Поезії

Front matter

МАЙК ЙОГАНСЕН

Ї

„РУХ“

../Юнацькі книги «І птиці летять…»

І птиці летять В небесних озерах Повз острови хмар.

../Юнацькі книги «Непереможні хмари-гори…»

Непереможні хмари-гори Ломились, падали, пливли В архіпелаги неозорі, І птиці линули в імлі. То вчора думка гасла в морі. Її навіки завезли Все вище, вище, вище д'горі Сереброкрилі кораблі.

../Юнацькі книги «Іще раз, коли…»

Іще раз, коли Химерний запах полину, Мов сиві воли Ліниво мандрують за хмар руїни, Літорослі милі Цілують похилий убогий шлях, Старезний шлях Голубих полів України.

../Хмар руїни «І хвилі в літеплі…»

І хвилі в літеплі Тихенько квилили, Як сон, що снивсь колись У синю літню ніч Кволим фіялкам очей.

„Зірки лились і лились Із синіх-синіх ночей І десь у морі злились З душами малих дітей“.

І во̀-йно лились і лились Срібні проміння вій, Як сон, що снивсь колись В колисці старих морів Душі наївній моїй.

../Хмар руїни «Люблю тебе…»

Люблю тебе — не знаю слів Тієї пісні лісової.

Крізь верховиння ясенів Сніжини розтають весною. Пташиний виклюнеться спів Із лісовиного спокою…

Хай пронесеться листям спів І спиниться понад тобою.

../Хмар руїни «У дахів іржавім колоссю…»

Бандити наступали на місто.

У дахів іржавім колоссю Ника́є місяць кривавий, Удосвіта серп укосить Молоду зів'ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке, Як виють собаки на місто Гей кликом тисяч і тисяч!

Я знаю: загину, високий, В повітрі чистім і синім. — Мене над містом повісять: Зорі досвітній в око, В холодне око дивитись.

1920

../Хмар руїни «Поля синіють…»

Поля синіють вечорами, Ріка гово́рить з берегами, І так таємно На небі білії намети Димлять: — Вечеря вариться борам. Все ближче, ближче вечір суне, Все нижче плачуть трави-струни. Тихо й темно Бори-поети В хмарах сплять.

1920

../Хмар руїни «Тихий бог…»

Тихий бог Курій У синім морі мрії Острови хмарки За край тривог З цигарки.

„Серед дорог Голодний, мокрий плину, Як Сагайдачний На Вкраїну, Козак вчорашній, Інок нині.

І лісом, ледве дим зотліє, Багаття сиві, сині мрії — Що сміх дівочий там у полі, „Як любі очі — у недолі“.

Летять, летять Слова сереброкрилі На сіножать без ліку білих лілій. Курій і бог Збираю незчисленні

Серед дорог На луках мрій, На подушці надхнення.. Ні слова—цить. Заснула, спить: — То птиці долетіли.

1920

../Хмар руїни «Сивий ранок пав…»

Сивий ранок пав на місто синє. Камінь спав — лиш дощ зідхав у ринвах. Вулицею вештавсь той, кого повісять, І молився: „О, пречиста сльозо, Он сховалась у тумані башта (Напувала грудьми паровози), Молоком налився козій місяць І розтав, розплакався в тумані… Я їм серце на майдани кинув — Най і я в твоїм розтану плачі“. І припав лицем на сірий ґанок… Камінь спав — лиш дощ зідхав у ринвах.

1920

../Хмар руїни Травень

Як налетіли птиці травня, Загомоніли, завели, Поцілували очі плавень І розплескалися в імлі.

І чує травень зойк чаїний І журавиний уночі, По-раз останній у долині Він засипляє, лежачи.

Хоч не розплющив очі травень, На деревах дрімає день, Тихолеліючи забавивсь Голубоокий велетень.

1921

../Хмар руїни Місяць

Богам і білим — кінець.

В перелогах у поле Лягла перевтомлена ніч, Місяць розсипав соли — Регочеться дурень двосічний.

О, як люто заздрить людині На небі мрець голомозий, В море мертве і синє Зануривсь у дикій тривозі.

Дотанцьовує білий блазень Уночі танець останній, Сіє сіль, суятиться і казиться… — За горами бреде світання.

1921

../Хмар руїни Посуха

Над селами хмари Похилі, І тоскно в блакить Простягають руки безсилі… Оце тільки лишилось, Що плакать.

О, так залетіли далеко В такий голубіючий ірій, Білопіняве пір'я стелили Над селами хмари… Сліз ні краплі — Оце нічим лишилось І плакать.

1921. Голод.

../Хмар руїни «Не віримо в бога…»

Не віримо в бога — ні, Хай дбає бог — за панів. В три дні утворимо світ, Поки руки, і серце, і спів.

І хай ридають, і дзвонять, І моляться — нас пожерти За Єдиний за наш — Закон І віра, і вірність, і смерть.

Бачиш — хмари-дзвіниці в огні. Чуєш — птиці в руїнах кричать. Д'горі серце, і руки, і спів. Переможем останнюю гать.

1921

../Хмар руїни Рондель

Матроси — лірики моря.

Пливуть кораблики морями У неминучий океан. — Снується сон в зимовій рамі І сходить сонце між ліян.

Серед облуд, серед оман Це ж ви в середньовічній драмі, Ще промінь — і спливе туман… Пливуть кораблики морями,

Й під кораблиними серцями Новий заворушивсь титан, Ще мить — і задзвенить пеан: Пливуть кораблики морями У неминучий океан.

1922

../Хмар руїни «Останняя гать…»

Останняя гать Між нами і небом — Руїни хмар. І світу одтять Трухлявий череп — Останній удар.

1921

../Хмар руїни «Вже птиці летять…»

Вже птиці летять В небесних озерах Повз острови хмар.

1921

../Скоро forte «Скоро…»

Скоро forte, Плачте, нищії духом, Миротворці, Ридайте в сильних і гордих Над вухом. Значить, вище, Вище пінись, хвиля мелодій, Скоро forte, Плюй же В очі погоді. Буря штурму, Шквалу сиґнали, Скоро forte, Чуєш сурми? Чуєш, Заграли?

../Скоро forte «…І спить вівсяна осінь…»

…І спить вівсяна осінь Останнє осяяне слово Сонце сказало, І хлібом несло з дверей і з мажі. А листопад, полив'яна полова,

Паде й паде навалом, Доки досить Не скаже Осінь.

І ось по вулиці смутний струмінь Несе… і сумно, і сумно, і сумно — За днями пісні, за римами рими, І скаже:

Восени великого Риму Так само несло і гноєм, і хлібом, І димом.

А сніг? Іще горобці не замерзли. Не плач, дурню, Розкрий свитину, послухай:

Чуєш, як любо, Як сурми Весни, Б'ється Серце?

1921

../Скоро forte «Наїживсь голений город…»

Наїживсь голений город, Бородаті бори обсіли, Із-за рогу вагони, мов ворони, В полохливі поля полетіли.

Бачу: лавою дні мої сунуть, Наступають на темний бір, За бором сховався вечір, Крізь хащі визирає рубін.

З бором бореться вечір — Криваві спалахують птиці То дні мої, діти, мій меч. Ще іскра — і світ загориться.

1921

../Скоро forte «Дні мої…»

Бачу, лавою дні мої сунуть.

Дні мої, мої дивні діти, Віддав вас вольній волі. Ви, мов вино, мов вітер, Мов вагони в дикучім полі.

Он: сховались хмари за обрій, Он: бори стають на коліна, Дні мої, мої перші хоробрі Кораблі в ворожі країни.

1921

../Скоро forte Голод

Над полем сохлим Мертві вітряки, Немов хрести над віршем Відзабутим… Руки не сила підвести… Ще гірша, о, ще гірша Доля буде.

І поле й голод. Це все — ти. Шляхи — твої пошорхлі руки. Над тим, що пишеш, Ці хрести І в борознах твоїх не зійшли звуки.

Сій же в строфи люте насіння, Сій же, Поки ріже твій син твого сина, Сій же, Пазурями землю копай, Лушпайя Сій бараболі — Ще карам не край, Ще боротись довго за волю.

1921

../Скоро forte «Осяяний осени…»

Осяяний осени синіючий сон І коні сміються — до бою, до бою. Похмуроброндзові голови Лебедино і гордо Вперед.

На млосних міста раменах Заплакала мряка І вулиці-жили укрилися гноєм — Текуча повінь. О, разом порізали груди Червонозоряні леза… Повстали люди — Жовтень.

Нова гуде марсельєза, В океані ревуть сирени, Паровоз бовкне В безмежних дикучих полях — Жовтень!

Орябини тоненькі пальці Стулили червонолистий стяг. Голе Дівча не сахається полум'я Зоряновечірньої ризи,

Розкинуло рижі знамена До самого глибокосинього низу, Вперед.

Осяяний осени Довгий, До краю повний п'яного меду — Четвертий Жовтень!

1921

../Скоро forte Пора

(Робітникові Заходу)

Віє з поля холодним словом. По сухій стерні Ходить Жовтень. Поля, сповнені кров'ю, Уродили хліб — не тобі… По сухій землі Ходить Жовтень.

Син у колисці ві сні — Люлі, люлі, не спи. Родився рабом: Роби. Птиці в колисці ві сні.

Знаєш кубельце в рушниці,

Гей, добрі залізні птиці—

Ось сина повісять на дубі

Люлі, люлі, на дубі, — В грудях.

1922

../Скоро forte «Понад північчю…»

Понад північчю сивий вітер (чи це не значить — весна?) Не плеще, не кличе — тиша. Тільки старий пригадав, Пригадав, нахилився і пише:

„Лахміття-хмари. Стоїть сосна І в небо вп'яла руде рамено, І знову хмари, мов стіна, І знову рве їх лють шалена“.

Але вітер… Старий над північчю вітер (чи це не значить — весна?) Не квилить, не лепече, не кличе, Неначе він і не зринав У сніг і не пив вина.

Знов: „Товариші, стійте. Город устав з коня І гладить гриву, і дивиться: ждіте, Ждіть світового вогня!“

І вітер, Старий над північчю вітер зі дна Так тоскно і радісно кличе (чи це не значить — весна?), Мов у бурю птиця, Ніжною груддю У північ, і хмари, і сніг.

1922

Кроковеє коло

(ФІЛОСОФІЧНІ ЛЯНДШАФТИ)

Кроковеє коло Кроковеє коло

Задощив, закрутив, закурився, І пішло дорогами в дощ, Пересохлі жовті уривки, Полохливе, послужливе клоччя.

Й серед сірого-сивого голо. У безмежній пустій порожнечі Позначилось кроковеє коло І вийшло з туману по плечі.

Й мої дні, і наші тижні Зібгало в залізну раду, І ринули іскри рижі В неосяжне сиве свічадо.

1923

Кроковеє коло У бій

Потяг рушив у дощ і тумани (— Не втечеш із пащі поля), Хитався по шпалах п'яний, Здригався мокрий і голий.

…Бігли хвилі по одній… по одній… Поринали в повені водяній.

Смерть бачили в вічі, В полях потомлену смерть. І снили й прокидались тричі, Й засипляли в стумі упертій.

…Бігли хвилі по одній… по одній… Поринали в повені водяній.

Потяг рушив у дощ і тумани, Непритомний летів у безодні. День упав на коліна й не встанув Уночі, у бій ще сьогодні…

1923

Кроковеє коло Романс

Серце, — ти мій ліхтарик (Заглядаю в заплакані дверця), Ти — мій злиденний дзиґарик: Так… Так… Так… Так, каже серце.

Утішся, Серце моє ти хоре, Не плач, будь ласка, Заспівай вечірньої пісні, Зазирни, як зоряна люстра, Глибоко в заснулеє море, У темне дно козацької казки. Так… Так… Так… Так, кажуть губи.

І знову сльози невпинні По заплаканій люстерці… Мій бідний годинник Так… Так… Так… Так, каже серце.

1923

Кроковеє коло Ніч

Ясно… Так ясно удень не буває. Ясно. Яснішого серцю не треба, Тихо, як сонної дівчини очі. Землі немає, Тільки ніч, Тільки небо.

Але роз'ятрений мозок Не хоче, Не може, І в трясці нервовій тремтить розгублений розум, І от із землі зростають, мов крила, гігантові тіні, Все вище і вище, мов чорна мільйонова зграя, Проквиляє, і плаче, і кракає, й дико ґерґоче, І чорними пальцями в смертній розпуці, в одчаю сягає по зорі…

…Але заплющити очі: Тихо, Ясно, Ясно, яснішого серце не хоче, Тихшого дівчині сонній не треба. Землі немає, Тільки ніч, Тільки небо.

1923

Кроковеє коло Хмарку на захід

…І знову хмарам вітер сниться, І тихо спіють в ясноокеані Водою вільною вагітні вівці, І сплять, і марять поки час настане…

Мої отари, мрій грозових повні, Ідіть на захід, над міста одвічні,

Несіть поволі, тихо, в своїй вогкій вовні, Тихо несіть насіння блискавичне.

І всю росу, що випала на чо́ла, І всю росу, що попалила вії, І всю росу, що виплекало поле, Зберіть поволі, тихо, поки час наспіє.

І коли світ останню кров розтопить. Коли на площах падатимуть діти, Як громова гармата, вдарте по Европі, Іспопеліть у корінь паразитів І в океан знесіть золу в останньому потопі.

1923

Кроковеє коло Світанок

Захолола жахом зоря Над лісом (Давно вже помер місяць), Червоне бадилля на сході кричить, Угору лізе вогневий буряк, Видирається вище, і вище, і вище, Ударив, свиснув, розсипався іскрами — Ранок.

1923

Кроковеє коло День

Припав до хмар і пив, і пив, І одірвався, і зідхнув, І див свінув, і день Озвався в дубі.

І кинувсь знов, і плив, і плив, Латаття, листя лілій Летіли в синій глибині І тали в сивій хвилі.

Аж поки світ вечірніх злив Проллявся з сонця-дуба, І знову пив, і пив, і пив, І танув день, і далі плив До згуби.

1923

Кроковеє коло Вечір

Заснув — і прокинувся в морі, Засинало в білих пісках, І дививсь і куняв хворий З рукою на сивих очах,

Як піною плечі вкрило, Як хвилі лоскочуть руді, Не зчувся старечим тілом, Хитнувсь — і заник у воді.

1923

Кроковеє коло «Як дихає ніжно…»

Як дихає ніжно, і легко, і тихо обличчя… — По галяві сонній без краю блукають коліна, Коли біля тебе лежить твоя річка І хилить, і хилить у глиб сумирної хвилі.

Заснуло у синяві місяця блідеє личко, І в піні, і в вітрі без краю лине і лине… — Коли біля тебе лежить твоя річка, Забуваєш сніги, що обличчя стиглими хвилями вкрили.

Як птиця зимою, чоло ховаєш під крила, Кострубаті крила, що їх рясно посічено днями, Коли біля тебе лежить твоя річка… — Випростуєш крила і знаєш, що день не устане, Коли не полинеш до його з останньої крепкої сили.

1923

Кроковеє коло Сніг

Подивись: старий шкандибає нездужий, Старий замітає вулицю, Старий такий убогий, Сивий старий. Вимітає воду з калюжі, Старий підсліпа щулиться, Старий замітає вулицю, Сивий старий. Розганяє листя, розгулюється, Мете, замітає вулицю, Замітає, гонить колом, Никає білий по вулиці. Розчиняє двері, розтулює, Задубілі зіниці вулиці, — — Викидає місто в поле. Ні води, ні листів, ні сліпця, Ні дерев, ні долин, ні гір — Видер очі з лиця Скажений залізний звір.

1923

Кроковеє коло «Вогка долина…»

Вогка долина й молоді дуби, Люцерна сповила узлісся, І далі ліс, і ліс, і ліс, У спомини, у Курщину, в Полісся.

Насторожилися старі товариші В сподіванці наївній і глибокій.

Мовчать кущі, Пахне кора. Пряде сторожкий спокій.

Де я тепер, де очі, де слова — Ріка летить вгорі над головою, Долиною спішить, спіткається трава І ось уже пливе понад рікою.

І натякає тиша: повернись, Це ж я, твоя сестра, сестра твоя — ліщина, Зі мною сплять брати твої, дуби. Вернись, Ти переміг, мій сину!

1923

Кроковеє коло Іще одна ніч

Моєму батькові

I

Я творю уночі — стомлений — коли усе спить. Усе спить… і багато вмерло. Запалюю цигарку, встаю — і дивлюсь у ніч. Що то в шелесті листя шумить?.. То старий знайомий — море. То його обличчя, Сиве й суворе — дивиться на сина, І роса спадає на мою Руку, що чужа лежить, чи хвора. Так, воно синє І кличе, І кличе мене до себе. Але ніч чорна — і багато вмерло І лежить на цвинтарі ночі, Так, багато вмерло (Тільки листя шумує в небі).

1923

II

Ти не прийдеш, не прийдеш ніколи, Не розчиниш тихенько дверей, Не почую милого голосу, Не візьму руки твоєї.

І коли б чекав до півночі, Не побачу тебе уві сні. Тільки листя в небі сокоче, Мов в огні: Він не прийде — Іди…

1923

III

Дитячі роки. Весна. В батька немає грошей. Вночі немає сна:

Холодно, Нехороший сон.

Воно — як забутий стогін.

1923

IV

Залетіли з Німеччини буки, Вкорінились у вільній землі, Простяглися могутнії руки І на захід, на захід пішли.

Повернімось, вернімось додому Мілійонами буйного зілля, Прогуркочемо буковим громом, Проллємось молодим водопіллям.

На землі Лібкнехта й Маркса Вкоренімо червоне знам'я, І як пущі, як букові маси, Поведімо у бій за нами…

1923

V

Усе спить… і багато вмерло.

Запалюю цигарку, встаю — і дивлюсь у ніч Холодне і чисте, Як перла,

1923

Кроковеє коло «Тінь на стінці…»

Тінь на стінці — Китаєць. Бачиш? Сів на скриньці, Хитається, Значить, голодний… Гей, здоров був, китайче. — Захолов. Ох, який же ти тепленький, зайчик! А чи бувають зайчики холодні? — Бувають, Коли плачуть. (По стінці никає, Хитається голодний китаєць) Уві сні застогне зайчик — Руки холодні… Годі, дитино, Не може так бути, Ждати не довго, Все ж таки У нас уже жовтень, А у всесвіті Ще тільки лютий.

1921. Голод.

Кроковеє коло Дощ

Моїй Латвії

Чуєте: дощ Де як у гай тільки Через вулиці Веселі зайчики Стрибали й щулились І щиро співали півні Сонцеві світлу дорогу — Зливи й заливи. Нема, нема, нема нічого, Тільки дощ, державний дощ. Дощ. Один керує на всесвіт.

…Дні сховались під стріхи… Станув час, Забігли вікна За стіну. Дощ — Довгий, державний дощ.

О, сива країно моя, Загорнулась в свитину І мокнеш Полями, містами, усюди Це ж ти, це ж ти стоїш, дитино. (Дрижиш і ковтаєш дощ)

„Wadsi sirsnin!“ Ходімо з нами скорій, Ось рука моя й серце — іди ж, Моя маленька країно.

1925

Кроковеє коло «Серце, — ти мій лісочок…»

Серце, — ти мій лісочок (Твоє личко в моїх долонях), Крізь дерево світять очі, Крізь пальці синіє сонце.

Піду полем весело далі (Коло шиї твої рученята), Небо цілують і міцно його обійняли Рукавами сорочки зім'ятої.

І коли припаду до криниці (На вустах вогкий спомин), Зідхне вода, як птиця, Одведе вуста непритомні.

1925

Комуна «І знову іду…»

І знову іду на провесні полями. Вода іде. В очах співає й вогко, війно тане Водяний день.

І знаю я: із піснею Комуни Я перейду поля й тисячоліття, В полях пісень співатимуть баюни І ввечері їм віритимуть діти.

Забудуть бруд, і піт, і кров, і нечисть, Що закаляли наші мужні руки, Вагу, що винесли наші потужні плечі, І пам'ятатимуть самі зелені звуки.

Лише, коли зоря блисне в повітрі Й, роздерши морок, згасне коло ніг, Щось пригадають утопічні діти В передрозсвітній водяній весні.

1925

Комуна Добуваєм метал

Углиб, у груди, в дикий ґрунт, Де лілії колись цвіли, У крейду, в кремінь, у корунд Свердел зі свистом зануривсь.

Ввігнав у землю рівний клин Тугих ростин робучий трест І креше в попіл, в пил, у плин Земної зверхні жирний лес.

Й коли в рудавий залізняк Ввійде захеканий свердел, Навколо, мов гарячий мак, Метал родимий зацвіте…

В низи, у безвість, в синій ґрунт, У тінь, що розцвіте колись, У крейду, в кремінь, у корунд Свердел зі свистом зануривсь.

1925

Комуна Весна

На неписану зими поему Упала, розтала веснинка — Перша тема На останню білу сторінку.

Іду, поважний, похмурий, і мрію Про щось — про поділ земельної ренти, А навколо грають, пустують дурні весновії, Сміються з мене, інтеліґента.

Гей, що солодким духом цигарки Пихнув на мене отарий робочий, Наче воно не зима і не Харків, А степ полинами пливе і лоскоче.

Став, стою і думаю так приблизно: — Вірю, зробимо вѐсну на світі. Щось підходить близько, ніжно: — Товаришу, дозвольте прикурити!

1925

Комуна «То було не геройство…»

То було не геройство білих, Не п'яна відвага шляхетних бандитів, — То було дуже трудне і дуже негайне діло — Зубами вигризти браму в ґраніті.

Не лічили тижнів тяжкої дороги, Не питались, скільки любих, коханих убито. Пішим набрякли ноги, Коні побили копита,

Коли в смертних полях Перекопу Хворі, голодні й голі Руками брали окопи, Пазурями видерли волю.

Не згадають імення в сумній панахиді Попи ні живої ні мертвої церкви — Задзвенять грозою в залізі і міді, Не умруть в робочому серці.

Ті, що вмерли під Перекопом, Ті, що хворі, голодні й голі Руками брали окопи. Пазурями видерли волю.

1925

Комуна 1921-й рік

Потяг урізавсь у сніг, О-ге! Нарізавсь на морок. Бриза збиває з ніг, Завиває, закручує порох.

(Навиває, накручує порох) Чоловічий, загнузданий крик. Дзик і стоп…

Так стій же — під зубило, під клапан — Забивай зубами, товаришу, У снігах, уночі, у полях, О, потяже, нащо ти мариш?

Надривай напружені груди, Сичи, висвистуй, сифонь. Ми з тобою — ми перші люди, Ти — наш останній огонь.

1925

Комуна Завтра знов до варстату…

А сьогодні вечір. Яке соковите листя! Яке рідне дерево! Собака пробіг — теж непоганий, Об дерево чистить І тре волохате черево. Завтра знов до варстату.

Люблю машину. Вона блискуча й гостра. Люблю й ненавиджу: вона, мов жінка, Ласкава й ловка, але не любить, коли я п'яний, І не пускає ні на хвилинку.

Завтра знов до варстату, А сьогодні вечір, і, мов невірний апостол, Обіймаю осику розп'яту, І цілую кору і пальці вкладаю в вирубану рану. Завтра знов до варстату.

1925

Комуна Комунікація

Потяг дрижить. Дощ миє облізлі боки. Букса рипить. Рейка біжить. Семафор киває, вклоняється стомленим оком І пропливає. Букса рипить.

…Рипіли вози і вклонявсь журавель при дорозі. Гойдалися голови. Групка у поле хитренько заходила колом. Хмари курили в задумі. Спало на возі, Спало навколо.

Потяг дрижить. Дощ миє бляшану спину. Скиглять колеса. Попереду певний сопе чумак. Витягне вгору. Прогуркотить у долину. Люлька сичить, розсипає чорний табак.

Ген на ліси, понад хмари вибігли радіошпилі, Серед гунявих гігантів крицевий кондор ліг. Ні — ці залізних голів перед віком залізним не схилять. Рупор рудих рядів — революцій ревущий ріг.

1925

Комуна Пісня

Ой, над стогами стоголосом зграя заграла, В дерево дзвоном зеленим ударила мить. Мало тобі, моє серце, цієї зграї, замало? Грають нові й нові, грають на Захід і Схід. Грай, зграє, грай. Край краї вкрай. Грай, зграє, грай. Хай неосяжну ріллю не доорюють рала, Хай під корінням залізо незбуджене спить. Чуєш, стоголосом радісна зграя заграла, В дерево дзвоном зеленим ударила мить. Грай, зграє, грай.

Там, за завісою синьою хилиться кін капітала, Королі і корони конають. Запона летить. Гей над усесвіт стоголосом зграя заграла, В дерево дзвоном зеленим ударила мить, Грай, зграє, грай. Край краї вкрай. Грай, зграє, грай.

1925

Комуна «Дві тисячі літ…»

Дві тисячі літ були б ви богом, У храмі стояв би ваш мідний геній. За тисячу з вас зробили б святого, Тепер ви просто — товариш Ленін.

Тепер, товаришу, любий, далекий, коханий, Із вас шамани нічого не зроблять, нічого, Хіба на папері пером поганим В титана якогось пошиє поетик убогий.

Утніть, поети, похвальних пеонів, Величезні розвідки жарте, вчені, Ні, вам не вдасться зробити ікони З нашого, людського імени: Ленін.

Сутулий, потомлений станули перед очима І дивитесь з нами на наші поля зелені, Схилилася тихо земля горбата, родима І каже з нами: вмер товариш Ленін.

1924

Комуна Революція

I

Коли Прометей

Підвівся руба З чотирьох ніг на дві, І вогонь з запаленого блискавкою дуба, Узявши у кострубаті руки, Повстав проти Зевса, То перша була На землі Після незчисленних ночей Революція.

II

Коли під вітром, у вічних снігах Кавказу

Зазяблі раби Убили своїх центуріонів І сунули з полум'ям і димом, Як люта імла, В дикій розпуці на Рим, То ще раз Після мільйонів, іще раз Була Революція.

III

Коли з забутих заводів,

Від димних домен, Із рудень, урубаних в ґрунт, На хмарні гори З громом Вийшов робочий гурт І за погаслі очі сухітних дітей, За панські ночі селянських жінок, За проституток, За віковічні муки, За тисячолітній стогін Уразив пана у серце,

То в перший Після мільйонів разів, Знову у перший І в передостанній раз Була Революція.

IV

Коли на землі Комуна

Й сумирного вечора З верхів'я Гірних гаїв, Як всесвітові струни, Люди линуть далеко За обрій землі,

Аби в гармонії миру, Як меч, Мов лелека, Осягти, захопити ще одну невторовану путь, Коли на землі Комуна — Один величний ірій — І лише смерть, Як і рані, Жертиме гірших і ліпших, Останній тиран В океані Комуни…

І ще раз, ізнову У цвинтарях книгозбірень, У поемах забутих поетів, У якійсь старовинній Леніна й Маркса науці Розкопають люди Одне напівзмерле забуте слово. І слово це буде: Революція.

1925

Комуна Комуна

Утопічна аґітка

I

За степ, моє серце, Аґітація, За море й гори, За ліс, Тільки не за мистецтво для мистецтва І не за місто для міста. Ні, не буде смердючого міста, не буде. Для кого ця цяця: Понабивані м'ясом казарми із двору до двору? Вийдуть вільні і горді На поле люди, Радісне радіо Загуде з бородатого бору.

1925

II

Так, ліси — і такі ж неминучі, Ще неминучіші, ще буйніші Сині долини, ще глибші кручі По земній кулі наше серце напише.

Аеропляни, арцимашини… — Подорожники. Стежка. Піший. І ляже в канаву, і снитиме синій Сон, як і зараз, тільки ще синіший.

1925

III

Гей,

Єднайтесь, пацани усіх країв, Утріть носи собі й своїм батькам Ви знаєте серця усіх машин, Батьки зробили їх — й вони коритимуться вам.

Заберете будинки, банки і заводи Один з вас буде всесвітцику голова Для себе пристосуєте природу І язики з'єднаєте і створите слова.

І пам'ятайте: є на мапі поле, де вже зійшов для вас машин посів, де є вам пристановище і школа і кінні корпуси учителів.

IV

Гей, молоді, не сосюртесь, чуєте,

Й не хвилюйтесь ні в якім разі.

Застроміть два пальці в рота і блюйте, Поки не виблюєте з себе Азії.

Споживається дев'ять процентів енерґії, Решту бухкають марно у хмари. Хочете швидше доскочити черги, Плюньте на все, займіться турбіною й парою.

„Учіться, брати мої, Думайте, читайте“, Скоро таке заблимає, Що тільки ви не завагаєтесь.

1925

V

Коли б я був хемік, — Я б винайшов був такий убійчий газ, Щоби виздохли чисто останні рештки родимих І чужих людоїдів, і це в останній раз.

Та я тільки поет. Узяв сірничків коробочок, Запалюю по одному й кидаю в ноги, У ніч, у огидну нудоту ночі. Чи не вдасться мені запалити дороги.

1925

VI

Мій любий, мій друже,

Ти, що співатимеш з мене, Коли буде Комуна, Коли вже й Комуни не буде…

Тобі понад голови Вчених, Розумних, Марудних Передаю свою душу.

1925

VII

І дівчина — вдень продає насіння,

Вночі віддається солдатам у парку (Вона й убралась би, та ех! таке все в неї стареньке). Її син, великий і сильний, Із вічних законів чудову скрутить цигарку.

І за руку візьме свою убогу неньку, І поведе з собою у високу залу, І при фанфарах і сурмах покаже людям стареньку, Що його народила і тілом своїм годувала.

1925

VIII

Збудив залізо: встало і іде, Ногами потяга переступає степ, Летить над лісом, Шрубом вкручується в плуг І дзвякає підковою. У рудень рук Не вистачає на великий вигруз.

Заводить воду у завод, Засвічує — і от вода горить, Трубить в турбінах, наливає порт, Де пароплав на якорі стоїть.

Як літери електрики, як ліхтарі, Стоять слова над мапою Союзу І світять. І в льодовий ріг, В полярне поле увіходять люди.

IX

І пише в книгу піль за твором твір

Колишніх і теперішніх пшениць, На гори сходить і вбачає з гір Шпилі прийдешніх світових столиць. Місця високі віддає для міст, Для рік ревущу позначає путь,

У піскову пустелю тисне ліс І сонце — у болотну каламуть.

І п'ятикутню в душу вдушує печать, Де серп і молот тільки древній символ Прадавніх зброй співають і ячать — арцимашин забута рима.

То в думання заходить, як гігант, Що зародився сам із думання й борні, Не Александер, не Наполеон, не Кант, А слюсар по ремонту на землі.

X

А ви, під чоботом черви Рожеві і жовті, Погасли вам льозунґи, Заяложено гасла, Ви, що жовтий червень Зробили б з червоного жовтня, Коли б час повернувся назад… — Ваше заяложене сонце загасло, Ні перемог, ні зрад. Ваших нема.

Над вами віки продзижчали, Ви живцем в багні зогнили,

Спіть спокійно, сумні генерали, Світ плюне на ваші могили.

1925

XI

Коли буде Комуна, То буде місто, як море, як гори, Таке біле й таке широке, І вдень у дванадцять Ударять у дзвони, І підуть люди від праці до моря.

А люди — як поле пісень і пшениці І білі крила — небесних будівель. Обличчя — мов сон, чи секунди… чи птиці… Рудокопи, поети, матроси — лірики моря.

І ти так само її шукатимеш зором, І серце злезіє зорею — падучого птаха, Серед сотень і тисяч сліпих — для тебе. Око в око — солодким жахом.

І під величним вечірнім небом Пізнає кожен, кого він хоче так ревно, І от так само десь під самісіньким дахом Прочитає хтось мій розмір древній.

1923

XII

І збудуємо притулки, і в них генерали, Хорі на мілітаризм, імперіялісти й інші сифілітики Матимуть чисто все, що мали, І щиро гратимуть в карти й політику.

Туди звеземо всіх чисто, грошей, Акцій, ґарантій, корон і клейнодів Навалимо гору невимовно хорошу Для імперіялістів, банкірів і злодіїв.

І до самої своєї славної смерти Вони в нас житимуть, теплі й розумні; Щодня доне́схочу пити й жерти, А по смерті в музей поставимо мумії.

1925

XIII

— Ах, згляньтеся, — благатимете ви І поцілуєте бійцям запилені халяви І кульбаба гойдатиме в траві Без голови стебло — укошене в отаві.

— Ах, згляньтеся. О, жаль! О, жаль! О, жаль! Все віддамо — лиш подаруйте волю.

— „Ю бет ай шел!“ погодиться коваль. І розстріляє вас на ґолфовому полі. З машинами ж управимось сами, Сами зробили — сами пустимо у хід. — Машини радо нас послухають, і ми Новий обточимо і вишліхуєм світ.

1930

XIV

А нас, тих, що знали зарані пісню, Заспівають у трави, квіти й коріння, Вітерець хвильовий пролетить і свисне, Тичину блакитний елан оповине.

Закиває лісними очима сосюра, І знайдеться десь перекручений корінь, Такий незграбний, такий чудернацький і бурий, Що для нього назвищ не стане тих, Ще раз полізуть в історію І наречуть йому химерне наймення: — Література.

1925

XV

Я станув на горі, і підо мною Долина вуста вічнії розкрила,

І поточилися блакитні соки, Де хмари тихо розгортали крила І надималися летіти у майбутнє — В обійми вод блакитнооких.

І я простер свої обійми полю І людям, що колись по нім поспінуть. І полились поля, яри, дороги, Порушили на небосхилі стіну, Переступили синяви пороги…

— Із неминучости пробились в волю.

1925

XVI

Гуркоче, свище і летить Із краю в край, із краю в край. Підводиться і падає магніт.

І виринає в пам'яті трамвай, На повороті хилиться й рипить І заникає. Виростає гай…

Машина мріє. Хилиться магніт.

1925

Ясен

| | | |

../Ясен Неп

На вулиці шукаю сутінь, Люблю імли ліричну вечорінь. Тікаю з натовпу сумний і нерішучий, Доки загасне день — стане тінь.

Тоді з крамниць зростає корабель, І розриває туманів керею, Угору парус рветься, як орел, На стовбурах напружуються реї.

І, як матрос, ненавиджу туман І смілим оком добачаю в гендлю Фарватер, що старий накреслив капітан, І що удень скидався на леґенду.

1927

../Ясен «То город-дощ…»

То город-дощ, холодний і зелений Над морем, що під парусом туману Щодня лаштується його покинути навіки, Прощає й робить істеричні сцени, Як героїня історичного роману, Б'ючись об приступці ґранітного фонтану, Солону слину ллє на мокрі черевики.

По вінця повний кави і какао, Як пароплав батавський, дихає й парує, Що на Руан записаний у книги; Дощами злитий ясно і яскраво, То город-дощ бульвари пришвартує Коло церков і ратуш. Рукосуї Заметушаться, вигружаючи релігії.

То город-дощ під парусом туману, Захований од сонця і од вітру, В холодній непозбуваній розпуці Проценти підсумовує старанно, Фантоматичне обчисляє мито По день химерний, що навіки витре Його з реєстру східніх революцій.

1928

../Ясен «Ринав останній генерал…»

Ринав останній генерал, На крилах літо долетіло, Йшов будний бондар і збивав Обруччя з древнього барила.

В коктейлі квасив кокаїн, До Франції збирався Вранґель; Йшли Сірі Маси, як один, На Перекопу форт останній.

Вмирали і вставали знов З-під хвилі буйні баламути І в море, в матір, в бога, в кров Гатили недобитий бутир.

Аж забарились береги Одригувати п'яну піну, І кінне сонце над луги Перекотилось з України.

1927

../Ясен Спілка

Я — це ти, Мої засмаглі пальці Висікли для тебе чорний вугіль. Ти — це я, Ти вчора вранці Виорав для мене чорну смугу.

Я — це ти. Я руки простягаю, Наші руки сходяться в імлі. Ти — це я, І нам немає краю, Ні числа, ні часу на землі.

1927

../Ясен Батько

З очей спадає денний груз, Стаю дитиною в нудьзі — Мов серед озера на даху чорногуз Стоїть на 'дній нозі.

І дивиться туди, де синій ліс Мене пішов шукать за горизон — За подушкою руки заплелись — За хмарою родився сон.

Й повів мене тихенько до отця, що вмер. І ось іде живий, В сорочці сірій, хворий і смутний, І тільки не показує лиця.

1927

../Ясен Талалай

Таємний талалай У тюбітейці синій гомонить — Про милий край розповідає.

Де плеса неясні лягли в лугах, Де ліс переступає береги, Міста музичні гуркотять здаля, Під памороззю сиві сплять стоги, Тихо танцює і кружить земля, Круг невідомих, світодайних зір, І іній оповив ясною сіттю Шонайніжнішу нить озір…

У краї цім родився вітер І звідси вилетів у світ І, коли вернеться, не знає…

У тюбітейці синій гомонить Таємний талалай — Про милий край розповідає.

1928

../Ясен «Вночі…»

Вночі дзвенить комар, Встають поля, підводяться гаї І ріки підіймаються до хмар.

І хто я, я не знаю уночі Й яке століття завтра настає, і чи Не качка оце скрикнула у сні…

Вночі дзвенить комар, Встають поля, підводяться гаї І мовчки підіймаються до хмар.

1928

../Ясен Морозна осінь

Піски. Основа. Залізничних снів Снуються довгі дні. І знов Секунди. Біле з неба листя Укрило ліс. Як сіль, лежить воно На кучугурах. Віє. Сіє. Гине. За чорні роги ясенів І за наїжені кошлаті спини Сосон сохатих. Сон? Ні! Не сон, а сміх і не сміх, а осміх — Сніг!