Твори (Франко, 1956–1962) — 9

Том IX

ІВАН ФРАНКО

Том IX

Книга I-II

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1959

Ivan Franko

Volume IX

Published by

KNYHO-SPILKA

New York 1959

Обкладинка та обгортка П. П. Холодного

І. Франко Різьба на дереві. І Весни. 1953.

тому дев'ятого

Книга перша —

Книга друга —

Для домашнього вогнища

Повість „ “ була спочатку написана (1892 р.) по-польськи, але її Франко не друкував. По-українськи почав її друкувати Франко в Коломиї 1894 р., але вона не була закінчена друком. 1896 року початок повісти надрукував Франко як додаток до т. VI „Життя і Слова“, що виходило під редакцією Франка. 1897 року надрукував Франко свою повість в серії „Літературно-наукової бібліотеки“, кн. 11.

Більше ця повість друком не виходила. Передруковується з видання 1897 року. На Україні ця повість майже невідома.

Ів. Лизанівський.

Для домашнього вогнища I

I

В невеличкім, чистенькім і зі смаком прибранім сальонику дві дами зайняті живою розмовою.

Обидві однакових літ, однакового показного росту, обидві вродливі, в цвіті віку, обидві вбрані добірно і зі смаком. Говорять між собою інтимно, інколи мимоволі понижуючи голос до таємного шепоту, хоч ані в сальонику, ані в сусідніх покоїках, ані в сінцях нема й душі живої.

Одна з них, розкішно розвита брюнетка з блискучими, чорними очима, з цвітом молодости і здоров'я на повних, рум'яних щоках, на чудово викроєних малинових устах, з маленькою ямочкою на круглому підборіддю, що надавала їй виразу жартівливої молодости й невинности, — це, очевидно, пані дому. Ніхто би по ній не пізнав, що їй 28 літ, що вона мати двох дітей, котрі ходять уже до початкової школи — так молодим, свіжим і непочатим видається її лице, вся її елястична, дівоча й чаруюча постать. В простім, а проте дорогім і елеґантнім домовім убранню, вона дуже живо зайнята тим, що „робить порядок“ у сальонику: знімає полотняні футерали з м'яких, коштовних меблів і з золочених рам — дзеркал та образів, уставлює симетрично статуєтки та оздобний посуд на комоді, придивляється і примірює, де би найкраще стояти букетам з живих квітів, що, настромлені в делікатні вазоники із золоченого шкла, розливають сильні пахощі на ввесь сальоник. Упоравшися з цим, підбігла до невеличкого, перламутром викладеного столика й накрутила старосвітський металевий годинник, що довгий час без діла дрімав під хрусталевим клошем. Одним словом, молода пані „виганяє пустку“ з цього сальоника, котрий, очевидно, чимало часу стояв пустий, запертий. В коминку тріщить і гуде веселий огонь, що звільна оживлює, огріває заморожене повітря сальоника, немов достроює його до оживлених рухів, квітучого лиця і розіскрених очей пані дому.

— Алеж, Юлечко, — говорить вона дзвінким, дивно проймаючим голосом, — не роби ж мені тої прикрости, роздягнися, присядь на хвилечку! Я зайнята, це правда, але так… знаєш, така вже моя вдача, що ані хвилі не можу дармувати. Я би це могла і по обіді зробити, ну, але знаю, що ти мені цього за зле не приймеш.

— Що ж знов, Анельцю!? Аджеж власне задля того…

— Ні, ні, не кінчи, не говори мені нічогісінько: задля цього чи задля того! — перебила їй господиня, притулюючи їй свою білу, пухку, маленьку ручку до уст і силою втискаючи її на крісло. — Коли вже ти прийшла до мене, то напевне знаю, що не без причини. І добре зробила, що власне тепер прийшла, — додала по хвилевій мовчанці, під час котрої її приятелька знімала капелюх. — Мариня пішла до міста, діти ще в школі, можемо поговорити свобідно.

— Але твій чоловік, — з виразом якогось заклопотання промовила друга дама, — аджеж він сьогодні має приїхати, не правда?

— Власне, власне! — живо відмовила Анеля, — але аж вечером. Антось писав мені з Перемишля, що мусить там іще полагодити якісь формальності.

— Ну, то добре, коли так! Я думала, що зрана приїде, тим поїздом, що власне о дев'ятій надійшов.

— Що ти мовиш!? — скрикнула Анеля з жартовливим обуренням. — Тепер уже пів до одинадцятої. Якби був тим поїздом приїхав, то вже би давно був у мене. О, я його знаю! Він би не видержав так довго.

Уста й очі її заблисли при тих словах напівжартовливим, напіврозкішним усміхом.

— Ах, так! Без сумніву! — сказала Юльця. — Вспокоюеш мене цілковито. А щоб перейти на те, що я тобі мала сказати, — додала, мимоволі понижуючи голос, — то… може воно й нічого, може це так тільки… Але ти знаєш, яка моя натура. Нехай щонебудь найменше, я зараз перелякаюся так, що крий Боже.

Вираз її лиця, її очі й ціла її подоба, бачилось, підтверджували правду тих слів. Все в ній проявляло ненастанний внутрішній неспокій, і то не хвилевий, але якийсь органічний, вроджений, що плив з недостачі рівноваги між поодинокими силами її душі, між чуттям і волею, між бажаннями і спосібністю до їх заспокоєння. Хоч ровесниця Анелі, хоч не менше від неї вродлива й одягнена в елеґантний візитовий стрій, вона все таки виглядала на яких десять літ старшою від своєї товаришки. Її величезні, русяві коси обвиті довкола голови, бачилось, пригнітали те низьке чоло, порисоване вже легенькими морщинками, те бліде, дрібне, доцвітаюче личко з блискучими очима, що раз-у-раз бігали неспокійно. Коли говорила, кінчики її уст тремтіли судорожно, а в руках мняла раз-у-раз наперфумовану батистову хусточку. Хто їй ближче приглянувся, той мусив достерегти, що не любила ніколи довший час спочивати очима на однім предметі, що часто якось мимовільно, з привички, озиралася, щоб хто її не підслухував, і так само часто, машинально поправляла складки своєї сукні. Навіть у тих хвилях, коли сміялася, коли слова рвучим потоком плили з її вуст, навіть в тих рідких хвилях видно було якийсь вираз терпіння й тривоги на її лиці, щось таємне й принадливе, мов загадка, та глибоке, мов гірське озеро.

— А як же, а як же! — з усміхом щебетала Анеля, виймаючи з комоди велику срібну тацу з емальованими на ній головками ангеликів. — Щоб то було, якби моя Юлечка не мала раз якогось страховинного прочуття, не переживала смертельної тривоги! Ну, ну, вспокійся, моя любочко, і скажи, яким прочуттям ти знов мучишся?

— Жартуєш, Анельцю, — сумовито відповіла Юльця. — Щаслива ти, що можеш жартувати! Такий уже, видно, твій темперамент. Як я тобі завидую! Ах, а я!.. Ну, але цим разом, люба моя, не в прочуттях діло. Боюся дуже, щоб не було щось геть гіршого!

Легенька хмарка пробігла по лиці Анелі. Зупинилася на середині покою, несучи тацу, щоб поставити її на столі, і пильно зирнула в лице своєї товаришки.

— Хочеш мене занепокоїти! — сказала й додала з усміхом: — Не знаю, чи це тобі вдасться. Знаєш, у мене нині щасливий день: муж по п'ятилітній неприсутності вертає до мене зі служби. Ну, так що ж там таке, говори!

— Бійся Бога, Анельцю, — скрикнула Юльця. — Як ти можеш таке говорити!? „Хочеш мене занепокоїти!“ Хтось би міг собі подумати, що я завидую тобі родинного щастя й бажаю його затроїти!

— Хто знає! — сміючись вимовила Анеля. — По вас, старих самотницях, усього сподіватися можна.

І поставивши тацу на столі, принесла велику коробочку й висипала з неї на тацу купу різнобарвних карток візитових, білетів з бажаннями, запросинами й запитами, а потім супокійно, систематично почала розкидати по таці ті докази сердечного, рухливого й обіймаючого широкі круги товариського життя. З правдивою жіночою грацією розкидала їх так, що в тім ніби неладі видно було певну провідну думку, навіть певне невинне кокетство.

Юльця сумовито похитала головою.

— Встидайся, Анельцю, встидайся, що можеш щось подібне подумати про свою приятельку! Ні, на це я не заслужила!

— Ну, але що ж там маєш? Що там душиш у тій прекрасній голівці? — сказала Анеля, цілуючи її в лице, а потім в чоло, а відтак сідаючи побіч неї. — Я готова зі своєю роботою. Тепер говори!

— Я вже сказала тобі, — мовила Юльця, беручи її за руку й похиляючи очі вниз, мов який закоханий хлопчина, — сказала вже тобі, що це все може й не значить нічого. Стільки разів уже ми непотрібно тривожились… відколи ми розпочали цей нещасний інтерес…

— Ах, то певно знов Штернберг! — скрикнула Анеля.

— Розуміється, що не хто, як він. Смійся з мене, Анельцю, але мене раз-у-раз мучить прочуття, що той хитрюга наробить нам іще великого клопоту.

— Смійся з того! — рішуче відмовила Анеля якимось зміненим, твердим голосом, голосом купця, що певен своєї добре обдуманої купецької комбінації. — Що він нам може зробити? Камінь, котрий хотів би звалити на наші голови, поперед усім розтовк би його самого, а нас — хто ще знає. Ні, Юлечко, з того боку я безпечна, з того боку не боюся нічого.

— Ах, люба моя, — відказала Юльця, — ніколи чоловік не може так обезпечитися! Не раз найменша дрібниця, непередбачений припадок може попсувати найкращі замисли.

— Ха-ха-ха! — зареготалася Анеля сріблястим сміхом. — Але ж це ми знали з самого початку, моя Юлечко! Хто вовка боїться, нехай у ліс не йде. А тим часом Бог дав, що досі нас вовки не ззіли. Аж тепер, коли ми вже майже зліквідували свій інтерес, коли всі акти зложено до архіву, а кінці вкинено в воду… Ні, Юлечко, поглянь на мене! Котра з нас більше ризикувала? Котра могла більшої страти лякатися? Признаєш мені певно, що я. А все ж таки, раз зважившися приступити до вашої спілки, я стояла сміло на своїм становищі, робила все, що тільки ми признавали потрібним і ані разу… правда!.. ані разу я не завагувалася. Ну, скажи, чи не правду говорю?

— Героїня з тебе, моя Анельцю. О, так, правдива героїня! Ще від дитинячих літ, від шкільної лави любила я тебе за те, подивляла тебе за те. Ах, і тепер тебе подивляю і завидую твоєї незламности. Але признай, моє серденько, що і я не була перешкодою в цілій справі, що і я експонувалася й наражувалася, — ох, та ще й як! Аджеж увесь плян був мій. Добір спільників і аґентів — мій. Нав'язання зносин — моє. Я була душею цілого підприємства, не правда? А коли я раз-у-раз тривожилась, раз-у-раз остерігала, коли я не раз навіть видумувала небезпеченства там, де їх не було, то аджеж і це не вийшло нам на шкоду.

— Противно, Юлечко, противно! — живо мовила Анеля, знов її цілуючи. — Ну, але скажи ж, мій сторожений журавлику, які це там чорні точки ти добачаєш на виднокрузі?

Замість відповіді Юльця вийняла з кишені помняту телеграму й подала її Анелі.

— Телеграма! — скрикнула Анеля, трохи зачудована, й поспішно розвинула помняту картку. — З Филипополя! Від Штернберга! А він у Филипополі що робить?

І потім звільна, майже напошепки, прочитала оцих кілька слів, що містилися в телеграмі:

„Komme mit Orient-Expresszug. Schicke weiteres Telegramm aus Budapest. David“.

Анеля поблідла. Сиділа недвижна й пальці її, в котрих держала телеграму, затремтіли судорожно й телеграма випала з її руки на коліна. Погляд її напружився, зіньки очей розширилися. Гляділа перед себе, не бачучи нічого, гляділа в нутро своєї душі, шукаючи чогось, що помогло б їй розв'язати загадку, заключену в тій скупій на слова та очевидно грізній телеграмі. Вкінці, не находячи нічого, звільна обернулася до Юльці.

— Що ж це значить? — запитала.

— Хіба ж я знаю? Чую тільки…

— Покинь ти ті свої чуття! — майже гнівно перебила їй Анеля. — Чому він виїхав з Констянтинополя?

— Оце ж то власне питання!

— Пощо їде Орієнт-експресом? Видкося, що дуже йому пильно.

— Оце ж то власне мене й тривожить!

— Пощо їде на Будапешт? Чого йому там треба?

— Загадка цілковита.

— Чому не телеграфує виразно, що сталося?

— Видко, що не чується безпечним.

— Так що ж там могло статися?

— Оце саме головне.

— Ні, не це головне. Коли сталося щонебудь неприємне, то важно також знати, де саме сталося: чи в Констянтинополі, чи може… А!

В тій хвилі сталося щось зовсім незвичайне, несподіване, щось таке, що з елементарною силою ввірвалося до цього тихого сальоника, з лускотом відчинивши його двері, впало до середини серед бовдурів холодного повітря, сильно піддуло вогонь в коминку, аж палаючі поліна затріщали й горючі вугілля повискакували геть насеред покою, мов метеори, сполошило обох дам, попхнуло Анелю на середину і вхопило її в якийсь скажений вир, в котрім нічого не було видно з-поза сивої морозової хмари, тільки чути було вогнисті поцілунки, оклики: „Антось!“, „Анеля!“ і вкінці довге, сердечне хлипання, перериване спазматичним реготом.

Для домашнього вогнища II

II

— Антось! Недобрий хлопчик! Якже ти міг зо мною так поступити!? Пишеш, що вночі приїдеш…

— Я вирвавсь у них! Вирвався швидше, ніж надіявся. І ось я тут! тут! тут!

І Антось покривав поцілунками руки, груди й уста своєї жінки.

— Та коли ж ти приїхав?

— О дев'ятій.

— І тільки тепер приходиш?

— Служба, Анелечко, служба! Треба було людей запровадити до касарні і здати рапорт у генеральній команді. Добре, що й так швидко я упорався.

— Недобрий хлопчисько! Недобрий хлопчисько! — віддувши губки, повторяла Анеля, б'ючи його по руках, що ними Антось обнімав її гнучкий стан, притискав до своїх грудей.

Той „Антось“ або „хлопчисько“ — це був високий, кріпко збудований мужчина, літ коло сорока, з рідким уже, злегка шпакуватим волоссям, з рудавими вусами й такими ж баками, при шаблі, в зимовім військовім плащі й мундирі капітана австрійської піхоти. Лице його, не вважаючи на признаки великої втоми і тільки що відбутої далекої подорожі, дихало здоров'ям. В сивих очах виднілася доброта й лагідність, хоч бистрі й певні рухи свідчили про військову дисципліну, що ввійшла, так сказати, в кров і нерви.

Капітан Антін Ангарович вертав власне з Боснії, де пробув цілих п'ять літ у військовій службі. Відкомандирований туди з одним із перших відділів окупаційного війська, він мав участь у всіх бійках і перестрілках, серед яких доконано окупації й пацифікації того краю, відзначився при здобуванню Сараєва і пізніше кілька разів у боях з бандами „гайдуків“, що волочилися по краю, авансував з поручника на капітана, лишився добровільно ще три роки в військовій службі в Боснії, з огляду на вищу плату й обіцяний йому дальший аванс, і власне по п'ятилітній неприсутності вертав назад, до Львова, на лоно своєї сім'ї. Його приділено до львівського гарнізону, при найближчім маєвім авансі його мали іменувати майором, а це значило пенсію, що сяк-так забезпечить прожиток і будучину його сім'ї. Найсміліші, найгарячіші його бажання близькі були до здійснення.

— Так ось ти мені! Ось ти мені! Мій найдорожчий скарбе! Моє золото! Життя моє! По тільких літах, по тільких трудах, по тільких небезпеках! — приговорював капітан голосом уриваним зі зворушення, все ще тулячи в своїх обіймах жінку, що раз хлипала з плачу, то знов вибухала сміхом. — Тепер я твій, тепер ніщо нас не розлучить.

І обоє, сплетені раменами, сіли на софі.

Тільки тепер капітанів зір побачив Юлію, що стурбована і збентежена стояла, не знаючи, що їй почати, і, очевидно, бажала б була нечутно і незримо вифуркнути з цього щасливого гнізда.

— Halt, Regiment! — весело скрикнув капітан. — А це хто? — запитав, обертаючися до жінки.

— Ах, я й забула представити тобі: — Юльця Шаблинська, моя товаришка ще з пансіону… Юлечко, цей нечемний хлопчисько, — бачиш його?.. з тими поганими вусищами, — це є той Антось, про котрого я тобі наторохтіла повні вуха.

Юлія злегка відклонилася й зачала пришпилювати до волосся капелюх.

— Herstellt! — крикнув капітан. — Положити капелюх! Сюди, на стіл! Сідати! Приятелька моєї жінки мусить бути й моя приятелька. Приятеля я, мабуть, визвав би на шаблі, але приятельку взиваю, щоб лишилася з нами на обід.

Юлія, очевидно ще дужче заклопотана, держала капелюх у руці й не знала, на яку ступити.

— Пане капітане, — промовила нарешті, — дякую за ласкаві запросини, але сьогодні у панства такий день, що моя присутність буде зовсім не на місці. Справді…

— Gilt nichts! — відрубав капітан жартівливо грізним голосом. — Сьогодні я в такім настрою, що міг би обняти і цілувати весь світ, і оту стару перекупку, що на Зарваниці продає варений біб.

— Fi donc! Антосю! — перервала Анеля, даючи йому кляпса по рамені.

— А нехай мене твоя приятелька не визиває на одвертість! — відмовив капітан. — Скажи їй, витолкуй їй, що в мене нема ніяких викрутів, що опозиції не терплю. Слово сказалося і клямка запала. Панна Юлія лишається з нами на обід і по всьому.

— Ха-ха-ха! Алеж вона не панна! Бачиш, і висмикнулася тобі з-під твого слова.

— Не панна? А що ж вона таке?

— Чудесно б ти їй прислужився, якби вона для твоєї вподоби мала лишитися старою панною.

— Не люблю старих паннів. Значить, вона замужня. Тим ліпше! Задержимо її тут, поки нам її муж екзекуції не надішле.

— Алеж ти знов зловився на полову, старий воробію! Пані Юлія вдова.

Лице капітана виявило велике, комічне розчарування.

— Вдова? Ненавиджу вдів! Вдови, сови — це птахи, що ворожать лихо. Чи хоче вдова йти додому? — запитав, обертаючися до Юлії.

— Думаю, що пан капітан… — почала Юлія, все ще вагаючися, чи має пришпилити капелюх до голови, чи покласти його на столі.

— Алеж з паном Богом, з паном Богом! — перервав їй капітан, а потім, зірвавшися з софи, чемно поміг їй надіти плащ, взути калоші, віднайшов її парасольку і, стискаючи в своїх могутніх долонях її дрібну ручку, мовив поважно:

— Даруйте, пані, оце жартливе привітання. Дуже жалую, що пані не були ласкаві лишитися, але таки бачу, що ваша правда. Сьогодні я справді був би неможливим у чужім товаристві. Чи ви, пані, не гніваєтеся на мене?

— Алеж, пане капітане… — протестувала пані Юлія.

— І відвідаєте нас, пані?

— З найбільшою охотою.

— Але незабаром! Завтра!

— Коли мені тільки час дозволить.

— Ніяких „коли“! Ніяких „коли“! Коли пані завтра не прийдете, то буду це вважати знаком, що гніваєтеся на нас.

— Але ж, пане капітане! Відки така думка?..

Прощаючися з панею Анелею, Юлія шепнула їй до вуха:

— Якби щонебудь було, то забіжу ще сьогодні вечером.

поцілувала її й випровадила за двері.

Капітан тільки тепер скинув плащ, відіп'яв шаблю і силкувався вспокоїтися після могутнього вибуху чуття. Та це не було так легко. Сів на фотелі, трібував розглянутися по сальоні, та предмети скакали йому поперед очима, зливалися в якусь сіру масу, покривалися рожевим туманом, видавали якийсь чудовий гук, що сильно дуднів у його серці, живіше поганяв кров у жилах. По кількох секундах капітан схопився з фотелю, пройшовся кілька разів по сальонику, а коли Анеля вернула з коридору, він у тій хвилині вхопив її в обійми і почав покривати поцілунками її уста, очі, чоло й волосся.

— Алеж, дитино, задушиш мене! — пестливо кричала Анеля. — Ну, так і видно, що з гарячішого підсоння вертаєш. Давніше ти не був такий вогнистий.

— Гніваєшся? — шепнув капітан, щасливий, з запаленілим лицем, держачи її за рамена і зблизька заглядаючи в її чудові, вогнисті очі.

— Певно! — відповіла жартливо , закручуючи його вуси, а потім, легесенько сіпнувши, посадила його на м'ягкій софі і, сівши на його колінах і обнявши його за шию і опираючи свою голову на його рамено, мовила: — Ну, але розповідай же мені, як тобі там поводилося? Як ти там жив? Як бідував? Аджеж ти й бідував, правда?

— О, не раз! Бували дні… Ну, та що там тепер про це згадувати, коли я тут, при тобі, при дітях…

І урвав. Тільки тепер із уст його вирвалось слово, що його без відома вже від кількох хвиль шукав у своїй пам'яті, розворушеній і обезсиленій напливом різнородних почувань.

— Анелько! — скрикнув з виразом справдішнього переляку на лиці. — А це що значить? Де діти?

— Ха-ха-ха! — засміялася Анеля, любуючися тим виразом його лиця. — Оце мені батько! Півгодини вже сидить дома і зовсім забув, що має діти, забув навіть спитати, що з ними діється! Ха-ха-ха!

— Анелько, бійся Бога! — благав капітан. — Не муч мене, а скажи, де вони?

— Пст! Тихо! — шепнула , прикладаючи палець до вуст.

— Тихо? А це чому?

— Бо дітей побудиш. Ось тут у сусіднім покою вони сплять у колисочках. Власне перед твоїм приходом поссали по пляшечці молока…

Капітан уже схопився, щоб бігти до сусіднього покою, та голосний, непогамований сміх, яким вибухла Анеля, зупинив його в розгоні.

— Ах ти, леґейдо, леґейдо! І ти справді думав, що твої діти ще пляшечки ссуть, що все ще такі самі, якими ти їх лишив? Фе, встидайся, ти стара дитино! Твої діти в школі.

— В школі? — скрикнув капітан, не тямлячи себе з радости. — А це відколи?

— Від осени.

— Як то, і ти мені нічого про це не писала?

— Ще чого не стало! Розсудливий батько і сам би цього догадався, що дітям уже пора до школи, а такий леґейда, як ти, може потішитися несподіванкою.

Замість відповіді — нові обійми, нові поцілуї.

— Значить, обоє в першій клясі! — радісно мовив капітан.

— Дуже перепрошаю, бо в другій, — строго відповіла Анеля. — Цесі вже шість літ минуло, а Михасеві на восьмий поступило. Я не хотіла надто вчасно засаджувати їх за книжку, та проте початків навчала їх сама, так що обоє прийняті відразу до другої кляси. А як хороше вчаться! Вчителі не можуть їх передо мною нахвалитися.

— Ти моє золото! Ти моє щастя! Ти моя мамочко дорога! — шептав капітан, притискуючи її до грудей.

Та нараз затих. Сльози, гарячі сльози несказаного щастя бризнули з його очей. Кинувшися на софу і закривши лице руками, він хлипав, як мала дитина, коли тим часом Анеля новими пестощами силкувалася його заспокоїти.

Нешвидко їй це повелося, поки несподівана пригода не довела його знов до рівноваги. Оце бачиться йому, що крізь якийсь м'який, рожевий туман радісного зомління, в якім він поринав десь глибоко-глибоко, неначе шпарка ластівка, летить до нього щось таємне, загадкове, невиразне, і нараз ось тут коло нього розпливається в гомін, у солодку музику, що не мелодією, а словами долітає до його слуху.

— Мамо, а це хто плаче? — гомонять ті слова.

Капітан помалу підводить голову, обертає зір у той бік, відки почув голос. Дві пари чорних, блискучих дитинячих очей, наполовину цікавих, а наполовину зачудованих, вдивляються в нього. Ті очі роз'яснюють і оживляють два дитячі личка, кругленькі, рум'яні, чудово-хороші. Хвилю стоїть загальна мовчанка. Дитячі сердечка б'ються живо-живо, прочуваючи, що тут робиться щось незвичайне. Мати одним закоханим поглядом обіймає батька й дітей, а батько…

Слова завмерли в нього на вустах, духу в грудях не стало, а коли вкінці отямився, коли вхопив обох дітей у свої обійми, коли їх цілував і пестив і обливав слізьми, то одне тільки слово міг вимовити і раз-у-раз повторяв те слово, скільки лиш йому вистачало часу між обіймами і поцілунками.

— Бачиш! Бачиш! Бачиш!

— Діти, адже це ваш татко! Бачите його? — кликнула мати.

Коли нарешті капітан випустив хлопчика зі своїх обіймів, цей станув перед ним і, вдивляючися в нього, промовив поважно:

— Так це ти наш тато?

— Ах ти, невірний Томку! — скрикнув капітан. — А це по якому? Не віриш мені? Чи маю тобі це доказувати?

— А чого ж ти плакав? — питав Михась.

Капітан розсміявся.

— А того, — відповів, — що, прийшовши додому, я не застав ані тебе, ані оцієї панночки.

— То ти за нами плакав? — запитала Цеся, що й оченят своїх не зводила з батька, сидячи у нього на колінах і ось-ось готова була заплакати.

— Ми були би тебе дожидали, — розсудливо мовив Михась. — Учитель був би мене пустив із школи, якби я був знав, що ти приїдеш.

— Якже це? То ти не знав, що я маю приїхати?

— Знав.

— О, ми давно знали, — підхопила Цеся. — Мама день-у-день говорила нам про тебе.

— Ходи, покажемо тобі в нашім покоїку табличку, що на ній ми вичислювали, скільки ще днів лишається до твойого приїзду, — додав Михась.

— Та ось тітка Юля збаламутила нас.

— Я це знав, що вона нас одурить. І так це напевне говорила, що татко аж уночі приїде! Недобра та тітка Юля!

— Що це за тітка? — спитав зачудований капітан.

— Аджеж ти бачив її перед хвилею, — промовила Анеля.

— Ага, тота… твоя приятелька! Значить, вона часто буває в нашім домі?

— О, день-у-день! — підхопила Цеся. — Чекай, покажемо тобі, яких нам забавок понадаровувала. Мені прекрасну ляльку…

— А мені найбільше кармельків дає, — сказав Михась, — але я її не люблю.

— Чому? — поважно запитав капітан.

— Бо все мені щось такого наговорить, а потім покажеться, що це неправда.

— Ну, чекай, ми її покараємо! Як вона сміє тебе дурити! — мовив батько з комічною повагою.

І почалася розмова — ота люба, весела, розкішна гутірка в родиннім кружку, розмова ні про що, а при тім займаюча, свіжа для духа й серця, розмова, при котрій мозок спочиває, нерви дізнають лагідних, приємних зворушень, око впивається видом любих лиць, підхапує кожну зміну виразу, найдрібніший рух коханих істот, а душа в кожній дрібниці знаходить нове, таємне джерело розкошів.

Нараз капітан схопився на рівні ноги і, своїм звичаєм перескакуючи з веселого тону в страшенно розпучливий, скрикнув:

— Пропав я! Нещасливий! Уже по мені! Вже мене нема!

Діти аж поблідли з переляку. Михась ухопив батька за руку, немов хотів захистити його від якоїсь грізної небезпеки.

— Що тобі таке? — запитали всі разом.

— Я забув про найважнішу річ! — лементував капітан.

— Про яку?

— Адже ж я для вас із Боснії попривозив усякі подарунки!

— А де ж вони? — запитала Цеся.

— У саквояжі!

— А де саквояж?

— У Грицька!

— Це що за Грицько?

— Мій вояк. Мій слуга.

— А де ж він?

— Отож власне цього не знаю! Певно десь пропав, утік, дезертував і саквояж узяв із собою.

Цеся заломала рученята з розпуки, але Михась, усе ще держачи батька за руку, вдивлювався пильно в його лице, бажаючи зміркувати, чи він жартує, чи направду це мовить.

— Це не може бути! — сказав вкінці рішуче й пустивши батькові руку, побіг до передпокою. Не минула й хвилина, а з передпокою роздався його радісний окрик:

— Є саквояж, є!

І показуючи голову крізь відхилені двері, сміючися сердечно, він кричав до батька:

— А, бачиш! Є саквояж! І пощо було нас лякати?

— А Грицько є? — питав капітан.

— Грицька нема.

— Як то нема? Шукай добре, він там десь мусить бути коло саквояжа.

Привикши до послуху й не бачучи жартливого відтінку на батьковім лиці, хлопчик цофнувся від дверей і щез у передпокою. Всіх очі з напруженням, повним таємної веселости, обернулися до дверей. По хвилі показався Михась розчарований, з докором позираючи на батька.

— Пощо жартуєш? — мовив. — А от Грицька нема.

— Нема? Ну, а як ти думаєш, де він може бути?

Михась думав, та нічого не міг видумати.

— Ну, чекай, стрібуємо його покликати. — І, вийшовши до передпокою, капітан, вихилившися крізь двері, кликнув могутнім голосом:

— Грицьку!

В тій хвилі дався чути якийсь лускіт і стук важких кроків, і, заким діти здужали отямитися, показалася в дверях здоровенна, по-військовому вбрана фігура Грицькова.

— Мельдую покірно, пане капітане, що я є.

— А де ж ти був?

— Мельдую покірно, в кухні.

— А що робив?

— Мельдую покірно…

— Не мельдуй, говори попросту! Що робив?

— Насамперед сидів на лавці, потім приніс води, потім урубав полін, потім… потім сидів на лавці.

— А хто велів тобі це робити?

— Там така Мариня є, пане капітане. Дуже гостра шаржа. Ще гостріша, ніж пан фірер Фухтіґ.

Пані Анеля приснула сміхом, чуючи ті слова, та капітан з найповажнішим у світі лицем екзаменував Грицька далі:

— Значить, недобра особа?

— Як оса.

— А горілку пив?

— Пив, пане капітане.

— А чим закусив?

— Хлібом і смаженою ковбасою.

— А хто тобі це дав?

— Та вона… та сама Мариня.

— То мусить бути добра особа?

— Як рідна мати, пане капітане!

— А ти сварився з нею?

— Сваривсь, пане капітане.

— А перепросився вже?

— Вже, пане капітане.

— Ну, йди ж тепер і запитай її, чи швидко буде обід, бо ми вже голодні.

— Слухаю, пане капітане!

І, салютуючи, Грицько по-військовому зробив півоборот наліво. Та, заким іще рушив до кухні, відчинилися супротилежні двері сальоника і показалася в них Мариня, просячи панство на обід. Грицько обернувся, плюнув і, мурмочучи: „Це дідько, не дівчина!“, пішов до кухні.

Для домашнього вогнища III

III

Обід був скромний, а проте протягся досить довго. Хоча капітан з дороги приніс досить загострений апетит, та тепер їсти не міг: ситий був своїм щастям, тою теплою, погідною, тихою і такою оживленою родинною атмосферою, про котру марив там, на гірських бівуаках, серед босняцьких скель, у сльотах і спеках і невигодах таборного життя, і пізніше в монотонній і сто разів скучнішій гарнізонній службі. Те щастя далеке й бажане видавалось йому тепер сто разів любішим, сто разів чарівнішим, ніж його мрії. Лиця, постаті, голоси, слова дітей завершили той могутній чар. Від'їзджаючи, він покинув їх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам багато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глибині душі навіть рад був подекуди, що може вирватися з тої „дитинярні“, як звав своє помешкання. І в мріях його діти не грали видної ролі, блукали десь, мов бліді тіні; він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив їх так, як любиться живі, близькі серцю істоти. А тепер! Сам вид тих двох істот, у котрих він чув частинку себе, всього себе — тої гнучкої дівчинки з голубими очима й попелястим шовковим волоссям, що в її лиці він пізнавав свої власні риси, та без порівняння ніжніші, благородніші, що кожний її рух наповнював його мимовільним подивом, — вид того хлопчика, так непохожого на сестру, а так дивно подібного до матері, з виразом енергії на круглім лиці і на устах, резолютного й бистрого в рухах і з деяким відтінком дитинячого гумору в словах — той вид спинював йому віддих у грудях, наповняв його ненастанним захопленням. Це захоплення іще збільшувало його любов і пошану для жінки, для тої жінки, не тільки чарівно вродливої, але також залізного, неподатливого характеру та високої інтеліґенції, що полишена сама, з невеличкої половини його пенсії, яку міг їй посилати місячно, зуміла вижити, вдержати дім і так славно виховати дітей. Що були добре виховані, розумно, свобідно, без неволення їх дитинячої вдачі, що на розвиток їх інтеліґенції, їх характеру і їх тіла змалку пильно вважали, це видно було з кожного їх руху, з кожного слова.

Всі ті спостереження, почуття і уваги куйовдилися в капітановій голові, майже пригнічуючи його розум і тільки поволі, по черзі доходили до повної його свідомости. А проте він чув себе незвичайно підохоченим і оживленим. Розмовляв, жартував, розповідав і уривав, сміявся й їв, і очей не зводив із жінки й дітей. Бачилось, що в тій хвилині він хотів скупчити в собі й пережити все те, що занедбав за так довгі роки.

Аж по обіді почув деяку втому. Природа почала допоминатися свойого права, перенатужені нерви почали відмовляти послуху, бажали спочинку.

— Хочеш лягти, Антосю? Заснеш на чверть годинки? — спитала жінка.

— О, ще чого не стало! Ти чому таке думаєш?

— Бачу по тобі, що ти втомлений. Іди, я тобі покладу подушку на софі.