Наро́дні оповіда́ння

Front matter

НАРО́ДНІ ОПОВІДА́ННЯ

1858.

съ тѣмъ, чтобы по отпечатаніи представлено было въ Ценсурный Комитетъ узаконенное число экземпляровъ. Москва. 7 августа 1857 г.

Сло́во одъ изда́теля

Слове́сность на́ша Украінська не бага́то появи́ла книгъ, кото́рі становля́ть хвалу́ іі́, да зате́ всі вони́ ди́шуть щи́римъ наро́днімъ ду́хомъ. Одъ найпро́стшого селяни́на до просвіще́нного Европе́йською нау́кою па́на, всяке чита́е іхъ смаку́ючи. Тимъ и вели́ке діло на́шоі слове́сности, що вона́ не одрізни́лась одъ про́стого лю́ду, съ кото́рого ви́йшли и вихо́дять міща́не, купці, дворя́не и духо́вниі. Уміе вона́ говори́ти про сільску паха́рську, або́ чума́цьку жизнь, шану́ючи въ селяни́нові, — що й па́нське се́рце ни́е благоро́дною печа́ллю, або́ росте́ вго́ру одъ благи́хъ ду́мокъ; 'уміе жъ вона́ розмовля́ти й про судьби́ царствъ и наро́дівъ не чужи́мъ для поспільства скла́домъ. Всіхъ чадъ рі́дноі Украіни ззива́е вона́ висо́кимъ своімъ го́лосомъ у одну́ грома́ду, на одно́ вели́ке діло чоловіколю́бства.

Замо́вкъ на віки вже нашъ Квітка-Основя́ненко; Тара́съ ище́ живе́ на сві́ті и, мо́же, не одни́мъ ище́ но́вимъ псалмо́мъ звесели́ть на́ши ду́ши. Тимъ ча́сомъ слове́сность Украінська иде́ своімъ хо́домъ и бере́ но́виі то́ни, вхо́дячи гли́бше въ рідну жизнь и нату́ру. Ось несподіванно появи́ла вона́ невели́чке по листка́мъ, да дороге́ по красі, діло незна́ного писа́теля, па́на Ма́рка Вовчка́. До́бру доро́гу вінъ собі ви́бравъ. Живучи́ поміжъ селя́нами, прислуха́всь изъ вели́кою ува́гою до іхъ розмо́ви, и що́ вони́ проміжъ се́бе роска́зовали, те вінъ и пи́ше іхъ скла́домъ и по іхъ смаку́, добіра́ючи найвимовні́йші іхъ слова́ и приговірки. Отсе́ жъ у ёго оди́нъ случа́й оповідуе молоди́ця, дру́гий — па́робокъ, або́ жона́тий чоловікъ, и вся́ка річъ така́ въ ёго правди́ва, на́че чу́ешъ и ба́чишъ передъ собо́ю того́, хто гово́рить. Вели́кого сто́ять си́і оповіда́ння тимъ, що живопису́ють на́шихъ селя́нъ, якъ вони́ есть передъ на́шими очи́ма, — живопису́ють не такъ, якъ зви́кли на нихъ диви́тись изве́рху, а такъ, якъ вони́ сами́ на се́бе ди́влятця. Панъ Ма́рко Вовчо́къ роска́зуе про наро́дъ, лю́блячи ёго и шану́ючи ёго́ чоловічу исто́ту. Тимъ у ёго вся́ка черта́ вихо́дить буйно́ю и пова́жною. Чу́е вінъ, що не мале́ діло оповідуе, виставля́ючи ду́шу людську́ зъ іі́ нерівною до́лею и виво́дячи передъ просвіще́нний миръ занедба́не товари́ство, кото́ре есть ко́рінь и си́ла на́шоі на́циі. Се не ви́думки на потіху лю́дямъ: се жива́ этногра́фия, кото́ру зрозумівъ писа́тель здоро́вимъ умо́мъ и гаря́чимъ се́рцемъ.

Чимъ же си́і оповіда́ння різня́тця одъ Квітчинихъ по́вістей и Тара́совихъ поэмъ? Квітка наро́дню мисль прово́дивъ черезъ наро́дню жизнь и диви́всь на все, що́ трапля́етця въ жи́зні зъ гото́вою филосо́фиею. Квітка саму́ жизнь призива́въ у свиді́телі, що и́менно такъ воно́ есть на сві́ті, якъ зрозумівъ розу́мний. Тара́съ упоівъ свою́ ду́шу наро́днёю піснею, тимъ міцни́мъ перего́номъ жи́зни, кото́рий у одній своій ка́плі соде́ржить знамена́теля до́вгихъ годи́нъ повсядне́вности. Тарасъ двома́, трома́ слова́ми підійма́е духъ свого́ чита́теля вго́ру, на́че самъ чита́тель пройшо́въ черезъ усі мита́рства и зрозумівъ іхъ могу́щимъ ро́зумомъ. Поэзия Квітчина есть хлібъ насу́щний; поэзия Тара́сова — вино́, веселя́щее се́рце: бо хоть пону́римъ скла́домъ, хоть пла́чучи оповідуе вінъ и́ногді людську́ю до́лю, а въ ду́шу на́шу ллє сцілю́щу и живу́щу во́ду: не поме́ртвихъ бо посла́въ ёго́ Госпо́дь голоси́ти, а живи́хъ на діло жи́зни воздвига́ти. Скажу́ тепе́ръ и про па́на Ма́рка Вовчка́… Тілько зда́стця и́ншому ди́вно, що писа́теля но́вого, зъ невели́чкою ёго́ кни́жечкою, становлю́ я по́ручъ изъ си́ми вели́кими ду́хами, кото́рі вже давно́ всели́лись въ насъ и веду́ть насъ назнамено́ваною одъ само́го Бо́га . Не Ма́рка Вовчка́ становлю́ я по́ручъ изъ си́ми вели́кими ду́хами: самъ по собі вінъ ище́ не ви́явивсь; а вели́ке ёго́ діло, я́ко речника́ наро́днёго, кото́рий гово́рить не одъ се́бе. Не своі ми́слі вінъ объявля́е намъ, якъ Квітка; не свое́ю душе́ю за наро́дъ боліе, якъ Тарасъ: писа́тель тутъ одступи́всь геть, наза́дъ свого́ писа́ння; а въ писа́нні ёго́ самъ наро́дъ, лице́мъ до лиця́, промовля́е до насъ сло́вомъ своімъ та́кожъ, якъ у ви́шчі своі годи́ні промовля́въ піснею. Заслу́га па́на Ма́рка Вовчка́ въ тому́, що вінъ переня́въ одъ наро́ду ёго́ щи́ру мо́ву, якъ перейма́ють пісню, и заговори́въ до насъ такъ, якъ самъ наро́дъ гово́рить проміжъ се́бе. Не мале́ й се́ діло, и не бага́то есть на сві́ті люде́й, кото́рі змо́жуть ви́мовитись такъ письмо́мъ, якъ міжъ про́стимъ наро́домъ гово́рить найрозумнійша люди́на, найніжні́йше се́рце, найчи́стша душа́. Такі́и оповіда́ння, якъ Вовчко́ви (дай Бо́же, щобъ іхъ було́ більшъ напи́сано), ста́нутця съ ча́сомъ осно́вою слове́сности на́шоі наро́днёі, якъ розши́ритця вона́ и роски́нетця на всі сто́- рони пи́шними вітами. Тутъ бо вся́ке бу́де шука́ти пра́ведного духо́вного о́браза того́ пле́мя, кото́ре награди́въ Госпо́дь особли́вими своіми да́рами.

П. Кулішъ.

Сестра́

.

I.

а́ти вме́рла — я ще мале́сенькою була, до́бре й не запамята́ю. Тілько мині на́че сни́тця, що хита́въ мене́ хтось у коли́сці и співавъ надо мно́ю тихе́сенько.

Якъ похова́ли пані-ма́тку, ба́тько не хотівъ удру́ге ожени́тись. »Не бу́де вже надъ мою́ пе́ршу ми́лу«, було́ ка́же. »Коли́ Госпо́дь іі́ приня́въ, неха́й уже діточки́ господарю́ють!«

Ба́тько нашъ бувъ ду́же до́брий; жа́ловавъ насъ обо́хъ рівно, и бра́та й мене́. Жили́ ми при доста́тку, всёго було́ дово́лі; що́ було́ собі заду́маю, те й зроблю́: все мині вільно було́. Що яке́-то мое́ дівова́ннє було́ роскішне й весе́ле, то й згада́ть лю́бо! Неха́й мій ба́тенько царству́е!

Погуля́ла дівчи́ною ро́ківъ зо́ три; сва́тають мене́. Я все не хо́чу, а ба́тько не си́луе, хоть тамъ які були́ й бага́ті, и пи́шні женихи́. Ажъ ось по- славъ и ми́ні Госпо́дь до па́ри й до любо́ви. Мій жени́хъ бувъ хоро́ший таки́й, Го́споди! Чорня́вий, ста́вний… Такъ-то вже я ёго́ сподоба́ла! Тілько й на ду́мці, що Павло́; я́къ би то ху́тче поба́читись! А вінъ не зъ на́шого села́ бувъ, геть изъ чужо́го. Поба́чу — й веселе́нька, а не поба́чу, то таки́й уже́ сумъ мене́ візьме, таки́й жаль обійме, що й світъ мині не ми́лий! Спізнитця вінъ на гуля́ннєчко, я й о́чи ви́плачу. »Мо́же«, ду́маю, »въ ёго дру́га е дівчи́на.« Коли́ такъ по Се́мені, дру́гого дня, и не сподіва́лась, и не сни́лось мині, та й посва́тався вінъ. Ба́тько поблагослови́въ. Да́рмо, що чужесторо́нній, та господа́рь бувъ до́брий таки́й, хазя́йствовавъ, що й на стороні ёго́ вся́ке зна́ло.

Привізъ мене́ чоловікъ на свое́ господа́рство. Бо́же мій ми́лий! якъ-то жили́ ми любе́нько! Та не давъ ёму́ Госпо́дь до́вгого віку… Тілько всёго́ два ро́ки була́ я за нимъ. Таки́й вінъ бувъ любя́чий до ме́не! Въ ха́ту, то й загля́нуть ве́село: якъ у віно́чку. Сидимо́, ро́бимо, чи такъ гово́римо, усе́ собі вку́пці.

Коли́ тутъ — ли́хо мині тя́жке — рознеду́жався Павло́ мій. Ки́далась я й до знахорівъ, и до лікарі́въ — ніхто́ нічо́го не вра́дивъ! Сме́рти, ка́жуть, не одпе́рти… поме́ръ Павло́…

Приіхавъ за мно́ю ба́тько, та й до се́бе взявъ. Чоловікову ха́ту продали́ и худо́бу всю.

»Живи́ въ ме́не, до́чко! Чого́ ти ма́ешъ у чужо́му селі одино́ка сидіти! Хиба́ ти сирота́, неха́й Богъ ми́луе!«

II.

А братъ мій тими́ часа́ми ожени́вся, узя́въ таки́ зъ на́шого села́ дівчи́ну; мото́рна така́, чепурна́, що й го́ді! И дити́нка въ іхъ була́, дівчинка, якъ я́сочка, свіжа й по́вна, якъ гуро́чокъ.

Не попла́кала я ще й півро́ку за своімъ Павло́мъ, а тутъ и ба́тька ми похова́ли. Ка́жуть лю́де: Якъ одна́ біда́ йде, то й дру́гу за собо́ю веде́; то не ду́рно й ка́жуть! До яко́го ча́су ми до́бре жили́; да́лі зъубо́жівъ мій братъ: то хлібъ не вроди́въ, то худо́ба ви́гинула; а пя́теро діто́къ Богъ давъ: дві дівчини й три хло́пці. Жу́ритця такъ братъ, ажъ вя́не. Невістка смутна́я хо́дить, и дітки на́віть посуміли. Таке́ вже наста́ло, що й хліба ні за що купи́ти.

»Се́стро!« ка́же братъ, »коли́ твоя́ ла́ска, пози́чъ мині гро́шей! Якъ бу́ду живъ, зароблю́ — одда́мъ, а вмру, то Богъ тобі одда́сть!«

Я й пози́чила ёму́ ті гро́ши, що за ха́ту й за худо́бу взяла́, та ніби въ насъ и въ ха́ті повеселійшало: и братъ загово́рить, и братова́ всміхне́тця, й дітво́ра бубони́ть, рего́четця. Я радію: »Сла́ва Го́сподеві, що и въ насъ, якъ и въ люде́й, благода́тно!« Купи́въ мій братъ худо́бу, ставъ потро́ху розжива́тьця.

Ми зъ бра́томъ щи́ро люби́лися зъ-ро́ду, зъ-ма́лку. Щобъ посвари́тись, або́ скри́вдити одно́ одного́, крий Бо́же! Вже якъ тамъ не погодимо́сь на чому́, то подару́емось.

И небожа́та мене́ ду́же жа́ловали, ажъ за ме́не було́ змага́ютця міжъ собо́ю: »Се моя́ тітка!« а той собі тя́гне: »Моя́!« Та якъ уче́плятця цілова́ти, то було́ й робо́ту зъ рукъ ви́хоплять, и хустка зъ голови́ спаде́…

Тілько братова́ бага́цько гордова́ла. Уже жъ я й годи́ла, якъ малій дити́ні, та ні, не вгоди́ла! »Братова́, се́рце!« було́ ра́жу ій, »зробімо такъ да отта́къ, то до́бре бу́де.« Тамъ чи купи́ти що́, чи прода́ти, — зъ-ро́ду-віку не послу́хае; хоть шко́да съ того́ види́ма бу́де, вона свого́ дока́же. Передъ не́ю зати́хну, попла́чу ни́шкомъ, та й го́ді. Не хотіла бра́та турбова́ти; зновъ до неі зъ ласка́вою мо́вою підійду́.

Я́кось розса́ду зъ не́ю са́димо въ горо́ді. Я говорю́ до не́і; вона́, мовъ не чу́е, одійшла́ собі геть. Ва́жко мині на се́рці — заспіва́ла собі; співа́ю, а слёзи такъ зъ оче́й и ллю́тця… Коли́ чу́ю: »Бо́же помага́й, и день вамъ до́брий!« Дивлю́сь — се на́ша сусіда. Перехили́лась черезъ тинъ, та й кла́няетця.

Я хуте́нько вте́рла слёзи. »Добри́-день«, ка́жу, »сестри́це!«

»А я отсе́ до васъ иду́.«

»Та ми́лости жъ ва́шоі про́симо!«

»Чи не продали́ бъ ви мині розса́ди тро́шечки?«

»То вже для чужо́го прода́ти, а для сусіди й такъ тре́ба да́ти.«

»Коли́ ва́ша ла́ска, се́рце!« и простяга́е мині гле́чичка.

Я набрала́ скілько тамъ у гле́чичокъ, та й дала́ ій. Подя́ковала та жінка, та й пійшла́ собі.

Братова́ на мене́ й наки́нулась: »Се«, ка́же, »якъ усі господарюва́тимуть, то й господа́рство мое́ рознесу́ть чи́сто! Таки́ й золоту́ го́ру розимчя́ть!«

Якъ почала́, якъ почала́… Ма́ти Бо́жа милости́ва! Я тілько слізми́ вмива́юсь…

»Братова́!« кажу́, »не жа́ловала я для васъ нічо́го, по́ки що́ ма́ла! Гріхъ вамъ бу́де, що ви мене́ хліба куско́мъ тепе́ръ доріка́ете!« Поки́нула роби́ти й ви́йшла зъ горо́да.

Тя́жко й ва́жко мині. Узяла́ собі таку́ ду́мку: »Покину іхъ, пійду́ служи́ти!« Зібра́ла свое́ добро́; що́ въ тлу́мочокъ скла́ла, а що́ покли́кала бра́товихъ дівча́токъ та іхъ обділи́ла. У ме́не було́ вся́коі оде́жини й не злічи́ти, а все до́бра, но́ва. Скілько полотна́ було́, хусто́къ, пла́хотъ, ю́покъ! Діти радіють; за́разъ дівча́тка й поча́ли вбіра́тись. »А чи мині га́рно, тіту́сю?« — »А мині?« — »Якъ одда́мся, то завяжу́ отсю́ черво́ну ху́стку«, гово́рить, а сама́ ще така́, якъ у́зликъ. Джерго́чуть коло́ ме́не, а мпні вже такъ жа́лко, що й слове́чка не скажу́; за слізонька́ми світу Бо́жого не ба́чу! И діти помітили — жа́лують мене́: »Тіточко лю́бочко! чого́ ви жу́ритесь? Мо́же, хто васъ нала́явъ? Мо́же, ви не зду́жаете?« Обсіли мене́, якъ дрі́бні пташеня́та. »Не пла́чте«, вмовля́ють та мині рученя́тами о́чи затуля́ють.

III.

Чу́ю, такъ на́дъ вечіръ, братъ иде́. Я уступи́лась, та й сіла въ кутку́. Вінъ, весе́лий, увійшо́въ: »Здоро́ві, діточки, и ти, се́стро!« За нимъ и братова́ въ ха́ту. Посіда́ли вече́ряти вони́ й діти.

»А ти чому́ не йдешъ, се́стро?«

»Спаси́бі, бра́тіку, не хо́чу.«

Вінъ подиви́всь на ме́не пи́льно, и жі́нці въ вічи, похита́въ голово́ю. »О, жінко!« ка́же, »се вже, ба́чу, твоі при́мхи! Не обижа́й сестри́: гріхъ тобі бу́де!«

»Отсе́ мині лиха́ годи́на та нещасли́ва! Хиба́ жъ я въ те́бе на́ймичка, що мині не вільно й слове́чка сказа́ти! Га́ню я твою́ сестру́, чи що́? Я тілько пра́вду щи́ру сказа́ла!«

Поки́нула вече́ряти и съ ха́ти пійшла́.

А ста́ршенька дівчинка до ба́тька: »Чого́ се, та́ту, тітка все пла́че? Такъ пла́че, що Го́споди! Що́ ма́ти ій сказа́ла?«

Братъ змо́вчавъ, тілько по голо́вці дівчинку погла́дивъ.

По вече́рі, збли́жився до ме́не, сівъ по́ручъ зо мно́ю, та: »Се́стро моя́«, ка́же, »не жури́сь, голу́бко! До́сі жили́ съ тобо́ю любе́нько, тре́ба бъ такъ и звікова́ти. Насъ тілько двойко́ въ сві́ті… Подару́й моій жі́нці яке́ тамъ незвича́йне сло́во, зроби́ мині таку́ вели́ку ла́ску, се́стро моя́ рідне́нька!«

»Бра́тіку мій, голу́бчику! Неха́й же мене́ Госпо́дь милосе́рдний боро́нить, щобъ я съ тобо́ю въ сва́рку захо́дила« кажу́. »Що твоя́ жінка мене́ обідила, я ій те дару́ю, тілько ва́жко мині на се́р- ці, бра́тіку мій! неха́й попла́чу — поле́гшае.«

»Не плачъ, се́стронько, го́ді!«

»Я, бра́те, хо́чу васъ поки́нути.«

Вінъ такъ и стрепену́всь: »А де жъ ти бу́дешъ?«

»Пійду́ служи́ти!«

»Що́ се въ те́бе за ду́мки такі, се́стро! Згля́нься на Бо́га!« Поча́въ мене́ вговоря́ти та вмовля́ти, и жінку привівъ — и вона́ про́сить: »Не ки́дай насъ!«

Почу́ли діти. Бо́же! якъ ки́нутця до ме́не та въ плачъ! »Тіточка на́ша лю́бенька! хо́че насъ ки́дати! не ки́дай, ми тобі бу́демъ годи́ти, ми тебе́ шанова́тимемъ!«

Що противъ ко́го, а противъ діте́й я й не зговорю́. Пригорну́ла мали́хъ до се́рця та тілько пла́чу.

А братъ ду́мае, що то вже я розду́малась, дя́куе! »Спаси́бі, се́стро, що ти моіхъ дітокъ жа́луешъ! та вони́ безъ те́бе посиротіли бъ, якъ безъ рідноі ма́тери.«

А я таки́ ма́ю ду́мку йти въ слу́жбу.

Поляга́ли спа́ти. Я й оче́й не звела́; обняли́ мене́ ду́мки та га́дки, та журба́ пеку́ча. Тру́дно було́ й зду́мати, що десь на́ймичкою ма́ятимусь! Ма́ла й худо́бу, и господа́рство свое́, зросла́ въ ро́скоши, а дово́дитця служи́ти за хліба шмато́къ, та годи́ти, мо́же, и лихо́му, и леда́чому кому́! Тре́ба й пра́вду, й непра́вду терпіти, тре́ба привика́ти! Зазна́ю чужо́і сторони́, яка́ вона́ е! Перебу́ду вся́кого го́ря й ли́ха! Ніхто́ мене́ не жа́ловатиме; ніхто́ не ся́де, не зажу́ритця ко́ло ме́не, а ні словця́ лю́бого та щи́рого не промо́вить! Звісно, чужі лю́де, хоть и до́брі, та не зна́тимуть, яка́ я; а я зновъ іхъ не зна́тиму.

IV.

Рані́сінько-рані́сінько підняла́сь. Усі сплять; ище́ й на зорю не займа́етця, — имла́. Въ оста́ннє гля́нула на діто́къ, на бра́та. И братово́і жа́лко ста́ло. Взяла́ свій тлу́мочокъ та тихе́нько й ви́йшла съ ха́ти.

Иду́, иду́ и не огля́дуюсь; отъ и вели́ка моги́ла, що геть за око́лицею зеленіе. Зійшла́ на моги́лу, та й гля́нула тогді на свое́ село́; а со́нечко са́ме схо́дить. Село́ якъ на доло́ні, такъ мині въ оча́хъ и замигтіли бі́лі ха́ти, коло́дязне ця́мріннє, роскві́тлі садки́ й горо́ді. Поба́чила й ба́тьківське подвіръе, и ту вербу́ кучеря́ву, голля́сту, що мало́ю ще дівчинкою підъ не́ю йгра́лась. Стою́ и зъ місця не зворухну́ся, — задиви́лась. Що мині тамъ ко́жна сте́жечка, ко́жний ку́щикъ знаёмі- сінькі; дивлю́сь туди́ та дітство й дівова́ннє свое́ роскішне, и заму́жжє щасли́ве, и вдівство́ гірке́ — все мовъ по пи́саному вичи́тую.

Куди́ мині йти? Ніко́го й нічо́го не зна́ю, и сумъ, и неспокій мене́ обійма́е. Чу́ла коли́сь ище́ одъ ба́тька покійничка, що въ Демя́новці живу́ть якісь ро́дичи на́ші: мату́сина небо́га була́ одда́на туди́ за коваля́ Ляща́. »Пійду собі до іхъ«, ду́маю: »все мині бу́де охотнійше служи́ти, де мій рідъ веде́тця.«

Иду́ шля́хомъ, — бою́сь такъ, що Ма́ти Бо́жа! Раде́нька вже, якъ хто навстрічъ мині бере́тця. А шляхъ не спить: то той стрінетця, то и́нший, то во́зомъ іде, то йде. Вже скілько сілъ мину́ла, и коза́чихъ, и па́нськихъ, не заба́рююсь и не ду́же въ ре́чи захо́жу: роспита́юсь доро́ги въ Демя́новку, подя́кую за хлібъ-силь, та й да́лі.

Дру́гого дня притоми́лась я ду́же, та й сіла спочи́ти въ холодку́ підъ вербо́ю. Округи́ ме́не то жи́то половіе, а въ жи́ті ку́пка лёну го́лубо цвіте́; то ячмінь колоси́тця, оддалеки гаёкъ синіе, пісоча́ний шляхъ уго́ру закру́чуетця, якъ золота́ ни́тка; день Богъ давъ жа́ркий, и вітере́ць не дмухне́ — ти́хо; тілько яка́сь пта́шка сама́ собі щебе́че, на́че моя́ душа́ бідола́шна, та гуду́ть бджо́ли по-надъ паху́чою гре́чкою.

Коли́ дивлю́сь — иду́ть якісь лю́де гурбо́ю, и старі, й молоді, и дітво́ра; збли́жились до ме́не й на добри-день дали́. »Добри́-день!« кажу́ й собі. »Сядовітця та одпочи́ньмо тро́хи.« Ба́чу, що ду́же вони́ пото́млені.

»Звідки васъ Госпо́дь несе́?« пита́ю чорнобро́ву, хоро́шу молоди́цю, що дити́нку на рука́хъ тішила.

»На про́щу ходи́ли, у Кие́ві були́«, ка́же. »А васъ куди́ Ма́ти Бо́жа та до́бра до́ля веде́?«

»У Демя́новку, коли́ зна́ете.«

»Отсе́ бъ то не зна́ти, коли́ сами́ зъ Демя́новки! Се намъ оди́нъ шляшо́къ изъ ва́ми; то ра́зомъ и пійдемо!«

»А чи не знае́те тамъ коваля́ Ляща́?«

»Ляща́? Який же то кова́ль Лящъ? Ні, се́рце, не зна́ю й не чу́ла. Е въ насъ Лящи́, такъ то не ковалі, а такъ собі хліборо́би, якъ и ми.«

»Спита́й мене́, молоди́чко«, озва́лась стара́ бабу́ся, обділя́ючи дітокъ, що обсіли іі́, хлібомъ и погляда́ючи на ме́не ласка́во. »Я зазна́ла ще того́ коваля́ Ляща́ и жінку ёго́ зна́ла, — неха́й надъ обома́ земля́ перо́мъ! Добря́чі були́ лю́де покійнички!«

»А давно́ жъ вони́ поме́рли, бабу́сю?«

»Давне́нько, мое́ се́рце. Вже ро́ківъ изъ девятна́дцать бу́де. На одному́ тижні й поме́рли; якъ щи́ро люби́лися, такъ одно́ безъ одного́ й не жило́. Пе́рше вінъ переста́вився, а за імъ и вона́; вку́пі по́ручъ и похова́ли іхъ. Ха́та спустіла, бо не було́ въ іхъ ні ро́ду, ні пло́ду. Се, ма́буть, чи не до нихъ ишла́? Мо́же, ро́дичка? бо вона́ була́ здале́ка взя́та.«

»До іхъ, бабу́сю, та лиха́ моя́ до́ля!«

»Неха́й Госпо́дь ми́луе! Що жъ тобі за приго́да така́, се́рце?«

»Иду́ слу́жби шука́ти, то ду́мала, що ро́дичи, то службу мині нара́дять, а тепе́реньки, голо́вко моя́ бідная! не зна́ю, що́ й роби́тиму!«

»Шкода́ жури́тись, молоди́чко! Журбо́ю по́ля не пере́йдешъ! Ось я тобі слу́жбу нара́жу. Иди́ до на́шого отця́ Ива́на служи́ти. Я въ ёго й крести́лась, и вінча́лась, и йдо́сі живу́, та, ма́будь, и вмру въ ёго. Що́ то за добря́чі лю́де, старосві́тні, про́сті! Іхъ тілько двойко́, обо́е старе́нькі ве́льми. Була́ дочка́, оддали́ за́міжъ, та не до́вго й погосподарюва́ла — уме́рла. Дівчинка зоста́лась; то старі при собі держя́ть уну́чечку. Сла́вне таке́ дитя́тко, що го́ді! Оте́ць Ива́нъ уже́ ду́же стари́й и те́мний ро́ківъ изъ де́вять, а слу́жби Бо́жоі не ки́дае. Дозна́вся бувъ влади́ка, що сліпи́й ста́рець чи́нить у Бо́жому дому́ одпра́ву, и заборони́въ. Такъ лю́де вихо́дили усе́нькою грома́дою проси́ти за ёго, щобъ оста́влено. »Лю́де до́брі«, рече́ імъ влади́ка, »коли́ вінъ таки́й вамъ лю́бий, то я не бороню́ ёму́ стоя́ти при престо́лові Бо́жому й до кончи́ни ёго́ віку; тре́ба тілько мині ви́вірити на своі о́чи, що те́мний сліпе́ць благоподо́бно слу́жбу Бо́жу одправля́е.« Наіхавъ влади́ка и хвалу́ Бо́гові одда́въ, що такъ тве́рдо й не поми́лешно те́мний пра́вить слу́жбу Бо́жу, и хресто́мъ ёго́ благослови́въ… Иди́ до іхъ, молоди́чко. Робо́ти бу́де не бага́цько. Зду́жатиму, то й я поможу́.«

»Спаси́бі вамъ, бабу́сю моя́ ласка́вая! неха́й же Госпо́дь дае́ вамъ усе́ до́бре!«

»Ну, тепе́реньки полудну́ймо, та й поберімось да́лі. Сего́дня й до́ма заночу́емо, коли́ Богъ дасть.«

V.

Демя́нівка та въ доли́нці, мовъ у зеле́ному гнізде́чку лежи́ть. Село́ вели́ке й бага́те. Дві це́ркви, одна́ муро́вана висо́ка, дру́га деревя́на й да́вня си́льне, ажъ у зе́млю вросла́ й похили́лась. Оте́ць Ива́нъ живъ за муро́ваною недале́чко; мавъ собі домо́чокъ и садо́къ, и горо́дъ, — невели́чке, та хоро́ше хазя́йствечко.

На́дъ вечіръ увійшли́ ми въ село́ и розбріли́сь проча́не у́лицями. Ко́жне до свое́і госпо́ди поспі- ша́е, а я за старо́ю бабу́сею йду́. Такъ мині чого́сь су́мно й бо́язно, ажъ мое́ се́рце мре. Якъ пе́рше було́, коли́ йду куди́, то ве́село й залюбки́, а тутъ и оче́й не смію підня́ти. Увійшла́, та й стою́ сама́ не при собі. Чу́ю, що стара́ за ме́не одповіща́е.

»Увійди́ та одпочи́нь, дити́но«, промо́вивъ хтось ти́хо й пова́жно.

Звела́ о́чи, ажъ противъ ме́не на ли́повій ла́вці стари́й, стари́й дідъ. О́чи ёму́ незря́чі, и така́ въ тихъ оча́хъ ти́ша та до́брість, що я ніко́ли й не ба́чила. Борода́ біла ни́жче по́яса кучеря́витця; сиди́ть вінъ у тінку́, тілько вечі́рній про́мінь со́няшний на́че черво́нимъ зо́лотомъ ёго́ обсипа́е.

Якъ почу́ла я такі слова́ ласка́ві, ажъ за се́рце мене́ вхопи́ло. Слёзи ри́нули мині зъ оче́й, а вінъ простя́гъ ру́ку, та й поблагослови́въ мене́. Ба́чу, й вона́ увійшла́: старе́сенька, мале́сенька, ле́дві одъ землі ви́дно, а ще чуйне́нька, говірка́.

»Остава́йся въ насъ изъ Бо́гомъ, молоди́чко«, ка́же. »Ти молоде́нька, то й ха́ту на́шу развесели́шъ, и вну́чечку мою́ втішишъ. Біжи́ лише́нь сюди́, Мару́сечко, до насъ! ходи́, не соро́мся!… Така́ вже въ насъ соромля́жа, мовъ засва́тана.«

Взяла́ за ру́чку невели́чку дівчинку, гарне́ньку, чорня́веньку, що все зза-двере́й блискотіла оченя́тами, та й увела́ въ ха́ту. »Пожа́луй же, Мару́сенько, молоди́цю, вклони́ся й пошану́й.«

Отъ воно́ и вклони́лось, и привіта́ло мене́ чепурне́нько. А я ду́маю собі: »Якъ-то тепе́реньки небожя́та моі коха́ні? Чи зга́дують мене́?«

Оста́лась. Живу́ въ іхъ місяць, живу́ й дру́гий; до́бре мині, такъ що го́ді! такъ мене́ жа́лують, якъ свою́ дити́ну. Ото́ було́ впо́раюсь у ха́ті, пообідаемо, та й посіда́емо усі въ садку́ підъ чере́шнею. Пан'оте́ць тихе́нько собі сиди́ть та ду́мае, або́ молитви́ ше́пче, ато́ пса́льми співа́е — такъ хо́роше, Го́споди! Старе́нька й пані-ма́тка гомоня́ть, то те, то и́нше; я коло іхъ тулю́сь та слу́хаю. И вну́чечка кача́етця по садку́ біли́мъ клубо́чкомъ, и до насъ приско́чить, и зновъ у гущо́вині зеле́ній зни́кне. Тихе́нько й любе́нько день мине́, що такъ, здае́тця бъ, и вікъ свій звікова́въ. Отъ же все мині ту́га невсипу́ща! Вони́ й розважа́ють, и розгово́рюють. »Не суму́й«, ка́жуть: »то гріхъ вели́кий. То дити́на пла́че, бо нічо́го не розуміе; а доро́сла, то пови́нна собі ра́ду да́ти. Неха́й поми́слить, що, мо́же, тра́питця й до́бре ще въ світі; а здоро́въе втра́тишъ — яке́ вже бу́де життє! Го́ді, се́рце, послу́хай насъ, стари́хъ! Отъ погля́нь, яки́й Госпо́дь ве́чіръ давъ!«

А со́нечко захо́дить, річка тече́ якъ щи́ре зо́лото міжъ зеле́ними берега́ми; кучеря́ві ве́рби купа́ють у воді віти; цвіту́ть-процвіта́ють маки́ горо́дні и високове́рхи коно́плі зеленіють; де, коло бі́лоі ха́тки, червоніе рясне́ ви́шеннє, чи висо́кий кущъ кали́ни стріху підпіра́е, закрива́ючи всю білу стіну; а хати́на жъ у росквітлому горо́ді, якъ у віно́чку хова́етця. И зе́лено й черво́но, и го́лубо й біло, й си́нё й роже́во коло то́і ха́тки… Ти́хо й те́пло, и скрізь черво́но, и на не́бі, и на згіръяхъ, и на воді. Го́споди!…

»Сей світъ, якъ ма́ківъ цвітъ; якъ-то на тімъ бу́де!« ка́же було́ стара́, похи́туючи голово́ю.

»Бо́же мій, Бо́же!« промо́вить пані-ма́тка сти́ха.

А пан'оте́ць підведе́ те́мні о́чи вго́ру: »Сла́ва Го́сподеві!« рече́.

VI.

Одного́ дня ране́нько иду́ зъ водо́ю, коли́ навстрічъ мині чоловікъ. Гля́нула, — та се жъ Трохи́мъ Рибе́ць, изъ на́шого села́! Бо́же мій! ма́ло коро́мисла не впусти́ла, и сло́ва не промо́влю — зраділа. А вінъ: »Такъ се спра́вді ви тутъ? Ми чу́ли, та віри не няли́. Братъ вашъ ду́же за ва́ми жу́ритця: »Ідешъ у Демя́новку (а я, ба́чте, за коле́сами), мо́же, сестру́ поба́чишъ« ка́же мині, »то скажи́, що засмути́ла вона́ мене́ си́льне, и прошу́ я іі́ ми́лою про́зьбою, щобъ до насъ верну́лась.«

»Та чи здоро́ві жъ вони́ тамъ?« пита́ю пла́чучи. »А діточки́ якъ? Ма́буть, забу́ли мене́?«

»Де вже забу́ли! Идо́сі пла́чуть, що ви іхъ поки́нули. Що́ жъ ма́ю ва́шому бра́тові каза́ти?«

»Кажіть ёму́, що ду́же мині жа́лко й ёго́ й діто́къ, и се́рце мое́ вя́не… а вже до ёго́ не верну́сь! Шкода́ мене́ вмовля́ти, а си́ловати — тожъ не зна́ю, хто мене́ приси́луе.«

»А тутъ же вамъ до́бре?«

»Такъ-то до́бре, що й сказа́ти не мо́жно!« та й росповіда́ю ёму́, де я служу́.

»Зайдіть лише́нь« кажу́, »то я небожа́тамъ яко́го гости́нця дамъ. Ска́жете: тітка присла́ла.«

Отъ тамъ узяла́ кілько грошеня́тъ, то те́ купи́ла, то те́, — шлю імъ. Прово́жу того́ чоловіка за село́ та пла́чу-пла́чу!

»Скажіть, що я іхъ до само́і сме́рти коха́тиму, а зга́дую що-годи́ни, що-хвили́ни. Куди́ ні гля́ну, що́ ні заговорю́, то все іхъ згада́ю!«

»Та до́бре жъ, до́бре. Чому́ не сказа́ти? скажу́. Прощава́йте! Неха́й вамъ Госпо́дь помага́е изъ ва́шими господаря́ми! Які то лю́де добря́чі! Привіта́ли мене́ заіжджого, якъ семъяни́на. Отъ лю́де!«

»Такъ-то вже імъ Богъ давъ, що всі імъ лю́бі й ми́лі«, кажу́ ёму́.

»То вже пра́вда, що Бо́жі лю́де!« одка́зуе чоловікъ радіючи.

Провела́ ёго́ за село́, того́ чоло́віка, попопла́кала… Мину́ло съ ти́ждень. У субо́ту білю́ ха́ту, коли́ біжи́ть моя́ Мару́сенька: »До васъ го́сті наіхали!«

»Які?« пита́ю, а саму́ якъ огне́мъ обхопи́ло.

»Та тамъ яки́йсь чоловікъ таки́й чорня́вий, висо́кий, и молоди́ця га́рна, и діточки́ зъ ними. Пита́ютця васъ.«

Я й не схамену́сь — стою́. Коли́ ба́чу — братъ у ха́ту зъ жінкою и зъ дітьми. Бо́же мій! світе мій! такъ я й зомліла: одно́, що ра́дість вели́ка — поба́чила, а дру́ге — згада́ла свое́ го́ре й ли́хо.

Почали́ мене́ всі проси́ти: »Ідь та ідь изъ на́ми. Не послу́хаешъ насъ изъ жінкою (и вона́ про́сить, тілько сама́ невесе́ла), то діто́къ на́шихъ послу́хай: вони́ за тобо́ю що-дня́ пла́чуть.«

А дітки якъ очепи́лись за ши́ю мині, то й не вступа́ютця, цілу́ють та про́сять: »Ідте зъ на́ми, тіточко на́ша коха́на, ідте!«

»Ні, не поіду.«

Вони́ й запла́кали, моі голубя́та; такъ слізочки́ зъ оче́й и капотя́ть.

Якъ припа́ли вони́, то не мо́жно й одхили́ти одъ ме́не. Одмовля́лась я, одмовля́лась, та й му́сила послу́хатись.

Пійшла́, попроща́лась изъ господаря́ми, подя́ковала імъ за ми́лость и за ла́ску. Вони́ радіють, хоть и жа́лко, що одхо́жу одъ іхъ, та за ме́не радіють, що Богъ мині давъ — изно́въ до бра́та іду, у свою́ ха́ту. Проводи́ли мене́ хлібомъ-сіллю, поблагослови́ли, а Мару́сечка, то й пла́кала за мно́ю, що покида́ю іі́ саму́.

Увійшла́ я зновъ у ту ха́ту, що въ ій и росла́ й дівова́ла. Здае́тця, що ка́жний куто́чокъ веселе́нько мині всміха́етця, и я на́че помоло́дшала: зъ дітворо́ю кручу́сь по дво́рищу та біга́ю; то на у́лицю ви́гляну, то въ садо́къ ки́нусь: се жъ бо я й до́ма!… Та не до́вго ра́довалась.

Почала́ братова́ мене́ зновъ допіка́ти. Уже тепе́ръ и ступи́ти мпні не дасть; уже́ нема́ мині й проми́тоі води́: та те не до́бре, та се не гара́здъ! та на свою́ го́лову прикли́кали собі біду! Якъ почне́ — Бо́же, Твоя́ во́ля! що я й объіла іхъ, и обпила́; та якось и про гро́ши моі згада́ла, що я імъ пози́чила: »Ти ду́маешъ, ми тобі гро́- ши ви́нні? Ище́ съ те́бе тре́ба бъ узя́ти: ти вже більшъ хліба въ насъ иззіла, ніжъ тихъ гро́шей було́!«

А я пози́чила бра́тові всі до копіечки, що взяла́ за худо́бу, а въ мене́ були́ й воли́ хоро́ші не одна́ па́ра, й коро́ви, и овечо́къ ота́ра вела́ся, й ха́ту продала́; то всі, всі ёму оддала́.

»Ну« кажу́, »коли вже ззіла я своі гро́ши, то Богъ изъ ва́ми! На́ що жъ ви мене вмовля́ли верну́тись? тамъ мині було́ до́бре, якъ у рідного ба́тька!«

Вона́ зати́хла; ба́чить, що вже ду́же мене́ скри́вдила, та, ма́буть, побоя́лась, щобъ братъ не свари́вся.

VII

Я таки́ того́ жъ дня й пійшла́ одъ нихъ, не проща́ючись. Бра́та й до́ма тогді не було́. »Уже́ якъ тамъ тя́жко ні бу́де« ду́маю, »а вдру́ге не вернусь! пійду́ світъ за очи, щобъ мене́ й не знайшли́, и не проси́ли!« Бо таке́ въ ме́не се́рце хибке́, що й не всто́ю, якъ зновъ проси́тимуть та моли́тимуть. И наду́малась ити́ въ Ки́івъ.

Захо́дила въ Демя́новку. Хоть и въ стороні, та ду́же жада́лось мині поба́чити своіхъ пе́ршихъ господарівъ. Попопла́кала тамъ, и вони́ зо мно́ю посумова́ли.

»Пійду до Ки́іва« , кажу́ імъ. »Якъ дале́ко бу́ду, то про ме́не забу́дуть, та чи не забу́ду й я свого́ ли́ха.«

»Неха́й Госпо́дь помага́е! иди́ зъ Бо́гомъ; а коли́ схо́чешъ до насъ верну́тись, верта́йсь! Ми ра́ди тобі бу́демо, при́ймемо тебе́, аби́ жи́ві були́.«

Ви́йшла я одъ нихъ веселійшъ, те́плимъ ра́нкомъ. Пійшла́ собі доро́гою.

Перехо́жий, проізжа́чій — що іхъ тамъ на шляху́ ні ки́далося въ вічи, ніхто́ мене не заня́въ, спаси́бі Бо́гу! И Моска́ль прійде — мине́; и крама́рській візъ простугони́ть, и панъ четверне́ю пробіжи́ть — тілько тебе́ ку́рявою обнесе́, та й зновъ съ по́ля вітере́ць повіне и зазеленіють тобі гаі й степи́; де́-коли о́зеро заблищи́ть, чи річка розлива́етця. А що хо́дка чумаківъ не одна́ наверта́лась на́ очи, то втішно мині було́ до́бре сло́во почу́ти: »Мага́йбі!« або́ доро́ги роспита́тьця: то жъ усе́ зъ на́шихъ, про́стихъ люде́й, що го́ря зазна́ло и до́ма, и въ доро́зі, то й души́ живо́і не цура́етця.

За ти́ждень прийшла́ въ Ки́івъ. Кра́сний, Бо́же, яки́й! А що вже святі церкви́, то й не ска- за́ти! А люде́й, люде́й! безъ ліку, та все чужі — мина́ють и не гля́нуть на те́бе. Спочи́ла ко́ло свято́і Ла́ври, та й пійшла́ собі міста пита́ти. Хожу́, хожу́, тілько у́лиці й зау́лки перекре́щую. Увійшла́ въ база́ръ, сей таки́ точо́къ Подо́льский, — стоіть ку́почокъ молоди́ць и дівча́тъ. »Бо́же помага́й!« кажу́.

»Спаси́бі!« А самі огляда́ють мене́, яка́ й звідки.

»Чи не зна́ете« , кажу́, »де бъ тутъ слу́жбу мо́жно знайти́?«

»Эге́! ми й сами́ ждемо́, молоди́чко!« А се вони́, бачъ, ви́йшли, чи не на́йме хто: такъ уже́ тутъ заве́дено.

»Коли́ ва́ша ла́ска« , кажу́, »то й я собі ко́ло ва́съ ста́ну.«

»Становітця, ми не боро́нимо.«

Стою́ я да дивлю́сь: людъ якъ та комашня́ копо́шетця, одно́ на одного́ наступа́е, зіхо́дятця, розіхо́дятця, гомоня́ть, кричя́ть, — и лю́де й пани́, й міща́не; стукоти́ть, гуркоти́ть. Той свое́ продае́, той приціня́етця до чужо́го. Дві молоди́чки гарне́нько цокотя́ть у-дво́зі, а тутъ дітво́ра змага́етця — чого́сь не поділи́ли. Пере́купка, якъ жаръ червоноли́ця, ста́ла про́тивъ со́нця, бряжчи́ть кора́лями та вигу́куе: »Э, э! кора́лі до́брі! дивітця жъ бо, молоди́чко! Ось купи́, моя лю́бочко, купи́, приміряй до лиця́! ну жъ бо, ну, не соро́мся!« звива́етця вона́ коло́ повнови́доі, га́рноі молоди́ці у бі́лій соро́чці и въ зеле́ній ху́стці. Молоди́ця не хо́че, а вона́ таки́ зачепи́ла ій за ши́ю нами́сто та кричи́ть: »Дивітця, дивітця, до́брі лю́де, що въ ме́не молоди́ця, якъ кали́на, якъ я́блучко, якъ дівочка, якъ паня́ночка!«

»Та пустіть мене́, Богъ изъ ва́ми!« одбива́етця молоди́ця. »Я й ва́ше нами́сто порву́! Отсе́ спра́вді! чого́ тсе на ме́не напа́лись?« А сама́ засоро́милась, почервоніла якъ ви́шенька, и доса́дно ій, очи́ці блищя́ть, и сміе́тця.

Моска́ль, що яке́сь старе́ залізо продава́въ, задиви́вся, стоіть и всміха́етця, и не чу́е, що жва́вий міщани́нъ у чеме́рці штовха́ ёго́: »Москва́, Москва́! чи продае́шъ залізо?«

Посто́яли ми тамъ годипу, а мо́же, й більшъ. Яка́сь приста́рковата па́ні до насъ иде́.

»А чи нема́ тутъ такоі молоди́ці, щобъ помісячно згоди́лась?«

»Чому́ нема́?« ка́жуть усі. »Мо́жно й на місяць изгоди́тись.«

Та й почали́ договоря́тись. Ка́же та па́ні: роби́ мині й те й те, и дру́ге й тре́тє, и все, и біли́ й вари́, и ший и мий. »Дамъ тобі на місяць карбо́ванця!«

»Шука́йте собі де и́нде«, ка́жуть ій, одступа́ючи одъ не́і. А вона до ме́не: чи не згожу́ся я?

»До́бре, па́ні!«

Та й пійшла́ за не́ю. »Все« , ду́маю, »що-не́-бу́дь запрацю́ю собі. Робо́ти не бою́сь: тре́ба жи́ти, то тре́ба й роби́ти, щобъ не було́ одъ Бо́га гріха́, а одъ люде́й сорома́. Нема́ нігде́ хліба лежа́чого.«

VIII.

Привела́ мене́ па́ні до свое́і госпо́ди. Невели́чкий буди́ночокъ; кімна́тки низе́нькі, похи́лі, а про те сто́льчики вся́кі, коло стіни́ рядо́чкомъ, и за́віси на око́нцяхъ, и дзе́ркальце виси́ть, — хоть тамъ таке́, що якъ подиви́тись у ёго, то й себе́ не пізна́ешъ: такъ тобі перекри́вить обли́ччє… Стріла насъ па́нночка, вже доро́сла й огрядне́нька собі, ні вро́ку.

»Що́, ма́мінько«, пита́е, »наняли́?«

»Ось иде́ за мно́ю. Яка́сь селю́чка нагоди́лась.»

»Отсе́, ма́мо! що́ зро́бите, то все не до ладу́! На́ що вамъ селю́чка здала́сь? Вона́ нічо́го не вміе, а ні пла́ття ви́гладить, а ні вслужи́ти дого́дне: Хиба́ буде́мо на не́і диви́тись, якъ на малёвану!«

Сту́кнула двери́ма, ажъ сто́лички всі скакну́ли, якъ живі, и ви́йшла.

Ба́чу, що мині не до́бре тутъ бу́де! Де жъ таки́ хто чува́въ, щобъ дити́на такъ незвича́йно съ пити́мою свое́ю ма́тінькою пово́дилась?

А стара́ й сло́ва дочці не промо́вила.

»Вари́« , ка́же, »обідати, молоди́це!« Росказа́ла мині всі тамъ поря́дки и навчи́ла, що й я́къ, та й поки́нула мене́ саму́ въ ха́ті.

На обідъ прийшо́въ и чоловікъ іі́ съ , — таки́й висо́кий, чорнявий, у си́ній чеме́рці, о́чи ёму́ весе́лі й би́стрі. Поклони́всь мині, та й ка́же: »Гляди́ жъ, молоди́чко, шану́йся, то бу́демо свата́ми й брата́ми!«

Спаси́бі ёму́, розва́живъ мене́ тро́хи тимъ сло́вомъ до́бримъ. Тя́жко роби́ла я, Бо́же, якъ тя́жко! цілі́сінький день у робо́ті; одно́ ще не скінчу́, вже дру́ге мене́ дожида́е. Стара́ й сама́ годи́нки не поси́дить ду́рно; а дочка́ була́ вже така́ вига́дчиця, що неха́й Госпо́дь боро́нить! Схо́дить со́нечко — вона́ вереду́е, и за́йде — вереду́е. И те́ не до́бре, и те́ не до ладу́, и не такъ гово́ришь, и не такъ хо́дишъ… та коли́ бъ же на ме́не одну́, ато́ й на свою́ рідну ма́тіръ грі- мае: »Чому́« , ка́же, »въ насъ не такъ, якъ у Йване́нковськихъ панівъ, що въ іхъ усе́ по-па́нськи, лю́бе й ми́ле? а въ насъ усе́ по-мужи́цькому. Я«, ка́же, »такъ жи́ти не можу́!« Та й сяде пла́кати. Ма́ти вгово́рюе, ажъ па́дае коло не́і: »Не плачъ, до́чко, не плачъ! Богъ дасть, и въ насъ по-па́нськи бу́де!«