Фармазоны

Front matter

ФАРМАЗОНЫ

або:

якъ то трийцять Срѣбнаро̂вскихъ господарѣвъ записало ся чортови и якъ то они за сѣмь лѣтъ, сѣмь мѣсяцѣвъ и сѣмь недѣль дуже забогатѣли.

I. ГЛАВА

I. ГЛАВА.

Се не дѣяло ся нѣ въ Туречинѣ нѣ въ Нѣмечинѣ, а дѣяло ся таки у нашо̂мъ краю, у Галичинѣ, у славно̂мъ селѣ Срѣбнаровѣ, у одну божу недѣленьку по полудню, заразъ по свято̂й вечерни. А на вечерни були: мельникъ Дмитро Складанъ, єго жона Анна, єго донька Катерина, присяжный Иванъ Правдарюкъ, паламарь, дякъ, панъ-отець, а бо̂льше и нѣкого. Бо у селѣ Срѣбнаровѣ було ажь три корчмы, нѣвроку, и чотыри шинки, а честни̂ арендарѣ Гершко Смокъ, Мортко Більбахъ и Мошко Гулисъ давали горѣвки на боргъ, ко̂лько лишь хто хотѣвъ. Отже-жь и потягли славни̂ Срѣбнаро̂вцѣ, таки заразъ съ церкви по службѣ божо̂й, просто по корчмахъ, жѣночки ихъ за ними разомъ, а панъ во̂йтъ Павло Дзюбъ на передѣ, бо они, кобы здорови̂, усѣгды були у корчмѣ перши̂, а выходили зъ неи послѣдни̂, ба навѣть и права собѣ у корчмѣ робили, не абы що. Та и де-жь имъ було лѣпше ихъ и робити, якъ не тутъ, де навѣть и найбѣднѣйшій чоловѣкъ мусѣвъ передъ нихъ „честь“ поставити, а то не смѣло бути менше нѣколи, якъ по̂въ кварты горѣвки, и то доброи, бо панъ во̂йтъ абы-якои не пили. А панъ присяжный Семенъ Сварливый, що за ними усѣгды якъ хво̂стъ ходили, такожь иншои горѣвки не хотѣли пити, якъ лишь тои доброи, а добри̂ люде имъ єи не жаловали, бо и панъ присяжный Сварливый бувъ у нихъ добрый, а то такій, шо бувало панъ во̂йтъ кого и запруть до хвурдиги (арешту), такъ они заразъ єго и выпросять и вымолять, — то якъ же такому доброму чоловѣкови доброи горѣвки не купувати?

Лишь ти̂ люде, про котрыхъ я перше казавъ, що були на вечерни, не по̂йшли до корчмы, але сидѣли собѣ на по̂ддаши коло церкви и балакали дещо; ажь тутъ и станувъ передъ ними, мовь зъ неба впавъ, жвавый, чорнявый чоловѣкъ, у во̂йсково̂мъ мундурѣ, зъ двома срѣбными медаликами и золотымъ хрестикомъ на грудяхъ. Усѣ ажь нѣбы здро̂гнули-сь, якъ єго такъ несподѣвано узрѣли; але во̂нъ усмѣхнувъ ся, уклонивъ ся гречно всѣмъ посполу, тай сказавъ голосно: „Добрый вечеръ вамъ! Чи не Иванъ Правдарюкъ та Дмитро Складанъ? — абы здорови̂ були!“

— „Абы и вы здорови̂, пане воякъ! во̂дповѣвъ Складанъ съ Правдарюкомъ; — вы насъ во̂дки знаєте? — не во гнѣвъ, що пытаємо.“

„Хиба-жь вы мене не по̂знаєте? Таже я поко̂йного Петра Нестерюка сынъ Василь, що єго, чотырнайцять роко̂въ тому, до во̂добрали!“

— „Тожь вы Петро̂въ сынъ?“ каже Складанъ дивуючи ся, — „хто бы бувъ казавъ, що съ такого малого, мізерного хлопця та такій хлопъ выбере ся? Але правда: у во̂йску не тримали васъ у одно надъ книжкою, якъ то бувало поко̂йный вашь тато, — дай єму, Боже, царство небесне, бо праведный чоловѣкъ бувъ! — а то бувало менѣ самому жаль, якъ то васъ надъ книжкою мучить та мучить по цѣло̂й днинѣ, якъ яку панску дитину.“

„За те дай єму, Боже, легкій супочинокъ! бо що бы я бувъ робивъ, якъ бы бувъ не вчивъ ся? У насъ, якъ сами̂ знаєте, поля не було, лишь городець та хата; то на чѣмъ бы я теперь живъ? А такъ, славити Бога, вывчивъ мене поко̂йный, ко̂лько самъ умѣвъ, у во̂йско во̂добрали мене до жандарѣвъ, тамъ вывчивъ ся ще лѣпше, выслуживъ двѣ капітуляціѣ, зложивъ собѣ файный гро̂шь, а те- перь маю за що собѣ поля купити, хату нову покласти и загосподарити ся якъ треба.“

— „Якій отець розумный та розважный бувъ, такій и сынъ вдавъ ся,“ каже Правдарюкъ; — „хата твоя, сынку, и городъ у добро̂мъ пошано̂вку: мы тамъ поклали одного бѣдного але ретельного чоловѣка, абы и въ хатѣ сидѣвъ и городъ обходивъ. Коли скажешь, то во̂нъ и сёгодня выпровадить ся съ хаты и тобѣ усе передасть.“

„Грѣхъ бы менѣ було, єго съ хаты выганяти, коли во̂нъ єи чотырнайцять лѣтъ менѣ дозиравъ,“ каже Василь. „Я однако маю собѣ нову хату класти, а доки що до чого, то мешкати 'мемо разомъ; тамъ однако двѣ хатѣ черезъ хоромы (сѣни).“

— „А не знаєшь Анно,“ каже Складанъ до жѣнки, „чи Запоточный у обохъ Василевыхъ хатахъ сидить, чи лишь у одно̂й?“

— „Лишь у одно̂й, татку,“ обо̂звала ся донька єго Катерина, а тутъ такъ и почервонѣла якъ тая калина!… „у то̂й на лѣво; я тамъ бѣгала оногди, мамѣ треба було…“

— „Та чого такъ соромишь ся?“ каже Анна, „таже се Василь, що тебе маленькою бувало на рукахъ носить, та тобѣ бувало по книжкахъ образки показує? Хиба ты забула, якъ єму разъ каламарь розсыпала по папери, та за тото во̂дъ мене паруно̂въ набрала ся? А вѣдь що не забула?“

— „Та бо вы, мамо, все…“ каже Катря, ховаючи-сь по за Анну, а тутъ ще дужше почервонѣла, якъ була.

„За ти̂ збытки,“ каже Василь жартуючи, „тай за те, що я єѣ то̂лько на рукахъ наносивъ ся, мусить менѣ Катря теперь господынею бути. Ого, и втекла, якъ та пташка дика! але я завтра перепрошу.“

— „Не гнѣвай ся, Василю“ каже Складаниха, „а то така несмѣлива та соромлива вдала ся, що годѣ сказати. Та треба менѣ ити вечеряти лагодити; прийди и ты Василю, та будешь у мене за гостя!“

„Прийду, панѣ матко,“ каже Василь поклонивши-сь, „але ажь погодѣ, бо мене кортить ще съ честными господарями побалакати.“

Анна по̂йшла, а Василь собѣ сѣвъ тай каже:

„О (каже), я нашого села и не по̂знавъ уже за сихъ чотырнайцять роко̂въ, во̂дъ-коли дома не бувъ! Що тутъ таке и стало ся, паны вы мои, господарѣ честни̂? — Таже страшнѣйшого та поганѣйшого села не довело ся менѣ видѣти на свѣтѣ, а я єго не трохи попомѣрявъ. А правда, що школы ще и теперь нема у селѣ?“

„А де-жь она?“ каже Правдарюкъ; — я съ пару разо̂въ згадувавъ громадѣ за школу, такъ они на мене якъ заревѣли!… якъ на вовка якого або на ворога тяжкого. — Ба ще чого намъ не стало?! яли кричати; не доста податки велики̂, та жиды насъ обдерають зъ усѣхъ боко̂въ, але єму ще и школы забагло-сь, не знати на що тай по що! хиба на те, абы дармо професора платити, та дѣтямъ баки забивати?! — О такъ то наша громада менѣ за мою щиру раду подяковала!?“

„То прецѣ-жь хоть дякъ учить дѣтей, якъ то бувало, ще нѣмъ я хлопцемъ бувъ?“ пытає Василь.

— „Ой учить!“ ажь скрикнувъ Складанъ, „таже во̂нъ якъ день такъ но̂чь не протверѣзує-сь! Бувало, ще доки поко̂йный Лукашь живъ — то бувъ чоловѣкъ тверезый, Богу угодный, справдешный слуга церкви святои! Той учивъ дѣтей и читати и спѣвати и числа; да во̂дъ-коли поко̂йного не стало, то нѣхто про Бога та про книжку и не згадає. Отъ яке то у насъ!“

„А панъ отецъ духовный же нѣчого не кажуть?“ пытає Василь.

— „Та вже коли панъ-отець имъ не наговорили ся, та не наказали ся!…“ каже Правдарюкъ: „але що съ того? Панъ-отцеви въ очи нѣбы то по- такують, а за плечима однако своє давне роблять, ба навѣть ще и кепы бють съ панъ-отця! Де нема порядного во̂йта та порядного уряду въ селѣ, абы розумныхъ слухали та за ихъ радою ишли, тамъ и панъ-отець нѣчого не годни̂ вдѣяти. Хиба-жь у насъ панъ-отець не розумный та не честный чоловѣкъ? Та що съ того? коли такого во̂йта маємо, що ихъ слухати не хоче! У него лишь Мортко та писарь Обдзѣркевичь: то єго и рада и порада, у нихъ во̂нъ и днює и обѣдає и вечеряє, часомъ навѣть и переночує. Отъ, чому у насъ нема гаразду!“

„А хто-жь у насъ теперь во̂йтомъ?“ пытає Василь.

— „Павло Дзюбъ; ты єго знати будешь.“

„Та де-жь нѣ!“ каже Василь, „але хто-жь такого кладе на во̂йта, коли во̂нъ и давно ще любивъ напивати ся? — може не правда?“

— „Та якъ не правда!“ каже Складанъ; — „але якъ тои приповѣдки: яки̂ мы сами̂, таки̂ намъ санѣ; пяницю тягне до пяницѣ, а по во̂йтови по̂знати заразъ и село, яке оно. Та, правду сказавши, и нашь во̂йтъ не бувъ зъ разу такій ледащо; але во̂дъ-коли ставъ жидамъ та писареви по̂ддавати-сь, то и звели єго нѣ на що, — бо кого бы жидъ не по̂до̂йшовъ та на своє не переробивъ? Треба дуже твердого та сумлѣнного чоловѣка, абы єго не перекрутивъ у свою ручь.“

„Якимъ же жь способомъ могли таки нашого, руского чоловѣка, жиды такъ зо̂псовати?“ пытає Василь.

— „Або-жь тяжко?“ каже Правдарюкъ, — „на самъ передъ по̂дбунтує єго на священика, що то нѣбы священикъ лишь на свою корысть горне, и що нѣбы то во̂йтъ тымъ понизить ся, що духовного слухати 'ме. — „На що вы во̂йтъ, прошу васъ?“ стане єму вговорювати, „коли вы маєте кождого слухати? Що вамъ панъ-отець? що оно таке за дѣло? оно повинно васъ слухати, а не вы єго! — Ай-вай-міръ! герсти? — абы во̂йтъ попа слухало!“ А такъ якъ стане погана Юда темного чоловѣка по̂джерати та троюдити, та ще до того то грошѣ єму зычити, то зъ горѣвкою проклятою по̂дходити: отъ чоловѣкъ и одурѣє нарештѣ, и по̂ддасть ся діяволу зовсѣмъ по̂дъ стрычокъ, бо жиды є часто нашь стрычокъ и наша шибениця.“

„Охъ се свята правда!“ каже Василь, та ажь єму слёзы закрутили-сь въ очахъ, а Складанъ и говоривъ дальше:

— „Найтяжше (каже), абы жидюга во̂йта до того довѣвъ, щобъ во̂нъ полакомивъ ся якому да- рункови; тогди вже єго має якъ на арканѣ, и мусить во̂нъ тогди єго дудку грати, бо якъ нѣ, то грозить єму и казнею и криміналомъ и комісіями и хто знає чимъ. А наши̂ люде яки̂? — єму про комісію лишь згадай, такъ и млѣє зо страху, бо не знає, що праведному чоловѣкови и за правду комісія, хотьбы и якъ и во̂дки, нѣщо не годна вдѣяти.“

„А выгоняє-жь во̂йтъ у насъ заразъ о девято̂й годинѣ въ вечеръ пяниць изъ корчмы? — бо по иншихъ сторонахъ такъ є, що о десято̂й годинѣ корчмы вже позамыкани̂ и жидъ не смѣє нѣкого, хиба якого подорожного, у ню пускати. — Ся установа є дуже важна, и повинна дуже остро тримати ся, бо она во̂дъ много зла та беззаконія заступає и боронить.“

— „У насъ нема того,“ каже Правдарюкъ; „та де-жь бы нашь во̂йтъ старавъ ся, абы пяниць розганяти?! Тай съ кимъ бы єму и розганяти? — хиба съ тымъ однымъ поліціяномъ, що то вже найпустѣйше смѣтя въ селѣ, таке, що и курки боить ся? — Я старавъ ся неразъ, абы и у насъ ладъ запровадити. Коли-жь бо уся громада якъ стала сыпѣти!… А на що намъ сёго та того, а на що намъ выдатко̂въ? а се, а те! Доста того, що я нѣчого не мо̂гъ вдѣяти, а нарештѣ и плюнувъ на все.“

— „Та громадѣ не ходило нѣ о грошѣ нѣ о выдатки,“ каже Складанъ, — „але ходило ѣй о те, абы нѣхто съ корчмы не выганявъ. Бо якъ бы громадѣ о грошѣ ходило, то бы ихъ по корчмахъ та по ярмаркахъ не марнували, та жидо̂въ ними не напыхали. Знаємо мы се дуже добре. — Але ходѣмъ мы до дому, бо вже повечерѣло и часъ припочити; завтра днина робо̂тна.“ — Узяли ся тай по̂йшли.

II. ГЛАВА

II. ГЛАВА.

Другои днины наймивъ собѣ Василь у Складана фѣры, и поѣхавъ у мѣсто. Во̂дти привѣзъ собѣ скрынь кованыхъ великихъ двѣ и ще много всѣлякого надо̂бя. край Се все понавозивъ во̂нъ у свою стару хату села, а скоро розгостивъ ся, такъ заразъ и ставъ мѣряти сво̂й городець, и значити мѣсце на нову хату, стайню, стодолу, гноѣвню, пасѣку, комору, и все, що до порядного господарства треба. Тутъ заразъ и злягло до него народу съ цѣлого села, а жиды перши̂. Таке єму кланяють ся, таке розпытують ся, таке витають ся, просять съ собою до кор- чмы. Василь съ кождымъ ґречно, ввѣчливо витає-сь, але каже:

„Я, каже, панове господарѣ, и вы купцѣ, до корчмы зъ роду не ходжу, бо горѣвки и до устъ не беру; великого свята треба, абы я выпивъ склянку пива або вина. Такъ я се чотырнайцять лѣтъ у во̂йску живъ, такъ и тутъ гадаю жити, тому вамъ за вашу ласку ґречно, укло̂нно дякую!“

— „Ай-вай! герсти?“ ажь скрикнули жиды, та ажь посоловѣли, ззираючись одинъ на одного. А Василь до нихъ и каже:

„Чого вамъ такъ дивно стало, купцѣ? Хиба вы не чули, що по другихъ краяхъ селяне не пють, та за тото яки̂ они здорови̂, яки̂ богати̂!… Господи! ажь душа радує ся, якъ чоловѣкъ лишь подивить ся на таке село, чи то въ Моравѣ, чи въ Чехахъ чи въ Австріи, чи на Тиролю. А прецѣ тамъ люде и о половину такихъ добрыхъ ґрунто̂въ та такои благословеннои землѣ не мають, якъ намъ єѣ Богъ давъ у нашо̂й Галичинѣ. Але земля божа бо такъ каже: не толочь мя пяно, оброби мене гарно, а вроджу тобѣ дармо.“

— „Герсти? кажуть жиды, якъ же то чоловѣкъ, котрый тяжко працює, може такъ жити на свѣтѣ, абы порцію горѣвки не выпити, га?“

„А якъ жили люде на свѣтѣ, доки ще чортъ ту прокляту горѣвку не выгадавъ? або якъ жиють теперь ти̂ хлѣборобы по другихъ краяхъ? Таже они богато тяжше тамъ працюють, якъ наши̂ люде, а прецѣ нема у нихъ нѣ то̂лько калѣкъ, нѣ то̂лько недужихъ якъ тутъ у насъ; на которого тамъ нѣ глянь — жирный та здоровый та веселый, якъ рицарь якій! а те все робить, що горѣвку не пють. Ано киньте вы кавалокъ свѣжого мяса у горѣвку, най у нѣй годинку постоитъ, яке оно стане? — ажь чорне, такъ перегорить. О, та горѣвка найбо̂льша є отрута на свѣтѣ! го̂рша во̂дъ аршенику. Во̂дъ аршенику во̂дъ разу загинешь, а во̂дъ горѣвки ходишь цѣлый тво̂й вѣкъ, якъ не по своєму свѣтѣ.“

— „Кімъ, Мойше!“ крикнувъ Смокъ на Гулиса, тай забрали ся якъ выбити̂ и ще зъ далеку чути було, якъ шварциюркали, та плювали, та за бороды мыкали-сь. Видно було, що по̂йшли право до во̂йта, а Василь каже до людей: „Видите, люде? — абы єго хто полѣномъ переваливъ, то такъ не осердить ся, якъ абы хто на горѣвку яке зго̂рне слово сказавъ. А знаєте, чому? бо она имъ загонить христіянина и зъ усѣмъ єго маєткомъ у кишеню, якъ ту дурну рыбу въ вершку; тому я єѣ не те що пити, але и видѣти не хочу, и ноги моєи у корчмѣ не буде, доки живъ буду. треба дужше сокотити-сь, якъ казнѣ та криміналу, бо я самъ переконавъ ся, що межи десятьма, що сидять у казняхъ та у тяжкихъ дыбахъ, девять запевне съ причины горѣвки туды до̂стали ся. Бо де яке убійство, де якій рабунокъ, де яке головництво або непотрѣбство стало ся, то усе при піянствѣ, усе при горѣвцѣ. О, кобы то вы до мене у недѣлю загостили, то я бы вамъ таке уповѣвъ та попрочитувавъ, що въ васъ бы серце зодригло ся. Да симъ разомъ выбачайте, паны господарѣ, бо нынѣ день робо̂тный, та нѣколи менѣ у бесѣды заходити, а то ще маю и до панъ-отця духовного по̂йти и имъ покло̂нъ во̂ддати, бо такъ годить ся. Священики велики̂ школы учать ся, то въ кого-жь намъ и порадити ся, якъ не у нихъ? Они не лишь у церквѣ во̂тцѣ наши̂, але и въ кождо̂мъ способѣ; хто ихъ слухає, той добре гостить и лиха не одного втече.“

Оттакъ говоривъ Василь, зо̂бравъ ся красненько, тай по̂йшовъ священика, а люде якъ стануть пыскувати та горлувати! — „А се що за панъ такій великій обо̂бравъ ся намъ зъ во̂дкись?“ кричить Федо̂ръ Чобанюкъ. „Мы єго прийшли привитати яко ґречного, та на честь запросити, а во̂нъ намъ науку давати, якъ дѣтямъ якимъ! — сякій во̂нъ такій! Мы обо̂йдемо-сь и безъ єго чести! Що ми за дѣло таке! що у жандаряхъ бувъ? — Я видѣвъ и жандарѣвъ! овва!“

— „Овва!“ повторивъ Гарасимъ Величко и собѣ; „вы кажете, а въ него може нема и ґрейцаря при души, та тому соромить ся зъ нами и до корчмы по̂йти, бо тутъ выпало бы и єму честь покласти, а нема во̂дки. То̂лько мабуть и маєтку у нёго, що на нѣмъ, та то̂лько и щастя, що отецъ єму лишивъ хатку и городець, а то бы бувъ ще и сѣвъ громадѣ тягаромъ на плечи!“

— „Овва!“ обо̂звавъ ся и собѣ Гриць Соминъ, „я якъ служивъ давно у во̂йску, та такихъ паничико̂въ много видѣвъ; купивъ собѣ десь у жида пару циновыхъ медалико̂въ, та теперь ними хвалить ся та дудурить ся, гейбы якій кро̂ль! Будемо видѣти, доки лишь того паньства стане, чи на довго; кобы лишь нашь Мортко здоровъ та єго у свои руки до̂ставъ!“

— „Ба що вы отсе, люде, кажете?“ обо̂звавъ ся Гнатъ Лаба, чоловѣкъ ще молодый. — „Во̂нъ добре говоривъ тай розумно. Лѣпше-бъ вы зробили, щобы-сте услухали, що во̂нъ говоривъ. Хиба вы не видѣли, якъ жиды перепугали-сь во̂дъ єго бесѣды? Во̂нъ зовсѣмъ розумный чоловѣкъ, кобы лишь и мы такъ! Жидъ дурного не перепудить ся, не бо̂й-сь! — во̂дъ сёго дня моєи ноги у корчмѣ не буде, се абы-сте знали, люде!“

— „А моєи тожь само!“ сказавъ Семенъ Наро̂внякъ, господарь такожь ще молодый; „хвалити Бога, що такій чоловѣкъ у село прийшовъ; буду до нёго що недѣлѣ приходити, абы менѣ що съ книжокъ читавъ; се лѣпше, якъ по корчмахъ волочити ся та жидо̂вску паскуду пити. Бо менѣ оногди оденъ старый чоловѣкъ у мѣстѣ росказувавъ, що самъ на свои очи видѣвъ, якъ жидъ у горѣвку плювавъ, а то не вже-жь на инше, якъ на тото, абы людей за собовь повернути та христіянски̂ душѣ споганити.“

Оттаке то собѣ у Срѣбнаровѣ про Василя говорили. Одни̂ хвалили єго, що розумный та тверезый, други̂ зновь гудили, що гордый и що до нѣкого не ходить, якъ лишь до панъ-отця, до Складана та до Правдарюка, а подеколи и до громадскои канцеляріѣ, де рахунки перезирає и письма перечитує. Во̂йтъ не хотѣвъ єму зъ разу на се позволити; та во̂нъ якъ по̂йшовъ у мѣсто до старосты, такъ и вынѣсъ во̂дти таке письмо, що панъ писарь Обдзѣркевичь ажь побѣлѣвъ якъ стѣна, прочитавши єго. — Ажь тутъ наразъ у селѣ, якъ бы запаливъ! — „Таже у нёго,“ каже оденъ, „то̂лько грошей, що нѣхто ихъ не годенъ и перераховати, не то що!“

„Що ты кажешь, брате?!“

— „Таже Запото̂чного Маруня на свои очи видѣла, що у нёго грошей мѣхами!“

„Брате-жь ты мо̂й! во̂дки-жь во̂нъ ихъ то̂лько набравъ?“

— „Хиба-жь ты не чувъ, що во̂нъ фармазонъ? Фармазоны се таки̂ люде, що душу свою чортови записують, а во̂нъ имъ за тото, братчику, то̂лько грошей старчить, ко̂лько они сами̂ хочуть.“

„Та якъ мене теперь довги та не одна бѣда присѣла, то бы-мъ далѣ и за душу не дбавъ!“ — каже другій.

— „Я самъ такій,“ каже третій.

— „Теперь я ажь догадую ся,“ каже четвертый, „що менѣ Запото̂чный оногди росказувавъ, ще и забоживъ ся, що се правда. Во̂нъ, каже, скоро вечеръ, такъ заразъ во̂кна позатыкає, двери позамы- кає, и ажь по за опо̂вно̂чь, доки куры не запѣють, съ кимсь такъ голосно говорить, а то такъ, що ажь хата дро̂жить. А книжокъ, каже, у нёго такихъ, що и на во̂зъ бы не забравъ, не то що; а одна, каже, мѣжь ними така велика, що ажь страшно на ню дивити, а чорна, чорна!.... що той жукъ, чорна!“

„Се вже то певне во̂дъ него, щезъ бы!

— „А во̂дъ кого-жь?! — Але якъ бы се могло бути, коли во̂нъ оногди и въ церквѣ бувъ, и хрестивъ ся, и хрестъ цѣлувавъ, усе такъ само якъ и други̂ люде?“

— „Хиба-жь ты не чувъ, що діяволъ може такій туманъ пустити, що намъ видить ся, що се во̂нъ у церквѣ, а во̂нъ собѣ дома сидить та хрестъ святый ножемъ коле?“

— „Що казати не казати,“ обо̂звавъ ся Гнатъ Сокирка, „а во̂нъ не самовитый. По свѣтѣ богацько де чого буває, що мы тутъ и не знаємо. Чувъ и я про ти̂ фармазоны; але нехай я въ нёго розуму попробую!“

Оттаке то собѣ въ Срѣбнаровѣ говорили та цокотѣли, але Василь о те не пытавъ. Купивъ собѣ добрый кусникъ поля, купивъ обширне мѣсце на хату и на обо̂йстя, и ставъ будувати ся порядно. Майстро̂въ собѣ ажь зъ мѣста вывѣвъ, и таки̂ єму вже будынки попоставляли, що ока годѣ зъ нихъ спустити, усе на швабскій спосо̂бъ: и не великимъ коштомъ, и обширно, и чисто такъ, що ажь любо було дивити ся. Навѣть панъ-отецъ не разъ приходили та дивили ся, а Складанова Катерина казала, що и въ пана якого не може лѣпше бути, та нѣ краще.

III. ГЛАВА

III. ГЛАВА.

Василь лишивъ Запото̂чного у своихъ старыхъ хатахъ, а самъ перенѣсъ ся у нови̂, ажь тутъ прибѣгає до нёго одного вечера Стефанъ Притулякъ, що живъ зъ Василемъ ще съ хлопця собѣ у приятельствѣ.

— Гарно побудовавъ ся! каже Стефанъ.

— „Що то ще гарно,“ каже Василь; — „кобы ты то видѣвъ, якъ у Нѣмечинѣ мужики побудовани̂, тогди бы ты ажь знавъ, що то гарно, и якъ то повиненъ кождый господарь мешкати.“

— Боже мо̂й добрый! а мы мусимо у такихъ кучахъ поневѣрати ся, що ажь души не мило.

— „А хто-жь намъ виненъ?“

— А вже-жь нѣхто, якъ мы сами̂; бо за ти̂ грошѣ, що пропиваємо, мо̂гъ бы кождый зъ насъ таку хату мати, якъ ты теперь.

— „Та лишь таку? — каменицю съ поверхами мо̂гъ бы мати!“

— Василю! якъ то мы собѣ зъ малыхъ хлопцѣвъ товаришували: не сказавъ бы ты менѣ одну рѣчь, що тебе запытаю?

— „Скажу.“

— Ты, брате, фармазонъ?… люде такъ кажуть!

Василь подумавъ чи мало, тай каже:

„А вже-жь, нѣгде правды дѣти, фармазонъ; але я се лишь тобѣ кажу, а ты тримай языкъ за зубами, коли хочешь добре гостити, бо зъ нами, фармазонами, жарту нема.“

— Я знаю; але не мо̂гъ бы ты менѣ хоть трохи що про тыхъ фармазоно̂въ уповѣсти?

— „Не можна!“

— А якъ бы хто хотѣвъ зъ насъ у фармазоны записати-сь?

— „Якъ бы васъ було трийцять на разъ, тогди можна, тогди васъ приймемо.“

— И бо̂льше бы ся найшло, не то трийцять; мене богато уже просили, абы я съ тобою говоривъ яко тво̂й давный приятель, але я все не мо̂гъ якось на тебе вдарити. Лишь одно менѣ скажи, Василю: якъ бы мы записали ся у фармазоны, чи можна намъ якого щастя та гаразду сподѣвати-сь?

— „Такого щастя та гаразду, якого вы ще не зазнали и вашимъ розумомъ не годни̂ змѣркувати. Але треба у передъ фармазонску пробу вытримати.“

— А яка-жь тото проба?

— „Сѣмь лѣтъ, сѣмь мѣсяцѣвъ и сѣмь недѣль по фармазонскихъ заповѣдяхъ жити.“

— А они тяжки̂?

— „Таки̂ легки̂, що ихъ може хто небудь сповнити.“

— А богато є тыхъ заповѣдей?

— „Десять; але на нихъ треба присягу зложити.“

— У кого?

— „У нашои старшины.“

— А де-жь она?

— „Де єи треба; и тутъ може прийти.“

— Коли?

— „Коли схочете; навѣть и въ отсю недѣлю, що прийде.“

— Прикличь єѣ, братчику; я не журю ся, що не буде насъ трийцять. Намъ бѣда такъ уже доѣла, що намъ усе одно, хоть и заразъ гинути. — А якже-жь мы можемо во̂дъ тебе довѣдати ся, коли, и якъ, и що?

— „Якъ мене у недѣлю у церквѣ не буде, тогди знайте, що маєте до мене усѣ о по̂вночи прийти, и тамъ у отто̂й свѣтлици на мене ждати. Посвѣту тамъ не буде, але тото нѣщо, за те не дбайте. А скоро учуєте, що вдарить щось у хатѣ три разы, якъ клевцемъ у ковало, тогди нѣчого не бо̂йте ся, але уходѣть у отсю свѣтлицю смѣливо, вамъ и волосъ зъ головы не спаде, за те я, Василь, тобѣ ручу. Лишь нѣхто не смѣє зъ васъ тои днины трунку якого тамъ небудь и покушати, бо то справа велика и важна, и мусить зовсѣмъ по тверезу робити ся.“

— Тожь приходити у недѣлю о по̂вночи?

— „Якъ лишь мене рано у церквѣ не буде.“

— Слово?

— „Фармазонске слово!“

Оттакъ зговоривши, по̂шовъ Притулякъ собѣ въ село, бесѣдувавъ тамъ крадьки то зъ однымъ то зъ другимъ, радили ся, ще ходили то сюды то туды, а Василь сѣвъ собѣ коло стола, думавъ довго, читавъ щось, писавъ, нарештѣ зо̂бравъ ся и по̂шовъ до панъ-отця, де довго бавивъ, а якъ выйшовъ, панъ-отець по̂слали заразъ за Складаномъ и за Правдарюкомъ и такожь довго зъ ними радили ся. А у недѣлю досвѣта поѣхавъ Василь у мѣсто.

Днина була дуже красна. Народу було у церквѣ много. А якъ повыходили, то Притулякъ такій уже радъ бувъ, якъ бы єго хто на сто коней посадивъ, бо Василя не було въ церквѣ, а во̂нъ знавъ, що се за знакъ. Зъ однымъ, зъ другимъ переморгавъ ся, пошептавъ, во̂дкликавъ ся, а Гершко та Мортко та Мошко не можуть передивувати ся, що се має значити, що нынѣ вже и сей не пє, и той нѣ, и той и другій и десятый и двайцятый и трийцятый нѣ, а Гершко ажь скричавъ: „Ай вай, вуседусъ! чому ты нынѣ не берешь горѣвки, Тымку? га? — а ты Федоре? — а ты Якове? — а ты, Грицю? — таже ты бувало, ще нѣмъ до церкви по̂дешь, калатнешь собѣ по̂въ кватырки? — ну?“

— Коли менѣ такъ сегодня унало, абы я не пивъ! мовить Тымко Крукъ, господарь сердитый и во̂дважный.

— „Герсти? чому не пивъ? — Вы слухаєте одного дурня, одного смаркача, що оно каже, абы не пити? — Оно, нѣвроки, зовсѣмъ таки дурне та божево̂льне, що оно такъ каже; оно хоче собѣ на пана стати; ну ну, най єму; а вы таки будете господарями, якъ и були.“

— А якъ бы, Гершку, и насъ разъ закортѣло панами бути, що бы съ того було? во̂дозвавъ ся Федо̂ръ Антонякъ, оденъ зъ найбѣднѣйшихъ господарѣвъ.

Господи! якъ не осердить ся нашь Гершко! та якъ не трѣсне ярмурковь до помосту, ажь лопнуло!… „Ты паномъ бути? ты? пянюга? що и сорочки доброи на плечахъ не маєшь? — ай-вай-міръ ґішайнъ! — герсти, Сури? — чуєте, пане во̂йте, що оно єму дурне рохкає? — а шварциюръ на того мишіґене смаркача, що оно вамъ таки̂ дурницѣ у голову набило! — а шварцъ-хулемъ! — рушь собѣ съ корчмы, дурню, бо тобѣ заразъ голову розвалю!“

— Абы-сте свѣдоми̂ люде, каже Федо̂ръ, — що се послѣдній разъ моя нога у корчмѣ була! Теперь я ажь знаю, що Василь правду говорить! Бувай здорова, корчмо, та хоть у землю западай ся!

На оттакихъ бесѣдахъ зо̂йшла цѣла недѣленька свята. Жиды ажь нѣжили ся во̂дъ злости а трийцять Срѣбнаро̂вскихъ господарѣвъ сходили ся собѣ у Василя Нестерюка, у ново̂й побито̂й хатѣ, Стефанъ Притулякъ першій. А що вже найбо̂льше усѣхъ дивувало, то було те, що межи ними явивъ ся и Дмитро Складанъ и Иванъ Правдарюкъ и ще не оденъ съ такихъ господарѣвъ, що нѣхто бы ся не бувъ по нихъ и надѣявъ, абы они хотѣли свою душу у нетрудне записувати. — А диви-но ся — подумавъ собѣ тогди не оденъ съ тыхъ бѣдныхъ, — богачѣвъ кортить ще бо̂льше забогатѣти!

Тымъ часомъ надо̂йшла по̂вно̂чь, ажь тутъ и чують усѣ: дзвѣнькъ! дзвѣнькъ! дзвѣнькъ! мовь бы хто великимъ клевцемъ у ковало тричи вдаривъ. Тутъ всѣ такъ и зжахнули ся, а Правдарюкъ каже: „Ходѣмъ, люде! що буде, то буде!“ Отъ и по̂шли усѣ у ту свѣтлицю, що Василь учера Притулякови призначивъ.

Свѣтлиця та була велика и обширна. Во̂кна були во̂конницями зачинени̂, а у серединѣ стоявъ сто̂лъ, чорнымъ сукномъ ажъ по саму землю покрытый. На столѣ стоявъ великій желѣзный хрестъ, а передъ хрестомъ велика чорна книга, на книзѣ велика желѣзна рука, по право̂мъ боцѣ хреста спорый мѣшокъ срѣбла, помѣшь зъ золотомъ, и великій пшеничный хлѣбъ, а по лѣво̂мъ боцѣ старецька торба, кайданы и стрычокъ. За столомъ стоявъ Василь, якъ найкрасше по жандарски убраный, зъ двома медаликами и золотымъ хрестомъ на грудяхъ, зъ великимъ перомъ у рукахъ. На право и налѣво во̂дъ него стояло двоє людей, оденъ чорно, другій бѣло убраный, у довгихъ плащахъ (мантахъ) ажь по саму землю, наличманы на лици, капелюхи зъ великими косицями на головѣ, у того бѣлого серпъ и сно̂пъ у рукахъ, а въ того чорного кайданы и велики̂ ключѣ. У передъ стола, на ослонѣ, стояла трунва (домовина), а на трунвѣ лежавъ мечь и купецки̂ важки на вхрестъ. Тыхъ трийцять людей, що уво̂йшло, стояли нѣ живи̂ нѣ вмерли̂, такъ перелякли ся, а Василь промовивъ до нихъ, але не заразъ:

„Миръ вамъ всѣмъ! не бо̂йте ся, люде; тутъ вамъ и волосъ зъ головы не спаде! Будьте дерзки̂, будьте смѣливи̂, будьте во̂дважни̂! — Хто хоче великого щастя доступити, той мусить и велику душу мати, а передъ усѣмъ по правдѣ гадати, по правдѣ робити и по правдѣ говорити!“

Василь умовкъ, а той, що бѣло бувъ убраный, такожь промовивъ, та такъ уже глухо якось та дивно, неначе съ по̂дъ землѣ:

— Тутъ чути скверну душу; Николай Пасѣчный пивъ сегодня горѣвку.

„Де во̂нъ?“ запытавъ Василь; „де Николай Пасѣчный?“

Други̂, котри̂ тамъ були, пхнули єго на передъ, а во̂нъ такъ и впавъ на колѣна тай каже:

— „Ей-Богу моєму, одну лишь порційку! и то якось не хотячи; я гадавъ, що се нѣхто не буде знати!“

— „Мы усе знаємо,“ сказавъ той, що чорно бувъ убраный, „передъ нами годѣ и чорне по̂дъ но̂гтемъ затаити! Видишь тамъ ту домовину? — мы єѣ на тебе принесли, неправеднику! Ваговь зважить ся и мечемъ змѣряє ся кожде лукавство чоловѣче передъ Господомъ Богомъ, живымъ на небесѣхъ и на земли, и страшнымъ у ярости своѣй!“

— „Простѣть мене грѣшного!“ ледви промовивъ Пасѣчный.

— „Остатній се разъ простить ся тобѣ, чоловѣче!“ промовивъ той бѣло убраный, — „а усѣ, ко̂лько васъ тутъ миромъ господнимъ зо̂йшло ся, абы знали и добре собѣ тямили, що у насъ жарту нема! Вѣкъ чоловѣчій є дуже короткій, якъ то сонне видѣнє, нѣколи въ нѣмъ жартувати, нѣколи єго марнувати, а про вѣчно̂сть треба дбати. Она довга, она безконечна! Горе тому, и опять реку: горе тому, хто сей вѣкъ на те не поверне, абы вѣчно̂сть свою ущасливити!“

— Хоть чортъ, а такъ красно говорить тай правду говорить! подумавъ собѣ не оденъ съ тыхъ, що тамъ були. А той чорный каже:

— „Вы прийшли записати ся у фармазоны. Що оно таке є, ти̂ фармазоны, не можна вамъ сказати, ажь доки не перебудете пробы: сѣмь лѣтъ, сѣмь мѣсяцѣвъ и сѣмь недѣль. Черезъ той цѣлый часъ маєте нашихъ десять заповѣдей фармазонскихъ такъ остро и сумлѣнно сповняти, якъ бы се о житє або о смерть ходило! бо знайте: хто ихъ додержить, той буде мати за сѣмь лѣтъ, сѣмь мѣсяцѣвъ и сѣмь недѣль бо̂льше грошей, якъ оттутъ на столѣ видите, а до того ще и здоровлє, и вѣкъ довгій та честный, и весело̂сть, и хлѣбъ, и добро. Да хто зъ васъ тыхъ заповѣдей не сповнить, а то съ цѣлои душѣ и съ цѣлого серця не сповнить, того жде — а дивѣть що: торбы старецьки̂, неволя, а нарештѣ стрычокъ и шибениця! — вы знаєте, що въ насъ жарту нема!“

— „Слухайте-жь добре, люде,“ сказавъ той бѣло убраный. „Абы-сте во̂дтакъ не казали, що не чули або не вырозумѣли! Мы, якъ казано, жарту не знаємо! Житє людске страхъ коротке, а передъ Господомъ Богомъ зважуть ся дѣла наши̂ ваговь справедливовь и мечемъ острымъ ярости божои змѣряє ся беззаконіє ваше! Слухайте-жь! и ще разъ кажу: слухайте!“

— „И я вамъ кажу: слухайте!“ повторивъ чорный, а Василь узявъ чорну книгу, поцѣлувавъ хрестъ, поцѣлувавъ желѣзну руку, а книгу отворивъ и ставъ читати: