Казки Андерсена з короткою ёго життєписью

Front matter

Казки́ Андерсе́на

З коро́ткою ёго життє́писью

Переклав з первотво́ра

Коротка життєпись Андерсена

Коро̀тка життє̀пись

Андерсѐна.

1805 року, в Оде́нсе (в Да́ніи), темря́вого осіннёго ра́нку, в одній убо́гій хати́ні роди́лось слабе́ньке хлопья́: то був Андерсе́н. Родителі ёго, споча́тку дово́лі багаті, яки́мись химе́рними предузя́ттями перевели́ся на зли́дні і тільки лиши́ли на спа́док собі гірки́й отой спо́гад про коли́шній пере́пих. Не думалось в молодо́щах ба́тькові Андерсена, що така су́диться ёму доля; му́сив він після па́ньского свого вихова́ння уда́тись до шевця́ у науку, та й зробився і сам по́тім шевце́м.

Женився вже ото він такими бідним, що не мав на́ що і ліжка собі купити. А це, вмер хтось із ду́ків, і ро́дичі, поховавши ёго, спро́дували по ёму наспа́дки до ни́тки на́віть і катафа́лка. Прочу́вши про це, спромігся молодий на загорёвану копійчи́ну і купив таки того катафа́лка ото́, щоб з ёго ліжко собі шлю́бне зроби́ти. На то́му-то ліжкові з чо́рними смутко́вими запо́нами і родився Андерсен,— і то було пе́рше враже́ння на чу́лу молоде́сеньку душу. Тісно́та, убо́жество, невсипу́ща пра́ця — от що немовля́тко зустріло; та все-ж таки в цій сумній обстано́ві були і щасливі хвили́ни. Уве́чері, було, наста́не той опочи́нок короткий; мати приготу́є вече́рю і сто́млений батько сяде по́руч до сто́лу; візьме ото свого єди́нця до рук і ба́виться з ним любо, утішно, а мати тільки коха́ним та пестли́вим по́глядом на їх позира́є, в очу́ слёза, а на вустах уже росквіта́є ухмілка; і на душі у хлопья́тка стано́виться теж те́пло та весело: здає́ться ёму, що і кімна́та не та, ніби сонце загля́нуло у госпо́ду, так хо́роше та любо все усміха́ється. А там, було, положить мати свого коха́нчика в ліжко, і приспівує ёму пісе́нь укоха́них про ёго сму́тну країну, про її долю недба́лу; або бабу́ся роскаже ёму казочо́к, поки дити́на не за́сне у мріях соло́дких. Оттак-то й сплива́ли дні ёго молодо́сти.

Як підросло-ж хлопья́, оддали ёго до яко́їсь фабріки: му́сило там воно, бідне, сливе́ цілісенький день працюва́ти: тільки й ёго було, як коли́ в ти́ждень увірве ча́су до шко́ли для бідних: там ото вивчивсь Андерсен лічи́ти, читати й писати. І таки́й ото був він із-ма́лку уїдливий до тиєї книжки, що й го́ді!

Раз я́кось сусіда, до ёго прихи́льний, дав ёму кілька книжо́к — кумедій і життє́писей славу́тніх людей; ця чи́танка розбу́ркала геть ще спа́лий молодий ёго дух: він спочу́вся жади́ і собі здобу́тись славу́ти! Але мрії й зоста́лися по́ки мріями. Несподівано умер ёго батько, і Андерсе́н лиши́вся на 12-му році сиротою.

Тепер му́сив він сам з своєю матірью заробля́ти того гірко́го насу́щника, розва себе тільки пісьня́ми; а хло́пець, дода́ти тре́ба, мав надзвича́йно-га́рного голоса; було, хто не почу́є ёго, то зупи́ниться, слу́хаючи, а на́дто — один научи́тель. Пріч голоса Андерсен вда́тен був до́бре деклямува́ти вірші, або ури́вки з кумедій; всі слу́хачі дивува́лись були на ёго і віщува́ли ёму славу́тьню бу́дущину актёра. Усі ці ви́хвалки іще більше запа́лювали химе́рні хлопья́чі заміри. Мати, було, як почу́є про це, то й удариться в слёзи: вона собі була про́ста жінка, не руша́ла з роди́мого міста ніку́ди, то й жада́ла одно си́нові — рукоме́сного, че́сного хліба, але той не на те дбав. Збіра́є було терпля́че оті загорёвані ши́лінги та скалда́є в скарбни́чку.

От, як назбіра́лось їх на трина́дцять ріксталярів (коло десяти карбо́ванців на наші гро́ші), почу́всь Андерсе́н уже ду́кою і нала́годивсь у дорогу. Мати ото ки́нулась ёго улеща́ти; знайшла́ й місце хоро́ше у яко́гось шевця́; проха́ла, щоб він дома зоста́вся, не лиша́ючи її одино́кою, щоб не вдава́вся на чужи́й хліб... так що́ вже не каза́ла, як не проха́ла, а з мети́ Андерсе́на не зби́ла: ёму було сливе́ чотирна́дцять літ, і хоч з їдно́го бо́ку і ляка́ла ёго невідо́мість і чужина́, але з дру́гого — маня́чі ті мрії зна́жували серде́нько юна́цьке. Але на всі дово́ди не зго́жувалась ще мати і хотіла звіритись на оста́тній сре́док. Уто́му-ж са́мому місті жила одна жінка старе́нька, знакоми́та воро́жка; от, до те́ї ворожки-бабу́сі і думала уда́тись въ оста́ннє ще Андерсе́нова мати, аби ви́рекла, що ма́є на чужи́ні си́нові скла́стися. Хоч усі її в Оденсі за відьму лічи́ли, а про те́ ко́жне впада́ло по своїй потре́бі, — і бабу́ся пророкува́ла кому до́бре, а кому й зле. Так ото прийшла, кажу, до тієї бабу́сі Андерсе́нова мати, привіта́ла її любе́нько, росказала приго́ди свої і просила пора́ди. Роски́нула ворожби́та карти, взяла́ Андерсе́нову руку, подиви́лась і ви́рекла віщли́вим голосом: «буде час, що й Оде́нсе освітять в ёго славу»!.

Оці слова були для Андресе́на ріше́н . Мати благослови́ла ёго і ви́рядила в дале́ку дорогу. З захва́том сердечним віта́в Андерсе́н родю́чі ті, кра́сні поло́ги, що перед ним килима́ми сла́лися, та море безкра́йє. Але, як підняв ёго карабе́ль з рідного берега, що ёго зрости́в і ви́пестив, то Андерсе́н з ту́ги заплакав і блага́в одно в Бога, аби пощасти́в ёму у почи́ні.

Ввійшов Андерсе́н до Копенгагена з трина́дцятьма своїми таля́рами і з дитя́чим розумінням безхи́трим. Осели́вся він за́раз у віта́льні і, не вважа́ючи на свої убо́гі засо́би, вдовольня́в усім тре́бам, та за кілька день і обни́щився геть: зоста́вся при одно́му таля́рі та при своїх думах незбу́тніх. Що тут роби́ти, куди вда́тись? Ки́нувся Андерсе́н до театрального діректора, так той тільки гля́нув на ёго і не роспи́тувався гара́зд, а сказав прямо, що худоща́вих таких не прийма́є. Де́-ж ёго приту́лу знайти в вели́кому та тісному місті, між чужи́х людей? Де́ зароби́ти гірко́го? А це, на щастя, напав яко́сь Андерсе́н на кравця́, що шу собі у́чня. Зго́дився Андерсе́н мерщі і сів за роботу, але та пра́ця не розва́жила ёго великих дум: за ко́жним стібко́м го́лки низа́лись ёму зблідлі надії і на́дили своїми зала́сними ва́бами ёго збу́рену душу. Не зте́рпів Андерсе́н; ки́нув го́лку і ви́скочив геть на вулицю, на свіже та я́сне повітря. Спалось е́му на думку, що мав він до́брого го́лосу; а ну, — думає, — уда́рюсь ще до знакоми́того музи́ки Сібоні, мо́же це Господь мене натиха́. Зду́мано-зро́блено: посту́кався Андерсе́н у две́рі до ёго, і росказав одве́рто лакеєві усі свої невда́чі й приго́ди, а той — переказа́в це до сло́ва своёму господаре́ві. У Сібона ж тоді са́ме було збо́рище, а між ним — поспівець Бакгаузен і письмо́вець Вейзе; покли́кали ото з ре́готом вони Андерсе́на і той їм оповідав щиросе́рдно про всі свої прилу́ки. — Вейзе і Бакгаузен оберну́лись до ёго ласка́во й прихи́льно. Сібоні, почу́вши ёго го́лоса, зго́дився прилучи́ти яко́сь до опери.

Вийшов ото Андерсе́н звідте спьянілим од несподіванного, великого щастя; усі ёго мрії маня́чі — ста́ти актёром — мали незаба́ром справди́тись; життя́ перед ним тепер сла́лось квітча́стим о́брусом. А дру́гого дня ще приніс ёму Вейзе сімдеся́т таля́рів, що зібра́в в скла́дчину, і ра́їв Андерсе́нові, щоб осели́вся він у якій поче́сній сімьї, та поча́в працюва́ти навспра́вжки. Але доля-свекру́ха, не похворту́нила і тут Андерсе́нові: через який час, стеря́в він ра́зом свого го́лоса, а з ним — і свої розквітлі надії.

Ра́їли ёму всі, покинуть свої заміри і верну́тись назад до Оде́нсе; так Андерсе́н же-то хотів до оста́тнёго би́тись, аби того актёрства здобу́тись. Поступи́в було він до вчи́лища танців; та ото хвиgурова́в якось незгра́бно в кілько́х балетах, так ёго й ви́турено геть. Скрути́ли ёго тоді нудьга́, та жаль, та ще те убо́жество невикру́тнє: більше над 1½ таля́ра не заробля́лось у місяць. Му́сив бідний Андерсе́н у тяжку́ зіму десь під самісеньким да́хом коло димаря́ кла́стись у одній дра́ній, передра́ній свити́ні; з кава́ ме́рзлого сухаря, під розша́рпаним укрива́лом учив він свої ро́лі і тільки й згріва́в себе оти́ми палки́ми гадка́ми.

По розво́ю Андерсе́н тоді був ще ге́ть-то дити́ною. Ото, чув він із-ма́лку, що кому пощасти́ть на пе́рший день ново́го року, тому й цілий рік щасти́тиме; та так ото трива́ того дня, щоб до тіятру уда́тись. А в свя́то те ра́нком, са́ме, як по місту бігали карети й коля́си, Андерсе́н ни́шком по під ти́нню, з заморо́женим серцем кра́вся до тіятру. Ки́нулась въ вічі ёму і свя́тошна радість усе́нькіх, що по ро́дичах та знає́мых бігали, їхнє убра́ння хоро́ше; гля́нув на се́бе, — а в ёго, аж тіло світи́лося..... згада́в тоді він про свою матір слабе́ньку і про свою долю щерба́ту, — та так це все збу́рило ёго наму́чену душу, що він за́місць ро́лі своє́і, тільки на-в-ко́люшки впав, та прорида́в якусь про́хань блага́льну до милосе́рдного Бога!

Одже і вчув Милосердний ёго блага́ння: з то́го ча́су несподівано зміни́лася ёго доля. Стари́й поспівець Гульдберg зверну́в на Андерсе́на ува́гу: подарив ёму утво́ри свої і проха́в до се́бе захо́дити. Познайёмившись кра́ще, дав він ёму ще кілька добірних книжо́к і казав, аби попро́бував той і сам що написа́ти. З пе́ршої трагедії, що пода́в ёму Андерсе́н, вба́чив він, що в хло́пця талану́ не браку́є, так ото і ра́їв ёму, вспра́вжнє за науку узя́тись. Через яки́й ти́ждень Андерсе́н знов написав трагедію, ко́тру й одніс до тіятру; діректор озва́вся ласка́во, прочитавши її, і ви́шукав Андерсе́нові місце в гимназії.

З сёго ча́су поча́в Андерсе́н про свою освіту дба́ти з запа́лом, поча́в заклада́ти gрунт своєї будущи́ни. Кінчи́лось ёго безприту́льне тиня́ння, і перед ним проясни́лася ру́ма. Але ще прийшло́сь не ма́ло ви́терпіти бездо́льцю у тій школі, де ёго прийняли́ з ла́ски: ніде́ не ви́горював він так, як та́меньки. Андерсе́нові уже було до двадця́ти літ, якъ поча́в учи́тись, і ото му́сив він сісти разом з десятилітьніми хло́пчика . Звича́йно між таким товари́ством не зміг він найти побрати́ма, то й мав один одинце́м пробува́ти з своєю невсипу́щою пра́цею. А діректор той, де він жив, ще був на́дто недо́брий, лихи́й; здава́лось ёму втішно було глузова́ти і доріка́ти хло́пцеві ёго літа́ми та вбо́жеством. Кілька раз од ёго нерозва́жно ридав Андерсе́н і за́здрістно зга́дував на́віть горіще оте, де він пропадав пе́рше зімо́ю без шматка́ хліба, без оде́жі, без світла. Ма́буть-же-то допіка́в ёму до́бре отой нелю́дський уїда. Вре́шті той час споку́си минув. Андерсе́н пи́шно здав свого gза́мена і поступи́в до Університе́та, де з ухіттям узя́всь до науки. Там-то і опосвіти́в він навпе́рше де́-яки свої поети́чні утво́ри; вони пригорну́ли до се́бе ува́гу Андерсе́нове ме́ння почало вже засяга́ти свідо́мість; але це ёго не запи́шило, бо з радістю та вдя́кою в серці, ще пилніше освіча́в він свій ро́зум, спочува́ючи, що тільки світло науки й освіне́ і натхне́ ёму душу. А, скінчи́вши до́бре Університе́та, одібра́в Андер , з Королевської ла́ски, накла́да до мандрува́ння по Європі. Объїхав він 1833 і 1834 році Германію, Францію, Швайцарію і Волощину, споуча́ючі їхні мо́ви, звича́ї, поезії; написав за подоро́жжя кілька оповіда́ній, і вернувся в Оде́нсе; там ёго славу́тнє зустріли, яко знакоми́того мужа; — оттак і спе́внилось проріка́ння воро́жки.

Тепер осели́вся вже він в Копенгагені — де й дожи́в за че́сною пра́цею до пова́жних, стари́х літ. Не був він ніко́ли багатим; але за утво́ри ёго, що розбіга́лись ми́ттю по цілому світу, платили ёму дово́лі для ёго помірних потре́б, і це вдовольня́ло цілко́м лагідну́ ёго вда́чу: він радів своїм ти́хим життє́м і щи́ро дякував за́вжди Милосе́рдця за ёго щедро́ти!

Бага́то написав Андерсе́н увто́рів і романи́чних й поспівних. Яко романи́ста видає́ він найбільше заня́тністю ви́гаду, типи́чним на́рисом вдач і правди́вою драмати́змою ста́ну; над усіма́ ма́левами ёго лежить якийсь журли́во-поети́чній ко́лір. Ціле па́смо прожи́тих злиго́днів, де довело́сь ёму зустрітись в очу́ з тіє́ю голо́тою, та бідо́тою, мало невитра́вне враже́ння на ёго душу спочу́йну. Для то́го-то з такою чу́лістю, з таким сти́слим серцем і оберта́ється він за́вжди до всёго, що приби́те, прида́влене скру́тою; для то́го-то о́брази убо́гих бездо́льців намалёвані у ёго до-ця́ти правди́во. В своїм Імпровизаторі малю́є він картину аванту́рної жизні арти́ста серед те́много, палко́го воло́шського лю́ду, серед спода́вніх руїн і втішних випа́дків по око́лицях Рима й Неа́поля. В романі О. Т. малю́є Андерсе́н по́бит і звича́ї рідно́ї своє́ї країни, Данії: тут ви́плила уся е́го щи́ра прихи́льність до улю́бленої роди́ни. Ці два утво́ри по ма́леву на́дто одрізні: пе́рший — блищи́ть яскра́вим про́мінем палко́го полу́дня, а дру́гий за те — має більше лагідни́х та спочу́йних суті́ній; він нага́дує ті роско́шні Да́ньскі поло́ги, оку́тані вже пожо́вклими стро́ха гая́ми, що осіннє со́нечко окра́шує розмаїтими ба́рвами. Яко поспівець Андерсе́н нале́жить до гу́рту лірічних поетів; він уподо́бав найбільше спочу́ття душі, що вилива́ються тихим, журли́вим зітха́ннєм; для то́го і в поспівьях ёго одбива́ється не нерозва́жна нудьга́, а лагідне́ яке́сь голосіння, немо́в воркува́ння го́рлиці в лісі, ося́янім проща́льними проміннями со́нечка.

Поети́чний пе́нзель у Андерсе́на виявля́ється ще на́дто у ёго знакоми́тих казка́х, ёго дитя́чий по́клад душі, як раз прида́вся до сёго роду поезій, і казки́ ёго, перекла́дені сливе́ на всі Європе́йські мо́ви, обігали всі країни. Читають їх і діти й старі, і для ко́жного вони дають втіху; про́йдуть часи́, а краса́ і зава́га казо́к тих не зівьяне, бо вони, крім диво́зного лёту химе́ри, крім муде́рного ви́робу, посіда́ють ще й виховни́цькі заса́ди: нема й мане́сенької ка́зочки, щоб не мала глибо́кого стя́му. А як поетично малює поспівець у них краси́ природи — ти́хе повітря, гаї, озе́ра, луги́ і зірку вечірню, і небо глибо́ке, чудо́ве! Як розуміє поспівець та́йни життя́ не тілько най створе́ній, а на́віть росли́н! з яки́м коха́ним спочу́ттям виспі́вує він і горе і щастя діте́й і натиха́є любо́ву до всёго диво́зного тво́рива Світоде́ржця!

Неха́й шано́вний чите́ць сам заува́жить те, прочитавши сей пе́рший вида́ток казо́к на україньскій мо́ві. І як-що не зна́йде він в них тих поети́чних ко́лерів, то це не вина Андерсе́на, а вина нашої слабо́ї руки, що не вміла одби́ти о́бразів пи́шних зразка́.

Ялинка

Яли́нка.

а́ полі геть, в однім бо́рі, росла́ собі гарне́сенька мане́нька яли́ночка. Стоя́ла вона на кра́снім морі́жку во́здуху було до́сить, со́нечко огріва́ло з-усю́ди, а навко́ло бага́то росло́ підста́рших і ста́рших подру́жок-яли́нок та со́сен. Так отій-же яли́ночці бажа́лося так нетерпля́че підрости́ та підбі́льшати! Чи до те́плаго со́нечка, чи до ласка́вого повітря — зверта́ла вона мало ува́ги; байду́же було їй і до діток селя́нськіх, що було́ так ве́село навко́ло неї гомоня́ть та скака́ють, як коли́ прибіга́ли у ліс по суни́ці. Часто було назбіра́ють вони суни́ць тих повнісенький гле́чик, тай посіда́ють під яли́нкою, ка́жучи: «Гля́ньте! яка́-бо га́рна оця мане́сенька!» А вона-ж цёго сло́ва й знести́ не приміла. От, на дру́гий рік підбі́льшала вона на цілий па́рост, а на там-то́й — ще на оди́н; бо за́вжди у тих яли́н так ро́биться, що скільки па́ростів, тільки, мовля́в, і ро́ків прожило́ дерево.

»Ох! коли́-то вже я буду таким вели́ким де́ревом, як дру́гі!» зітха́ло дере́вце мане́сеньке: — «я́к-би роски́нулась тоді я своїми вітами ши́роко-ши́роко, та з високо́стей позира́ла-б верхівьям своїм на світ той дале́ко навко́ло! Пта́ство мости́ло-б гнізде́чка по моїх гіллях, а в вітер, і я-б змогла́ тоді так пи́шно та гордо, як друѓі, хита́ть головою!»

Не тішилась вона ні со́нечком, ні пта́шками, а ні черво́ними хмаронька́ми, що ра́но й ве́чір над нею ли́нули.

А як ста́ла зіма́, і усла́в геть усе білий-білий та яскра́вий сніжо́к, то за́йко було переско́чить яли́ну леге́сенько, та й ся́де під не́ю: ох, як-же їй те було при́кро! Але мину́ло дві зімі, і на тре́тю деревце́ уже так вго́ру підби́лося, що за́йко му́сив обіга́ти ёго навко́ло. «О! зроста́ти, більшати й ви́щати — нема́ над це кра́щого в світі!» воно думало. В осени́ було за́вжди у ліс наізди́ть тих дровору́бів, і руба́ють вони де́-які з найбі́льших дере́в; що ро́ку ба́чила це молода́ яли́ночка, що вже підросла́ геть дово́лі, та було так тріпо́че з пере́страху, як ото падали ті вели́кі, роскі́шні дере́ва з гу́ком та грю́ком на землю! Обтина́ли їм геть усі віти, і вони обго́лені, як цівки́, простяга́лись-лежа́ли: не пізна́ти було, де́-й краса́ ділася? По́тім їх на коле́са ложи́ли, і коні виво́зили з ліса.

Куди́-ж-пак заво́зили їх, і що́ з ни́ми діялось? На про́весні ото, як приліта́ли ластівки́ та леле́ки, пита́лась їх яли́нка: «чи не зна́єте ви, куди повезли́ ті дере́ва, чи не спотика́ли ча́сом?»

Ластівки́-ж нічо́го не знали; а леле́ка подиви́лась так ду́мно, кивну́ла головою, та й ка́же: «Ет! кому й зна́ти! ми зди́бали, летячи́ із Єгипта, бага́то нови́х кораблів; на їх стоя́ли що́гли, такі га́рні та вели́чні; от-ті пак, на мою ду́мку, й були́ з яло́вого де́рева, бо па́хли бо́ром: я чоло́м оддала́ їм, а вони.... хоч би тобі кивну́ли, та́к ото́ в високо́стях пиша́ють!»

«Ох! коли́ вже-то я доросту́, щоб по то́му морю гуля́ти! А скажіть-но, будь ла́ска, що́-ж це тако́го за море й яке́ воно?

— «Ет! ду́же до́вго з тобою роска́зувати про це!» закликотіла леле́ка, тай поли́нула геть.

— «Радій з молодо́сти своє́ї!» каза́ли їй со́яшні про́міні: — радій з свого здоро́вого зро́сту, радій з життя́ молодо́го, що в тобі росквіта́є!»

І вітер цілува́в деревце́, а роса покропля́ла ёго слёза́ми; тале-ж не тя́мило цёго, нерозу́мне!

От, наступи́ли й свя́та різдвя́ні; почали́ й мале́нькі дере́вця руба́тись, моло́дчі і ме́ньші на́віть за нашу яли́нку, що не ма́ла ні супоко́ю, ні спо́чиву за своїми бажа́ннями, аби ото ви́рватись з лісу У ціх молоде́ньких яли́нок гіло́к не обтина́ли, а так-пря́мо і кла́ли їх на вози́, а ко́ні й виво́зили з лісу.

— »Куди́ везуть їх?« пита́лась яли́нка: — »вони-ж не бі́льші за ме́не, а он-те́, так ще дале́ко і меньше! Чому́ не обтина́ють їм гіло́к? Куди вони їдуть?!«

— »А ми зна́ємо!» цвірінькали горобці: — »ми були в мі́сті і зазира́ли по вікнах! Ми зна́ємо, куди́ вони їдуть? Світе! Які їх трива́ють пиш та пере́пих, що й ні зду́мати, а ні згада́ти! Ми через вікна диви́лись і ба́чили, як вони красу́ють по те́плих пан́ьскіх поко́ях, а повбі́рані які, Го́споди! На їх ви́сіли я́блуки золоти́сті, цуке́рки, пу́ндики, забавки́, цяцьки́, — а свічечо́к тих, наче зіро́к миготі̀ло!«

— »А да́лі?» — допи́тувалась яли́нка і тріпота́ла своїми ві́тами: »А да́лі? Що-ж по́тім става́лося з ни́ми?«

— Не ба́чили вже ми більше... Але, як-же то було пи́шно!«

»Невже́ й мене ви́веде моя до́ленька на ту спанілу доро́гу?» раділа яли́нка. — »Це ще кра́ще, ніж на́ морі пла́вати? Ох, я́к-же я нужу́ся з трива́ння! Коли-б хоч шви́дче святки́! Тепе́реньки я така вели́ка вже й доро́сла, як і ті, що там-то́го року ще ви́їхали!... Ох, коли́ вже-то я ляжу на во́за? Коли́ вже-то я діста́нусь до тих те́плих па́ньскіх поко́їв, де такі пишно́ти й пере́пих? А да́лі що?... О, там пе́вне — ще пишніше: я спочува́ю ту вели́чню спані́лість!... Але що-ж воно достоме́нно? Ох, ли́шенько! як-же ну я, як болію, трива́ючи!... Сама́ не знаю на́віть, що́ зі мною й діється!?«

»Радій нами!« — каза́ло повітря й я́сне со́нечко: — »радій молодо́стю своєю та во́лею«.

Але вона раді́ти своїм рідним і в га́дці не кла́ла: одно — росла́, та росла; літо й зіму стоя́ла вона все в своїм убра́нні зеле́нім-зеле́нім, аж те́мнім; люди, ди́влячись на не́ї, каза́ли: »от, кра́сне де́рево!«

Прийшли́ ото різдвя́ні святки́: її на сам-пере́д і зруба́ли. Соки́ра гли́боко вруба́лась у цівку; застогна́ла яли́нка, і впала на землю неприто́мною, з страше́нного бо́лю. Тепе́р уже було́ їй не до ми́слі те щастя: боліла вона з ту́ги, що му́сила до віку покинути свою ми́лу країну-роди́ну; жури́лась вона за моріжком тим, що зрости́в її й ви́кохав! Дізна́ла тепер, бідна, що вже не поба́чить більше ні лю́бих своїх ста́рших подру́жок, ні мане́сенькіх кра́ків і квіток, а мо́же на́віть і пта́шок... Та́к, ото, жу́риться та скорбі́є, проща́ючись. Очу́малась яли́нка тілько тоді, як опини́лась уже на якімсь дво́рищі; чу́є — чоло яки́йсь ка́же: »о́сь-де найкра́ще гільце́! ми ёго й візьмемо!«

От, прийшло́ двох лаке́їв, — та такі повбірані, — і перенесли ту яли́нку до га́рної, вели́кої, світли́ці. По стінах там ви́сіли скрізь пи́шні ма́лева, а коло́ кахля́ної гру́би стояло здоро́вих дві ми́си китайські з ле́вами на по́кришках: там були́ і коли́ски-кресе́лка, со́хви шовко́ві, вели́кі столи, повні́сенькі з картинка́ми книжо́к і заба́вок, — може на сто-сот-крот та́лярів — як діти прина́ймні каза́ли. Встроми́ли нашу яли́нку в вели́кого ка́діба й піско́м заси́пали вще́рть, але ніхто й пізна́ти не міг, що то ка́діб, — бо ёго чи́сто завину́ли у зелену ткани́ну, тай поставили ще на вели́кого пістря́вого ки́лима. Ох, якже-то тріпотіло гільце́! Що́-то буде да́лі?... Коли-це, прислу́жниці й панночки́ почали́ її прибіра́ти. На її ві́ти поросклада́ли вони кілька кубе́лець з колірного папе́ру, ко́жне кубе́лечко було повнісеньке цуке́рок; а по гілочка́х скрізь навісили злоти́стих горіхів і я́блук, — немо́в вони спра́вді й росли та́меньки; повсю́ди-ж між ними визира́ли свічечки́ та лихта́рики — бі́лі, си́ні, черво́ні. В зеленині ще ви́сіли ляльки́, мовля́в би ті люди живі, — що яли́нка й зро́ду тако́го не ба́чила: — а на са́мім шпиле́чку красува́ла з золотого папе́ру звізда́.... Ска́зано вже — краса́, та пере́пих!

«Сёго́дні, в-ве́чері — гомоніли всі — усе це зася́є!«

»Ох!« — думало гільце́: — «коли-б же ве́чір той шви́дче! Коли-б уже свічечки́ ті запа́лювали! А за тим що? Чи-ж при́йдуть з бо́ру дере́ва на ме́не диви́тись? Чи-ж налетять під вікна горо́бчики? Чи зоста́нусь я тут літо і зіму у такім святко́вім убра́нні?« І в неї од те́ї нетерпля́чки, до па́ньского пере́пиху, аж голова заверну́лася!

А це-й свічечки́ запали́ли. Світе-Боже! Що́ж-то за бляск, за пишно́та! Яли́нка ра́дощів затріпала так своїми вітами, що въ їдно́му мі́сті торкну́лась до свічечки зеленою ба́рмою, тай спала́хнула!

»Крий Боже! Рату́йте!« кри́кнули панночки́, і погасили мерщі по́лумья.

Зарікла́сь тоді яли́ночка більш і разу́ тріпотіти: набралася страху́, Господи! Та́к ото пиль вже ті оздо́би, аби не стра́тити жо́дної, та́к ото... аж задурма́нилась на́віть од те́ї спанілости! А це — як роззя́пляться две́рі, а дітвора́ ота па́ньска, як суне́ ра́птом на гільце́, — тро́хи не переки́нула; так пани́ ж пантрува́ли за ни́ми. На мить, од не́стяму, аж заніміла дрібно́та; але тільки на мить, за хвили́ну-ж усе загомоніло, загоготіло, хо́дором заходи́ло! Навкруги́ святко́вого гільця́ почали́ танцюва́ти діти, і зрива́ли оди́н по о́дному з гільцеви́х подару́нків.

«Що се вони ро́блють?» думала яли́нка: — «Що-то буде ще да́лі?»

А далі — свічечки́ догоріли до са́мих ке́тяжків; їх за́раз і погаси́ли, щоб не було поже́жі, а дітворі дозво́лили й гільце́ розібра́ти. І! ма́ти моя! Як ки́нулась юрба́ на яли́нку, то аж галу́ззя їй затріща́ло! І як-би ча́сом не була́ вона шпиле́м своїм та звіздо́ю до сте́лі привьязана, — то лежала-б до́лі!

Діти ще яки́й час танцювали з своїми диво́зными за́бавками, а на яли́нку ніхто не зверта́в вже й ува́ги. Тільки й підішла́ стара́ ня́нька до не́ї, та й то, аби подиви́тись між гілля, чи не лиши́лось там яко́го не́будь я́блука, або хви́gи.

»Ка́зочку! ка́зочку«! закричали діти і потягли́ до яли́нки одно́го мане́нького та товсто́го панка́; сів той, як раз під гільце́м і ка́же: »от, ми і в гаёчку; а цёму деревцю́ годи́ться й послу́хати! Але я роскажу одну тільки ка́зочку. Яку хо́чете: чи про «Іведе Аведе«, чи про «Клюмпе Думпе», що ёго ски́нуто було з схо́дів, а він про те діста́в таки і ша́ни й принце́си»? «Іведе-аведе»! кричали одні. «Клюмпе-Думпе»! гука́ли дру́гі: підняли́ такий га́лас! А яли́нка стояла собі мо́вчки та думала: «невже́ вони мене́ не при́ймуть до гу́рту Адже я ви́конала все, що од ме́не зале́жало?«

Пано́к росказав таки про «Клюмпе-Думпе» як ёго́ з схо́дів було пхну́то, і як він після́ діста́в таки ша́ни, ще й на принце́сі женився. А діти в доло́ні плеска́ли, та кричали одно́: «роскажіть ще, роскажіть ще!» Їм бажа́лося і про »Іведе-Аведе» послу́хати, але сількись! на «Клюмпе-Думпе» і ста́лося то́ді.

Яли́нка-ж стоя́ла собі мо́вчки та ду́мно: ніко́ли такого не росказували їй пташким в лі »Клюмпе-Думпе був ски́нутий з сходів, а по́тім на принцесі женився! Еге́! Ач, як на світі бува́є!« думала яли́нка і няла́ віри, що все ніби, що росказує пан, — щи́ра правда. «Так! так! Чому́ знати, може й мене ви́кинуть з схо́дів, а по́тім ще оддадуть за царе́нка. «І вона ото раділа, що дру́гого дня її знов приберу́ть у свічки́ та цяцьки́, у зо́лото й о́вощ!

»Мо й завтра тримтітиму я!« — дума: — «ні, вже пишно́тами тими я хо́чу напи́тися до́сить! завтра я почу́ю знов казочку про »Клюмпе-Думпе,« а може й про »Іведе-Аведе«..... І гільце́ те цілі́сеньку ніч стояло супокі́йно та ду́мно.

А це, в-ранці, прийшов до світли́ці лаке́й з дівчиною.

«От-от! прибера́тимуть за́раз!» подумала яли́нка.

Але вони взяли́, та й поволочи́ли її геть із світли́ці по схо́дах аж у са́мий за́куток на горі́щі; та там і пхунли у такі суточки́ та те́мряву, що й світу Божого не було ви́дко. »Що-ж-би це, й до чо́го?« — думала яли́нка: «Що-ж мині тут чини́ти-роби́ти? Чи-ж тут і почуєш що?!» І вона схили́лась до сте́лі, та все ото дума, та дума!.... А ча́су на це було до́сить; збіга́ли дні й но́чі, а до не́ї хоч-би хто наві́дався: як ча́сом-же хто і прихо́див, то хиба, аби скри́ню яку́ в куто́к поста́вити. Тепер уже гільце́ те святко́ве було зо́всім затасо́ване; здава́лось про ёго заки́нули й га́дки.

»Тепер на дво́рі зіма́!« думало дерево: — »земля ме́рзла і вкри́та геть снігом, для то́го людям і немо́жно мене́ посади́ти; от, я і му́шу тут у за́кутку до весни трива́ти. А це гаразд ви́гадано: такі пак до́брі ті люди!... Як-би тільки тут не так те́мно, та не так су́мно!... Хоч-би за́йко мане́сенький!... Ох! як-же-то було лю́бо там, у рідному лісі: сніг було вкри́є тебе біле́сенько, і за́йки вситрі́бують по́руч.... ча́сом було яки́й перестрібне́ й через ме́не.... я́к тоді це мене дратува́ло?! А тепе́реньки на самоті тут, — так су́мно, Господи!»

«Пі, пі!» пи́снула мишка і ви́лізла геть, а це... прибігла й дру́га. Понюхали вони яли́нку і почали між гілля́м ни́шпорити.

— »Ну, тай моро́з, з очи́ма!» мишки́ пищали, »коли-б він сюди не прихо́див: було-б добре! Чи правда, яли́но стара́?«

— «Я — не стара́!» сказала яли́нка: — «є бага́то ста́рших за ме́не!»

— «З-відки ти ви́рвалась? і що зна́єш?» — пита́лись мишки́; вони, бач, були ду́же ціка́ві: — «А ну, роскажи нам про найкра́щу в сві́ті країну! Чи ти була та́меньки? Чи ти-ж пак була у комо́рі, де сири́ лежать на поли́ці, а ши́нки ви́сять на сте́лі; де на ло́ї танцюють, і куди входиш коща́вим, а виходиш тучни́м?«

— «Цёго я не знаю!» каже яли́нка: — «але я знаю ліс, де пташки́ щебе́чуть, а со́нечко сяє!« І вона росказала їм все, про свої літа́ молоде́нькі, а мишки́ пе́рше тако́го й зро́ду не чу́ли, та так слу́хають.... а да́лі: »Ні-бо!» кажуть. »бага́то ти в світі ба́чила! Ска́зано, була вже щасли́вою!»

«Я-б то?» спита́лась яли́нка, тай зами́слилась і сама́ над тим, що каза́ла: — «так, спра́вді: то були весе́лі часи́!»

Да́лі вона росказала і про ве́чір святко́вий, коли вона вбра́на була в свічечки́ та цуке́рки. — «Ма́тінко!» пискоті́ли мишки́: — «яко́ю-ж щасли́вою була ти, яли́но стара́!»

— «І не ду́мала бути старо́ю!» одрізала яли́нка: — «мене торі́шнёї зіми́ тільки й з лісу ви́везли!»

— «Як-же ти га́рно росказуєш!» додали́ мишки́.

От, дру́гої ночі, прибігли вони з чотирьма́ и́ншими ще — і всі пак слу́хали, про що росказувала яли́нка; і чим більше росказувала вона, тим ясніше спога́дувала усе своє кра́сне мину́ле: «Ох! були то вті́шні, весе́лі часи́! Але вони ве́рнуться ще: ад-же «Клюмпе-Думпе» був ски́нутим з схо́дів, а про-те ще на принцесі женився! Мо́же й я вийду за яко́го принца!» І згада́ла яли́нка про га́рного, молодого дубо́чка, що ріс там по́руч у лісі: для неї примів-би він бути за спра́вжнёго принця.

— «Хто це Клюмпе-Думпе?» пита́лись мишки́, От, яли́нка і росказала їм все́ньку ка́зочку; вона пак памьята́ла її слово-до-слова. Мишки́-ж ото так слу́хають, та з великих ра́дощів, аж до верхївья вистрі́бують. На тре́тю ніч назбіга́лось їх тако́го!... а в неділю на́віть і пацюків двох припле́нталось; але цім не прийшла́сь до вподо́би та ка́зочка, а це засмути́ло й мишо́к, так що й вони уже го́ді їй дивува́ти.

— «Ви тільки одну казочку й зна́єте? пита́лись пацюки́.

— «Тільки одну!» ка́же яли́нка: — «я почу́ла в найщасли́віший ве́чір мого пожива́ннячка; але я тоді дісне й спочува́ть не змогла́ свого ща́стя!»

— «Це дуже сумна́ казка! От, чи не знаєте ви чого́ про лій, чи про сало? Яко́ї не́будь харчо́вої ка́зочки?»

— «Ні!» каже яли́нка.

— «Ну, то й бувайте здоро́ві!» сви́снули пацюки́ і повернулись до бра́тії.

А мишки́ за ними — й собі. От, зоста́лася знов на самоті яли́нка, та так ото зітха́є: — «хоч то було охвітні́ш, як мишки́ ті шамкі по мині ни́шпорили, та слухали про мої бува́льщини. А теперь — мину́лось і це!... Але я буду гадка́ми радіти і трива́ти слу́шного ча́су, коли мене ви́несуть звідци!»

Коли́-ж це ста́лося? А от, одно́го ра́нку, прийшли люде і почали́ прибірать на горі́щі; одсу́нули скри́ні, ви́тягли яли́нку, тай кинули її геть до-до́лу недба́ло; а це, один слу́жка узяв таки́, та й поволік її вниз по схо́дах до Божого світу

— «От, коли поверта́ється життя́ моє!» — думала яли́нка. Вона спочу́ла свіже пові́тря і теплий со́яшний про́мінь, як опини́лась на дво́рі. Усе це так ско́їлось шви́дко, що яли́нка й забула про се́бе, а раздивля́лась тільки навко́ло: а й спра́вді — було́ подиви́тись! Бік дво́рища тули́вся садо́к, всі дере́ва, немо́в молоком, були цвітом укри́ті: пи́шні, паху́чі троя́нди визира́ли з-по-за штахе́тів; липи цвіли́, а ластівки́ ни́шкали по повітрю та щебета́ли — «здоро́ві були́!» Та́ле-ж цею пі́сенькою віта́ли вони не яли́нку!

— «Тепер я почну́ жити!» раділа яли́нка і розчепірила свої віти: але — світе мій! Вони були доще́нту посо́хлі й пожо́вклі, а само́ де́рево бо́ком лежало в кутку́ між сміття́м та бурьяно́м! Тільки й красува́ла ще в ёго на са́мім шпиле́чку з золото́го папе́ру звізда́, та вилі́скувалась на я́снім со́яшнім ся́йві.

На то́му-ж са́мому дво́рищі гуля́лось два пани́чики жва́вих, — ті са́мі, що на різдвя́них святка́х круг гільця́ танцювали, та так втіша́лися ним. Ме́ньший ото підско́чив до ёго, та й зірва́в геть золоту звізду́.

— «Чи-ба? Що лиши́лося ще на старі́й цій, пога́ній яли́ні!» сказав хло́пчик, та так наступив чобітка́ми на не́ї, що аж гілля́ затріща́ло.

Су́мно позира́ла яли́нка на росквітлий та пи́шний садо́чок, су́мно позирала на се́бе.... та та́к їй ста́лося шко́да на́віть того те́мнаго за́кутка, де вона до́лі супокійно лежала; вона зга́дувала про своє молоде́ дівува́ння у лі́сі, про пи́шний святко́вий той ве́чір, про мишо́к мане́сенькіх, що ра́дісно слухали її ка́зочки....

— «Мину́лось! Мину́лось!» шамотіло сухе́ дерево: — «хоч би довело́ся мині, ще хоч раз попиша́ти! Мину́лось! Мину́лось!«

А це, прийшов слу́жка, та й поруба́в її чи́сто на цурпа́лочки — і цілий обере́мок їх спала́хнув мерщі під казано́м у пека́рні.... Яли́нка зітха́ла-стогна́ла, та так гли́боко, що ко́жне зітха́ння її було до пострілу подо́бне. Прибігли й пани́чики ті, що на дво́рищі гра́лися; зараз — до пе́чі, та так ра́дісно викри́кують: «піф! паф!» Але за ко́жним ви́луском, (а це не-що́ було, як її зітха́ння) — зга́дувала яли́нка в оста́ннє про лі́тошні дні в рідні́м лі́сі, про зімо́ві но́чі, що я́сними зо́рями ся́ли.... згада́ла вона і той па́ньский вечір святко́вий і ка́зочку про «Клюмпе-Думпе» — однісеньку, що вона роска́зувати уміла.... за-для чо́го приняла́ усі му́ки.. зітхну́ла ото, тай доще́нту згоріла.

А паничі гуля́ли в садо́чку, і в ме́ньшого красува́ла на гру́дях звізда́ золота́, та са́ма, ко́тру носила коли́сь яли́нка в найпишні́ший вечір життя́ свого..... Мину́в той пере́пих, а з ним — і життя́ яли́нки скінчи́лося. Скінчи́лася й наша ка́зочка! Мину́лося — усе пак на сві́ті мина́є!!

Гречка

Гре́чка.

а́сом, після бу́рі, як іде́ш по полю, де посіяна гречка, то ба́чиш — що вона почорніла й до землі поприляга́ла, — немо́в огонь перейшов через не́ї. Селя́не ка́жуть: «це все бли́скавка нароби́ла!» — А через ві̀-що-ж бли́скавка таке з гречкою діє? — Я роскажу вам, що́ чув од горобця́, а горобце́ві росказувала це стара́ верба́, що он-де й до́сі стоїть ще на-су́проти ни́ви, де була гречка. Величе́зна верба́ та, — й дола́дня, і пи́шна, тільки стара́ вже — аж зго́рбилась. Посере́дині вона ре́пнула, а в щі́лині росте і трава, і ожи́на. Похили́лось де́рево, а зеле́нії ві̀ти, на́че до́вге зеле́не воло́сся, аж до са́мої землі пообвиса́ли.