Під хмарним небом

Front matter

ВАСИЛЬ ЧАЙЧЕНКО.

І.

Цїна 1 зр. ан.

Домовина

Домовина.

Серце нїміє у грудях недужих моїх… Друже мій любий, мій друже безщасний, єдиний, За що безславно ти в землю сирую ?

Думав ти чесно, мій друже, за правду ти бився, Вірив, що прийдуть безщасним щасливії днї… Де-ж тії мрії? Землею холодною вкрився Й будеш до віку лежати в холодній трунї…

1880.

Неначе

е.

І сонечко з неба блищить, І пісня голосно лльетьця, І весело лїс шопотить, І дивитьця всюди усе так звабливо, Що тілки-б, здаєтьця, радїв Та на сьвітї весело так та щасливо Без думки та гадки-б ти жив… Та здумаєш ти, що ті сьпіви дївочі Не сьпіви — ридання сумні, Що гаснуть од слїз оті карії очі, Ізмалку веселі й ясні; Згадаєш про тих, що у лютій недолї, Не знаючи щастя живуть, Що дїти їх бігають босі і голі І хлїба голоднії ждуть, — І серце заниє, і сам я не знаю, Як сьпіви — ридання летять… Коли-ж то ми будемо в нашому краю Про щастя і волю сьпівать?

1880.

Доки?

?

Ми всї ждемо того, що буде, І кажем всї: давно вже час, Щоб воля та прийшла й до нас, А все її нема, не йде, А час не жде, а час не жде! А час не жде, а час летить, І серце змучене болить, Бо довгий гнїт минулих днїв Його украй вже пригнїтив, І тяжко так, що може ми Гіркими плакали-б слїзьми, Як би не гнїт сей днїв тяжких, Що нас, за довгий час, усїх І одслїд навіть з мук навчив Ховать в душі без слїз і слів. І так на сьвітї живемо, На плечіх лихо несемо. І доки будемо так жить — Нїхто не скаже, — все мовчить.

1881.

«І молилася я…»

Чи не гляне хоч раз любо доля моя. І минали лїта, дожидала її, Та даремні були сподївання мої:

Не діждалася я… І минули лїта — В серцї пустка нїма, я тепер вже не та! На роботї тяжкій звікувала життя — Воно марно пішло, все пішло без пуття. І недоля моя й досї давить мене, І та праця тяжка стан недужий мій гне, І вже слїпнуть од слїз очі карі мої, А все долї нема — не діждалась її!… Нї родини нема, нї дружини нема, Сьвіт широкий усїм, а мінї він — тюрма!

До працї!

До працї!

Нумо до працї, брати! Годї лякатись! за дїло святеє Сьміливо будемо йти! Праця єдина нам шлях уторує, Довгий той шлях і важкий, Що аж до щастя і волї прямує: Нумо до працї мерщій! Праця не згине між людьми даремне: Сонце засьвітить колись, — Дякою нас тодї люде згадають — Нум же! до працї берись! Хоч у неволї й нещастї звікуєм — Волю онукам дамо! Ми щоб боротись на сьвіт народились, Ми щоб робить живемо! Сьміливо-ж, браття, до працї ставайте! Час наступає — ходїм! Дяка і шана робітникам щирим, Сором недбалим усїм!

Минуле

е.

Їх зсохла трава укриває; Де шаблї козачі бряжчали колись, — Отара овеча гуляє. Кістками засїяний степ полила Червоная кров тут усюди, — Тут лихо гуляло і воля цьвіла, Ставали до бою тут люде, До бою за рідну країну святу, За нашу за стоптану волю, До бою за нашу народню мету, За правду й народнюю долю. Минуло те все і на їхнїх кістках Унуки будують хатини, На працї щоденній по вбогих ланах Забувши про инші години. Нїхто не згадає про давнїї днї, Про нашу минулую славу — Минулеє вмерло і вмерли гучні Ті згадки про долю кріваву І в купленій нашою кровю землї Панують пани з глитаями, — Де лицарі дужі колись полягли Городи їх там з буряками… І вмерло все, вмерло, а серце болить, Болить, не втиха і хвилини, І часом на очіх сльоза затремтить І згадка за згадкою лине. І сам не бажаю, щоб знову до нас Вернулося те, що минуло, А все таки спогад про те не погас, Що міцно й навіки заснуло. Хоч спогад той муки с собою несе, Я кличу його і кохаю, Немов би, щоб давнеє лихо усе Вернулося знову, — бажаю…

Весна

а.

І сьміючися позира, — Чого-ж радїю я сльозами І в серцї рана знов стара?

І сонце з неба так і сяє, І пташка весело сьпіва, — А сум всю душу обгортає, До долу никне голова…

Ой не никла-б вона долї, Як би що-хвилини Я не бачив мук з неволї У моїй країнї!

Ой не нили-б мої груди, Стомленії з горя, Як би я не бачив всюди З слїз пролитих моря!

Оттодї-б була весела. Весно, ти с квітками, Як би наші рідні села Не жили с сльозами!… 1881.

Наша доля

Наша доля.

Ми не щастям на сьвітї впивались, — Нас вітало життя тілки горем тяжким, І ми з мукою, з горем збратались.

Тілки й знаємо ми, що стояти в борнї, Тілки й чуєм прокльон та ридання: Не засяють вже нам ясно иншії днї. Нам на щастя нема сподївання.

Але-ж в серцї у нас невміруща одна Не згасає надїя нїколи: Не мине без пуття наша мука страшна, Наша праця під гнїтом неволї:

На могилах у тих, що в борнї полягли, Собі щастя збудують онуки І промовлять: вони не даремне жили, — Здобули бо нам волю їх муки…

Бурлака

а.

На чужу чужину Вийшов слави залучити А лїг в домовину.

Він з надїями святими Вийшов рано з дому І прослалась довга стежка Йому молодому.

І прослалась довга стежка Стежка непробита І колючими тернами Аж до краю вкрита.

Він пройти її всю думав, З неї не звернути, А на віки в домовинї Довелось заснути.

І сховала домовина Горді поривання Всї надїї молодії, Всї його бажання.

І не друзї, а чужії На чужій чужинї Понесли його в дубовій Вбогій домовинї.

Не гукнули самопали, Анї гаківницї, Як несли його ховати У новій сьвітлицї,

Не гукнули, як колись то, Голосні гармати, Як поклали молодого В новій хатї спати.

Не лунала його слава Скрізь по Українї І його забули люде В темній домовинї…

1882.

Буває

є.

І смерти, як щастя якого, благаєш; Буває часами — набридне на сьвітї Нудьгу — нерозвагу с собою носити — Палкими словами усе проклинаєш, Заснути на віки, умерти бажаєш… А инодї тяжко захочетьця жити, Ввесь сьвіт цей безкраїй обняти — любити, — Байдуже про лихо, про лютую муку, Немов їх немає!… І кожному руку Ти приязно хочеш, як братові, дати І кожного щиро, як брат, привітати, Й життя — ще недавно набридле й настиле — тебе вабить, ізнов тобі миле…

Ранок

к.

Вбоге село червонить; Серце, намучене довгою , Нїби уже не болить. Тихо іду я. Повітрям холодним Дихати лехко мінї! Серця понурії думи, Сни опівнічні страшні. Сьміливо йду я, і сила новая Наче збудилась, встає; Чую, як тихо тріпоче й радїє Серце побите моє. Серденько-серце! до працї нової Час уставати і нам: Вийдем без суму і радісно-гордо Глянем в лице ворогам, — Щоб не казали, що сили боротись Білше у нас вже нема, Щоб не казали вони, що рабами Нас поробила тюрма!

Шматок хлїба

Шматок хлїба.

А вітер осїнний реве і лютує Дивлюся: під тином сердешна дитина, Хлопятко маненьке — вся в латах свитина — Іде-шкутильгає, підходить до хати… Недавні ще сльози на личеньку знати, І видко у очіх голодную муку… „Христа ради хлїба!…“ закляклую руку Хлопя простягає: „Не їв ще нїчого…“ Дали у віконце хлопятї сухого Шматок того хлїба… Малими руками Вхопило шматочок, до його вустами Припало відразу й пішло по дорозї… Дмухнув знову вітер і здув його сльози…

Могила

а.

Могила стоїть, Навкруги трава висока Хвилює — шумить.

Серед степу та могила Сумує одна; Уквічала її рясно Зелена весна.

Ой кого-ж там поховали, Хто в їй спочива? Чия буйна там заснула Навік голова?

Чи козацький лицарь славний С широких степів В бої с Турком, с Татарвою Життя положив?

Чи то бранець із неволї Цїм степом тїкав І загинув, а товариш Його поховав?

Не промовить та могила, Стоїть нежива, А круг неї степ широкий, Зелена трава.

А круг неї степ широкий Як воля сама. Лїг, простягшися в простори І краю нема!…

Удові

і.

Заснув бо тепер він на віки, Скінчилися болї сконання тяжкого, Всї муки скінчились великі.

І скоро труна під землею сирою Сховає ті муки, те горе; Життя неприхильне, повите журбою Порвалось… затих, не говоре,

Не чує нїчого… Хай дїти маленькі Голодні гіркими сльозами Ридають, припавши до бідної неньки, Їі обхошивши руками;

Хай кличуть його, татуся свого, дїти, Хай мати над мертвим голосить, — Він білш не почує: він чув на цїм сьвітї Багато — і вже йому досить!…

Не плач же, небого, по йому гіркими! Ти краще-б за себе ридала: Він з муками, з горем розстався тяжкими, А ти їх ще більше придбала!…

На полї

ї.

Рядками снопи полягали; Під сонцем пекучим із лихом гнїтючим У полї усї працювали.

Нї піснї, нї слова — затихла розмова: Вся сила пішла на роботу; З обличча, як сльози, течуть на покоси Струмочки гарячого поту.

Вже сонечко нижче і вечір вже ближче — потомлені руки: Зійди, нічко, тихо, сховай усе лихо, Вкрий груди, наболяні з муки!

І ніч наступає, пливе — випливає І сяє сріблом місяченько… Вже край і роботї… Забувши турботи, Сплять батько, і доня, і ненька.

Зірки-ж серед ночі, як Божії очі, З високого неба сияють Й тихесенько — тихо на людськеє лихо, На стомлений люд поглядають…

Зрада

а.

Крізь густії віти Тихо з неба високого Місяченько сьвіте, У садочку опівночі Соловей сьпіває; Молоденький козаченько обнїмає; А дївчина як — калина — Миєтьця сльозою: „Ой козаче! що ти робиш, Що робиш зо мною? Серце моє, мій голубе, Сизокрилий орле! А хто-ж мене до серденька Без тебе пригорне? Ой с ким же я поговорю В садку опівночі? Хто розваже? хто так любо Гляне в карі очі?“

— „Не плач, не плач, дївчинонько, Не рви мого серця! Вернуся ще — все лишенько Навіки минетьця! — Не слухає дївчинонька, Плаче, омлїває, Що коханий чорнобрівий Її покидає…

У садочку опівночі Не чуть соловейка — Зосталася одинока Дївка молоденька. Ой поїхав козаченько Із дому на Десну: Рости, рости, дївчинонько На другую весну! Росла, росла дївчинонька Та й на порі стала; Ждала, ждала козаченька Та й годї сказала! У зеленому садочку Стоя опівночі, Виплакала чорнобріва Свої карі очі. У зеленому садочку Листя опадає, — А од милого і досї Вісти ще немає. І зіма прийшла і землю Снїгами покрила, — Виглядає миленького Сумуючи мила. І весна мина і лїто С пишними квітками, — Мабуть уже козаченько Спить в холодній ямі!…

Та чорнявий не у ямі, Він вернувсь здоровий… Чом же в садку опівночі Немає розмови: Сьвітить знову місяченько, Соловей сьпіває, — Чом же там ізнов дївчини С козаком немає? Ой вернувся чорнобрівий, Та забув ті очі, Що колись він цїлував тут, Стоя опівночі…

У недїлю пораненьку Дзвонють в церкві дзвони, — У дївчини молодої Серденько холоне. У недїлю пораненьку Козака вінчають, А дївчину нещасливу Сльози обливають. У недїлю засьпівали Весїльної люде, А дївчина не сьпіває І сьпівать не буде…

1882.

Смутні картини

Смутні картини.

Убогий, обшарпаний люд, Смутнії картини, смутні невеселі, А иньших не знайдеш ти тут.

Не став би дивитись, схотїв би забути Так сили забути нема! То ріднії села, то ріднії люди, То наша Вкраїна сама!…

1883.

Де воно?

В зеленім садку, Й вродливая дївчинонька В квітчастім вінку, І доленька щасливая — Де зникло усе? Чом день, по дню минаючи, Нам лихо несе? Понурилась хатиночка, Посохнув садок, Змарнїла вже дївчинонька, Зівянув вінок; А доленьки щасливої Чи то й не було, Чи горе те, мов хвилями, Її занесло, В душі журбу посїяло, Зросило слїзьми, — Й без доленьки, без воленьки Бідуємо ми… І тілки нам зосталася Ще пісня смутна, — Нагадує про доленьку Минулу вона; І в піснї тій надїї всї І муки свої Ми вилили, сьпіваючи Щоденно її. І поки ще сьпіватимем Ті муки-піснї, — Не згаснуть нам на кращеє Надїї ясні!…

Весїлля

я.

Музики тнуть, бряжчать чарки, В дворі дївчата й парубки Танець веселий починають, Піснї озвалися луною, Весїлля весело кипить І молодий із молодою Щасливий, радісний сидить. Веселі скрізь! Усї гуляють, — Журбу і працю і усе На мить єдину забувають: Сей день їм радощі несе! І тілки день, чи два, а далї — Для працї за шматок — ізнов Забудь веселощі й любов, Працюй ізнов, як працювали! Роби, тягнися до сконання; Роби на себе, на дїтей, І спинить праця та кохання І сльози вирве із очей! І будуть так вони, убогі, Блїді й потомлені упять Робити мовчки, поки змоги, І часом долю проклинать. На віщо-ж це весїлля, крики, Гостей спянїлих цих орда? Чому не спинятьця музики? Чого сьмієтьця молода?

Хлопятї

Хлопятї.

І манесеньке серце — таке До усього, що добре, прихильне, До усього, що гарне, — палке!…

Я боюся, боюся, дитино… Поживеш сьвітовим ти життям, — Чи-ж здолаєш зостатися й далї Таким чистим, як був ти хлопям. Скілки слїз доведетьця побачить! Скілки мук доведетьця знести! Бо у нас тілки мертві не плачуть, А з живими-ж тут житимеш ти! Ти побачиш, як злото руками Загортає в роскошах один І як другий с торбиною ходить, Як вмірає із голоду він. Ти побачиш, як брат гризе брата, Ти побачиш, як пють люде кров, Ти побачиш, як топчуть ногами У багнї, у паскудсьтві любов. Ти побачиш ще білше, дитино… Чи здолаєш-же серцем своїм Ти зостатися чистим без плями Між багном і паскудсьтвом оцим? Я не знаю, мій любий, мій щирий, Тілки в мене надїї нема: Сьвіт цей темрява темна і серцю Неприхильна, сувора тюрма…

Україна

а.

Закували в тяжкі кайдани І в темницю її під залїзним замком Заховали од сьвіту вони. І с темницї тії лине пісня смутна, — У їй горе і мука тяжка… Чи ви чуєте, браття кохане, вона Вас до бою ізнов заклика!…

Ніч на озері

Ніч на озері.

Сия білолиций: І трави, і квіти сплять, сном оповиті Не плеще водиця.

І лїс почорнїлий стоїть занїмілий, Затих, не шепоче… І повно спокою тут скрізь над водою Тієї півночі…

Один уродливий козак чорнобрівий Нічною добою Неначе нудьгує, неначе сумує, Блука над водою.

А он щось плеснуло, водою хлюпнуло І щось випливає — Он очі зоріють, он коси чорнїють, Водою їх має.

Блиснули із хвилї і груди вже білі Чудової вроди Пливе глибонями і плеще руками В сріблястії води.

І плеще, й киває, і тихо сьпіває: „Чого над водою, Козаче, блукаєш, чого ти шукаєш Нічною добою?

„Козаче вродливий, ставний, чорнобрівий, В зеленому гаю, Покинь ти ходити, до мене іди ти: Тебе я кохаю.

„Іди, — обніму я, іди, — пригорну я На груди на білі!… Іди, — я кохаю, тебе я бажаю, Іди, о мій милий!

„Іди, — я кохаю, тебе я бажаю!…“ І кличе, й благає: Лягла над водою і має косою, І стан вигинає…

І ллютьця ті сьпіви облесні й звабливі Все знову та знову. Він бачить ті очі, ті груди дївочі, Ту вроду чудову, —

Очима він сяє і серцем палає, До неї він лине: Одежу зриває, у воду пірнає, Пливе до дївчини.

Доплив, — обнїмає, її пригортає… Сплелися руками… Її він милує, її він цїлує Палкими вустами…

Її він цілує, її він милує… Сріблястії хвилї Углиб подалися, ізнову злилися, Обох їх покрили…

Ізнов над водою все повно спокою Цїєї півночі — І трави, і квіти сплять в місячнім сьвітї І лїс не шепоче…

У темряві

У темряві.

І досї воно не зійшло, І досї маленькеє наше віконце Все темне, як перше було.

Хоч темрява чорна нас всїх покриває Ми робим і віримо ми, Що сьвіт невечірнїй нарештї засяє І нам серед ночі й пітьми.

Ще є у нас сила, не впали нам руки. Ми зможемо гордо знести Неволю тяжкую і лютії муки І шлях свій до краю пройти.

Хай темрява давить, неволя хай гнїте! Хоч може того ми й не вздрим, Як згине те все, та уздрять наші дїти Ту волю, що виборем їм!

Бажання

Бажання.

І послухай, кохана моя, Яке зараз ось дивнеє диво На те вушко скажу тобі я:

Аж із ранку й до темної ночі Не одходить все думка одна І мене вона мучить невпинно Не дає і спокою вона!

То бажання палке і велике, — Чи сказати тобі, а чи нї? Цїлувать твої пишнії губки Усе хочетьця, зорько, мінї!

Вечір

р.

Скрізь вечір лягає; З високого неба Вже місяць сияє; Затихла і пташка, І людська розмова; Мовчить, не шепоче Зелена діброва. І в мене на серцї Так тихо все стало, Немов би те серце Заснуло і спало…

«Тілки раз всього й зустрівся…»

Тілки раз єдиний, В удови на вечерницях Той козак дївчинї. Завітав він з Запорожжя С Сїчи на Вкраїну… Не згада вона, про віщо Він у ту хвилину Їй казав там, як зустрілись, Як сидїли в парі, — Тілки все вона дивилась Йому в очі карі Й покохала щирим серцем, А він знов полинув З України за Пороги, А її покинув…

За сльозиною сльозина Личко умиває Її врода молодая Марно одцьвітає… З оком вкупі думка лине У тії країни, Де гуляє той довішнїй Милий той єдиний.

Виглядає, виглядає З безкрайого поля, А його усе немає — Нещаслива доля!

А по тих степах широких Десь він там гуляє, — Ой чи згадує-ж дївчину, Чи вже забуває? Ой у бучах с Татарвою Шукаючи слави, Забува він личко гоже, Оченьки ласкаві. Та й забув ті оченята, Не згадав нїколи І полїг він одинокий На широкім полї…

А вона… вона не знала — Та його все ждала Та що дня с степів далеких Пильно виглядала…

Дуб

б.

іс у зеленому лїсї дуб велетенський, високий; Віти роскинувши пишні, рясно-густі і широкі, Гордо стояв між усїми, стиха шепочучи листом; Кращий за всїх він здавався силою дужою й хистом; На сьвітї бурі нїякі зроду-б його не зламали, Віти-ж, простягшись, од вітру й иньші дерева ховали. А у землї плазувала сила гробацьтва гидкого, Нишком вони і потроху корінь під'їли у його… От і повяли, посохли цївка й могутнії віти, Листє пожовкле змогла вже буря й маленька оббити: Пишне убрання розвіяв вітер по сьвіту; зостались Мертві гілки, де недавно шати зелені пишались…

«Колись було — виходила в садочок зелений…»

Коханая, єдиная дївчина до мене; Колись було — пригортала, щиро цїлувала, Оченьками, зіроньками в душу зазирала, —

А тепер садок той любий снїгами покритий, А тепер вже дївчиноньцї в його не ходити, А тепер вже мінї милу та й не обнїмати, Оченьками в мою душу їй не зазирати…

1883.

Під гнїтом

Під гнїтом.

Гнїт мов на грудїх лежить, В путах неначе душа занїміла! Серце намучене — цить!

Бачиш ти море із слїз та із крови, Бачиш тельцїв золотих, Бачиш сьвятії закони любови Ти під ногами у їх, —

Тілки-ж мовчи! Бо у наші години Брязкіт од пут, кайданів, Галас од бійки, де стоптаний гине, Дужчий од слїз і жалїв.

Цить, моє серце! Але усї сльози, Що накипіли у нас, Що назбірались на нашій дорозї В цей, од всїх проклятий час, —

Ти тії сльози заховуй од ока, — Як же наллєшся украй, — Вилине пісня, як воля широка, — Їй ти усї їх віддай!

Хай вона с краю до краю гуляє Повна тих слїз, голосна, Хай вона серце в людей розриває. Хай його палить вона?

«Не гордуй ти життям молодим…»

Не журись безнадїйно над їм, Не кажи, що не вмієш робити Тим, що досї робить не могла; Не кажи, що не хочеш ти жити, Що радїючи в яму-б лягла: Носиш сили в душі молодії, — Не зрекайся завчасно надїї!

І покинь ти даремний свій страх! Он розлїгся широкий твій шлях — Нї, життя ще твоє не минулось, Почалося воно, молоде, Ти недавно до його прочнулась І воно тебе тілки ще жде: Сором силу в душі своїй мати І на працю її не віддати!

І не думай про те нї на мить, Що не зможеш нїчого зробить: Ти так палко і щиро кохаєш Свій убогий і рідний свій люд, — І невже-ж ти ще досї не знаєш, Що любов зможе гори звернуть? Нї, хто щиро Може безлїч між людьми зробити!

Не гордуй-же життям молодим, Не сумуй безнадїйно над їм І початки сьвятої надїї Ти зневіррям тяжким не дави,

Вірь у сили свої молодії І весела й щаслива живи, Але-ж мусиш те щастя придбати На роботї для власної хати!

1884.

По веснї

ї.

Землю і снїг ростає уже білий;

От полилися струмки по землї І обмивають і будють її.

Голі зробилися степ і долина, Мов нарожденна недавно дитина;

Сонце-ж ласкаве не спить, не вгава, — Землю травою потроху вкрива.

Глянув плугатарь — година настала, Став лаштувати і борони, й рала;

Рано він їде на ниву свою, Кидає зерно у чорну ріллю

І заволочує він бороною, Зерно вкриває землею святою.

От і засїяв — година мина, Хлїб уже сходить, рости почина:

Там, де було колись чорне і голе, Зазеленїло селянськеє поле.

Глянув плугатарь на поле й зрадїв: „Тілки-б Господь мінї хлїб позернив,

„То не голодні-б сидїли зімою Ми з дїтворою своєю малою.

„Боже! як би ти убогим поміг, — Хоч пожалїв би дїтей ти малих!“

Він не благає у Бога нїчого, Просить шматка тілки хлїба сьвятого,

Щоб не сидїти голодній сїмї, Щоб не дивитись на горе її.

Хочетьця вбогим вільнїше дихнути, З голоду й холоду пута роскути.

Сїючи зерно у землю з весни, Вкупі із їм положили вони

В потом крівавим политому полю Всї їх надїї на кращую долю

Й, Бога благаючи, тілки і ждуть, Долю чи горе поля принесуть.

«Як Богові вірю тобі…»

Коханий єдиний; Ця віра нїколи мене Уже не покине; Не зможуть зламати її Зневірені люде, Бо поки кохатиму я, То й віра та буде. Тебе-ж, мій єдиний, тодї Покину кохати, Як в ямі, в холодній землї Я буду лежати…

«Вітер пісню, повну смутку…»

В чистім полї виє, А у мене с тії піснї Серце холодїє;

Як неначе буйний вітер, Що гуля степами, Долю нашої Вкраїни Заміта снїгами,

І над нею там висока Вироста могила, І ще вищу намітає Хуртовина біла.

Як неначе… Тілки-ж годї, — Бо весна ще буде!… Чом же серце знову плаче, Чом же сьвітом нуде?

На чужинї

На чужинї.

В далекії краї, Летять із їми думоньки Щочаснії мої Туди, де та криниченька Холодная дзюрчить, Над нею там вербиченька Зеленая шумить; Схилилася вербиченька, Мов дївчина смутна, Неначе задивляєтьця В криниченьку вона; А там гаї зеленії

І луки у квітках, І пісня розлягаєтьця По луках та гаях. Ой пісня то коханая, То ріднії слова, — Од їх аж млїє серденько, Палає голова. В тій піснї все відбилося, Що я люблю й любив, — І слухав би впиваючись, А потім би й зомлїв Під згуки тії ріднії У рідній сторонї… Туди летять ті хмароньки, — Коли-б туди й мінї!…

В ночі на могилї

В ночі на могилї.

Стою і дивлюсь навкруги — Степи тілки мріють широкі Та здалека темні луги.

І край того степу зникає В туманових хвилях ясних, А місяць сріблом обливає Їх з неба в проміннях своїх.

І серце полинуть бажає Туди, аж до краю степів, Туди, де ще воля гуляє, Де галас людський не гучнїв.

Там тілки кістки ті козачі Та кровю полита земля, — Здаєтьця мінї, що неначе Зміцнїла-б там сила моя:

Там волю дїди боронили І там поховали її, — Я вірю: сьвяті їх могили Підбілшали-б сили мої…

А зорі на небі сияють, А місяць так ясно блищить, Простори в туманї втопають, Степ, тихо заснувши, лежить.

І мовчки стою на могилї, Стою і дивлюсь навкруги — Білїють степи, як білїли, Чорнїють далекі луги…

«Нї не плач ти, ридання спиняй…»

Хоч і змучилось серце украй, — Бо с тих слїз тілки руки впадуть, А нам довга лежить іще путь! Хай намучене серце болить, — Занехай ти його у цю мить, Од усїх свої сльози ховай, Силу горду з душі викликай І з веселим обличчам свій стяг Підійми ти у гору в руках, Без ваганнїв даремних тодї Ти людей за собою веди, Але-ж так, щоб нїхто і не знав, Які муки ти в серцї сховав!

Хлїбороб

б.

Як вмірать доведетьця мінї, Тілки горе та стомлені руки Та ще серце, зотлїлеє з муки Я зложу у дубовій трунї.

Не велике я поле з'орав, Та за плугом нїколи не спав Що робив, те робив я до краю І всю силу, що мав я і маю, На роботу невпинную клав.

На тім полї каміння було, Поле все буряном заросло, Зупинявся мій плуг на тім полї, Та не кидав робить я нїколи, А гострив свій леміш, чересло.

У годину, в негоду я там: Без роботи погано рукам! Нехай дощ і крізь драну свитину Сїче згорблену працею спину, А спочинку собі я не дам!

Скілки поту свого я пролив, Скілки сили я там положив! Та дарма! бо поорана нива Нам давала багатії жнива: Я не дурно невтомно робив.

Такі жнива зазнав я не раз, А тепер вже минувся мій час, Я вже чую: останнєє лїто Бачу я золоте своє жито, Бачу, ниви широкії, вас.

Мої дїти зберуть урожай… Усьому наступає свій край,

Він прийшов і мінї: в домовину Я іду і на віки спочину, — Мої-ж дїти зберуть урожай!

Мої дїти — дочки і сини — Усї в купі зібравшись, вони, Як почнуть до обіду сїдати, Будуть хлїб, що придбав я, ламати І згадають мене у трунї.

І за те, що працюючи зміг Згодувати і викохать їх, То про мене в їх згадка не згине Після мене ще довгі години Моє дїло не вмре серед їх.

Так, я вбогий родивсь, та в ті днї, Як вмірать доведетьця мінї, То не сором цї стомлені руки І це серце, зотлїлеє з муки, Положити в дубовій трунї!…

До народу

До народу.

Убогий народе, схилявся, І в думах улюблених чистих моїх У днї ті щасливії мрій молодих Мінї божеством ти здавався.

Любив я тебе почуванням палким, Бажав я на тебе робити І працї віддавсь цїлим серцем моїм І тілки для тебе й тобою самим Хотїв я і на сьвітї жити.

І певна надїя у мене була, Що ти привітаєш, народе, Ту душу, що тілки тобою й жила, Що в мріях у сяйво тебе повила, Й зазнаєм ми братньої згоди.

Але я побачив не те, чого ждав, І що сподївавсь, що побачу, Бо той ідеал ти що-дня зневажав, Який я у мріях собі малював, Мав иньший ти звичай і вдачу.

Замісць ідеалу я вздрів на селї З'убожений люд занїмілий, Темнота й незгода у нашій землї, Здавалося, скрізь панували й жили І люд той безщасний гнїтили…

Чи я працювати для тебе не вмів, Чи ти не діймав мінї віри, Та вкупі зо мною ти йти не схотїв, На працю мою ти з невірством глядїв Мов бачив нещирі заміри.

І поглядом иньшим я глянув тодї На тебе, народе коханий, І зникли рожевих тих мрій і слїди, Неначе од сонечка краплї з води, — Ти знову мінї був незнаний.

Але-ж я не кидав і далї робить, Робив, бо якіїсь надїї На те, що розрада тяжка ся на мить, Що знову у згодї ми будемо жить, Були ще хоч трохи у мрії.

Що білше і важче невтомно робив, Що білш віддававсь я роботї, То білше мінї все твій образ яснїв

І в потї чола я того зрозумів, Хто сам працювать звик у потї.

Чи той — я спитався — кому засягти Ти дав і культури, й осьвіти, Братався с тобою, схотїв принести Тобі свого сьвітла у темні хати, Щоб міг ти свій шлях зрозуміти?

Нї! здавна хто сьвітло в руках своїх мав — Не йшов він до тебе сьвітити, І той тілки в хату до тебе вступав, Що заздро на працю твою зазїхав І вмів тебе тілки гнїтити.

Не дивно-ж, що темрява — доля твоя, Що, темними йдучи лїсами, Забув навіть власне своє ти імя, Забув, що істнїє з народів сїмя, Що рівний ти в їй із братами.

Як міг ти, пригнїчений вниз до землї, Недавнїй ще раб в своїй хатї І наймит часами на власній ріллї, Тепер, після всїх, що дурить тебе йшли, Як друзїв ти міг упізнати?

Я це зрозумів. І вагання, і страх — Все зникло, і знов до роботи Іду я, і певний лежить мінї шлях, Я силу новую почув у руках, Щоб зло і темноту бороти.

І вже чи дійду до своєї мети, Чи зламаний вмру серед шляху, Але не покину до неї іти, За правду, за волю все зможу знести — І жити, і вмерти без страху!…

1884.

У лїсї

ї.

Листя рясне шепотїло круг мене; Ґрона с калини як жар червонїли, Квіти с трави різнобарвні глядїли; Сояшний промінь купався між їми, Роблячи листя й квітки золотими; Хмара метеликів жвавих вилася; Пісня пташина дзвенїла-лилася, В піснї тій одгуки щастя і долї, — Кращої піснї не чув я нїколи; Щастям здавалось тут все оповите… Серце намучене, лихом прибите, Мов би затихло, а мука і горе Наче потопли в безоднєє море, В море с проміннїв, як злото блискучих, В море с пісень голосних і сьпівучих, Радощі душу мінї обнїмали, Голову пахощі с квітів спяняли, — І забажалось тодї мінї долї, Долї пташок тих, пташиної волї, Долї, коли і гнїтючі, й похмурі Думи не давлють, не шарпають бурі, Долї безхмарної, долї такої — Саме як сояшний день цей ясної! І забажалось… Коли це у гаю Скрик розітнувся… Відкіль — я не знаю, — Тілки така в йому мука почулась!… Серце у грудях моє стрепенулось. Пташка, чи що, до шулїки впіймалась Й скрикнула так, як з життям розставалась, Чи то щось иньше, — не знав я нїчого! Серце занило із болю тяжкого: Знову згадалися муки і горе, С слїз та із крови згадалося море, Що розлилося без краю на сьвітї, — Годї, у мріях про долю, радїти! Геть с цього лїсу! не тут, між квітками, — Там, між людьми, що повиті сльозами,

Там знайду місце і долю єдину: Долю робітника без одпочину!…

1885.

Мати

и.

Сплять великі і малі, А каганчик все мигоче В хатї вбогій на столї, То на мить мов погасає, То ізнов заблима він, Вбогі стїни осяває, Стіл та лави коло стїн. Вбого, тихо у тій хатї, Тілки прядка торохтить: Не ляга ще досї мати, Син давно спокійно спить. Сьвітло инодї осьвіте Піл, де сон його повив: Спить хлопя, рядном укрите, Спить і бачить безлїч снів: Снитьця хлопцеві пахучий Лїс і луки у квітках І пташок рої сьпівучі, Сонце снитьця в небесах, Снятьця забавки без краю, Снятьця радіснії днї… І щасливий усьміх грає На губах йому в-віснї. Спить хлопя, щасливе снами, Прядка-ж тихо торохтить, — Наболїлими руками Ледві можучи робить, Довгу нитку витягає Вбога мати удова; В хворих грудях заниває, Як під гнїтом голова,

Та не кидає: на сина Заробляти треба їй… За годиною година Йде, усюди супокій; Каганець самий у хатї Ледві-ледві миготить… І пряде бездольна мати, Син, щасливий снами, спить!

Зрадник

ЗРАДНИК.

( .)

I.

Де сонце так пишно сия, Де гордая пальма пишає, В роскошах втопає земля; Де небо блакитне й широкі Безмежні простори степів, — В тім краї ще в давнїї роки

Народ наймогутнїший жив. І славою гучно пишався Той край у народів сїм'ї. Друг кожен тій славі вклонявся, А ворог лякав ся її. Не тим тая слава, що в полї Козак із народу того З війни не втїкав ще нїколи, Не кидав ще місця свого; Не тим тая слава, що з роду Нїхто ще з усїх ворогів Того переважить народу Нїколи й разу не здолїв; Не тим, що над їх парубоцьтво Хоробріш нїде не було; Не с того, що їхне дївоцьтво Як пишні троянди цьвіло, — Нї, тим така слава велика Була у народу того, Що з їх нї один спокон-віку Не зрадив ще краю свого. В якії несьвіцькії муки Не кинув би кожного з їх, Але нї вуста їх, нї руки Не зрадили-б з роду своїх. І „зради“ — пекельного слова — В ті давні колишнїї днї Не знала ще їхняя мова, Не знали й не чули вони.