Повстання анголів

Front matter

ПОВСТАННЯ АНГОЛІВ

()

З ФРАНЦУЗЬКОЇ ПЕРЕКЛАВ Євген Касяненко

Розділ I В коротких словах росповідає історію одної французької родини з 1789 року і до наших днів

РОЗДІЛ I

в коротких словах росповідає історію одної французької родини з 1789 року і до наших днів

ПОБЛИЗУ Сен-Сюльпіс, проміж вкритого зеленою травичкою дворища і невеличкого саду, де лишилося ще двоє старих каштанів з зів'ялими вершками, стоїть кілька віків суворий трьохповерховий отель д'Еспарв'є, оточуваний що далі то вищими новими будівлями, що стискують його вже з усіх боків. Тут з 1825 до 1857 року жила велика людина родини, Алєксандр Бюсар д'Еспарв'є, віцепрезидент державної ради за часів липневого уряду, член академії моральних і політичних наук, автор Нарису про громадські й релігійні установи народів, — великої праці на три томи вісімки, ним, на жаль, не закінченої.

Цей визначний теоретик ліберальної монархії передав своє дворянство, маєток і славу в спадщину Фюльжансові-Адольфові Бюсар д'Еспарв'є, що був сенатором другої Імперії. Нащадок значно поширив свою батьківщину, скупивши землі, де мусила пройти вулиця Імператриці, і виголосив був знамениту промову за світську владу пап.

Фюльжанс мав троє синів. Старший, Марк-Алєксандр, вступивши до армії, зробив там блискучу кар'єру: він добре тямив говорити. Другий, Ґаетан, не виявивши ніяких особливих здібностей, жив здебільшого на селі, де полював, викохував коні, вправлявся в музиці та малярстві. Третій, Рене, змалку підготовлюваний до магістратури, подався з посади товариша прокурора, щоб не мати на совісті виконання декретів Феррі про конгрегації; пізніше ж, побачивши в президентстві Фальера поворот доби Деція й Діоклеціяна, повернув усі свої знання й енергію на службу гнаній церкві.

З часів конкордату 1801 року і до останніх років другої Імперії всі д'Еспарв'є, иншим у науку, регулярно ходили до божої служби. В бога не вірячи, але ховаючи це від людей, вони дивилися на релігію, як на засіб до панування. Марк і Рене були першими з їхнього роду, що виявляли прикмети відданости вірі зі щирости. Генерал, ще бувши полковником, присвятив свій полк Святому Серцю і віддавався релігійним справам з таким запалом, який дивно було бачити навіть серед військових, а всі ж знають, що дочка Неба — побожність — для свого перебування на землі найбільше вподобала серця генералів третьої Республіки. Віра має свою кручену долю. За старого режиму вірив народ, дворянство ж і освічена буржуазія — не вірили. За першої Імперії надзвичайно неблагочестивою була з гори й до низу вся армія. Тепер нічому не вірить народ, а буржуазія — навпаки — хоче вірити, і їй це инколи й удається, як наприклад Маркові й Рене д'Еспарв'є. Зате ж їхній брат Ґаетан, сільський дворянин, з цього боку не заявив себе а-ні-як. Він «агностиком», як говорять у великому світі, уникаючи ненависного слова «вільнодумець». Він ще й одверто заявляв себе агностиком, всупереч тому доброму звичаєві, що вимагає з цим ховатися. В наш вік є так багато способів вірити й не вірити, що історики будучности напевне в них заплутаються. Та чи ж добре й ми розуміємось на віруваннях часів, скажемо, Сіммаха й Амброзія?

Палкий християнин, Рене д'Еспарв'є щиро також беріг вірність ліберальним ідеям, що предки його передали йому як найціннішу спадщину. Змушений боротися проти безбожної й якобінської Республіки, він все ж заявляв себе республіканцем, а незалежности й суверенности церкви вимагав не инакше, як іменем свободи. В дні великої дебати над законом про відокремлення церкви від держави, як також і в дні колотнеч з приводу перепису церковного майна, — наради епіскопів та зборища вірних відбувалися в його господі.

І в той час, коли в великій зеленій залі згромаджувалися найвидатніші ватажки католицької партії, прелати, генерали, сенатори, депутати, журналісти, коли душі всіх присутніх зверталися до Риму з теплим почуттям покори й добровільної підлеглости, а m-r д'Еспарв'є, спершись ліктем на мармур каміна та протипоставляючи цивільному праву право канонічне, палко й красномовно протестував проти грабування французької церкви, — в цей саме час на новочасне зборище дивилося два старих німих і нерухомих портрети. Праворуч од каміна висів твір Давіда — Роман Бюсар, хлібороб з Еспарв'є в жілетці й димових штанях, з простим обличчям у ластовинню та з досить лукавим виглядом. Він мав свою рацію підсміхуватись: адже він поклав початок добробутові своєї родини, скупивши на дурничку добра церкви. Праворуч висів твір Жерара, портрет хліборобського сина в парадній одежі, завішаній орденами, — барона Еміля Бюсар д'Еспарв'є, префекта Імперії і славнозвісного доглядача державної печатки Франції, померлого року 1837 на посаді церковного старости своєї парафії з псальмами в честь Діви на устах.

Рене д'Еспарв'є року 1888 оженився з Марією-Антуанетою Купель, дочкою барона Купеля, власника залізопромислового підприємства в Блєнвіллю (Висока Люара). Мадам Рене д'Еспарв'є з 1903 року головує в товаристві матерей-християнок. Видавши заміж року 1908 одну свою дочку, це благочестиве подружжя мало ще біля себе трьох дітей — одну дівчинку і двох хлопчаків.

Молодший з них, Лєон, шости років, мав кімнату поруч кімнат матери й сестри своєї Берти, старший же, Моріс, жив у невеличкому павільйоні посеред саду. Цей юнак мав собі тут свободу, що давала йому силу терпіти життя в родині. Він був досить гарний на обличчя хлопець, ставний і без зайвої вимушености в манірах; його посмішка кінчиками губ не була позбавлена приємности.

В двадцять п'ять років Моріс мав уже мудрість Еклезіяста. Не думаючи, щоб людині виходило на користь якесь страждання під цим сонцем, він не завдавав собі жадного клопоту. З самого малку цей син своєї родини старанно уникав праці над освітою і став доктором права та адвокатом апеляційного суду, не мавши нічого спільного з наукою.

Він не брав собі справ і не виступав на суді. Він не знав та й не хотів знати нічого, до чого міг би прикласти свій розум, чиєї любої мализни, слухаючись порад щасливого інстинкту — краще розуміти мало, ніж погано, він не перевантажував.

Моріс, як казав абат Патуйль, одержав благодать християнського виховання просто з неба. Вже змалку перед очима йому стояли зразки благочестя в родині, а коли він вийшов з середньої школи і вступив до вищої юридичної, то знайшов там високу освіту вчених, чесноту сповідальників і витревалість вірного домовому огнищу міцного, духом жіноцтва. Взявши участь у громадському життю й політиці за часів великих утисків над церквою у Франції, Моріс не пропустив жадної маніфестації католицької молоди; він воював на барикадах у свому приході в дні перепису і вкупі з товаришами вирятував був коней архіепіскопа, вигнаного зі свого палацу. Та проте, в усіх цих обставинах він зовсім не виявив якоїсь особливої ретельности: його ніколи не видно було в перших лавах героїчної юрби, що закликала салдат до лицарського непослуху та обкидала агентів державного скарбу брудом і обра́зами.

Він виконував тільки свій обов'язок, і як що й визначився в дні великого богомілля 1911 року споміж инших санітарів, переносячи поранених у Люрді, то можна було боятися, що спричинилося до того тільки бажання вподобатись мадам де ля Вердельєр, завжди так прихильній до сміливих мужчин. Абат Патуйль, друг родини і глибокий знавець людських душ, знав, що Моріс ідеєю мучеництва захоплювався не дуже глибоко. Абат докоряв йому за його рівнодушність і дер його за уха, звучи шарлатаном. Але ж віри своєї Моріс не втрачав. З усіх юнацьких роспуст віра його вийшла неушкодженою, бо він її ніколи не зачіпав. Він ніколи не спинявся думкою ні над котримсь із її пунктів. Не більш уважно ставився він і до моральних ідей, керовничих у суспільстві, що до нього він належав. Він приймав їх такими, якими їх йому приносили, і тому в усяких обставинах зберігав вигляд чесної людини, чого він не міг би осягти, коли б хоч раз замислився був над самим корінням сучасних звичаїв. Він легко роспалювався гнівом, мав чуття чести і старанно його в собі викохував. Він не був ні честолюбцем, ні суєсловом. Як більшість французів, — не любив витрачатися; жінкам він не давав би нічого, коли б вони не вміли його до того примусити. Думаючи, що ставиться до них з призирством, він їх обожнював, і пожадливість мав надто природню, щоб її помічати. Чого ж цілковито не знав ні він сам, ні инші, хоч те, може, і можна було б инколи помітити в вохкому блискові його гарних світлокаштанових очей, так це — лагідности вдачі і здатности його до дружби; та на торговиці життя ці прикмети — річ ціни найнижчої.

Розділ II Де читач знайде корисні відомості про одну бібліотеку, що в ній незабаром мають відбутися чудернацькі події

РОЗДІЛ II

де читач знайде корисні відомості про одну бібліотеку, що в ній незабаром мають відбутися чудернацькі події

Бажаючи охопити все коло людського знання і одночасно задовольнити свою енциклопедичну пиху конкретним і відповідним своїй грошевій могутності символом, барон Алєксандр д'Еспарв'є заклав собі бібліотеку з трьохсот шостидесяти тисяч друкованих і рукописних томів; величезна більшість їх перепала йому від Ліґюжських бенедиктинців.

Окремим пунктом свого заповіту він наказав усім своїм нащадкам прикуповувати до цієї бібліотеки всяке нове гідне уваги видання з поля природознавства, морали, політики, соціології, філософії та релігії. Він вказав суму, що її треба було вилучити зі спадщини на цю мету, а саме́ збільшування бібліотеки припоручив старшому синові Фюльжансові-Адольфові. Фюльжанс-Адольф виконував волю свого славетного батька з відповідною синові пошаною.

Після нього величезна бібліотека, що являла собою більшу вартість, ніж спадщина кожної дитини, лишилася між трьома синами й двома дочками сенатора неподіленою. Рене д'Еспарв'є, кому припав отель на вулиці Ґарансьєр, довелося й оберігати надзвичайної ціни скарб бібліотеки. Дві його сестри, Полє-де-Сен-Фен і Кюісар, кілька раз вимагали од нього ліквідації цього великого майна, що не давало ніяких прибутків, але Рене й Ґаетан відкупили у них право на спадщину, і бібліотеку було врятовано. Рене д'Еспарв'є, в згоді з волею фундатора, взявся навіть її збільшувати, але з року на рік він що разу скорочував суму витрат на це, вважаючи, очевидно, що інтелектуальна творчість Европи чим раз нижчає.

Тільки на свої останні шаги невпинно збагачував її новими книжками з Франції та зза кордону, тими що їх він уважав за добрі. А він міг цінити книжку, хоч його брати й не визнавали йому цієї прикмети ні на макове зерно. Зявдяки зусиллям цієї гулящої й цікавої людини, скарб барона Александра завжди мав новини майже останнього дня.

Бібліотека д'Еспарв'є і по сей день — одна з найкращих приватних бібліотек цілої Европи в питаннях теології, правничих наук та історії. Ви можете студіювати там фізику з усіма її гілками, а в разі бажання і метафізику, себ-то щось таке, що сполучене з фізикою, але не користується окремою назвою, бо ж неможливо позначити субстантивом те, що не містить у собі жадної субстанції, бувши лише мрією й ілюзією. Ви можете там дивуватися філософам, що силкуються аналізувати й розвязувати питання про абсолют, визначати невизначиме, обмежувати безмежність. В цій горі біблій і біблійок, святих і грішних, можна зустрінути геть чисто все — аж до найновішого й найелегантнішого прагматизму.

Багато бібліотек має безліч тих поважних старовинних оправ знаменитих походженням, ніжних зерном і тоном шкіри, цінних мистецькою роботою золотильника, — видавленими на них визерунками з ниточок, мережок, листячка, квіточок та ріжних емблем і гербів, що своїм м'яким блиском чарують очі знавців; багато бібліотек можуть мати велике число рукописів, оздоблених делікатними й живими мініятюрами венеціянського, фламандського, чи турангійського пензлю, — але ні одна з них не містить у собі так багато гарних і путящих видань старих і нових, церковних і світських авторів.

Тут можна знайти все, що нам лишилося від старовини; всіх батьків церкви, оборонців і докторів канонічного права, всіх гуманістів Відродження, всіх енциклопедистів, всю філософію, всю науку.

Ось що сказав кардинал Мерлєн, пошанувавши цю бібліотеку своїми одвідинами:

— Нема людини з так дужою головою, що могла б умістити в себе все скупчене на цих полицях знання. Щастя, що, це річ не так уже й потрібна.

Монсіньйор Кашпо, що бувши в Парижу вікарієм, часто в ній працював, мав звичку говорити:

— Я запевняю вас, що тут було б з чого зробити кілька Хом Аквітанських і кілька Аріїв, коли б дух-людський не втратив уже свого старовинного запалу до добра і зла.

Найбільшу цінність цієї величезної скарбниці складали, безперечно, рукописи. Тут були, наприклад, невидані листування Ґасенді, батька Мерсенна, Паскаля, що кидають нове світло на духове життя XVII віку. Була також цінна колекція жидівських біблій, талмудів, равинських трактатів, друкованих і рукописних, арамейських і самаританських текстів на баранячій шкурі та дощечках сикомора, — старовинних і дорогоцінних примірників, зібраних у Єгипті й Сірії славнозвісним Мойсеєм де Діна та закуплених по дешевій ціні Александром д'Еспарв'є року 1836, коли вчений гебраїст помер у Парижу від старости й злиднів.

Еспарв'єнська бібліотека містилася на третьому поверсі старого отелю. Книжки інтересу середнього, напр., подарована Ґаетаном протестантська екзегетика XIX й XX віків, було винесено без оправ у безмежну глибину горища. Каталог з усіма додатками творив цілих вісімнацять томів in-folio. Цей каталог було доведено до останнього дня, і в бібліотеці панував повний лад. Але року 1895 з рекомендації епіскопа д'Аґра за вчителя до Моріса і, майже одночасно, за доглядача до бібліотеки взято було m-r Жюльєна Сар'єта, архіваріуса й палеографа, бідну й плоху людину, що заробляла собі на життя приватним учителюванням. Обдарований методичною активністю і надзвичайною впертістю, m-r Сар'єт сам один перекласифікував усі книжки цього величезного зібрання. Вигадана й переведена ним у життя система класифікації була до такої міри складна, а знаки, накладувані ним на книжки, містили в собі стільки латинських і грецьких, величезних і дрібнесеньких літер, стільки римських і арабських цифер, супроводжуваних звичайними, подвійними й потрійними зірками та аритметичними знаками степенів і коренів, що часу на вивчення її треба було б витратити більше, ніж на совісне засвоєння повного курсу альгебри. А як не знаходилося нікого, хто волів би поглиблятися в ці темні символи і витрачати час, що його з більшим успіхом можна було б ужити на відшукування законів чисел, то й вийшло так, що роспізнатися в своїй класифікації міг один тільки m-r Сар'єт, а знайти потрібну книжку спосеред трьохсот шостидесяти тисяч їх, доручених під його догляд, стало без його особистої допомоги річчю навіки неможливою. От-такими вийшли наслідки його старань. Та зовсім на них не жаліючись, він, навпаки, відчував собі від них живе завдовольнення.

M-r Сар'єт любив свою бібліотеку ревнюче. Він приходив до неї о сьомій годині ранку, сідав за велике бюро з червоного дерева і починав каталогізувати. Писані його рукою картки наповнювали монументальну полицю під гіпсовим бюстом Александра д'Еспарв'є з роскуйовдженим наче від удару вітра волоссям, з величним поглядом, гусячим пером за ухом як у Шатобріяна, з заокругленим ротом та голими грудьми. Опівдня Сар'єт ішов полуднувати до молочні «Чотирьох Епіскопів» на вузькій і темній вулиці Канет, куди свого часу учащали були Бодлєр, Теодор де-Банвіль, Шарль Аселіно, Люї Менар та ще й один великий еспанець, що переклав Таємниці Парижа на мову конквістадорів. І качки, що ніби аж крякали зі старої кам'яної вивіски, причини сучасної назви вулиці, радо зустрічали m-r Сар'єта. Вертався він до бібліотеки рівно о першій без чверти і виходив лише о сьомій, щоб знову сісти в «Чотирьох Епіскопах» за свою немудру їжу, приправлену поганкуватим вином. Що вечора після обіду приходив до «Чотирьох Епіскопів» зі свого горища на вулиці Принцеси приятель Сар'єта Мішель Ґінардон, усім відомий за прізвищем дядька Ґінардона декоратор і реставратор картин, що працював здебільшого по церквах. Тут він замовляв собі кави з лікером і обидвоє приятелів починали чергову партію доміно. Дядько Ґінардон мав залізне здоров'я і палкий темперамент; ніхто не міг би догадатися про його справжній вік, а він же пам'ятав іще Шенавара. Бувши людиною суворої непорочности, він повсякчасно виводив на чисту воду неопаганізм, не спиняючись перед ужитком навіть найбільш непотребної мови. Він дуже любив говорити, і m-r Сар'єт охоче його слухав. Найчастіше дядько Ґінардон балакав зі своїм приятелем про каплицю Анголів у церкві Сен-Сюльпіс, де малюнки вже подекуди пооблуплювались і мають зреставруватися, очевидно, тоді, коли це сподобається богові, бо ж з часу відокремлення всі церкви належать тільки богові і ніхто не турбується видавати гроші навіть на найбільш нагальні потреби їхнього ремонту. Але ж дядько Ґінардон не вимагав собі ніякої плати.

— Михайло — мій патрон, — поясняв він, — до того ж до святих анголів у мене особлива прихильність.

Докінчивши свою партію в доміно, дрібнота m-r Сар'єт і кремезний як дуб, волосатий як лев та великий як святий Христофор дядько Ґінардон виходили з молочні під ручку та все розмовляючи йшли майданом Сен-Сюльпіс, не зважаючи, чи ніч була тиха, чи був вітер або дощ. За майданом m-r Сар'єт вертався безпосередне додому, на великий жаль маляра, — пізнього гульвиси й балакуна.

А на ранок, ще дзиґарі не встигали добити сьомої години, m-r Сар'єт уже являвся до бібліотеки і починав каталогізувати. І сидячи за своїм бюром, він на кожного, хто заглядав до бібліотеки, кидав погляд Медузи, страшенно боячись, чи не прийшла, часом, ця людина взяти звідси потрібну їй книжку. Цим поглядом він бажав би повернути в каміння не лишень урядовців, політиків чи прелатів, що на підставі давнього обізнання з господарями вважали своїм правом инколи покористуватися з тої чи иншої, відповідно до своєї спеціяльности, книжки, але також і доброчинця бібліотеки Ґаетана, що брав часом до свого маєтку якусь застарілу безбожну юмористику, щоб читати її там у дні дощів. Цього погляду зазнавали і мадам Рене д'Еспарв'є, приходячи по книжки для хорих у своїм шпиталі, і сам господар Рене д'Еспарв'є, хоч він здебільшого задовольнявся цивільним кодексом та Далльозом. Винести з бібліотеки хоч би найнікчемнішу заваль — значило вирвати у m-r Сар'єта душу. Щоб тільки якось не дати бажаної книжки навіть тому, хто мав на неї незбите право, m-r Сар'єт вигадував тисячі і дотепних і невдалих побрехеньок та не спинявся перед обклепуванням свого порядкування і догляду в бібліотеці, заявляючи, що книжка, що нею він що-йно милував собі очі, притискуючи її до серця, — кудись закинулась чи просто з бібліотеки пропала. А коли вже доконче треба було книжку видати, то він двадцять раз забирав її з рук читача, перше ніж з нею розлучитись.

Він повсякчасно тремтів над думкою, що щось із дорученого йому добра може пропасти. Оберігаючи триста шісдесят тисяч томів, він безперервно мав триста шісдесят тисяч причин для занепокоєння. Инколи, вкритий холодним потом, з криком смертельного жаху прокидався він серед ночи, побачивши ві сні порожне місце на одній з полиць книжних шахов.

Щоб книжка колись покинула свою полицю, — це було для нього дивовижною несправедливістю, що їй нічим не можна було б потім зарадити. Його шляхетне скупердяйство прикро вражало Рене д'Еспарв'є, що не визнавав гарних прикмет свого знаменитого бібліотекаря, трактуючи його як старого маніяка. M-r Сар'єт не помічав цієї несправедливости, але він не зважав би й на найгірші прикрощі, перетерпів би ганьбу й образу, аби б лишень додержати свою скарбівницю в повній цілості. Завдяки його невтомності, пильнуванню й ретельності, або ж, щоб в одному слові сказати — любові, Еспарв'єнська бібліотека не втратила жадного аркушика за ввесь час його в ній порядкування, що на 9 жовтня 1912 року зріс уже до шіснадцяти років.

Розділ III Де події починаються

РОЗДІЛ III

де події починаються

Увечері того дня, поклавши на полиці всі взяті звідти за день книжки і запевнившись, що в бібліотеці панує повний лад, Сар'єт вийшов з неї о сьомій годині, замкнувши двері на два повороти ключа, як звичайно.

Пообідавши в молочні «Чотирьох Епіскопів» та прочитавши газету Хрест, m-r Сар'єт о десятій годині повернувся додому, до свого невеличкого помешкання на вулиці Реґар. Бідолаха не передчував жадної прикрости і спокійнісінько проспав цілу ніч. На ранок, опинившись рівно о сьомій годині в передпокою бібліотеки, він, у згоді зі щоденною звичкою, скинув свій новий редінгот, взяв спонад умивальника старий і надів його. Потім він вступив до свого робочого кабінету, де кожних шість день на тиждень уже протягом шіснадцяти років вів під величним поглядом Алєксандра д'Еспарв'є свою безконечну каталогізацію. Наміряючись оглянути залі, він рушив до першої й найбільшої, що в поважних шахвах, з бюстами старовинних поетів і ораторів на карнизах, містила твори теологічні й релігійні. Два величезних глоби землі й неба оздоблювали собою віконні амбразури. І от з першого ж кроку m-r Сар'єта як приголомшило: він спинився, не маючи змоги заперечити те, що він бачив, і не можучи також повірити своїм очам. На синій повсті стола валялися неуважно роскидані книжки; одні просто лежали боком, инші стреміли спинками до гори. In-quarto лежали хистким стовпчиком. Два грецькі словники, зсунуті одне в одне, творили з себе одну істоту, дивовижнішу, ніж людські пари богостотного Платона. Окремо валялось роскритим одне in-folio з золотим обрізом, показуючи три немилосердно пошарпані аркуші.

Очунявши через кілька хвилин од глибокого здивовання, бібліотекар наблизився до столу і в безладно накиданій купі книжок пізнав свої найдорожчі жидівські, грецькі й латинські біблії, талмуд унікум, равинські друковані й рукописні трактати, арамейські й самаританські тексти, синагогальні сувої, — накидані копицею без жадної пошани найцінніші пам'ятки Ізраїля.

M-r Сар'єт опинився віч-на-віч зі з'явищем, що його ніяк не можна було зрозуміти, а проте силкувався собі його вияснити. З яким захопленням учепився б він за думку, що винуватцем цього жахливого погрому був Ґаетан, цей безпринципний тип, кому його погибельне вільнодумство дозволяло хапати книжки з бібліотеки обома руками в періоди його перебування в Парижу. Але ж Ґаетан у цю хвилю подорожував по Італії. Трохи поміркувавши, m-r Сар'єт спинився на думці, що тут увечері був сам Рене д'Еспарв'є, взявши ключ від служки Іполіта, вже двадцять п'ять років доглядача за кімнатами третього поверху й горища. Рене д'Еспарв'є ніколи не працював у бібліотеці вночі й не тямив читати по-жидівському, але ж могло бути й так, думав собі Сар'єт, що він або сам проводив, або ж наказав провести сюди якогось церковника, вченого й відданого святій екзегетиці орієнталіста, що перебував у Парижу переїздом і не мав часу чекати на ранок. Спадало йому також на думку, чи не накинувся часом на ці біблійні й талмудичні тексти охоплений раптовим поривом роскрити душу Сіма абат Патуйль, що не був позбавлений інтелектуальної цікавости і теж мав звичку шарпати книжки. Одну хвилину m-r Сар'єт готовий був думати на самого Іполіта, що він, обтрушуючи книжки та замітаючи бібліотеку протягом чверти віку, насамкінець і собі затруївся порохом учености і, ставши надто цікавим, сю-ніч збавляв собі очі й розум під місячним світлом та псував собі кров над цими плутаними значками. Сар'єт уявляв собі, що й молодий Моріс, повернувшись зі свого гуртка чи якогось чергового націоналістичного збіговиська, міг повихоплювати з полиць і так безпардонно поскидати в купу ці жидівські книжки, засліплений ненавистю до старого Якова та його новітнього покоління; адже цей син своїх батьків заявляв себе антисемітом і коли й мав зносини з жидами, то тільки з такими ж антисемітами, як і сам. Звичайно, всі ці здогади мали надто гіпотетичний характер, але розум m-r Сар'єта, не можучи заспокоїтись, ввесь час блукав проміж найбільш екстравагантних вигадок. Нарешті, бажаючи як найшвидче дізнатися правди, ретельний доглядач книжок покликав служку.

Але Іполіт не знав нічого. Портьє теж нічого не міг пояснити. З усієї служби ніхто нічогісінько не чув. M-r Сар'єт спустився до кабінету Рене д'Еспарв'є; той прийняв його в халаті та з нічним чепчиком на голові, вислухав його оповідання з виглядом поважної людини, кому морочать голову чор'зна чим і пустив його від себе зі словами, де так і прохоплювалось прикре співчуття до хорого на розум:

— Не турбуйтесь, шановний m-r Сар'єт і будьте певні, що ви знайшли книжки сього ранку там, де їх залишили вчора ввечері…

M-r Сар'єт іще раз двадцять, і все без наслідків, повторював свої допити та врешті так зденервувався, що вночі не міг спати. Ранком, вступивши о сьомій годині до залі бюстів і глобів, він побачив у ній повний лад і вже хотів був з полегшенням зітхнути, коли враз серце йому заколотилося так, що ніби от от мало розірватися: на дошці каміна лежала новенька книжечка, брошуроване in-octo з закладеним у середину пальмовим ножем; очевидно, хтось розрізав її сторінки. Це була дисертація про дві сполучених в одну цілість версії Буття — книжка, що, бувши запроваджена m-r Сар'єтом на горище, напевне ніколи б звідти не вернулась, бо досі ще ніхто з приятелів д'Еспарв'є не цікавився питанням, скільки в першу книгу святого письма вклав праці редактор монотеїст і скільки політеїст. На книжці стояв знак R<3214VIII/2. І дивлячись на нього, m-r враз із болем у душі відчув, що ніяке, навіть найбільш обґрунтоване наукою нумерування не поможе знайти книжку, коли її вже не буде на свому місці.

І протягом цілого місяця кожного ранку m-r Сар'єт мусив дивитися на стіл, знову закиданий книжками. Грецька й латинь були тут мішма з жидівською. M-r Сар'єт часто питав себе, чи не були ці нічні безчинства ділом злодіїв, що могли б прилазити через слухові вікна, щоб красти найцінніші примірники. Але він не міг зауважити жадного сліду, що хтось добивався до бібліотеки, і після старанного перегляду полиць кожного разу переконувався, що пропажі нема ніякої. Люта трівога опанувала йому мозок, і він кінець кінцем почав думати, що ввесь цей розгордіяш чинить якась малпа з сусідньої місцевости, дістаючись до бібліотеки з даху через комін та вдаючи, ніби вона над тими книжками працює. Малпи, думав собі він, дуже добре тямлять передражнювати людей. Знаючи вдачу цієї тварини найбільше з малюнків Ватто і Шардена, він привподоблював їх що до здатности наслідувати людську поведінку і вдачу — до арлекінів, скоморохів та докторів з італійської комедії; він яскраво уявляв собі, як вони орудують з палітрою й пензлем, як товчуть у мущирю ліки, як перед хемічним горном листають старий трактат альхеміка. Отже, побачивши одного нещасливого ранку на листку третього тому оправленої в синій турецький сап'ян поліглотськоі біблії з гербом князя Мірабо велику свіжу пляму, він остаточно запевнився, що винуватцем цього злочину була малпа. Вона думала удати, ніби хоче робити нотатки, і перекинула каламар. Малпа ця належала, очевидно, вченому.

Перейнятий цією думкою, m-r Сар'єт уважно обслідував топографію сусідньої місцевости, щоб докладно обмежити острівець будинків, що серед них стояв отель . Після цього він почав обхід чотирьох непевних на його думку вулиць, напитуючи в кожній брамі, чи нема, часом, у цьому дворі малпи. Він роспитував і їхніх жінок, праль, покоївок, одного шевця, одну перекупку фруктів, одного шкляра, газетярів, попа, палятурника, двох вартових, дітей — і за цією роботою мав нагоду спостерегти протилежність характерів і ріжноманітність настроїв в однім народі; адже відповіді, що він наотримував, ніяк одна до одної не пасували: були спосеред них і круті і м'які, і брутальні, і ввічливі, і прості й іронічні, і велесловні й короткі, і навіть німі. Але про відшукуваного ним звіря не чув він і натяку, поки в одному старому будинкові на вулиці Сервандоні руде, забруднене у висівки дівча, що стерегло війстя замісць портьє, не відповіло йому:

— Так, малпа є… у m-r Ордонно… Хочете подивитись?

І не додаючи більше зайвих слів, воно повело Сар'єта в глиб двору, до каретного сараю. Там на соломі й клаптях старої ковдри цокотів зубами молодий макака, припнутий ланцюгом за середину тіла. Ростом був він завбільшки з дитину п'яти років, а на його посинілій морді, зморшковатому лобі та тонких губах проступала передсмертна туга. Він звів на одвідувача ще живий погляд своїх жовтих очей, потім схопив схудлою рукою моркву, підніс її до рота і враз одшпурнув. Поглядівши ще деякий час на Сар'єта з дівчам, в'язень одвернув голову з таким виглядом, ніби не ждав більш нічого ні від людей, ні від життя. Стулившись вузликом, з коліньми в руках, він навіть не ворушився; лише подеколи сухий кашіль трусив йому груди.

— Його звуть Едгар, — сказало дівча. — Він продається, знаєте?

Але старий бібліофіл, що заздалегоди напасся гніву, надіючись зустрінути іронічного й здатного до злих жартів ворога книжок, тепер почував здивовання, співчуття й ніяковість перед цим дрібним створінням без сили, радости й бажань. Визнаючи свою помилку та зворушений цим майже людським обличчям, що ще дужче нагадувало таке через тугу й страждання, бібліотекар тільки й зміг вимовити, похиливши голову.

— Вибачте.

Розділ IV Що, бувши красномовно коротким, ставить читача на межу світу реальности

РОЗДІЛ IV

що, бувши красномовно коротким, ставить читача на межу світу реальности

Минуло два місяці; роскидання не припинилося і, m-r Сар'єт кінець-кінцем почав винуватити за нього франк-масонів. Його газети повсякчасно товкли про їхні злочинства. Так само й абат Патуйль був твердо переконаний, що вони здатні на найчорніші злодіяцтва, і вірив, що в згоді з жидами вони намірялись зруйнувати все християнське суспільство.

Досягши цього часу вершка своєї могутности, вони панували в усіх великих інституціях держави, керували парламентом, мали п'ять чи шість своїх у міністерстві, запосіли Елізей. Забивши недавнечко собі на користь одного президента Республіки, вони сховали всіх співучасників і свідків цього огидного злочинства. Не проходило й кількох день, щоб доведений до одчаю Париж не почув, що в їхніх ложах підготовлюється якесь нове таємниче вбивство. Це факти, що їм ніхто не може заперечити. Але яким способом діставалися ті франк-масони до бібліотеки? M-r Сар'єт ніяк не міг цього збагнути. Для якої роботи вони сюди приходили? Чому так чеплялись вони саме за святу старовину та до початків церкви? Які нечестиві плани вони укладали? Чорна темрява вкривала їхні страшні наміри. Католик-архіваріус, почуваючи себе під оком синів Гірама, з переляку аж захорував.

Ледве одужавши, він вирішив пробути ніч у цьому місці, де відбувалися такі страшні таємниці, та застукати лукавих і страшних його одвідувачів. Ця постанова дуже багато коштувала його полохливій мужності.

Бувши кволого здоров'я і невитревалого духу, m-r Сар'єт, натурально, мусив дуже добре тямити, що то таке — страх. 8 січня, о дев'ятій годині вечора, коли захоплене хуртовиною місто вже вкладалося спати, він розіклав добрий огонь у каміні залі з бюстами поетів та філософів і вмостився перед огнем у крісло, вкривши ноги й коліна ковдрою. Поруч він примостив столика з лампою, чашкою чорної кави і позиченим у Моріса револьвером. Бібліотекар спробував почитати газету Хрест, але її рядки заплигали йому в очах. Тоді, поглянувши на вікна, він побачив там лише чорну темряву, почув тільки вітер і під його одноманітне виття непомітно заснув.

Коли він прокинувся, огонь уже погас; задута лампа гостро смерділа, а темряву було сповнено молочно світляними плямами та фосфоресцентними огниками. На столі ж щось ніби ворушилося. Пройнятий холодом жаху аж до кісток, але підтримуваний дужчою за страх рішучістю, m-r Сар'єт наблизився до столу і простяг до нього руки. Йому не видно було ані цяточки, бо в цю хвилю зникли й огники, але пучками він натрапив на велике роскрите in-folio і спробував його закрити. Але книжка спочатку спротивилась цьому, а потім враз підскочила і тричі боляче гупнула необережному бібліотекареві на голову. M-r Сар'єт упав непритомний…

З того часу справи пішли ще гірше. Книжки ще в більшому числі почали покидати призначені їм на полицях місця і подеколи їх уже неможливо було туди завернути: вони зникали. Кождого ранку m-r Сар'єт констатував нові пропажі. Комплект Боляндистів було розбито, тридцять томів екзегетики зникло. M-r Сар'єта не можна було пізнати; голова йому схудла й пожовкла, шия незвичайно витяглась, плечі опали; одежа висіла на ньому ніби на кілку. Він майже нічого не їв, а сидячи в молочні «Чотирьох Епіскопів», похиливши голову мляво й нерухомо дивився на шклянку зі своїм поганкуватим вином, не помічаючи її. І заяви дядька Ґінардона, що він, нарешті, має змогу приступити до реставрації письма Делякруа в каплиці Сен-Сюльпіс, пропливали повз його вуха без жадного сліду.

Рене д'Еспарв'є на трівожні доклади нещасного бібліотекаря сухо відповідав:

— Ці книжки десь закинулись, вони не пропали. Шукайте їх, m-r . Добре пошукаєте, то й знайдете.

І за спиною бідолахи нишком проказував:

— Нещасний Сар'єт, здається, вже безнадійний.

— Чи, бува, не змалюється вже — додавав абат Патуйль.

Розділ V Де каплиця Анголів у церкві Сен-Сюльпіс дає де кому привід викласти свої міркування що до мистецтва й теології

РОЗДІЛ V

де каплиця анголів у церкві Сен-Сюльпіс дає де-кому привід викласти свої міркування що до мистецтва й теології

Каплицю святих анголів, що міститься од війстя в церкву Сен-Сюльпіс праворуч, закрито було тепер дощатою перетикою. Абат Патуйль, Ґаетан зі своїм небожем Морісом і m-r Сар'єт дісталися одне за одним через низенькі дверцята в перетиці і знайшли там дядька Ґінардона на вершечку драбини, встановленої проти Геліодора. Старий маляр, озброєний усіма матеріялами та потрібним причандаллям, затирав біляву замазку в щілину, що розділяла на дві частини первосвященника Оніаса. Під драбиною, зі сплутаним волоссям, попелястим обличчям, вивернутими віками, густою щотиною на підборіддю, старша за дядька Ґінардона, з ким ділила життя довше ніж пів віку, стояла Зефіріна, колись модель Поля Бодрі, та сама Зефіріна, з чиєї білявої шевелюри та перлових плеч свого часу змальовано було таку силу Маґдалін, Марґаріт, фей і русалок, і в кого, як переказують, був закоханий сам Наполеон III. Вона принесла маляреві в кошику на полудень страви.