Три подорожі

Front matter

МАЙК ИОГАНСЕН

І

О

Подорож у радянську Болгарію

ПОДОРОЖ У РАДЯНСЬКУ БОЛГАРІЮ

I

Болгарський нацрайон фізично стоїть на величезнім багновищі, що втворюється на зиму, весну й осінь у Мелітопільщині. Болгарські села — це є болгарські доми, розташовані кожний на чималій частині цього колосального багновища. Як на океані — скільки може осягти око — розповзлася безмежна стихійна грязюка.

У болгарських домах, розлучені один від одного грязюкою, живуть болгари. Безкраї простори грязюки, як плинна, грузька стіна, одмежовують їх від околишнього світу. Болгари живуть, як шлярафи старонімецької казки. Країна шлярафів оточена звідусіль горами манної каши. Хто хоче дістатися до Шлярафенлянду, має проїсти собі путь крізь таку гору, а манна каша знов спадатиме на нього, завалюючи проїдений тунель. Як той відважний турист має збувати перетравлену кашу — невідомо. Так і той, хто хоче дістатись до болгарського району на Мелітопільщині, має перейти, чи перепливти, чи перелізти океани багна, що не покидають його, а, чіпляючись до ніг відважного туриста, нове утворюють багновище на відстань безмежну.

II

Один з рецензентів однієї з моїх подорожів — чоловік мені невідомий, але, очевидно, розумний, раз йому доручили писати рецензії — дуже розсердився на мене, що в тексті моїм раз-у-раз трапляється заїменник «я». Не знаю точно, чого хотів від мене рецензент — очевидно він мав рацію, раз йому доручили писати — але дуже хочу виправити свою лінію — очевидно неправильну, раз на неї напався рецензент, бо йому ж доручили писати рецензію.

Отже, слухаючи розумного рецензента, відтепер подорожую не сам, а в компанії. За такого компаніона обираю собі вельмишановного Кінгзлі, попа, письменника, ботаніка й подорожнього. Подорож цього святого отця у Вест-Індію маю з собою в кишені. У третій чвертині минулого сторіччя високочесний піп, письменник і ботанік подорожує на острів Трінідад у Вест-Індії. Одночасно ж він їде зі мною у болгарський нацрайон на Мелітопільщині. Отже не «я» подорожую, а «ми» подорожуємо, я і чесний отець Чарлз Кінгзлі, шотляндець, і їдемо ми водночас в англійську Вест-Індію і в радянську Болгарію. Слово належить вельмичеснотному отцеві Чарлзу Кінгзлі.

III

за якою після довгої заспокійливої ночі буде схід сонця, який повторить кольори сонцезаходу, але на цей раз вони будуть веселі, сліпучі, тріюмфантні, як личить добі віри й надії. Може хто сказав би, що така образність тепер затерта і заялозена так, що стає вже настирною. Хай воно й так, коли це вдома, але тут у розкішному вінцеві тропічного сонцесвіту це є природна, майже неминуча і стародавній міт про щоденне народження і щоденну смерть Геліоса і шлюбні радощі з удовиними слізьми його нареченої Еос, цей міт відтворюється в нашому розумі, скоро цей розум стверджує свою можність — своє, сказати, святе право — перекладати природу мовою почувань.

І тим часом хіба не можемо ми спитати, хіба не маємо права, побудованого на тій розсудливості нашого серця, що часто-густо буває глибша від розуму, спитати: «Якщо ми, грубі й засліплені смертні, можемо так сприймати й так відчувати красу в усесвіті, то наскільки ж більше повинен бог сприймати, наскільки більше повинен бог відчувати, задля вдоволення якого існує й було створено все на світі? Хто з тих, що вірять (і слушно вірять), що почуття краси є одне з найшляхетніших почувань людини, зможе заперечувати це почування в бога, який сотворив людину й все інше.

Вівторок, 15, був справді тропічний день…»

IV

Я чесно труждався, перекладаючи для вас, товариші, подорожні вражіння попа, ботаніка, письменника й покійника Чарлза Кінгзлі. Ви бачите, як шановний піп, змалювавши захід сонця і культурно попрохавши за це вибачення (образність… затерта і заялозена… аж до настирности), потім умотивовує свої ляндшафтні вражіння відповідною ідеологією.

Бог (каже отець Чарлз Кінгзлі) безперечно ж має почуття краси в більшій мірі, ніж людина.

Бідний, бідний Чарлз Кінгзлі. Піп, письменник і ботанік, він не сміє просто вдихати вечірнє повітря в океані, а мусить шукати виправдання в тому, що бог, «очевидно, теж аматор природи». Ми ж не тільки милуємося з краєвидів так само просто і ясно, як їмо хліб і п'ємо молоко, а ще й переляндшафтуємо всі краєвиди, як нам того потреба.

V

Шановний отче, Чарлз Кінгзлі. Сідайте в вагона й поїдемо до Мелітополя. З Мелітополя ми поїдемо в болгарський нацрайон. Болгарський нацрайон — це, отче Чарлзе, ембріон радянської Болгарії. Тут виростуть діячі, комсомольці, техніки, аґрономи, вчителі, що керуватимуть Болгарією, коли вона стане радянською. Сідайте, отче Чарлзе, бо вже час.

— «Μελιττοπολις» — сказав отець Чарлз Кінгзлі англійською мовою з тим норзсемберлендським акцентом, що іме- нується «броуд скотч», — є слово грецьке і значить воно: «місто бджіл». Але зараз осінь і бджоли дрімають. Зараз зима і бджоли сплять. Тепер же, швидко, дайте закурити».

«Святий отче. Курити вам гріх. Тим паче, що це вагон для некурців. А головне, в мене тютюну немає, бо я вже місяць як не палю. Спіть».

VI

Ніч у вагоні. Сон у перегонах, зідхання на станціях. Дерево звідусіль. Дерево згори. Дерево знизу. Деревіють, дубіють ноги й руки, ламаючись об дерево полиць. В задушливій труні сусіда — мрець хропе й сопе, розпилюючи дубову дошку.

VII

Уночі, мов тать підкрався провідник і став висаджувати отця Чарлза Кінгзлі на тій підставі, що, мовляв, безбілетним попам пресвитеріянської церкви нема чого роз'їжджати в радянських потягах. Святий отець Чарлз Кінгзлі вже почав пакувати свою біблію і книгу гімнів, але тут я уступився за свого компаніона.

«Товаришу провідник» сказав я м'яко. «Я цілком співчуваю вам у ваших прагненнях і намірах. Справді преподобний отець Чарлз Кінгзлі не має ніякісіньких підстав їхати радянським вагоном (оглянутим у Крюкові 13 X 1929 р., як написано жовтою фарбою в нього над лівим буфером) безмежних полях Мелітопільщини. Поперше, отець не має квитка. Подруге, цей самий отець є наш із вами клясовий ворог, хоч він у книзі своїй явно впадає в дарвінізм, гекслеїзм, гумбольдтизм і інші наукові ізми. Потретє, святий отець Чарлз Кінгзлі умер уже два десятки років тому і похований на цвинтарі коло Ебердіна у рідній своїй Шотляндії. Усе це безперечно сильні і важисті арґументи проти нього, як пасажира радянського вагону.

«Алеж зважте, товаришу провідник, на той факт, що преподобний отець, ботанік і письменник Чарлз Кінгзлі як пасажир цього вагону є чистісінький витвір моєї нестримної фантазії. Це, так би мовити, фантом. Коли хочете, то це фікція. Українською мовою це, сказати б, привид. Авторова вигадка, так сказати. Літературний трюк, так міг би висловитись критик. Цей вельмишановний служитель церкви пресвитеріянської в даному разі абсолютно позбавлений найменших ознак реальности, буття, існування. Буття його суто номіналістичне».

І я м'яко одсунув провідника від полиці чесного отця Чарлза Кінгзлі. Але провідник не піддався.

«Дорогий товаришу», в свою чергу поважно сказав провідник. «Я не можу задоволитися вашим поясненням. Справа в тому, що я не лише провідник цього вагону. Я, крім того, ще й літературний критик школи Іони Вочревісущого. Як ви знаєте й самі, цей критичний корифей додержується такої глибокої позиції. Все, що написано в книзі, все це так таки й було насправді. Написано «я» — то це, значить, автор. Написано, що Дон Хозе Перейра перетворився на Данька Харитоновича Перерву — під упливом соняшного проміння — значить, перетворився під упливом соняшного проміння. Який не напишіть абсурдний жарт — Іона Вочревісущий сприйме його всерйоз і зробить висновки.

«Ви ж не посмієте твердити, що цей знаменитий корифей — ідіот? Ви навіть не наважитесь констатувати, що він — кретин? Чи не так?»

Я мусив зі скрухою на серці погодитися з провідником і, діставши отця Чарлза Кінгзлі з полиці, перекреслив його хрест-навхрест олівцем.

«Ви задоволені»?

«Я задоволений» — сказав провідник і ми прокинулися. У вікні сірів ранок. Це була станція Мелітопіль.

VIII

Ми з преподобним отцем Чарлзом Кінгзлі вибралися крізь станцію на бруковану візницьку біржу. Лежав мокрий ефемерний південний сніг і ми поїхали лінійкою по тридцять копійок з носа, а всіх нас було на руб двадцять.

Ми довго їхали вподовж залізниці. Запасною путтю чимчикували вантажні двадцятитонні вагони з гальмом Казанцева. Це наші радянські вагони, а не «40 человек 8 ло- шадей» царського уряду, що, видко, розглядав залізницю, головним чином, як спосіб возити гусарські й уланські частини. Вагони підпливали до шоп Союзхліба.

Раптом з-посеред людського струму обіч дороги народився Боря Фінкель, без шапки і в білій сорочці. Тюпаючи хлюпким снігом, він наздогнав нашу лінійку, вхопив мене й преподобного отця Чарлза Кінгзлі за шиї, розмахнувся і впав у лінійку. На лінійці сильно запахло алькоголем. У руках Боря Фінкель мав пужално, яким виробляв артикули і націляв у перехожих. Коли зустрічався нам віз чи вантажний автомобіль, Боря коцав по ньому пужалном, знову націляв у пасажирів і вигукував якусь одну фразу. «По інерції!» — кричав він. (Значіння цієї фрази з'ясувалося пізніше). Боря Фінкель розкривав на голих грудях сорочку. Боря Фінкель гукав і танцював на лінійці. Перехожі сміялись і, нарешті, пасажир у шубі й шапці, випещений жирний пасажир, якого Боря Фінкель загнав у самий куток лінійки, перекипів і зліз, не заплативши грошей. Візник образився на Борю Фінкеля. «Вези! — сказав Боря. — Гроші є! По інерції!»

Проїхавшись скільки треба було, щоб тричі застудитися на смерть, Боря Фінкель зіскочив з лінійки і став із тротуару націляти вже в нас. — По інерції! — гукав він і скоро зник у юрбі.

IX

Абориґени розповіли, що Боря Фінкель, продавець мелітопільського церобкоопу одразу виграв по двох обліґаціях по п'ять тисяч карбованців, а всього десять тисяч. Ці гроші покладено на його рахунок, а йому видано на руки невелику суму, і от Боря Фінкель, добрий продавець церобкоопу, не витримав спокуси й п'є вже шостий день. «По інерції!» поясняє він зустрічним співмістянам.

Ми з чесним отцем Чарлзом Кінгзлі в'їхали в Мелітопіль. Де тепер Юджин? — думав я. Де та дівчина, що він любив «за зелень у крижня в підбитім крилі і за вогку розкіш сніжин» і що застебнула йому груди від вітру? Де він і чом я не стою з ним поруч у Молочнім Лимані по коліна в морозній воді? У свою чергу шановний піп, ботанік і письменник Чарзл Кінгзлі згадував, як він, нарешті, допався до розкошів Вест-Індії, усе життя мріявши про подорож туди. Ось що згадав Чарлз Кінгзлі.

X

«…А хто ці троє хлопців у стемнаблакитних каптанах і штанях, що з них один несе пару солодкої картоплі, почеплену на кінець довгого бамбукового дрючка з камінцем на другому кінці для балянсу. Коли вони наблизилися, їхні сумовиті лиця зраджують їх. Китайці вони — по-за всяким сумнівом; але чи старі, чи молоді, чи чоловіки, чи жінки, ви не можете взнати, поки досвідченіші люди не пояснять вам, що жінки носять шиньони й не носять капелюхів, а чоловіки носять капелюхи, закручуючи під них свої косиці. Поза цією ріжницею, я іншої не знаю, щоб її було видко. Авжеж що в цих сумних обличчях ніякої ріжниці ви не побачите. «Offas, non facies», як сказав старий Амміян Марцеллін.

Та чого це китайці ніколи не всміхаються. Чому в них вічно такий вигляд, наче хтось осів на їхні носи, скоро вони народилися, і що вони через усе життя ревно плачуть над цією бідою. І вони, очевидно, бувають веселіші інколи. Раз і тільки один раз у Порт ов Спейн ми бачили китаянку, що, годуючи немовля, вибухнула чутним сміхом, і ми подивилися одне на одного здивовані не менше, як коли б наші коні почали балакати».

XI

Згадавши це місце з своєї книги, пречесний отець Чарлз Кінгзлі звернувся до мене.

«Я бачу», сказав він, «що в розділі IX ви написали щось про дівчину й про любов і про гарячу дружбу. Ви, друже, не маєте права про це писати. Ви можете писати тільки про деталі тракторів і комбайнів».

«Самі ви сволота, пресвятий отче Чарлзе», одповів я. «Радянський Союз не манастир і ми не ченці. Веселими, молодими руками ми будуємо , любимо, плачемо і сміємось, як належить справжнім людям, не попівському кодлу.

«І китайці тепер, отче, не носять косиць, і китаянки не калічать ніг, а китайці весело викидають ваших, отче, компатріотів з своїх країн. Ви хочете знати, чого китайці ніколи не всміхалися, наче хтось сів на їхні носи. Ваші, чесний отче, компатріоти важким задом сиділи на їхніх носах і ротах, душили їх опієм і душать ще й тепер. Але Китай тепер усміхається, плекаючи свою дитину — Червону армію. Ваші коні не почнуть балакати, але Китай уже загомонів. Отже, отче, заткнітеся й придивляйтеся до всього, що бачите навколо».

Під вогким першим снігом жив Мелітопіль. Ваговози гуркотіли по макадаму, везучи вагу у вагони. Двигтів завод, машиноремонтний завод, із піснею йшли комсомольці, до нас на лінійку сіла дівчина-фальсівниця з друкарні — вона поїде на той рік у поліграфічний інститут.

XII

Повільний потяг Мелітопіль-Пологи. Ніч. Німецька, єврейська, болгарська, українська розмова. Довгі, сонні павзи. Провідник, увійшов у вагон, рекомендує берегти речі від злодіїв. На другім кінці вагону напівсонний несамовитий крик. Із хлопця, що спав на горищі, стягли чоботи й він кричить в онучах. Провідник ввесь запалюється тріюмфом. Аджеж він попереджав, що коло цих станцій треба берегти речі. Радість його настільки щира й неприхована, що й пасажирів бере охота радіти. Не радіє тільки хлопець в онучах, з якого стягли чоботи.

XIII

Не дуже просто було нам із чесним отцем Чарлзом Кінгзлі доїхати до села Коларівки, що раніше взивалося Романофкою на честь царів польських і князів фінляндських. Дві пересадки й, нарешті, семикілометрова плавба кіньми в тих венеціянських каналах серед багняного моря, що звуться покищо в нас ґрунтовими шляхами. Отця Кінгзлі я запхав у дорожній міхур і він крехтів і рипів через цілу дорогу.

Був місяць падолист і на радянській болгарській землі я не бачив ні одного рядка не звезеного хліба, ні одної не змолоченої скирти (а їх чималенько було ще того ж місяця падолиста на радянській одеській земельці).

Ми впливли в село, село на нашій Україні, але ніхто б не сказав, що це село на Україні. Навіть пречесний отець Чарлз Кінгзлі вистромив з міхура ніс і здивувався.

Бо замість білих хаток, що, як пшеничні пироги, лежали б на картатій плахті полів, ми побачили ось що. Величезна площа багна, одведена під село Коларівку поділялася на великі квадратні багновища. Серед цих квадратів стояли, немов будівлі поміщицької економії, простокутні, цегляні довгі доми під черепицею, відгороджені один від одного валами з каменю, чи з кізяку.

«Оце болгарські хати» (Are these bulgarian cottages)? — запитав отець Кінгзлі, але я не наважився сам одповісти й собі запитав про те саме в болгарина, що нас віз.

Виявилось, що так; це були селянські хати. Кожна така хата була довгий простокутень з горищем під високою черепичаною покрівлею, в кожнім будинку вмістилися б дві комфортабельні міські кватирі. Але тут друга така квартиря — це була стайня, хлів і комора — під тим самим дахом. Усе з доброї цегли і мазане крейдою.

«Тут я живу», — сказав болгарин і спинив коні. «А ви як хочете».

Спираючись на тачанку, я взув довгі болотні чоботи і, закинувши на спину міхур з речами і отцем Чарлзом Кінгзлі, пішов бродом райвиконком шукати «председател на райвик Михайлов». Отець Кінгзлі тихо зідхав за моєю спиною. Пахло паленим кізяком. Сіре небо над безкраєю грязюкою, довгі доми в кізяковім диму, жирне обвуглене осіннє село.

XIV

З кожним кроком ми щораз глибше занурялися в Болгарію. Пройшла двором дівчина в довгій спідниці, з довгими косами, чорна й смуглява, як турчанка. Понад кізяковим валом якось топали по багнюці дитинчата й цвенькали незрозумілою енерґійною мовою. На дворі стримів якийсь стовбур із столиком, на такій височині, що обідати на ньому могли б хіба гіганти абож граки. Лисніли порожні двори — квадрати грязюки й на них ні деревця, ні квітки, ні городів. Чотирма кіньми їхали тачанка і в ній було тільки двоє болгар.

Ми зайшли до кооперативу. Стояв гомін болгарської мови, болгарки купчилися коло матерії, болгари стояли й курили, болгарчата простягали чорні рученята з п'ятаком, цукерки.

МАНУФАКТУРА ИМА НА , КОЙТО ЗДАВА НА ГОСУДАРСТВОТО ВСИЧКИТЕ ИЗЛИШКИ ХЛЯБА.

І справді, болгарки показували книжки, де було записано, що вони здали на «государството всички излишки хляба» і для них знаходилася мануфактура. Плякат був чорними літерами на білій мануфактурі, бо червоне хустя все пішло на спідниці болгаркам. Плякат простягався до кутка, а з кутка починався другий.

ДАВАЙТЕ ИЗЛИШКИТЕ ХЛЯБА ЗАМ ДА ПОЛУЧИТЕ СВОЕВРЕМЕНО ДЕФИ- ЦИТЕН ТОВАР.

І справді, брали болгари «дефицитен товар» як от усякі «поясо тасмата табако, киптари і інші гаштите», що значить, поясні ремні, тютюн, жилетки і інші штани.

«Перележіть», пошепки сказав всечесний отець Чарлз Кінгзлі (Belts, straps, tobacco, waistcoats and that sort of trousers — совісно переклав я й отець заглибився в міркування). Я знову вкинув вельмишановного в міхур і занурився в грязюку. Треба було пропливти ще якихось сорок сажнів до райвику. Раптом за моєю спиною щось почало пригати й витанцьовувати, ніби не один отець Чарлз Кінгзлі, а цілий конклав отців колективно напився п'яний.

XV

Я підвів голову й догадався: крізь грубий брезент мого швайцарського міхура пресвятий отець Чарлз Кінгзлі занюхав церкву. Церква була біла, з зеленим дахом, на ній був хрест, і видко були коло цієї церкви й клієнти. Бо хоча криниця під зеленою банею була вже не в церковній огорожі, хоча сам будинок райвику очевидячки раніше був попівською квартирею, але на дверях церковних не було замка і від них одгонило свіжим попівським духом.

Ми зайшли до райвиконкому, мовчазні болгари працювали в канцелярії, інші мовчазні болгари стояли з батіжками, чекаючи на вирішення болгарських справ. Председател на райисполком Федор Иванович Михайлов прийняв нас і познайомив із радоловськими колгоспниками. Насамперед ми познайомилися з Иваном Александровичем Титовим і це був маленький чоловічок, член радоловської сільради, а в кишені його пальта була півлітрова пляшка молока. Радоловці обіцяли взяти нас до колгоспу «Комунар» у своїй тачанці й ми з пречесним отцем вийшли з .

XVI

Але це було шістнадцятого падолиста, а перед тим ми три дні прожили в селі Коларовка в техніка Дацюка.

Технік Дацюк це, так би мовити, не чоловік, а блискавка в штанях. До нього приходить сопливий хлопець і каже, що стає робити громадську убиральню. За роботу він хоче п'ятнадцять карбованців. Не заглядаючи ні в які розцінки, постанови і інструкції, технік Дацюк цитує низку цифр, обов'язкових постанов, правил, твердих і ринкових цін, в одну мить пояснює сопливому парубкові, скільки часу він буде й повинен працювати над громадським кльозетом, скільки в його піде цегли, дощок, цвяхів, заліза, скільки він проїсть за два дні й скільки він заробить умовно чистого прибутку на цій кльозетній операції.

Приголомшений спеціяліст по кльозетній лінії, що збирався виторгувати три карбованці, не встигши продерти очі, здає всі позиції і виходить дещо наляканий фонтаном технічних даних, але цілком задоволений. Не так щастить представникові сусідньої сільради, що прийшов робити заявку на потрібне в його території будівництво. Блискавка в штанях, з секунду подумавши над заявкою, моментально знаходить у заявці пропуски, нереальні проєкти, непотрібні категорії і з блискавичною точністю пояснює, скільки часу представник був працював над заявкою, скільки ще треба над нею працювати, щоб вона була реальна й доцільна, встає з місця, дає представникові двадцять чотири години відстрочки, інструктує про форму заявки, одягає кашкета й іде з нами до болгарина Сави, мимохідь ляснувши по моєму рукзакові так, що отець Кінгзлі голосно пискнув і закопався в саме дно міхура.

У звичному квадраті багна стояв дім болгарина Сави Йова, а сам болгарин Сава Йов стояв коло вікна в хаті й начиняв мідні набої для зайців. Я витрусив з міхура пречесного отця Чарлза Кінгзлі і Сава, ткнувши в нього товстим чорним пальцем, догадався, що це не наш чоловік.

— Да пиим чай, — сказав Сава і розповів історію свого життя.

— Я був бідняк, — сказав він — і ім'я моє Сава Йов. (Йов! — подав репліку вельмишановний отець Чарлз Кінгзлі — так це ж є особа з Біблії… — (Why, this is one from the Book… — але чесному отцеві Дацюк не дав добалакати, знов сховавши його в міхур). Було в мене шістнадцятеро дітей і всі вони померли, хто в три місяці, хто в шість, хто в дванадцять років, а хто й у три дні. Двадцять сім років я працював за наймита в сусіди навпроти — (Де ж той сусіда? — його розкуркулено давно), а тепер я середняк і мене поважають люди (— Hiob! Hiob! — озвався з мішка невгамований отець Чарлз Кінгзлі).

Було в мене шістнадцятеро дітей і одна жінка. — Яла къшти кажа (іди сюди, щось скажу)! — гукнув Сава до жінки. І чорна, висушена життям і дітьми, стара боязко вийшла з сусідньої къшти. — Де ж лажица? (де ж ложка), — сказав Сава, показуючи на чай. — «Йла да идием, (кушайте), — сказав Сава до нас, показуючи на милина — тонко викачане з сиром смажене тісто.

— І я багато міг мати жінок. Був я здоровий хлопець і вродливий, і дівчата до мене горнулися охоче. Один тільки раз я взяв дівчину в клуні і небагато мав з того радости. Любиш як крадеш, любиш і боїшся.

Нема краще, як своя жінка. Спокійна любов — спокійний сон.

— Тепер я не наймит. Я хазяїн і я мисливець. Багато зайців перебив я на своїм віку, а он і пушката моя (рушниця). Нею я за цей місяць сорок два убив зайчики.

XVII

— Як націлю, — сказав болгарин Сава, — так і мотону зайчика. Не втече.

Після цих слів болгарина ми вдягли шапки й пішли обідати в Коларівську . Коларівська їдальня знаменита на ввесь район тим, що в ній дають м'ясо, багато м'яса, скільки охота м'яса і м'ясо те заяче. Зайців постачають Сава і Дацюк. Про Дацюка циркулюють леґенди: розповідають, що він раз за дві години убив чотирнадцять зайців, іншим разом дванадцять і т. д. Зайців приймають по вісімдесят копійок за кілограм. Завідувач їдальні має в льоху триста обідраних зайців. Зайці висять у льоху й смердять. Зав їдальні перестає приймати зайців. На сніданок, на обід, на вечерю зайців.

На смак коларівський , приготовлений по методі зава їдальні, нагадує найбільш розварений солоний віхоть.

XVII

У хаті председател на соз жив технік Дацюк і в цій хаті ми полягали на ніч. на подертий сінник долі, я побалакав трішки з отцем Чарлзом Кінгзлі, потім одіпхнув його легенько й заплющив стомлені очі. З найглибших надр моєї душі заєць. Дацюк загасив лямпу, у вікно синя ніч і розкрила дитячу книгу спогадів.

XIX

Заячий вечір. Сніг. Ах! Блакитна стеле суніч, І лягає, як стомлений синій китаєць. З-поза сосонок звіриних ніг Із забутих дитячих книг Знайомий з'являється заєць За яри, за ялини, за ячмінь Замаячить Заяча Тінь.

Майнувши білим хвостиком заєць зник і все заснуло.

XX

Уранці председател на соз Борба бере лопату й меліорує свій двір. У його голові народилась фантастична ідея відвести воду з свого дворового озера в ріку. Председател на соз Борба копає рівчака.

Сьогодні йому треба зібрати триста пудів пшениці і двісті п'ятдесят пудів ечемику (). Його соз Борба веде перед у виконанню плянів. Крім того, председател на соз Борба буде на чотирьох засіданнях, а вночі його черга їхати з конем на станцію. Отже председател на соз Борба вдома не буває. Вдома, таким чином порядкує його жінка, так би мовити, председател на кштата на председател на соз Борба. У Коларівці вісім созів і председател на соз Борба з гордістю заявляє, спершися на лопату, що його соз Борба практично вже нічим не різниться від колгоспу. Він кінчив меліоративні роботи у своїм дворі й йде на засідання вбрід.

Оце вже десятий день, що Коларівка є величезне квадратове грязеве озеро. каналами цього озера плаває тачанка, чотирма кіньми, і шукає председател на . Председател на райколгоспспілка раніше містився коло машинотракторної станції, а сьогодні рано переїхав до райкоопспілки. Очевидно, в райкоопспілці його не знайдено. Отже тачанка циркулює між райвиком, райкоопспілкою, парткомом, машинотракторною станцією і кватирею председател на райколгоспспілка, шукаючи председател у спішній справі. На завтра треба, хоч кров з носа, вивезти на станцію зерно. Уночі буває легенький морозець. Треба проскочити між ніччю і бездоріжжям сім верстов по морозцю, а вертати порожняка можна й вплив.

Селом болгари ходять убрід. Більшість у чоботях, дехто в галошах. Галоші підв'язують перед відплиттям з дому шворкою. Нема нікого, хто просто йшов би в галошах, непідв'язаний. Діти пливуть у школу в постолах і вовняних шкарпетках, а то й просто… босі.

Від села до села треба пливти тачанкою шестериком, абож бідою четвериком.

XXI

Бідо! Доісторичний український автомобілю! О, екіпаже біди! О, страшний свідок бездоріжжя! О, трясучий кораблю трясовиці! О, грізна назво епохи царських доріг, доби кріпацької праці, тристолітнього часу поневолення.

Селянин їде бідою. Алеж уже останні дні доживаєш ти, чортів далесе селянської комунікації. Уже кінчають шосе з Бердянського до Токмаку. Уже збираються машини, що вторують дорогами степи. Й коли рівні й тверді ляжуть шляхи в степах, ми заведемо тебе, бідо, до полтавського музею й поставимо поруч із чумацькою мажею.

XXII

Отже виїхати до колгоспу «Комунар» сьогодні не можна й ми виходимо з дому болгарина Сави пошукати зайців у грязюці.

Дім болгарина Сави (з якого ми оце вийшли) такий має плян. Уявіть собі цегляний коробок у п'ять метрів уширшки і в дванадцять метрів удовшки. Станьмо коло того краю, де стремить таємничий стіл на стовпі. Від нас починаються вікна къштата (великої кімнати). Це кімната холодна і в ній можна жити тільки влітку. Поруч із нею вузькою ковбасою з широким кінцем тягнеться малка къшта (мала кімната). Широкий край це куфнята (кухня). Куфнята все ж таки займає не ввесь дім уширш, бо знадвору є ще на тій самій широті фаята (фойє або сінці, коли ваша ласка). Далі йде ще одна малка къшта (формою квадратова) — це вже тепла, бо її гріє куфнята. За цією малка къшта іде дам на скот, а за дам на скот плявник для полови і інших скотячих страв.

Вікна й двері в такому домі городські, а не селянські. Підлога фарбована і взагалі, коли б цей будиночок перенести до Харкова, то головний інженер заводу за щастя мав би в ньому жити, займаючи къшта, малка къшта, фаята і ще одну малка къшта, а головна інженерова дружина ще й здала б у користування дам на скот і плявник на полову, у яких помешканнях оселилися б з радістю всякоякі приїжджі громадяни.

Коли болгари оселялися на Вкраїні, кожному видавано «нумер» — шістдесят десятин земята. Болгари швидко забагатіли, цегельні постачали їм цеглу на дуваро (стіни) і криша (дах), онуки перших переселенців утворили куркульську верству. Наймити з Росії та України пасли їм тисячі овець, з баранячого лою робилася леґендарна кавърма.

М'ясо, нарізане скибками, смажилося в лої, заливалось лоєм і ставилось у холод. Це була кавърма, якої вистачало на всю тринадцятидушну сім'ю багатого болгарина.

Ще зовсім недавно, за наших часів, перед розкуркуленням кавърма «ллялася рікою» в пащі багатих болгар заливана ракиа (горілкою), росли черева, болгарин лежав під возом на полі і смоктав з барилця вино, поки наймити працювали на полі. Уночі ж розпарений спекою, розпертий вином і кавърмою, куркуль пхався в плявник де спали дівчата-наймички.

Перед хатою болгарина Сави залізка обчищати ноги й жмут кураю.

XXIII

Курай! В степу росте така трава курай. Вівці їдять курай, зайці сплять у кураю, коли дощ; чабани збирають курай у купи, запалюють і гріються. Степовий вітер зриває курай і котить його, накопичує в розколини степового ґранітного підґрунту. Болгарин везе курай гріти куфнята і жмут кураю він кладе коло порогу обтирати ноги.

Цікаво було дізнатися, як ставиться бідний болгарин до созу. Коли він приходить до созу, як до своєї хати, як колективний хазяїн, то перед ґанком, поруч із залізкою, він, мабуть, покладе жмут кураю і сам, перший обітре ноги. Коли ж він плаче за кавърма, він упхається в дім созу (може в колишню свою хату) з закаляними по халяви чобітьми. Кавърма вразила уяву високошановного отця Чарлза Кінгзлі й він розповів про Гуачаро.

XXIV

«Кева дель Гуачаро пробиває вертикальний фас скелі. Вхід цей дивиться проти півдня й утворює коридор уширшки на вісімдесят футів і ввишки на сімдесят два фути…

Гуачаро покидають печеру, коли спадає ніч, надто, коли то ніч місячна. Це мало не єдина, відома для нас, нічна зерноїдна птиця; форма ніг на очі показує, що вона не хижа як от сова. Гуачаро годується з дуже дерзких горіхів, як от горіхоїд і нічна ворона, що теж гніздує в пощепинах скель.

Важко й уявити собі, не чушви, страшний галас від тисяч тих птиць у темній частині печери; його можна дорівняти хіба до кракання наших гайворонів, що живуть громадами в соснових борах півночі й лаштують гнізда на деревах, що верхів'я їх прикро одне коло одного. Прикрий, пронизливий крик гуачаро б'є об камінні бані і повторюється луною з глибини печери. Індійці показали нам гнізда тих птахів, попристроювавши смолоскипи на довгих дрючках. Гнізда були на п'ятдесят чи на шістдесят футів над нашою головою в конічних ямках — ввесь дах ґроти, поколотий ними, як решето. Ріс галас в мірі того, як ми наблизилися й лякали птахів світом наших смолоскипів. Коли галас цей на мить ущухав, ми чули здаля квиління й крик птахів з інших колін печери. Здавалося, ніби зграї перегукувалися між собою.

Індійці заходять у Кева дель Гуачаро раз на рік, коло середини літа, озброєні довгими дрючками, якими вони ламають гнізда. Проти цього часу забивають скілька тисяч птахів і старі, ніби боронячи свій виплід, з страшним галасом гасають над головами індійців. Пташат, що падають долі, тут же патрають і вони повні жиру; межи ногами птиці є цілі подушки товщі аж до шлунку. Отака скількість жиру в зерноїдних тварин, що живуть у темряві і не рухаються, нагадує нам те, що ми бачимо в процесі відгодовування гусей та волів. Відомо добре, як сприяє цьому процесові темрява і спокій. Нічні птахи Европи худі, бо годуються не плодами як гуачаро, лише скудною здобиччю з полювання. В період, що в Каріпе зветься «урожай олії», індійці будують з пальмового листя халупи коло входу й навіть у самій передпечері — і рештки тих халуп ми самі бачили. Там на хмизі вони розтоплюють у глиняних горщиках жир оце вбитих молодих птахів. Цей жир відомий під назвою масла, чи олії гуачаро. Він напіврідкий, без запаху й такий чистий, що його можна зберігати через цілий рік і він не згіркне. У манастирі в Каріпе…

XXV

— Про манастир іншим разом, попе Чарлзе Кінгзлі. В Англії. А покищо признайтеся, пречесний отче, що з усієї болгарської етнографії вам найбільше сподобалась кавърма. Інакше ви не були б згадали за цих дуже жирних птахів».

Після цих моїх слів ми пішли в степ і вбили скілька зайців.

XXVI

Коли ми вертали додому, болгарин Сава швидко звів рушницю й навів на свиню. Трапилось так, що поблизу проходив український селянин з сусіднього села і він розповів таку історію.

— Як у нас крали свині. Тієї зими стали в нас пропадати свині. В одному дворі вкрало свиню і так, що ніхто й не зчувся — і не пискнуло — і свиня була дуже голосиста, як соловей, свиня. Тоді в другому дворі такий самий прорив: теж свиню вкрало і теж тихо, що й не кувікнуло. По тому таким самим порядком у третьому дворі свинка і так нечиста сила поприбирала мало не по всій слободі свині. Тоді, значиться, дивляться люди, що так далі немов би то не годиться, і порозстановлялися вночі по кутках сторожувати і пароля в їх була така, що свисни й біжи за ним наздоганяти, а на другім кутку щоб переймали. Отак, щоб хто побачить, то щоб, словно, свиснув, а ті щоб собі прислухалися й бігли навперейми. Воно ж те, що крало, придумало таку організацію: шворка, тобто шпагат, а на шпагатові гачок, той, що сомів ловити. На гачку тім хліба шматочок. Це, значить, свиня ковтне із гачком хліб і веди її куди хоч на шворці.