Причта про Садівника

Front matter

ЧИСЛО 18.

ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНСЬКОЇ КНИГАРНЇ

В СКРЕНТОН, ПА.

Причта про Садівника

1. ПРИЧТА ПРО САДІВНИКА.

(Учителям та провідникам української молодїжи присвячує автор).

Росла раз серед дрімучого лїса, дичка. Столїтні дуби пригнїтали єї собою а вона проте росла їм на перекір — росла та кріпшала. Тяжка була єї неволя серед тих великанів, гірке було єї жутє, але видобути ся з під них не мала сили. Птички прилїтали до неї та сьпівали єї про сьвіт, про сонце, про волю без краю. А єї від того сьпіву ставало ще тяжче і вона жалібно тріпотала своїми листками та плакала нишком перед тихим вітром на свою гірку недолю.

лучило ся, що переїздив по при неї володїтель краю. Сподобав ся йому сьмілий, стрункий ріст дички та приказав єї пересадити до свого города. Тут поручив своїм дворакам піклувати ся нею, а полишивши їм три роки часу на ублагородненє дички — відїхав в далекі краї.

Двораки зачали ублагороднювати пусту дичку. Але вони не знали способу та зачали ублагороднювати єї від коріня. Вони порпали та зрушували навкруги землю, пололи з хабазів, посипали та поливали ріжними масностями, словом робили все що могли і знали. Дичка від того розросла, вибуяла та стала красша і сильнїйша, но коли прийшла осїнь, вона зродила тіль- ки терпкі та гіркі квасницї. Тодї зійшли ся двораки та стали радити, що з нею дальше робити: Що за неблагородна дикунка — говорили одні; порубати єї та в огонь — казали другі; ну та з чимже ми покажемо ся тепер перед нашим володїтелем — голосили треті. Коли вони так голосили і нарікали, підійшов до них якийсь сїрий непоказьний чоловік та спитав про причину їхньої журби. Двораки розповіли йому все а він лиш усьміхнув ся та сказав: “Лишіть єї менї на тих ще два роки, а я вже якось в тім пораджу.” Двораки згодили ся на се та попращавши незнакомого чоловіка розійшли ся.

Той чоловік був огородник. Коли прийшла весна він взяв ся негайно до роботи. Обчистив дичку з мху і наростей, позрізував дикі прути і вовчки а вкінци понащіплював всї сильнїйші гиляки а слабші повитинав. Зробивши усе те як слїд, лишив відтак дичку в спокою. Нащеплені зрази приняли ся чудово, а що земля під дичкою була вже попередно добре справлена, то вона розросла ся та розбуяла в однім роцї так що всї товаришки єї завидували. В осени сїрий чоловік знов не робив коло неї нїчого важнїйшого, лиш попротинав за густе прутє та повизбирував гусельничі гнїзда.

На другий рік весною колишня дичка вкрила ся буйним цьвітом. І знова прилїтали до неї птички і сьпівали єї про сьвіт, про сонце, про волю без краю; а вона тепер вже аж таяла від радости. Над нею сьві- тило якраз любе соненько а навкруги простирав ся сьвіт і воля без краю. Вона тріпотала зеленими вітками немовби хтїла обіймити ними любі пташенята. Єї було тепер страх весело. Тихий вітрець перед котрим вона так перше жалувала ся, тепер пестив і обіймав єї стрункий стан та шептав до неї зальотно: “О ти гарна красавице! ти найкрасша з поміж всїх своїх подруг! Прийми поцїлуй від сонця, прийми поцїлуй від місяця, прийми поцїлуй від зірок прекрасних. Через мене вони його шлють.”

Так минула весна і лїто а коли настала осїнь наша красавиця вкрила ся чудовими овочами. Хто лиш переходив туди, мусїв їх хвалити. Тодї сїрий чоловік пішов до двораків та сказав: Ідїть і відберіть свою дичку. Прийшли двораки і не могли також начудувати ся. Вони хотїли щедро надгородити сїрого незнакомого чоловіка но той не хтїв нїчого приймити а коли вони радили як би йому за те віддячити ся він зчез їм нечайно з очей.

Якраз минало тодї три роки та з'їхав володїтель краю оглянути свою дичку. І він також не міг налюбувати ся оглядаючи свою колишню дичку. Він хтїв тепер нагородити своїх двораків але вони відповіли: “Пане даруй нам нашу вину однак по ми довели єї до такої совершенности. Сїрий незнаний нам чоловік трудив ся над нею через два роки — його нагороди.” Усьміхнув ся мудрий володїтель бо догадав ся що се був його огородник тай так опісля промовив до завстиджених двораків: “Ви добре зробили що плекали корінь, бо через те дерево стало сильнїйше; однак вірте менї, що нїколи не треба вщіплювати доброго в старе корінє та чекати опісля аж воно вижене зло з молодих прутів; але навпаки треба защіплювати добро в молоді прути, а тодї вони вже сами придусять зло в старім корени.

В маю

2. Ю.

(Фотоґрафія з галицької України).

Май місяць любови, поезиї, соловіїв, місяць воскресшої весни.

Перед нами невелике галицько-українське місточко. З всїх його кінцїв від самого ранку роздають ся звуки найрізнороднїйших оркестр. По улицях снують ся сьвяточно прибрані горожани з червоними кокардами на грудях. Всї они спішать в оден осередок, де вже стоїть цїла товпа так само в червоні кокарди пристроєних горожан. То переважно польські і жидівські робітники, а поглядїть як они на чужій земли торжественно празнують сьвято 1 мая — своє робітниче сьвято! Довкола них кружить полїція, десь-там в підсїню криє ся цїла компанїя війска, а они з піснею свободи на устах відважно ступають за своїм прапором. Гей! гей! що то за сила та соєдинена, народна сила. Хто против неї годен устояти?

І знов то саме галицько-українське місточко. Чудовий ранок сьвітить над землею. Каплї роси блестять діямантами на сонци, сьпіви пташенят пливуть чудовими райскими мельодиями. Вся природа дише весною. Она возносить собою чоловіка і неначе говорить до него: “Жий і весели ся і дихай весною!” А між тим в місточку все немов би вимерло. Тут десь перебіжить пес, там спішить урядник до бюра, там знов згорблена і стара як гриб баба двигає воду для свого Жида-хозяїна, а впрочім мертва тишина. В низенькій деревяній церковци служить старенький сьвященик лїтурґію. Слабим голосом тягне він: Єще молїм ся о упокоєнії душі раба Божого Імператора Фердинанда Благого” і т. д. Но нїкому тут молитись, бо кромі него, дяка і трох чи чотирох старцїв-калїк нїкого нема в церкві…

— А що то за день нинї? — спитаєте.

Се український третий май, се сьвято свободи, сьвято душевного відродженя цїлих мас нашого народу. Се вольний український нарід на своїй питоменній земли стрічає так своє найбільше сьвято. Се геройські Тирольцї Сходу празнують своє душевне воскресенє. Нї оден звук музики, нї оден голос якої-небудь піснї не нарушають спокійного сну, котрим спить цїла могуча ненька Україна.

Но ось стало ся чудо. Вечером оживило ся місточко. На улицях кишить від народа. Голосний гамір несеть ся з усїх закутин. Серце вам забило живійше і ви спішите, побачити Тирольцїв Сходу як они сьвяткують сьвято свободи. Крила нетерпячки принесли вас аж на ринок, та тут ви і розчарували ся. Перед вами видні лише сабашівки, позакручовані “параґрафи” а з загального гамору видїляють ся поодинокі слова: “ґіт йонтеф”, “ґіт сабаш”, і т. п. То сини Мамони празнують свій звичайний сабаш. Важко шелестять їх шовкові сукнї і жупани. Они неначе говорять за своїх властителїв. Тут наша земля, тут наша Палєстина, тут наша правда і сила і воля.

Такий “май” на галицькій Українї — май відроджуючої сили, май весни…

Перемишль дня 2. VI. 1902.

Сон — мара

3. СОН — МАРА.

Жаркий липневий день. При столї заваленім книгами і паперами сидить молодий чоловік і заглубивши ся в книгу числить позициї по позициях. А! перепрашаю. Я забув представити вам мого героя. То пан Роман Кариєрович, початкуючий фінансовий практикант. Кілька місяцїв тому скінчив права, зложив докторат і посьвятив ся державній фінансовости. Він ще дуже молодий, майже безвусий; на голові буйна фантастична чуприна, а в голові? Ах! Господи, а хтож то годен зглубити. Але для письменника нема на сьвітї перепон, нема тайн. Він заглядає всюди і там, де вже око людське не видить, де ухо не чує, там він находить свої перли, котрими опісля ввесь сьвіт удивляє і той сьвіт в восторзї кричить: “Що за ґенїй! що за славний писатель!” А між тим той ґенїй то собі звичайний смертельний чоловік, надїлений лише від Бо- га здоровим розумом і бистрим поглядом.

Та вернїм до нашого героя. Заглянувши в його голову увидимо в нїй на першім плянї цїлі ряди цифр, над котрими він власне мозолить ся. Із за тих рядів мов із за густого лїса виринає раз-у-раз прекрасна стрійна стать чорноокої панни Надї. Она часом показуєсь цїла сияюча мов сонце, но єї сейчас покривають нові ряди цифр і тїнь якоїсь великої, темної фіґури. Що се за тїнь? Не потребуєте довго глядїти. Онтам під вікном сидить властитель тої тїни. Він вигідно розпер ся на мягкім фотели і занятий тепер крученєм перстеня на своїм вказуючім пальци. То шеф бюра, то всемогучий Бог цїлого лєґіона відданих йому тїлом і душею низших урядників. Лїниво зганяє він мухи із свого гордого чола і від часу до часу споглядає в сторону свого адютанта — нашого героя. А кождий такий погляд, може в річи невинний, кидає бідного Романа то в жар, то в холод. Він прецїнь доперва починає тяжку і стрімку дорогу кариєри, де кождий двозначний погляд шефа, то гостра небезпечна скала, а кожде слово невдоволеня, то пропасть, то погибель. Він се добре розуміє і старає ся, щоби тих слів і тих поглядів було як найменше. Але що в души його дїє ся, то вже для шефа тайною.

Та вертаємо до самої ситуациї.

Сонце жарить безмилосердно. Жаркі його лучі дістають ся аж через занавісу до бюра і розпалюють воздух до нестерпимости. Мухи як би були з спекою в змові. Они як ті змори лїзуть всюди і в ніс і в очи і побільшають ще роздразненє трудячого ся умом чоловіка. А воздух якийсь такий тяжкий, такий усипляючий, що годї оперти ся. От і пан шеф перестав зганяти мухи, опер голову о фотель і за хвилю дав ся чути єго здоровий грімкий хропіт.

Наш Роман відітхнув лекше. Тепер він вже безпечно може віддатись своїм мріям. Він відкинув в зад голову і думи за думами стали пересувати ся в його уяві. І блискуча кариєра і прекрасна панна Надя і розкішні вигідні комнати і весела громадка дїтий і товпа низькокланяючих ся урядників, все те змішало ся в оден величавий хаос. Але сон має своє право. Наш Роман кивнувши головою на низький поклін якогось урядника, ударив ся о поруче крісла і увидїв, що зачинав дрімати.

Сїв проте назад над книгою, підпер ся лївою рукою і потонув в своїх цифрах. Нараз стало ся чудо. Число 8 стало чим раз рости і побільшати ся. Горішна його половина стала помалу заокруглюватись а долїшна видовжатись, аж поки не зробив ся з неї прекрасний жіночий стан, одїтий в голубу шовкову сукню, з під котрої цїкаво виглядали маленькі, розкішні, шовкові черевички. Наш Роман підняв счудований очи в гору і знова нове диво. Горішна половина числа 8 заокруглилась за той час в прегарну жіночу головку з чорними як уголь кучерями і темними бровами, з під котрих сьвітила пара карих очий, а низше два ряди білих зубків як два шнурки перел визирали з роскішно усьміхнених коралевих усток.

— Ти Надю? — шепнув він.

— Як видиш.

— Ах золото моє, яка-ж ти добра, що о менї не забула. Сядь хоч на хвильку біля мене.

— О! нї! не того я прийшла. Бери сесю книгу і ходи зі мною.

— Куди?

— Не питай, сам увидиш.

Наш герой підняв ся з крісла і вдивившись в карі очи, ішов за ними. А она мовчала і йшла вперед. Дорога вела через лїси і дебри по крутих стежках і стрімких збочах. Наш герой шпортав ся о камінє, падав на ховзких стежках і мало не зачинав нарікати, що пустив ся Бог знає куди і пощо; але за кождим разом коли підносив очи в гору, стрічав супокійний і ободряючий погляд тих карих очий, за котрі був би душу дав, і нова надїя вливала ся в його серце і він сьміло йшов наперед.

— Кудиж ми йдемо? — спитав вкінци несьміло.

— Не знаеш? Таже то дорога кариєри!

Наш герой оглянув ся на боки і дїйсно побачив те, чого перше не видїв. Вкруги, як оком глянув по скалах, стежках і пропастях, драпали ся, котили ся, перевертали ся і били ся всїлякого рода люди. Були там і криві і слїпі і прості і горбаті і пани і підпанки і війскові, а все те попихала в перед одна цїль, одна думка — кариєра. Кождий крок треба було здобувати пробоєм, тож сильнїйші, умнїйші і більше щасливі ішли вперед, а дурнїйші, слабші і менше щасливі оставали з заду або находили смерть в численних пропастях.

Наш герой пішов сьміло і без перепон, бо єго вів ангел хоронитель — чорноока Надя. Вскорі він випередив всїх і перед ним показало ся величаве місто.

— То столиця — обяснила панна Надя.

З далека вже було видно богацтво і роскіш. Величаві палати, золотоверхі церкви, пишні фонтани і огороди все те сияло і ослїпляло очи незвичайним блеском. Наш герой так на все те задивив ся, що навіть на хвилю забув і панну Надю і на стрімку та тяжку дорогу. Він і не замітив, коли і куди дїла ся панна Надя, він ішов і ішов перед себе. Несьвідомо перейшов місто і отямив ся доперва тодї, коли його взяли за-під руки два елєґантно одїті пани і повели роскішними сходами до величавої салї. Нашому Романови так все те здавало ся дивним і неприродним, що навіть не міг слова промовити. Але ведучі його пани сейчас йому все обяснили.

— Ви, товаришу, не смутїть ся нїчим, ви попали тут в щасливий час. Ся палата, в котрій ми тепер є, називає ся “мінїстерияльна палата” а ми оба мінїстри. У нас був тепер кабінетовий крах і ми власне глядимо відповідних людий для нового кабінету. Але то дуже трудно приходить ся, бо нїхто не хоче на себе брати таких тяжких обовязків, а потому по двох або трох місяцях уступати, як се є у нас в модї. Ми вас знайшли на улици, а що ви не маєте при собі нїяких документів, то остає вам або послухати нас і взяти теку мінїстра, або нї то ми вас віддамо полїциї як бездомного волоцюгу.

Для нашого Романа не було виходу. Він довго не надумував ся і вибираючи з двох бід меншу, взяв теку мінїстра фінансів. Сейчас одягли його в мінїстерияльний унїформ і завели до призначених для нього апартаментів. Коли вифрачений і виперфумований льокай принїс йому вечірне число ґазети, був там вже надрукований склад нового кабінету і наш Роман прочитав з вдоволенєм між другими іменами ось що: “мінїстер фінансів барон Роман фон Габенїхтс Кариєрович.” Від того дня став він паном на цїлу губу, їздив по балях і равтах і забув о своїй минувшости, о паннї Надї і о цїлім Божім сьвітї.

Нараз урядова ґазета подала вість, що пан мінїстер фінансів барон фон Габенїхтс Кариєрович вибирає ся на люстрацию.

Телєґрафічні дроти розвесли те по цїлій державі і задрожали всї фінансові власти і уряди від шефа аж до возьного. Бож де лиш він приїхав, то всюди винаходив в касах якісь непорядки і остро карав винних. Не минуло і його давного шефа. От власне шконтрує в його канцеляриї, а бувший шеф стоїть перед ним скорчений в три погибели. Анї слїду гордости на його чолї, анї знаку недбалости в руках, усе те десь раптом подїло ся з приїздом мінїстра. Но от, пан мінїстер нахмурив ся і зморшив чоло, бо в книгах показали ся многі неточности.

— Що то у вас за порядки? — спитав він грізно, а голос його мов той грім тряс ся.

Давний шеф скорчив ся ще більше і покірно відповів:

— Даруйте ексцелєнциє, но у мене все в порядку.

— Що-о! в порядку?! — крикнув пан мінїстер. До кого ви говорите? Та я вас сейчас прикажу в арешт посадити. Ви то розумієте?

Тут для доданя своїм словам більшого значіня, гримнув з цїлої сили кулаком в стіл і… і рука попала на старе зломане перо, а наш Роман проснув ся…

Перед ним стояв переляканий і злосний шеф і кричав з цїлої сили:

— А що ви добродїю в горячцї чи що? Ви або заховуйте ся тут прилично, або ідїть до парляменту, або до шинку, або на Кульпарків і там кричіть собі кілько хочете. Ви би уважали хто крім вас в бюрі находить ся. Робота лежить а ви дрімаєте та відтак виправляєте бреварнї.

Наш Роман потупив низько голову, в покорі вислухав наук шефа і забрав ся знова до роботи.

Сонце палить дальше невиносимо, мухи бренять і допікають до живого, но він на те вже не зважає і потонувши в своїй книзї, числить позициї по позициях і лиш від часу до часу уста його безмисльно шепчуть: “Га сон — мара, сон — мара і хтоби то був сподївав ся, що менї такі дурницї коли приснять ся.”

Перемишль д. 21 ІІ. 1902.

Дипльомат

4. ДИПЛЬОМАТ.

Мій товариш Шикульский був хлопець хоч до рани приложи. Веселий, жертібливий, гарний і високий як тополя, був любимцем всїх товаришів, а вже панни то просто гинули за ним. Бувало як убере ся в обтислий державний мундур то так виглядає як здеградований офіцир. Вийде на улицю а панночок і жидівочок уже цїла ґерелиця коло нього. Він до хати а вони перед вікнами променаду роблять.

А мешкав мій товариш у якогось старого емерита, який тримав єго більше для приємности, як для зиску. Мій товариш мав гарний покоїк з двома вікнами. Одно виходило на чудову сїножать з річкою а друге на стїну сусїдного дому.

Одного часу покликали мого товариша на війскові вправи. Я тодї не мав якось помешканя а він каже до мене: От заки винайдеш яке помешканє переведи ся за той час до мене — і ти будеш мав вигоду і я буду безпечнїйший за лахи. І я таки так зробив. Перевів ся по відїздї товариша до його помешканя та почав уживати всїх приємностей сьвіжого воздуха. Відчинив вікно на сїножать а сам лїг на софку тай читаю. Аж тут чую, так хтось гарно сьпіває, таким мягеньким жіночим голосом, що мене аж за серце вхопило. Встаю на пальцях і дивлю ся через вікно що виходить на сусїдний дім а там у вікнї насупроти оперла ся на підвіконник гарна як мрія бльондиночка тай висьпівує вам трелї як соловейко. Ов гадаю собі, то мій товариш не дармо вже четвертий рік на однім місци мешкає.

Щойно тепер нагадав я собі що він менї раз розказував про те, що мешкає з ним в сусїдстві вдова з донькою. То певно она, та донечка так висьпівує…

Ну гадаю, чекай паничу, тепер вже таки я тобі зроблю конкуренцию. Я привіз до порядку мою ґардеробу, відчинив з легка друге вікно, станув у нїм та кланяючи ся з ґрацією сказав: Добридень.

Панночка спаленїла, подала ся троха назад і щось гейби кивнула головкою. Заохочений єї несьмілости почав я дальше правити комплїменти:

— Алеж то панї сьпівають гарно, як соловейко.

— Зовсїм не гарно.

— О! о! прошу, що за скромність, я клену ся на маму що…

— Знаєте що пане, замість плести дурницї, зачинїть вікно, бо у мене від того протяг.

На таке діктум я аж остовпів. Машинально зачинив вікно, затягнув фіранку та вхопив ся обіруч за голову. Ах! до біса! що за голос у тої дївчини, що за постава, що за енерґія. А так миленько сьпіває що здає ся тобі от от сам ангел зійшов з неба а тут диви ся а она тобі вжей роги показує.

Відняла мене вже охота і до конкурів і до аморів, я лїг знова на софку та почав роздумувати над суєтою сего сьвіта.

Аж тут чую я у сусїдки знова той самий сьпів. Так якби нїчого не було перед хвилею. Сьпіває собі панночки тай сьпіває а до мене кожне слово чути.

Аж може за чверть години рипнули двері і до покою в якім сьпівала гарна русалочка увійшов хтось тяжким кроком. По голосї догадав ся я, що се була мати.

— Ганю — промовила она протяжно — ходи голубонько чеколяду пити.

— А коли бо менї не хоче ся і вже.

— Та якжеж серце так можна таж ти геть менї замориш ся. Та погадай собі що я тебе тільки одну маю. Не можна так рибонько. Ходи! ходи!

— А як менї не хочеть ся то що менї зробите.

— Та вже то правда що на твою впертість я нїчого не зроблю. Але як схочеш їсти то там стоїть чеколяда в братрурі.

— Я не потребую вашої чеколяди.

Стара вийшла зітхаючи, а донечка стояла дальше в вікнї та гомонїла так аж до пізного вечера.

Під вечер прийшла до мене стара послугачка.

— А що то — питаю — бабуню за така язикаста паннунця оттут в сусїдстві?

— О що вже язикаста і вперта що правда — каже бабуня — нїкого не послухає. А з тамтим паном то все бувало через вікно сварить ся. А що вже мами то вже не послухає навіть за ґрейцар. Аво чуєте колисьту скакала десь там через пліт тай розбила собі ногу на цьвях. Кажуть що нога чисто спухла. Мати пре до дохтора аж страх а вона анї руш. Не хочу каже і не хочу. Мати плаче а вона з опухлою ногою стоїть у вікнї та сьпіває.

От і неначе на потвердженє всего того почув я другого дня ранком осьтакий дїяльоґ.

— Ганю…

— Ну?!

— А щож нога тебе ще болить?

— А вам що до того.

— Та нїчого, нїчого. Я так питаю. Я гадала го- лубонько можеб так до дохтора.

— До якого дохтора?

— Ну нехай ужеб до фізика.

— До того що там за замком сидить.

— Та най буде вже до того тільки ходи.

— Та куди піду, туди через чорний міст по під замок? що?

— Та най буде вже і туди…

— А коли бо менї не хоче ся і вже.

Мати заломила руки зітхнула тяжко і вийшла з покою.

Осьтакі розмови повторяли ся з малими виїмками майже що дня. Від такого сусїдства ставало менї нїяково. Остогидло менї скоро і помешканє за дурничку і сьвіжий воздух і я знайшовши на прихапци якусь нору у жида перепровадив туди чим боршій мою мізерію, а помешканє приятеля замкнув на ключ та лиш час від часу ходив до нього щоб провітрювати.

За якийсь час перенесли мене з того місточка і я помалу забув і на свого приятеля і на вперту Ганю.

Може в яких десять лїт опісля випало менї їхати до дому в якійсь дуже важній справі. Всїдаю до желїзницї і когож стрічаю в купе — Шикульского. Анї на волос вам не змінив ся, анї на крихітку не постарів ся. Який був фацет, такий зістав. Ми звитали ся та стали розпитувати оден другого про всяку всячину.

— Щож — питаю — ти брате все ще парубочиш.

— Ого — каже Шикульский — я вже сїм лїт як працюю в сьвятій тайнї супружества.

— Ну прошу, а з кимже ти очоловічив ся?

— А з сусїдкою Ганею.

— З тою язикатою?

— Ага, га, з тою.

— Бій ся Бога чоловіче і ти ще не посивів з гризоти.

— Чогож би, нам живеть ся як в раю.

— Алеж братїку, та з такою язею?

— А бачиш небоже. Видко що я мушу бути ще гірший від неї коли ми годимо ся.

— Ну та ти все був дипльомат се правда, але щоб ти навіть з таким — даруй за слово — чортом міг вижити, сего я таки по тобі не сподївав ся.

Мій товариш розсьміяв ся на се та став менї оповідати яким він робом женив ся та як дає собі раду з впертою жіночкою:

А оповідав він ось так:

Коли я починав слинити ся до Ганї, мати була страх за мною а Ганя здає ся також була не від того, однак не давала по собі нїчого пізнати. Треба було лишень мудро покермувати справою бо ходило менї не лишень о саму Ганю але також о десять тисяч приданого. Ну і я взяв ся до того дїла дуже дипльоматично. Я намовив старого скупаря Кохливенького щоб він єї осьвідчив ся а сам передтим поговорив мудре слово з мамою. По осьвідчинах питає мати:

— Ну щож Ганю підеш за Кохливенького?

— Що! за того старцуна? — нї нїколи, не хоче ся менї і вже.

— А щож ти доню хочеш вік дївувати, або може будеш чекати на такого голодранця яв Шикульский?…

— А щобисьте знали що буду чекала і то вам на злість розумієте. Для вас він голодранець а для мене нї.

З бючим серцем слухав я всего того під вікном. На другий тиждень я осьвідчив ся і мене приняли.

— А якже тепер жиєте з собою?

— Як у раю. У нас вже троє дїтей.

— Ну а як ти радиш на єї впертість?

— О я все роблю дипльоматично. Коли я не хочу щоб моя жінка щось робила то я єї навмисно те пропоную ну а она тодї на злість менї того не робить.

— Цїкаво…

— Ах щей як. Знаєш тому три роки стояв у нас на постою баталїон піхоти. Якийсь далекий свояк жінки тоненький офіцирина зачав коло неї крутити ся. Сидить бувало цїлими днями і вечерами та годї було його поспекати ся. Ов гадаю собі, зле. Хоть я свою Ганю знав і такої конкуренції не бояв ся, але все таки баба слабе сотворінє. От і кажу я раз до неї: — Можеб ми так твого свояка взяли до себе на мешканє?

— Що того гольпітаку. Анї менї навіть не згадуй того.

— Алеж Ганю серденько моє, таж то твій свояк, ти повинна його любити як…

— Мовчи старий грішнику. Зась тобі до того кого я маю любити. Від нинї щоб він тут навіть менї не показував ся, бо таке йому євангелиє вичитаю, що руський місяць попамятає.

Якось під вечер приходить бідний ляйтнантина. Мой! як моя Ганя сяде на нього, як змила йому голову, пішов аж закурило ся.

— Ну — каже — ґратулюю, ґратулюю. Ти справдїшний дипльомат.

— Або раз знаєш — каже товариш — посходили ся баби до купи та з нудів давай ріжні небелицї вигадувати. От і вигадали що та поїде до купелїв, друга знова онтам, а моя жінка до Криницї.

Іду я раз улицею аж тут з нечевя чіпає мене нотариха тай каже:

— Ой лишите ся паноньку соломяним вдівцем.

— Якто — питаю — здивований.

— А бо ваша жіночка їде зі мною сего року до Криницї.

— А бодай ти в безвістя заїхала — погадав я собі. — Таж моя жінка здорова як горіх а та відьма на купелї єї тягне. Але від чого знаєш дипльоматія. Приходжу до дому тай так з легенька до жінки:

— Ой щось ти Ганю гейби хора.

— Що я хора! То ти сам може хорий здохляку.

— Але-ж нї рибонько ти таки справдї нездорова, тобі-б може до купелїв…

— Замкнеш ти ґавру! Як я тобі справлю купелї то цїлий горнець кипятку вильляю на голову.

— Та цить Ганю не сердь ся. А от другі їздять тай ти…

— То як другі дурні то і я маю така бути. А не дочеканє ваше.

Тут моя Ганя як розтарахкотїла ся то аж може за чотири години втишило ся троха в хатї.

Але я триюмфував в дусї. Ганя лишила ся дома а я через те заощадив більше чим чотири сотки.

Я мусїв признати товаришови рацию, а він оповідав менї ще про иньші подібні до того викрути.

Між тим кондуктори викрикнули якусь стацию. Мій товариш скочив, вхопив свій клунок, попращав ся зі мною тай висїв поспішно.

А я цїлу дальшу роздумував вже сам над суєтою сего сьвіта та завидував товаришеви його дипльоматиї.

Теребовля 20. ХІ. 1906.

Вексель

5. ВЕКСЕЛЬ.

I.

В каварни під “Золотою Гальбою” сидїло при столику двох “патріотів” та вели якраз таку розмову.

— Так ви менї не відкажете сеї прислуги?

— Але-ж будьте певні, що нї.

— Отже завтра рано маю на вас чекати?

— Так! пунктуально о семій годинї на двірци. Тільки не спізнїть!

— О… о… о! за се не бійте ся, ви мене прецїнь знаєте.

По тих словах подали собі руки та розійшли ся кожний в свою сторону.

Перший з наших незнакомих се славнозвісний “шлєґер” і натягач на цїлу східну Галичину пан Нарашевич, другий заможний капіталїст, горожанин і радний міста Скоромисля пан Тикич. Знакомість їх датує ся ще з шкільних часів, де вже в самім розцьвітї зачали оба оказувати великі здібности: перший до натяганя, другий до фінансових операцій.

Помимо ріжницї характеру, житєвих напрямів і віку (пан Тикич ходив о кілька кляс висше від пана Нарашевича) оба наші патріоти жили в найбільшій згодї і можу сказати навіть в приязни.

Се походило по частї з того, що оден від другого в дечім залежав.

Пан Нарашевич мав широкі знакомости, провадив веселе житє і нераз потребував фінансової помочи — пан Тикич був знова тип українського жида, або лїпше сказати жидівського Українця, потребував до своїх фінансових операцій широких знакомостей та мусїв жити в дружбі з паном Нарашевичом, який саме впроваджував його в круги своїх знакомих.

Оден другим були завсїгди дуже вдоволені і то все в купі було підвалиною їх теперішньої приязни.

Пан Тикич, укінчивши скорше ґімназию, виїхав до Львова і наші товариші не мали довший час про себе жадної вістки. Пан Тикич поріс був вже тодї в пірє та давав собі раду сам, але пан Нарашевич нераз жалував вправдї не за самим паном Тикичом, а за його підручною касою, та все таки була се вірна призвака давної дружби.

Судьба гонила їх по цїлій нашій богоспасаємій вітчинї, кинула навіть одного з них на два роки в Мазурію, аж вкінци зігнала їх знов до купи в славетнім містї Скоромисли.

Щоб знов наші товариші за той час так дуже змінили ся, сего також не можна сказати: Пан Тикич тільки троха висох та зібрав уже значний капітал, а пан Нарашевич жив як і передше широко і весело та попри те виглядав так знаменито, що бідний кравець не міг собі з ним нїяк порадити, бо всьо що тільки ко- ли йому пошив, ставало по кількох місяцях за тїсне.

Місцеві гумористи зложили були навїть анекдот, що пан Нарашевич — мовляв — льокує свої капітали в самому собі, а пан Тикич якби міг то-б і себе самого віддав на процента. Я навіть гадаю, що панове гумористи мали зовсїм рацию.

Бо приміром пан Тикич, хоч богатий, вбирав ся все дуже бідно і навіть не мав порядного оберрока. Се дуже лютило пана Нарашевича, який при кождій нагодї критикував скупість свого товариша.

— Але-ж бо ви також добродїю не маєте порядного оберрока — говорив дехто до нього — хотячи тим оборонити пана Тикича.

Та тут пан Нарашевич зачинав сипати такими арґументами, що всїм відразу ставало ясно як шварц, що він лиш оден має рацию.

— Мої панове — кричав він в лютости своїй — мої панове, що я не маю оберрока, то менї не дивниця. Бо хоть я не маю, то за те пан Морис має. (Пан Морис звісний гандель делїкатесів в Скоромисли). А як він убере ся в недїлю в оберрок або футро (шубу), як насадить на голову цилїндер, та неначе який граф дує в церкву, то менїй здає ся, що се я сам іду. Що-ж гадаєте, мало я вложив свого майна в його торговлю. Го! го! Ану, нехайби так наші параґрафи були справедливійші, чи не мав би я претенсиї до спадщини по нїм.