Конотопська відьма

I

Смутний і невеселий сидїв собі на лавцї у новій сьвітлицї, що́ відгородив від противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрйоха. Хоч парень собі і чепурний був, а тут і у недїленьку сьвяту не брав білої сорочки, та й — прощайте у сїм слові — китаєвих, синїх штанів на ніч не знимав, так сердека у них і ночував, рад-рад що за північ допхав ся до дому; а там чи заснув чи нї, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозїхав ся, вичухав ся, помоливсь Богу, нюхнув разів тричи кріпкої роменської кабаки, прослухав що́ йому читали, дав порядок і, зоставшись сам у сьвітлицї, сїв на лавцї. Голова йому нечесана, чуб не підголений, пика невмита, очи заспані, уси розкудовчані, сорочка розхрістана; край його на столї люлька і гаманець, каламар, гребінець і повна карватка ще торішньої дулївки, що́ ще з вечера наточила йому Пазька у пляшку, а він, хоч і насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так і лїг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулївку квапив ся, бо ще нове лихо зовсїм його скрутило і він і сам себе з журби не тямив.

Яке-ж то там йому лихо зіклало ся і від чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе роскажу: і відкіля він так пізно приїхав, і зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого міцнїйша, та й слухайте.

Пан сотник Уласович був чесного і важного роду. Таки хто скільки нї зазна, то сотенною старшиною усе були Забрйохи; а дїди і прадїди Микитові усе були у славному сотенному містечкові Конотопі сотниками, так від отця до сина так сотенство і переходило. От як і старий Улас Забрйоха, таки сотник конотопський, як помер — і що́ то жалковало за ним козацтво! та таки і усї люде, і старе і мале, усї плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дїтського батька, та биля церкви й поховали, і добре на усїх обідах помянули. Як же відпили сорочини і громада зібрала ся на пораду, кого начинити сотником, то усї у-в один голос так і гукнули: »А кому-ж буть? Уласовичу, Забрйошенку; якого нам лучшого ськати?« Оттак-то і настановили його сотником і став він із Забрйошенка вже й сам Забрйоха.

От він, поховавши батька, сюди-туди оглядївсь, аж вже йому годів двадцять цять; нїгде дїтись, треба женити ся, треба дївки ськати. Батько бо його, старий Улас, був собі скупенький, і коли було Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч, та й скаже: »Нехай лишень вияснить ся, бач нахмарило. Який тепер сякий-такий син женить ся? Бач, хлїб дорогий, по пять алтин мішок, та й тїсно нам буде, як тобі жінку озьмемо: тільки і є, що хата з кімнатою, та через сїни противна хата, та й годї; де менї вас містити з дїтворою, що́ вже знаю, що так і обсипле. Нехай лишень опісля подумаємо.« То було Микита почухаєть-ся та з тим облизнем і пійде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату перегородив, от йому є й сьвітлиця, є й простор. Далї став дївки ськати, і сїв думати. Вже на яку-то він не думав? Перш би то так, що й де! зараз на чернїгівську протопопівну закинув, та й сам злякавсь від нерівнї: одної одежі на два вози не вбереш, а намиста, кажуть, мірками батько відсипле; та таки і нїчого, там і богослови їли печені гарбузи, так нашому братчику нїчого туди квапитись. От він і спустивсь низче; перебирав, перебирав, думав, думав… далї як сплесне у долошки, як загомонить сам собі у хатї: »отсе так, отсе моя! хлопче, сїдлай мерщій коня!« Чи зібравсь чи нї, мерщій наш Уласович сїв на коня, і як затупотїв, так тільки що оком його заздриш.

Куди-ж то він так потяг прудко? Еге! колись-то, десь-то на ярмарку бачив він хорунжівну Олену, от що́ на сухій балцї хутір, прозиваєть-ся Безверхий. Він дивлячись тогдї дуже дивовав ся, що дївчинка й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитовати людей, так йому й росказали, що у неї нема нї батька нї матери, а тільки самий брат, що вона хазяйка невсипуща, сама і коло коров, сама і у полї при косарях і при женцях, а зимою у винницї сама догляда і се борошно скупує на винницю. Брат її хорунженко, хоч парень і молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцї, бо як був недуж, так обіщавсь: »коли,« каже, »видужаю, то пійду у ченцї, віддавши сестру за-між.« От і видужав, і дожида доброго чоловіка, щоб йому і господарство і сестру віддати, і вже нї до чого йому дїла нема, усе тільки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочуєть-ся.

Оттуди-то потяг наш пан сотник Забрйоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кітка, де сало лежить: одно те, що дївка здорова, молода, огрядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби — так батечки! свій хутір, лїсок, винничка, млинок, вітрячок, а скотини та овечок так нїчого й казати! І усе то їй достаєть-ся. Затим-то так наш Уласович і поспіша, що й коневі не дасть здихнути і сам, не обідавши, тридцять семисотних верст, іще з гоном, не спочиваючи переїхав і як добіг до того Безверхого хутора і устав з коня биля хорунженкової хати, так так і хитаєть-ся мов пяний, а я-ж кажу, що він і не обідав нїгде.

Поздоровкавшись з паном хорунженком і посїдавши у хатї, от наші і розговорились промеж себе і признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то і їм треба не цуратись один другого. хорунженко питав пана сотника, що куди його Бог несе і зачим? Зараз наш Уласович і став брехати, бо старі люде кажуть: тільки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, і що без брехнї нї-жоден чоловік не сватав ся. Отже-ж то сотник і каже, що буцїм-то йому треба брагу для волів наняти на зиму (а ще де та й зима? іще тільки петрівка ійде), так він почув, що у пана хорунженка у винницї барда добра і добре скотини доглядають, приїхав наняти і сторжитись.

— Не знаю я сього дїла і нї в ві-що не мішаюсь, про те сестра зна, сказав йому на одвіт пан хорунженко.

»А де-ж Йосиповна Олена? Може б бува її покликали, то ми з нею і скінчаємо дїло,« казав Забрйоха.

— Але! сестра у полї, поїхали там трошки просця посїяти, так вона догляда, бо вже без неї нїхто нїчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте, вона над вечір і буде. Поки вона вернеть-ся — дївко! а вточи лиш сливянки! — то ми по кухличку, по другому випємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, і заночуєте, бо вже нерано, сказав хорунженко.

»Панська воля!« одвіт дав Микита — і радесенький собі.

От як вицїдили вони самотужки глек сливянки, а далї і тернівки покоштовали чи-трохи, прибігла і наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловік, зараз мотнулась, звелїла із ставка потягти карасїв, і загадала вечерю варити; сюди-туди шатнулась і увесь порядок дала, що́ й на-завтре робити і кому, куди і за-чим їхати, а далї одяглась таки любенько, як звичайно панночцї, та ще й хорунжівнї: до старенької плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юпку, та на шию дукат на бархатцї, та червоні черевички узяла, а на голову хорошу стрічку по- клала, та й вийшла і поклонилась пану Уласовичу низенько.

Наш Забрйоха як побачив таку панночку, що не тільки що з роду не бачив такої, та вона йому і не снилась така, та аж задрижав і не тямить вже, що́ йому і казати, та вже хорунженко нагадав, та й каже: »Отже, пане сотнику, вам і хазяйка; радьтесь із нею, вона усьому голова.«

Так що́-ж бо наш Уласович? Нї пари з уст. Далї приняв ся, мнявкав, мнявкав, та й начне про воли а кінча про голуби, дума об бардї а скаже об тернівцї, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.

Олена собі дївка бойка була. Хоч пан сотник і сюди і туди загинав, а вона його зараз розчухала, що́ він таке є і за чим приїхав, так же й кае йому і говорить: »Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоровя тернівочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра — дасть Бог сьвіт, дасть і совіт, то й порадимось, що́ треба робити.«

Забрйоха, почувши сеє, та аж сам не стямив ся від радощів; дума: от дїло і зовсїм, завтра тільки рушники брати! та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що́ у ченцї збираєть-ся, а таки сього дїла не кидаєть-ся і ще й дуже полюбля.

Олена таки частенько до паничів увіходила, так буцїм за яким дїлом, а тільки щоб більш розглядїти Микиту Уласовича, що́ воно є; то як увійде та поведе очицями, що́ як терен-ягідки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний і не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже більш і не входила; самі паничі повечеряли і докінчавши глек з тернівкою, пан хорунженко хотїв вже ійти спати, аж ось наш Забрйоха поплямкав, викашляв ся, поцмокав, потер уси, та й став ту рацею казати, що́ йому дяк скомпоновав вже давненько для такого случаю; от і каже:

»Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що́ я вам скажу: Несоразмірно суть чоловічеству єдинопребиваниє і в дому і у господарстві. Всякоє диханиє шануєть-ся у двойстві; єдино чоловікові на потребу пояти жону і іміти чада. І аз нижайший возиміх сию мисль і неукротимоє желаниє. Пламень мя раждижаєт і не от'їду, дондеже не совокуплю ся з лїпообразною, превелебнїйшою Кат…« Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як він було думав залицять ся до протопопівни з Чернїгова, і Забрйоха дочитав до самого кінця так, як було тогдї на память витвердив; та як згадав, що хорунжівна не Катерина а Олена, і не превелебна а так панночка, от того-то й замовк, та нї туди нї сюди.

Хорунженко зовсїм було дрімав, а на сю рацію прислухавсь, прислухавсь, та й каже: »Що́ бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нїчого не второпаю. Чи не після тернівки отсе ви такі стали?«

Здихнув Уласович та й каже: »Бодай його писала морока! Се менї таке написав наш воскресенський дяк.«

— Та що́ воно таке є? спитав Йосипович. Чи се вірша, чи що?

»Але! я й сам не знаю, що́ воно і длячого,« каже Забрйоха.

— Так на-що ж ви менї против ночи таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.

»Та я б і не говорив, так лихо припало!«

— Та яке там лихо? Кажіть швидче, спати хочу.

»Але! Кому спати, а кому й нї,« сказав Уласович, та здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько, та й каже: »віддайте за мене Олену, сестрицю вашу!«

— Йо! сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю і плечі і спину, а далї каже: Побачу, що́ сестра скаже, нехай до завтрйого; лягайте лишень спати. Та й пішов від нього.

Лїг наш Забрйоха спати, так йому і не спить ся; жде сьвіта, не діжде, щоб швидче йому почути, що́ скаже Олена. Ну, сяк-так дождались сьвіта, повставали паничі і позіходились. Зараз пан Уласович і пита: »А що́-ж ви менї, паничу, скажете? Чи наша річ до дїла, то я б побіг мерщій, та з старостами і явивсь сюди закон сполнити. Кажіть бо!«

Сопить наш хорунженко і нїчого йому не сказав, тільки гукнув у кімнату: »А ну, сестро! дай нам поснїдати, що́ ти там придбала.«

Вийшла з кімнати наньмичка, поклонилась, та й постановила на столї перед паном Уласовичем на сковородї… печений гарбуз! Як розглядїв наш Забрйоха таку пинхву, як скочить із-за стола, як вибіжить з хати! аж тут батрак вже й держить його коня, і вже осїдланого; він мерщій на коня, та навтїкача по-биля хат, тільки й чує, що люде з нього регочуть ся; йому ще й більш стидно, ще й більш коня поганя, та як вибіг з хутора, розглядїв: що́ за недобра мати? щось тилїпаєть-ся на шиї у коня! Коли ж дивить ся — верйовка; потягнув тую верйовку — аж і тут гарбуз сирий причеплений! Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня поганя, знай поганя… Одно те, що сором, а тут і такої дївки жалко, та ще-ж нї ївши нї пивши! От вже наш Уласович і до дому з гарбузом так біжить, як біг до дївки, думаючи рушники брати. І самому лихо, і кінь морений, так на-силу, на-силу допхавсь до дому аж о півночи і — як я росказував — мерщій лїг спати.

II

Смутний і невеселий сидїв у сьвітлицї на лавцї конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрйоха, а об чім він сумовав, ми вже знаємо. Еге, та не зовсїм: хиба чи не дасть нам товку отсей, що́ лїзе у сьвітлицю до пана сотника? А хто-ж то лїзе? Що́-ж се він так там мордуєть-ся? То піткнеть-ся у двері, та й назад наші. Отта хворостина, що́ несе у руках, та його спина́: коли держить її поперед себе, то тільки ще ніс у двері ткне, а вже хворостина і обіперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсїм увійде у сьвітлицю, а вона за ним волочить ся і чіпля його, як та сварлива жінка за пяницею мужиком; у поперек же і не кажи її всунути у сьвітлицю, бо кріпко довга була. Лїзе то не хто, як Прокіп Ригорович Пістряк, сотенний конотопський писар і щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрйохи, бо він без нього нї чарки горілки нї ложки борщу до рота не піднесе; а вже на порадї, як Пістряк Ригорович сказав, так воно так і є, так і буде, і вже і до сто баб не ходи, так нїхто не переможе. Що́-ж то він за хворостину пре у сьвітлицю до пана сотника? Але! лучше усього послухаймо, як і об чім вони собі будуть розмовляти, то тогдї усе знати-мемо. Та ще-ж і те знайте, що пан Пістряк суть писар, дванадцять год вчив ся у дяка у школї: у год вчистив граматку, два годи вчив часловець, півчварта года сидїв над псалтирем і з молитвами зовсїм вивчив, та півпята года вчив ся писати, а цїлїсїнький год вчив ся на щетах; а промеж тим, ходячи на крилос, поняв гласи, і єрмолойні догматики, і Сковородині херувимські, туди-ж за дяком і піддячим окселентує, і Павла чтениє, коли не багацько закладок, утне на усю церкву голосно. А вже на річах так бойкий, що як розговорить ся, розговорить ся, та усе не по-просту, усе з писання, так і наш отець Костянтин, даром що до синтактису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й відійде від нього, кажучи: »Хто тебе, чоловіче, зна, що́ ти там говориш!« Оттакий-то був у нас у Конотопі писар, отсей Прокіп Ригорович Пістряк; так як стане він з паном сотником Забрйохою розмовляти, так ви тільки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо він у нас чоловік з ученою головою, говорить так, що і з десятьма простими головами не розжуєш.

Отже-то як пан сотник бачить, що пан писар не влїзе у його сьвітлицю за тою довгою хворостиною, та й пита: »Та що́ то ви, пане писарю, якого чорта до мене у сьвітлицю прете?«

— Та се, добродїю, лепорт об сотеннім народосчислениї, в наличности предстоящих по мановению вашому, та — бодай він сокрушив ся в прах і пепел! — не вмістим єсть в чертог ваш. Подобаєт або стїну протяти, або стелю підняти, бо не влїзу до вашої вельможности! сказав Пістряк, та й почав знова возитись з тою хворостиною.

»Що́-ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому мабуть замісць хвоста, чи що?«

— Хворостина сия, хоча єсть і хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нїй вмістилище душ козацьких прехваброї сотнї конотопської, за ненахождениєм писательнаго существа і трепетаниєм десницї і купно шуіцї. Оттак відсипав наш Пістряк.

»Та кажіте менї по-просту, пане писарю! О, вже менї те письмо остило та опоганїло, що нїчого і не второпаю, що́ ви кажете-говорите. Тут і без вас нудьга узяла, і печінки до серця так і чую, як підступають,« сказав пан сотник, та й схиливсь на руку, та троха таки чи й не пустив слїзочок пари, другої.

— Горе менї, пане сотнику! казав Пістряк: мимошедшую седмицю глумлях ся з молодицями по шиночкам здешної палестини і, вечеру сущу минувшаго дне, бих неподвижен аки клада, і нїм аки риба морская. І се внезапная вість потрясе мою унутренную утробу, а наче і паче, єгда прочтох і уразуміх повелїниє милостивого началства, збирати ся у поход аж до Чернїгова. Сиє, пане сотнику, пишуть щадя душі наша, да не когда страх і трепет обуяєт нами і ми скорбні падем на ложа наша і успем в смерть; і того ради скритность умислиша, аки-би у Чернїгов, а хто вість? чи не дальш іще. О горе, горе! і паки реку: горе!

»О горе, горе, Ригорович!«

— О горе, горе, Уласович!

Оттак-то горйовали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписаниє ійти у Чернїгов зо всею сотнею і зібратись зо всїм пирбо і узяти провянту для себе і коней на дві недїлї.

От як горюють пан сотник у сьвітлицї, а пан писар за порогом, далї сей і вигадав — бо вже на вигадки завзятий був — та й каже: Соблаговолїте, пане сотнику, дати менї повелїниє, о сокрушителном преломлениї сієї трикратно опоганївшої хворостини, яже нинї суть у ранзї лепорта, бо самі созерцаєте ясними, хоча і невмитими вашими очесами, що неумістим єсьм з нею у чертог ваш.

Почухав голову пан Уласович, довго думав, далї й каже: »Се-б то, по нашому, переломити хворостину; так ти бо кажеш, що се вже не хворостина а лепорт об нашій сотнї, так щоб часом не було натруски від старших; бо і сам здоров знаєш, що пан полковий писар щось до нас добираєть-ся і так і підгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.«

— Не убоїм ся, не устрашим ся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлїєт нам против нього бути мудрим і сиє послїднереченноє предписаниє неупустително сполнити, і того-для повели, вельможний пане, да сокрушу сию палицю. — Так, покручувавши уси і очи у стелю утопиривши, казав пан Пістряк, а далї бачить, що пан Микита йому нї пари з уст, бо й доси ще не второпав, що́ той йому каже, та й скрикнув: »Так ламати?«

»Та ламай, пане писарю!«

Хрусь! Пан писар і переломив хворостину. »Переломиша ся,« каже, »і се нинї можу вмістити ся в чертог твій.« Та сеє кажучи, і улїз у сьвітлицю, і кланяєть-ся пану сотнику, і подає йому з двох рук по цурпалку, і каже: »Подозвольте, приньміте!«

»Та що́ ти менї отсе, пане писарю, тикаєш у вічи? чи їх виштрикати хочеш, чи що́?« питаєть-ся його пан сотник, притулюючись до стїни, а боячись дума: чи не погнав Ригорович впять химер, як було після перепою на великодних сьвятах. »Що́ воно таке є? кажи менї по-просту, без письма.«

— Сиє суть, пане сотнику, замісць списка нашої сотнї, каже писар, єгоже не возмогох списати за дрижаниєм десницї моєя, від глумления пиянственного з више із'ясненними молодицями, і того ради узях хворостину і на нїй назнаменах коєгождо козака, і се суть вірноє число: у кожному десятцї по десять козаків, а усїх такових десятків суть такожде десять, слїдовательно уся сотня як скло. Соблаговолїте, пане сотнику, щет їй учинить по сїй хворостинї і лицем к лицю самую єстественную сотню, зібравшую ся биля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обозріти.

»Еге, пане писарю!« каже йому пан Уласович. »Я б, пожалуй, соблаговолив, так лїків більш тридцяти не знаю. Лїчи сам і роби, як знаєш, ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лїчити, а тільки підписовати.«

От і став пан Пістряк лїчити: лїчить, лїчить, а у пятому десятку одного козака не долїчить ся. »Що́ за причта!« аж скрикнув: »сощитах і були усї, і се єдин не обрітаєть-ся. Ізиду і паки учиню перепись, хто з оглашенних, не дав менї і пред очи ваші стати, біжа і скри ся. Не хто, як упователно Ілько Налюшня.«

От і пійшов на двір до козаків лїчити, а пан сотник зараз кинув ся до карватки з дулївкою, та не віддихаючи, журби ради, та й висмоктав її до-чиста. Аж ось і пан Ригорович з своїми цурпалками лїзе у двері, і веселенький, і швидче, щоб втїшити пана сотника, і каже: »Не журітесь, добродїю! Усе козацтво наше у-купі, нї-жоден не пошвандяв нїкуди, ось-де вони є.« І принявсь лїчити, — впять у пятім десятку нема, та й нема козака!

Як затупотить Ригорович ногами, як ухватить себе за чуб, як почав коренити і батька і матїр і увесь рід того пресучого сина козака, який ховаєть-ся, поки він лепорт унесе у хату до пана сотника. Як на дворі лїчить, так усї до єдиного, а у хатї лїчить, то один, та усе у пятому десятку, так і счезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пістряк до сотнї, перелїчив козаків — усї; вернувсь до пана сотника, лїчить по хворостинї, що кожного позарублював, — кат ма одного, хтось утїк. Впять вернеть-ся до сотнї, щоб тому, хто ховаєть-ся, голову побити, так бо усї як-раз; а у сьвітлицї по зарубкам нема одного. Та разів десять таке йому було приведениє. Вже аж засапавсь сердешний, бігаючи з хати то в хату, то до сотнї, то від сотнї, що вже й пан Уласович убравсь і зовсїм вирядивсь, і вже шапку узяв, щоб ійти до сотнї, так у пана писаря один козак усе утїка і хто такий, не звісно, бо усї на зборі і один одного держить за пояс, щоб не утїк нїхто, поки їх по хворостинї перелїчують.

»Та годї тобі, Ригоровичу, шастатись! Ходїм та у двох зо мною перелїчимо. Коли там усї, а на хворостинї нема одного, так кат його бери! нехай той і пропада, аби живі усї були.« Так сказав пан сотник, та й приглядаєть-ся пильно на писаря, чи до дїла-то він сказав і що, чи не гримне він на нього за нїсенїтницю, як воно й часто бува.

Довго слухав се Прокіп Ригорович і пальцем поводив, а далї як цмокне, як підскочить, як крикне: »От сяя річ до дїла! Утробою сожалїю, що таковоє мештаниє ізиде із глави моєя і уклони ся у дебри пустинния. Та вам, пане сотнику, довлїєть і полковим судьєю бути, за таковоє неограниченноє і мудроє рішениє, єгоже і аз не возиміх. Ходїмо же, батьку! Нинї возвесели ся утроба моя от цїлости сотнї і, скончавши дїло, уремя і подкріплениє вчинити.«

От і пійшли. Агу! і наш пан сотник повеселїйшав трохи, що якось-то нї думано нї гадано, та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку з роду вперше похваляє. А Ригорович ійде за сотником, та своє гада, та дума: Се на біду вже ійде, коли пан сотник та буде розумнїйший мене; на-що ж йому і писар, коли сам буде і видумувати і підписувати? Отсе тільки не видно, що сам буде й писати, та може й на щетах викидати. Та не дам ся бо! Я йому хука усучу.

Підійшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут і сотня стоїть, і поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.

»Здорові були, дїти! Чи всї ви тут?« спитав їх пан сотник, і узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облїчовав, або розглядовав кожного у пику; а вій — я-ж кажу — більш тридцяти лїку не знав, а козака нї однїсїнького у твар не знав і не тямив, хто з них Демко, хто Процько.

— »Здоров, батьку!« торохнула йому громада. »Усї ми тутечка-здесь до єдиного.«

»А перелїчи, писарю; чи не сховавсь який,« повелївав пан сотник, надувшись як той сич.

От писарю Ригоровичу впять біда. Усї козаки, і як стулив хворостину до-купи, так і по зарубкам усї.

— Та який-же там чорт мандровав, як я увіходив до пана сотника? крикнув Пістряк з серця, та аж ногою тупнув.

»Та тривай лишень, Ригорович!« сказав йому усьміхаючись пан Уласович. »Адже і козаки усї, і з хворостини нї-жоден не втїкав. Се ти, як переломив хворостину, так вона як-раз на козакові хруснула. От ти, держачи її на дві половини, тим одного і не долїчувавсь.«

А козацтво, сеє слухаючи, як підниме регіт: »Так таки, вельможний батьку, так!« знай кричать і кажуть: »оттакий, бачу, наш писар! О, бодай його!«

— А бодай ви показились і з козаками, і з хворостиною, і з лїками, і з начальством! кричав на усю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця! Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки, та й кинув козакам у вічи, приговорюючи: »Цур вам, пек вам, осина вам! нехай вам стонадцять лихорадок і півтора стільки-ж чирячок і болячок, коли знайшовсь вже розумнїйший мене. На-що я вам?« Та й почав впять з письма: »Ізийду у пустиню і уселю ся у горах Араратських, у послїднїх моря. Цур вам!«

От пан сотник його і спинив, і узявши за руку і каже: »Годї-ж, Ригоровичу, не сердь ся. У ряди-годи довело ся менї з тебе покепковати, а ти вже і сердиш ся. А тямиш, як менї підсунув лепорт, а я, нїчого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав? А пан полковник і відписав, що, каже, конотопський сотнику, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе і не сердив ся, хоч ти і довго менї об тім докладки докладав і в вічи насьміхав ся. Годї-ж, годї! Ходїмо обідати.«

— Нехай вам сей та той із вашим обідом, окроме хлїба сьвятого! Бодай той подавивсь, хто таку мудрацію менї втяв!… Замотав руками наш Пістряк, усе сердячись, та й потяг не оглядаючись до дому, та й бормоче сам собі: »Подавиш ся, як я тобі галушку піднесу… Підведу тебе під манастир… Буде у Конотопі сотник, та не Забрйоха… кланяти-муть ся і Пістряку.«

— »А нам же яка порада буде?« загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов після дурману, повіявсь собі до дому, а пан сотник понурив голову, та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника і питають ся, що́ їм робити і длячого їх зібрали?

»А лисий дїдько вас зна!« крикнув на них Микита Уласович, лаючи і в батька і в матїр. »Цур вам! відчепітесь від мене. Війтесь собі, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказив ся? У нього лепорт« (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вміючи вимовити, чи там предписаниє, чи що бувало). »Нехай,« каже, »чи не проспить ся, бо він часто химери гонить; так тогдї і розтолкуємось, а тепер нїколи.« Та й пійшов тихою ступою до дому.

На те дивлячись і козацтво рушило: хто у шинк, хто у солому, після такої муштри спочивати; а инші мотнулись на вгороди дївчат полохати.

III

Смутний і невеселий сидїв собі на лавцї, та вже не в сьвітлицї, а у великій хатї, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрйоха, вернувшись після огляду козацької сотнї. До того лиха, що йому учора Йосиповна Олена, панна хорунжівна, піднесла, мов тертої під ніс кабаки, печеного гарбузця, що він після учорашнього дня ще нї пив нї їв, а тут ще не виспав ся, що треба йому збирати ся з своєю сотнею у поход аж у самісїнький Чернїгов, та, я-ж кажу, після такої біди, ще й нове лихо зіклало ся йому, що розсердив свого сотенного пана писаря, Прокопа Ригоровича Пістряка, а розсердившись вже він не буде нїякої поради давати, як начальство пришле об чім лепорт, чи як-там його; тогдї що́ чинити? От з такою-то бідою як йому і не бути смутному і невеселому? Еге, сидить собі, сердека, у великій хатї на лаві, кінцї стола, голову понурив аж трохи чи не до колїн! Сидить же він вже не час і не два, аж ось із кімнати і обізвалась до нього наньмичка: »Чого бо ви, паниченьку, сумуєте і сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обідати?«

»Не хочу!« сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, і підпер голову рукою.

От наньмичка, погодивши, і вийшла з кімнати та дивлячись на нього веселенько як тая ясочка, і каже: »Або може ви вже пообідали, так може або ськатись хочете, або що?«

»Не хочу!« один одвіт дає Уласович і не дивить ся на неї.

Посупившись вернулась наньмичка у кімнату, та й сїла у куток ворчачи: »Отто вже мабуть був у попа, та мабути там і обідав; бо вже ті попівни хоч до кого так підібють ся.« І усе, сидючи собі, знай коренила попівен.

А Микита Уласович знай собі сидить і дума про своє. Аж ось — рип! хтось увійшов у хату. Пан сотник зирк! аж то війшов не хто, як наш Ригорович. Мабути відсердив ся? Нї, він не відсердив ся, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що́ тут буде… От увійшовши, та мовчки і став биля дверей.

Не зрадовав ся ж і пан Уласович, як вздрів щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собі: от теперички вже він не сердить ся і дасть менї пораду у моїй бідї. Так Ригорович бо не туди гне: як став биля дверей, та і став, і мовчить собі, і нї пари з уст не пустить.

»Що́ скажеш, Ригоровичу?« питав писаря пан сотник; а той йому одвіт дає, не сходячи з місця: »А що́ повелите, пане сотнику?«

»Та ну собі у болото з своїм сотничеством! Хиба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник а ти писар; а коли ми у двох у хатї, так ми собі брати. Сїдай же, будемо обідати.« Так казав Уласович.

— Дякую! я вже обідав. Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.

»Отто вже і бреше!« каже сотник. »Так сїдай таки, я обідати-му, а ти пий дулївку. Що́ за мудра, торішня, ще тільки на сїм тижнї почали, так там така, що і пєш і хочеть-ся.«

— Іспих тресугубую чашу бідствій, сказав здихнувши писар: і вже не могу вмістити болїє суєтливої дулївки, да не когда обрящеть-ся во устах моїх яко пелинь.

»Та що́ бо ви, пане писарю,« став до нього сотник любязно говорити: »якого чорта і доси на мене адом дишете? За ві-що і про ві-що? і сам старий циган не розбере.«

— Не лїпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараоницкоє всевоїнство з нами правовірними. Тут і без цигана можно возгребіє сотворити. Єгда поднесоша менї тресугубо треклятую пинхву, убо что́ єсьм після сього? Аки конь і меск! Тфу! паче і обаче!

»Та яка-ж там, пане писарю, пинхва? От тільки що ти не второпав тієї проклятої хворостини…«

— Да погибнет она з шумом в пещи огнепалящей! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумлениє, мовчаниє учинити і не при громадї, аки лев рикающе, вознепщевати на мя, но особ мене появше, повідати було менї істину, да не возсьміють ся надо мною наші козаки і рекуть нинї: »писар наш суть дурень, не вмів розібрати, що хврастина суть удобосокрушаємая.« Адже я вам добре ще у сьвітлицї повідав: пян бих і не ізтрезвих ся єще во оноє уремя; і аще руцї мої дрожаша, аки древесноє листвиє, то якова бисть глава зо всїми помишлениї? Бисть яко треволненноє море. Того-для подобало було вам, пане сотнику, вспять зря, покрити прегрішения брата вашого, сиріч устами ко уху повідати йому, а не во все козацькоє услишаниє.