Нарис історії етнографії

I

Не більш як століття минуло з того часу, відколи зародилася етнографія, наука, що намагається вивчати культуру первісних племін та її рештки в житті цивілізованих народів, розгадати генезу й основні етапи в розвитку культурно-історичних явищ, установити суть і закони цього розвитку в межах усіх часів і народів.

Окремі людські групи, з найдавніших часів свого існування вступаючи поміж собою в зносини, чи то воєнні, на ґрунті володіння даною територією, чи мирні — на ґрунті товарообміну, нагромаджували, природня річ, багатий етнографічний матеріял, збираючи й передаючи иншим відомості, звичайно надто фантастичні, про життя, побут і звичаї сусідніх народів. Біблія оповідає про вірування й обичаї єгиптян, вавилонців, филистимлян і инших племін, що стикалися з жидами. Давньо-єгипетські плити й папіруси, асиро-вавилонські й перські клинуваті написи освітлюють багато питань з побуту й релігії давніх народів. У китайському літописі збереглося теж чимало відомостей етнографічного характеру, але суцільного опису якогось народу й його культури давній Схід нам не залишив.

Перші спроби систематично збирати й розроблювати етнографічний матеріял зроблено у та в . Уже в так званих поемах ми знаходимо багато даних про розселення народів Греччини й Малої Азії, про їхні звичаї й обичаї, про зброю їх, про мореплавство, торг і промисловість. Є етнографічні відомості і в поемах (VII в.) та кикліків. Але-ж логографам судилося перенести народознавство із тьмяної царини мітології на ґрунт реальної історичної дійсности.

, що жив за доби грецько-перських війн, це був уже справдешній етнограф, що критично ставився до своїх джерел. Він відбував далекі мандрівки, і їх наслідки виклав він у своєму творі Περίοδος γῆς (тоб-то — Мандрівка навколо світу). Він дуже радо зупиняється на таких, котрі зразу кидаються в вічі, особливостях зовнішнього вигляду у чужих народів: на кольорі обличчя, на зачісці, на одягу, прикрасах, а також на їх поживі, на формах шлюбу, на похоронних звичаях і релігії. Карло Трюдінґер уважає, що Гекатеїв твір заснований не тільки на особистих спостереженнях, а й на вивченні творів його попередників. Але навіть коли це й справді так, то проте-ж Гекатей вперше спробував звести в систему ввесь матеріял, зібраний йонійською етнографією. Леман Гавпт узиває його навіть „батьком народознавства“ (Vater der Völkerkunde). Він уже знає поділ народів по ступенях господарського розвитку (кочовики, ратаї, хлібороби). Твір його, не зважаючи на сухість стилю, довго був за головне джерело відомостів про заселену землю.

Славетний грецький історик (434–425), родом із м. Галікарнасу в М. Азії, віддає в своєму творі, присвяченому історії грецько-перських війн, чимало уваги звичаям, обичаям, віруванням і переказам багатьох давніх народів: єгиптян, вавилонців, персів, скитів то-що.

Власне за предмет викладу в Геродотовому творі є історія грецько-перських війн. Але він намагається представити цю війну, як неминучий наслідок усього попереднього історичного розвою, і докладно зупиняється на описі мало не всіх тих країн, що мали хоч якесь відношення до грецько-перських війн. Таким чином Геродот утворив собі широку рамку, що з'єднувала сьогочасне з далеким минулим. Довгі екскурси — це найхарактерніша риса композиції його твору, цілковито заснованої на асоціяції уявлень. Від оповідання про війну троянську він переходить до Креза; завоювання Лідії Персією дає Геродотові привід зупинитися докладно на описі Персії й історії цієї країни. Другу книгу його твору присвячено не тільки Камбізовому походові на Єгипет, а радше надзвичайно цікавому оповіданню про життя і побут єгиптян. Даріїв похід на скитів дає знову історикові привід змалювати місцевість і звичаї Скитії. Все, що він довідувався про землю і про людей, про їх звичаї й обичаї, міти і перекази, все це вставляв Геродот як екскурси у відповідних місцях. Отак виникли довші чи коротші λόγος про Єгипет, Асирію, Персію, Скитію то-що, побудовані, як це показав Jakoby, за певним, із попередньої літератури запозиченим, планом: 1. країна, 2. її історія, 3. побут людности, 4. позначні явища.

Як збирав Геродот весь цей матеріял? У нього було три роди джерел: 1) власні спостереження — він без перестанку подорожував по найрізноманітніших країнах давнього світу (Єгипет, М. Азія, Персія, Вавилон, Чорноморщина, Італія), із міста до міста і точно записував усе те, що він чув і бачив; сюди-ж належать історичні документи, офіційні матеріяли, архів перського царя; 2) твори його попередників (небагатьох порівнюючи) і 3) оповідання Геродотових сучасників, провідників-чужинців, то-що. До того ж він сумлінно відділює те, що він сам бачив, від того, про що він тільки чув од инших. У невеличких етнографічних екскурсах Геродот спирався, згідно з новішими дослідами К. Трюдінґера, головним чином на особливу парадоксографічну літературу, яка змальовувала особливості Півночи і Півдня в формі різких антитез (стор. 36). Йонійська наука й філософія не зробила на Геродота жадного впливу (стор. 43).

Гадки вчених про ролю Геродота в історії етнографії розходяться. Одні (Ad. Bastian, K. Trüdinger, H. W. Riehl) ставлять його з цього погляду досить низько, обвинувачуючи його в нахилі до фантастики, — другі-ж (Pöhlmann, Anton Grassl, C. Seyffert), навпаки, вважають його „Дев'ять Муз“ за дуже цінне джерело для етнографії. Немає сумніву, що цей другий погляд справедливіший. Не треба перебільшувати його легковірности й ненадійности. Геродот мало не скрізь виявляє сумлінність, змагання до правди і тонку спостережливість. Ба що більше, в Геродотовому творі помітно навіть зародки історичної критики. Недавно німецький єгиптолог, Вільг. Шпіґельберґ цілком переконливо показав, що тії звістки, які подав грецький історик про Єгипет, нині знаходять собі підтвердження в инших джерелах і в новіших наукових творах.

Твір „Про повітря, воду і місцевість“, що його приписували славетному коському лікареві (460–377), вперше підкреслює вплив клімату й географічного оточення на фізичний і духовий розвиток народів: відмінність температури, сухість і вогкість, висота над рівнем моря, рослинність — усе це впливає на характер народу. Рудаві скити — продукт холодного підсоння, темношкурі етіопи — сонячної спеки.

Людина практичного розуму, добрий вояка, вмілий їздець і мисливець, але позбавлений глибини думки й творчого надхнення, (435–355) умів гарно оповідати. Для етнографії цікаві два його твори: 1) „Анабасис“ і 2) „Кіропедія“. В першому описує він пригоди 10.000 греків підчас їхнього походу до М. Азії: оповідання про воєнні події переплітаються тут з нарисами чужих країв і народів Передньої Азії. „Кіропедія“ — історичний роман, просякнутий певною політичною тенденцією: автор використовує життєпис Кира Старшого, як матеріял для пропаганди монархізму. Але описи життя й обичаїв мідян і персів дуже цікаві для етнографа.

Заслуги й перипатетичної школи в царині етнографії полягають ось у чому: 1) заснування історичної етнографії, 2) дальший розвій теорії про вплив природи на народність і 3) зрозуміння індивідуальности чужих народів.

Історики Олександра Македонського (Аристобул, Неарх, Онесикрит, Клітарх, Мегастен й ин.) виявляють значний інтерес у своїх описах народів до природничо-історичного моменту, що споріднює їх з йонійською натурфілософією. На підставі Аристобула та Птолемея склав згодом свій „Анабасис“ (історію Олександрового походу до Індії) Аріян, що жив у ІІ в. після Хр. і залишив нам докладний опис тих країв і народів, що зустрілися великому завойовникові на шляху до далекої Індії.

(135–151), останній із великих учених Греччини, перебиває свій історичний твір етнографічними екскурсами. Як це пере- конливо доводить Трюдінґер (стор. 80 — 126), автор цей не відзначався оригінальністю ні в формі викладу, ні в підборі та згрупуванню матеріялу, ні в теоретичних поглядах та побудуваннях (стор. 117 — 118).

, римський поет I в. перед Хр., у своїй поемі De rerum natura висловлює надзвичайні на той час гадки про зміну кочового життя осілим, про перехід кам'яного віку в брондзовий і залізний, про виникнення приватної власности, мови й релігії („перших богів витворив страх") і т. д.

, грецький географ (63 перед Р. Хр. — 19 після Р. Хр.) у своєму творі „Географія“ підкреслює вплив географічного положення, ізольованости, кліматичних умов, то-що на культуру країни і дає опис цілої низки народів, запозичуючи свої відомості найбільше у своїх попередників Ератостена, Артемідора (Däbritz), Аполодора (Niese, Schwartz), Мегастена, Неарха, Онесикрита (Miller), Теофана, Посидонія (Zimmerman, A. Klotz), Антіоха й ин. До нас дійшла частина цього твору в 17 книгах. Тут зведено до купи ввесь нагромаджений давнім світом матеріял для загальної географії й етнографії.

дає нам у своїх „Записках при ґалльську війну“ опис побуту, соціяльного устрою й релігії ґаллів і германців. Як виявляється із останніх даних, загально поширена думка, ніби Цезар запозичив свій матеріял у Посидонія (Klotz, Birt, почасти Wilkens), перебільшена.

(1 в. після Р. Хр.) склав докладний опис побуту германців на підставі не автопсії, але відомостів із перших рук і всієї попередньої літератури з цього питання. Його „Германія“ це не є об'єктивна картина звичаїв. Полемічні натяки і випади проти життя римського суспільства, ідеалізація германського побуту і моральности казали бачити в цьому трактаті, надзвичайному своєю силою і технікою стилю, дзеркало звичаїв, вогненне здемаскування Риму, політичну брошуру, що застерегала перед боротьбою проти небезпечного ворога (F. Passow), чи вказувала на необхідність дужої пограничної оборони (Müllenhoff). Насправжки-ж перед нами серйозний етнографічний нарис. З методичного погляду Тацит, дарма що він споріднений в окремих пунктах з йонійсько-посидонівською етнографією, різко відступає від її заповітів в одному: він сливе не віддає жадної уваги географічному описові країни: у Тацита географія — appendix до опису народу (пор. Трюдінґер, стор. 159).

(1 в. після Хр.) у своїй компілятивній „Природній Історії“ дає відомості про географічний розподіл землі та про ті народи, що її заселюють. Відомості ці особливо цінні для нас тим, що багато тих джерел, з яких користувавсь Пліній, для нас загинули безповоротно.

Нарешті, (ІІ в. після Хр.), що писав уже як політична самостійність Греччини впала, склав „Опис мандрівки по Гелладі“ (Ἑλλάδος περιήγησις), особливо цінний для історії релігійних обрядів і культів у Греччині. В поглядах учених що-до Павзанієвих джерел видко цікаве хитання. До кінця 80-х років минулого століття вважали були, що Павзаній особисто одвідав усі описані місця: ще Ернест Курціус не сумнівавсь у цьому. Перший зробив пролім у цьому переконанню Віламовіц-Меллендорф; він показав у 1877 р., що Павзаній користувавсь Полемоном. Тоді Енманові пощастило виявити сліди впливу Артемідора (1884). Віламовіцові спостереження розвив згодом Калькман (1886). Та швидко виникла реакція проти отакого гіперкритичного напрямку (Ґурліт, 1890) і намагання реабілітувати особу Павзанія. Правильно дивиться на це питання Heberdey 1894 й ин.

Отакий у загальних рисах хід розвитку етнографічних спостережень і дослідів у Греччині й Римі.

Розгляньмо-ж тепер досягнення, що їх мали греки і римляни в царині етнографії по окремих великих проблемах цієї науки.

1. здавна притягали до себе увагу давніх греків. Уже Геродот, подорожуючи по різних країнах давнього світу, уважно приглядався до особливостів фізичної природи тих племін, що йому зустрічалися. Він відзначує відмінності в зрості і кольорі шкури та волосся в окремих народів, він говорить про товщину та блиск шкури. За найгарніший народ уважає він „східніх етіопів“ — під ними декотрі сьогочасні вчені розуміють індусів. Аріян зве індусів найвищими в Азії і визначає їх зріст пересічно в 5 ліктів = 2,312 м. Кавказькі албанці, як каже Страбон, відзначалися зростом і красою; ґалли, за даними Цезаря і Страбона, були особливо великі на зріст і відзначалися фізичною силою; це саме каже Цезар і Тацит про германців.

Цікаву контроверсу (наукову суперечку) наводить Страбон з приводу походження чорної шкури в етіопів: Онесикрит пояснює її водою Ніла; навпаки, Теодект бачить причину цього в близькості до етіопів сонця. Онесикрит на це одказує, що сонце зовсім не ближче до етіопів, ніж до инших людей, воно лиш вертикально кидає на них своє проміння і через те опалює їх дужч. Та спека сама собою не може бути тут причиною, бо-ж сонце не доходить до матірного черева, а проте дитина народжується вже чорна. Страбон приєднується до тих, що вважають сонце й його проміння при сухості повітря за причину чорної шкури в етіопів. А що-до чорної шкури вже в зародка, то Страбон завважує: „Уже в матірному череві через устрій насіння утворюється плід, схожий на батьків, бо так пояснюються всякі прирожденні хороби і инші риси подібности“.

Давні народи відрізняли волосся за кольором та формою. Як це ми вже бачили, чорним волоссям характеризуються єгиптяни, етіопи, індуси; рудаво-світлим — за даними Цезаря й Тацита — германці, ґалли, британці, а за даними Геродота, — ще й будини на Україні (у Скитії).

Аріян звертає увагу на форму носа. Він порівнює з цього погляду індусів і муринів і вказує, що перші не такі кирпаті, як другі. Страбон зве британців кривоногими і вславляє, як і Аріян, красу тіла в індусів.

Краніологія у своїх зародках була вже відома в давнину. Геродот порівнює черепи єгиптян і персів: твердість черепних кісток у єгиптян пояснює він тим, що вони з ранніх молодощів стрижуть собі волосся на голові і піддають таким чином свої кістки під вплив сонячного проміння, а перси мають м'якші і слабші кістки, бо з дитинства носять шапки і живуть у тіні. Геродот-таки каже, що серед кістяків тих вояків, котрі впали в битві під Платеями, знайдено черепи без швів, тоб-то із кістки, і щелепи із зубами теж у вигляді однієї суцільної кістки. Деформацію черепа відзначує він у мешканців побережжя Меотійського озера та в сигинів.

2. дуже живо цікавили давніх письменників, і вони подають нам чимало відомостів з цієї царини.

а) . За найпримітивніші людські житла вважали вже в давнину печери. Троглодити жили по африканському побережжю Червоного моря, в Індії, на Кавказі і в багатьох инших місцях земної кулі. Страбон говорить про дарданців (у північній Македонії), про фарусійців й инших народів, що живуть у штучно виритих ямах чи заглибленнях у землі. Те саме оповідає Тацит про германців. У фіннів, як він каже, є плетені щити, що охороняють їх від диких звірів і від негоди, як заслони від вітру в австралійців і бушменів. У кимврів і скитів, як оповідає Страбон, були брички (шатра на возах), а лібійські кочовики, як каже Геродот, жили в куренях із листя.

Житла на деревах, що будуються для охорони перед дикими звірами, згадуються у Страбона (гептакомати — понтійське гірське плім'я).

Дерев'яні будови з очеретяним дахом були у галлів (Страбон), а будини вибудували ціле місто з дерева (Геродот). Аріян подає, що індійські племена через часті повені будували собі житла з дерева, бо глиняні забирала-б вода з собою. Так само дають нам давні письменники відомості про своєрідну архітектуру вавилонських будівель, про хати з китових кісток у перських іхтіофагів, про дахи із черепаших щитів, то-що. Цікаві ті відомості, що подають давні автори про будівлі на палях. Геродот дає опис таких будівель у Тесалії (V, 16).

Римський письменник Вітрувій (доба Августа і Тиберія) дав нам у своєму творі „De architectura“ докладний опис того, як за його часів будували собі „варвари“ свої житла. „Насамперед — пише Вітрувій — вбивають вилкуваті дерев'яні стовпи, переплітають їх ломаччям і вкривають глиною. Тоді висушують на сонці шматки глини (цегла-сирівець) і виводять із них стіни. Всеньку цю будівлю прикривають іще листям і очеретом для охорони перед дощем і спекою. Але що вони не досить добре охороняють од дощу взимку, то виводять ще гостроверхий дах, укривають його глиною і так одводять дощ схилами вниз. Ще й тепер — додає Вітрувій — багато чужих народів будують свої житла отаким самим способом (ґалли, ібери в Еспанії, лузітанці в Португалії). Цей опис римського інженера цікавий тим, що: 1) свідчить про те, що примітивний спосіб буду- вати кругле житло із ломаччя зберегався в багатьох місцях Европи аж до нашої ери, 2) наочно показує, як проста стіжкувата чи вуликувата хатина з ломаччя дістала дах.

б) . Обидві теорії про те, звідки походить одяг: 1) естетична й 2) етична (почуття сорому), висловлені за нових часів, неясно зарисовувались у свідомості Геродотовій. Це видко з його зауваження, що перси носили індійський одяг, бо він їм здавався кращий, та з його свідоцтва, що у „варварських племін“ вважається за ганьбу з'явитися перед людьми без одягу. Страбон згадує, що декотрі з етіопів ходять цілком голі.

Шкура звірят, як найдавніший вид одягу, відома дуже добре давнім авторам. Страбон згадує, що етіопи вдягалися в звірячі шкури. Тацит каже про германців, що вони носили одяг із звірячих шкур. Про звичай носити одяг із гадючої та риб'ячої шкури згадують Страбон і Аріян. Острівні масагети носять одяг із луба (каже Страбон), індуси вдягаються в убрання з очерету, а етіопські карлики готують собі одяг із пальмового листя (Геродот).

На зачіску у різних народів давні мандрівці звертали велику увагу. Страбон каже, що ґалли носили довге волосся, а так само й гірські лузітанці; це саме оповідає Тацит про свевів, а Аріян — про індусів. Аріян додає між иншим, що індуси фарбують собі волосся на різні кольори, а Страбон оповідає, що маврусійці закручують собі волосся на голові і бороду. Одне з лівійських племін — оповідає Геродот — запускало собі чуба посередині голови, а обидві сторони обголювало; махлійці запускали волосся тільки на потилиці, максійці — на правому боці голови, инші знов — на лобі і т. д.

Татуювання спостерегав Геродот у тракійців — вони на знак свого шляхетного походження наносили на поверхню шкури різні фігури і малюнки. Індуси, скити й инші народи мали звичай намащувати своє тіло пахучими оліями. Геродот оповідає, що етіопи, вибираючись на війну, фарбують своє тіло в червоний і білий колір, а троглодити на березі Червоного моря старанно чорнять собі брови (Страбон). Він-таки оповідає, що індуси продіравлюють собі губи, а етіопки просилюють через губи мідяне кільце. Цікавий звичай засвідчив Страбон для кантабрів і їхніх сусідів: вони зберегають свою сеч в окремих цистернах і нею вмиваються та чистять собі зуби. Про те, що скити люблять паритися в лазні, оповідає Геродот (це саме про лузітанців каже Страбон).

Дуже багато звісток переказують давні автори про прикраси з металю, які багато народів носили на шиї, на руках і ногах. Своєрідну голівну прикрасу в іберійських жінок описує Страбон: залізне намисто з обручами (обідками) на всю голову, які звисали над лобом; до них вони прикріплювали покривало, що спадало над обличчям і охороняло його від сонця. Прикраси в давнину нерідко правили за амулети (обереги) — Страбон, напр., оповідає про троглодитів на березі Червоного моря, що вони носили на шиї мушлі проти злих чарів і уроків.

в) . Дуже докладний і детальний опис узброєння в 29 різних народів, з яких складалося Ксерксове військо, дає Геродот у VII книзі своїх „Дев'ятьох Муз“. Поруч з мечем ми знаходимо в давнину спис, лук і стріли як найважніші типи нападної зброї. Грецькі і римські письменники докладно зупиняються на різних видах зброї і відзначають їх особливості. Так, германці вживали коротких списів з вузькими залізними наконечниками (Тацит), а лузітанці — списів із мідяними наконечниками (Страбон); етіопи набивали на ратище наконечники із кісток антилопи (Геродот); белуджистанські вояки вживали довгих на 9 футів дерев'яних списів, а вістря їх для твердости запікали на вогні (Аріян) і т. д. Про дерев'яні списи для кадання (дротики) у ґаллів згадує Страбон: його кидають не за допомогою ременю, а просто рукою. Багато відомостів дають нам давні автори про лук і стріли. У бактрійців, індусів, каспіїв й ин. лук готують із тростини (Геродот). У індуських піхотинців — описує Аріян — лук такий завбільшки, як і сам стрілець: стрілець ставить лука на землю, впирається в нього лівою ногою і таким чином натягає лука. У етіопів лук із пальмового дерева доходить до 4 ліктів (Геродот). Стріли нерідко були отруєні (ґалли, соани, орити — у Страбона). Згадуються також дубини, лассо (сармати — в Павзанія), бумеранг (у єгиптян, асирійців, індусів), праща (дуже часто).

Із оборонної зброї називають давні автори найчастіше щити, різні своєю формою і своїм матеріялом: із слонячої шкури (Страбон), із журавлиної шкури (Геродот), плетінки (Страбон). В індусів щити довгі і вузькі (Аріян), маленькі і круглі опуклі у лузітанців (Страбон), розмальовані у германців (Тацит). Давні автори подають нам також подробиці про те, як роблять і носять панцері.

3. . . Античні народи добре знали різницю між культурними i некультурними народами. Цих останніх узивали вони „варварами“. Форми господарства вони ставили в залежність од способів добувати поживу. Уже Гекатей Мілетський говорить про кочовиків (νομάδες), ратаїв (ἄγραυλοι) і хліборобів (γεωργικοί). Геродот одрізняє рибалок і мисливців, кочовиків і ратаїв, Страбон — кочових пастухів, мисливців і хліборобів. Але вони ще не висловлюють думки, що мисливство й рибальство характеризують давнішу стадію в культурному розвитку, ніж скотарство і хліборобство.

У давніх авторів ми знаходимо досить докладну картину господарських стосунків на найрізноманітніших щаблях культурного розвитку.

Почнім із присвійного господарства — збирання плодів, коріння, ягід, то-що. Тацит каже, що деякі германські племена живляться плодами диких дерев, а лузітанці — як каже Страбон — збирають у своїх горах жолуддя, сушать його, розтирають і печуть із нього коржі. Деякі племена в Індії живляться поздираною з дерев корою (Аріян). Страбон оповідає про „клубнеїдів“ та „болотяників“ поміж Білим і Блакитним Нілом, що розтирають коріння камінням, готують із цієї маси коржики і випікають їх на сонці. Їхні сусіди живляться насінням рослин і плодами з дерев. Геродотові „лисоголові“ (кімлики?) уживають у страву плоди спеціяльного дерева Prunus padus L (черемха).

Про тих народів, котрі жили з рибальства (іхтіофаги), давні греки згадують з особливим інтересом, тим більше, що в самих греків за гомерівської та класичної доби риба не становила основи поживи, а була ніби додатком до основної їжі (ὄψον, ὀψάριον). У Гомера риба взагалі не вживається в страву, а солона риба з Понту становила їжу для рабів. Тільки згодом розвилося справжнє мистецтво готувати рибу (Ἁλιευτικά Лукіяна!). Ось через віщо античні письменники вважають, що ті народи, котрі годуються рибою, заслуговують на особливу згадку. Іхтіофаги над Перською затокою — як каже Аріян — їдять дрібну рибу сирову, а більшу сушать на сонці, розтирають і запікають з хлібом чи коржами. Причину цьому бачить він у тому, що плім'я цеє живе в країні надто неплодючій. Страбон згадує про іхтіофагів на південному побережжі Червоного моря; перед нами типова стадія присвійного господарства: вони збирають тую рибу, яка залишається на березі підчас припливу, розкладають її на камінні і печуть таким чином на сонці. Навпаки, перські іхтіофаги виплітали вже сіті з луба пальмового дерева і таким чином сами ловили рибу (Аріян). Особливо процвітало рибальство, за відомостями давніх авторів, на північному побережжі Чорного моря. Страбон оповідає, що поміж Меотидою (Озівське море) і Бористеном (Дніпром) розкинулися великі рибальські промисли для ловлі й соління риби. Геродот оповідає про пеонійців, які жили по берегах Прасійського озера в Тесалії, що в їх будівлях на палях є ляда, яка веде з хатини через платформу вниз в озеро. Риби водиться в озері така сила, що як хтось одкриє ляду, опустить в озеро порожнього кошика і через короткий час витягне його назад, то в кошику буває повно риби. Геродот каже, що пеонійці не тільки сами живляться рибою, ба й годують нею коней і під'ючне.

Не менш цікаві й тії відомості, які подають нам давні письменники про мисливські народи та про різні методи мисливства. Ми не наводитимемо дуже спірного місця з Геродота, де він оповідає про своєрідне ловецтво — на вошей, що ними ніби живилися будини й адримахиди коло Діоскуріяди над Чорним морем, бо φθειροτραγέουσι може визначати і „поїдають вошей“ і „гризуть горіхи“. Більшої довіри заслуговує Страбонів опис того, як у центральній Африці ловлять сарану. В яри накидають чадного чагарнику і підпалюють його; сарана, як пролітає над цим місцем, тратить од диму свідомість і падає на землю; тоді її збирають і роблять із неї коржі з сіллю. Найрізноманітніші породи тварин правили людині за їжу. Печерні мешканці північної Африки годувалися гадюками, ящірками й иншими плазунами (Геродот), мешканці південної Еспанії вживали для ловів на гадюк і польових мишей хатню ласочку, завезену з Лівії: вона виганяє дичину з нір (Страбон). Кавказькі албанці — як каже Страбон — уживають уже для ловів собак; мисливські собаки були й у британців. Германці, згідно з описом Цезаря, влаштовували пастки й западні для диких звірів (підкопували чи підрубували дерева, що на їх звірі спиралися). Дуже цікаві відомості подають нам античні автори про ловлю слонів. В Африці мисливці непомітно підкрадаються до тих слонів, що відстали від череди, і перерізують їм сухожилки на задніх ногах, а в Індії або ловлять їх за допомогою ніжної петлі, або заманюють їх у корраль за допомогою свійської самиці — ці способи збереглися в Індії і до сьогодні (Аріян, Страбон). Цікавий опис ловів на казуарів є в того-ж-таки Страбона (мова йде про одне з південно-єгипетських племін). Там полюють на казуарів отаким робом: мисливець надягає на себе їх шкуру і на праву руку намотує казуарову шию і тоді наслідує нею ті рухи, які робить тварина. Отак-о заманює він казуара в балку (ущілину). Тут стоять напоготові инші мисливці і забивають казуара. Оцей спосіб аж надто нагадує спосіб ловити струсів, що його ще й нині вживають бушмени. Нарешті, Страбон подає дві надзвичайно цікаві методи ловів на мавп, яких уживали, щоб захопити їх живих; обидва способи засновано на нахилі до наслідування, розвиненому в цих тварин. Зогледівши на дереві мавпу, мисливець умивається з відра із водою і ставить тоді друге відро з рідким клеєм під дерево. Мавпа злізає з дерева, наслідує всю процедуру вмивання, вимазуючи собі обличчя клеєм, а тоді її вже легко впіймати. Або знов надягає мисливець на очах у мавпи на себе штани, а тоді кладе їх під дерево, вимазавши попереду з середини клеєм. Як тільки мавпа натягне на себе тії штани, то вже не важко її впіймати (XV, 1, 29).

За причину кочового життя Страбон уважає неплодючість ґрунту і нездорове повітря. Найтиповішим кочовим народом у давнину були скити, що мандрували на своїх возах, укритих повстяними шатрами. Геродот і инші письменники залишили докладний опис життя й побуту кочових народів за тієї доби. До кочовиків треба зарахувати: каситеридів (Страбон), гетулів і лівійців (Салюстій), албанців і іберів на Кавказі. Давні германці теж почасти провадили кочове життя, хоч і хліборобили. Цезар наводить отакі причини (мотиви), що примушували германців кочувати: 1) тяжіння до війни могло-б послабнути підо впливом оброблювання землі, 2) нерухома власність та надбання викликали-б заздрощі і захланність у инших і 3) побудування сталого житла з вигідними пристосуваннями проти спеки й холоду призвели-б до пом'якшення та фізичної в'ялости.

За Цезарем і Тацитом, германці живляться найбільше молоком (кислим молоком, сиром) і м'ясом. Британці теж пастушать і провадять молочне господарство, але не вміють приготовляти сир. Докладний опис, як скити роблять із молока масло, дав Геродот (у IV кн.). Люди, що вживають у страву сире м'ясо, стоять, на Геродотову думку, на нижчому щаблі розвитку від тих, що їдять м'ясо варене. Він описує, як варять м'ясо скити — а саме в звірячих шкурах. Але Seyffert гадає, що тут неточність: шкура швидко згоріла-б на вогні, а радше робили вони мабуть так, як сьогочасні північно-американські індійці, а саме накидували розпаленого каміння в посуд із звірячої шкури з водою. Порівняймо також способи пекти м'ясо: розпечене каміння накладають у живіт тварини (Кунов-Левина-Дорш, Техника доисторической эпохи, II, 26).

Етнографічні спостереження давніх письменників у царині хліборобства зводяться ось до чого. Геродот згадує про те, що каліпіди й алазони над Бористеном (Дніпром) окрім збіжжя оброблювали ще й цибулю, часник, сочавицю й просо. Страбон описує особливий спосіб оброблювати риж в індусів (грядки розкопують у воді). У цього-ж-таки автора знаходимо опис дерев'яних плугів у кавказьких народів. В Алжирі, як він каже, ґрунт такий плодючий, що вистачає тільки злегка зрушити землю гілкою колючої крушини, щоб здобути подвійний урожай.

Аполоніяти (на березі европейської Туреччини) розводять виноград і, щоб охоронити лозу од шкідників, вимазують її стовбурі глиною, заміщеною на оливковій олії — це винищує шкідників (Страбон). Вавилонці, перси і осельники північно-африканських оаз живляться головним чином фініковою пальмою і, як каже Страбон, у перському письменстві є поема, що описує 360 способів використовувати цю пальму.

Вавилонці виробляли, як каже Геродот, чудове пальмове вино і розсилали його в різні країни аж до Етіопії. Страбон згадує про рижове вино в індусів. У Персії аріянці готують чудове виноградне вино, що може триматися протягом трьох поколінь (близько 100 років). Єгиптяни, як свідчить Геродот, роблять вино (пиво) з ячменю; про пиво як улюблене питво в давніх германців згадує Тацит. Приготовляли його неопійські осельники будівель на палях (Гекатей), британські кельти та лузітанці (Страбон).

Дуже цікаві відомості подають давні письменники про каннібалізм (пор. Л. Ф. , Каннибализмъ въ греческихъ миѳахъ, 1874).

У царині промислової техніки твори давніх письменників дають багатий матеріял для історії текстильного виробництва (плетіння й ткацтво). Колхи виробляли тонке полотно, що його вони висилали й за кордон (Страбон). Методи фарбувати тканини дуже різноманітні. Ібери фарбували їх корінням, а на Кавказі є такі дерева, що їх листя можна розтерти і настояти в воді, і тоді цією фарбою можна малювати різні фігури на тканинах; коли їх прати, фарба не змивається (Геродот).

Багато даних про добування золота в давнину можна знайти в Геродота й Страбона.

Яскраву картину німої вимінної торговлі малює Геродот, описуючи торговельні зносини картагінців з лівійськими племенами по той бік Геркулесових стовпів. Вони розкладають товари вряд на берег, ідуть назад до своїх кораблів і розкладають багаття. Скоро тубільці зобачать дим, поспішаються до моря, кладуть замість товарів золото і відходять. Коли картагінцям здавалося, що покладене золото рівноцінне з узятим товаром, то вони його забирали і відходили; як-же золота було їм замало, то вони його залишали й поверталися на свої кораблі; тубільці додавали тоді золота аж доти, коли картагінці покладеною кількістю завдовольнялися.

Мешканці Каситерид (Страбон) обмінюють свою цину, олово й шкури на гончарні вироби, сіль та мідяний посуд; лігурійці привозять дерево, в'ючну худобу, шкури й мед до Генуї і забирають за це оливкове масло, вино, коней і мулів, одяг то-що. Кавказькі албанці провадять вимінний торг товарами, грошей вони не знають. У внутрішній частині Лузітанії теж панував вимінний торг, хоч шматки срібла мали вже тут силу грошей (Страбон). Британці вживали замість монет мідь чи залізні палічки певної ваги (Цезар).

4. . Із форм шлюбу Геродот знає про „гетеризм“ (термін Бахофена), тоб-то безладні полові зносини. Отож про агатирсів, сусідів скитів, він каже, що вони гуртом спаровуються з своїми жінками, щоб залишатися братами і, як родичі по крові, не заздрити чи ворогувати одні до одних. Про масагетів він каже, що жінки у них — загальне добро; про одне-ж плем'я у Лівії — що вони не мають особистих жінок, але спаровуються одні з одними „на подобу тварин“.

Груповий шлюб спостерегав Цезар у Британії: чоловіки групами по 10 чи 12 душ спільно володіють своїми жінками; брати з братами, батьки з своїми дітьми. Те самісіньке каже Страбон про гібернійців: „вони спаровуються публічно і з своїми жінками і з чужими, навіть з рідними матерями і сестрами“. Поліяндрія панувала у лакедемонців (Полібій), у каледонців — споконвічної кельтської людності в Шотландії (Діон Кассій); сліди її зберегалися, судячи з Страбонових слів, у Мідії та в Arabia Felix. Значно поширеніша форма шлюбних відносин була в давнину полігамія: вона цілком панувала у єгиптян, жидів, греків, мідян і инших. У давніх германців вождям і вельможам дозволялося мати скількись жінок. Дуже часто згадується за передшлюбну проституцію. Отож, Геродот оповідає про мідянок, що вони добували собі посаг, віддаючись усім і кожному за гроші до заміжжя. Вавилонянки, що після завоювання міста дуже зубожіли, заробляють собі на прожиток проституцією. Єгипетський цар Хеопс, потрібуючи грошей, звелів рідній дочці торгувати собою (Геродот). Чистоту звичаїв і цнотливість у германців особливо вихваляє Тацит — тепер, правда, доведено, що по части з агітаційно-моралізаторських побудок. Що-ж до Геродотового повідомлення про вавилонський звичай, щоб кожна жінка раз у житті віддалася чужинцеві в храмі Афродити, то це явище належить уже до царини релігійної чи сакральної проституції.

Із шлюбних звичаїв давні письменники згадують про своєрідний авкціон у венетських ілірійців і вавилонців, на якому продають най- кращих дівчат, щоб за ці гроші справити посаг для бридких (Геродот). Jus primae noctis відзначив Геродот для адримахідів і насамонів.

Багатьом античним письменникам кинулось у вічі те своєрідне явище первісного суспільства, що зветься тепер „матріярхатом“. Геро­дот підкреслює, що лікійці звичайно називають себе по йменню матери, а не батька. До цієї-ж царини застосувати треба Антигонині слова (Sophocl. Antig., vv. 869 sq.) про незамінність утрати брата. У германців — оповідає Тацит — дядько з материного боку заступає їм батька. В іберів Страбон відзначує ознаки „гінекократії“: дочки дістають у спадок майно, одружуючися дістають від чоловіків віно, то-що. У канта­бріїв (Страбон) був звичай, відомий у науці під назвою „кувади“ (чо­ловік імітує муки породілі).