Вінницький Замок

Вінницький Замок

Кабінет виучування Поділля.

Nationalbibliothek der Ukraina an der Ukrainischen Akademie der Wissenschaften.

Filialabteilung zu Winnytzja.

Микола Білінський

Старш. бібліотекар Він. Філії Всенар. Б-ки

Замок

Історичний нарис з доби 16.–18. століть.

Спроба реконструкції Він. Замка за описом р. 1552.

У Вінниці — 1926 р.

[9(061) (47.61)].

ВИДАННЯ КАБІНЕТУ ВИУЧУВАННЯ ПОДІЛЛЯ ::

ВІННИЦЬКОЇ ФІЛІЇ ВСЕНАРОДНЬОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ при .

1. Проф. Л. Данилов. „Клімат Поділля“. (наклад розійшовся).

2. Ол. Савостіянов. „Дика рослинність Поділля“ (наклад розійшовся).

4. Проф. В. Храневич. „Ссавці Поділля“. З ілюстраціями (наклад розійшовся). 60 коп.

5. Проф. В. Храневич. „Птахи Поділля“ (наклад розійшовся). 1 крб.

6. Проф. В. Храневич. „Минуле фавни Поділля“ (наклад розійшовся). 50 коп.

7. Його- ж „Нарис фавни Поділля“. З ілюстраціями та додатком фавністичної карти (у продажу). 1 крб. 60 к.

Примітка: Вип. 1, 4, 5, 6 та 7 премійовано на Всеукр. конкурсах рр. 1925 та 1926.

8. В. Отамановський „Краєзнавство на Поділлі“. З додатком інстр.-проґрамових матеріялів для краєзн. т-в. Ціна 30 коп.

9. Звідомлення Він. Філії Всенародньої Б-ки України та Кабінета виучування Поділля з 1/X-25 р. до 1/X-26 р. Ціна 10 коп.

10. Колєктивна праця „Опис Вінницької округи“ — Великий плакат з картою Він. округи нового районування. Ціна 60 коп. ( у продажу).

Зміст: 1. Ґеоґраф. положення та поверхня. 2. Минуле Він. округи та м. Вінниці. 3. Клімат Він. округи. 4. Обводнення Він. округи. 5. Ґеольоґія та мінер. багатства Він. округи. 6. Ґрунти Він. округи. 7. Дика рослинність Він. округи. 8. Фавна Він. Округи. 9. Територія та населення Він. округи. 10. Нар. Освіта. 11. С.-Господарство. 12. Промисловість. 13. Торгівля та кооперація. 14. Пошта й телєґраф. 15. Фінанси та бюджет. 16. Висновки. — Вивчаймо свою Округу!

Він. Окрметодком рекомендує „Опис Він. округи“ для вжитку всіх культ.-освітніх установ Він. Округи, а Окркомісія в справі українізації при Він. ОВК рекомендує плакат для поглиблення українізації.

11. Проф. Ю. Сіцінський. „Нариси з історії Поділля. Част. 1. — Передісторія Поділля“, з ілюстраціями та археольоґ. картою Поділля.

12. Проф. С. Городецький. „Сільське господарство на Поділлі“ ч. 1 (до світ. війни). — Накладом Він. Окрпляну.

Пільги постійним передплатникам.

З огляду на невеликі наклади, наші видання здебільшого вичерпуються не дійшовши до периферії. Тому рекомендуємо Краєзнавч. Т-вам, школам та зацікавленим установам і особам вписуватися в постійні передплатники на комплєкт дальших випусків (починаючи з вип. 7), надіславши (на 1 комплєкт) завдатку 2 крб. на біж. рахунок Філії ч. 443 до Українбанку (у Вінниці) й точну поштову адресу. Завдаток цей зараховано буде в останню виплату.

Кабінет виучування Поділля Він. Філії Всенародньої Бібліотеки України при УАН просить наукові й науково-краєзнавчі установи та редакції часописів надсилати свої теперішні й давніші видання і та орґани в обмін на видання Філії.

Ціна 60 коп.

Микола Білінський. Автобіоґрафія

Микола Білінський

Автобіоґрафія.

Я народився 16. Січня року 1852 у Вінниці, а по закінченню р. 1869 чотирьох загально-освітніх клясів Кам'янецької семинарії вищу освіту здобув у Київськім Університеті на історико-фільольоґічному факультеті. Бувши студентом я передав проф. Антоновичу, лекції якого я слухав, розвідку з етноґрафії, і її було надруковано в I т. „Зап. Кіев. Отд. Рус. . О-тва.“ р. 1874 під назвою „Пѣсня про панщину“. На цю розвідку посилається М. Драгоманов у своїй праці „Нові українські пісні про громадські справи“, що вийшла у Женеві. Я одержував в Університеті Кирило-Методієвську стипендію й тому по скінченню курса р. 1875 мене зараз-же призначено було на посаду вчителя до ґімназії в Кам'янці. Пробув я на цій посаді всього два роки до м-ця Червня 1877 р., коли несподівано для мене з розпорядження „свыше“ мене переведено було на службу до м. Уральска, до Росії. Другого вчителя Кам'янецької ґімназії Т. Біленького тоді-ж таки переведено було до Пермі.

Такій карі ми підлягали за українські симпатії й цю систему переслідувань прикладено було ще в Одесі — до вчителя Олексія Андрієвського, якого перевели до Арханґельска (ніби-то теж до приморського міста); із Глухова тоді-ж учителя Іродіона Житецького перевели до Вятки. Робилось це все за часів лютого міністра Народньої освіти ґр. Дм. Толстого. Я не поїхав до Уральска й звільнився. Те саме зробив і І. Житецький, що після цього вступив на медичний факультет у Київі. Зоставшись у Київі, почав я заробляти на прожиття приватніми лєкціями.

Того часу, себ-то рр. 1878–1879, з'явилося й жіноче студенство через відкриття „Высшихъ женскихъ курсовъ“. З цього мішаного студенства заснувався гурток; на чолі його став І. Житецький, а межи членами були Дм. Багалій, Катерина Мельник (згодом дружина проф. Антоновича) та инші. Пристав і я до цього гуртка. Завданням нашим було скласти читанку з творів видатніших українських письменників для вжитку більш менш розвиненої молоди; приймали також і власні добре складені статті. Серед молоди прихильники такого напрямку одержали назву „культурників“; їм протиставляли „політиків“, себ-то тих, що прагнули до безпосередньої діяльности серед народа, відсовуючи на далекий плян власну освіту.

Праця нашого гуртка не мала реальних наслідків. Житецького скоро вислали, як тоді говорилося „адміністративним порядком“, до Вятської губ. — до Нолінська; де-хто виїхав із Київа, а серед них і я. Вернувся я до Київа в кінці 1880 р. Це була пора, коли після вибуху в Зімовому палаці в Петербурзі, у загальній політиці в Росії почали проводитись ріжні більш-менш ліберальні акти. Вільніше стало й у журналістиці. У Київі заснували часопис „Труд“, що виходив тричі на тиждень. Негласним часопису був. Ол. Русов; став постійним співробітником і я. Між иншим було надруковано в №№ 3 і 4 за 1882 р. мій нарис „Сельск. ссудо-сберег. т-во им. П. Галагана в с. Сокиренцах, Прил. уезда, Полт. губ. — Очерк десятилетней дѣятельности“. Цей нарис було випущено окремою відбиткою. До часопису „Труд“ давали свої статті: Софія Русова, Олена Пчілка, член Київської громади Олекс. Лоначевський, а раз прислав свою статтю і М. Костомаров. „Труд“ був ніби офіціозом Київського українського громадянства. Мізерні фінансові засоби примусили редактора-видавця Г. Корчак-Новицького припинити в червні місяці р. 1882 видання „Труда“. В кінці 1883 р. я став співробітником другої київської газети „Заря“ — орґана ліберального напрямку, що провадив постійну боротьбу з ворожою до всього українського газетою „Кіевлянинъ“.

Від кінця 1880 р. я брав участь у колективній праці над підготовленням матеріялів для словника української мови. Великою діяльністю в цій роботі відзначався проф. В. Антонович. Здається не пропустив він жаднаго зібрання; це він завжди приносив з собою необхідні матеріяли, напр. тодішні словники Піскунова, а також приносив і окремі картки з записаними вже словами. Збирались по черзі в помешканнях Антоновича, Мищенка, Науменка, Михальчука, д-ра Панченка і здається в Олени Пчілки. Не знаю напевне, що сталося з заготовленими картками. Думаю, що їх було передано Б. Грінченкові.

Року 1882 мене обрано було на члена Старої Громади. Вона провадила свою діяльність з великою обережністю, бо були тоді часи страшної реакції. Головним ділом Громади за тих часів було заготовлення грошової допомоги М. Драгоманову, якому Громада при його виїзді за кордон року 1876 гарантувала висилку що-року суми рівної його утриманню доцента, себ-то 1200 карб. Потім Громада обмірковувала ріжні біжучі справи: улаштування святкування роковин на честь Шевченка, охорону пам'ятника на його могилі і т. и. Редаґування Русовим часопису „Труд“, досить часті виступи проф. Ф. Мищенка у часопису „Заря“ — визнавалось також за виконування реальних обов'язків.

Проте частина членів Громади визнавала, що Громада ухилялась од втручання в життя суспільства, що вона провадить цілком кабінетну працю, що вона дуже відокремлюється від опозиційних груп, що вели свою працю в загально- російському маштабі. На чолі цієї частини стояв Микола Ковалевський, викладач Кадетського корпусу, людина освічена, розумна, енерґійна. Ковалевський визначався хистом особливо талановитого пропаґатора тої чи иншої ідеї і йому вдавалось, як нікому иншому, збирати немалі кошти на ріжні справи.

Підчас мого вступу Стара Громада була незадоволена діяльністю М. Драгоманова в Женеві. На думку Громади, багато уваги покладав на звязки з еміґрантськими російськими гуртками, працюючи в їхніх виданнях і залишав головне своє діло — видання українських народніх пісень, що повинні були бути продовженням виданих у Київі „Истор. пѣсенъ Малор. народа“. Для розвязання цих непорозумінь з Драгомановим Громада в січні 1884 р. відрядила мене за кордон до Відня, щоб не боячись перлюстрації листування я міг висловити Драгоманову бажання й погляди громади. При виїзді Ковалевський передав мені 800 карб. зібраних ним для Драгоманова, щоб він міг видавати для загальної публіки в Росії політичні памфлети на зразок випущеного ним в 1876 р. „Турки внутренние и внѣшніе“. Я у Відні зробив усе, що мені було доручено, і там же одержав од Драгоманова відповідь. Драгоманов був ображений докорами Громади в нехтуванню ним українських справ, висловлював необхідність для його як еміґранта не поривати звязку з людьми, що поставили собі метою вести боротьбу з режимом, що гнітив усіх, і в том числі й Українців; складав щиру подяку за гроші і сказав, що прислані 800 карб. це „бальзам на наші рани“. Оце признання Драгоманова показує, оскільки були тяжкі умови його матеріяльного становища.

З Київа я виїхав і вступив р. 1885 на службу до Контролю Поліських Залізниць. Пробув я тут два роки й у вересні 1887 р. перейшов на службу до Херсону — до Казенної Палати. Керуючим Палатою був тоді відомий в українському письменстві Іван Рудченко. За рік мене було призначено на податного інспектора до Олександрії Херс. губ., а року 1893 переведено на таку-ж посаду до Одеси.

По приїзді до Одеси я ввійшов до складу Одеської Громади, як колишній член Київської громади. Року 1895 я й кілька членів Громади склали пайові внески й купили видання ілюстрованого тижневика „По морю и сушѣ“, але журнал не мав успіху: ми мусили його з початку 1897 р. припинити. Року 1897 Одеська громада постановила висилати вдові Драгоманова, Людмилі Драгомановій, допомогу 200 крб. річно. Того-ж року перебуваючи за кордоном, я вперше вислав цю суму Л. Драгомановій до Софії. Громада додержала слова й висилала цю допомогу весь час і припинила її, коли Л. переїхала до Київа й матеріальне становище її поліпшало.

Року 1898 я надрукував брошуру „Какія перемѣны в обложение торговли и промысловъ вводитъ Положение о государственномъ и промысловомъ налогѣ“. Одесса 1898 г. Типографія Акц. О-ва Печатн. Дѣла стор. 37.

Року 1906 заснувалося товариство „Просвіта“. Я і всі члени Громади ввійшли в члени Товариства. Кожних два тижні читано було на зібраннях реферати; нерідко улаштовувались вистави. Взагалі „Просвіта“ користувалася популярністю серед одеського українського громадянства, на вечірках бувало завжди багато народу. Кожного року „Просвіта“ випускала друкований звіт про свою діяльність.

Року 1910 я через хворість звільнився, мені призначено було 830 крб. пенсії на рік, і я переїхав на постійне життя до Вінниці, звідки року 1911 я здоручення одеських Українців виїздив до м. Ворошилівки (Він. пов.) і там встановив пам'ятника на могилі українського композитора Петра Ніщинського. Кошти для цього і самий текст напису українською мовою прислано було з Одеси. Я замовив був фотоґрафію пам'ятника й зі своїм дописом відіслав до редакції „Ради“, і в „Раді“ було все це надруковано з уміщенням фотографії.

Року 1911 я став співробітником у заснованій того часу адвокатом М. Мілеантом ґазеті „Винницкій Голос“. Ця газета ставилася цілком негативно до 3. Державної Думи, а також і до орґана Вінницького міського самоврядування „Юго-Зап. Край“. Було інформовано про це ґенерал-ґубернатора Трепова й репресії примусили М. Мілеанта ґазету припинити. З початком світової війни у Вінниці відновився „Комитет Россійскаго Общества Краснаго Креста“ і на загальних зборах мене вибрано було на скарбника Комітету; ці обов'язки я виконував безплатно. Того-ж року заснувалося з моєї ініціативи „Винницкое Общество дневныхъ пріютовъ для дѣтей рабочаго класса“. Мене було обрано на скарбника і також без плати. Товариство одкрило три притулки й утримувало їх цілком на пожертви самого населення, кожного року випускаючи відчит про свою діяльність. Притулки було закрито року 1918. З 1918 року „Комитет Рос. О-тва Красного Креста“ перестав існувати, а на його місце створено було „Управу Українського Червоного Хреста“; мене обрано було на скарбника й одержував вже я платню, бо після Жовтневої революції пенсії вже не видавали. Цього часу я був співробітником газети „Свободный Голосъ“ — орґану нового вже міського самоврядування. Після закриття „Свободного Голоса“ я працював у новій газеті „Слово Подоліи“ — заснованій гуртком осіб, що склали пайові внески. В Управі Червоного Хреста я пробув до її ліквідації — до Квітня 1921 року.

Року 1921 вступив я на службу до Вінницької Філії Всенародньої Бібліотеки України при ВУАН на посаду Бібліотекаря, а з 1923 р. мене призначено було за Старшого Бібліотекаря, спочатку відділу Ucrainica, а згодом відділу рукописів і стародруків та раритетів. На початку 1924 р. при Філії створено було Кабінет виучування Поділля і я чимало працював там яко науковий консультант історії та етноґрафії. Звільнивсь я від служби в Філії у квітні 1926 року через хворість. Наслідки своєї праці в Кабінеті виучування Поділля оголошував я на чергових зборах Вінницької Секції Наукових робітників у формі доповідів. Таким чином прочитав я ось які доповіді: року 1924 — „Назва Вінниці та її “; року 1925 — „Вінницький Замок, нарис його “; року 1926 — „Життя й діяльність Кармалюка на підставі судових актів та народніх пісень“. Коли з доручення Академії Наук проф. А. Ярошевич заснував Біоґрафічний Гурток для складання біоґрафій діячів Поділля, мене обрано було за секретаря Гуртка; моїм обов'язком було підготовлювати й можливо опрацьовувати матеріали для біоґрафій. За три роки Гурток виготував біоґрафії 44 діячів Поділля, прізвища яких починалися на літери А, Б, В і Г; відіслано було їх до Комісії для складення Біоґрафічного Словника при ВУАН до Київа. У м. травні ц. р., залишивши службу у Вінницькій Філії Всенародньої Бібліотеки, я переїхав до Кам'янця, з яким мене звязували спогади про початкову пору мого самостійного життя, коли покладалося так багато надій на радіснү будуччину.

М. Білінський.

Кам'янець на Поділлю 1926 р.

Вінницький Замок

I.

Найдавніший період історії земель між Дністром і Богом. Відсутність центру об'єднання. Прилучення цих земель до сусідніх князівств. Побужжя й Пониззя. Татарщина. Нова назва — Поділля.

Вінниця належить до давніх сельбищ Поділля, бо минуло вже 550 років з часу її заснування. У свойому минулому Вінниця відогравала значну ролю, яко центр військово-громадянського управління для великої округи. При таких умовах можна було думати, що немало пам'яток із давньої минувшини залишиться і до наших часів. Але в дійсності цього нема: Мури, православний собор, парафіяльний костьол, церква на Старому місті, на думку деяких синаґоґа на Єрусалимці — ото все, що залишилося з давнини, та й то з не дуже глибокої. Не збереглося сліду й від колишнього замка, того укріплення, що на перших порах становило рацію існування самого міста. Але тим більш як згадаєш за Вінницький Замок, цікаво дізнатись, де саме той Замок був, як він був збудований, яка була його доля і т. инш. Завданням оцього нарису і є спроба дати можливу відповідь на ті чи инші питання з історії Вінницького Замка.

Український народ на початку свого історичного життя не був об'єднаний, сполучений в одностайний організм. Занявши великий обшир земель, він непомітним для нього самого процесом на протязі не одного може століття виробив більш чи менш значні етнографічні особливості і розпався на окремі незалежні одно від одного племена, з ріжними назвами: Поляни, Сіверяни, Деревляни, Уличі, Тиверці, Дуліби. Землі, де він розселився, не були схожі межи собою, майже кожна з них являла, собою щось одрубне: одна дуже лісова, друга степова, одна горяна, друга — цілком рівна і т. и. Підлягаючи цим географічним умовам, але заховуючи свої етнографічні особливості, згадані українські племена почали формувати своє державне й політично-соціяльне життя.

В процесі цього формування, вони позбулися своїх чисто етнографічних назов, бере перевагу територіяльний принцип, починають визначатись окремі землі з одним головним містом: Київщина з Київом, Чернігівщина з Черніговом, Волинь із Зяславом, Галицька земля з Перемишлем. Ці землі купчаться кожна коло свого центру, де перебуває і князь, що порядкує справами всієї території, зі своїм військом — дружиною. Такий вигляд українських земель вже цілком визначився в кінці 11. і на початку 12. століття.

Але та частина українських земель межи Дністром та Богом, що за пізніших часів прибрала назву Поділля, не підлягла цьому загальному для инших українських земель процесові вироблення державного ладу. За давніх часів на цій території оселились Уличі та Тиверці; на них нападали Київські князі Олег та Ігор. В літописному оповіданні про похід Олега на Царгород згадуються в його війську і Тиверці з епітетом „толковини“. Більше після цього літописи не згадують про Уличів і Тиверців, сама назва їх щезає. Дехто гадає, що в назві нашого Тиврова зостався слід імени колишніх Тиверців. У 10. і 11. ст. землі Уличів і Тиверців стають тереном, де з'являються мандрівні племена тюркського походження: Печеніги, Половці, Чорні клобуки; вони тут не задержуються на довгий час. Під натиском їх частина Уличів і Тиверців подалась на північ — на Волинь, частина — на Захід, у Галицьку землю і навіть на Дунай. В 12. ст. на землі Уличів і Тиверців визначаються два особливі райони: один у сточищі Дністра і другий — у сточищі Богу. Землі наддністрянські входять цілком до складу Галицького князівства, ними дуже цікавляться і галицькі князі, і галицькі бояри, ця дуже впливова і експльоататорська оліґархія.

В 13. ст. Наддністрянщина з містами: Бакотою, Ушицею, Калюсом була східньою межею Галицького князівства і за тих самих часів стала прибирати назву Пониззя. Як і Наддністрянщина, східня частина земель Уличів і Тиверців не виробила свого державного устрою. Киівські князі иноді встановлювали тут свою зверхність, роздавали ці землі молодшим членам своєї родини; иноді ці землі прилучалися до Волинської области. Галицький князь Данило, провадячи інтенсивну імперіялістичну політику почав приєднувати до своєї держави сумежні з Галицьким князіством землі й захопив землі у сточищі Богу, що того часу мали назву Побужжя, з містами Межибожем та Божським. „Данилъ взя Межибожье, потом же воевахуть людье Данилови же и Василькови Болоховъ, а Лвови Побожье і люди Татарскыя “, каже літопис. Татарська навала в половині 13. ст. цілком змінила політичне становище земель між Дністром і Богом: і Пониззя і Побужжя признали над собою зверхність татарську, як кажуть наші історики, охоче. Приблизно коло цих часів назви Пониззя і Побужжя щезали, і почали вживати одної назви, що об'єднувала землі межи Дністром і Богом — Поділля, і весь край стає подільським улусом. Треба тут зазначити, що головні маси Татар після погрому, якого зазнав від них Київ, рушили на Захід через Волинь, минувши Побужжя і Пониззя. Людність не чинила опору зверхності Татар і це з'ясовується тим, що Татари цілком не втручались у такі внутрішні справи населення, як громадський лад, побут, реліґія то що. Вони вимагали тільки, щоб людність виплачувала призначену дань і не будувала ні одного укріплення, замку. Збирати дань Татари доручали „отаманам“, цеб-то вибраним з-поміж самого населення старшинам. „А отъ них (хановъ) положены были на Подоли атаманы , которые вси доходы заведали, а къ нимъ приѣзджали баскаки татарскіе и въ тыхъ атаманов беручи дани, къ Ордѣ воживали“. Літопис, оповідаючи про події 14. віку, каже: „И тогды въ Подольской землі не былъ ни один городъ, ни деревомъ рубленный, ни каменемъ будованный“ (літоп. вид. Даниловича).

За таких обставин Поділля було татарським улусом на протязі цілого століття від половини 13. ст. до другої половини 14 ст. Литовські літописи, згадуючи про події половини 14. ст., називають татарських правителів „отчичами и дедичами Подольской земли“ . У другій половині 14. ст. становище Поділля значно міняється. Ольгерд, великий князь Литовський, енер'ійно провадячи політику поширення своєї дер- жави, звернув свої погляди на українські землі, що оточували з півдня Литовське князівство. Року 1362 на берегах річки Сині Води (тепер Синюха на межі Херсонщини і Поділля) Ольґерд розбив татарське військо, що на чолі його було троє татарських князів: Кутлубуга, Хаджибей та Димитрій. Відтоді все Поділля перейшло під владу Литви. Ольґерд віддав Поділля своїм небожам, синам його брата Коріята, Юрію, Олександру, Констянтину і Федору.

Ці Коріятовичі, як каже літопис „вси городи Подольскія умуровали и всю Землю Подольскую осѣли“. Такими умурованими містами, за літописом були: Скала, Черлений городок, Соколець, Браслав, Вениця. В старих містах, як Кам'янець, Бакота, Смотрич, Коріятовичі побудували укріплення, і „вошли в приязнь со атаманы“ і перестали виплачувати баскакам данину.

Отже треба вважати, що Вінницю засновано в другій половині 14. ст.; точної дати літописні джерела не дають.

Але треба з'ясувати, що умуровані Коріятовичами міста в дійсності були не чим иншим як замками. Коріятовичі дуже великої ваги надавали справі оборони Поділля від Татар, і для цього вони повинні були вкрити край цілою низкою замків, що їх Татари здобувати цілком не здатні були.

Над головами Подільської людности протягом довгого часу висіла погроза татарських нападів, і через те зараз же після того, як Ольгерд вигнав Татар з Поділля нові володарі Поділля починають дбати про те, щоб спиняти дальші напади Татар. Князь Олександер Коріятович у грамоті виданій 1365 р. Смотричанському Домініканському манастирю, дарує право на млин і ґрунти з зазначенням їхніх меж і передбачає можливість нападів Татар: „ижь то коли всѣ Земляне имуть давати дань од Татар, то серебро имѣють такожъ тыи люди дати; мова йде про людей на ґрунтах дарованих князем манастирю.

Не треба забувати, що татарські кочовиська починались зараз же в полудневій частині Поділля. Крім того треба взяти на увагу, що вся Брацлавщина, а значить і Вінниця зі своєю округою, лежала межи тими двома шляхами, що ними завжди йшли Татари, простуючи на Волинь і Польщу, для грабіжницьких нападів. Шляхами цими були: Чорний шлях, що від Черкас ішов вододілом межи Россю і Богом на схід від Брацлавщини та Кучманський шлях, що, починаючися від р. Кодими, ішов вододілом межи Богом і Дністром по самій середині Поділля на захід від Брацлавщини. Коли Татари йшли тим чи другим шляхом, то від головної маси їхньої завжди відлучалися на миль із п'ятдесят у бік більш-менш значні загони, що грабували околишніх мешканців, а після того поверталися з награбованим добром до головного війська. За таких обставин не можна було не дбати про те, щоб і край, і його населення захистити можливими засобами, а з них будування замків мало найбільше значіння.

II.

Поділля під зверхністю Литовських князів. Заснування Вінницького замка на горі на Старому місті; його будова та вигляд за актами ревізій 1545 та 1552 р. Татари нападають на замок і знищують його 1580 р.

Певні відомості про Вінницький Замок датовано лише початком 16. століття; до того ж часу, починаючи від доби Коріятовичів, у літописах зустрічаються лише коротенькі звістки, та й то тільки про його руйнування. Через брак оцих певних відомостів про первісну історію Вінницького замка утворилися ріжноманітні погляди його дослідників. Пшездзєцький гадає, що Коріятовичі збудували 2 замки: один на острові р. Бога, другий на горі близько річки.

Цю думку цілком поділяє і Ґульдман; він каже: „Винница во времена Кориатовичей была укреплена двумя замками, один из которых находился на острове р. Буга, другой на месте нынешнего Старого Города“. Укріплення ці було зруйновано при захопленні міста Витовтом.

Марчинський також гадає, що у Вінниці існувало одночасно два замки: один на острові (na wyspie), другий за Богом, на Старому Місті, але він не вважає Коріятовичів за фундаторів цих замків.

Автор брошури „Винницкие Муры“ Омикрон, посилаючись на анонімних дослідників, пише, що Вінницький замок перш за все був збудований на острові, і що на плянах Вінниці кінця 18. ст. були зазначені на острові вали.

Грушевський у своїй праці „Южнорусские господарские замки в половине XVI в.“ між иншим пише: „неблагоприятные условия заставляли подчас переносить замки, что не требовало больших издержек при тогдашнем способе постройки: так переносится Замок Винницкий, а Остерский даже несколько раз.“

Але Грушевський при цьому не зазначає, звідки Замок був перенесений, куди саме й коли це діялося.

Сіцінський гадав, що в половині 16. ст. новий Замок був на Бузькому острові.

Щоб стати в цьому питанні на правдивий шлях, ми повинні звернути увагу на ту систему, якої Коріятовичі додержувалися будуючи свої замки. Їхнім принципом було будувати замки на горяних місцях та поблизу води. Так збудовано замки в Кам'янці, Смотричі, Скалі, Брацлаві. Чому ж Коріятовичам було ухилятися від цієї системи у Вінниці й будувати замок в долині, на острові, коли самий характер місцевости представляв відповідне правилам стратеґії місце: гори на Старому місті та близькість до води.

Мал. 1. — Схематичний план місцевости, де були вінницькі замки.

Отже ми повинні припустити, що Коріятовичі збудували у Вінниці замок конечне на горі. У люстрації Вінницького замка ясно визначають місцем, де стояв Замок, гору поблизу від Бога. Що правда, ці люстрації складено 1545 та 1552 р., але це не може стверджувати, що Коріятовичі збудували замок не в тім місті, де показують люстрації 16. ст.

Не можна погодитись із тим, щоб Коріятовичі крім замка на горі збудували ще якийсь замок на острові. Будування замків було все ж таки коштовним і зразу витрачати кошти на будування двох замків в одному місті було б марнотратством.

Потім люстрації 1545 та 1552 року нічогісінько не говорять про якісь укріплення на острові при Богові. Нічого не згадує про такі укріплення й Ґваніні, що описував Вінницький замок в 1581 році. Він каже: „Вінниця місто деревляне в купі з замком оточене валом коло річки Бога лежить“; в ориґіналі латиною так: „Vinnicza civitas lignea una cum arce vallo circumsepta, ad Bog fluvium sita“.

Свідоцтво Ґваніні стверджує той погляд, що замок був не на острові, а там, де було розташовано саме місто (civitas), себ-то на горі. Вище було згадано, що певні відомості про Вінницький замок з'являються на початку 16 ст. До них ми тепер і переходимо.

Такі відомості є в описах Вінницького замку офіційних ревізорів. З наказу Сиґізмунда-Авґуста, короля польського й одночасно Литовського князя, на Волинь було виряжено комісію для ревізії замків Луцька, Володимира, Кременця, Брацлава, Вінниці й Житоміра. До складу комісії входив біскуп Луцький Юрий Фальчевський і державний секретар „дьяк“ Лев Патей Тишкевич. Підчас ревізії на Волині біскуп заслаб і всю ревізію після цього переводив один Патей Тишкевич. Він обревізував замки в Кременці, Вінниці, Брацлаві та Житомірі в 1545 р. і залишив як результат своєї ревізії описи замків чи як він сам назвав „Пописи“. Через 7 років після цього, а саме в 1552 році, було переведено нову ревізію 10 замків в українських землях, в тому числі й Вінницького замка і від цієї ревізії залишилися описи кожного замка. В описі Вінницького Замка з 1545 року є цікаві міркування про дефекти замка, про стан суспільства.

Але опис Замка зроблений 1552 року переважає опис 1545 року детальністю зібраних ревізією відомостей та їхньою точністю. З огляду на це ми визнаємо доцільним в даному разі зробити просто екстракт, що вичерпує цей опис.

Вінницький замок збудований над рікою Богом, на скелястій горі; скеля від річки заввишки 20 саж., зі слів опису, прикра, неприступна. З другого боку була друга гора такої ж височини й недалеко від замкової гори і, зауважує опис, „шкодлива, з неї может быти стрельба“. Базуючися на так визначеній топографії замка, ми повинні визнати місцем його ту гору над Богом, що на ній до недавнього часу був старогородський православний цвинтар, тепер уже закритий, але від якого ще й досі зберіглися надгробки, здебільшого деревляні. І „шкодливою“ для замка горою в такому разі може бути гора, де тепер знаходиться єврейський цвинтар; гора ця височиною дорівнює замковій горі.

Але можливо визнати „шкодливою“ горою і ту гору, що на ній тепер стоїть старогородська церква. Вона ще ближче до замкової гори ніж гора під єврейським цвинтарем та височиною майже така як і замкова. Замкова гора була окремим пасмом, що його відокремлювали яри з заходу від гори, де старогородська церква, а зі сходу від гори з єврейським цвинтарем. Мешканці Старого Міста добре пам'ятають, що на місці теперішньої каменярні був замок, а старожителі запевняють, що частина замкової гори, яку тепер зруйновано каменярнями, прямовисно спадала над водою.

Замок займає площу в 24 сажні завдовжки і в 20 з чвертю сажнів завширшки, себ-то коло 500 кв. саженів. Тепер ця площа колишнього замка зменшилася, бо частину скелі знесено для добування каменю.

Стіни в замку були подвійні: одна з дубового дерева в зруб, друга на віддаленні від неї на локіть (себ-то на ¾ аршина) з лозового плоту обмащена глиною; між ними було насипано землі з піском. Таку конструкцію стін вважали найбезпечнішою, бо, як каже опис, коли стріляли з гармат, то ядро не могло пробити стіни. Поверх цих стін було збудовано ще такі самі стіни покриті дубовим помостом, який в описі називається бланкуванням. В найголовніших місцях на верхніх стінах були вежі числом 5 і одна башта над ворітьми, де був в'їзд до замку перекладним мостом через рів. Башта була з подвійними дубовими стінами, в середині яких було насипано землі на пів чверти п'яди. У вежах і башті пророблено було стрільниці — отвори, через які стріляли в нападників на замок. До внутрішніх стін були прироблені прибудування числом 30, так звані городні, теж деревляні. Вони призначені були для захисту майна й самого населення, коли нападали Татари: кожне село мало свою окрему городню. Крім того було 20 льохів для міщан і зем'ян, як зауважено в описі „на захование“. Не відомо чи в льохах ховали тільки продукти, чи можна було тут ховатися й людям. Замок був оточений ровом, через який в'їздили до замку тільки зводним мостом. В самому замку були: церква на честь Покрови, дві світлиці, грідня у вежах, чотири зем'янські кліті, кухня й пивниця — це все безпосередньо на землі. За стінами замка були стайня, кухня і як подано в описі „ізба чорная“. Весь замок був оточений частоколом (острогом) з двома ворітьми, одні на горі, за описом від „Браслава“ значить на південь, другі внизу від мосту. Мостів було 2: один на Богові, другий на річці Вінниці. Коло того й другого були млини.

Щоб краще уявити собі вигляд Вінницького замка та топоґрафію його околиць, на наше прохання художник С. Сваричевський після детального вивчення місцевости ласкаво виготував схемат. плян околиць та спробу реконструкції Він. Замка, як він виглядав за описом з 1552. р. Одна з цих реконструкцій подає вигляд Замка зі Старого Міста, а друга — з Нової Вінниці.

Мал. 2 — Гаданий вигляд Він. Замка зі Старого Міста.

Із цього опису видно, що у Вінницькому замку нічогісінько не було збудовано з каменю або цегли — всюди було тільки одно дерево. Цим пояснюється таке часте руйнування замка, що він його зазнавав під впливом стихій — атмосферної води і вітрів: стіни його скоро згнивають і вимагають безупинного ремонту, про що свідчать люстрації 1545 та 1552 р. Ось що пише ревізор в описі з 1545 р.: „немам чого хвалити, весь опал и сгнил и обмазанье все опадало. Ктому… і вель- ми мал і деревом тонким роблен і еще не в замок стены , праве бы одны на все диры , і не вем инде так просто замок роблен был яко тот здешній: не только людем в час прыгоды од невольного непрыятеля негде заперетися и обороны одколь вчиныты, але и быдла страшно заперети. Але нова ревізія замка 1552 року, як показує опис, цих усіх хиб не знайшла, значить було переведено гарний ремонт… Отаке будування замка з одного лише дерева пояснює той факт, що з Вінницького замку до наших часів не залишилося нічогісінько. Взагалі в Південно-Західній Україні замки були деревляні: з 10 описаних підчас ревізії 1552 року тільки два замки Луцький та Кременецький мали камінні стіни. За описом Ґваніні саме місто Вінниця вкупі з замком було оточене валом. Збільшення населення й поширення площі селищ вимагали самостійного захисту незалежно й окремо від замка. Те саме було й у Житомірі, де за люстрацією 1622 року, крім замка і місто само було „Ostrogiem i wałem w około otoczone“.

Боплян теж саме пише і за Київ.

Для охорони замка було 2 ґармати (за описом „дело спыжаное“) завдовшки дві по 11 п'ядів, а третя 10; ядра їхні були з гусяче яйце; крім того було 20 гаківниць та 39 аркебузів — для тих і других було заготовлено по кількасот куль. На бланкуваннях, себ-то на дахах стін, на поготові лежало „ку обороні“ досить колів, каміння і коловин (?). Ці засоби оборони цілком нагадують часи передісторичні.