Нарис української історіографії. Джерелознавство

Вип. 1

Зміст першого випуска.

Ріжниця між елементарною й науковою історією. Еволюція історії, як науки. Історична критика. Умовне значіння історичних свідоцтв. Необхідність свободи наукового досліду. Допомічні знання. Культурний елемент в історії. Філософія історії. Мистецтво й психологія в історії. Історичні закони. Суб'єктивізм і об'єктивізм в історії. Значіння історії.

української історіографії із схемою української історії. Сучасна схема української історії. Значіння національної ідеї в українській історії. Знищення джерел української історії та відсутність свободи наукових дослідів в старі часи. Завдання мого начерку.

Списки літописів і їх поділ. Списки «Повѣсти временныхъ лѣтъ». Видання «Повѣсти». «Повѣсть» і київо-печерський манастир. Головніші наукові розвідки, присвячені «Повѣсти». Дві найновіші розвідки акад. О. О. Шахматова: 1) про стародавні літописні зводи і 2) про «Повѣсть». Зміст «Повѣсти». Джерела «Повѣсти».

№ 1. Розселення слов'яно-руських племін. № 2. Варязький шлях. № 3. Звичаї слов'яно-русів. № 4. Зразки коротких звісток. № 5. Смерть Володимира. № 6. Про руських бранців, як їх ведуть у половецький полон. № 7. Любецький з'їзд. № 8. Снем на Долобському. № 9. Зразки коротких звісток.

Обласні літописи. Київський літопис це звід і вказати джерела його можна. Автори зводу. Головні окремі оповідання київського зводу. Щорічні короткі записи. Поділ київського зводу на частини. Про що оповідає київський звід. Думка про нього проф. М. С. Грушевського. Зміст київського зводу. Мова цього літопису. Галицько-волинський звід. Його відношення до київського. Погляд на цей літопис проф. М. С. Грушевського, та його розвідки про хронологію цього літопису. Питання про авторів і їхнє відношення до князів і освіти. Літературна форма й мова галицько-волинського літопису. Уривки з инших обласних українських літописів переяславського і чернигово-сіверського.

№ 1. Похід на половців 1111 року. № 2. Характеристика Володимира Мономаха. № 3. Як війська Андрія Боголюбського знищили Київ.

№ 1. Як збудовано місто Холм. № 2. „Князя Володимеря рукописаніе“. № 3. Хвороба Володимира Васильковича. № 4. Характеристика Володимира Васильковича. № 5. Будівнича діяльність Володимира Васильковича. № 6. Встановлення ловчого для м. Берестя.

Литовська доба в історії Русі-України і літописи з цих часів. Київський літопис або рукопис Супрасльський. Густинський літопис. Литовські літописи. Їх редакції: короткі, середні, повні. Зміст короткої редакції. Зміст повної редакції і її характеристика у Тіхомірова та в Антоновича. Баркулабівський літопис.

№ 1. Витовтова битва з татарами над р. Ворсклом у 1399 році (Супрасльський список). № 2. Ґедимінові завоювання (список Биховця). Луцький з'їзд і похвала великому князеві Витовтові (список гр. Красінського).

ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК.

I. Записки Історично-Філологічного Відділу:

р. 1919, кн. I.

1919–21, кн. II–III.

— Академик С. О. Єфремов. Його життєпис, його літературна діяльність і бібліографія його праць за р.р. 1895–1919 (окр. відбитка з II кн.).

р. 1922, кн. IV (друкується).

II. Збірник Історично-Філологічного Відділу:

№ 1 — акад. Дм. Багалій, Нарис української історіографії. Т. I, вип. I. Київ, 1923.

№ 2 — проф. Теокт. Сушицький, Західньо-руські літописи, як пам'ятки літератури. Частина I. Київ, 1921.

№ 2а — проф. Ѳ. П. Сушицкій, Западно-русскія лѣтописи, какъ памятники литературы. Часть I. Київ, 1921.

№ 3 — акад. Аг. Кримський, Історія Персії та її письменства. I. Як Персія, звойована арабами, відродилася політично. Київ, 1923.

№ 4 — акад. М. Петров, Давній Київ у історично-топографічному відношенні (готовий до друку поч).

№ 5 — В. Науменко, Нові матеріяли для історії початків української літератури XIX в. I–III. Київ, 1923.

№ 6 — проф. І. Соколов, Грецький схід і Україна. Історична характеристика їхніх новіших культурних відносин (готовий до друку).

№ 7 — проф. Вол. Рєзанов, Старинний театр український. Т. I. (Розвідка і тексти) — готовий до друку.

№ 8 — пр.-доц. М. Плевако, Бібліографія писань Бор. Грінченка (готовий до друку).

№ 9 — акад. Аг. Кримський, Хафиз та його пісні. З історії перського письменства XIV в. Київ, 1923.

№ 10 — акад. Аг. Кримський, Історія Туреччини. Київ, 1923.

№ 11 — Українські водяні знаки до XVI в. Київ, 1923.

III. Найголовніші правила українського правопису

Державне вид-во. Київ, 1921.

Вип. 2

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК

Збірник історично-філологічного відділу,

№ 1-б.

D. BAHALIJ. ENTWURF DER UKRAINISCHEN HISTORIOGRAPHIE

Акад. ДМИТРО БАГАЛІЙ

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

вип. 2

З друкарні Української Академії Наук

1925

[902(47.7)(02)]

Дозволяється випустити в світ.

Невідмінний Секретар Академії, акад. Аг. Кримський.

Друковано 2000 прим. Зам. № 2264.

ДЕ ЩО Є:

СТОР.

Розділ VI. Літопис Самовидця.

Розділ VII. Літопис Граб'янки.

Розділ VIII. Літопис Величка.

Розділ IX.

Розділ X.

ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

I. Записки Історично-Філологічного Відділу:

кн. I (1919) — 1 крб. 50 к.; кн. II–III (1920–1922) — 2 крб.; кн. IV (1923) — 2 крб.; кн. V (1924–1925) — 2 крб. 50; кн. VI (1925) — 2 крб.; кн. VII (1923) — друкується.

II. «Україна» кн. 1–2 (1924) — 2 крб.; кн. 3 (1924) — 2 крб.; кн. 4 (1924) — 2 крб.; кн. 1–2 (1925) — 2 крб. (продається тільки в Держвидаві).

III. Збірник Історично-Філологічного Відділу:

№ 1 — акад. Дм. Багалій, Нарис української історіографії. Т. I. Джерелознавство, вип. I (1923) — 1 крб.; вип. II (1925) — 1 крб.

№ 2 — проф. Теокт. Сушицький, Західньо-руські літописи, як пам'ятки літератури, I (1921) — 1 крб.

№ 2а — проф. Ѳ. П. Сушицкій, Западно-русскія лѣтописи, какъ памятники литературы, I (1921) — 1 крб.

№ 3 — акад. Аг. Кримський, Історія Персії та її письменства. I. Як Персія, звойована арабами, відродилася політично (1923) — 1 крб.

№ 4 — Давній Київ: а) Хв. Ернст., Контракти й контрактовий будинок у Київі (1924), 2-ге вид. — 50 коп.

№ 5 — В. Науменко, Нові матеріяли для історії початків української літератури XIX в., I–III (1924) — 50 коп.

№ 6 — акад. Аг. Кримський, Перський театр, звідки він узявсь та як розвивавсь, з 5 малюнками (1925) — 1 крб.

№ 7 — проф. Вол. Рєзанов, Драма українська. Т. I. Старовинний театр український. Розвідка і тексти. Вип. 1. Сценічні вистави в Галичині (друкується). Вип. 3. Шкільні дійства великоднього циклу (закінчується друком).

№ 8 — Ол. Курило, Уваги до сучасної української літературної мови, 1923 і 1925 (продається тільки в Книгоспілці).

№ 9 — акад. Аг. Кримський, Хафиз та його пісні, в його рідній Персії XIV в. та в Европі. — 1 крб. 25 коп.

№ 10 — акад. Аг. Кримський, Історія Туреччини (1924) — 1 крб. 50 коп.

№ 11 — Ів. Каманін та Ол. Вітвіцька, Водяні знаки українських паперів до 1650 р. (1923) — 2 крб. 50 коп.

№ 12 — акад. О. Шахматов та акад. Аг. Кримський, Нариси з історії української мови та хрестоматія старописьменської українщини (1924) — 1 крб.

№ 13 — Програми для збірання етнографічних матеріялів: І. Ол. Курило, Початки мови (1923) — 25 коп. II. Клем. Квітка, Професіональні народні співці та музиканти (1924) — 60 коп. III. проф. Є. Тимченко, Діялектологічні вказівки (1925) — 15 коп. IV. Програми до збирання пісенного матеріалу (1925) — 5 к.

№ 14 — В. Ганцов, Діялектологічна класифікація українських говорів (з картою) (1923) — 60 коп.

№ 15 — Найголовніші правила українського правопису (1925) — 10 к.

№ 16 — акад. П. Тутківський, Матеріяли для бібліографії українського мапознавства (1924) — 50 коп.

№ 17 — проф. Хв. Тітов, Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні (із 221 знімком) (1924) — ц. 10 крб..

№ 18 — проф. Є. Тимченко, Локатив в українській мові (1925) — 60 коп.

№ 19 — акад. Аг. Кримський та М. Левченко, Знадоби для життєпису Ст. Руданського (з 4-ма малюнками та вступною промовою акад. С. Єфремова) — (друк.).

№ 20 — проф. Хв. Тітов, Стара вища освіта в київській Україні кінця XVI — поч. XIX в. (із 180 малюнками ) (1924).

№ 21 — О. Курило, Фонетичні та деякі морфологічні особливості говірки села Хоробричів (1924) — 60 коп.

№ 22 — М. Марковський, Як утворивсь роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1925) — 1 крб. 25 к.

№ 24 — Рос.-Україн. Словник. Т. I-й, під головним редагуванням акад. А. Кримського (1924) — 2 крб. 50 к.

№ 26 — Науковий збірник Істор. Секції за р. 1924. — 3 крб. 40 к.

№ 27 — К. Грушевська. З примітивної культури. — 2 крб. 50 к.

№ 28 — Шевченко та його доба. 1-й Збірник Комісії для видавання пам'яток нов. письмен. — 1 крб. 75 к.

№ 29 — Програми до збирання оповідань, казок, переказів і пісень (друк.).

№ 30 — акад. С. Єфремов. Поет та плантатор. Київ, 1925.

№ 31 — проф. В. Данилевич. Археологічна минувшина Київщини (з 5 таблицями малюнків та 9 мапами). Київ, 1925.

№ 32 — проф. Є. Тимченко. Номінатив і датив в українській мові (друкується).

Державні установи та товариства, котрі вдаються безпосередньо до Академії Наук (Київ, вул. Короленка (кол. Володимирська) 54, тел. 14-26), мають на академічних виданнях 30% знижки. Инший склад видань — «Книгоспілка», Київ, вул. Короленка № 46. (Видання під № 24–28 набувати можна тільки в книгарнях Д. В. У. та Книгоспілки).

ЦІНА 1 крб.

(Preis 1 krb.).

II. Схема української історії і зміст української історіографії

Схема української історії і зміст української історіографії.

Зв'язок української історіографії зі схемою української історії. Сучасна схема української історії. Значіння національної ідеї в українській історії. Знищення джерел української історії та відсутність свободи наукових дослідів в старі часи. Завдання мого начерку.

Зміст української історії стоїть у як найтіснішому зв'язку з схемою української історії, яка, як і взагалі історія кожного народу, мусить бути історією народньою й національною, являючи собою єдиного з членів великої сім'ї народів, що утворюють всесвітню історію. А схема української історії не була завжди однаковою, навпаки — вона мінялася, або краще сказати, розвивалася, і в основу сучасної історіографії треба покласти найновішу схему, яка одповідав сучасному науковому поглядові на історію, як на історичний процес народнього життя.

Яка ж сучасна схема української історії в загальних її рисах? Це не випадкове викладання епізодів української історії в загальних курсах по російській історії, як це ми бачимо у Бестужева-Рюмина, Иловайського (хоч і це потрібно робити в загальних оглядах історії Росії), а систематичне викладання історичного процесу життя українського народу, бо тільки тоді ми зможемо уявити собі цей процес в його органічному розвитку і з усіма його особливостями.

Але чи може, чи повинна бути окрема історія України, українського народу? Тепер, коли вже ми маємо науково-оброблену та систематично викладену многотомну історію України-Русі М. С. Грушевського, це питання фактично вирішено в позитивному його розумінню. Але треба додати, що ще й тепер є багацько скептиків, які не визнають окремої історії України, а про старих істориків нічого й казати. Взагалі зміст слова „Історія Малоросії“, „Історія України“ пройшов еволюцію, як це докладно ми вияснимо в другій частині цього начерку історіографії. А тепер дамо тільки де-які по- яснення для зрозуміння загальної схеми української історії. Історія українського народу повинна існувати (і існує) тому, що існує український нарід, який має свою довголітню історію. Коли ми визнаємо історію навіть тих народів, яких тепер немає, бо вони залишили свій слід в історії людськости та належали до народів історичних, то треба визнати також і історію українського народу, що теж належить до народів історичних і мав з ними, яко своїми сусідами та родичами по похожденню, ріжні стосунки, утворював оригінальні форми свого політичного, соціяльно-економічного та культурного життя. Український нарід мав на протязі своєї історії те, що повинен мати кожний історичний нарід — свою землю, свою владу, а головним фактором його історії являється він сам, бо завжди брав велику участь в свойому історичному життю — боротьбі за свою національність, за віру, за політичну волю, за утворення таких форм свого соціяльно-економічного устрою, які одповідали його ідеалові правди й справедливости. З цього боку український нарід проявив куди більш активности, ніж його рідний брат — великоросійський нарід, що звернув особливу увагу на будування держави та передав найбільшу частину всієї творчої праці своїм царям і органам влади — правительству, а сам зробився немов матеріялом в їх руках, і рідко виступав активно, иноді — вкупі з владою, иноді — проти неї, коли йому робилося вже невимовно тяжко. Усі три народи — український, великоруський і білоруський в Київську добу жили спільним історичним політичним життям. Потім почали вони жити нарізно, і кожний утворював свої самостійні форми життя, доки українці не об'єдналися у половині XVII ст. з великоросіянами, але кожний зберігав свої особливости та доніс їх до наших часів, коли М. І. Костомаров писав свою відому характеристику двох руських народностей — малоруської чи української та великоруської. У наші часи доказом права українського народу на окрему самостійну історію являється те, що існує територія, де він живе і являє з себе більшість людности, що існує він сам, яко живий національний організм, а в наші часи, після революції, ми бачимо навіть третю ознаку, що не завжди була у українського народу — його політичну незалежність, його державність.

Історична еволюція в життю українського народу виявилася в тім, що він не зразу набув свої національні особливости, а на протязі віків; але ж початок цих особливостей лежить в далекій старовині, і кожне століття все збільшувало їх, головним чином у мові, а разом з тим у всіх инших етнографічних рисах народнього побуту. Цікаву схему особливостей цих двох народностей в їх історичній еволюції дав колись М. І. Костомаров, а тепер дає О. М. Пипін. Його схема цікава й сама по собі, а ще й тому, що виходить од великоросіянина, але такого, який об'єктивно відносився до українців. Без Київського спільного початку, писав він, не можлива ні північна, ні південна історія Русі. Стародавня історія Київа являється зачалом цієї історії руської народности. Наступили величезні переміни. Південь і північ остільки були одрізані один од другого, що нарешті етнографія заговорила про дві руські народности; але перед кожною з цих двох народностей з глибини віків вставав спомин про єдиний спільний корінь їх племени, віри й історії. Південна Русь прожила де-кільки віків в союзі з Польщею, але ж увесь цей час вела з нею боротьбу. Потім південна Русь сполучилася з північною на умовах рівного з рівним. Але обидва народи склали вже тоді з себе два неоднакових народніх типа, й один, хоч під гнітом чужого народу (поляків), серед зовнішніх небезпек, загубив більшу частину людности, свого вищого стану, що приняв чужу, католицьку, віру і ополячився, встиг, одначе, виробити в себе почуття незалежности та розвинути високо шкільну освіту; другий в обставинах, може гірших, склав державу, де дорогою ціною загубленої громадянської волі придбана була зовнішня сила з жорстокими формами адміністраційного побуту; він загубив засоби освіти і навіть охоту до неї в боротьбі з Азіятським Сходом і виробив вкупі з цим у себе національну гідність та чванливу пиху. Зустріч України з Московщиною, при таких обставинах, не могла обійтись без гострих сутичок і суперечок, і Україна мусила пожертвувати багатьма своїми особливостями, що стали були її другою натурою. В Московській державі панувала страшенна централізація та необмежене нічим самодержавство, і вона усюди, теж і на Вкраїні, провадила систему нівелювання та касування місцевих особливостей. Вона дійшла до того, що не тільки раніше, а й у XX ст. взято під сумнів навіть і українську мову, цю найкріпшу підвалину народности, хоч Москва сама багато де-чого взяла од України, а в XVII ст. запозичила її освіту й культуру.

Історії українського народу почали одводити окреме місце в своїх книжках по історії Росії і російські історики. Але разом з тим викладається тепер історія України, українського народу і незалежно од історії великоруського та білоруського народу. Який же зміст має тепер українська історія? Яку схему визнають такі сучасні українські історики, як М. С. Грушевський?

Історичний розвій життя українського народу, його еволюція була така: стародавнім осередком його була середня Подніпрянщина, особливо ж Київщина, а матір'ю городів руських — Київ. Це була південна Русь. Значить, першим назвиськом України була Русь, тому ж і тепер вживається слово Історія України-Русі. В Київську добу вже витворилися важніші етнографічні особливости україноруської народности та її україноруської мови. Далі ця південна Русь продовжувала своє існування і після монголотатарського нападу під владою великих князів литовських і королів польських. Значить, між Руссю-Україною литовсько-польської та домонгольської Київської доби є органічний звязок і нема ніякої перерви: русько-український нарід XIV–XVII віків утворився з руського населення південних князівств XI, XII, XIII віків і навіть раніших часів. Але своє стародавнє ймення „Русь“ затримала за собою тільки Угорська Русь, хоч жила на найдальшій окраїні, та русини Галичини. Московські царі почали вживати для своєї держави, немов на підставі спадкоємства, термін „Великая Русь“, а відповідно цьому звати південну Русь-Україну „Малою Русью“ або „Малороссіей“. В пам'ятках історичних (наприклад, у козацьких літописах) вживаються терміни „Малороссія“ і Україна з ріжними варіяціями (Україна „ Малороссійская“, „козацкая“). Але в народніх думах і піснях сам нарід називає свою землю Україною. В українській історіографії першої половини XIX в. уживалося слово „Малороссы“. В наші часи в науці звичайно вживається або старий народній термін Україна або термін Русь-Україна. Історичні обставини життя українського народу на протязі тисячі років його існування були взагалі для нього дуже тяжкі. Він не мав того значіння в політичному та культурному життю європейських народів, на яке мав право, як член цієї сім'і народів, до якої він належав по свойому індоєвропейському походженню, по своїй слав'янській мові, по своїх антропологічних і етнографічних признаках, по своїй християнській вірі та ще тому, що він виділявся серед инших європейських народів, укупі з народом великоросійським, великими розмірами своєї території і великим числом свого населення і навіть був помітний в де-які часи з боку культурного. Правда, в лінгвістиці йде суперечка про те, що уявляє з себе українська мова відносно руської мови, руського язика: чи осібний язик, чи наріччя праруського язика або, краще сказати, праязика. Але як би не вирішати це питання, хоч би й признати теорію руського праязика, яка стоїть тепер дуже твердо, хоч треба додати, що й друга теорія підтримувалася досить видатними філологами, хоч би визнавати українську мову за наріччя, це не має особливого зна- чіння, бо цим не порушується ні історичне існування українського народу з його язиком, чи мовою чи наріччям, ні тим більше право і можливість дальшого розвитку цієї мови і перетворення її в багатий науково-літературний язик, бо цей розвиток і диференціяція являються нормальним шляхом в розвитку слав'янських мов взагалі. Безумовно, українська народня мова дуже близька до великоруської, як і український літературний язик найближчий до руського літературного язика. І тут немає нічого некорисного ні для того, ні для другого: це рідні брати, і не треба штучно їх відріжняти. Досить близька українська мова і до польської, бо всі ці мови є слав'янські, хоч однакові слова ще не свідчать про те, що вони у когось чужого позичені. З цього в усякому разі не можливо робити висновку, що українська мова є провінціяльний жаргон і що вона не зможе розвинутися при сприяючих обставинах в літературно-наукову. Великоруська мова є теж, як і українська, наріччя ідеального руського праязика. Певних критеріїв між язиком і наріччям немає. Чи так, чи инакше, а українські народні говори складаються в певну язикову цілість, яка має свої фонетичні, морфологічні і синтаксичні прикмети. Український нарід з боку етнографічного й антропологічного відріжняється од своїх сусідів великорусів і білорусів менш, од других слав'ян більш, як національний індивідуум, хоч і сам поділяється на групи. Географічні обставини його життя мали великий вплив на витворення з ріжних груп єдиної нації. Мобілізація населення відіграла дуже поважну ролю в цьому процесі об'єднання: вона змішувала українську людність і її говори і доводила їх до одноманітних форм, до пануючої народньої мови — Київсько-Полтавсько-Харківського осередку, — що на її підставі утворився в XIX ст. і український літературний язик. Старі ж архаїчні діялекти затрималися тільки на окраїнах. Ця мобілізація люду мала великий вплив і на історію народу: на заході були Карпатські гори, на півночі ліси з болотами й нетрями, а на півдні далеко простяглися степи — полтавське й харківське передстеп'я і справжній Запоріжський степ, де панували колишні кочовики. Галицька площина, полуднева Волинь, середня Подніпрянщина і Донецький водозбір були призначені для головної ролі в суспільному й культурному розвитку українського народу. Далі на захід було куди безпечніше, ніж на сході, хоч би напр. Донецькому, бо йому постійно загрожували степовики-кочовики. Але все таки тільки в Подніпрянщині, в натуральному осередкові української землі, широко роскинулося й яскраво проявилося українське життя. Людність підо впливом кочовиків посувалася на північ і захід, де був захист від них, і потім знову звідтіля посувалася на південь в степи, які манили її своїм простором і природніми багацтвами. Це були немов приливи і одливи океану. Величезну шкоду Україна мала од своїх сусідів-кочовиків, з якими в неї не було ніяких натуральних меж; вони нищили й затримували розвиток її культури та матеріяльного добробуту. Але це була вкупі з цим і велика історична заслуга України перед народами заходу, перед Європейською цівілізацією, бо вона стала захистом для них від азіятських орд. Руйнування країни од татарських нападів, еміграція людности в більш захисні місця, нова мобілізація населення в степи і звязана з нею екстензивність сільського господарства, бо уся енергія витрачувалася на оброблення дикого поля, — це все були наслідки цих приливів і одливів. Страшенна сила енергії народу, його праці та капиталу марне була витрачена на цю віковічню боротьбу з кочовиками; знищено було багацько й самого народу — побито, поранено і заведено в полон. Трудно було цим погряничникам піднятися над щоденними клопотами про охорону свого життя, здоровля, волі, свого збіжжа, і небагацько залишалося сил, щоб піклуватися про вищі культурні потреби. Боротьба з степом була найголовнішім ділом народу та його уряду. Але все таки навіть тут утворилася та поширювалася культура.

Що до державної ідеї своєї власної влади та уряду, то тут треба сказати, що український нарід самостійним політичним життям жив тільки в давній добі, Київській, і на дуже короткий час — в пол. XVII ст. З XIV віку Русь-Україна входить в склад инших держав — Литовської та потім Московської. І тому в ці часи треба досліджувати головним чином тільки суспільно-економічний і культурний процес, себ-то внутрішню історію народу. З яких часів треба починати історію України? З тих часів, з яких почала утворюватися українська народність, себ-то з початку Київської доби, і ця перша доба русько-української історії продовжується до половини XIV ст. Тоді утворилася Київська держава, яко єдине політичне тіло, що в половині XI ст. перетворилося в південну обласну Русь. Але немов вступом до цієї першої Київської доби являється старіша доба, а саме зміна населення й культур на території Русі-України в доісторичну добу та в історичні часи, починаючи грецькою колонізацією її скифами і кінчаючи появою руських слав'ян та їх тюркських сусідів. Доісторична доба тягнулася на протязі тисячоліття, а історична (грецька колонізація) почалася в VII віці до Різдва і дійшла до VII в. після Різдва, себ-то захопила одно тисячоліття. Таким вступом я роспочав свою „Русскую исторію“ (т. I-й), таким вступом роспочали свою історію Русі-України М. С. Грушевський і Ол. Як. Єфименко. Так роспочну я і свою історію Українського народу.

Друга доба історії Русі-України — це буде Литовсько-Польська (приблизно з половини XIV до пол. XVII ст.). Її головні риси в порівнянню з першою будуть такі: візантійсько-західний вплив, утворення вищої верстви суспільства, пригнічення нижчих станів суспільства, боротьба за соціяльну та національну ідею.

Третя доба — часи московської влади (з другої половини XVII до другої половини XVIII ст.). Починається вона повстанням Богдана Хмельницького на підставі народніх ідеалів соціяльно-економічного устрою. Ця боротьба сполучається з національно-релігійною, захоплює всі верстви народу до самого низу. Захопивши всю Україну, вона згодом обмежується головним чином лівобережною Україною. Тут перебудовується увесь політичний і соціяльно-економічний устрій, йде боротьба за автономію України на підставі старих пактів Богдана Хмельницького, напружується й національне почуття, хоч все таки реакція взяла верх, автономію було знищено, і українська нація, здавалося, повинна була згинути. Але почалося відродження. Так процес національного життя України являє з себе немов тезу (утворення народности), антитезу (знищення) і синтезу (відродження). Народні змагання відновляються, підтримуються інтелігенцією. Починається ідейна боротьба за відродження; сповняється заповіт великого кобзаря:

„Роботящим рукам, роботящим умам Перелоги орать і посіяне жать“.

Така схема історії України-Русі.

Одною з головних рис життя українського народу, його історичного процесу, як і у всякого иншого народу, треба признати ідею національности. В перші віки української історії, починаючи з стародавніх часів Київщини і навіть раніше, утворювалася українська народність; під польською владою в XVI–XVII ст. український нарід мусив одстоювати свою національність, але од нього одпала значна частина його інтелігенції вищого стану, шляхетства, що денаціоналізувалася — ополячилася й окатоличилася. В другій половині XVII віку Україна прилучилася до Московської держави, що в XVIII ст. перетворилася в Російську Імперію. Тоді знову роспочався процес денаціоналізації, але вже під формою обрусіння, особливо після скасування політичної автономії в другій половині XVIII ст. Але з початку XIX ст., коли здавалося, що українська національність переставала існувати, почалося відродження національної ідеї більш усього серед української інтелігенції, що працювала над відродженням українського письменства (почалося це з Котляревського) і національним відродженням України. Сучасна революція на Вкраїні виставила, окрім загальних для всіх народів Росії політичних і соціяльних лозунгів, і прапор національного відродження усього народу, вкупі з його інтелігенцією, яка мусить злитися з народом під цим прапором. Таку будучину, таку перспективу відкриває перед нами наш сучасний історичний процес. Але де-кому здавалося, що українська національна ідея вадила, вадить і вадитиме розвитку самого українського народу й усієї людськости. Одначе це помилка, бо національне відродження завжди було нормальним, найпевнішим і найкоротшим шляхом і до прогресу політичного і соціяльного і до ідеї вселюдського добробуту, себ-то до інтернаціональної ідеї. А в українському відродженню завжди, навіть в найсмутніші й найтяжчі часи реакції та абсолютизму, яскраво одбивалася і в красному письменстві і в науковій історичній літературі, як це ми побачимо далі, широка й глибока демократична ідея добробуту селянських мас і робочого люду, і це ми зрозуміємо, коли згадаємо, що в основі літературного відродження лежала народня словесність, де сам нарід висловив свої ідеали добра і правди, а в основі науково-історичної праці лежала та ж щиро демократична ідея, бо і взагалі українська історія була суто-народньою, глибокодемократичною, де головною активною силою на протязі віків був сам нарід.

З приводу цього цитання було цікаво привести філософічні думки про національну українську ідею, в звязку з його денаціоналізацією, знаменитого українського філолога-лінгвіста — філософа О. О. Потебні, — тим більше, що вони були висловлені в такому виданню, яке відоме тільки невеличкій купці спеціялістів-етнографів — це рецензія О. О. Потебні на „Народныя пѣсни Галицкой и Угорской Руси“ Як. Головацького. З приводу онімечення галицько-українських русинів німцями, що відбилося в народніх піснях, О. О. Потебня висловив ось які думки: в південній Русі, яка стояла по своїй недолі, як горох при дорозі, й була призначена до безупинного топтання та колотнечі на протязі віків, з'являються й зникають цілі юрби вільних і невільних перевертнів (вільних в вузькому значінню цього слова, в широкому — всі невільні і тільки не всі однаково самодовольні!). Історія де-що знає про це, мистецтво — мало, бо, наприклад, для романа, оповідання чи живописи південної Русі немов зовсім не має, і це навіть не на користь загальноруську. Позичання можливі і звичайні, натуральні, аби вони тільки не були виродливі. Не окуляри винні, а мавпа, що надіває їх на хвіст. Коли б чужі впливи на нарід були б лише вадливі, нові народности не з'являлися б. Не можливо — будь що будь — утримувати старовину. По- милка тут виникає з того, що народність уявляють собі тільки з приводу її змісту. В дійсности народність реальна що до минулого, але вона формальна настільки, що зберігається навіть тоді, коли зовсім, аби тільки не раптом, а спроквола зміняється її колишній зміст. Язик, мова не тільки одна з стихій народности, а й найбільш повне, цілковите її подобенство. Як не можлива така точка погляду, з якої видимі були б усі сторінки предмету, як не можлива в слові уява, що виключала б можливість иншої уяви, так точнісенько не можлива загальна, суспільна безумовно-найкраща народність. І коли б навіть об'єднання людськости було можливе, воно було б погибіллю для вселюдської мислі, як заміна багатьох спочувань одним, хоч би це одно було навіть не доторканням, а прозором. Для існування людини потрібні й другі люди, для народности — инші народности. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм. Як невеличким числом знаків визначаються безконечні числа, і як нема язика й наріччя, які б не були здатні стати засобом за-для надзвичайно ріжноманітної і безкрайої мислі, думки, яка одначе ніколи не може зрівнятися з самим предметом пізнання, відання, так і кожна народність, хоч би й нижча, здатна до безкрайого власного розвитку. Тут, очевидно, немає неправдивої думки, що кожний нарід повинен утворити повнісенький цікл свого розвитку, бо, як співається в пісні, —

Не всі то ті сади родять, котрі зацвітають, Не всі то ті поберуться, котрі ся кохають. Половина саду родить, половина в'яне, Половина шлюби беруть, половина марне.

Але тут є memento mori для переможців і підбадьорення для переможених, поки вони ще дихають: ранений ще гадає на двоє, і тільки коли його вбито, тоді спить. Є дві породи націоналістів: ті, що глитають, і ті, що їх ковтають. Етики й правди більше в других. Про перших можливо сказати словами прислів'я: „може ти, москалю, і добрий чоловік, та шенелія (себ-то теорія) твоя злодій“. Вони пишаються перемогою: наш шлях, кажуть вони, найкращий до ідеалу людського розвитку; хто упірається йти, куди його ведуть, той грішить проти Бога, проти розуму історії. Їм принадно лічити поспіх міркою поваги. Перші докоряють других тим, що вони, даючи перевагу „провинціальному жаргону“ (себ-то українській мові) над язиком освічених станів, тим самим з доброї волі з'ужують кругозір своєї мислі, втрачують для продукції свого розума всесвітні ринки. Але таким порадникам можливо одповісти: не турбуйтеся, панове! кому справді щось треба промовити (по Гете), той сам уже вибере найбільш підручне, пригоже для нього слово, аби тільки йому не перешкоджували в цьому. Виходить це не погано…, і багацько думок і образів, які мають і загальне значіння, зовсім би й не родилося без провінціяльних жаргонів. А відносно вивозу на всесвітній ринок, так ми добре пам'ятаємо, що при ньому свої можуть пухнути з голоду, і щоб установити нормальну зовнішню торгівлю, найкраще буде усунути цей голод. А дорікали в тім, що вони хотіли немов обезглуздити простих людей, відсуваючи їх од користування язиком пануючих станів; хотіли, але не могли, завдяки відповідним заходам царської влади та розсудливости самого народу, для якого немов є неприємний, на їх думку, місцевий жаргон у школі й книжці. Але послідовний націоналіст не хоче зберігати темряву, а бажає тільки, щоб відбувалося педагогічне вимагання — не нехтувати силами учнів. Взагалі кажучи, денаціоналізація це погане виховування, етична болість, це повне користування засобами уразливости, ослаблення енергії мислі, пустка витиснутих і нічим не заповнених форм свідомості, дезорганізація суспільства, бо чужомовна школа, коли ті, що пригнічують, близькі до тих, кого пригнічують, доводить до муки; тут теж денаціоналізація і ріжниця тільки числова. Великий і багатий руський літературний язик набірається сил і багацтва з народніх наріччів, і розмір цілого залежить од правильного розвитку складових його частин. Тут, як бачимо, нема того націоналістичного шовінізму, що вперто стоїть за зовнішні національні форми життя: навпаки — висловлюється зовсім правдива думка, що ці форми можуть зовсім зникнути, що не всяка народність може відродитися, а тільки та, додам од себе, яка буде захоплена ідеєю відродження. Автор гостро висловлюється тільки проти примушування, звідки б воно не йшло, але треба додати до цього, що примушування неприємне не тільки в формі примусового онімечення, ополячення, обрусіння, але і в формі примусової українізації, бо це буде вже шовінізм. У О. О. Потебні національна ідея не протилежна ідеї інтернаціоналізму, брацтва народів на соціяльному грунті, але навпаки.

Коли Україна-Русь справді стояла на битому шляху, по якому проходило багацько народів, коли її постійно руйнували й нищили кочовики — народи тюркського коліна, особливо половці, то й не дивно, що при цих нападах згинула величезна сила історичних пам'ятників і розвідок. Нам відомо взагалі, якого високого розвитку досягла була культура Київської Русі і яка там була сила літопи- сів і офіційних актів, наприклад, грамот. І щож? Монголо-татарські напади та їх влада знищили, мабуть, більшу їх частину: не дивно тоді, що списки дуже цінних пам'яток зберіглися за межами України — в Великоросії, бо татари зруйнували степову південну Русь більше, ніж північну, прикриту лісами. Литовська доба являється немов лагуною в українському історичному процесі, бо для неї бракує джерел, які безумовно були, тільки до нас не дійшли, бо про них є свідоцтва пізніших письменників, наприклад, Длугоша, Стрийковського. В польську добу багацько історичних пам'ятників згинуло в татарських нападах, у постійних козацьких повстаннях, у внутрішніх заколотах, у безупинній мобілізації населення, в пожежах. До цього ще треба додати релігійні утиски православія з боку католицтва й унії та особливо єзуїтів, що просто таки палили книжки, які їм були не до вподоби, і були лютими цензорами своїх часів. Щоб зрозуміти це, треба тільки нагадати собі долю знаменитої хроніки Більських (батька й сина), яка має велике значіння і для української історії, і ось ця польська хроніка теж попала в index librorum prohibitorum, а син Більський, хоч і був протестантом, мусив знищувати з хроніки свого батька протестанський її дух. 1654 року Україна з'єдналася з православною Москвою, і здавалося, що настане тишина та спокій, що не буде ні знищення книжок ні цензурних утисків, але вийшло инакше. Війна та заколоти нищили країну та письменство — друки й рукописи. Московська держава відносилася до чужоземців і до їх письменства взагалі неприязно. А на черкасів-українців теж дивилася, як на людей, захоплених латинством, хоч вони під польською владою терпіли більш усього за те, що не хтіли переходити в унію та католицтво. Особливо тяжко було українському народові й українському письменству в часи Руїни. Лазар Баранович висловив не тільки свою власну думку, коли писав цареві Олексію Михайловичеві: «мы, выбивши изъ Украйны ляховъ, доброхотне, православні суще, православному монарсі поддалися, хотячи на волностях нашихъ козацкихъ древнихъ подъ православною монархою жити». В другому і в третьому листі він знов рішуче пише про необхідність для України волі і пактів Богдана Хмельницького, а також скасування воєвод: «свободою убо, ею же Христосъ насъ свободи, ихъ свободи, да стоятъ на свободѣ». Але волі не було. Не було й спокою, хоч Мазепа в пісні своїй співав: «всі покою щиро прагнуть». І. Галятовський в свойому творі „Ключъ разумѣнія“ писав: «Не дывуйся, чительнику, тымъ помылкамъ, которыи ся въ той кнызѣ знайдують, бо тая кныга такого часу робылася, в который болшесмо утѣкали и на смерть, нежели на книгу тую поглядали. Ни единого имѣ покоя плоть наша, но во всемъ скорбяша: внѣ уду брани, внутр уду страхи». І все ж таки, при таких тяжких обставинах, провадили свою працю українські письменники: «милая и вдячная мнѣ есть тая праця», пише Галятовський в передмові до свого Месії Праведного, хоч і треба було її писати «по трудныхъ и небезпечныхъ дорогахъ (ѣздячи), уширбок здоровя и шкоды великіи поносяй и смерти ся окрутнои не поедно крат сподѣваючи». Як високо ставили історичну літописну працю українські літописці Граб'янка, Величко, ми побачимо далі, коли оповідатимемо про їх літописи. А через відсутність спокою і тяжкі обставини тих часів знищено було в XVII в. багацько пам'яток нашого письменства й історії, бо за часи Руїни люди кидали свої оселі, міста й села, і переходили з Правобережжя на лівий беріг Дніпра і далі в Слободську Україну «Войска поганскіи — каже Радивиловський — не едину въ нашей россійской земли церковъ, не единъ монастыръ, не единъ моцный и до добытья трудный градъ зъ грунту вывернули… не одного о смерть, то отъ меча, то отъ глада, то отъ зимна приправили». Козаки й селяне вивозили з собою в далеку країну, на слободи, не тільки достатки, а й книги, друковані в українських друкарнях. Але скільки цих книг загинуло, коли руйнували міста і села, по тих диких полях, де гинули і люди, і вся їхня худоба!