Пролєтарська боротьба в Росії до революції 1905 року

I

До половини 80-тих років минулого віку робітнича кляса в Росії була здана на нічим необмежену самоволю підприємців. Державна влада не пробувала навіть вмішуватися в відносини між робітниками і підприємцями. Не було ні одного закону, що хоч трохи обмежував би визиск праці капіталом. Умови життя і праці на фабриках і заводах визнала обопільна угода фабрикантів з робітниками, їхній „вільний“ договір. В самій річі це значило, що робітничу клясу в Росії було цілком принесено в жертву інтересам і вигодам підприємців. Робітнича кляса в Росії, залишена на свої власні сили і позбавлена права заводити організації, які об'єднували б робітників одного і того-ж фаху і силою цього приневолювали б фабрикантів рахуватися з їхніми інтересами, мусила ставати до праці на дуже важких умовах, аби тільки мати хату і шматок хліба. Воля умови, що робітник складав з підприємцем, була лишень покришкою для нестриманої самоволі хазяїв при визиску людей, засуджених долею на здобування собі засобів для життя працею на фабриках і заводах. Воля підприємця — це був єдиний закон, що визначував умови праці і життя сотням тисяч робітників Росії і порядкував самовільно і їхнєю свободою і їхнім здоровлям, а часто і самим життям.

Хвиля страйків і робітничих заворушень, що розлилася по фабриках і заводах Росії в 70-их роках і на початку 80-тих, примусила уряд змінити своє відношення до робітничого життя. Уряд, що бачив в робітничому рухові небезпеку для державного ладу і стратив надію на задушення його насильницькими заходами, безсилля котрих встигло виявитись досить ясно, вробив перший крок до обмеження „свободи“ договору.

Але він не мав сили, та й не вважав це потрібним, відмовитись від оборони інтересів капіталу; і тому всі заходи, яких він вживав, мали подвійний характер: удаючи, що захищає до певної міри робітників, він в цей же час в значно більшій мірі йшов назустріч інтересам і потребам підприємців. Фабриканти, чуючи за собою підтримку влади, завжди мали можливість обминати неприємний для них закон, бо знали, що таке нехтування законом лишитеся для них без кари. Не дивниця, проте, що закони, які оберігали інтереси робітників, залишались тільки на папері.

Так, наприклад, було з законом 1882 p., що забороняв користуватися на фабриках і заводах працею дітей до 12 літ і встановляв 8-ми годинний робочий день для дітей від 12-ти до 15-ти літ. З тим законом підприємці зовсім не рахувалися, і ще в 1905 році по-деяких копальнях на Уралі користувалися працею 10–13-ти літніх хлопчиків та дівчаток, що працювали по 12 годин на добу.

Під напором страйкового руху в 1886 р. уряд видав закон, що визначував порядок і умови найму робітників. В йому найшли собі місце деякі постанови, безумовно корисні для робітників і відповідні цим вимогам, що їх до цього часу звичайно висували страйкарі при страйках. Одначе поруч з такими постановами в цьому законі були й цілком инші, скеровані цілковито на оборону підприємців і наче навмисне обчислені на те, щоб показати робітникам, наскільки для уряду ближчі вигоди фабрикантів, ніж інтереси робітників. У згоді з цим законом, фабрична адміністрація одер- жала право перед терміном звільняти робітників на випадок їх зухвальства і поганого поведення. Поруч же з тим, яке б не було важке становище робітника, як би не ображував його працедавець, як би не долічував йому грошей при виплаті його підприємець, робітник не міг покинути свого місця без дозволу суду; коли ж би він, не почуваючи в собі сил, щоб далі терпіти важкі умови, серед яких йому доводилось жити і працювати, самовільно покидав працю, то на цей випадок закон 1886 р. встановлював кримінальну кару: арешт на один місяць.

Або ще один приклад: за порушення підприємцями постанов закону 1886 р. було встановлено штраф не більше 300 карб.; для робітників же цей закон не знав иншої кари, як вязниця.

Отже, закон 1886 р. показав робітникам Росії, що уряд має для підприємців і робітників дві ріжні мірки і що через те робітничій клясі, в її щоденній боротьбі за поліпшення умов свого істнування, сподіватись на допомогу уряду не треба. Робітники Росії, зрозумівши це, навчились бачити ворога не тільки в тих, хто безпосередньо визискує їхню працю, але і в уряді, що всіми силами підтримує визискувачів.

Фабрична інспекція, що мала стежити, щоб фабриканти виконували закони 1882 і 1886 p., була поставлена в такі умови, в яких неможливо було наглядати за тим, що робиться на фабриці. На всю Европейську Росію було призначено тільки двадцять фабричних інспекторів: пересічно, на одного інспектора припадало по 1296 промислових підприємств з 43,491 робітником, їх округи досягали велетенських розмірів; найменший з них, варшавський, займав простір 111.875 кв. верст, а деякі перевищували 400 тисяч верст. Через те, що інспекторів було мало, вони не мали змоги не тільки дійсно обзнайомитися з умовами життя робітників і зрозуміти їхній побут і потреби, але навіть об'їхати всі підлеглі їм фабрики. Так, наприклад, перший звіт московського фабричного інспектора було складено на підставі огляду лишень 174 фабрик, а володимирського— лишень 71.

Зрозуміло, при таких умовах фабриканти могли цілком спокійно й безкарно порушувати й обминати вимоги закону.

II

Як мало не дало робітникові Росії законодавство 80-тих років, проте воно трохи поліпшило його становище, задовольнивши частину найбільш невідкладних його вимог і зменшивши цим необмежений до цього часу визиск праці капіталом. В наслідок цього воно внесло, хоча і не на довгий час, заспокоєння в схвильоване коло робітників, ослабивши страйковий рух, що досягнув найбільшого розвитку в половині 80-х років і проходив в дуже різких і бурхливих формах. Цьому сприяло також ужвавлення промисловости, що почалося в половині 80-их років і збільшило попит на робочі руки та підняло ціну на них. Зв'язане з цим полегчення умов життя робітничої кляси внесло заспокоєння в її ряди.

В другій половині 80-их років число страйків різко зменшилось в порівнянні з першою. Страйки стали відносно рідким явищем і вибухали тільки під впливом грубого порушення закону і умов найму з боку фабричної адміністрації і найбільш яскравих випадків визиску. Страйки цього часу вибухають без попереднього підготовлення і відзначаються малою свідомістю. Вони проходять не досить організовано. Ясно сформулованих вимог у страйкарів нема і в їхніх рядах виникають розходження що до мети страйку.

Лишень в деяких страйках цього часу можна зауважити ознаки свідомости й організованости. До таких страйків належав один з чергових, страйк ткачів в Білостоці в-літку 1887 p.: поки одні майстерні страйкували, инші працювали, підтримуючи своїм заробітком страйкарів-товаришів; страйкарям таким чином вдалося добитися підвищення платні. В вересні наступного року вибух страйк в Шуї, початий для протесту проти заведення праці на дві зміни, що зменшило заробіток робітників. Цей страйк обхопив одночасно 4 великі фабрики і трівав 10 день.

Результат його був невигідний для робітників: фабриканти, хоча і ввели одну тринадцятигодинну зміну, але одночасно з нею зменшили число робітників. Проте, цей страйк, як і білостокський, свідчив про те, що свідомість спільности інтересів робітників, занятих у ріжних підприємствах, перші знаки якої стали виявлятися ще на початку 80-тих років, не загинула, але розвивалась далі серед пролетаріяту Росії.

На початку 90-их років промисловість перестала оживлятися: це відбилося головним чином на текстильній промисловості, що вельми потерпіла через зменшення попиту на її продукти, викликаного важкими неурожаями, що їх пережила Росія в 1891 і 1892 р. Голодні селяне юрбами поплили до міст, щоб знайти заробіток на фабриках і заводах. Під впливом цього заробіток зменшився; а тому, що одночасно, в зв'язку з неурожаями, ціни на хліб стали вельми зростати, то різко погіршилося становище міського пролетаріяту. Велике незадоволення обхопило робітниче населення міста. Подорогшіння хліба викликало вуличні заворушення і сутички з поліцією в Вітебську, Заверці (Петрковської губ.) і в инших містах. В приволжських містах, де опинилась сила безробітних і голодуючих портових робітників, вибухли голодні бунти, які уряд втихомирював військовими судами і карами на смерть.

Підприємці, користуючись з напливу селян, що шукали працю, стали, зменшувати платню: робітникам треба було обороняти старі ціни, в наслідок чого страйковий рух зміцнів. Змагання фабрикантів використати для своїх вигід важке становище, в якому опинились робітники, викликало серед них страшне обурення: під час цілої низки страйків робітники громили фабрики і псували фабричне майно.

Фабриканти, що були мало зацікавлені, в наслідок застою в промисловості, збільшенням виробу, страйки переносили легко, тому то страйки звичайно кінчалися перемогою фабрикантів: голод примушував страйкарів згоджуватися на всі їх умови. Лишень там, де страйки відбувалися організовано, вони кінчалися перемогою робітників і уступками з боку хазяїв. Так було зі страйком робітників на фабриці Хлудова в Єгор'евську р. 1892, що його підтримали робітники инших фабрик в цьому місті, і зі страйком, який в наступному році обхопив сливе всі фабрики в Шуї.

Особливо широко розрісся страйковий рух в Польщі. Загально число страйкарів в 1890–1893 р. перевищало 100 тисяч. Боротьба йшла за зменшення робочого дня і підвищення заробітку. Сутички з військом, яке викликано було для успокоєння, — звичайне явище. При страйку в Жирардові в 1891 р. побили робітників; кілька душ було вбито. 800 робітників етапним порядком вислано на батьківщину. В травні наступного року під час страйку в Лодзі спроба страйкарів „не допускати до роботи“ нестрайкарів закінчилась сутичками з військом і численними арештами. Під час одної сутички вбито 5 робітників і багато ранено. Робітники під впливом цього розпалилися: страйк охопив весь Лодзь і став загальним. Робітникам пощастило захопити тюрму й казарми; перелякані фабриканти і влада повтікали з міста. З усіх боків до Лодзі вислано військо; за їхньою допомогою страйк удалося задушити. Вбито було 50 душ.

У польському страйковому рухові брали широку участь соціялістичні гуртки й організації.

B Польщі на початку 90-тих років був широко розвинутий соціялістичний рух, що мав великий вплив на робітництво. Вплив цей позначився на цілому ході польського страйкового руху і виявився, між иншим, в тому, що на початку 90-их років польські робітники почали святкувати міжнародне пролетарське свято — 1-го травня. В цей день р. 1890 в Варшаві страйкувало до 10-ти тисяч робітників. 1-ше травня 1891 і 1892 р. відзначився страйками в Жирардові і Лодзі.

В цілком иншому становищі був тоді соціялістичний рух у внутрішніх губернях Европейської Росії. Там серед робітників не було таких великих і впливових соціялістичний організацій, як у Польщі. Після розгрому р. 1884 партії „Народньої Волі“, з неї залишались лишень невеличкі гуртки, між якими не було звязку і які не здібні були відогравати великої ролі в суспільному рухові. Поруч з цими народницькими гуртками, в половині 80-тих років в деяких містах почали виникати соціяль-демократичні гуртки, що трималися підстав наукового соціялізму Маркса і Енгельса. Першим з таких гуртків був гурток, що в 1884 р. заснував його в Петербурзі болгарин Благоєвий, один із сучасних ватажків „тісних“ болгарських соціялістів, тоб-то такий, що тримався інтернаціональних поглядів частини болгарської соціяль-демократії. При кінці 80-тих років такі гуртки істнували вже в багатьох містах — Вільні, Київі, Одесі, Володимирі, Шуї, Ростові на Доні і ин. На початку 90-их років вони виникли в Москві, Мінську, Самарі, Саратові, Іваново-Вознесенську. Ці гуртки складалися головним чином з шкільної молоді і найбільш свідомих робітників, яких тоді було ще небагато, але серед яких багато було начитаних і духовно-розвинених не менш від широких мас студенства. Ці гуртки в економічну боротьбу не вмішувалися і їхнє завдання обмежувалося пропагандою, цеб-то самоосвітою і притяганням до своїх рядів поодиноких робіт- ників, про яких члени гуртків знали, що вони є надійні і бажають поповнити в гуртку своє знання. Инших завдань спершу у гуртків не було. На зріст соціяль-демократичного руху вони дивились, як на ступневе збільшування числа робітників в гуртках, в яких окремі робітники шляхом соціялістичних наукових занять виховувалися в соціялістичному дусі. Ці гуртки не втручалися до страйків, що пояснювалось почасти тим, що їхні члени не були ознайомлені з життям робітників.

Такі гуртки, відірвані від практичної діяльности, могли розвиватися й істнувати більш або менш довго лишень в тих місцях, де не було стихійного робітничого руху, де робітників було мало і де в гуртках були головним чином інтелігенти. Там, де таких умов не було, гуртки повинні були силою обставин зміняти характер своєї діяльности. Робітники, що вступали до них, вступали тільки для того, щоб здобути наукове знання, але рівночасно і для того, щоб найти відповідь на питання, звязані з щоденним істнуванням, що виникали серед них. Боротьба шляхом страйків і умови життя та праці на фабриках для робітників не були такими одірваними і чужими, як для інтелігентів, ватажків гуртків. Ці питання для них були близькою, своєю справою; визискувані підприємцями вони природньо повинні буди намагатися пояснити собі, як і яким шляхом вони можуть, коли не знищити цілком, то принаймні змягчити і зменшити цей визиск.

Стихійний страйковий рух, що прокинувся в першій половині 90-их років, поставив перед гуртками, що істнували тоді, питання: чи продовжувати їм далі попередню освітню діяльність, чи перейти від пропаганди серед небагатьох найбільш свідомих робітників до широкої, масової агітації, тоб-то до постійного і плянового впливу на робітничу масу на грунті її найближчих економічних потреб. Увесь хід життя і з'окрема політичне пробудження громадянства Росії під впливом страхіть голодних 1891 і 1892 p. p. приводили гуртки до широкої діяльности, до активної участи в боротьбі між працею і капіталом. Гуртки крок за кроком, спершу в Вільні і Москві, потім в Петербурзі і ин. містах, поширюють свою діяльність і міняють її характер. Члени гуртків зрозуміли, що для розвитку клясової свідомости серед робітників і для втягнення їх в плянову політичну і економічну боротьбу замало пропагувати серед них ідеї наукового соціалізму, а необхідно перш за все звертатися до робітничої кляси і намагатися втягнути її в боротьбу за найближчі і тим самим для маси найбільш зрозумілі і доступні економічні вимоги. Як тільки маса почне таку боротьбу, вона дуже скоро усвідомить собі суперечність клясових інтересів і зрозуміє, що головного перешкодою в цій боротьбі за поліпшення життєвих умов є сучасний політичний лад: инакше сказати, сама економічна боротьба втягне робітників в політичну боротьбу. При такій постановці завдань мінявся весь характер діяльности гуртків: замісць товариств для самоосвіти гуртки були організаторами страйків і ватажками робітників в їхніх буденних конфліктах з підприємцями, що виникали на грунті питань про заробіток, умови праці і т. ин. Освітня діяльність гуртків залишається, але вона є тепер засобом для підготовки свідомих і освічених агітаторів.

Такий перелом в діяльності соціяль-демократичних гуртків відбувся в 1894 і 1895 p. p. Прийнявши, на зразок петербурзького гуртка, назву „Союзу боротьби ва визволення робітничої кляси“, вони починають відогравати визначну ролю в страйковому рухові, що хутко розвивався і в другій половині 90-их років зріс до небувалих розмірів. Проте перед тим, поки перейдемо до цього руху, необхідно обзнайомитися з тими змінами, що відбулися до того часу в промисловості Росії і в її пролєтаріаті.

III

Застій, що пережила промисловість в Росії на початку 90-их років, зміняє небувалий зріст і розцвіт. Збільшення виробництва в усіх галузях промисловости починається від 1893 p. Великі розміри зиску, що їх оберігали сприятливі мита на закордонні товари, великі і вигідні замовлення, якими завоювала промисловість в Росії влада, робили будування фабрик і заводів незвичайно вигідним і приваблювали закордонні і російські капітали.

Із 14,386 фабрично-фахових підприємств, що були в Росії до 1900 p., 5,788, тоб-то 40 % побудовано в 90-их роках.

Разом p цим зростом промисловости машинне виробництво витісняло ручну працю. Від 1878 до 1892 p. число парових котлів на фабриках і заводах Росії зросло від 8.610 до 14.248, парових машин — від 6,363 до 13,086, число їхніх сил — від 114,987 до 346.209.

Одночасно з цим відбувалося зосереджування промисловости, цеб-то зростали і розвивалися головним чином великі фабрики і заводи, які з великою продуктивністю і з великим числом робітників. В Росії великі промислові підприємства розвивались ступнево 8 малих і середніх, не так як у Західній Европі, де справа малася навпаки. Німецький вчений Шульце-Геверніц, що в половині 90-тих років досліджував промисловість Росії, зауважує, що пересічне число веретен, які припадають на одну фабрику в Москві і в Володимирі, більше, ніж в Англії і Німеччині. Взагалі в Росії хутчій за все збільшувалося число дуже великих фабрик і заводів. 1890 p. 46 % російських робітників працювало на великих фабриках і заводах, на яких було більше, ніж 1000 робітників.

З розвитком промисловости зростали міста. Від 1863 p. до 1897 p. населення міст прибуло на 97 % в той час, коли населення Росії на 63 %. Під впливом вросту малоземелля в селах, усе більше й більше селян покидало землю і кидалось до міст. Від 1890 p. до 1900 p. по волостних правліннях менше ніж на протязі року видача паспортів зросла від 6.096 тисяч до 8.312 тисяч на рік, а на протязі 2–5 літ від 10.510 до 193.163 на рік. Селяне, що йшли на сторонні заробітки, все рідше починають вертатися на село для хліборобської праці.

Поруч зі зростом міського населення збільшується число робітників. Це видно з таких цифр:

Число робітників в тисячах на | 1887 p. | 1897 p.

Фабриках і заводах | 1.318 ” | 2.098 ”

На залізницях | 218 ” | 414 ”

Отже за 10 літ число робітників зросло на 64 %. Проте далеко більше значіння для дальшого розвитку робітничого руху мала зміна в самому складі робітників. Річ у тому, що в Росії, як і у всіх країнах з капіталізмом, що тільки став розвиватися, робітники спершу набіралися головним чином з селян, приневолених в наслідок малих земельних наділів і других причин, не кидаючи праці на своїх земельних ділянках, шукати для себе в вільний від праці час побічного заробітку, щоб збільшити цей невеличкий прибуток, що давала його їм їхня земля, і цим забезпечити своє істнування. Такі робітники, вступаючи на фабрику, залишались хліборобами, що кидали землю тільки на короткий час і регулярно, кожного року, як починалася на селі праця на полі, верталися з фабрик назад на село. Живучи й працюючи в місті, вони не розривали своїх звязків з землею. Клясова свідомість серед таких робітників не могла виникнути і розвинутись: хоч які малі були їхні наділи, все ж вони залишались власниками, і через те питання про збільшення їх наділів інтересувало їх значно більше, ніж питання про поліпшення умов праці і життя робітників на фабриках і заводах.

В Росії робітники довше, ніж в инших країнах, зберігали цей звязок в землею. Низький рівень заробітку не дозволяв їм держати при собі в місті сімю. Селянин, що йшов на фабрику, звичайно залишав жінку і дітей на селі, рахуючись з тим, що тут їм легше буде прожити, ніж у місті. З приводу цього він весь час мав звязок в селом, посилав туди, зменшуючи як можна свої втрати, час гину свого заробітку; в літку кидав фабрику і вертався до семї, щоб помагати їй працювати на полі, і, нарешті, зістарівшись, або ставши калікою на фабриці, що робило його нездібним більше до праці, вертався до села, доживати своїх літ.

Зазначений вище перехід ручної праці до машинового виробництва крок за кроком рвав звязок робітників з землею. Для машини потрібно, щоб біля неї постійно був робітник. Підприємець, що видавав великі суми грошей на машини для своєї фабрики і вводив на все нові технічні винаходу та удосконалення, заінтересований, щоб покрити свої витрати й мати з цих машин як найбільше вигоди, — через те звичайне раніш в Росії припинення праці на фабриках і заводах на час праці в полі — тепер для його було дуже невигідним і давало великі страти. Коли ручну працю замінили машини, таке припинення трапляється все рідше і число робітників, що йдуть в-літку на село, зменшується, що в свою чергу ослаблює звязок з землею. Щоб це перевірити, можна покликатися на наші фарбярні і ситценабивні фабрики. В другій половині 80-их років з цих фабрик, що зберегли в себе ручну працю, щороку йшло на роботу в полі біля 30 % дорослих робітників: а з фабрик, що перейшли до машинного виробництва, — тільки 8 %.

В міру розвитку і поширення великого машинового виробництва число робітників, що працюють на фабриці цілий рік і не йдуть ніколи на польові роботи, збільшується. Ці робітники по своїм пашпортам вважа- лиса і далі селянами, а справді не мали вже в селі ні господарства, ні навіть хати й були звязані з селом хіба залежністю в справі одержання пашпортів і оплати податків. При кінці 80-их років уже 86 % російських робітників не відходило на польові роботи. Доктор Дементєв випитав більше ніж 18½ тисяч робітників, у яких 65 % батьків тільки працювали на фабриках; отже, це було вже друге покоління робітників. Де саме підтверджують досліди проф. Ерісмана, які він робив на початку 90-их років. Ці досліди показали, що 63 % фабричних робітників Московської губернії пішли на фабрики малодітними. Зрозуміло, що для таких робітників село було цілком чуже: а знов селяне цих сіл, до яких вони були приписані, не могли дивитись на них инакше, як на чужих приходців.

Таким чином в половині 90-их років в Росії вже була численна кляса робітників, що не мали жадної власносте. Це були вже справжні пролєтарі і між ними та пролєтарами найбільш розвинених в економічному відношенні країн Західньої Европи ріжниця була мала.

При такій зміні складу і характеру робітничої кляси в Росії серед неї неминуче повинна було прокинутися пролєтарська клясова свідомість, тоб-то свідомість суперечности і непримирення її інтересів з інтересами капіталістів. Хуткому пробудженню цеї свідомости сприяв швидкий зріст промислових підприємств. Робітник, працюючи поруч з сотнями й тисячами других робітників, стикаючись і розмовляючи що-дня про все, що його хвилює і обурює, зі своїми спів-товаришами праці, значно швидче й легше вияснював собі своє становище і починав свідомо розбиратися в усіх питаннях, які ставило перед ним життя. Він роздумував і розмовляв з товаришами про свої відносини до фабриканта й хутко навчився сам розбиратись і другим помагати розбиратись, в чому причина того, що їм доводиться жити напівголодним життям, а фабрикант загарбує з їхньої праці великий бариш. Так поводі зростала клясова свідомість робітників Росії, що лягла вже досить яскравим одбитком на весь робітничий рух половини 90-тих років.

В країнах Західньої Европи з розвиненою промисловістю, де пролєтаріят уявляє із себе могутню суспільну клясу, яка свідомо бореться з капіталом і бере під увагу всі умови, що можуть сприяти успіхові цеї боротьби, найбільший розвиток страйкового руху спостерігається в роках найбільшого підйому і розквіту промисловости. Навпаки, під час промислових застоїв і кріз хвиля страйків спадає. Те, що страйк, початий в час підйому, значно небезпечніщий для підприємців і через те має більше умов, необхідних для його успішного закінчення, ніж страйк, що відбувається в той час, коли промисловість перебуває в важкому становищі, і підприємці раді скористуватись з кожньої нагоди, щоб зменшити виробництво на своїх фабриках і заводах, — обумовлюється свідомістю робітників. Свідомий західньо-европейський робітник, що бере під увагу при оголошенню страйку становище промисловости, кидав працю і ставить фабрикантові ті чи инші вимоги про поліпшення умов своєї праці саме в той час, коли підприємець цінить кожну робочу силу, коли припинення праці загрожує йому великими втратами і коли, з приводу цього, він хутчій згодиться задовольнити вимоги своїх робітників, які загрожують йому страйком.

Цілком инше ми бачимо в Росії до половини 90-тих років. Найбільший розвиток страйкового руху, в одміну від Західньої Европи, припадає на роки промислового застою: в час же підйому і ужвавлення промисловости число страйків різко падає. Це пояснюється стихійним, малосвідомим характером боротьби робітничої кляси в Росії з підприємцями. Велике число страйків виникло виключно в наслідок того, що підприємці під впливом зменшення, в звязку з застоєм в промислових справах, своїх прибутків, намагалися збільшити їх через зменшення заробітньої плати або иншими засобами, наприклад, частим бракуванням товарів або накладанням на робітників великих штрафів. Инакше кажучи, більша частина страйків мала оборонний характер, її викликало збільшення визиску робітників фабрикантами. Робітник в Росії розпочинав страйк не тому, що вважав дану хвилину найбільш відповідною для страйку, а тому, що чаша його терпіння переповнилась і він не міг більше покірливо терпіти утиску з боку свого фабриканта. Таке становище залежало від малої свідомости робітників Росії і неодмінно мусило змінитися, і справді змінилось в міру того, як змінявся склад і характер російського пролєтаріяту.

В другій половині 90-тих років промисловість в Росії переживала, як ми вже бачили, роки розвитку, а проте страйковий рух не тільки не зменшився, але, навпаки, зріс до небувалих перед тим розмірів. По цілій Росії відбувалися страйки, що відзначилися незвичайно впертим характером і організованістю. На підставі офіціальних данних в страйках брало участь:

Рік | | Число страйкарів підприємств. | | Число участників страйків.

1895 | 68 | | 31.195

1896 | 118 | 29.527

1897 | 145 | 59.870

1898 | 215 | 43.150

1899 | 189 | 97.498

Треба при цьому зауважити, що офіціяльні данні значно нижчі дійсних, бо вони відносяться лишень до тих фабрик і заводів, що були під наглядом фабричної інспекції. З данних, зібраних одним дослідником на підставі часописів і журналів того часу, число страйкарів досягало в 1897 році — 102 тисяч, а в 1899 p. — 130 тисяч.

При цьому треба зазначити, що найбільше число страйків випадало на великі підприємства.

Робітники, що працювали в великій промисловості, становили найбільш свідомий авангард пролєтаріяту Росії.

IV

В 1894 році страйковий рух був ще досить незначний. Загальне число страйкарів не перевищало 17-ти тисяч. Страйки охоплювали переважно текстильну промисловість в Польщі і Петербурзі. В Польщі йшла боротьба за зменшення робочого часу і підвищення заробітку і скінчилася невдачою, чому в великій мірі сприяло те, що в боротьбу вмішалася поліція. При кінці 1894 p. прийшло до бурхливих заворушень, викликаних несвоєчасною видачою заробітку на Невському заводі в Петербурзі.

Весна і літо 1895 p. відзначилися низкою страйків, що вибухали стихійно і в наслідок цього приводили до погромів в центральній промисловій окрузі. Головними причинами страйків було зменшення підприємцями заробітку і зловживання штрафами. Найбільш бурхливі були страйки в Ярославі, де в квітні застрайкували робітники Великої мануфактури. Настрій серед робітників був мирний і вони, добиваючись заробітку і зняття штрафів, посилали до Московського генерал-губернатора делегатів з проханням про оборону. В відповідь на це прохання поліція заарештувала „зачинщиків“ і викликала військо. Коли робітники почали вимагати звільнення арештованих, військо почало стріляти і вбило кілька душ. Сутичкою з військом закінчився також страйк 2.000 робітників Іваново-Вознесенської мануфактури, що виступали досить організовано: робітники, бажаючи не допустити втручання поліції, вживали великих заходів, щоб заховати повний лад і навіть, на підставі загальної згоди страйкарів, заборонили пити горілку.

В осени 1895 p. почався страйковий рух серед робітників — ткачів Білостоку і його околиць. Застрайкувало від 15-ти до 20-ти тисяч робітників, страйк тривав біля двох тижнів і закінчився частковими уступками підприємців. В цьому ж часі в текстильній промисловості Петербурга вибухли страйки, що дали початок до широкого страйкового руху, який охопив петербурзький пролєтаріят в наступному році. До того часу петербурзькі соціяль-демократичні гуртки перейшли від вузько-обмеженої пропаганди до широкої масової агітації, користуючись кожнім догідним випадком, щоб вплинути на півсвідому ще робітничу масу. „Союз боротьби за визволення робітничої кляси“, що в йому обеднались ці гуртки, не був ще настільки сильним, щоб взяти страйковий рух в свої руки і ним керувати: проте відозви і проклямації, що в великому числі роздавалися на фабриках і заводах од його імени, зробили його дуже популярним серед робітництва. Роля союзу в страйковому рухові була хутчій помічною, ніж провідною. Проте йому пощастило зробити робітничому рухові велику послугу.

Від самого початку 1896 p. почали вибухати страйки в Петербурзі на окремих прядильних і ткацьких заводах. Приводом до дальшого розвою страйкового руху послужила коронація Миколи II. Фабриканти розпустили робітників на три дні до коронації і не видали їм за ці дні платні. Це робітників обурило і при кінці травня одна фабрика за другого почали припиняти працю. Робітники не обмежились вимогою заплати ва коронаційні дні. Представники підприємств, що застрайкували, числом до 100 осіб, спільно виробили свої вимоги: вони торкалися зменшення робочого часу, підвищення заробітньої платні, правильної і своєчасної її видачи. „Союз боротьби за визволення“ надрукував ці вимоги в великій кількості примірників і роздав на всі фабрики і заводи. Не обмежуючись цим, він збірав відомости про окремі зловживання на тій чи иншій фабриці і, грунтуючись на них, видавав відозви до робітників цієї фабрики, закликаючии їх приєднатися до страйку. Під впливом цього страйковий рух ширився, обхоплюючи все нові й нові підприємства. При страйку був захований великий спокій і витрималість: союз в своїх прокламаціях кликав робітників не чинити безладдя і бешкетів, що були б на руку поліції. Загальне число страйкарів досягло 30-ти тисяч. Відомости про страйк в Петербурзі дійшли до західньо-европейських робітників, і англійські тред-юніони (професійні спілки) допомогли страйкарям присланими грішми.

Влада спершу стратила голову і відносилась до страйкарів здержано, обмежуючись наглядом за захованням ладу на вулиці. Але скоро відношення поліції змінилось. Почались поголовні арешти і ревизії: всі участки і тюрми були переповнені арештованими. Поліція насильно примушувала робітників ставати до праці, хапаючи їх на вулицях і в домах і виганяючи на фабрики. Але все це не помагало і міністр фінансів Вітте видав до робітників відозву.

В відозві він закликав робітників не вірити підкидним листівкам і агітаторам-соціялістам, що, з його слів, дбають не про добро робітників, а користуються ними для своєї злочинної мети, і припинити страйки, бо вони ведуть робітників тільки до руїни; „кожна людина повинна виконати свій обовязок по закону і жити по Божій правді: тільки така людина може бути корисна батьківщині і про неї буде дбати царський уряд; усякий, хто порушує закони, ніколи не матиме підтримки від начальства, а, навпаки, за беззаконність його заслужено покарають“.

Звичайно, що ця відозва не мала впливу на робітників: страйк продовжувався. Але крайня нужда, яку терпіли робітники, примушувала їх призадумуватися над поверненням до праці. До цього долучились натяки і обіцянки фабричних інспекторів і фабрикантів, що уряд розгляне питання, про зменшення робочого часу законоданим шляхом.

До 18 червня страйк притих. „ Робітники всюди повернули до своїх верстатів, — каже один із участників робітничого руху того часу, — але вже не тими, якими вони їх покинули“. За час страйку робітникам довелося зіткнутися безпосередньо з урядом і це не минуло без наслідків. З одного боку — „вговорювання“, зміцнені погрозами, з другого — рішучі заходи, що їх вживано відносно страйкарів, викликали правдиву революцію в головах навіть найменше свідомих і найбільш затурканих робітників, примушуючи їх замислюватися над питанням, хто є їх дійсний друг і оборонець їхніх інтересів, а хто їх гнобитель і ворог. Тим, чим раніш цікавилися лишень одиниці і десятки, тепер стали інтересуватися тисячі. Попит на нелегальну літературу досяг небувалого ще досі зросту і значно перевищив подачу“.

Страйк мав і велике організаційне значіння. Це була не низка страйків робітників ріжних фабрик і заводів, а загальний страйк робітників майже всіх бумагопрядильних і ткацьких фабрик Петрограду. Страйк вели спільно: спільно вироблювано вимоги, пред'явлені підприємцям; страйкарі помагали один одному грішми, і після страйку на деяких фабриках залишились засновані під час його страйкові каси.

Чутки про петербурзький страйк поширилися по цілій Росії і найшли відгомін в низці страйків в Москві, Нижньому-Новгороді, Володимирі, Костромі і ин. містах. Він зробив велике вражіння на уряд: під його впливом при міністерстві фінансів засідала рада з представниками промисловців в справі питання про зменшення робочого дня. Одначе, ця рада довго не працювала: час збігав, але обіцяного закону не було.

В січні 1897 p. в наслідок цього на деяких фабриках Петрограду знову почалися страйки. Уряд по- спішив видати повідомлення, що закон про зменшеннй робочого дня вже виробляється. Хвилювались робітники в Москві, Серпухові, Тулі, с. Горках Ковровського повіту і инших містах.

Нарешті, 2-го червнй 1897 закон видали: він встановлював 11½-годинний робочий день. Цей закон був важний не так сам собою, бо він давав фабрикантам змогу навчитися скоро, як обходити його, але великою моральною і політичною побідою робітничої кляси, що примусила уряд, який мало дбав про її потреби, піти їм назустріч.

Закон 1897 p. не припинив страйкового руху. Зменшення робітничого дня на фабриках, що платили за працю на акорд, зменшило заробіток робітників і приневолило їх добиватися його підвищення. З другого боку підприємці не перестали зловживати і це давало привід до страйків. Кінець 1897 p., а також два наступні роки відзначилися страйковим рухом, що охопив усю Росію і поширився на центральний промисловий район, західний край, південь Росії, Прибалтійські губернії, кволий страйковий рух був на Уралі і на Кавказі.