Коротка исторія малоруского народа

I

Украінці чи Малоросси, (або, як ще инше іх прозивають, Черкеси чи Хахли, Русини або й просто Рускі) живуть тепер не маленькою громадою, а и вздовш, и в шир, и в поперек роспросторили своі давні селидьби. Не в однім тепер и царстві живе народ сей, а аж в двох. У Австріі він оселив більшу половину Галичини и трохи не всю Буковину, а в Россіі губерніі: Херсонску, Подольску, Киівску, Волиньску, Люблиньску (Холмску Русь), частину Гродненскоі и Мінскоі, Чернигівску, Полтавску, Харківску, Катеринославску, землю війска Кубаньского, велику частину Воронежскоі губерніі и Курскоі, — та ще й далі роскинув своі села по губ. Саратовскій, Астраханьскій, Самарскій, Оренбурскій и по землі війска Доньского. Тепер народ сей хоч и живе одною массою на тих землях, утеряв и своє имя. Та се тепер один народ, з малими ріжницями. А колись в старину, ще в IX. віку, як кажуть літописці, теперішні Украінці ділились на кілька малих народців. Кожен з них сидів собі окреме и прозивався по своєму. Ті, що жили на західній Волині, звалися Дулібами; а що по Богу — Божанами; далі жили Велиняне і по Дністру — Тиверці; нижче, недалеко від моря — Угличі, а в Галичині — Хорвати. Від Дулібів та Велинян на схід сонця, на теперішному Полісю, жили Древляне; коло Дніпра — Поляне; по над Сулою — Суличі; у теперішній Черніговщині — Сіверяне.

Усі ці невеличкі народи, в купі з другими стародавними славяньскими колінами, що сиділи на землях, де тепер простяглася Россія, у половині IX віку, за проводом варязких князів, почали у государство єднатись. Киів, город Полян, зробився престольним городом того государства, а земля Полянска, або инакше Руска, стала першою між землями других Славяньских колін, що зложили з себе одно государство. Через те ж то и усі коліна почали зва- тись рускими, руским народом. Та давні ріжниці між славянськими народами незабаром взяли своє. Увесь тодішний руский люд став роспадатись — и, мішаючись з давними поселеньцями свіжо занятих земель, зложив три народности: малоруску, білоруску и великоруску. — Саме государство руске, заведене ніби-то Варягами, не вдержалось довго під властю одного князя: воно швидко поділилося на особні княжества, котрі тим тільки й жили, мов би то, одною жизнію, що мали князів з одного роду, и признавали великого (киівского) князя своім головним князем. Одначе такий федеративний склад житя руского вдержався не довго. Коли й єднало що всі ті народці, то не політичне житя, а єднала іх одна віра, одна церковна и книжня мова, та те хіба, що всі вони звалися рускими. Та й те не довго вдержало Русь у-купі. Уже з половини XII. віку південна Русь починає потроха жити окроме від північноі й східнёі. Хоч сама вона те ж була поділена на княжества, котрими правили особні князі и громадскі сходини (віче), — та сі віча все таки тягли іі до купи. Складалася осібна південня федеративна держава. Хоч князі и розрізняли іі трохи, та все вони сами були з одного роду и тим ріднили поділену на части південну Русь. — Та не тільки руске, славянске племя тоді сиділо на іі землях: іі оселяли й турецкі племена, Торки, Берендіі, Печеніги, Чорні Клобуки. Усі ці племена поволи зливалися з руским и тим самим подали ёму азіатского ельементу.

Як перейшли через Русь Монголи, — то не тільки Киівска земля, а й уся південна Русь, що вже з XII. віка прозивалася, спустіла и надовго зосталася неоселеною. Нарід кидав старі селидьби — и ховався все далі на захід, на Волинь, в Червонорусь. Туди перейшло й політичне житя.

Князь Роман и син ёго Данило задумали було зъєднати до купи Украінців, — та іх заміри так и зостались замірами. Раз, краєві безпорядки та княжескі свари за батьківскі престоли, а вдруге — близкі сусіди (Ляхи та Угри), що в украінскі діла за-одно мішалися, — не давали Руси злитися у одно політичне тіло. Незабаром и те, що злилось, роспалося. У XIV. віку одходить до Польщі Червона Русь а та, що лежала на схід од неі, підхиляється під власть Литви, котра, завоювавши рускі землі, зложила особне Литовске княжество, з своіми, литовскими князями. Тільки ж не довго ті князі правили рускими чи то украінскими землями. Поляки давно вже притьмом усилковувались іх прилучити до себе, и таки свого добули. Поріднивши рід королів польских з князями литовскими, — стали вони литовских князів виберати на королів собі. Через те й для Руси, як для землі Великого Княжества Литовского, став один господарь — король польский. Давня самоуправа Украінців почала ломатись; народ почав теряти силу політичну. — Що дальше, то більше и більше ёго старі звичаі стали на нові, чужосторонні, мінятись. Дійшло до того, що один з князів литовских, Казимір Ягелонович, у 1476 році з Киівского удільного княжества зробив тільки воєводство Киівске. Завелись на Руси польскі порядки: наслано и наставлено правити краєм, замість громади (віча), воєводів, каштелянів, старост; народні вольности одна за одною відбирано, а панству рускому на давано вольности та привилеі польского шляхетства. Вільні городи, містечка и села дарувалися на пожитя старостам, а ті ломали до останку стародавню самоуправу громадску. То був перший приступ єднаня руского панства з польским; одні установи, одні звичаі, одні вольности та привилеі зробили своє діло: рускі пани стали покидати предківску віру на католицку, міняти руску народність на лядску — и незабаром зовсім обляшились.

Тільки простий, темний люд не ломав своіх звичаів, не одрікався самого себе: за свою давню волю, за благочестя, за руску народність він виступив на борьбу з польским и непольским шляхетством и з тоді дуже сильною и славною Польщею. Боротьбу сю роспочали козаки.

II

Козацтво пішло на Руси від татар. Само слово „козак“ татарске; на іх мові воно значить: волоцюга, вільний вояка. Ото, як настало Кримске государство, як загорнула орда чорноморскі землі, — стали татарскі іздеці рабувати ті рускі землі, що лежали на границі литовского княжества. Стала Татарва, не ждучи наказу, а часом и без дозволу своєі старшини, виіздити на рабунок, стала рускі села руйнувати. Тих-то розбишаків татарских и звано спершу козаками. Жителі тих земель мусіли напади ці власною силою відбивати. Через те и сами вони привикали до оружноі зброі, а, відбиваючи хижі татарскі набіги, добували и собі вояцку одвагу и вдачу. Так и завелось руске козацтво, таке як було и в татар.

Під ті лихі часи, було всім небезпечно, и простим людем по селах и панам по городах та містечках королевских. Селянам приходилось себе боронити, — без оборони не могло оставатися королевске и панске добро. Через те й козаки украінскі стали ділитися. Вже при Сигизмунді I. и Сигизмунді Августі розділ той помічено. Ті козаки, що набиралися старостами по королевских містечках и волостях, так и прозивалися, як староста. Ото під 1503 г. акти згадують козаків Черкаских, князя Дмитра, що були під ёго проводом. Друге ж козацтво було вільне: воно робилося з панских утікачів и з простих селян, горнулося до купи у вольні ватагии само собі вибирало старшого.

Ото-ж, чим більш множилися и вчащалися татарскі напади, тим більш ширилося и дужчало руске козацтво, так що у 1516 року историки вже бачать чималу силу в козацтві. Головнійшими спорудниками и привідниками козацтва були: Хмельницкий, Предслав староста Лянскоронский, Черкаский и Канівский, староста Остап Дашкович, и князь Дмитро Вишневецкий. Черкаси й Канів з своіми вольностями стали гніздом козацтва, котре мусіло з татарами воювати. Та не одні козаки одбували тоді в краі війскову службу. Треба було в ті часи велику силу для оборони мати, и уряд на Вкраіні всіх городян до войни всиловував. Уставна Грамота наказувала й Киівским міщанам кінно й оружно за Татарами ганятися. Таким робом міщане, не будучи зроду вояками, мусіли одбувати аж дві повинности, тоді як козаки,люде війскового станубули вільні, и ніяких других повинностей не несли, опріч війсковоі. Отим-то те, що було для козацтва полегкостю, лягало на міщан важкою вагою. Городи, окрім повинностей наложених на міщан по закону, терпіли ще від своєволі старостів и воєводів. Через те міщане, а надто молоді и убогі, котрих ні яка користь не тягла до міщанства, самохіть до козаків тікали. За ними и крепаки з сел поривалися: кидали тяжку панску роботу,та все в козацтво та в козацтво. З отаких то втікачів и склалося инше козацтво, ніякій управі не підлегле, ніякими законами не вправоване, окрім одного закону: жити кождому на волі, по своій охоті. Отеж то вільне козацтво звело собі гніздо за Дніпровими порогами, та назвало ёго Запорозкою Січею.

Коли-саме завелось отсе славне січове товариствоне відомо: старі акти не дають нам на те відповіди. Тілько знаємо, що ще в 1533 році Остап Дашкович, на Піотрковскім сеймі, заговорив про те, що годилось би на островах Дніпрових мати щочасну козацку сторожу. Историк Більский каже, що на сеймі ніхто не пристав на раду Дашковича. З сёго довідуємось, що тоді ще не було Січі. Аж-ось, в шестім десятку шіснадцятого віку, князь Дмитро Вишневецкий, на острові Хортиці, збудував замок и посадив там козаків своіх. Козацка селитьба на Дніпровских островах, по близу татарских границь, не прийшлась татарам до смаку: сам хан ходив сёго городка добувати, аби з сусідства козаків вигнати. Не забаром після того, козаки, як каже БільскиЙ, мали уже за порогами, на острові Томаківці, завсегдашнє замчище, кріпость. Ото ж то й була вже справдешня Запорозка Січ. Писану звістку про неі знаходимо вперше у грамоті Сигизмунда Августа, 1568 року.

Тількиж та Січ не одним заходом стала, а погодя склалася: з рибалок та ловців, що з давна мали звичай весною до порогів виправлятися риби й звіря ловити. Вони в осени тільки верталися до дому и по городах украінских продавали солону рибу та звірячі шкіри. Оже в ті часи небезпешно було по безлюдних нетрах промислувати. От рибалки ті та охотники и мусіли, мимоволі, за війсковий звичай братись. Як ходили ловити чи звіря чи риби, то кожної хвилини треба було сподіватися татарского нападу. Через те ловцям тим приходилось завсігди на поготові бути, щоб якоі несподіваноі біди не скоілось, а коли й скоіться, то щоб іі збутись. Певно, кожен ходив не з порожними руками, а носив пісчаль — не тільки про звіря, а й про хижого гайдамаку або татарина. Таке житя робило іх сміливими, прудкими, хоробрими, а небезпешні переправи через страшні Дніпрові пороги робили з них и мореплавів одважних. З промислового товариства мусіло неминуче скластися товариство лицарске. Почали тоді ходити за пороги, на острови, не тільки по рибу чи по звіря, а й за вояцкою здобичю, нападали на татарскі улуси, заганяли скот, коней, у звоёваних брали кінскі приряди и зброю. Була ще й инша принада на Низу. З Туреччини у Московске господарство лежав купецкий шлях на Очаків. По ёму ходили з крамом каравани купецкі; козаки на них наскакували и грабили. Вертаючись до дому з легко заробленим добром, вони и других заохочували на такий промисл. И такі походи прийшлись до вподоби Украінцям. Що року більшало тих, котрі по весні на Низ ходили. Кому подобалося самотне, бурлацке житя, ті зоставалися и зимувати у кріпости: то була, як і звано, сірома, себ то сіра голота, котрій нічого було за родиною жалкувати, которій повсяк-часне житя шага мідного не стояло. Другі хоч и верталися на Вкраіну, та вже не згожувались бути тим, чим були до того, — себ то од бувати міщанскі й селянскі повинности. Вони себе вже звуть вільниии козаками и не хочуть слухати своєі першоі старшини. По- коштувавши козацкого житя вони збираються у ватаги, вибирають сами собі ватажків, которих гетьманами величають; а коли ні, — то пристають у козаки до якого небудь пана, — а той уже и собі зветься гетьманом и поводиться з ними, як з вільними людьми. Такі вільні козаки служили у князів Вишневецких и Ружинских. Тоді ще над усіма козаками не було одного гетьмана. Оже вільне козацтво перше набіралося з міщан, а далі більша частина ёго була з сельских „хлопів.“ Вік Сигизмунда Августа був добою, в котру руске панство найбільше ляшилось. Воно приймало польский побит, переймало польскі звичаі и мову, а руска-украінска мова знай забувалася. Враз з тим, пани украінскі почали роскішнійше жити; потреби іх множились и силували панів доходи своі прибільшувати, а через те житя хлопів робилося ще тяжчим, ще важчим. Не дивно, що хлопи стали тільки про те й думати, як би того ярма збутися. Великою принадою для них було, — ити у козацтво, от вони до козаків и втікали. Не тільки з Украіни, а з Литви, з Польщі приходили шукати в козаків волі. Козаки жили вже не в одних Черкасах та Каневі, як з початку, а на вольнім просторі теперішних губ. Киівскоі, Полтавскоі, и південноі частини Подольскоі. То були вільні люде, що вже не слухали наставленоі старшини: вони корилися и слухали тільки гнізда козачого — Запорозкоі Січі. Одна украінска літопись розказує, що якось царь Турецкий спитав: „скільки на Вкраіні козаків?“ А ему одказано: „У нас де крак, там и козак, а де байрак, там сто козаків!“

Настає година героічноі слави козацкого лицарства. Козацтво не вдовольняється бійками з татарами по степах та рабунком купців. На своіх чайках (так звалися човни, обшиті очеретом), що містила кожна чоловік шістьдесять — козаки пускаються в море, заходять в Румелію, Анатолію, появляються навіть аж під Цареградом. Нападаючи на бусурменьскі городи, вони визволяють з галер и темниць християнских невольників, підбивають цілі християнскі городи виступити на Турецку неволю. В цій борьбі з музулманщиною, лицарска вдача Свирговского найбільшу звертає на себе увагу. За польского короля Генриха, з роду Вальоа, Господарь Молдавский Івонія, як притисли его Турки, — обернувся за помочев до Гетьмана Свирговского. Воювати з невірними — то перше діло козацке. Так думало тодішнє украінске козацтво. Так думав и Гетьман Свирговский, тай виступив на поміч християнскому народови, щоб ёго з під Турецкоі неволі визволити. „Не заплата твоя, пане Ивоне, привела нас до тебе“, одмовив Гетьман Господареві на ёго гроші, — „а лицарске завзятя: хочемо битися з ворогами віри християньскоі!“ Свирговский, по розказам Украінских літописьців, виступив в Молдавію з півтора тисячю козаків, и узяв під своє верховодство усі війскові сили Ивоніі. Не вважаючи на те, що у ворога війско було далеко більше, — гетьман украінский не раз и не два славно побив его. Вже борьба Молдаван з Турками малась зовсім перехилити на християньску сторону, як прокинулась у війску зрада Єреміі Черновича, змалку товариша Ивоненого, та й програли козаки справу. Зостались побідителями Турки, а козаки з своім славним гетьманом лягли на полі головами. Ось як козацка дума оплакує смерть Свирговского:

„Як того пана Ивана, „Що Свирговского гетьмана, „Та як бусурмани піймали, „То голову ёму рубали, „Ой голову ёму рубали, „Та на бунчук вішали, „Та у сурми вигравали, „З ёго глумовали. „А з низу хмари стягали, „Що воронів ключа набігала „По Украіні тумани слала, „А Украіна сумовала, „Свого гетьмана оплакала. „Тоді буйні вітри завивали: „ — Деж ви нашого гетьмана сподівали? „Тоді кречети налітали: „ — Деж ви нашого гетьмана жалковали: „Тоді орли загомоніли: „ — Деж ви нашого гетьмана схоронили? „Тоді жайворони повилися: „ — Деж ви з нашим гетьманом простилися? У глибокій могилі, Біля города Килії На турецкій линіі.....

III

Як бачимо, козацтво боролося з полудикою музульманскою деспотією, а в другій половині XVI. віку воно виступило на борьбу з цівілізованим аристократичним деспотизмом, що починав заводитися у Польщі. В 1569 році скоілось велике діло. Сигизмунд Август зъєднав, прилучив велике княжество Литовске до Польского королевства. Усі південно-рускі землі, себ-то Украіна (що тепер Киівска и Пілтавска губерніі, Волинь и Поділє) на сеймі в Люблині одлучено од Литви и привернуто до Корони (себ-то до Польщі). Щляхетну Польску державу збудовано на підвалині неволі цілих міліонів людей.

Пани Польскі того часу дивились на свободу, як на власність тільки шляхетского роду. Кожен шляхтич думав, що він міг топтати під ноги людей не шляхетних, або як тоді звали, людей подлого роду, — себ-то хлопство. Таку долю лагоджено и для Руси, що після Уніі мала підхилитись під польскі закони. И справді, тепер уже рухнули прежні порядки. Литовскі и рускі бояри зрівняні у правах з польскою шляхтою, а усе нешляхетне поспільство оддано ім в неволю, в крепацтво, — тоді як перше вони володіли ним тільки на праві леннім.

Всі піддані в Польщі ділилися на три кляси громадскі: 1) Шляхетский з безкраіми вольностями и правами, як особистими так и державними, 2) Хлопский, або крепацкий, що був у крепацтві в шляхетного панства, — и 3) Міщаньский, вельми не людний, що самостійно правувався в де-яких городах Магдебурским правом, був вільний и заводив для управи своєі цехи. Козаки не підходили не під одну ис сих верств громадских. Одже все таки іх треба було вписати до якоісь верстви, — бо без того шляхетско-польскі порядки не завелись би и не вдержались на Руси. Вписати козаків в міщанство було не можна, бо ні своіми промислами, ні містами оселищ своіх козаки під ёго не підходили. Оставало ся ще дві инших верств — шляхта и поспільство, або хлопи. До одного з них повинні були підійти козаки. Повернути козаків в крепацтво — для Речі Посполитоі було невигідно: раз через те, що козаків уже тоді розвелося не трохи и всі вони були люде, що вміли ходити коло зброі війсковоі, а вдруге, повернувши у нівець усі права козацкі, всю іх самоуправу громадску, не обійшлось би даром: козацтво би встало за свою свободу — и наробило б великого клопоту Польщі. Прилучити ж козаків до шляхти — не можна, бо шляхта про це не хотіла и слухати. Дорого цінячи своі привилеі, вона що-раз більше и більше замикала свій кружок и не впускала в ёго людей другоі верстви, щоб не втеряти своіх прав и вільностей, змішавшись з низшими людьми. За короля Сигизмунда Августа, що при ёму Люблинска Унія настала, козаки тільки одним именем були королевскі піддані, а на ділі були людом вільним.

Бачучи, що не легко було б боротись з уже виросшою козацкою силою, Сигизмунд Август хотів іі хоч під свій догляд узяти. От, через те, щоб привернути до себе козацтво, він замість старшин козачих, що іх було богато, настановив одного старшого, та й підхилив ёго під послух коронного гетьмана. Таким головним старшиною уперше поставлено шляхтича Яна Бодовского, року 1572. Та Сигизмунд Август в своій рахубі ошукався; пробу получення сил своіх козацтво обернуло на свою користь. Ян Бодовский недовго подержавсь старшиною, а після ёго почали вже самі козаки на всю Украіну своіх власних гетьманів вибирати. На третий рік після Уніі Люблинскоі Сигизмунд Август умер (1572 р.). Степан Баторій, незабаром потім сівший на польский престол, захожується південну Русь зовсім сполучити до Польщі. До сего часу Украіна тільки на папері до Польского королевства належала, бо козаки, котрих чи-мало було по городах та містечках, гетьманів сами собі вибирали, воювали, мирилися, робили своі розпорядки, у польского проте не питаючись уряду. Розуміючи добре, що козаки, то головна підвалина руского народа, Степан Баторій задумав іх одним енергічним заходом зломити. Він хотів силу козаків таким способом розірвати, щоби іх спільний опір громадский розбити та и не налякати шляхти, що дуже богато нових людей до іі гурту прибуде.

За перших літ панованя Степана Баторія гетьманом козацким був Богдан Ружинский. За ёго то часу король Баторій и зробив таку реформу: вибрано було 6000 козацкого первоцвіту; всіх іх вписано до леєстру війскового, а кождому по червонцю и кожуху „рочного“ визначено. Король усім ім дав и право незалежне и право самосуду, и право вибору старшин, а за для останнёго діла зложено в Батурині особий трибунал (себ-то суд). Усі землі, що до сёго часу були в руках козацких, за ними и оставлено. Тих козаків, що не ввійшли до леєстру, уряд польский хотів з крепаками зрівняти; себ-то присиловати іх або йти у підданьство до тих панів, котрим іх землі подаровано, або, де земель нікому недаровано, а все таки відобрано, під рукою королевских старшин пробувати, значить підданими королевскими стати.

Одначе захід сей недовів Степана Баторія до ціли: незадовольнивши нікого, він усіх підняв проти себе. З сёго часу и починається та велика боротьба двох початків: народоправного з паньско-правним, руского с польским, православного с католицким, що усе більше та більше займаючись, як тая пожежа врешті увесь -руский край огорнула. Не схотіла шляхта 6000 нових прибутнів до свого громадского стану приняти и заперечувала право короля на нобілітацію, себ-то на самовільну роздачу шляхетства: ні один сейм уклад новий Баторія ствердити не хотів. Не схотіла шляхта леєстровому козацтву попустити и права наданого королем: депутатів на сойм висилати и в виборі короля спілку мати, операючися на тім, що козаки не громадский стан який, а просто — війско найняте Річ-Посполитою за гроші. Така недорічність дуже вразила леєстровців. Стямили вони добре, що ранійш-пізнійш іх зустріне те саме, що тепер не-леєстрових; що и король и шляхта хочуть відняти найдороще добро іх — свободу.

Тогочасна іх дума показує се добре:

А як не будуть служить вірою и правдою (каже король козакам) „То я ім тоді другий подарок подарую: „Хоробою іх подарую „Хоробою тяжкою та важкою. А козаки те зачували, До свого отамана промовляли: „Якою-ж то хоробою, „Чи не свободою? „То як-би вже от тою хоробою, що свободою, То всім нам товаришам козакам „Инших дарів и не треба!“

Страхаючись за свою волю леєстровики зъєднались з нелеєстровим своім брацтвом, щоб спільними силами спільне діло боронити. Нелеєстровці ж, на котрих ввесь тягар польскоі реформи мав спасти, в свою чергу и сами супроти неі оперлись; та не почуваючи на те за собою сили, вони ис крепаками стали єднатися.

IV

Як вже відомо, увесь сельский не-шляхетний люд с самого часу Уніі, себ-то с 1569 року, був в безусловнім підданстві у шляхти. У такому паньскому краю, як була Річ-Посполита, не знайшлось такоі сили, щоб за крепака, за ёго чоловіче достоинство стати зъуміла. Пан мав таку над своіми підданими волю, що міг самохіть крепака смерти віддати, нікому за таке діло рахунку не здаючи. Бо и такий пан, що вбив-би чоловіка-крепака и не до нёго належного а чужого, звичайне зоставався без кари. Побит крепака став невиносно тящим, а ще надто с того часу, як у литовско-рускому государстві уклалася Унія, коли пан и крепак стали один одному и мовою и вірою чужим чоловіком. У ті часи поміж панами починає усе більший потяг до роскоші розвиватися: золоте та срібне начиня, заморскі вина и ласощі, музика надворна стали першим, найбільш важним ділом побиту паньского. А в одежі паньскій були такі вже збитки, таке перейманє з усіх инших народів, що самохіть нагадується приповідка, зложена украіньским людом на паньскі витребеньки:

„Сидить чорт Тай плаче Що панам моди Не достаче.“

Пани приймали по дворах своіх цілі купи усякоі шляхетскоі дрібноти и голоти, підпанків отих, що живились тільки іх коштом, робити-ж нічого не робили. Шляхетні пані й собі робили теж саме, — біля себе купи шляхтянок згортали: таких дармоідів де-по-якому паньскому дворі по кілька тисячів бувало. На кому-ж як не на крепаках ляг увесь сей тягар? В старовину (за перших часів) розказує один тогочасний щирий писатель Старовольский: „королі у бараних кожухах ходили, а тепер уже и возниця шовковою тканиною кожух собі криє: бач від простого люду відріжнитися хоче, щоб не зобачили ёго футра. Тоді бувало шляхтич простим возом іздить, в ряди-годи у колясці на лянцюхах, а тепер би то у шість коней жене кочом срібряним, адамашком вибитим. Перш просте домове вино пили, а тепер не то що лёхи, а стайні венгерским вином пропахтіли. На заморскі вина, ласощі, пастети усі гроші йдуть, а на те, щоб своіх бранців викупити, або на оборону вітчини у нас и грошей кат-ма.

Починаючи від сенатора и до останнёго леєстрового усі своє добро пропивають, а потім у довги неокупні лізуть. Працею ніхто не хоче жити, а усяк на те верне щоб чуже загребти; набувається легко — легко-ж воно и збувається. Заробітки убогих людей, що з іх слёзами а иноді и зо шкірою здерто, вони як сарана, споживають: в один день одна особа паньска зъідає те, що у довгий час скільки тих бідолах випрацювати мусять и усе се йде у діравий лантух-черево.“

„Богато нам розказують про турецку неволю“ — каже у другому місці той самий писатель, — одначе се тичиться тільки до бранців, а не до тих, що у Турків живуть під державою и коло землі ходять або гандлюють: з них кождий, як рочний податок оплатить, чи складену на нёго роботу викінчить, то більше свободи вживає ніж наш шляхтич. Уся свобода у нас на тім и стоіть, аби кождому робити те, що він схоче; а с того таке виходить, що бідніщий и слабіщий у богатого и сильного у неволі стає, сильніщий слабіщому безкарно кривди робить які схоче. В Туреччині жаден паша останнёму крепакови того зробити не зможе, бо коштом голови своєі заплатить; в Московщині думний пан и перший боярин, а у Татарів Мурза над простим хлопом, хоч и иновірцем, знущатися так не посміють, бо усякий знає, що ёго самого перед домом зневаженого повісити зможуть. У нас тільки, у Польщі, усе робити вільно, — и в селах и по місточках. Деспота азіятский за ціле житя своє стільки люду не знівечить, скільки его що-року у вільній Річ-Посполитій мордують!“

„Простий люд в Польщі (оповідає другий сучасник) терпить муки неначе у пеклі, а пани проте роскошують, немов у раю.“

Не вміючи и лінуючись самим господарувати в маєтках, пани оддавали іх на аренду жидам; а ті, наче те гайвороня хиже та люте на Украіну зліталися. Усі своі права и обовязки передавав пан жидови, не мов би один незалежний владика другому.

Майно, житя хлопа, честь ёго, жінка и діти, були зовсім в руках арендаря-жида, що мав навіть право хлопа смертев карати. Бажаючи вдоволити ненаситних панів а разом и запхати власну кишеню, жиди вигадували такі побори, що згадуючи іх серце застигає. Народилася в крепака дитина, то він найперш мав панови дати, а ні то вона й зоставала нехрещена, а часами так и вмерала. Женив крепак сина, чи віддавав дочку, все мусів и тоді наперед дати, бо иначе-б молоді шлюбу не мали; так и жили бувало часто невінчані.

Але надзвичайно тяжко було крепакам по коронних маєтках. Крім безграничнёі самоволі старости, або підстарости-жида, — що людей не жалували, бо вони тільки до іх смерти були іх власностев, по маєтках тих ще сиділо польске війско, на всю Польщу найбільш ненаситне и безпутне.

„Наш жовнір“, каже Старовольский, „не знає ні родини, ні віри; як забере од Річи-Посполитоі гроші, то зараз одного вечора и пропє, а потім понаберає собі убраня, зброі та харчів від убогих людей, нарабує у них всякоі всячини и везе до обозу; роскине там намети, тай роспродує, що нарабував.

Жовніри конфедерациі роблять, розписують самі від себе кватири, для себе королевскі податки збирають: оттак то замість боронити родину, вони стають іі сами пліндровати. Чи иде жовнір на війну, то обдирає убогих людей, чи повертається з неі, то робить теж саме; прийде одна корогва в село, рабує ёго, далі друга, трета и нема такого села, у якім би не перебувало часами и тридцяти або и сорока корогов. Люде плачуть, гвалтують и тікають.“

V

Оттаке то бездольне було житя крепаків; до них тепер нелеєстровці, знаючи несилу свою и обернулись, щоб скластись в одностайну громаду; вони крепаків підмовляють у купі з ними скинути паньску кормигу, що усім ім стала невимовно тяжкою, та вкупі-ж всім и добути козацкоі свободи.

Отсе полученя и дало козакам ту велику силу, якоі вони потребували для оборони своіх прав: козаки самі зрозуміли се добре, сказавши в историчній думі:

„Тим-то и стала славна страшенна козацкая сила, Що у нас, панове молодці, була воля и дума єдина.“

Оттак то знівеченя прав козацких стало головною причиною борби, котру роспочало козацтво, — а сила ёго лежала в тім, що воно єдналося з простим народом, роблячи и его спільником своіх вольностей. Окрім сеі головноі причини були и другі, що ширили боротьбу и давали ій розмах великий. У 1569 році появляється церковна унія. Вона ще більш роспалила боротьбу до даючи до громадского интересу ще и интерес религійний. Польска політика силкувалася, аби Украіну зъєдночити з Польщею. Для сёго-то и запроваджено унію, а запроваджено іі по найбільшій части для простого народа, бо панів руских сподівалися повернути прямо на католиків.

Украіньске паньство почувши про унію сперш загомоніло було; зібралися товариства, конфедерациі, що мали віру свою боронити; одже років через 30, чи и більш Французкий инженер Боплян, що у Польщі служив, росказує вже: „Украіньске паньство подібше до польского, и соромиться мати иншу віру від латиньскоі. Католицтво більше все ширшає, дарма що усі вельможі и ведуть рід свій від руских. Богато було и руских панів, що рід свій від св. Владимира и Гедемина вели, ще багатіщих и значніщих як польскі; маючи участь у соймі, могли вони добре свою справу державну боронити. Одже самим ім дуже подобалось панованє и вони зміняли рідне своє на польске, вважаючи за родину уже цілу Річ-Посполиту, а не прилучену до неі Вкраіну. Прийняли вони швидко и польску мову, що вживалася при дворі и на соймі, а за мовою незабаром и віру свою проміняли, бо проміна така на хиляла до них католицке священство у Польщі, тоді дуже сильне, та и до старіств шляхи прокладала. А надто ще королевскі ласки та похвали всесвітні шляхетства ще більш іх до того при хиляли.

Цілі семъі тратять и віру и народність через одруженє з польками, а найбільш вихованє робило з украіньского паньства перевертнів. Діти панів украіньских вчилися у Кракові, Львові и по других городах Річи-Посполитоі, або и за границею; вихованє-ж тоді скрізь єзуіти в своі руки забрали. Скоро прибував до школи молодий Русин, зараз за ёго и чіплялися: виставляли ёму ёго віру поганою, називаючи і схизмою, а латиньску віру силкувалися виказати за найсправедливіщу и обряди єі за поважніщі. Молоде чутя корилося до наговорів учителя, Русин приймав віру латиньску, а вернувшись до дому уже зневажав усе своє рідне, вважаючи ёго за хиже варварство: він затуляє навіть уха як почує украіньску мову, а крепака свого уже й за чоловіка не має, и дивиться на ёго як на відступника божого, котрому и в тому світови пільги не буде.

В кінци, чи-мало панів силовано було підмовою єзуїтів, що тоді по всій Украіні розкинулись; вони панів православноі віри нехтували и геть виживали, та до того й ляхи нарочито не давали ім жадних до освіти засобів, щоб вони змоги не мали з католицким паньством на прю ставати и ёго перемагати. Через 20 років після зъявленя уніі, богато епископских катедр уже було без епископів; постриженє в попи трудне було вельми. Пани бачили кругом себе самих католиків та уніятів, що до того ще й освітнійші були від православних. До того ще й польске паньство з кождим роком все більше по Украіні селилось. Оттак-то усе набільшалося панів католицкоі віри — ляхів переселенців, и обляшених Украінців, що напослідок стало іх більше як панів православноі віри. Пани поробились католиками, а що житя и сама совість хлопів була у іх волі, то гаразд спогадати, як фанатизм паньский став розвиватись. Пан православноі віри міг у своєму селі й церкву збудовати; тільки вона зовсім не безпечна була від нападів якого небудь фанатика католика. Пани Ляхи силою перевертали православні церкви на уніятскі; частенько було юрба шляхтичів, що у пана жила, урветься до монастира, тай розгонить и мордує ченців, силуючи іх до уніятів пристати. Заковували іх у кайдани, виривали волося, не давали істи а часом таки вішали, або топили. А жидова постерігши у сёму ділі користь, схилила панів віддавати разом з маєтками и церкви хлопів; жид брав до себе від церкви ключі и за кожду відправу відбирав у парафіян мито, виказуючи ще зневагу й догану до віри, котроі нікому було боронити. Часто крепаки знеможені роботою та податками не могли вже и мита давати, а попи не відбираючи платива и всяку зневагу від жидів терплячи просто вдавались на втеки. Тоді парафію приписували до уніятскоі церкви; православну-ж, як що не треба було на уніятску переробляти, руйнували зовсім, а святощі церковні жиди заберали. Католицке священьство підмовляло з провославних церков глумувати, сподіваючися сим народ до уніі прихилити. По городах теж само віру на глум віддавали. До уряду вибирано самих католиків, и вони звичайно помагали католицким попам кривдити православних; забороняли ім христіян з православними обрядами хоронити, и навіть до хорого піп з дарами йти не мав права. А надто ще в Червоній Руси Ляхи показали усю свою нетолерантність. У Львові до того доходило, що під час божоі служби ляхи, цілою масою вривались у церкву. Єзуіти підучували католиків та уніятів нарікати на православних, що вони ніби кепкують над латиньскою вірою; тих, на кого нарікали, у кайдани зараз ковано и катовано; де-які и вмирали, а хто видержував муки, кілька років в смердючій тюрмі, и від его найчастіще відбирали всі добра и накладали инфамію, себ-то знищенє усіх соціяльних и политичних прав.