: російської охлократії та польської демократії. Бо нації, які не здатні возстановити і задержати те, що вони реально по своїй минувшині вже можуть мати, падають не вверх, як думає наївно демократія, а вниз: до того, що вже було, а не до того, що має колись бути.

Демократично-республіканський метод не в стані дати консервативним елєментам українським міцної орґанізованої сили. Він розбиває їх орґанічну класову єдність і перетворює їх в найглупшу — бо в антидемократичну — демократичну партію, що демократичними засобами намагається безнадійно побороти демократію, як цього класичний приклад бачимо хоча б в сучасній Польщі. Тільки монархічний метод, опертий на певних сталих і непорушних принціпах та зберігаючий класову орґанічну єдність консервативних елєментів, може дати силу всякому — а тим більше так слабому і незорґанізованому, як наш — консерватизмові.

Отже нашим мірилом національної вартости всякої української монархічної теорії єсть: 1. чи сприяє вона возстановленю орґанічної структури виспеціялізованої досі на руїнництві і демократично-однобокої Української Нації; 2. чи сприяє вона національному відродженю та орґанізації в українських національних формах місцевих консервативних державно творчих елєментів; 3. чи дає вона цим елєментам необхідну для виконання їх тяжких завданнь міцну — ідейну та орґанізацийну — силу.

З таким мірилом національної вартости підходимо ми і до монархічної ⁣»теорії варяжської«.

»Українським монархом — пише Є. Х. Чикаленко — не може бути ми, по своїй недисциплінованності, не обєднаємося, не помиримося, а знов тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде з своєю ґвардією, привезе своїх, а не московських ⁣»фаховців«⁣ чи ⁣»спеців«⁣ і поведе політику понадкласову, понадпартійну і зорґанізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії, и приклади культурних народів, як Фінляндці, Прибалтиці, Чехи та ишпі, що зорґанізувались в республіки, до нашого неграмотного народу не підходять.«

З погляду возстановленя орґанічної структури Української Нації ця теорія єсть теорією повної зневіри і розпуки. Бо тільки коли прийняти за доказане, що Українці, по своїй фатальній національній вдачі, на свому Монархові, піддержаному власними українськими консервативними силами — — ніколи не помиряться, коли вони самі з себе не в стані ніколи такої влади витворити, можна весь тягар сотвореня Української Нації і Держави перенести на ⁣»чужоземного королевича і його ґвардію«. А що буде, як такий королевич не появиться, або прийшовши не захоче творити України? Бо ж при такій концепції і перше і друге залежить тільки від нього, а не від волі Української Нації.

Безмежна розпука цієї теорії випливає з того, що вона побудована на нашій традиції національній, на тому дійсному історичному факті, що всі спроби Українців сотворити свою власну національну владу, сотворити власними силами свою державу, звичайно кінчались невдачею. Але ж неґативні історичні традиції істнують на те, щоб їх не повторяти і вони ніяк не можуть служити підставою для позитивної акції. Коли дотеперішні державно-творчі українські спроби були неудачні, то хто хоче знов повторяти таку спробу мусить, уникаючи старих помилок, розвивати те, що в цих спробах помилкой не було, а не відкидати саму можливість такої нової позитивної спроби тому, що попередні не вдавались. Як же відкинути по прикладу ⁣»варяжської теорії«, всю нашу позитивну традицію національну (хоча би за Гетьмана Богдана Хмельницького) і взяти тільки традицію неґативну, то і висновки з неґативних предпосилок слід робити тільки неґативні, а саме, що нації української не було, нема і бути не може.

Бо й справді, як з таких предпосилок зробити висновок, що з нас націю зроблять Варяги? Який Варяг захоче ставати для Українців своїм, захоче українізуватись, коли Українці мають таку основну і незмінливу національну вдачу, що правити ними не може свій, бо на свому вони ніколи не помиряться. І коли б Автор варяжської теорії, вийшовши з неґативних історичних предпосилок, був в своїх дальших виводах послідовний, то він би легко побачив, що в нашій історії всякий варяжський метод державного будівництва держався так довго, як довго Варяги не ставали власне Українцями. Бо про ⁣»українство«⁣ перших варяжських Князів, які по старшинству кочували собі зі своїми дружинами ⁣»гвардіями«⁣ з одного княжеського стола на другий, починаючи від стола Муромо-Рязанського до Галицького, можно говорити приблизно в такій самій мірі, як і про українство київських Генерал-Губернаторів. Коли ж ці Князі перестали бути кочовими адміністраторами земель і племен між Балтійським і Чорним морем, коли вони в своїх землях, коли вони свої князівства зробили дідичними в своїх родах, а не так як досі спільним володінням цілого Рюрикового роду, і коли під впливом оцієї осілости і дідичности стали вони та їхні, осівші так само, дружини , як в князівстві Галицько-Володимирськім, — проти них зараз вибухло підняте ⁣»татарськими людьми«⁣ »народне повстання«. Проти них — Варягів своїх, вже українізованих — покликано Татар: — Варягів чужих, ще не українізованих — тому,… що для Українців монархом ⁣»не може бути свій, що вони на свойому ніколи не зможуть помиритись«…

І мабуть, , наш новий сучасний Варяг Раковський добре робить, що твердо не піддається всяким спокусам українізації. Приклад нащадків старих Варягів — проти яких він зааранжував національне українське повстання саме тоді, коли вони почали українізуватись — мусить бути для нього поучаючий. Але навряд чи з української національної точки погляду слід пропагувати повторюваня варяжського методу і навряд чи, розпочавши нашу казку безконешник від ⁣» початку«, можна дійти з нею до кінця.

Без ⁣»Варягів«, тоб то без зайшлих більше рухливих і активних елєментів, ніяка нація не обходилась і обійтись не може. Коли ми придивимось наприклад до сучасної правлячої верстви в Чехії (де серед самого тільки офіцерства по чеським даним більш 40% Німців) чи Польщі, то бачимо, що велика частина цієї верстви чужоземного і то дуже недавнього походженя. Тим більше коли мова про початки, про народженя нації. Але ж чи при народженю, чи при дальшім її розвитку нація не робиться самими ⁣»Варягами«. Вона єсть завжди результатом взаємовідношеня двох сил: сили зайшлої активніщої і сили місцевої пасивніщої. І нація повстає тільки тоді, коли ⁣»Варяги«⁣ асимілюються, коли вони зливаються з місцевими, созвучними їм, бажаючими власної влади елєментами, коли вони своєю активності прискорюють процес повставання такої власної місцевої національної влади. Коли ж вони правлять самі ⁣»при помочі своєї ґвардії і піддержки чужої держави« — так як це звичайно бувало на Україні — то вони не мають потреби асимілюватись. Навпаки: вони, опинившись серед маси безголової, позбавленої елєментів з інстинктами власновладности, асимілюють цю масу до себе; вони денаціоналізують все те активне і творче, що виділяє з себе ця маса, вони витягають з неї всі живі соки і оставляють при ній тільки елєменти пасивні і всяку здекласовану, до нарікання і руйнування тільки здатну, ⁣»демократію«. Варяги в тій формі, якими їх хоче бачити ⁣»варяжська теорія«, не возстановлять, а далі руйнуватимуть орґанічну структуру Української Нації.

Варяжська теорія тільки тоді могла би бути творчою, коли б її почати з першої фази: підготовки місцевого ядра, біля якого може розпочатись асиміляція майбутніх Варягів, а не з фази другої: їх закликуваня — тим більше, що це друге власне кажучи й непотрібне, бо вони й самі прийдуть так, як віками йшли з усіх усюд на багату чорноземну Україну. З кого ж має скластися оце місцеве ядро? Розуміється з елєментів созвучних Варягам, тоб то з елєментів, які хочуть робити те саме, для чого потрібні і Варяги, і яким для здійсненя цього хотіння потрібне збільшеня їх сили притоком сил нових. З нащадків старих вже місцевих Варягів мусить в першій мірі скластися оце ядро. Тільки національна асиміляція оцих нащадків старих Варягів (наших місцевих російських та польських, а поруч них також зросійщених та спольщених елєментів) може спричинитись до національної асиміляції Варягів нових. Без цього прибуваючі на Україну нові Варяги будуть, як і досі, приставати до Росіян або до Поляків. Коли Українцями не стануть і , то напевно не стануть Українцями і ⁣»пани«⁣ нові. Навіть хоч би їм за це обіцювати престол, як це робить монархічна ⁣»варяжська теорія«, або пропонувати їм доходи з ⁣»дніпровських порогів«, як це робить наша ⁣»практична«⁣ демократія. Бо нація наша єсть ще в періоді перед-буття. Вона вже була народилась, вона вже мала свою історію, свою традицію, вона вже мала своїх батьків. Розуміється можна цих батьків виріктися, як це робить наша демократія, але перемінити їх і намагатись бути народженим вдруге — неможливо.

Основний проблєм дальшого буття або небуття Української Нації полягає в тім, щоби з того матеріялу, який ми вже одідичили по нашій історії сотворити , настановити Монарха, повну національну асиміляцію нащадків Варягів старих і в той спосіб твердо задовбити в голову всім Варягам новим, що Україною може правити . Тільки тоді всі ці майбутні Варяги стануть дійсно Українцями і будуть творити українську державу і українську ґвардію, а не правити як досі Україною при помочі чужої держави та чужої ґвардії. І тільки тоді розпочатий вже процес народженя нашої нації буде завершений і ми перестанемо бути нацією недорозвиненою, яка не може ані зовсім вмерти ані вдруге народитися.

Чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії тільки тому поставали Греками, Румунами, Болгарами, що у всіх цих націй бажання перемогло безсилля цю власну владу сотворити. Чужі династії появились там , що вони були чужі, -а тому, що в своїх бажаннях мати як раз , ці невеликі нації мусіли піти на уступки сильним державам; були державно за слабі, щоб настановити собі свою власну династію. Але честь і гордість національна лягла в основу всіх цих монархій. Бо на почуттю чести і гордости — як це вже давно зауважив Монтескье — власне спіраються монархії. І тільки на позитивній традиції національної самоповаги, національної здатности до правління собою, а не на неґативній традиції національного безголовя і національного безсилля може бути збудована всяка .

Без своєї власної української консервативної сили, бажаючої власної національної держави, власної національної влади, свого а не чужого Монарха — сили лицарської і разом з тим матеріяльно продуктивної, з високо розвиненим почуттям національної чести, гордости, послуху і дисципліни — не тільки не засимілюються нові Варяги, але навіть і ті нові наші державно творчі активні елєменти, які виділятимуться з пасивної української маси, не удержаться при Україні, а будуть асимілюватись консервативними силами чужими. Історія наша буде і далі йти дотеперішнім шляхом. Українство на Україні буде, як сила політична (за винятком одиниць) ділом несерйозним, пайдократією, зайняттям для дітей або дітвакуватих. Кожний, виступаючий на арену історії, новий український клас, пошумівши за днів своєї молодости в українських національних формах, буде денаціоналізуватись в міру того, як прибуватиме йому розуму, достатків і влади. Так зденаціоналізувались колись ці наші князі, що були українськими ⁣»Байдами«⁣ на Запорожжі і поставали польськими Яремами Вишневецькими як, перестали ⁣»байдикувати«. Так зденаціоналізувалась наша шляхта, що була українською поки козакувала і перестала нею бути, як устатковалась, взялась до хозяйства та до державних справ і як не стало Великого Богдана, що соціяльній та політичній ⁣»статечности«⁣ один умів надати національно українські громадські та державні Форми. Так зденаціоналізувалось і наше козацтво, ставши діловитим дворянством; так само врешті може зденаціоналізуватись і теперішня надія України: новий, виступаючий саме тепер на арену нашої історії, селянсько-хліборобський клас. Він закине свої романтичні ⁣»китиці і оселедці«, свої ⁣»вільні козацтва«, свою ⁣»отаманщину«, своє опозицийне бунтарство, коли дійде до державного розуму, забажає закріпити за собою здобуту ним ⁣»земельку«, захоче взятись до продуктивної праці, присмирить своїх бандитів уголовних і бандитів політичних — одно слово, коли з класу ферментуючого, революцийного він стане класом статечним, консервативним і коли одночасно поважного, орґанізованого та дисциплінованого консервативного українства… як не було, так і не буде…

Пробним камінем для всякого українського консерватизму буде його здатність впоратись власними силами: 1. з руїнницькою діяльносте» української демократії, 2. з місцевою російською та польською реакцією, яка все змагатиме до того, щоб разом з українським демократичним руїнництвом знищити і саму Україну.

В першій своїй частині це тяжке і складне завдання може бути виконане тільки тоді, коли українські консервативні елєменти будуть , щоби вгамувати українську демократію, але одночасно і не винищити її; дати їй змогу проявляти свою поступову і реформаторську національну та соціяльну діяльність, але так, щоб діяльність ця не руйнувала нації та держави; щоб демократія українська могла критикувати істнуюче і боротись за будуче, але одночасно, щоб шанувала вона авторітет сталої та незмінної — і тому монархічної — української національної влади і твердо знала, що за порушеня цього авторітету, за всяке ⁣»повстання проти Гетьмана«⁣ зустріне її з боку оберігаючих авторітет влади консервативних елєментів безпощадна кара. В частині другій завдання українського консерватизму буде виконане тоді, коли він не винищить, а навпаки збереже, національно засимілюе і включить в свої ряди місцеві російські та польські (чи русофільські та польонофільські) економічно і політично творчі елєменти,а також анальоґічні елєменти чужоземні, що знов почнуть йти на зруйновану та вилюднену Україну. І коли громадськи і матеріяльно творчим хотінням цих елєментів, їх орґанічній потребі ладу, порядку та праці

Ці два завдання нерозривно сполучені між собою. Бо тільки вгамуванням українськими силами українського демократичного руїнництва, тільки авторітетностю власної української національної влади, власного Монарха, можна знищити місцеві реакцийні бажання знайти таку авторітетну владу поза Україною, чи то в Росії, чи то в Польщі. І тільки включеням в свої ряди, витворених орґанічним недорозвитком нашої нації, місцевих русофільських та польонофільських елєментів зможуть українські консерватисти зміцнити свої ряди, розвинути бракуючий досі українству консервативний орґан та спричинитись тим самим до завершеня орґанічної структури і до національного дозріння України. Коли ж з демократичним руїнництвом — зо всякою отаманщиною, бунтарством та розлагательством — можуть впоратись на Україні лише чужі — перш за все російські та польські — державні сили, то істнування Нації Української це літературна утопія, це зайняття для ⁣»трьох тисяч варятів, з яких одні будуть писати, а другі читати«, як зовсім слушно схарактеризував в иншім місці таке українство сам Автор варяжської теорії.

Оцю нашу українську квадратуру кола варяжська теорія хоче розвязати при помочі нашої демократії. ⁣»Найпростіще і найшвидче — пише Є. X. Чикаленко — здійснити ідею Української Монархії можна було б тоді, коли б цією думкою перейнявся наш державний центр, тоб-то Рада Республіки та уряд на чолі з С. Петлюрою, до голосу якого прислухаються всі«. Цей уряд мав би, на думку Автора, ⁣»захопитись ідеєю Української Монархії«, ⁣»поробити відповідні заходи що до кандідата на Гетьмана-Монарха«, ⁣»з цим гаслом піти на Україну«⁣ і ⁣»коли С. Петлюрі доля послужить і йому пощастить вигнати московських гнобителів«, то він ⁣»складе владу«⁣ перед чужоземним королевичем і його ґвардією тому, що ці чотирі роки досвіду повинні були його, С. Петлюру, переконати в тім, ⁣»що Української Держави ніхто збудувати не може«.

Не буду тут говорити про те, чи наша демократія взагалі в стані ⁣»вигнати«⁣ з України яких би то не було ⁣»гнобителів«. Чи власне демократія здатна довести до якогось позитивного результату визвольний рух нації, що не має ані одідиченого по попередніх стадіях розвитку власного державного апарату, який би ця демократія могла опанувати, ані власної, чи матеріяльно заінтересованої в істнуванню української республіки чужої фінансової буржуазії, з якої ця демократія могла би кормитися. Без сотвореного державного апарату і без своєї чи чужої буржуазії, заінтересованої в нічим необмеженій спекуляції на республіканськім устрою даної нації — ніяка демократія перемогти не може. І це власне, а не більша грамотність народу, як підкреслює Є. Х. Чикаленко, відріжняє демократію нашу, що не має на чім сидіти і чим кормитися і тому все мусить бути в приймах то у демократії російської, то у демократії польської, від демократії наприклад чеської, що має за собою власну сильну і багату буржуазію, потрібуючу для необмежености своїх спекуляцій репрезентованого демократією республіканського ладу. Мексика має при стільки же неграмотних що і Україна, а проте має свою республіку, якою править демократія тому, що в необмеженій експлуатації мексиканської нафти — експлуатації можливій тільки при нікчемнім і безсилім республіканськім уряді — заінтересовані чужоземні капіталісти, які тому власне ці демократичні уряди фінансують і тим дають їм можність купувати ⁣»вірних урядові республіканців«. Про це я писав ширше в иншім місці і тут повторяти цього не буду.

Так само не буду зупинятись на певній неясности концепції, чому це С. Петлюра і його центр мають виконувати завдання Варягів: чужоземного королевича і його ґвардії. Бо коли ці Варяги дійсно сильні, то вони допомоги п. Петлюри потребуватимуть хіба як української декорації, і не п. Петлюра, а вони ⁣»виганятимуть з України гнобителів«. Коли ж ці Варяги безсилі, то п. Петлюра був би божевільний, як би, здобувши владу власною силою, він передав її безсилим Варягам. Зрештою ані такого божевілля, ані ⁣»вигнання гнобителів«⁣ од п. Петлюри і від демократії сподіватись не можна і тому, поминаючи цю неясність, перехожу до основної думки варяжської теорії.

Над місцевими консервативними державно творчими силами треба поставити хреста, бо вони ⁣»чужі«: російські або польські. Їх треба замінити Варягами, а щоб ці Варяги могли стати Українцями, ролю українських консерватистів монархістів мають почати грати демократи республіканці. Республіканська демократія повинна перестати бути республіканцями, соціялістами та революціонерами і повинна перелицюватись в те українське монархічно-консервативне ядро, біля якого має розпочатись асиміляція україно-творчих Варягів — ось основна думка варяжської теорії, висловлена нашою термінольоґією.

Чи це можливо? Чи може українська демократія, яка не в стані збудувати своєї республіки, , збудувати монархію, . Власне з цієї невірної — на мою думку — предпосилки, опертої на вірі в монархізм республіканців, випливає ще нова небезпека варяжської теорії для практики реального життя.

Українська демократія не хоче і не може хотіти української монархії перш за все завдяки свому примітивному імперіялізмові: нічим не обмеженому і зажерливому бажанню влади, яке лежить в основі її мишленя, творить всю суть її діяльности та ідеольоґії. Ці люде вірять, що розвиток людства в напрямі демократизації і бажання українського народу, які в цьому розвиткові знайдуть своє завершеня, фатально і автоматично приведуть до сотвореня ⁣»демократичної України«. Вони — українські демократи — власне єсть представниками на Україні цих надприродніх, кермуючих людськостю сил, і союз з цими силами мусить забезпечити їм остаточну перемогу, довести їх автоматично до влади. Тільки під впливом оцієї віри вони додумались до українства: покинули свої скромні російські посади для призначеної їм ⁣»соціялістично-науковим«⁣ небом провідної ролі в народній, більше менше соціялістичній Україні. І раптом їм — людям демократичного ⁣»провидіння« — пропонують розбити всі свої надії і всю свою віру, вернутись назад до своїх скромних посад і добровільно передати владу чужоземному королевичові. Розуміється висказана кимсь колись думка, що краще бути добрим шляхтичем в монархії, ніж поганеньким князем в республіці, має велику льоґічну рацію, але тільки для тих, хто здатний відчути свою смішність в становищі такого князя. Загіпнотизована своєю раціоналістичною ⁣»науково доказаною«⁣ демократичною доктриною, яка вповні відповідає її ірраціональному і примітивно-варварському хотінню влади, українська демократія цієї своєї смішности ані побачити, ані навіть зрозуміти не в силі.

Не проводячи тут розуміється ніяких анальоґій: — це нагадувало б трохи обуреня дикунів, коли б їм запропоновано, щоб вони, при зустрічі і боротьбі з озброєними в карабіни європейцями, навчились перш за все самі добре стріляти, замість посилати на європейців своїх заклинателів і маґів. Щоб дикун перейняв і навчився використовувати історичний досвід цивілізації мусить пройти якийсь час. Щоб українська демократія переконалась, що нація росте і розвивається від того що вже було і єсть, а не від того, що має колись бути — що держави будуються обмежуваням зажерливости, анархізму і розбещености тих, хто їх будує, а не прикриванням і оправдуваням всіх цих руїнницьких прикмет ріжною демократичною (націоналістичною, соціялістичною і т. д.) балаканиною та писаниною — вона мусить перед тим добре попектись на здобуванню влади і вичерпати до решти всі позички ⁣»під будучу Україну«. Крім того вона мусить тоді задержати своє хотіння України, а не ⁣»змінити віхи«⁣ та не додуматись, чого доброго, до ⁣»не українства«, коли українство її бажання влади не задовольнить, коли воно в її очах ⁣»себе не оправдає«. У всякому разі сподіватись, щоб ці люде примітивного необмеженого імперіялізму, знаходячого собі вираз в їх містичній вірі у всякі раціоналістичні доктрини, прийняли добровільно методи імперіялізму обмеженого, культурного, опертого на послуху авторитетам та на історичнім досвіді — і почали замість неможливої української республіки творити можливу українську монархію — це, на мою думку, утопія.

Коли б у демократії був оцей патріотизм, який бачить в ній варяжська теорія і який має примусити її передати владу ⁣»чужоземному королевичові« — иншими словами, коли б у неї вже виробилась була під впливом досвіду здатність обмежувати свій необмежений і розперезаний імперіялізм во імя загального добра, тоб то здатність задовольнятись таким становищем в державі і нації, яке її реальним здібностям відповідає, — то вона цю здатність могла була проявити вже не раз. Хіба знищеня зародків української дисциплінованої армії, вже в самих початках революції, не було ділом демократії, що не хотіла поступитись своїми отаманськими посадами перед спеціялістами військового діла та думала що і без армії ⁣»революція«⁣ забезпечить їй владу на Україні? Хіба повстання проти Гетьмана було викликане дійсно ображеними ⁣»самостійницькими«⁣ почуваннями тих, що ще в початках революції самостійників називали зрадниками і провокаторами? І хіба не одинокою його причиною було бажання необмеженої влади та вроджена всякій демократії сверблячка скакати вище себе, користуючись слабостю тих, хто має обовязок хворих на таку сверблячку за фалди держати? І невже ці люде, що свою патріо- тичну карієру зробили на валеню зачатків української , консервативної, монархічної влади, можуть стати раптом творцями і фундаторами цієї влади?