Діячі украінського фольклору

Front matter

Н. Ф. Сумцовъ.

І

УКРАІНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ.

1. Калиновський

1. Калиновський. В 1776 р. в Петербурзі вийшло «Описаніе свадебныхъ украинскихъ простонародныхъ обрядовъ въ Малой Россіи и въ Слободской Украинской губерніі такожъ и въ великороссійскихъ слободахъ, населенныхъ малороссіянами, сочиненное Григоріемъ Калиновскимъ, армейскихъ пѣхотныхъ полковъ, состоящихъ въ украинськой дивизіи, прапорщикомъ». Під цим надто довгим заголовком криется невеличке описання украінського весілля; зроблено воно просто, досить докладно і розумно, з додатком в кінці реестрика, що коштувало весілля того часу. Цю цікаву стару книжечку було передруковано двічі — Калачовим в ёго «Архиві» і мною пізнійш в «Харьк. Сборникѣ» 1889 р. ч. III з коротенькою передмовою. «Описаніе» Калиновського перша розвідка по украінському фольклору. Мабуть, Калиновський для свого часу був дуже розумний чоловік, що звернув увагу на украінське весілля і описав ёго просто і ясно. Нажаль він зовсім занехтував піснями, не дав ні однісенькоі. Весільні звичаі в «Опи- су» Калиновського здебільша такі ж, які й тепер уживають по селах; але е трохи і таких, що більш вже не істнують, напр., звичай світилки держать в руці козацьку шаблю, з восковою свічечкою тройчаткою на версі, запалювання вогнища при проізді молодоі. Цікаві описання одежа молодих і весільні грошові втрати, напр., на горілку 12 карбованців, а попові, дякові і панамареві за вінчання усім вкупі 1 карб. 50 коп.

Праця Калиновського одчиня новий шлях фольклора, по якому пішли вже вчені XIX віка, одні видаючи збірки пісень, казок, звичаів і т. ин, другі працюючи над іх дослідами в стосунках з ріжними сторонами народного життя.

Огляд

Діячі украінського фольклора.

1) Калиновський, 2) Доленга-Ходаковський, 3) Цертелев, 4) Лукашевич, 5) Максимович, 6) Пассек, 7) Метлинський, 8) Терещенко, 9) Шейковський, 10) Марцинковський-Новосельський, 11) Закревський, 12) Костомаров, 13) Гоголь, 14) Куліш, 15) Маркевич, 16) Рудченко 17) Номис, 18) Чубинський, 19) Головацький, 20) Руликовський, 21) Кольберг, 22) Свідницький, 23) Потебня, 24) Антонович, 25) Драгоманов, 26) Житецький, 27) Франко, 28) Гнатюк, 29) Манжура, 30) Грінченко, 31) Милорадович, 32) Еварницький, 33) Новицький, 34) Горленко, 35) Перетц, 36) Сперанський, 37) Нейман, 38) Ящуржинський, 39) Іванов (Петро), 41) Іванов (Василь), 41) Данилов, 42) Мартинович, 43) Лисенко, 44) Вовк, 45) Малинка, 46) Доманицький, 47) Кузела, 48—49) Ефименко, Петро і Олександра, 50) Ястребов, 51) Дикарев, 52) Яворський, 53) Василенко, 54) Бабенко, 55) Коперницький, 56) Косач, 57) Литвинова, 58) Мошинська, 59) Діячі украінського фольклору/Рокоссовська, 60) Янчук, 61) Коробка, 62) Чернявська, 63) Русов, 64) Ржегорж, 65) Поповський, 66) Подберезський, 67) Роздольський, 68) Шухевич, 69) Колесса (Филарет), 70—71) Грушевські брати Михайло й Олександр, 72) Кайндль, 73) Науменко, 74) Пипин, 75) Кримський, 76) Халанський, 77) Сумцов.

2. Доленга-Ходаковський

2. Доленга-Ходаковський, він же Адам Чарноцький, належить до найстарійших украіно-польських фольклористів і мае право на ймення піонера украінськоі етнографіі. Родився він в 1784 р. в Минській губ. За те, що Чарноцький хотів піти в польське військо, ёго оддали в москалі і заслали в Сибир. Чарнецький втік, прийняв нове ймення Доленги-Ходаковськаго і під таким йменням вештався по Галичині, Украіні і Московщині, збіраючи старі памьятники і парадні пісні. Подорож була ёго життям, і ввесь свій вік він промандрував, як учений розвідач, археолог і етнограф. Помер він в 1825 р. в Тверській губ., бувши управителем маетности якогось пана. Діяльність і здобудки Х. мали чималий вплив. Вацлав Залеський лічив ёго за найкращого записувача народних пісень. Максимович стояв до нёго в тісних відносинах і багато користовався ёго рукописами. Митроп. Евгеній листувався з ним про всякі археологичні справи. Народні пісні Х. збірав найбільш до 1817 р., а після гаряче працював по археологіі. Після смерти Х. зосталось декілька надрукованих статей по історіі і купа етнографичного матеріалу, найбільш украінських обрядових і весільних пісень. Ходаковський зібрав до 2000 пісень, але вони не побачили світа. Недавно їх знайшов Доманицький в папері. Історичних пісень біля 60, з них пьять нових, незнаних ранійш в літературі, а то все варіанти пісень про Морозенка, про Гонту, про Харька, про Хмельницькаго, про Байду. Повного видання записів Х. не було; деякі частини було надруковано в «Истор. пѣсняхъ» Ант. і Драг., в «Матер. до укр. рус. етнологі» Хв. Вовка і в «Кіевск. Стар.» 1904 р..

3. Цертелев

3. Кн. Цертелев. З першим початком студіовання украінськоі народноі славесности злучено ймення города Харькова. Одною з перших ластівок в цім напрямі був колишній харьківський урядовець князь Цертелев, людина молода, талановита і прихильна до рідного краю. В 1819 р. він видав у Петербурзі невиличку (на 64 стор.) книжечку «Опытъ собранія старинныхъ малорусскихъ пѣсней», в котрім вславив «поетическій геній малорусскаго народа и чистую нравственность, какъ единственное наслѣдіе, уцѣлѣвшее отъ жадности сосѣднихъ народовъ». Цертелев голосно заявив, що «нарѣчіе малорусское не менѣе другихъ языковъ способно къ поэзіи», а пізнійш, в 1824 р., в «Сѣверномъ Архивѣ» він писав, що «ни одно, можетъ быть, изъ нарѣчій языка славянскаго не имѣетъ столько разнообразныхъ прелестныхъ стихотвореній, какъ нарѣчіе малороссійское». В книжку кн. Цертелева ввійшло десять дум і маленький словарик. Хоч деякі погляди Цертелева на значіння народноі поезіі і мови хибні і видавець був більш з ділетантів, ніж людиною науки, але ж для першого разу почин був добрий і памьять Цертелева заслужуе пошани.

4. Лукашевич

4. Лукашевич в 1836 р. видав збірник «Малороссійскія и червонорусскія народныя пѣсни». Перші було зібрано Лукашевичем, другі взято їм з ранійших галицьких збірників. В першім відділі знайшла собі місце дуже цінна дума про Самійла Кішку. Книжечка на 170 стор. була одним з перших виданнів по украінській етнографіі. В передмові Лукашевич скаржиться, що украінська народна поезія зника, що буцім пісні вже на Украіні померли. Збірник був в старі часи досить докладний і їм багацько вчених користовались. Самий же видавець незабаром здався з глузду і почав писать ріжні чудернацькі і нікчемні quasi-филологичні книжки. Помер Лукашевич дуже старим і зовсім божевільним в 1887 р.

5. Максимович

5. Максимович, видатний украінський вчений, родився в 1804 р. в Полтавщині, був профессором попереду в московськім, далі в киівськім університеті, помер він в 1873 р. Максимович добре знав украінську історію і мову і щиро працював для іх розвою. Ёго наукові филологичні листи до Погодина мали велику вагу для украінськоі національноі свідомости і для вияснення характерних прикмет украінськоі мови. Ёго розвідки про стару письменність, про початки друкарень, про книжну старовину, ёго історичні праці про козаків, були дуже користні для науки. Особливо велику вагу мае ёго збірник народних пісень, певно три збірники, бо при трёх виданнях 1827, 1834 і 1849 р., кожний раз збірник збільшався і робився все кращим. Збірник Максимовича зробив велике вражіння як на украінських, так і на россійських письменникив і поетів, на Пушкина, на Гоголя. На думку Драгоманова, Марія Кочубеівна в «Полтаві» одна з перших жіночих особ, навіяна жіночими украінськими .

Перше видання на 249 стор. мало 126 пісень, з котрих було 3 думи. Книжки, числом 4, вийшли з цікавою передмовою, де Максимович подав розумні думки про побутове і історичне значіння пісень, про те, чим найбільш відрізняються пісні украінські од великоруських і про символику пісень. Після цёго видання Максимович гаряче заходився коло збірання нових матеріалів, в чім ёму допомогали славний письменник Гоголь, Срезневський, Бодянський; окромі того Максимович роздобув багато пісень, зібраних Ходаковським, і врешті задумав видать новий збірник, для якого, як він казав, придбав до 2½ тисяч пісень. Збірник мав вийти в 4 частинах, але в 1834 р. вийшла тільки одна перша частина «Украінські народні пісні», в яку здебільша увійшли думи. Останні три частини не виходили. В 1849 р. вийшло нове видання, розраховане вже на 6 частин, але теж стало на першій, де найшли собі місце вже 20 дум та історичних пісень. В одміну од попередніх цей збірник Максимович назвав «Сборникъ украинскихъ пѣсенъ». Окромі дум в цім виданні е коротенький відділ пісень колискових. В примітках знаходятся історичні і словарні пояснення.

Хоч Максимович був патріотом трохи казенного россійського стиля і завжди був у зносинах із славянофилами оффиціального напрямку, напр. Погодиним і Шевиревим, але він добре знав украінську мову і багато зробив для знайомости з украінським людом. З инших ёго праць по украінській етнографіі дуже користними зьявляються невеличка статя про Харька і ті пісні, що про нёго співають, і не дуже великий, але досить цікавий збірничок «Дни и мѣсяцы украинскаго селянина» (1856 р.).

Деякі праці Максимовича до цёго часу не загубили свого наукового і почасти політичного значіння, хоч політик він був і не дуже вдатний. В листі до відомого профессора, щирого украінця Бодянського Максимович якось-то висловився: «піднімаю корогву за нашу мову, за нашу землю мати», і ось ця корогва і прикрива зараз найбільш его ймення од забуття.

6. Пассек

6. Пассек (Владим.), род. 1808, † 1842 р., мав бути профессором харьківського університету, та зносини з висланцем Герценом ёму пошкодили, і він — людина освічена і прихильна до Украіни — почав видавати «Очерки Россіи», невеличкі книжки, де дав збірку веснянок (Оч. Р. 1840, V), украінських розмивок при родинах (II), Різдва і Меланки (III), опис села Каплунівки ахтирського пол. (ib). Після ёго смерти в «Литер. Сборникѣ» була надрукована ёго статя «Малороссій свадьба». Гарна біографія Пассека в «Харьк. Сборн.», I (Прилож. до «Харьк. Календаря» 1887).

7. Метлинський

7. Метлинський родився в 1814 р. в Гадячі, вчився в повітовій галицькій школі під проводом украінського письменника Макаровського, потім в гімназіі і університеті в Харькові під впливом другого украінського письменника того часу Гулака-Артемовського. Згодом він був у Харькові профессором по кафедрі історіі русскоі мови і словесности, в 1858 р. вийшов в одставку, од усіх одслонився, перебравсь в Крим і тутечки вмер в 1870 р. Для рідного краю він працював з 1839 р., коли видав «Думки і пісні», до 1854 р., коли вийшов ёго дуже гарний збірник «Народныя южнорусскія пѣсни». На власних своіх поезіях він підписувався Амвросій Могила, мабуть з-за того, що дивився на себе як на поета украінськоі старини, за котрою жалкував і з сумом приглядавсь до руіни колишнёі слави народноі. Сумний тон ёго поезій був відгуком як его меланхоличного настрою, так і туги ёго од гіркого становища украінського народа і ёго мови. В передмові до одноі з своіх праць М. висловив галку, що «украінська мова зо дня на день забуваеться і мовкне, та прійде час, що забудеться і умовкне і слови іі може тільки в сумних піснях долетять до потомства». В поезіі «Рідна мова» М. каже:

Рідна мова, рідна мова! Мов замер без тебе я! Тільки вчую рідне слово, Обізвалась мов сімья.

Один з учнів Метлинськаго в своіх споминах каже, що двері ёго хати завсігди були одчинені для студентів і взагалі мабуть ніколи не зачинялись, бо він дуже близько стояв до своіх слухачів, особливо для тих, хто любив Украіну і кохався в іі піснях. Кобзарі та бандуристи були звичайними ёго гостями. В передмові до «Народ. южнор. пѣсенъ» М. писав: «Живое народное слово, исполненное прадѣдовскихъ поученій, долголѣтней богатой житейской опытности, хранитель древнихъ преданій, памятникъ древнихъ событій, сокровище слезъ и радостей, живетъ и растеть по домамъ и по путямъ, на поляхъ и на рѣкахъ, какъ горе и счастье, какъ печаль и радость. Оно близко духу и сердцу народа и благотворно для его нравовъ».

Ёго збірник украінських народних пісень довго був найкращим, лагідно влаштованим і ріжноманітним по змісту.

За часів Метлинського народна поезія ще мало була знана. Метлинський в деяких своих поглядах на іі початок і значіння помилявся, прим., коли висловився, що сами співці були геніями творчости і буцім одні до зачатку письменности з глубини своеі души висловили почування і думки, а инші були тільки людьми пасивними, що хоронили та передавали другим твори геніів. Пізнійш Пипин вказав на недоладність ціі гадки, бо народна масса грала не тільки пасивну ролю в творенні поезіі; в історичних течіях поезія змінювалась; иноді замісць старих творів зьявлялись нові, які звичайними людьми прилажувались до старих пісень і казок. Поділ пісень у Метлинського трохи заплутаний і недоладний. Трапляются подекуди пісні штучні. Але усі ці помилки були для того часу нікчемні, і велика була заслуга збірача. Тогочасні пісьменники і вчені, особливо Срезневський, дуже ухваляли збірник Метлинського; пізнійш Пипин одвів ёму одно з визначних місць в украінській етнографіі. Потебня дуже ім користовався. Він каже, що на збірнику Метлинського вивчився придивлятись до народноі поезіі. Відома річ, що ця добра наука пішла ёму в руку.

10. Марцинковський-Новосельський

10. Марцинковський (1823—1880), дуже прихильний до украінців польський етнограф, писав під псевдонимом Nowosielski. В 1857 р. він видав простору книжку «Lud », з казками і звичаями украінського народа. Розкидані в книжці деякі гадки автора про миѳи не мають науковоі ваги. Досить цікавих етнографичних вказівок маемо і в ранійшій праці М.—Nowosielski, stepy, morze i góry 1854 (про купалу, розигри, коляди і ин.). М.—Н. належать ще «Легенды и повѣрья укр. народа» (Кіев. Телегр., 1860, №№ 75—77) і про рахманський Великдень (Dziennik Warszawski, 1854, №№ 33—35).

8. Терещенко

8. Терещенко (1806—1865), археолог і етнограф, в 1848 р. видав просторий опис народних звичаів в 7 томах «Бытъ русскаго народа»; між иншим тут е чимало украінських звичаів і пісень, напр., декотрі історичні пісні (в I т.) весільні звичаі (II), похоронні (III, IV), грашки і гаівки (III), різдвяні (VII). Простора рецензія в «Собр. Кавелина», IV т.

9. Шейковський

9. Шейковський, маловідомий украінський етнограф, автор невеличких збірників, котрими користовались часто, «О похоронахъ въ Подольской губ.» (Кіев. Телегр., 1860, №№ 24—26), «Бытъ Подолянъ» 1860, ч. І—II (казки, гаівки, похор.), «Опытъ южнорусскаго Словаря» 1861 А.—Б. (невеличка цікава книжка з піснями і прислівьями), «Привѣтствія и поздравленія у подолянъ» (Кіев. Курьеръ, 1862, №№ 5 і 8). Очевидно, Ш. любив рідну краіну і що сили працював на новій тоді ниві украінознавства.

11. Закревський

народа» (Кіев. Телегр., 1860, №№ 75—77) і про рахманський Великдень (Dziennik Warszawski, 1854, №№ 33—35).

11. Закревський, з старих етнографів, людина мало відома і мало признана при житті. Щирий украінець, він жив і працював далеко в Ревелі, в самотині. Ёго знаття народа не було глибоким і грунтовним, але все ж таки деякі ёго праци мали важне значіння. В 1860 р. Закревський видав «Старосвѣтскій бандуриста» і «Малороссійскія пословицы», два невеличких збірники, з трохи мішаним змістом. Головна заслуга Закревського «Словарь малороссійскихь идіомовь». Він займа в «Стар. банд.» найбільшу ёго часть, сторінки 245—615. Хоч деякі письменники того часу, особливо П. Ефименко в «Основі», однеслись дуже ворожо до цёго Словаря, а Ефименко, мовляв, з несправедливою суворістю, Словарь був для украінців добрим здобудком по досить багатому змісту, по деяким історичним вказівкам, нарешті по своій закінченності, бо обійма усі букви алфавиту. При усіх хибах і помилках, на книжці лежить печать дуже прихильних відносин автора до рідного краю, і через те і книжку, і самою занедбаного автора можна і досі помьянуть з подякою. Пипин висловився, що Закревський зложив свій словарь в старомоднім стілі без знайомості з науковою филологичною методою, але у ёго було практичне знання і здоровий змисл. Ще прихильніш одзиваеться Огоновський, що украінський лексикограф скаже Закревському спасибі за ёго велику працю.

12. Костомаров, славетний россійський і украінський історик, перший здався на ту думку, що історія не повинна буть тільки панською наукою і величать великих панів, а що вона мусить бути історіею народа, головніш простого, який заробляе хліб. Род. К. в 1817 р., учився в Харьківскім університеті, був профессором в Киіві і в Петербургі, але рано в 1862 р. покинув службу і до самоі смерти в 1885 р. працював самотно. Костомаров добре знав украінську мову і писав нею поезіі під псевдонимом Іеремія Галка, збірав народні пісні і взагалі завжди дуже цікавився украінською народною словесністю, як бачимо вже з ёго диссертаціі 1843 р. «Объ историческомъ значеніи русской народной поэзіи». Науменко каже, що ця праця Костомарова була першою науково-етнографичною працею і досі не загубила ваги. В книжці багато украінських пісень, здебільша нових для того часу.

12. Костомаров

народа» (Кіев. Телегр., 1860, №№ 75—77) і про рахманський Великдень (Dziennik Warszawski, 1854, №№ 33—35).

11. Закревський, з старих етнографів, людина мало відома і мало признана при житті. Щирий украінець, він жив і працював далеко в Ревелі, в самотині. Ёго знаття народа не було глибоким і грунтовним, але все ж таки деякі ёго праци мали важне значіння. В 1860 р. Закревський видав «Старосвѣтскій бандуриста» і «Малороссійскія пословицы», два невеличких збірники, з трохи мішаним змістом. Головна заслуга Закревського «Словарь малороссійскихь идіомовь». Він займа в «Стар. банд.» найбільшу ёго часть, сторінки 245—615. Хоч деякі письменники того часу, особливо П. Ефименко в «Основі», однеслись дуже ворожо до цёго Словаря, а Ефименко, мовляв, з несправедливою суворістю, Словарь був для украінців добрим здобудком по досить багатому змісту, по деяким історичним вказівкам, нарешті по своій закінченності, бо обійма усі букви алфавиту. При усіх хибах і помилках, на книжці лежить печать дуже прихильних відносин автора до рідного краю, і через те і книжку, і самою занедбаного автора можна і досі помьянуть з подякою. Пипин висловився, що Закревський зложив свій словарь в старомоднім стілі без знайомості з науковою филологичною методою, але у ёго було практичне знання і здоровий змисл. Ще прихильніш одзиваеться Огоновський, що украінський лексикограф скаже Закревському спасибі за ёго велику працю.

12. Костомаров, славетний россійський і украінський історик, перший здався на ту думку, що історія не повинна буть тільки панською наукою і величать великих панів, а що вона мусить бути історіею народа, головніш простого, який заробляе хліб. Род. К. в 1817 р., учився в Харьківскім університеті, був профессором в Киіві і в Петербургі, але рано в 1862 р. покинув службу і до самоі смерти в 1885 р. працював самотно. Костомаров добре знав украінську мову і писав нею поезіі під псевдонимом Іеремія Галка, збірав народні пісні і взагалі завжди дуже цікавився украінською народною словесністю, як бачимо вже з ёго диссертаціі 1843 р. «Объ историческомъ значеніи русской народной поэзіи». Науменко каже, що ця праця Костомарова була першою науково-етнографичною працею і досі не загубила ваги. В книжці багато украінських пісень, здебільша нових для того часу.

Костомаров був одночасно збірачем і працёвитим ученим. Хоч він і не видав ні одного збірника окремо, але він зібрав багато пісень і передав іх здебільша в величезні «Труды» Чубинського. В III, IV і V томах цёго збірника налічують до 500 пісень у записі Костомарова. Як добра бжола, він додав багато меду до цёго великого украінського вуля. Деякі думи, записані в молоді годи в Харькові, Костомаров скористовав у власних пізнійших працях про украінське козацтво, як воно відбилось в піснях.

Костомаров часто вертався до своіх молодих літературних любощів, до тих тем, котрих торкався в диссертаціі 1843 р., котрим спочував у статях в «Основі» 1860—1862 років. В 1872 р. він почав друковать в московськім журналі «Бесіда» свою працю «Историческое значеніе южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества», продовжив іі в «Русской Мысли» 1880 і 1883 років в «Исторіи казачества въ памятникахъ южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества», а після ёго смерти в «Литературномъ наслѣдіи Н. И. Костомарова» 1890 р. надрукована статя «Семейный бытъ въ произведеніяхъ южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества». Характер праць описательний, без критичного досліду. Трапляються нові авторські записи.

Драгоманов висловився, що Костомаров своіми працями про украінський народ заложив міцну підвалину для розвою украінознавства своіми полемичними статями против поляків і великоросів, підкрепив украінську національну справу, і особливо статями про дві руські народности і старий федерализм Костомаров зміцнів думку про самостійність усіх славьянських народів.

13. Гоголь, славнозвісний письменник, кохався в рідних украінських піснях, пильно іх збірав і надавав ім велику вагу. «Моя радость, жизнь моя — пѣсни! Какъ я васъ люблю» писав він в листі до одного свого приятеля. Зібрав він чималу купу пісень; вони лежали в рукопису занадто довго, і тільки торік (1909) Академія Наук видала іх окремою книжкою значного розміру; тут багато пісень весільних, е колядки, пісні колискові. Взагалі Гоголь цікавився украінським фольклором і мав гарну свідомість з цёго боку. Про Гоголя, як етнографа, е досить простора новочасна наукова розвідка Соколова в «Этногр. Обозр.» 1909, № 2.

13. Гоголь

Костомаров був одночасно збірачем і працёвитим ученим. Хоч він і не видав ні одного збірника окремо, але він зібрав багато пісень і передав іх здебільша в величезні «Труды» Чубинського. В III, IV і V томах цёго збірника налічують до 500 пісень у записі Костомарова. Як добра бжола, він додав багато меду до цёго великого украінського вуля. Деякі думи, записані в молоді годи в Харькові, Костомаров скористовав у власних пізнійших працях про украінське козацтво, як воно відбилось в піснях.

Костомаров часто вертався до своіх молодих літературних любощів, до тих тем, котрих торкався в диссертаціі 1843 р., котрим спочував у статях в «Основі» 1860—1862 років. В 1872 р. він почав друковать в московськім журналі «Бесіда» свою працю «Историческое значеніе южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества», продовжив іі в «Русской Мысли» 1880 і 1883 років в «Исторіи казачества въ памятникахъ южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества», а після ёго смерти в «Литературномъ наслѣдіи Н. И. Костомарова» 1890 р. надрукована статя «Семейный бытъ въ произведеніяхъ южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества». Характер праць описательний, без критичного досліду. Трапляються нові авторські записи.

Драгоманов висловився, що Костомаров своіми працями про украінський народ заложив міцну підвалину для розвою украінознавства своіми полемичними статями против поляків і великоросів, підкрепив украінську національну справу, і особливо статями про дві руські народности і старий федерализм Костомаров зміцнів думку про самостійність усіх славьянських народів.

13. Гоголь, славнозвісний письменник, кохався в рідних украінських піснях, пильно іх збірав і надавав ім велику вагу. «Моя радость, жизнь моя — пѣсни! Какъ я васъ люблю» писав він в листі до одного свого приятеля. Зібрав він чималу купу пісень; вони лежали в рукопису занадто довго, і тільки торік (1909) Академія Наук видала іх окремою книжкою значного розміру; тут багато пісень весільних, е колядки, пісні колискові. Взагалі Гоголь цікавився украінським фольклором і мав гарну свідомість з цёго боку. Про Гоголя, як етнографа, е досить простора новочасна наукова розвідка Соколова в «Этногр. Обозр.» 1909, № 2.

14. Куліш

14. Куліш в 50 роках видав дуже користну для украінськоі етнографіі книжку «Записки Южной Руси». В 1856 р. вийшов перший том, в 1857 р. — другий, а третій застряв по цензурній перешкоді і его було видано вже далеко пізнійш в «Чтеніяхъ моск. общ. ист. и древн. рос.» В «Записках» Куліша е думи, перекази, казки, життеписи кобзарів і лірників, авторські розвідки, статі деяких россійських і польських вчених. Книга зробила велике вражіння і була ухвалена за багатий зміст і особливо за яскраву одголосність народного життя. Вже Шевченко і Потебня читали іі залюбки через те, что тамечки знаходили не тільки надзвичайно гарні твори народного слова, але знакомились з тими старцями, що іх зберегли, що оповідали казки і співали думи. Відносячись до люду з великою прихильністю, Куліш зазначив, які народ мае великі скарби дум і почуваннів, котрих украінська суспільність не вміла досить оцінить і зберегти. «Мене займав, каже Куліш, поетичний бік життя народа. Я бажав схопити драму, що з малими перервами вигравав цілий украінський народ. Мені хотілось побачить сільський побут в лоні природи і на грунті історіі.... Етнографія зливалась для мене в одну науку з історіею, а історія роскривалась в своіх етнографичних наслідках».... Помічаючи зніщення народноі словесности, Куліш причиною того лічив змагання новоі цівилизаціі і схилявся на таку думку, що буцім то «ми і народ одно і те саме, але тільки він своею поезіею зьявляе перший період культури, а ми початок новоі, висшоі». По думці Куліша, нові украінські письменники «зьявляють тільки ширші змагання культурні». З ціею думкою не можна згодитись. Вже Пипин зовсім грунтовно зазначив, що народній творчості шкодять не стільки змагання новоі цівилізаціі, як змагання державноі централізаціі, яка зовсім одпиха народ од самостійного життя, і таким чином при державній централізаціі нові культурні змагання зостаються для украінців недоступними. Потебня теж скоса подивився на похвалку Куліша. Дома на паперці він записав — «та хиба завжди висші класи берут у народа найкращі рісі ёго життя і слова? хиба ми, це б то украінська інтеллигенція завжди дужі духом народа? Хиба народ завжди возрождаеться і мае свое продовження в житті освіченоі суспільности? Хиба завжди «ми» і «народ» одно і те ж саме, з повищенням «ми» чи завжди ми робимся більш чулими і тямущими?» Очевидячки, питання не на користь кулішевоі думки.

Одночасно Потебня згадав поезію Полонського:

Нѣтъ правды безъ любви къ природѣ, Любви къ природѣ нѣть безъ чувства красоты,

Къ познанью нѣтъ пути намъ безъ пути къ свободѣ, Труда — безъ творческой мечты.

Иначе сказать, де нема любови — там нема волі і творчісти, а без них не може бути переходу низших зьявищ в висші в думках і в житті.

«Прошедшее невозвратимо, каже Потебня; но сердечное отношеніе къ нему даетъ урокъ для будущаго, и урокъ этотъ гласитъ: не убій!».

15. Маркевич

15. Маркевич (1804—1860), відомий як історик Украіни («Исторія Малороссии», в 5 т.), працював теж по етнографіі. Талановитий мувикант, він цікавився народними мелодіями, в 1831 р. видав «Украинскія мелодіи», в 1840 р. «Народные украинскіе напѣвы, положенные на фортепіано». До етнографіі більш торкаеться книжка «Обычаи, повѣрья, кухня и напитки малороссіянъ», яку М. видав в самім кінці свого життя і котра, хоч трохи і хаотична по змісту, все ж свідчить, що М. приглядався до народного побуту, і деякі его фольклорні записи досі заховали вагу, особливо записана ім цікава інтермедія. Коротенькі, але дуже тепло та гарно написані спомини Макарова про Маркевича, про нёго, як освічену, веселу людину, про життя ёго на селі (він був заможний пан) надруковано в Основі, 1861 І.

17. Номис

17. Симон вславився добрим виданням украінських приказок. Книжка вийшла під анаграмою Номис. Симон або Симонов з старого козацького роду родився в 1823 р., скінчів науку в киівськім університеті, учителював в гимназіях ніжинській і неміровській, був директором лубенськоі гимназіі, головою мірового зьізду, якій час головою лубенськоі земськоі управи; останні годи провів в Лубенщині в своім хуторі. В 1861 р. в янв. книжці «Основи» Номис дав докладний етнографичний нарис «Різдвяні святки». Головна праця Н., досі користна, «Украінськи приказки, присливья і таке инше» вийшла в 1864 р. В книжку ввійшло багато старих надрукованих збірничків і що більш но матеріалу, зібраного Білозерським, Кониським і здебільша Опанасом Марковичем. Усіх приказок у Номиса 14,—339 і 505 загадок — числа величезні. Книжка вийшла тим більш користною для читачів, що Номис розбив приказки розумно на одділи по змісту і в кінці влаштував гарний показчик. Через те у Номиса легко оріентуватись. При деяких приказках наведено казки і анекдоти, що до них торкаються.

16. Рудченко

16. Рудченко род. в 1845 р. в Миргороді, пройшов повітову школу, був співробітником деяких часописів, на службі державній був «по крестьянскимъ дѣламъ» при Киівськім генерал-губернаторі, потім управляющим казенною палатою в Витебську і в Херсоні. Помер Р. в 1905 р. Ёго біографія в «Украіні» 1907 р. Рудченкові належить два збірника «Народныя южнорусскія сказки» 1869 р., в 2 ч., — усего 137 казок, здебільша ніде дотіль , і «Чумацкія народныя пѣсни» 1874 р. з гарною розвідкою «Чумаки въ народныхъ пѣсняхъ». Ця праця і досі мае ціну, як найкраща по чумацтву розвідка.

18. Чубинський

18. Чубинський р. в 1839 р. в Боришполі Переяславського повіта, пройшов правничий факультет Петербургського університету, працював для просвіти краю в Киіві, за що і попав на заслання в Пинегу, потім в Архангельськ, де служив при губернаторі до свого визволення в 1869 р. В цім році він переіхав в Петербург і незабаром його було послано географичним товариством для зібрання етнографичних матеріалів в правобережну Украіну. Експедиція Чубинського вийшла надзвичайно користною для науки і особливо для украінознавства. Молода сила і жвавість Чубинського помогли, що він зробив надзвичайно багато. На протязі 2 років (1869 і 1870 р.) він обьіхав багато міст, укладав программы, гуртовав молоді сили для користноі загальноі праці, спонукав до работи, і таким чином в два роки зібрав такий величезний матеріал, який не могли ранійш зібрать цілі наукові товариства за багато літ. Повернувшись до Киіва, Чубинський почав працювать при Південно-Західнім Одділі Географичного товариства, яке дуже гаряче взялось за украінознавство у всіх ёго галузях і за те швидко було заборонено і закрито урядом, під впливом ворогів украінського народу, найбільше Юзефовича. За короткі часи свого життя Киівське етнографичне товариство спромоглось тільки на два томи «Записок» (1873 і 1874 р.), в яких уміщено декілька цінних статів Чубинського, Драгоманова, Русова і Лисенка. Недоброхіть Чубинський перебрався в Петербург, де тяжко занедужав; звідти вернувся на Украіну і тутечки номер в 1884 р. Небіжчик визначувався великою енергіею і хистю до невсипущоі . Людина жива, пряма, з украінським гумором, він зумів і сам добре працювать на користь рідного краю і других до того звертать. Зібрані ёго дбанням «Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Юго-Западный край» — ёго вічна заслуга і вічна слава. Вийшли вони в 7 великих томах:

Перший том (XX+454) 1872 р. містить в собі забобони, загадки, чари, повірья про звірів і рослини, приказки і прислівья.

Другий том (679 ст.) дае миѳичні і побутові казки і анекдоти, усёго 295 №№.

Третій том (486 ст.) дае народний дневник, веснянки, обжинки, колядки і ин.

Четвертий том (713 ст.) малюе родини, весілля і похорони в звичаях, повірьях і піснях.

Пятий том (1209 ст.) ввесь зложений з пісень родинних і про кохання.

Шостий том (XI+396) мае сільські правничі звичаі і постанови волосних судів.

Сёмий том (600 ст.) каже про родинний і домовий побут жидів, ляхів і украінців південно-західного краю, про іх взаемні відносини, про мову, одежину і т. ин.

Подекуди приложено окремі праці — Антоновича про старі чари, Кістяковського про волосні суди, Михальчука про украінську мову. Взагалі збірник величезний. Академик Веселовський зазначив у просторій критиці, що «Труды» Чубинського дали нове велике поле для ріжних наукових дослідів. Для всякого украінця, що шукае національноі свідомости, «Труды» повинні буть настільною книгою і покрасою усякоі украінськоі книгарні. Збірники Чубинського ухвалили Веселовський і Срезневський. Веселовський в кінці своеі простороі критики висловився, що «по богатству этнографическихъ данныхъ, по общему сходству плана есть лишь два труда, съ которыми можно сравнить «Труды» Чубинского — Lud Кольберга и Biblioteka delle tradizioni popolari siciliane Питрэ. Богатство собранныхъ данныхъ свидітельствуетъ не только о значительной затратѣ силъ и знанія, но и объ организаторской способности и неутомимой энергіи».

Хоч Драгоманов, по звичаю своему, гостро висловився проти Чубинського за систематику повірьів і пісень, назвав надані розділи зміста «чудасіями та нелогичностями», але цей докір не такий вже важкий, при дуже багатім змісту, і навіть суворий Драгоманов мусів признати, що збірник Чубинського рідке, а либонь поодиноке в нашій літературі видання багатством і ріжнородністю матеріала». До речи, систематикою ёго займались найбільш Гильтебрандт і Костомаров, та усяка систематика пісень — річ важка і другорядна. В маленьким збірнику поезій, (Чубинський мав до них кебету), в «Сопілка Павлуся» (Киів, 1871 р.), Чубинський сказав про себе:

Ще не багато літ прожив, А вже сивіе чорний волос,

Ще не діждав своіх я жнив, Ще не жовтіе колос.... Я в світі щиро працював, Я сіяв те, що Бог послав.

Але коли в 1878 р. вийшли останні томи «Трудовъ», можна було сказать, що Чубинський незадовго до смерти діждав багатих жнив, і що зібрані ім копи жита вже зажовтіли на Украіні.

В 1862 р. Чубинський скомпанував поезію «Ще не вмерла Украіна»; славний цей гимн він підкреслив такою величезною науковою підвалиною, як «Труды этногр. стат. экспед.». Цей спів став в пригоді украінцям в 1907 році, коли галицькі депутати заспівали ёго в віденському парламенті, на прикру злобу своіх гнобителів поляків.

19. Головацький

19. Головацький род. в Галичині в 1814 р. в сімьі попа і після науки в середніх та вищих школах був недовго попом на селі, потім профессором львівського університету на кафедрі украінськоі мови, деканом филологичного відділа, ректором, але в 70-х роках австрійський уряд зкинув ёго з посади за зносини з російськими славянофилами. Тоді Головацький перебрався в Россію, одержав тут службу в Вільні головою Архивноі комиссіі, перейшов з уніі до православія і одержав ріжні чини і ; одночасно він все більш і більш цурався того народного украінського напрямку, якого держався в Галичині, і в кінці свого життя лаяв на всі боки украіноманів і їх, як він казав, жаргон. Помер Головацький в Вільні в 1888 р.