Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода

Front matter

Акад. Д. І. БАГАЛІЙ

УКРАЇНСЬКИЙ МАНДРОВАНИЙ ФІЛОСОФ

ГР. САВ. СКОВОРОДА

Передмова. Ювілеї Г. С. Сковороди; завдання, характер і зміст праці

ПЕРЕДМОВА

Ювілеї Г. С. Сковороди; завдання, характер і зміст праці.

Ця книжка присвячується пам'яті великого діяча України, першого українського філософа Григорія Савича Сковороди.

1894 року святковано 100-річчя з дня смерти українського мандрованого філософа Григорія Савича Сковороди і тоді-ж О. Я. Єфименкова у присвяченій йому розвідці „Філософ з народу“ писала: „Нема сумніву, що Харківський університет вшанує пам'ять його ювілеєм. Та земля, яку Сковорода пройшов вздовж і впоперек власними ногами, розносячи як по панських садибах, так і по селянських хатах світ своєї „нової слави“, надто звязана з ним духовним звязком, присутність якого хоч і невиразно, але все-ж таки відчувається й досі. Ювілей буде і, треба сподіватися, він більш-менш повно освітлить цю туманну, але безумовно дуже талановиту та надзвичайно своєрідну постать, що робила таке велике вражіння на думки та почуття не тільки сучасників, але й ближчих нащадків. Прилетіли нові птахи, заспівали нових пісень, але це не дає нам права бути невдячними, а надто тому, що Сковорода ніс на вівтар свого служення не лишки своїх душевних багатств, а саму душу, кров свого серця. Культурні люди України встигли його забути, але зате його пам'ятає нарід. А така пам'ять варта ювілейних свят.“ Ювілей сторіччя з дня смерти Г. С. Сковороди відбувся, і надзвичайно характерно, що його пам'ять одночасно шанували й на Україні — переважно, в Харкові — і в Москві — у Московському психологічному товаристві. Наукове Товариство при Харківському університеті видрукувало твори Сковороди найдені мною, і ці творі дали змогу краще з'ясувати його філософський світогляд.

24 грудня 1922 р. в помешканні Соціяльного музею ім. т. Артема відбулося засідання, присвячене пам'яти українського філософа Гр. Сав. Сковороди, з приводу 200-річчя з дня його народження. Улаштовали його Науковий комітет Укрглавпрофобра і катедри історії України, історії европейської культури і лінгвістики. Засідання почалося вступним словом голови Наукового комітета. проф. С. Ю. Семковського; далі прочитано було доклади акад. Д. І. Багалія — „Сковорода, його доба, життя, філософія і значіння“, проф. М. І. Яворського — „Сковорода й громадянство“, проф. О. Н. Синявського — „Мова Сковороди“, М. О. Плевако — „Сковорода й українське письменство“, асп. М. О. Ковалевського — „Етика Сковороди“. Заслухано було привітання від Головполітосвіти (т. І. Ю. Кулика), Сковородинських курсів, філії Наукового Товариства, Лохвицької повітової комісії для шанування пам'яти Сковороди; виступав державний хор ім. Леонтовича, пролетарські українські поети й кобзар, що виконав відому пісню Сковороди — „Усякому городу нрав і права“.

Тепер, з приводу 200-річчя з дня його народження потрібно зробити дальший ступінь: звести підсумки того, що було зроблено наукою за 29 років, що проминули від одного ювилею до другого — від 1894 до 1923. Я до цього ювилею виготував велику розвідку про Сковороду двома мовами — українською та російською. Раднарком України, з пропозиції Наркомосвіти, видав декрета про урочисте вшанування пам'яти Сковороди та про видання моєї монографії про нього. Тепер її друкує Держвидав за постановою Головнауки при Наркомосі і за згодою також Всеукраїнської Академії Наук, як і її видання.

Складаючи свою розвідку, я мав на думці познайомити українське громадянство та люд з видатною й високо своєрідною особою цього мандрованого філософа, що його життя цілком відповідало його науці, дати зрозуміти цю науку на підставі всіх його філософських та літературних праць, і, нарешті, визначити вагу цеї науки, цеб-то вплив на сучасне йому освічене громадянство та люд, як через його писання, так і через живу проповідь словом.

30 років тому, до сторіччя його смерти, 1894, я зібрав його рукописні твори, які під моїм редагуванням і видало тоді Харківське Історико-Філологічне Товариство. І тільки тоді ми неначе знайшли Г. С. Сковороду для науки та громадянства, для наукових дослідів, для вияснення його філософського світогляду, бо тільки тоді вперше було видано в світ більшу частину його творів і можна було уявити собі зміст усіх инших, що не ввійшли були до цього видання. За досліди над його творами взялись спеціялісти, що раз-у-раз вияснювали його філософські погляди та відкривали світові Г. С. Сковороду з його своєрідними думками про світ, бога та людину. Тепер у своїй оцій розвідці я хочу нагадати, що зроблено в науковій літературі про Г. С. Сковороду, як освітлено в ній і його власну особу й його праці. А разом з тим я зведу тут до купи свої власні досліди про Г. С. Сковороду, тим більш, що вони були розпорошені по різних виданнях, не виходили окремими книжками, а тим часом зведені докупи показують найважливіші сторінки з життя та філософсько-літературних праць „старчика“ Г. С. Сковороди.

Всі вони мають характер самостійних дослідів і я, переглядаючи тепер знов усе написане про Г. С. Сковороду, з почуттям великого морального задоволення переконався того, що мої найголовніші висновки та спостереження наукова література не відкинула, а навпаки визнала мало не в усій їх силі. Таким чином, в основу цієї розвідки я кладу мої власні досліди про Г. С. Сковороду, але треба додати й пояснити, що де-які з них являють собою історично-критичний та разом систематичний огляд висновків та спостережень і инших дослідників, — а тому моя розвідка допоможе читачеві вияснити собі й стан питання про Г. С. Сковороду в сьогочасній літературі. Всі свої студії я перевірив, переробив, у великій мірі доповнив. Реєстр моїх розвідок про Сковороду читач знайде в посліднім розділі цієї книжки. Таким чином моя розвідка у 2-х частинах дасть усе головніше про Г. С. Сковороду, з одного боку, в 1-й частині про його особу, з другого в 2-й про його науку та значіння. У викладі я дбав про те, щоб з'єднати науковість з загальною приступністю; як-би там не було, гадаю, що своїм оглядом змісту трактатів Г. С. Сковороди, дуже важких до зрозуміння, я полегшу становище читача, що хотів-би з ними ознайомитися. Я уважно простудіював писання Г. С. Сковороди та подбав про те, щоб витягти з них усе найголовніше, виклавши його в найрозумілишій формі. І цей мій витяг для одних може заступити самі розправи Г. С. Сковороди, а для инших стане в пригоді як східці для переходу до них та для власних над ними студій, що тепер стали можливі та приступні, завдяки новому виданню творів Г. С. Сковороди за редакцією Бонч-Бруєвича, яке заміняє видання Харківського Історико-Філологічного Товариства, уже розпродане.

Книжка складається з короткої передмови та 10 розділів: 1-ша частина — з 4-х, друга — з 6. 1-шої част. 1-й розділ містить в собі критичний життєпис Г. С. Сковороди, 2-й — погляди на особу Сковороди, 3-й відповідність життя науці, 4-ий — вплив на усі верстви сучасного йому суспільства. 2 частині 1-й розділ містить огляд рукописів та видань його праць, 2-й зміст його філософських творів, 3-й зміст його літературних праць, 4-й погляди на його філософію, 5-й його філософську концепцію, 6-й бібліографію про нього.

Критичний життєпис Г. С. Сковороди

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Критичний життєпис Г. С. Сковороди

I.

Сковорода, його доба і соціяльне оточення. Огляд і оцінка попередніх розвідок про Сковороду — Г. П. Данилевського, Вл. Ерна. Джерела для життєпису Сковороди: „Жизнь Сковороди“ М. І. Ковалинського; біографічні замітки про М. І. Ковалинського й оцінка складеного ним життєпису Сковороди що до змісту й літературної форми; инші джерела про Сковороду. Життя Сковороди в с. Чорнухах і місцеві українські впливи на нього; спомини про нього старих людей, записані Ізм. Ів. Срезневським; гра на сопілці. Наука в Київській Академії і шкільні впливи. В царській капелі в Петербурзі. Закордонна подорож. Поворот на Україну. Вчительська праця в Переяславській духовній школі. Вчительська праця у Тамари в с. Коврай Переяславського повіту на Полтавщині. Подорож до Москви. Поворот до Тамари. Закохання природою. Самопоглиблення і внутрішня боротьба, як вона виявилася в тодішніх його поетичних творах. Переселення на Слобідську Україну. Педагогічна діяльність у Харківському Колегіумі й Казенній школі. Чверть століття мандрованого життя, філософської думки і філософської творчости. Його друзі. Любов до Харкова. Харківські його приятелі і його добрий на них вплив. Подорож до Хотетова, до друга і учня М. І. Ковалинського. Кінець мандрівкам — смерть і похорон. Могила його в с. Паніванівці Харківського повіту. Треба поставити йому пам'ятника в Харкові.

Діяльність кожного історичного діяча, велика й мала, з її засобами й метою, оцінюється з індивідуально-етичного погляду корисною для суспільства щирістю його мотивів, вагою та величністю його провідної думки. І коли його мотиви дуже щирі і, як кришталь, прозорі, коли вони високо підносяться над особистими і приватними інтересами, коли вони перейняті інтересами людського добра, особливо трудового народу, коли у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, коли його праця захоплює цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію, тоді це буде справжній громадський діяч. Але нам потрібно встановити певний погляд на ролю історичних діячів в історії з соціологічного та матеріялістичного марксистського погляду. Вони — плід суспільства, яке має над усіма індивідуумами примат. Воля кожного індивідуума суспільно детермінована. Кожен ставить собі свою мету, виявляє немов свою волю й з цих бажань, з їх конфлікту складається рівновага — історичний процес. „Історик, що описує минуле, ніколи не зможе цілком обминути окремих діячів, коли він бажає з'ясувати особливі форми, в які складався історичний розвиток в особливих умовах. Кожний діяч є дитина свого віку й свого соціяльного оточення. Індивідуум не утворює цілком нових громадських проблем, але, може иноді побачити їх там, де инші нічого не бачать“. Так точнісінько й у вирішенні цих проблем людина звязана тими засобами, які дає в розпорядження її-ж доба. Але навпаки, вибір того циклу проблем, якому присвячує себе людина, як вона підходить до розвязання цих проблем і, нарешті, сила, з якою вона захищає свої думки та погляди — це все не можна цілком з'ясувати тільки економічними умовами: поруч з ними тут виступають і індивідуальні умови, що розвинулися завдяки своєрідності природніх здатностей та того оточення, в якому перебувала особа. Усі згадані тільки-що обставини впливають, як-що не на напрямок розвитку, то, принаймні, на його хід та на той шлях, по якому приходять до неминучого наслідку. І ось в цьому відношенні окремі особи можуть дуже багато дати своїй добі. Зокрема мислителі краще розуміють своє оточення, швидче, ніж маса, відкидають традиції та забобони, але-ж і їх визнають лише ті класи, інтереси яких лежать в одному напрямкові з інтересами потрібного розвитку. Ми спробуємо поставити ці вимоги й до Сковороди, але спершу подивимося, що становила Україна тієї доби, коли там жив та працював Г. С. Сковорода, щоб на підставі цього вирішити питання, чи він стояв вище од свого оточення, чи порушив він якісь проблеми для свого часу, з якою енергією переводив їх у життя, оскільки вони були життьові та в якій мірі він сам був продуктом своєї доби. Це була дворянсько-кріпацька доба.

Сковорода народився в кінці царювання Петра, що не вважав на вільності українські, стверджені переяславською угодою його батька Олексія Михайловича та статтями гетьманів, що гетьманували після Хмельницького. Україні далося в знаки царювання Петра. Робив він, що хотів, і на Слободській Україні. Те-ж робили і наступники Петра, навіть жінки на престолі, як, наприклад, Ганна Івановна. Автономія була тільки примарою. Були роки, коли зникала й сама влада гетьманська. Єдиним просвітком у політиці була доба Лізавети, що дозволила обрати на гетьмана, призначеного нею Кирила Розумовського, рідного брата її чоловіка Олексія Розумовського, колись-то пастуха в с. Лемішах. Але й Кирило Розумовський був лише царедворцем на гетьманському столі й мало цікавився дорученою нею йому країною. Всі розуміли чудесно, що геть- манство — це примха Лізавети, про яку склали такого веселого вірша:

Веселая царица была Елисавет, Поет и веселится, порядку только нет.

Таким чином, час з 1722 до 1763 р. — переходова доба в житті України, пережиток старої козацької автономії, але з де-якими ще старими козацькими традиціями. 1763 р. автономію було скасовано, і Сковороді довелося прожити 30 років у важку для України добу царювання Катерини II. Форми політичного життя України, що існували з XVII ст., з часів Богд. Хмельницького — автономія гетьманщини у складі Російської держави та політична автономія, хоч і в менших розмірах, Слободської України, були Катериною II скасовані і, таким чином, українське суспільство з його керовничими класами — козацькою старшиною та козацтвом, що жило політичними інтересами протягом більше, як сто років, опинилися по-за цими інтересами. Накази старшин та козаків до катерининської комісії для складання проєкту нового „Уложенія“ (1767 р.), правда, свідчать, що козацтво, а надто його старшина, не примирилися з цим політичним актом царського самодержавства та навіть попервах виявляли де-який, хоч не дуже великий, пасивний та активний опір. Цікаво, що бажання про відновлення гетьманщини висловлювало навіть козацьке населення невеликих міст та сел. Звичайно, за гетьманщини йому жилося зле, але й реформи Катерини не поліпшували його становища. У всякому разі інтереси в суспільстві зникли, почався політичний занепад. І саме на цей час припали виступи Сковороди, яко навчителя у додаткових класах харківського колегіума, саме в цей час він познайомився з харківським губернатором Щербініним, що касував автономний устрій Слободської України та перетворив її на Слобідсько-Українську губерню звичайного російського типу, з усіма хибами тодішньої губерніяльної адміністрації. І ось у таку сумну добу політичного лихоліття працював Сковорода. Громадянство перебувало тоді в стані політичної летаргії: воно зморилося від політичних завірюх і не находило в собі нових сил, щоб скинути з себе ярмо царизму та бюрократії. Козацька старшина втратила колишній войовничий дух, а козацтво Катерина обачно скасувала, як місцеву військову силу, а замісць нього встановила регулярні гусарські полки; реальної сили для збройної боротьби не було, бо навіть було знищено гніздо козаччини, що підтримувало усякий збройний протест — Запоріжжя. Але більше, ніж на політичний бік реформ Катерини II, треба звернути увагу на їхній соціяльно-економічний бік. Козацькій старшині Слобожанщини (їх було 602 чол.) було даровано робійські чини і, таким робом, їй відкрилася стежка до набуття собі російського дворянства, що здійснювало її старі мрії та бажання, бо дворянство давало не тільки нобілітацію, але й право мати кріпаків, якого у них раніше не було та яким користувалося великоросійське дворянство. Козаки та їхні підпомічники (дуже численна класа — 345.000 чол. з родинами) були перетворені на військових обивателів та вподатковані подушним окладом, що наблизило їх до вільних посполитих. Основна класа населення (їх було 650.000 ч.) — панські підданні, що користувалися доти правом вільного переходу, — була прикріплена до землі й мусила відбувати панщину. Від військових обивателів відокремилося міщанство, а до нього приєдналося і купецтво, що спершу складалося з великоросійських приїзжих купців. Економічною базою дворянства була його земельна власність та експлоатація праці підданних. Землі було багато й її обробляли селяни. Було 148 поміщиків, у котрих було більше сотні підданних, у решти поміщиків менше підданних; було 30 чол. поміщиків – українців, росіян, чужоземців, що мали аж по 600 та більше кріпаків. Усю свою енергію, сили та турботи вища дворянська класа звернула тепер майже виключно на розвиток свого матеріяльного добробуту — на поширення земельного фонду, на збільшення числа підданних та їхніх обов'язків на користь поміщиків.

До того-ж матеріяльного добробуту прагнуло й купецтво, і міщанство, і дрібна буржуазія — міська та сільська. Так само і Слобідсько-Українські манастирі не відставали від панства, позабували цілком заповіти нестяжательства та в часи Сковороди перетворилися на великих землевласників з великою кількістю земель та підданних. Святогорський манастир мав на прикінці XVIII ст. 27.000 десятин землі та 2.000 підданних, инші менше, але все-таки багато. Манастирі скуповували землю, збірали великі скарби, ченці жили у розкошах, піячили. Позитивним явищем тодішнього життя треба визнати нахил до освіти — ним перейняті були усі кола суспільства, не лише вищі, але козацтво й селяни, вони утворили та утримували на свої кошти нижчі школи, що існували по усіх закутках Слободської України та по яких навчали мандровані дяки-вчителі. І Сковорода вчився в одній з таких шкіл, а потім і сам став немов-би мандрованим народнім вчителем, у найкращому цього слова розумінні. Над такими народніми школами стояли середні — колегіуми, у 2-х з них — Переяславському та Харківському навчав Сковорода — а над цими середніми школами стояла вища школа — Київська Академія, де виховувався Сковорода разом з иншими своїми товаришами з світського суспільства, бо по тодішніх школах виховувалися представники усіх кол громадянства. Але величезною хибою усіх трьох типів тодішньої школи був схоластичний характер викладів, панування релігійної стихії та при тому виключно формального характеру. Таким пануванням форми визначався і тодішній релігійний світогляд.

Представники тодішньої православної церкви — попи та ченці — всю свою увагу звертали виключно на зовнішній бік християнства — догматику, обряди таїнства, а не на етику. Вони не могли впливати позитивно на суспільство і прикладом свого життя, бо жили так, як і все суспільство, нічим не відріжнялися від нього. Наукових інтересів в суспільстві майже не було. Скрізь панували гроші та пошана до них, але ні в якому разі не вищі інтереси: інтереси науки, письменства, філософії, мистецтва. Цій моїй думці ні в якій мірі не суперечить те, що окремі багаті магнати були знайомі з творами французьких філософів-раціоналістів або німецьких містиків, утримували в себе оркестри з своїх дворових людей то-що. Це все одначе прийшло до нас трохи пізніше, а за часів Сковороди в українського дворянства були тільки мрії про те, щоб мати на Україні університет, та й то ці мрії мали цілком практичну мету — університет повинен був-би дати змогу дітям козацької старшини набувати собі ранги, уряди, дворянство. Палкою мрією кожного було відокремитися від свого народу і зовнішньою культурною обстановою життя, і мовою, і, переважно, своїм панством, тоб-то шляхетським походженням, чого в дійсности не було, бо українське дворянство вийшло з козацтва. Усе Слобідсько-Українське суспільство, як тільки припинилися заколоти та військові завірюхи, всю свою виключну увагу звернуло на господарчі інтереси, немов-би, щоб повернути даремно прогаяний час, коли йому перешкоджали господарювати постійні війни. Пануюча, і кількістю і своєю продукційною працею, класа — селянство, що тільки-що було позбавлене змоги користуватися наслідками своєї праці, не цікавилося розвитком свого господарства та його удосконаленням, а з другого боку, пригноблене панством, що його підтримував апарат самодержавства, не брало участи в загальній гонитві за „щастям“, тоб-то багатством. Такі-ж настрої панували і у де-якої частини казенних обивателів, малоземельних (середняків) та безземельних (незаможників); їхній ідеал був не в надмірному багатстві, але в тому, щоб мати змогу проіснувати без злиднів, мати те, що потрібно для життя; заможні-ж і по селах і по містах прилучалися до дрібної буржуазії, що немов-би з'єднувала дві крайні групи.

На Україні, як і в Росії, була у цей час доба грошового господарства при пануванні дворянсько-кріпацького режиму. Класова самосвідомість та ідеологія в дворянстві існували та відбилися у наказах українського дворянства до катерининської Комісії. В селянстві було мало класової само- свідомости — воно було розпорошене, неорганізоване, як стан, — але воно, звичайно, стихійно відчувало поневолення і виступало проти нього пасивно, тікаючи в шуканнях волі до Новоросійських степів, та активно, повстаючи проти дідичів, підпалюючи їхнє майно, хліб, то-що; менш пригноблені були казенні обивателі, нащадки колишніх козаків — і яскравим прикладом цього може бути величезний заколот козаків с. Турбаї, колишнього Миргородського полку (Хорольського повіту на Полтавщині), що їх поміщики Базилевські повернули в підданних посполитих. Базилевські в Турбаях завели гарно налагоджене поміщицьке господарство; там були різні сільсько-господарчі заводи, що перероблювали сировину, винниця, солодовня, млини. Базилевські, крім того, провадили широку торгівлю, позичали гроші за лихварські відсотки, то-що. І ось в рік французької революції 1789 р., 8 червня, коли турбаївцям оголосили Сенатський наказ про переїменування їх з козаків у посполиті, вони зчинили заколот та забили двох Базилевських (до речі, вихованців Гетингенського університету). Потім почалася експропріяція поміщицької землі, якою почали володіти турбаївці, сталася немов-би місцева аграрна революція. Але потім турбаївці були суворо покарані. Усі турбаївці, крім судових кар, були виселені з Турбаїв. Але це була окрема пригода, в цілому і посполиті, і казенні обивателі — селяни до якогось часу були пасивні, — та пробували перші в поневоленні панському, другі — казні.

Ось що являла собою Слобожанщина, тих часів, коли в ній працював Сковорода. Та й уся Лівобережна Україна, де народився Сковорода, пробувала, тоді приблизно в такому-ж стані. Сковорода не міг не відбити на собі рис свого часу, доби лихоліття. На ньому, звичайно, відбився вплив згаданих тільки-що соціяльних умов його доби та оточення — і на його освіті, і на його діяльності як вчителя, і на його мандрованому житті, і на його літературній діяльності — його мові та стилі, і на його богословсько-філософських працях. Але разом з цим він виступає перед нами критиком, що иноді досить гостро ставиться до традицій, що в той час панували і разом з цим він утворив власний світогляд, свого власну філософію — науку про життя, — що була синтезом його позитивних поглядів, які він по змозі поширював серед сучасного суспільства, — він всупереч найбільш поширеним в суспільстві ідеалам утворив свій ідеал, здійснення якого він палко прагнув, хоч і тут підпав впливу оточення.

Сковорода, безумовно, був одним з найвидатніших культурних діячів України XVIII в., становив у високій мірі своєрідну особу, був, звичайно, у великій мірі продуктом свого оточення, але значно перевищував загальний рівень його та своєї доби, провадив палку боротьбу з її ідеологією та забобонами надто у найтрадиційнішій релігійній галузі. Це була головна проблема його життя. Він ставився цілком негативно до сучасного йому громадського устрою з його біганиною за матеріяльним добробутом, що будувався на визиску праці инших людей, з його нехтуванням простого, трудового, близького до природи життя. Нарешті, він відповідно до своєї науки збудував на нових підвалинах і своє власне життя, присвятивши його розумовому та моральному пробудженню всього народу, з усіма його класами, до найнижчих, до селянства, включно, до козацьтва з якого він вийшов, та з яким ніколи не розривав, не йдучи тут битим шляхом величезної більшости своїх земляків, що для них освіта була лише засобом стати паном, чи світським, чи духовним, однаково.

Зрозуміло, що ідеологія Сковороди не задовольняє запитанням нашої сучасности, він, як людина своєї доби, відбивав на собі вплив тієї дрібно-буржуазної стихії, як що вжити сучасного терміну, серед якої він пробував, але було-б великим непорозумінням вважати Сковороду за представника класової буржуазної ідеології його доби, такий погляд можна з'ясувати тільки нерозумінням фактів: цьому суперечить і його походження (він вийшов з незаможних малоземельних козаків), і його дальше півпролетарське існування, і те, що він не належав до панства, буржуазії та духівництва (він був на сучасну термінологію декласованим громадянином), і та професія мандрованого народнього вчителя, яку він свідомо обрав собі на все своє життя, і те, що він помер таким-же бідним безпритульним мандрівником, яким і почав свою освітню діяльність, і, нарешті, проти цього говорить і та величезна, виключна популярність, любов та глибока пошана, що він нею тішився серед простого народу і за життя свого і довшій час після своєї смерти; селянська класа визнала його за свого.

Ми, вшановуючи тепер у нашій пролетарській державі його світлу пам'ять, тільки нагадаємо та відновимо в свідомості сучасного суспільства, надто селянства України, послуги перед ним філософа, що вийшов з кол народніх, не відцурався народу та присвятив йому своє життя; діти народу — Шевченко та Сковорода — досягли верхів твірчости — перший художньої, другий філософської. Вони обидва дають яскраве свідоцтво, що народні маси, не зважаючи на дуже несприятливі умови свого соціяльного, культурного та економічного існування, могли дати таких високих представників науки та мистецтва, як Шевченко й Сковорода на Україні, Ломоносов у Росії.

В одному з своїх творів — сатиричній пісні — „ “, Сковорода малює гостро негативними рисами ввесь сучасний побутовий устрій життя — і цікаво, що саме ця пісня, хоч і морально-філософського характеру, але дуже просто написана, так була вподобалася тодішньому суспільству (її співали під акомпанімент бандури, музику написав сам Сковорода), що зберіглася й до наших часів у репертуарі народніх рапсодів-кобзарів.

„ “, тобто бажає одержати ранги згідно з тільки-що встановленою тоді на Україні Петровською табеллю про ранги, щоб, таким чином, стати справжнім паном; саме тоді стати урядовцем якимсь, бути своїм серед бюрократії, було палкою мрією кожного нащадка козацької старшини, переіменованої тепер у громадянські та військові російські чини; найкращим засобом не пасти задніх у цій гонитві за чинами була не служба, що відповідала-б покликанню, нахилу та здатностям (чому навчав Сковорода), але панський передпокій. „ “. На Україні саме в цей час почала утворюватися купецька класа, переважно, з приїзджого великоросійського купецтва. Слобідська Україна ставала на шлях розвитку торгового капіталізму з її ярмарками та постійною торговлею. „ “. У цей час почала зникати стародавня простота побуту, багаті люди захопилися будівництвом по новій моді будинків і по містах, і по поміщицьких садибах. „ “ Кредит, відсотки, лихварство було наслідком грошового господарства на Україні. „ “. Оце стягання ґрунтів є характерною властивостю тієї доби з її надзвичайно розвиненим поміщицьким дворянським землеволодінням. „ “. Розвиток тонкововного вівчарства на Слобідській Україні також становить характерну особливість поміщицького господарства тієї доби, він спричинився й до розвитку торгівлі вовною на місцевих ярмарках. „ “. Полювання з собаками, як спорт та розвага, стало також однією з характерних ознак тодішнього побуту. „ “. Піяцтво та веселе розкішне життя, постійні гості, невпинні бенкети — так розкошувало тодішнє панство на копійки, зароблені гіркою працею підданних. „ “. Коли на Україні було встановлено нові губерніяльні установи, всевладним представником права став приказний, тоб-то представник владної бюрократії, що його служила генеологія йшла аж від под'ячого Московських приказів. „ “ — натяк на ті диспути, що весь час панували в тодішньому Харківському Колегіумі та Київській Академії, та що їхнім початком були диспути єзуїтських шкіл; їхньою метою були дискусії для доказу певних тез, але й ці тези і докази мали цілком схоластичний характер. „ “. Розпуста панувала тоді серед тодішніх поміщиків та підтримувалася, звичайно, кріпацтвом, що давало в разпорядження панів жінок взагалі та кріпачок з'окрема. „ “ — тут Сковорода висміяв тодішню панегіричну літературу, перейняту облесливістю наскрізь; це була хвороба тодішнього часу, надто поширена по всіх тодішніх українських школах, від нижчих і до вищих; прототипом подібних панегіриків можна вважати друкований панегирик Донцям-Захаржевським (розкішна книжка з малюнками), який склав, на їхнє замовлення, Орновський, де їхні військові вчинки перебільшені надмірно; такі літературні праці з'являлися і в Харківському Колегіумі, і сам Сковорода на початку своєї літературної діяльности не цурався таких творів. „ “ — натяк на зловживання лікарів, представників інтелігенції, їхнє хабарництво та в звязку з кріпацтвом натяк на „мертві душі при підрядах“. “, тоб-то захоплюється грою в карти; карти були поширені серед усіх кол суспільства, надто серед нетрудового населення, бо в нього було багато вільного часу та грошей. „ “ — це дуже характерна побутова риса українського суспільства й старого часу (гетьманщини) і тієї доби, коли жив Сковорода, і в часи старих українських судів, і нових загальноросійських, — от цей нахил до постійних позвів. Цю типову рису змалювали у своїх літературних творах Квітка та Гоголь. Сковорода також змалював тут характерну психологічну рису своєї доби, що на позви, в суди люди йшли дуже радо, немов на весілля. Кожна строфа закінчується приспівом Сковороди, його антитезою змальованій ним дійсності: „А мне одна только в свете дума. А мне одно только не йдет с ума. Как би умерти мне не без ума“. В кінці-ж, мов синтез тези та антитези, говориться.

«Смерте страшна! Замашная косо! Ты не щадиш ничиих волосов, Ты не глядиш, где мужык, а де цар, Все жереш так, як солому пожар. Хто ж на ея плюет острую сталь? Тот, чия совесть, как чистый хрусталь“,

Змалювавши усі стани, всі найважливіші явища дійсности, що оточувала його, Сковорода малює свій цілком протилежний їм ідеал свого життя: всі оці турботи про часовий життєвий добробут та розваги, говорить він, закінчуються смертю, якої не боїться тільки людина з сумлінням чистим, мов кришталь. Таким чином, життєвий ідеал Сковороди полягає в його моральній меті. Етика Сковороди є дійсною основою його життя; її він вважав універсальним завданням і для всього суспільства.

Докладний життєпис Г. С. Сковороди було зложено відомим письменником родом з Слобожанщини, Гр. П. Данилевським. Він був надрукований уперше за підписом Ор. Халявського (прибране ім'я Данилевського) в українському журналі „Основа“ за 1862 р., а потім більш повним був передрукований в Харківському збірникові „Украннская старина“ (1866, стр. 1—96). В ньому було чотири розділи, з яких три перших — самий життєпис, а четвертий — бібліографічний огляд творів Г. С. Сковороди та статей про нього з 1806 по 1862 р. Розвідка Гр. П. Данилевського про Г. С. Сковороду для свого часу була досить повним, хоч у значній мірі механічним зводом біографічних про нього фактів та бібліографічних звісток про його твори. І в наші часи мусили нею користуватись навіть новіші дослідники творів Г. С. Сковороди і один з них, небіжчик Вол. Ерн, характеризуючи її, зауважив, що вона має чималу вартість та разом з тим і чималі хиби. „Це не так життя Сковороди, як формуляр, біографічна канва“… Гр. П. Данилевський відриває життя Сковороди від його науки і, даючи досить високу оцінку одному, зовсім не звертає уваги на инше, бо думає, що писання Сковороди для „нашого часу не мають ніякої ціни“. З цією увагою Вол. Ерна не можна не згодитись. І сам Вол. Ерн заповнив головний огріх життєпису Сковороди, зложеного Гр. П. Данилевським, давши не формуляр, а внутрішню біографію Г. С. Сковороди, освітливши його життя та ту духовну боротьбу, що в ньому повставала. На мій погляд, це завдання вирішів Вол. Ерн дуже добре й перша частина його книжки, з 12 розділів, присвячених особі Г. С. Сковороди, і є така внутрішня інтимна біографія. Кажучи про Гр. П. Данилевського, Вол. Ерн зауважує, що „внутрішнє Сковорода зовсім чужий для Данилевського, та коли-б Сковорода не був українцем, то Данилевський ниде-б ні одного рядка не написав про нього“. І це правдиво що до творів Сковороди, та не правдиво що до його особи, як безперечно й те, що сам Ерн — захоплений біографією Г. С. Сковороди, а перша частина його книжки — одуховлена й зворушлива біографія старчика, в основу якої положено за перводжерело життєписа Сковороди, складеного Ковалинським. Таким чином, Вол. Ерн дав нам цікаве інтимне, внутрішнє життя Г. С. Сковороди. Життєпис, зложений Гр. П. Данилевським, тепер перестарів, після нього з'явилося чимало нових біографічних звісток про Г. С. Сковороду. Між ними особливо визначаються нові факти, переказані про нього проф. М. І. Петровим, що дав власне нову спробу біографії Г. С. Сковороди за перший, як він називає, український період життя. Факти чималої ваги є і в виданих під моєю редакцією писаннях Г. С. Сковороди, що ними далеко не в належній мірі покористувався Вол. Ерн і в усякім разі критично їх не вистудіював. Таким чином, я даю тут і зверхній і внутрішній життєпис Г. С. Сковороди на підставі всіх джерел, до звісток яких віднесусь критично, поклавши в основу, як дорогоцінне перводжерело, життєпис, зложений його сучасником, учнем та другом М. І. Ковалинським, бо він і тепер становить оснівний матеріял та канву всього життя Г. С. Сковороди, життєпис великого старчика, хоч і без докладних хронологічних даних. Та життєпис, зложений М. І. Ковалинським, містить у собі не тільки поверхні факти з життя Г. С. Сковороди, але й матеріял великої вартости для характеристики його особи й особливо для вияснення взаємних відносин між учителем та учнем, а також для впливу першого на другого. Тому фактами, що належать до цього останнього питання, я скористаюсь, головним чином, для того розділу своєї розвідки, що буде його присвячено розглядові впливу Г. С. Сковороди на всі верстви місцевого громадянства, а між цими і на шляхетство, видатним представником якого й був М. І. Ковалинський, найпомітніший прихильник науки свого вчителя в дословному та широкому розумінні цього слова.

Біографія Сковороли, зложена Ковалинським, має в собі деякі дуже цінні факти і для його власної біографії: та ми їх доповнимо і біографічними відомостями, що їх звичайно бракувало в працях тих, хто користувався цим, дорогої ціни, джерелом. В історії Московського університету проф. Шевирьова ми знаходимо про Ковалинського ось які біографічні факти з самого початку XIX віку. Михайла Іван. Ковалинського 1801 року було призначено одним з кураторів Московського універсітету. Він був родом з України, був другом її філософа Гр. Сав. Сковороди, учителем та подорожником гр. Л. К. Розумовського (сина колишнього гетьмана Кир. Гр. Розумовського) під час подорожі з ним за кордон. Ковалинський закінчив свою освіту у Стразбурзі. За Катерини II він правив Рязанським намісництвом. На університетському акті 1801 р. він був між кураторами і сидів вище Голеніщева-Кутузова.