Таїс

Front matter

ANATOLE FRANCE

Вступна стаття проф. .

Видавниче Т-во „ЧАС“ — 1927

Шукаючи насолоди й неможливого щастя

ШУКАЮЧИ НАСОЛОДИ Й НЕМОЖЛИВОГО ЩАСТЯ.

().

Серед численних християнських легенд IV століття є легенда про святу Таїсію, що за молодих років була велика блудниця, справжня Нана тодішнього єгипетського Парижу — пишної Олександрії. Сила багачів збувалось своїх достатків, аби задовольнити найменші примхи славетної куртизанки, але найгірше було те, — каже легенда, — що руйнуючи майно, вони разом руйнували й свою душу, бо їм відбиралось надію на майбутнє спасіння. Прочув про це учень святого Антонія, преподобний Пафнутій Гераклейський, теж такий святий, «що на нього дивились, як на янгола божого» — і не міг того стерпіти. Він одяг розкішне вбрання, взяв досить грошей і прийшов до Таїсії ніби за звичайною до таких жінок потребою. Його промова справила такий вплив на блудницю, що вона звеліла спорудити огнище, сама попалила на ньому всі свої, набуті гріхом, скарби і покинула з Пафнутієм Олександрію. Чернець запечатав її в келії в жіночому манастирі, де вона й пробула, не виходячи, аж три роки. Тоді Пафнутій знову згадав про неї і вдався до св. Антонія за радою про дальшу Таїсії долю. Св. Антоній помолився разом з братами, і один з-поміж них, Павло «Простий», ніби побачив в раю упоряджене ліжко; то знак, каже св. Антоній, що час звільнити Таїсію з келії. Пафнутій це робить, і Таїсія помирає згодом 15 день (коло 340 року). А Пафнутій, вже старий ставши, розповідав її історію своїм учням, як приклад того, що не треба втрачати надії на спасіння хоч якої грішної душі.

Коли порівняємо цю легенду з тим, що ми маємо в Франсовому обробленні її, то побачимо чималу різницю: за дійсного героя в оповіданні стає Пафнутій, цілком заступаючи собою Таїсію. Урятувавши бо її, Пафнутій, за Анатолем Франсом, сам підпадає під грішні впливи: підбурили його взятись до справи спасіння куртизанки, а потім — стати «стовбником» і «брати на себе гріхи всього світу»; спокусливі спогади про прекрасну куртизанку весь час розпалюють йому ; нарешті що-до шляхів спасіння огортає йому душу, бо на вечері в куртизанки він почув багатьох поганських філософських промов про розуміння життя. І одного разу, дізнавшись, що Таїсія помирає, він поспішає, щоб побачити її, врятувати од смерти. І каже їй: — «Слухай, моя Таїс! Я обдурив тебе, я був тільки нещасний божевільний. Бог, небо, все це — ніщо. Немає нічого справжнього, крім життя на землі й кохання істот. Я кохаю тебе. Не вмирай!..» Але Таїс помирає в обіймах Пафнутія, що так і не покаявся. Гордощі, сласність та сумнів погубили його душу; віра, страх та любов спасли Таїсину.

Ці зміни в християнській легенді не випадково запровадив Анатоль Франс, який хотів розповісти не про спасіння християнської душі, а про щось инше. Використання християнських легенд не з релігійною, а з художньо-літературною метою, а иноді ще й иншою, є взагалі явище XIX століття. Відкинувши все дивне, надприроднє в давньому християнстві, раціоналізувавши його, нові письменники використали цей, теж людський утвір, як новий для художнього оброблення матеріял, і то в двох напрямках. Одні переказували старовинні легенди так, якими вони були за давніх часів, тільки збільшуючи кількість малюнків з колишнього життя, вбачаючи художню насолоду саме в тому контрасті між наївним примітивізмом старовини та складністю сучасного життя, що завсіди сприяв великій популярності різних ідилій та пасторалів, а також творів з життя маловідомих народів — індійців, китайців, негрів то-що. Але поруч із проблемою суто-мальовничою, такі письменники ставили собі часто і психологічну: розповідаючи про те, як відбувались події за тих давніх часів, вони силувались зрозуміти й те, саме так вони одбувались. І в тих часах, що нас цікавлять, вони силувались зрозуміти психологію перших християн, ті умови їхнього життя та мислення, що сприяли повстанню й розвиткові самої релігії та з'єднаних з нею легенд. Шлях до таких художніх творів показав Ренан, змалювавши в своїх біографіях Христа (1863 р.) та апостолів (1867 р.), психологію тих людей, що створили християнство.

Ідучи иншим шляхом, нові письменники користувались із старих легенд, тільки як з певних , таких самих, як легендарні формули про Дон-Жуана, Фавста і т. ин.; але в ці формули вони вкладали цілком инший, здебільшого цілком сучасний, зміст. То був шлях Ґюстава Флобера, який, взявши християнську легенду про спокусу св. Антонія, використав її як фабулу для діяння сучасної, самітної людини, з її постійним шуканням правди, з її безмежними сумнівами, з її ваганнями та безпорад- ністю між необмеженими бажаннями та обмеженими можливостями. Тому Флоберів св. Антоній не є анахорет IV-го століття, він — Фавст XIX століття, художнє перетворення самого Флобера спостережень, спокус та страждань.

В своїй літературній діяльності Анатоль Франс підлягав впливу як Флоберовому, так і Ренановому, і його «Таїс» (1890 р.) сполучає в собі обидва згадані вгорі способи художнього перетворення старовинних легенд: це є разом спроба змалювати психологію людей IV-го століття і спроба використати давній сюжет для втілення новітньої ідеології. Як саме?

Біографія Таїс у Франса (розд. II) є одночасно й уривок психологічної аналізи, і культурно-історичний малюнок за Ренановою манерою. Зразок життя численних тогочасних «Магдалін», вона влучно мотивує навернення Таїс до християнства. Таїс була багата, але з свого багатства незадоволена, — тому, пригадуючи злидні свого дитинства, вона думала, що «тільки бідні — добрі, щасливі та благословенні»; була прекрасна й страшенно боялась втратити свою красу; була марновірна і «вірила в усе», раз-у-раз чекаючи якогось чуда в свойому житті, згадуючи своє чудесне таємне хрещення за дитячих років. «Чудо» справді приходить до Таїс в особі анахорета Пафнутія і захоплює її відразу, бо вона цілком підготовлена, щоб сприйняти його: страх, віра та любов жили в її душі здавна, і їй легко було спастися.

Але Таїсине спасіння не є уславлення християнства. Франсове ставлення до релігії анахоретів цілком скептичне, і це видко як з тої тонкої іронії, що її бачимо в оповіданні, такі з удаваної письменникової побожности, що доходить навіть до припущення чудес. Іронія ламає, розуміється, основну лінію, яку витримано в біографії Таїс, де виявлено все життя анахоретів за тогочасною психологією та тогочасним побутом, — але вона є постійний Франсів супутник. Безперечна іронія відчувається в Франсових словах, коли він порівнює болячки на тілі самітників з пророчими квітками. Або коли він пише, що Пафнутій ще за юнацьких років був закоханий в Таїс, але несміливість та брак грошей (батьки пильнували, щоб він не робив великих витрат) стали йому на перешкоді до гріха: «То бог із ласки своєї, — побожно пояснює автор, — обрав цих двох способів, щоб порятувати його од великого злочину». А коли Франс описує, як лев копає ями тим ченцям, що їм настав час помирати, або те, як Пафнутій навертає до віри Христової самого сфінкса єгипетського, — то читач знає вже, що має справу з тим самим письменником, що примусить згодом св. Маеля навернути до християнства пінгвінів, а ведмедів — побожно слугувати святим («Острів пінгвінів»).

Отже «Таїс» не є роман християнський, але не є він і антихристиянський твір. «Не всі люди спасаються однаково», — каже одна з дієвих осіб у «Таїс», і Анатоль Франс подає в романі всю різноту шляхів інтелектуального заспокоєння, заховуючи їх під символами християнського та иншого заспокоєння. Поруч християнських анахоретів він виводить поганських філософів, не меншої від самітників моральної сили; та властиво й не від світогляду, а від особистої залежить саме «спасіння».«Сис- теми, що їх склали мудреці, це тільки казки, щоб тішити вічне дитинство людей» (Нікій).

Таїс ще перед зустріччю з Пафнутієм мала «страх, віру та любов», і саме вони дали їй те заспокоєння, якого не мала вона, коли нехтувала ними була. Св. Антоній, Палемон та Павло Простий — теж такі як і Таїс: лагідні, бездумні, безсумнівні та вільні від жадної пристрасти; і саме вдача їхня дає їм заспокоєння, бо «є велика відрада бути малим та покірним», — каже Франс. Вони всі «спаслись» би і по-за християнством, бо така їхня вдача, бо пристрасть не панує над ними. А от Пафнутій, християнин, самотник і праведник, той все-таки загинув, бо гордощі, сласність та сумнів посідали його та спалили йому душу. «Думко, куди ти мене завела», — волає він, і ця думка турбувала-б його спокій навіть і по-за християнством.

Бо поруч християн жили й инші люди, що теж шукали собі заспокоєння й знаходили його, кожен відповідно до своєї вдачі. Такий Тімокл, що, відмовившись від усіх життьових зтіх та страждань, знайшов спокій у нерухомості та байдужості. «Люди страждають, — сказав він собі, — бо вони не мають того, що здається їм добрим, або, маючи те, бояться його позбутись, або ще тому, що терплять те, що здається їм лихим. Коли знищити всі ці забобони, то й усі болі зникнуть». Такий стоїк Евкріт, що твердо вірить у неминучість виконувати обов'язки, вірить у чесноту, і свою віру доводить смертю. Такий римлянин Луцій Котта, який гадає, що «людина народжується, щоб діяти, і бездіяльність є невибачний злочин, бо то — на шкоду державі»; служити державі є для нього найвищий обов'язок і щастя. Такий, нарешті, епікуреєць Нікій, що вважає добро та зло тільки за гадки; мудрець, за Нікієм, повинен діяти так, як того вимагає звичка або звичай. Та зрештою шляхи шукання правди, — чи то в християн, чи в поган, чи в людей активних, чи бездіяльних, — все це — тільки шукання власного заспокоєння та «неможливого щастя», як відповідає Анатоль Франс устами того-ж Нікія Пафнутієві, коли останній намагається навернути епікурейця до християнства… «Коли я порівнюю своє життя до твого, то не скажу, яке з них стоїть вище саме в собі. Я маю зараз узяти купелю… потім з'їм крильце фазького бажанта, далі перечитаю сотий раз якусь Апулеєву байку чи Порфіріїв трактат. А ти дістанешся своєї келії і навколішках, мов покірний верблюд, ремиґатимеш якісь чарівні формули, вже жвакані й пережвакані, а ввечері ковтнеш корінці без олії. Гаразд, мій любий! Хоч наші вчинки так різняться зовні, але коримося ми обидва одному чуттю, єдиному рушієві людських дій; ми обидва шукаємо насолоди і ставимо собі одну мету: щастя, неможливе щастя».

Отже Таїс і Пафнутій, Евкріт і Нікій, Тімокл і Луцій Котта — вони люди настільки-ж IV-го, як і XIX-го століття, бо й останні, як і перші, однаково шукають того-ж таки неможливого щастя.

Видима річ, що саме це хоче сказати автор, перетворюючи, таким чином, історичне та психологічне оповідання на фабулу для вияву сучасної ідеології. Зокрема для Нікія ми здибуємо численні паралелі у сучасних західніх письменників (О. Уайльд, Вільє де-Ліль Адан, Гюїсманс). З цього погляду Анатоль Франс іде за Флоберовим прикладом. Не дурно-ж Пафнутій є учень Флоберового св. Антонія, місце дїї обох творів — те саме, обидва самотники підпадають під однакові спокуси, і різні філософські системи, що в Флобера з'являються тільки як спокуса ана- хоретової уяви, Франсові дають матеріял для розмов на бенкеті в Олександрії.

Люди завсіди однакові — такий є Анатоля Франсів висновок з його філософського, зрештою, романа; але «не всі вони спасаються однаково». Кожний шукає собі насолоди та щастя, але всі різно: кожен відповідно до своєї вдачі.

С. Савченко.

14/II — 1926 р.

Лотос

.

Тоді пустиню населяли анахорети. Обидва нільські береги рясніли безліччю плетених з гілля та глиною обмазаних хижок, що їх власними руками ставили самітники трохи нарізно, щоб і жити окремішно, і допомагати тимчасом одне одному в разі потреби. Де-не-де височіли над хижками хрести на церквах, де святами збирались ченці на відправу та до причастя. Були ще геть при березі будинки, де жили по тісних келіях кенобіти*, що єдналися тільки за тим, щоб глибше відчувати самітність.

Анахорети й кенобіти жили повстримно, заживали їжі тільки після заходу сонця, і за всі страви їм був хліб із пучкою соли та трохи зілля. Котрі з них забивались аж на піски, знаходили собі притулок у печері чи в домовині й жили там ще самітніше.

Всі вони пильнували повстримности, носили волосяниці та ланцюги, спали на голій землі після довгих вчувань, молились, співали псальмів і, до всього того, що-дня чинили шедеври каяття. Зважаючи на перворідний гріх, вони відмовляли своєму тілу не тільки втіх чи задоволення, а навіть звичайнісінького, найпотрібнішого на думку світських людей, догляду. Вони вважали, що недуги наших членів очищують нам душу і що для тіла немає кращих оздоб за болячки та рани. Так справджувались слова пророка, що мовив: «Пустиня вкриється квітками».

Серед мешканців цієї святої Тебаїди де-хто присвячував свої дні аскетизмові та спогляданню, а инші заробляли собі на прожиток, плетучи кошики з пальмового лика, або наймались до сусідніх хліборобів на жнива. Погани неправдиво закидали, що є серед них і злодії, що разом із кочовими арабами грабують каравани: ці ченці справді зневажали багатство й запашність їхніх чеснот повставала до неба.

Янголи, подібні на юнаків-подорожніх із ціпком у руках, відвідували братства, а демони, прибравши вигляд етіопів або тварин, блукали круг самітників, щоб спокусити їх. Коли ченці з глечиками йшли вранці до джерела по воду, то бачили на піску сліди сатирів. Справді, з духовного погляду, Тебаїда була полем бійки, де весь час, найбільше вночі, точилась дивна боротьба між небом і землею.

Аскети, що легіони проклятих на них скажено нападали, оборонялись, за божою допомогою, постом, каяттям та вмертвінням тіла. Часом штихи чуттьових бажань картали їх так жорстоко, що вони вили з болю, і їхні зойки зоряними ночами нагадували нявкання голодних гієн. Так бувало тоді, коли демони з'являлись їм під різними дивними формами. Демони насправді гидкі, але вони часом прибирають зовнішньої краси, що ховає їхнє внутрішнє єство. І аскети з Тебаїди жахаючись бачили в своїх келіях малюнки втіх, незнаних навіть невірним сласникам. Але, маючи хреста на собі, вони не піддавались на спокусу, і злі духи, прибравши знову свого справжнього обличчя, ішли геть на зорі, повні сорому й гніву. Часто-густо траплялось на світанку здибати якого з них, що тікав, геть заплаканий, і відповідав на питання:

«Я плачу й стогну, бо один з християн, що живуть тут, побив мене різками й ганебно прогнав».

Найстаріші в пустелі мали владу навіть над грішниками та нечестивцями. Їхня доброта часом бувала страшною. Від апостолів їм спало право карати за образи, вчинені справжньому богові, і ніщо не могло врятувати тих, кого вони засудили. По різних містах і навіть між людністю самої Олександрії з жахом переказувано, що земля розсідається, щоб поглинути злочинців, яких вони били своїми патерицями. Так само боялися їх люди лихої поведінки, зокрема артисти, блазні, жонаті священики та перелюбки.

Чесноти цих праведників були такі великі, що скоряли під їхню впаду навіть дике звір'я. Коли який з самітників мав померти, приходив лев і рив йому яму пазурями. Свята людина з того дізнавалась, що бог кличе її до себе, і прощалася з усіма братами своїми, цілуючи їх у щоку. Потім радісно лягала, щоб упокоїтися в господі.

Але з того часу, як Антоній, обтяжений більше, як стома роками віку, відокремився з своїми улюбленими учнями, Макаром та Аматом, на Клозінській горі, по всій Тебаїді не було ченця, славнішого своїми вчинками за Пафнутія, антінойського абата. Що правда, Єфрем та Серапіон головували над далеко більшим числом ченців і переважали його в духовному та звичайному керуванні по манастирях. Але Пафнутій пильнував постів як-найсуворіше і часом лишався аж три дні, не заживаючи їжі. Він носив волосяницю з як-найшерсткішої вовни, батожив себе зрана і ввечері й лежав часто, простягшись обличчям до землі.

Його двадцять четверо учнів побудувало собі хижі близ його мешкання і наслідувало його повстримність. Він щиро любив їх в ім'я Христове і невпинно намовляв їх до каяття. Серед його духовних синів були й такі, що довгі роки перед тим грабіжникували, але намови святого абата їх так зворушили, що вони подалися в ченці. Чистота їхнього життя була їхнім товаришам за добрий приклад. З них вирізнявся старий куховар абісинської цариці — антінойський абат навернув його на віру, і тепер той невпинно точив сльози; ще диякон Флавіян, що знався на писаннях і володів красномовством. Але найбільше вражав серед Пафнутієвих учнів молодий селянин, на ім'я Павло, прозваний Простим, бо був незвичайно наївний. Люди глузували з його щирости, але бог відзначив його, посилаючи йому видива й пророче надхнення.

Пафнутій присвячував свої дні навчанню учнів та аскетичним управам. Часто він ще міркував над священними книжками, вишукуючи там алегорій. Тому він ряснів заслугами, хоч був молодий з віку. Дияволи, що так жорстоко нападали на добрих анахоретів, до нього не сміли приступити. Вночі, під місячним світлом, біля його келії нерухомо й мовчки трималось семеро маленьких шакалів, присівши на задні лапи та нашорошивши вуха. Гадали, що то було сім демонів, що він затримував їх на порозі чеснотами своєї святости.

Пафнутій народився в Олександрії від шляхетних батьків, що змусили його вчитися нечестивих писань. Він навіть піддався на брехні поетів, і за часів юнацтва помилки його розуму та викривлення думки були такі великі, що він навіть гадав, ніби людський рід загинув був у водах потопу за Девкаліона, та сперечався з своїми співучнями про природу, атрибути та єство аж самого бога. Він жив тоді безтурботно, по-поганськи. То був час, що він пригадував не инакше, як із соромом, собі на ганьбу.

— Тоді, — казав він звичайно своїм братам, — я кипів у казані хибних насолод.

Він розумів під цим те, що їв був майстерно зготовані страви та відвідував громадські парні. Справді, до двадцятого року свого віку він провадив оте світське життя, що його личить назвати краще смертю, аніж життям. Та почувши священика Мокрина казання, він став новою людиною.

Правда охопила його цілком, і він мав звичку казати, що вона ввійшла в нього як шпага. Він визнав віру Голготи і прославив розп'ятого Христа. Ще рік по хрещенні він лишився між поганими в світі, де його затримували ланцюги звичок. Та одного дня, зайшовши до церкви, він почув, як диякон читав вірші з Євангелії: «Якщо ти хочеш довершений бути, іди і спродай все, що маєш, а гроші віддай бідним». Негайно він спродав своє добро, роздав гроші милостинею і подався в ченці.

Оце десять років минуло, як він відокремився геть від людей; він уже не кипів у казані плотських насолод, а щиро виснажував себе каяттям.

Отже, одного разу, коли він, із своєї побожної звички, пригадував час, прожитий у далечіні від бога, та студіював одну по одній свої помилки, щоб докладно усвідомити гидоту їх, — він згадав великої краси артистку на ім'я Таїс, що він бачив колись в олександрійському театрі. Ця жінка брала участь у виставах і не боялася виконувати танці, де рухи з великим хистом розраховано на те, щоб знімати як-найстрашніші бажання. Часом вона вдавала який-небудь з тих соромицьких учинків, що поганські байки розповідають про Венеру, Леду або Пазіфаю. Вона запалювала глядачів сласним вогнем, і коли юнаки чи старі багатії, палаючи коханням, приходили до її будинку й заквітчували їй ґанок вінками, — вона вітала їх і віддавалася їм. Отак, гублячи власну душу, вона губила ще й силу инших душ.

Навіть самого Пафнутія вона трохи не призвела до плотського гріха. Вона запалила бажання в його крові, і він одного разу приступив до Таїсиного дому. Але несміливість, властива ранній юності (він мав тоді п'ятнадцять років), спинила його на порозі перелюбки; та він боявся і облизня піймати, не маючи грошей, бо батьки пильнували, щоб він не міг робити великих витрат. То бог із ласки своєї обрав цих двох способів, щоб порятувати його від великого злочину. Але Пафнутій не відчув тоді до бога ніякої вдячносте, бо тоді він кепсько розумів власні інтереси і прагнув до хибних насолод.

Отже Пафнутій у своїй келії, навколішках перед образом того добродійного дерева, що на нього, мов на вагу, був повішений спаситель світу, почав гадати про Таїс, — бо Таїс була його гріхом, — і він довго міркував, за аскетичним правилом, про страшні гидоти плотських насолод, що до них ота жінка вдмухнула була йому смак у дні турбот та несвідомости. За кілька годин міркування Таїсин образ з'явився йому в надзвичайній прозорості. Він побачив її таку прекрасну тілом, яку знав був підчас спокуси. Вона показалася спочатку Ледою, лежучи на ліжку з яцинтів; голова їй була відхилена, вогкі очі блищали, ніздрі тремтіли, уста піврозтулились; на грудях їй лежали квітки, а руки були свіжі, як два струмки. Добачивши це, Пафнутій ударив себе в груди і сказав: — Беру тебе за свідка, мій боже, що я свідомий гидоти свого гріха.

Тимчасом, образ нечутно змінив свій вигляд. Похилі Таїсині уста виявляли таємниче страждання; її очі поширіли й миготіли, налившись слізьми, а з гру- дей, повних зідхань, злітали подихи, мов перші подуви грози. Побачивши це, Пафнутій збентежився до глибочини душі, і він так молився, припавши до землі:

— Будь благословенний ти, правдивий і милосердний боже, що поклав жаль нам у серця, мов ранкову росу на степи! Слава, слава тобі! Захисник свого раба від облудної ніжности, що призводить до хіти, зміцни мене, щоб я любив творіння тільки в тобі, бо все минає, а ти триваєш. Коли я цікавлюся тією жінкою, то тільки тому, що вона — твоє творіння. Навіть янголи схиляються до неї з піклуванням. Хіба вона, о, господи, не подих твій? Не допусти, щоб вона й далі грішила з такою силою громадян та чужинців. Великий жаль повстав до неї мені в серці, її злочини гидкі, й на саму думку про них я так тремчу, що всі волосинки на тілі мені мов наїжачилися з жаху. Та що більше вона злочинна, то більше я повинен її шкодувати. Я плачу, коли згадаю, що дияволи вічно мордуватимуть її.

Міркуючи отак, він побачив маленького шакала, що сидів йому біля ніг. Він дуже на це здивувався, бо двері до келії були замкнені від самого ранку. Тварина, здавалось, зрозумілу абатову думку і, мов той собака, молола хвостом. Пафнутій перехрестився: звір зник. Зрозумівши, що то диявол уперше прохопився до його хатини, він проказав коротеньку молитву, а після знову почав гадати про Таїс.

— Я повинен її врятувати за божою допомогою, — сказав він сам собі.

І він заснув.

На другий день уранці, помолившись, він пішов до святого Палемона, анахорета, що жив поблизу. Той, як і звичайно, мирно, посміхаючись, рився у землі. Палемон був старий; він обробляв маленький садок, дикі звірі лизали йому руки, й дияволи його не турбували.

— Благословен бог, мій брате Пафнутію, — мовив він, опершись на лопату.

— Благословен бог, — відповів Пафнутій, — хай-же мир буде на мого брата.

— Хай і на тебе буде мир, брате Пафнутію, — відмовив чернець Палемон і обтер ручицею лопати піт із свого чола.

— Брате Палемоне, наші розмови повинні мати за єдину мету славу того, хто обіцяв бути серед зібраних в ім'я його. Тим-то я прийшов до тебе обговорити намір, що я замислив на славу господню.

— Хай-же господь благословить твій намір, Пафнутію, як він благословив мою салату. Він що-ранку розсипає росою свою ласку на мій садок, і за його добрість я славлю його в огірках та гарбузах, шо він мені дає. Попрохаймо-ж його, щоб він зберіг нас у мир! Бо безладних чуттів, що каламутять серця, треба боятися над усе. Коли ті чуття нас хвилюють, ми стаємо мов п'яниці; ми блукаємо, без упину хитаючись на всі боки, аж поки не впадемо ганебно додолу. Часом ці пориви кидають нас у розпусні радощі, і той, хто піддається на них, дає змогу дияволові зареготати густим, тварячим реготом у забрудненому повітрі. Ці, плачу гідні, радощі затягують грішника в найрізноманітніші помилки. Але часом таке хвилювання душі та чуттів кидає нас у нечестиву тугу, тисячу разів згубнішу за радощі. Брате Пафнутію, я тільки нещасний грішник; але за свій довгий вік я переконався, що немає ченцеві ворога, гіршого за тугу. Я розумію під цим той чіпкий сум, що огортає душу, мов туманом, та застує їй божественне світло. Ніщо так не шкодить спасінню, і дияволові найутішніше вдмухнути давучий, чорний дух праведникові в серце. Коли-б він нам тільки радісні спокуси, то й наполовину не був би такий небезпечний. Леле! він силується нас спустошити. Хіба він не показував нашому панотцеві Антонію чорну дитину такої краси, що вигляд сльози? За божою допомогою Антоній уникнув диявольських лабет. Я пам'ятаю його за тих часів, коли він жив ще серед нас. Він радів із своїми учнями і ніколи не піддавався сумові. Але ти прийшов, мій брате, обговорити зі мною намір, що виник у твоїй свідомості. Коли твій намір має на меті божу славу, то ти порадуєш мене, коли повідомиш про нього.

— Брате Палемоне, я справді гадаю уславити господа. Підтримай-же мене своєю порадою, бо ти багато освічений і гріх ніколи не тьмарив світла твого розуму.

— Брате Пафнутію, я не гідний розвязати реміння твоїх черевиків, а мої гріхи такі незліченні, як пісок у пустині. Але я старий і не відмовляю тобі допомоги свого досвіду.

— Так я звірюсь тобі, брате Палемоне, що мене оце обняв біль на думку, що в Олександрії є перелюбка, на ім'я Таїс, що живе в гріхах і ганьбить ними нарід.

— Брате Пафнутію, це справді гидота, з якої треба засмутитися. Багацько жінок серед поган живе так, як і вона. Чи не добрав ти способу проти цього великого лиха?

— Брате Палемоне, я піду до неї в Олександрію й наверну її на шлях правди за божою допомогою. Такий мій намір; чи ухвалюєш ти його, мій брате?

— Брате Пафнутію, я тільки нещасний грішник, але наш пан-отець Антоній казав звичайно: «Хоч у якому місці ти пробуваєш, не поспішай кидати його, щоб відвідати инше».

— Брате Палемоне, чи не добачив ти чого поганого у намірі, що я замислив?

— Хай-бог мене боронить, любий Пафнутію, від підозри на наміри мого брата. Але наш пан-отець Антоній казав ще: «Риби, викинуті на беріг, знаходять там смерть, так і ченці, що кидають свої келії та єднаються із світськими людьми, ухиляються від добрих намірів».

Промовивши так, старий Палемон надушив ногою в землю лезо лопати і став ревно копати грунт круг фігового дерева, обтяженого плодами. Коли він копав, через тин, що оточував садок, хутким скоком перемайнула антилопа, зашарудівши листом; вона спинилася, здивувавшись і стурбувавшись, і жижки їй затремтіли; потім двома скоками вона дісталась старого й схилила тоненьку голівку своєму приятелеві на груди.

— Хай благословен буде бог у антилопі з пустині, — мовив Палемон.

Він пішов до своєї хижі разом із легеньким звірем, виніс чорного хліба, й антилопа його спожила з Палемонової долоні.

Пафнутій лишився якийсь час задуманий, втупивши очі в каміння на шляху. Потім він поволі посунув до своєї келії, обмислюючи те, що допіру почув. Розум його мав велику працю.

— Цей самітник, — казав він сам собі, — добрий порадник, бо дух розважливосте панує в ньому. І він непевний що-до мудрости мого наміру. Проте, з мого боку, було-б жорстоко лишати Таїс у лабетах диявола, що захопив її. Хай-же бог мене просвітлить і напутить!

Посуваючись шляхом, він побачив пташку, спійману в сільце, що мисливець розкинув на піску; він пізнав, що то самичка, бо самець підлетів аж до сітки та клював дзюбом петельки, поки зробив там дірку, що крізь неї могла визволитися його подруга. Божа людина споглядала це видовисько та, мавши, завдяки своїй святості, здібність розуміти таємне значіння річей, збагнула, що пташка-полонянка є не хто, як Таїс, що захлинається в багновищах гидот, а він, Пафнутій, за прикладом птаха, що рве нитки з прядива, повинен розбити могутніми словами невидимі ланцюги, що ними прикуто Таїс до гріха. Тому він прославив бога й переконався на своїй першій постанові. Але потім побачив, що птах сам зачепився лапками й заплутався в сільце, що був руйнував; тоді Пафнутія знову обняла непевність.

Він не спав цілу ніч і перед світом йому було видиво. Таїс знову з'явилась йому. Її обличчя не виявляло згубної жаги, вона не була вбрана, як звичайно, у прозорі тканини: керея оповила її цілком, ховаючи йому навіть частину обличчя, і абат бачив тільки її очі, що точили важкі, білі сльози.

Побачивши це, він сам заплакав і не вагався вже, гадаючи, що це видиво надіслано йому від бога. Він підвівся, схопив кострубату патерицю, — символ християнської віри, — і вийшов із келії, старанно замкнувши двері, щоб тварини, що живуть на пісках, та повітряні пташки не змогли-б туди вдертись та забруднити св. письмо, що він хоронив у головах свого ліжка; далі він покликав диякона Флавіяна й доручив йому керувати своїми двадцять трьома учнями; потім, одягши тільки довгу волосяницю, він попростував до Нілу, гадаючи податися пішки лівійським берегом до міста, що заснував Македонянин.

Він ішов від світанку пісками, не зважаючи на втому, голод і спрагу; сонце схилилось уже низько над обрій, коли він побачив страшну річку, що ко- тила свою криваву воду між скелями з золота та вогню. Він пішов уздовж крутобережжя, прохаючи хліба біля дверей самітних хатин, і бадьоро слухав образи, відмови та загрози. Він не боявся ні грабіжників, ні дикого звіря; зате він старанно обминав міста та села, що траплялись йому на шляху. Він боявся здибати дітей, що гуляють у бабки коло дому своїх батьків, або побачити коло криниць жінок у блакитних сорочках, що сміються, поставивши долі свої глеки. Все згубно для самітника; часом небезпечно йому навіть читати в св. письмі про те, як божественний учитель ходив із міста до міста та вечеряв із своїми учнями. Чесноти, що ними анахорети ретельно гаптують тканину віри, такі крихкі, як і чудові: одного подиху досить, щоб потьмарити їхні ясні барви. Тим-то Пафнутій уникав міст, боючись, щоб його серце не зм'ягшало, коли він побачить людей.

Отож він мандрував глухими шляхами. Коли заходив вечір, шепіт тамарисків у пестощах леготу навівав йому тремтіння, і він натягав собі на очі відлогу, щоб не бачити краси річей. По шістьох днях ходи він дістався до місця, названого Сільзілією. Ріка тече там у вузькій долині, оточеній подвійним пасмом гранітових гір. Тут вирізблювали своїх ідолів єгиптяни, коли поклонялися демонам, і Пафнутій побачив на одній із скель величезну голову сфінкса. Боючись, що вона таїть у собі якусь диявольську силу, він перехрестився і вимовив Ісусове ім'я; враз із вуха тварини майнув кажан, і Пафнутій збагнув, що сполохав лихого духа, що пробував у цій постаті багато століть. Запал йому збільшав, він схопив здорову каменюку й шпурнув її в ідола. Тоді таємне обличчя сфінксове виявило такий глибокий сум, що Пафнутій зніяковів. Справді, вираз надлюдського болю, що позначився на цьому кам'яному обличчі, міг-би зво- рушити саму найзапеклішу людину. Тому Пафнутій промовив до сфінкса:

— О, звірю, визнай божественність Христа Ісуса, за прикладом сатирів та кентаврів, що бачив у пустині наш пан-отець Антоній! І я благословлю тебе в ім'я отця, сина і святого духа!

Він змовк; очі сфінксові заясніли рожевим світлом; важкі повіки звіреві затремтіли і гранітові уста вимовили кволо, як луна людського голосу, святе ім'я Ісуса Христа. Тому Пафнутій простяг правицю й благословив сільзілійського сфінкса.

Зробивши так, він пішов далі. Долина поширіла, і він побачив руїни величезного міста; храми, що ще залишились, тримались на ідолах, що були за колони, і голови жінок з коров'ячими рогами спиняли на Пафнутію пильний погляд, що змушував його полотніти. Він ішов так сімнадцятеро день; за їжу були йому тільки сирі трави, що він жував, а вночі він спав у зруйнованих палацах між дикими кішками та фараонськими пацюками; часом з'являлись там жінки, що бюсти їм кінчались лускатим риб'ячим хвостом. Але Пафнутій знав, що вони походили з пекла, і відгонив їх хрестом.

На вісімнадцятий день він натрапив далеко від селищ на злиденну хижу з пальмового листу, напівзасипану піском, що вітер сунув із пустині; він наблизився до неї, сподіваючись, що в цьому курені мешкає який побожний анахорет. Дверей ніде не було, а в середині він углядів кухоль, купу цибулин та ліжко з сухого листу.

— Ось, — сказав він сам собі, — аскетова оселя. Звичайно, пустинник не відходить далеко від свого мешкання, і я, певно, незабаром здибаю його. Я хочу дати йому поцілунок миру за прикладом святого самітника Антонія, що тричі поцілував пустинника Павла, коли прийшов до нього. Ми розмовлятимемо про вічні речі, і, може бути, господь пошле нам ґавою хлібину, а мій господар чемно запросить мене розломити її.